8 січня 2021 року виповнилося 20 років з часу відходу до вічності Мельбурнського єпископа УГКЦ Івана Прашка. Попри служіння у географічно віддаленій єпархії в Австралії, Новій Зеландії та Океанії цей владика був одним із найактивніших українських єрархів другої половини ХХ століття.
Дитинство та юність
Життєва історія майбутнього австралійського владики розпочалася в повітовому містечку Збараж, де він народився 1 травня 1914 року в сім’ї Василя та Марії Прашків. Із метрикальних книг, збережених у Державному архіві Тернопільської області, відомо, що його охрестив отець Степан Тесля у збаразькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці.
Батьки Івана були свідомими українськими міщанами, тож родину зачепила не тільки Перша світова війна – війна імперій, а й національно-визвольні змагання українського народу. У 1918 році як вояк Української Галицької Армії загинув хресний батько Івана – Семен Клячківський. Відтак його вдова Текля, рідна сестра Марії Прашко, мешкала із сином Дмитром у домі Прашків, адже разом, хоч і тісно, легше пережити важкі часи. На одній зі старих світлин зберігся вигляд цієї типової колись біленої хати під солом’яною стріхою.
Малий Іван любив грати у копаного м’яча (футбол) і дружив із Дмитром Клячківським, але їхні долі склалися по-різному. Після закінчення Збаразької гімназії Іван вступив до Львівської семінарії Святого Духа, а в 1937 році за скеруванням Митрополита Андрея Шептицького поїхав на навчання до Папського Урбаніанського університету. Там його застала звістка про смерть батька в 1938 році.
Долі двоюрідних братів
2 квітня 1939 року Іван Прашко отримав у Римі священничі свячення з рук єпископа Діонісія Няраді, владики Карпатської України, якого тільки-но фактично депортувала союзниця нацистської Німеччини – Угорщина, що захопила молоду Українську державу під Карпатами. Зрештою, отець Прашко продовжив навчання в Папському Східному інституті, де у 1944 році захистив дисертацію на тему «Руська Католицька Церква в час опорожненого престолу 1655 – 1665 років». Ця робота вийшла друком латинською мовою.
Натомість Дмитро Клячківський (Клим Савур) по завершенні Станіславівської гімназії вступив на торгові курси у Львові, потім на юридичний факультет Львівського університету, відслужив у польській армії в 1934 – 1935 роках і в 1937-ому був арештований за участь в ОУН. Під час Другої світової війни Клячківський став засновником УПА на Волині та керівником УПА-Північ. Загинув 12 лютого 1945 року біля Оржівських хуторів на Рівненщині. У майбутньому Іван Прашко, уже єпископ, турботливо збиратиме інформацію про двоюрідного брата і дбатиме про збереження пам’яті про нього.
Але не тільки навчанням займався молодий чоловік у Італії. Друга світова війна спричинила третю хвилю еміграції українців із рідних земель. Сотні тисяч людей змушені були покинути Україну: когось забрали німці як остарбайтера, хтось із цілою родиною утікав від «визволителів» зі сходу з наближенням фронту, численними були дивізійники, вояки УПА… На всіх них СРСР буквально полював, наполягаючи перед західними союзниками, що цих нібито диваків треба просто повернути на «родіну». Насправді для них готували тортури, тюрми, табори, розстріли. Тож отець Прашко, працюючи в Допомоговому комітеті, не тільки надавав душпастирську опіку утікачам від комунізму, а й сприяв, аби вони виїхали у безпечніші країни, зокрема в Австралію. Так сталося, що у 1950 році і сам священник зголосився на роботу на Зеленому континенті.
Служіння у Австралії. Екзарх
Потрапивши на континент, де українці тільки-но оселилися і обживалися в умовах ледь не ізоляції між собою з огляду на значні відстані, 36-річний священник спершу зосередив своє душпастирське служіння в місті Мельбурн, а також у штатах Вікторія і Тасманія. Засновував парафії, осередки українських товариств, недільні школи для дітей. Переживав за кожен випадок, коли хоч хтось покидав рідну Церкву і обряд.
Велика активність отця Прашка зробила його помітним у Австралії. Про його діяльність добре знали владики, зокрема Іван Бучко, тож не дивно, що коли у 1958 році Папа Пій ХІІ оформив тамтешні українські греко-католицькі громади в екзархат для українців Австралії, Нової Зеландії та Океанії, його очолив саме Іван Прашко.
«Неділя дня 19 жовтня 1958 року стане історичним днем для українців-католиків, поселених у далекій Австралії. Цієї ж бо неділі в Мельборні, у величавій катедрі св. Патрика, висвячено о. д-ра Івана Прашка на єпископа для українцівкатоликів в Австралії. Головним святителем був високопреосвященний митрополит Канади Кир Максим Германюк в асисті високопреосвященного архиєпископа Кир Івана Бучка з Риму та преосвященного Кир Ісидора Борецького з Торонта», – повідомляв часопис «Світло» (№12 за 1958 р.).
Осідком екзархату став Мельбурн, де у 1958 році заклали наріжний камінь собору Святих апостолів Петра і Павла. Будівництво храму тривало впродовж 1961 – 1963 років.
Ідеаліст і прагматик в одній особі
«Владика сповідував переконання, що духовне життя – це гармонійне поєднання любові до Бога і до свого народу, рідної Вітчизни. Він віддавав перевагу вірі дієвій, активній, яка веде до спасіння душі і визволення народу з ярма неволі», – пише отець Михайло Бедрій у брошурі «Єпископ Іван Прашко і Збаражчина».
Справді, ця риса в позиції єрарха як свідчення органічного поєднання віри і любові до народу особливо яскраво проявилася після звільнення в 1963 році глави УГКЦ Блаженнішого Йосифа Сліпого з радянських таборів. Предстоятеля не просто відпустили на волю, а фактично депортували з СРСР, бо він хотів лишитися з вірними, зі своєю Церквою на батьківщині, а режим не бажав визнавати, що УГКЦ і після Львівського псевдособору існує далі, не бажав її виходу з підпілля. Іван Прашко став одним із однодумців Блаженнішого, і з огляду на цілісність та природність такої позиції його можна назвати органічним патріархальником.
Кир Іван брав участь у чотирьох сесіях Другого Ватиканського Собору, тож глава УГКЦ міг покластися на нього завжди. Про це свідчить, зокрема, листування між владиками, збережене в Історичному архіві УГКЦ у Римі.
Навіть у святкові зібрання владик (а з’їжджалися вони з усього світу нечасто та з великими витратами) Іван Прашко прагнув привнести практичні виміри.
«Мені дуже трудно і коштовно вибиратися на з’їзд єпископів, але на це нема ради, і я уважаю, що ми повинні відбувти з’їзд в Римі в листопаді 1967 року, а до того ще припадає 100-річчя канонізації св. Йосафата, – писав єпископ Блаженнішому. – Одначе треба уважати, щоби ювілейні торжества не перешкодили праці нашого єпископату. Може, було б добре вперед відбути всі торжества, а тоді зачати наради. Чи було б можливим, щоби всі єпископи замешкали в Студіоні і там відбувати наради?»
У тому ж листі владика переймається духовною формацією священників, а також мирян: «Формація світських апостолів. Ми маємо багато добрих, побожних людей, добрих захристіянів, дириґентів хорів, але нам дуже потрібно, а ми їх маємо дуже мало, правдивих світських апостолів. Що робити в тій справі? Пізнати цю справу».
Ці слова актуальні й у наші дні. Хоча з часів реалій Йосифа Сліпого та Івана Прашка ситуація для УГКЦ і в УГКЦ дуже змінилася, виклики щодо якості духовного життя та місійності Церкви є постійними.
Прашко, як і Сліпий, був ідеалістом і прагматиком в одній особі. А ще, безсумнівно, стратегом. Недарма владика Іван ще у 1960-их писав, що потрібно вже готуватися до ювілею 1000-ліття Хрещення Руси-України. УГКЦ, спершу повільно, а далі вже злагодженіше, почала цю підготовку, що дозволило українцям у 1988-ому не дати присвоїти це свято агресивній Росії, РПЦ і комуністам, які почали шукати в православ’ї заміну своїй збанкрутілій ідеології і таким чином скріпити імперію, врятувати її від розвалу.
Живе почуття єдності
Зі збережених листів відомо, як багато пожертв збирав владика Іван Прашко для потреб усієї УГКЦ і передавав їх Блаженнішому. Предстоятель постійно дякував владиці за підтримку. Цільове призначення австралійських збірок було різним: на «Студіон» – монастир студитів біля Рима, на «Вісті з Риму», на УКУ імені Святого Папи Климента, на «Церкву в потребі», на беатифікаційний процес Митрополита Андрея Шептицького, на видання церковної літератури тощо.
«Ми певно (безсумнівно – Авт.) покликані до того, щоби під проводом Вашого Блаженства приготовити не тільки для нашого народу, але для всіх народів під комунізмом відповідну релігійну, апологетичну літературу», – пише владика до Йосифа Сліпого в одному з листів у 1966 році.
У цих словах криється ключ до розуміння того, чому Йосиф Сліпий скуповував і видавав богословські та історичні книги у кількості більшій, аніж було потрібно тоді для УКУ чи навіть єпархій УГКЦ у вільному світі. Церква під його проводом, у тому числі такі владики, як австралійський, розуміли свою мету – зберегти, по змозі розвинути і примножити у вільному світі те надбання, яке вдалося врятувати від руйнування на батьківщині, аби було з чим повернутися. Звісно, таку позицію займали не всі, і від часу свого звільнення у 1963 році аж до самої смерті у 1984-ому Блаженнішому Йосифові доводилося боротися з місцевими деструктивними «феодалізмами». Слід віддати належне Кир Іванові, що він і тут гідно стояв із Блаженнішим. Іноді бувало так, що Прашко як єпископ із далекої Австралії говорив там, де Сліпий через певні обставини змушений був мовчати з Рима. Він жив почуттям єдності своєї Церкви і прагнув цю єдність скріпити в складних умовах.
«Спішу повідомити, що сьогодні я отримав листа від Апостольського пронунція, архієпископа Люїджі Барбаріто з повідомленням, що в день Успення Пресвятої Богородиці, тобто 28-го серпня, в Оссерваторе Романо буде повідомлення, що Св. Отець Папа Іван Павло ІІ підніс наш екзархат до гідности епархії, а
мене назначив епархом цеї дієцезії. Назва епархії: Мельборнська, св. Петра і Павла (це титул нашого собору) для українців католиків (це мій додаток) в Австралії і Новій Зеляндії. В залученні посилаю фотокопію того листа, – читаємо в листі Івана Прашка до Йосифа Сліпого від 27 серпня 1982 року. – Богу дякувати, що це вже сталося і, коли доношу це до вашого відома, то в першій мірі прошу про Ваше патріярше благословення для наших священників і для мене, а також почуваюся до милого обов’язку висказати Вам подяку за Ваші старання в цій справі […]».
Як бачимо, отримавши листа про важливу новину, єпископ того ж дня написав Блаженнішому. Практичний символізм. Атож… Справді, у 1970-их роках Йосиф Сліпий докладав чимало зусиль до піднесення Австралійського екзархату до рівня єпархії. Були навіть плани створити в Австралії митрополію.
Дружба двох єрархів
Зрозуміло, що владику Івана Прашка із Патріархом Йосифом Сліпим єднало не просто буття і діяння в одній Церкві. У їхньому листуванні привертає увагу щось більше, аніж спільне полагодження справ Церкви у межах посадових обов’язків. На сторінках цих листів (1960 – 1980 рр.) зафіксований неформальний людський момент дружби єрархів. Як то буває між друзями, обидва владики могли у вступі листа простими словами привітати один одного зі святом чи іменинами, запитати і розповісти про здоров’я і буденні турботи, а в наступному абзаці перейти до такого ж простого обговорення подробиць проєкту котрогось із послань Синоду.
Наприклад, із листа Блаженнішого Йосифа від 6 серпня 1966 року дізнаємося, що йому не імпонували первісні варіанти іконостасів собору в Мельбурні, запропоновані Святославом Гординським, Оріоном Венгриновичем та Романом Павлишиним. Тож Патріарх пропонував єпископу Іванові звернутися ще й до Петра Холодного (молодшого). Утім надалі події розгорталися так, що був дороблений проєкт Гординського.
Йосиф Сліпий міг покластися на Івана Прашка навіть у випадку зі своїм хобі, а саме збиранням експонатів до природничого музею на Via Boccea, 378, тобто при катедрі Святої Софії. 2 листопада 1966 року Блаженніший писав: «Прохаю не тягнути з мінералами, канґуром (кенгуру – Авт.), австралійським качуром, що кормить свої качата молоком, бо bis dat qui cito dat (подвійно дає той, хто дає двічі – Авт.)».
Нечасті поїздки на батьківщину
Побувати в Україні уперше після 1937 року Іван Прашко зміг тільки у 1967-ому, тобто через 30 років. Єпископ тоді відвідав Збараж, де зустрівся з тіткою Теклею, матір’ю Дмитра Клячківського. А от його мати Марія не дожила до приїзду сина два роки. Вона вишила для Кир Івана рушник, який він беріг до кінця свого життя, а потім разом із деякими речами передав до музею, що у Збаразькому замку.
Особливий пієтет Івана Прашка до рідної землі розкривають його ж слова. Приміром, у листі за 27 серпня 1982 року він писав до Блаженнішого Йосифа: «Звертаюся до Вас з великим проханням, щоб Ви були ласкаві поблагословити цеглу для пропам’ятної таблиці (на пам’ятник 1000-ліття Хрещення у Канберрі – Авт.). Цю цеглу привезе всечесний о. Володимир Волочій, який провадить групу паломників з Австралії до Люрду, Риму, Святої Землі і до нашої Святої Землі (Київ, Львів, Тернопіль)».
Тут бачимо не ностальгію за краями дитинства і юності, а любов і повагу до України як «нашої Святої Землі», яку треба вберегти і в яку треба повернутися. З огляду на десятиліття комуністичної окупації, холодної війни і «залізної завіси» українці-емігранти могли повертатися на землю предків тільки під виглядом туристів. Наступні після 1967 року візити на батьківщину Іван Прашко міг здійснити у 1973, 1979, 1984, 1988, 1991 і 1992 роках. І якщо в часи тоталітаризму частіше приїздити йому заважала політика режиму, то з настанням свободи – погіршення здоров’я. Зокрема, він не зміг приїхати на відкриття пам’ятника Клячківському у 1995 році. У грудні 1992 року владика відійшов від урядування єпархією. Новим Мельбурнським єпископом УГКЦ тоді став Кир Петро Стасюк. Іван Прашко упокоївся в Господі 28 січня 2001 року і похований у катедрі в Мельбурні. За свої неповні 87 років життя у складному ХХ столітті цей єрарх встиг зробити чимало і заслужити світлу пам’ять наступників.
Всі фото: Архів Інституту історії Церкви УКУ
д-р. Володимир Мороз