Свіжий номер

Liturgical Aesthetics: Excess or Necessity?

Час ставати сильнішими

Стати автором

д-р Володимир МОРОЗ

Близький сподвижник Патріарха Йосифа з далекої Австралії. На вшанування пам’яті Мельбурнського єпископа Івана Прашка

8 січня 2021 року виповнилося 20 років з часу відходу до вічності Мельбурнського єпископа УГКЦ Івана Прашка. Попри служіння у географічно віддаленій єпархії в Австралії, Новій Зеландії та Океанії цей владика був одним із найактивніших українських єрархів другої половини ХХ століття.

Дитинство та юність

Життєва історія майбутнього австралійського владики розпочалася в повітовому містечку Збараж, де він народився 1 травня 1914 року в сім’ї Василя та Марії Прашків. Із метрикальних книг, збережених у Державному архіві Тернопільської області, відомо, що його охрестив отець Степан Тесля у збаразькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці.

Отець Іван Прашко в Римі, 1947 р.

Батьки Івана були свідомими українськими міщанами, тож родину зачепила не тільки Перша світова війна – війна імперій, а й національно-визвольні змагання українського народу. У 1918 році як вояк Української Галицької Армії загинув хресний батько Івана – Семен Клячківський. Відтак його вдова Текля, рідна сестра Марії Прашко, мешкала із сином Дмитром у домі Прашків, адже разом, хоч і тісно, легше пережити важкі часи. На одній зі старих світлин зберігся вигляд цієї типової колись біленої хати під солом’яною стріхою.

Малий Іван любив грати у копаного м’яча (футбол) і дружив із Дмитром Клячківським, але їхні долі склалися по-різному. Після закінчення Збаразької гімназії Іван вступив до Львівської семінарії Святого Духа, а в 1937 році за скеруванням Митрополита Андрея Шептицького поїхав на навчання до Папського Урбаніанського університету. Там його застала звістка про смерть батька в 1938 році.

Долі двоюрідних братів

2 квітня 1939 року Іван Прашко отримав у Римі священничі свячення з рук єпископа Діонісія Няраді, владики Карпатської України, якого тільки-но фактично депортувала союзниця нацистської Німеччини – Угорщина, що захопила молоду Українську державу під Карпатами. Зрештою, отець Прашко продовжив навчання в Папському Східному інституті, де у 1944 році захистив дисертацію на тему «Руська Католицька Церква в час опорожненого престолу 1655 – 1665 років». Ця робота вийшла друком латинською мовою.

За грою в шахи: вільний час Івана Прашка (справа) у Римі,1937-1940

Натомість Дмитро Клячківський (Клим Савур) по завершенні Станіславівської гімназії вступив на торгові курси у Львові, потім на юридичний факультет Львівського університету, відслужив у польській армії в 1934 – 1935 роках і в 1937-ому був арештований за участь в ОУН. Під час Другої світової війни Клячківський став засновником УПА на Волині та керівником УПА-Північ. Загинув 12 лютого 1945 року біля Оржівських хуторів на Рівненщині. У майбутньому Іван Прашко, уже єпископ, турботливо збиратиме інформацію про двоюрідного брата і дбатиме про збереження пам’яті про нього.

Але не тільки  навчанням займався молодий чоловік у Італії. Друга світова війна спричинила третю хвилю еміграції українців із рідних земель. Сотні тисяч людей змушені були покинути Україну: когось забрали німці як остарбайтера, хтось із цілою родиною утікав від «визволителів» зі сходу з наближенням фронту, численними були дивізійники, вояки УПА… На всіх них СРСР буквально полював, наполягаючи перед західними союзниками, що цих нібито диваків треба просто повернути на «родіну». Насправді для них готували тортури, тюрми, табори, розстріли. Тож отець Прашко, працюючи в Допомоговому комітеті, не тільки надавав душпастирську опіку утікачам від комунізму, а й сприяв, аби вони виїхали у безпечніші країни, зокрема в Австралію. Так сталося, що у 1950 році і сам священник зголосився на роботу на Зеленому континенті.

Служіння у Австралії. Екзарх

Потрапивши на континент, де українці тільки-но оселилися і обживалися в умовах ледь не ізоляції між собою з огляду на значні відстані, 36-річний священник спершу зосередив своє душпастирське служіння в місті Мельбурн, а також у штатах Вікторія і Тасманія. Засновував парафії, осередки українських товариств, недільні школи для дітей. Переживав за кожен випадок, коли хоч хтось покидав рідну Церкву і обряд.

Велика активність отця Прашка зробила його помітним у Австралії. Про його діяльність добре знали владики, зокрема Іван Бучко, тож не дивно, що коли у 1958 році Папа Пій ХІІ оформив тамтешні українські греко-католицькі громади в екзархат для українців Австралії, Нової Зеландії та Океанії, його очолив саме Іван Прашко.

«Неділя дня 19 жовтня 1958 року стане історичним днем для українців-католиків, поселених у далекій Австралії. Цієї ж бо неділі в Мельборні, у величавій катедрі св. Патрика, висвячено о. д-ра Івана Прашка на єпископа для українцівкатоликів в Австралії. Головним святителем був високопреосвященний митрополит Канади Кир Максим Германюк в асисті високопреосвященного архиєпископа Кир Івана Бучка з Риму та преосвященного Кир Ісидора Борецького з Торонта», – повідомляв часопис «Світло» (№12 за 1958 р.).

Осідком екзархату став Мельбурн, де у 1958 році заклали наріжний камінь собору Святих апостолів Петра і Павла. Будівництво храму тривало впродовж 1961 – 1963 років.

Ідеаліст і прагматик в одній особі

«Владика сповідував переконання, що духовне життя це гармонійне поєднання любові до Бога і до свого народу, рідної Вітчизни. Він віддавав перевагу вірі дієвій, активній, яка веде до спасіння душі і визволення народу з ярма неволі», – пише отець Михайло Бедрій у брошурі «Єпископ Іван Прашко і Збаражчина».

Справді, ця риса в позиції єрарха як свідчення органічного поєднання віри і любові до народу особливо яскраво проявилася після звільнення в 1963 році глави УГКЦ Блаженнішого Йосифа Сліпого з радянських таборів. Предстоятеля не просто відпустили на волю, а фактично депортували з СРСР, бо він хотів лишитися з вірними, зі своєю Церквою на батьківщині, а режим не бажав визнавати, що УГКЦ і після Львівського псевдособору існує далі, не бажав її виходу з підпілля. Іван Прашко став одним із однодумців Блаженнішого, і з огляду на цілісність та природність такої позиції його можна назвати органічним патріархальником.

Кир Іван брав участь у чотирьох сесіях Другого Ватиканського Собору, тож глава УГКЦ міг покластися на нього завжди. Про це свідчить, зокрема, листування між владиками, збережене в Історичному архіві УГКЦ у Римі.

Навіть у святкові зібрання владик (а з’їжджалися вони з усього світу нечасто та з великими витратами) Іван Прашко прагнув привнести практичні виміри.

«Мені дуже трудно і коштовно вибиратися на з’їзд єпископів, але на це нема ради, і я уважаю, що ми повинні відбувти з’їзд в Римі в листопаді 1967 року, а до того ще припадає 100-річчя канонізації св. Йосафата, – писав єпископ Блаженнішому. – Одначе треба уважати, щоби ювілейні торжества не перешкодили праці нашого єпископату. Може, було б добре вперед відбути всі торжества, а тоді зачати наради. Чи було б можливим, щоби всі єпископи замешкали в Студіоні і там відбувати наради?»

У тому ж листі владика переймається духовною формацією священників, а також мирян: «Формація світських апостолів. Ми маємо багато добрих, побожних людей, добрих захристіянів, дириґентів хорів, але нам дуже потрібно, а ми їх маємо дуже мало, правдивих світських апостолів. Що робити в тій справі? Пізнати цю справу».

Ці слова актуальні й у наші дні. Хоча з часів реалій Йосифа Сліпого та Івана Прашка ситуація для УГКЦ і в УГКЦ дуже змінилася, виклики щодо якості духовного життя та місійності Церкви є постійними.

Прашко, як і Сліпий, був ідеалістом і прагматиком в одній особі. А ще, безсумнівно, стратегом. Недарма владика Іван ще у 1960-их писав, що потрібно вже готуватися до ювілею 1000-ліття Хрещення Руси-України. УГКЦ, спершу повільно, а далі вже злагодженіше, почала цю підготовку, що дозволило українцям у 1988-ому не дати присвоїти це свято агресивній Росії, РПЦ і комуністам, які почали шукати в православ’ї заміну своїй збанкрутілій ідеології і таким чином скріпити імперію, врятувати її від розвалу.

Живе почуття єдності

Зі збережених листів відомо, як багато пожертв збирав владика Іван Прашко для потреб усієї УГКЦ і передавав їх Блаженнішому. Предстоятель постійно дякував владиці за підтримку. Цільове призначення австралійських збірок було різним: на «Студіон» – монастир студитів біля Рима, на «Вісті з Риму», на УКУ імені Святого Папи Климента, на «Церкву в потребі», на беатифікаційний процес Митрополита Андрея Шептицького, на видання церковної літератури тощо.

«Ми певно (безсумнівно – Авт.) покликані до того, щоби під проводом Вашого Блаженства приготовити не тільки для нашого народу, але для всіх народів під комунізмом відповідну релігійну, апологетичну літературу», – пише владика до Йосифа Сліпого в одному з листів у 1966 році.

У цих словах криється ключ до розуміння того, чому Йосиф Сліпий скуповував і видавав богословські та історичні книги у кількості більшій, аніж було потрібно тоді для УКУ чи навіть єпархій УГКЦ у вільному світі. Церква під його проводом, у тому числі такі владики, як австралійський, розуміли свою мету – зберегти, по змозі розвинути і примножити у вільному світі те надбання, яке вдалося врятувати від руйнування на батьківщині, аби було з чим повернутися. Звісно, таку позицію займали не всі, і від часу свого звільнення у 1963 році аж до самої смерті у 1984-ому Блаженнішому Йосифові доводилося боротися з місцевими деструктивними «феодалізмами». Слід віддати належне Кир Іванові, що він і тут гідно стояв із Блаженнішим. Іноді бувало так, що Прашко як єпископ із далекої Австралії говорив там, де Сліпий через певні обставини змушений був мовчати з Рима. Він жив почуттям єдності своєї Церкви і прагнув цю єдність скріпити в складних умовах.

«Спішу повідомити, що сьогодні я отримав листа від Апостольського пронунція, архієпископа Люїджі Барбаріто з повідомленням, що в день Успення Пресвятої Богородиці, тобто 28-го серпня, в Оссерваторе Романо буде повідомлення, що Св. Отець Папа Іван Павло ІІ підніс наш екзархат до гідности епархії, а
мене назначив епархом цеї дієцезії. Назва епархії: Мельборнська, св. Петра і Павла (це титул нашого собору) для українців католиків (це мій додаток) в Австралії і Новій Зеляндії. В залученні посилаю фотокопію того листа,
– читаємо в листі Івана Прашка до Йосифа Сліпого від 27 серпня 1982 року. – Богу дякувати, що це вже сталося і, коли доношу це до вашого відома, то в першій мірі прошу про Ваше патріярше благословення для наших священників і для мене, а також почуваюся до милого обов’язку висказати Вам подяку за Ваші старання в цій справі […]».

Як бачимо, отримавши листа про важливу новину, єпископ того ж дня написав Блаженнішому. Практичний символізм. Атож… Справді, у 1970-их роках Йосиф Сліпий докладав чимало зусиль до піднесення Австралійського екзархату до рівня єпархії. Були навіть плани створити в Австралії митрополію.

Дружба двох єрархів

Зрозуміло, що владику Івана Прашка із Патріархом Йосифом Сліпим єднало не просто буття і діяння в одній Церкві. У їхньому листуванні привертає увагу щось більше, аніж спільне полагодження справ Церкви у межах посадових обов’язків. На сторінках цих листів (1960 – 1980 рр.) зафіксований неформальний людський момент дружби єрархів. Як то буває між друзями, обидва владики могли у вступі листа простими словами привітати один одного зі святом чи іменинами, запитати і розповісти про здоров’я і буденні турботи, а в наступному абзаці перейти до такого ж простого обговорення подробиць проєкту котрогось із послань Синоду.

Наприклад, із листа Блаженнішого Йосифа від 6 серпня 1966 року дізнаємося, що йому не імпонували первісні варіанти іконостасів собору в Мельбурні, запропоновані Святославом Гординським, Оріоном Венгриновичем та Романом Павлишиним. Тож Патріарх пропонував єпископу Іванові звернутися ще й до Петра Холодного (молодшого). Утім надалі події розгорталися так, що був дороблений проєкт Гординського.

Йосиф Сліпий міг покластися на Івана Прашка навіть у випадку зі своїм хобі, а саме збиранням експонатів до природничого музею на Via Boccea, 378, тобто при катедрі Святої Софії. 2 листопада 1966 року Блаженніший писав: «Прохаю не тягнути з мінералами, канґуром (кенгуру – Авт.), австралійським качуром, що кормить свої качата молоком, бо bis dat qui cito dat (подвійно дає той, хто дає двічі – Авт..

Нечасті поїздки на батьківщину

Побувати в Україні уперше після 1937 року Іван Прашко зміг тільки у 1967-ому, тобто через 30 років. Єпископ тоді відвідав Збараж, де зустрівся з тіткою Теклею, матір’ю Дмитра Клячківського. А от його мати Марія не дожила до приїзду сина два роки. Вона вишила для Кир Івана рушник, який він беріг до кінця свого життя, а потім разом із деякими речами передав до музею, що у Збаразькому замку.

Єпископ Іван Прашко, митрополит Володимир Стернюк і єпископ Іван Хома (сидять зліва направо), 12 липня 1990 р.

Особливий пієтет Івана Прашка до рідної землі розкривають його ж слова. Приміром, у листі за 27 серпня 1982 року він писав до Блаженнішого Йосифа: «Звертаюся до Вас з великим проханням, щоб Ви були ласкаві поблагословити цеглу для пропам’ятної таблиці (на пам’ятник 1000-ліття Хрещення у Канберрі – Авт.). Цю цеглу привезе всечесний о. Володимир Волочій, який провадить групу паломників з Австралії до Люрду, Риму, Святої Землі і до нашої Святої Землі (Київ, Львів, Тернопіль)».

Тут бачимо не ностальгію за краями дитинства і юності, а любов і повагу до України як «нашої Святої Землі», яку треба вберегти і в яку треба повернутися. З огляду на десятиліття комуністичної окупації, холодної війни і «залізної завіси» українці-емігранти могли повертатися на землю предків тільки під виглядом туристів. Наступні після 1967 року візити на батьківщину Іван Прашко міг здійснити у 1973, 1979, 1984, 1988, 1991 і 1992 роках. І якщо в часи тоталітаризму частіше приїздити йому заважала політика режиму, то з настанням свободи – погіршення здоров’я. Зокрема, він не зміг приїхати на відкриття пам’ятника Клячківському у 1995 році. У грудні 1992 року владика відійшов від урядування єпархією. Новим Мельбурнським єпископом УГКЦ тоді став Кир Петро Стасюк. Іван Прашко упокоївся в Господі 28 січня 2001 року і похований у катедрі в Мельбурні. За свої неповні 87 років життя у складному ХХ столітті цей єрарх встиг зробити чимало і заслужити світлу пам’ять наступників.

Всі фото: Архів Інституту історії Церкви УКУ

д-р. Володимир Мороз

Колонка редактора

Ані нацизм чи фашизм, ані комунізм, котрийсь вид расизму чи іншого «-ізму» або «-изму», взагалі жодна з людиноненависницьких ідеологій ніколи офіційно оголошувала того, що її мета – підкорити людину, а тих, що не підкоряться, знищити. Навпаки, всі ідеології обіцяли раніше і обіцяють в наші дні звільнення. Якщо приглянутися до історії, то бачимо, що найбільше лиха принесли ті ідеології, які обіцяли всезагальне та обов’язкове (тотальне) звільнення, і це звільнення виливалося в геноциди і перетворення сотень мільйонів, навіть мільярдів на рабів. Тих, кого знищували, оголошували не тільки винними у смертних гріхах, а взагалі «нелюдьми». Тих, кого «звільняли», оголошували частиною обраної спільноти, подеколи прямо «надлюдей», «справжніх людей», «нових людей»… Людину звільняли від її природності та єдності тіла й душі. Для прикладу, комуністи заперечували існування душі взагалі, а нацисти вважали бездушними тваринами частину людей, застосовуючи дуже поширену і в наші дні логічну пастку: вдаючись до зумисного знеособлення, свідомо оминаючи унікальність і гідність кожної особи, перетворюючи її на сліпу матерію, глину. Можна сміливо казати, що ота всезагальність і є одними з тих граблів, на які вперто наступають ідеології, бо вони забувають, що, зранюючи людську природу, самі творять то ґолема, то Франкенштайнового монстра, який згодом щоразу виходить з-під контролю і трощить усе на своєму шляху, в тому числі себе і своїх творців.

Сучасний український дослідник ідеологій Володимир Єрмоленко вдало зауважив: «Відмовляючись від ідеї трансцендентного божественного, вони прагнули шукати сакральне «тут», «на землі», в іманентній реальності, реальності «тут» і «зараз» – у реальності економіки, історії, біології, класу, нації чи раси. Вони прагнули ідеалізувати матерію і привести «земне» до рівня «небесного». В наші дні черговою спробою піти цим шляхом є гендер. Як християнин, на прикладі багатьох ідеологій я бачу настирливі відлуння облудної обіцянки змія з книги Буття щодо плодів дерева пізнання добра і зла: «Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут. 3, 4 – 5). Але, скуштувавши цього плоду, Адам і Єва побачили що? Вони побачили свою наготу… Скільки людей, шукаючи начебто забороненого плоду, помирали самі й спричиняли смерть інших? Слова «Ні, напевно не помрете!» виявилися банальним підступом із глобальним наслідком. Володимир Єрмоленко висловив ще одну думку, яку тут доречно згадати: «Ніхто ніколи не бачив «людини взагалі» чи «людства», але ідеології лібералізму та гуманізму перетворювали ідею людства на абсолют, який є джерелом історії, моралі та політики».

Людині притаманно шукати легший шлях, якусь загальну ідею, котра пояснить усе. Цей пошук, можна сказати, є постійним викликом для людства. Але, незважаючи на ріки крові і гори трупів, які він породив, він усе одно виглядає привабливим для багатьох. Чому? Роздумам над цими питаннями присвячена тема останнього в цьому році числа нашого журналу.

Володимир Мороз

Криза довіри до інтелектуалів в Україні: причини, виклики, пошук виходу

На роздуми над темою довіри до інтелектуалів і написання цього тексту мене спонукав семінар-робітня «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні: досвід і виклики для країни та регіону», який 24–25 травня 2019 року організували в Києві Міжнародна асоціація гуманітаріїв та Аналітичний центр УКУ і в якому взяв участь я.

Виклад думок розпочну зі слів німецького історика Райнгарта Козеллека (1923–2006 рр.):

«Очікування, що ґрунтуються на досвіді, якщо вони справджуються, не можуть нікого здивувати. Здивувати може лише те, чого не чекаєш: тоді доводиться мати справу з новим досвідом. Отож прорив горизонту очікувань творить новий досвід»1.

Кілька поколінь людей, у тому числі християн, у Східній Європі виросли в рамках суспільної системи, береженої «залізною завісою», Червоною армією, КДБ та всією іншою «пролетарською раттю». Вони були сформовані під впливом варіанта марксизму, який намагалася втілити КПРС та її сателіти. Значна частина цих людей довіряли повідомленням, які в науковоподібній, а насправді у квазірелігійній формі подавали відповідні органи.

Населення змушене було повсякчас, а час до часу й особливо урочисто демонструвати віру в комунізм та довіру до партії. Такий стан породили досвід «червоного терору», Голодомору, сталінізму з його розстрілами та ГУЛАГом, хрущовської «відлиги», брежнєвського «застою» і навіть «перебудови».

Підкорені інтелектуали

Загалом довіра — один із можливих станів суспільної взаємозалежності: її позитивний вияв. Наочно цінність довіри можна продемонструвати у порівнянні з громадянською війною — негативним виявом взаємозалежності. Довіра вибудовується на основі аналізу дійсності та її порівняння з ідеалами. Агентами ширення (не)довіри через пояснення дійсності та осмислення і популяризацію тої чи тої системи цінностей є інтелектуали. Вони здатні витлумачувати ситуації, вербалізувати «ідею світлого майбутнього», «національну ідею», «українську мрію». Інтелектуали — виразники стану суспільної комунікації. Як у тоталітарних, так і в ліберальних устроях вони заангажовані до обґрунтування думок та ідеологій.

Певною мірою можна вести мову про те, що в умовах демократії інтелектуали є представниками публічної влади: чогось ширшого, аніж четверта влада (ЗМІ). Втім, на теренах, де домінував комунізм, стан і спосіб дії інтелектуальних еліт дуже різнився і різниться від стану та способу дії еліт західного світу. Якщо на Заході інтелектуальні еліти були вільні, навіть у виборі марксизму — «опію інтелектуалів», за висловом Реймона Арона, то на Сході тоталітаризм виховував як новий тип «радянської людини» — представника мас, так і новий тип інтелектуалів — «радянську інтелігенцію».

Фактично мовилося про відмову інтелектуалам у свободі мислення та використання їх як знаряддя масової пропаганди. Навіть ті, кому дозволяли обережно критикувати систему, як це показують архіви КДБ, часто були агентами спецслужб і подавали «правильну» критику. Хтось співпрацював із системою свідомо, а хтось через страх заслання і розстрілу. Але й тут я піду за словами філософа Тараса Добка: «дозволимо собі припустити, що інтелектуал цінує свободу не як самоціль, а як доконечну передумову пошуку істини й реальності — принципової цілі інтелектуального життя»2.

Тож і та частина радянського суспільства, яка довіряла «офіційним» радянським інтелектуалам, потрапляла в пастку несвободи: самі інтелектуали були невільні, тлумачили дійсність у підневільній спотвореній системі координат і її ж виміри змушені були поширювати на загал. Блаженніший Любомир Гузар колись справедливо зазначив, говорячи про претендентів на державні посади, що довіри народу варті тільки ті, що вирізняються професіоналізмом, порядністю та патріотизмом. Блаженніший Святослав Шевчук не раз повертався до цієї думки…

І тут старші люди цілком можуть згадати, що й функціонери тоталітарної системи це добре розуміли, а тому пропонували суспільству симулякри і професіоналізму, і порядності, і патріотизму. Спадщину відповідних «пропозицій» та їхнє практикування українське суспільство відчуває досі.

Отже, мільйони людей довіряли комуністичній ідеології через незнання, бо інтелектуали, яких у цьому випадку можна порівняти з імунною системою організму, були приневолені працювати на «вірус» режиму. І коли останній втратив контроль, рівень довіри впав. Українське суспільство тепер дещо забуло, що СРСР, як і вся «залізна завіса», не просто зник: це була тяжка стагнація, а далі — крах світу, в якому жили сотні мільйонів людей. Для них він був легітимний через силу існування і щоденне жорстке нагадування про межі дозволеного.

Колапс комунізму супроводжувався крахом системи суспільних відносин. Ті, яким змушені були довіряти раніше, офіційно перестали бути «інтелектуальними лідерами», але й ті, що були дисидентами, не прийшли до влади. Політолог Клаус фон Байме вдало зауважив, що «політики вищого ешелону зникли, але до влади прийшла не опозиційна до них еліта, а кадри середнього рівня старого режиму»3.

В Україні на межі 1980–1990 років був укладений так званий великий компроміс, про який соціолог релігії Віктор Єленський писав:

«Зміст цього компромісу в збереженні позицій старої еліти УРСР, забезпеченні її вирішальної присутності в справі розподілу власності в обмін на лояльність до усамостійненої Української держави і участь в тому, що зветься “розбудовою держави”. В рамках цього компромісу гуманітарна сфера стає прерогативою національно орієнтованої еліти, вона же перебирає на себе право визначати вектор релігійної політики»4.

Утім, такий компроміс призвів до ще більшої девальвації довіри. Старим силам суспільство довіряло щораз менше, позірно нові сили часто виявлялися проєктами колишніх комсомольських активістів і представників отого «середнього рівня старого режиму», які стали олігархами. Натомість середовище дисидентів щораз більше розтрачувало авторитет, не володіючи ресурсами, піддаючись обіцянкам партійних проєктів і входячи у їхніх рядах до корумпованих органів влади, тощо.

Радянська інтелігенція – продукт колоніалізму, яка зрослася з режимом, пережила його колапс, адаптувалася до нових умов. І якщо спершу будувала «комунізм», то далі – «національні» держави. Це вона, русифікована і радянізована, вплетена у ментальну, у тому числі релігійно-церковну географію мертвої, але не похованої імперії, стала носієм ідеї «креольської України», якщо говорити словами Миколи Рябчука5. Понад те, ця інтелігенція надалі частково поглинула свого ідеологічного супротивника – дисидентство. Цьому сприяло, до речі, й те, що ні радянські інтелігенти, ні дисиденти насправді не мали досвіду буття у вільному світі, але їх єднали рамки, накинуті колись старою системою. І тут я переходжу від причин до викликів.

«Влада-власність» і корені олігархату

Отже, після падіння комунізму умови суспільного буття змінилися, і старі методи забезпечення довіри до влади, у тому числі її інтелектуального домінування, перестали працювати. Оскільки теза про безальтернативність марксизму (а з нею і блоку комуністів та безпартійних) виявилася хибною, українські еліти змушені були шукати інших способів обґрунтування свого буття і здобуття довіри до себе. В політиці це після короткого періоду спроб збудувати ідеологічні партії в умовах згаданого «великого компромісу», коли матеріальні ресурси залишилися в руках колишньої номенклатури, призвело до творення під кожні вибори нових назв для старих політичних об’єднань, які щоразу своєю діяльністю себе компрометували.

Викликом, який не усвідомили, а отже, й іспитом, який не склали інтелектуальні кола, залучені до публічного життя України у 1990-2000 роках (тут я говорю дуже широко), стало тотальне нерозуміння природи влади: політичної, інтелектуальної – усякої. Зі свого минулого досвіду вони винесли сприйняття влади як даності, як чогось, що або треба обслуговувати, або з чим треба боротися, але не як явища, яке потребує системного аналізу та розуміння механізмів його функціонування.

Еліти принесли в нові умови розуміння влади: 1) як керування і панування; 2) як концепт, нерозривно пов’язаний із власністю. Властиво, що СРСР і втілював у собі таке розуміння «влади-власності»6, за якого верховний керівник — у нашому випадку колективний пролетаріат, а фактично бюрократія – була власником усіх благ: хто має владу, той і має усю власність.

Масові арешти, розстріли «старої» української інтелігенції за радянських часів були спробою позбутися не лише інтелектуального опонента, а й присвоєння власності як матеріального підґрунтя до спротиву – опанування суспільством через фізичне знищення і подальшу маргіналізацію того, кого режим сам собі призначив ворогом (згадаймо тавро «український буржуазний націоналіст»).

Світоглядно інтелектуальні корені Олігархату покояться й на цьому «киті», але нівелювання і маргіналізація інтелектуалів тут відбувається без фізичної ліквідації. В рамках системи «влада-власність» незалежне інтелектуальне життя за визначенням неможливе, бо ті, що мають власність, тут виступають замовниками та володарями інтелектуального знання.

Та в Україні зазначена система не втрималася у чистому вигляді. Причин для цього кілька:

  1. Старі, хоч і трансформовані еліти не змогли повністю асимілювати дисидентський спадок; не всі дисиденти пішли у політику і саме ті, що лишилися поза нею, втримали більше довіри, аніж колеги в політиці.
  2. Незалежним суб’єктом суспільного життя, частиною громадянського суспільства тут стала відроджена Церква, передусім УГКЦ, яка одразу поставила межі влади: державні закони не можуть суперечити Божим, а ті, що суперечать, не зобов’язують християн як громадян. Понад те, Церква зламала парадигму домінування держави над суспільством, запропонувавши інтелектуальну альтернативу: держава – інструмент суспільства. Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар недарма став одним із лідерів за рівнем довіри на загальнонаціональному рівні.
  3. Велику роль відіграло те, що Україна не була замкнутою системою: усвідомлення колоніального спадку дистанціювало її інтелектуалів від Росії, Західна Україна, яка була в СРСР 40, а не 70 років, а також діаспора нагадували суспільству про альтернативи розвитку.
  4. Last but not least, багато дала активність західних мереж, у які поступово інтегрувалися українські інтелектуали.

Звісно, що втілення пропозицій кожного з цих пунктів, які можна деталізувати, було пов’язане з багатьма складнощами та інтелектуальними викликами. І засадничим тут знову було питання довіри та легітимації. На цьому шляху українське суспільство досі вчиться практикувати два способи розуміння легітимності:

  1. як ту, що походить від суспільного визнання;
  2. як відповідність нормі чи цінностям.

Наголошу, що в рамках жодного з них пострадянські еліти загалом не спромоглися її здобути. Важливою причиною цього фіаско стало нерозуміння того, що довіра та пов’язана з нею влада – це відповідальність. У 2005 році тодішній ректор УКУ, тепер митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк під час конференції, присвяченій темі «Інтелектуали і влада», сказав:

«...дуже часто сама влада і ті, які є під владою, розуміють владу як керівництво-панування, і тут, мені здається, є велике непорозуміння. Бо влада має бути служінням! І лише коли відбудеться це переміщення акцентів, думаю, багато речей стане на свої місця. Тоді і влада зрозуміє, що вона потребує інтелектуалів»7.

Тягар причетності до тоталітаризму і «цінностей» останнього, прив’язаність до концепту «влада-власність» і спроб практикувати «інтелектуальну владу», відштовхуючись від володіння телеканалами, – це меч, що висить над українським суспільством. На нього можна дивитися як на дамоклів меч – приховану загрозу, але й як на меч Демосфена – знаряддя, завдяки якому згаданий античний оратор навчився не смикати плечем під час промов.

Ще правники французької школи «суспільного права», зокрема Леон Дюгі та Моріс Оріу, доречно вказували, що публічна влада не може легітимізувати себе походженням, а тільки послугами, які надає за правовими нормами: творенням порядку і солідарності8.

Отож інтелектуали, які прагнуть довіри, повинні розуміти суспільство, в якому живуть, мають не тільки поширювати, але й практикувати цінності. Шукати останні не доводиться: достатньо заглянути в Конституцію України.

Поразка старих еліт крилася уже в тому, що вони були нечутливі до ключового поняття вільного світу, без якого неможлива гармонія і солідарність, – тобто людської гідності. Україні потрібні були дисидентський рух, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності, щоби гідність зайняла місце в порядку денному.

Але перед елітами досі стоїть питання відповіді на виклик: влада, у тому числі інтелектуальна, з огляду на людську гідність має бути не пануванням, а відповідальним служінням.

Служіння як шлях розбудови суспільства, в якому шанують людську гідність, потребує від інтелектуалів особливої рефлексивності. Небезпеками тут є як сервілізм сильних світу цього, так і внутрішня еміграція.

Для інтелектуала, як і для кожного громадянина, актуальними є слова Івана Лисяка-Рудницького:

«Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища»9.

д-р. Володимир Мороз, редактор часопису «Патріярхат», науковий співробітник ІІЦ УКУ