д-р Юрій-Мирослав Левицький

Існують різні організації мирян, як ось Світовий Християнський Конгрес УГКЦеркви, УПСО, УКПО, Літа Українських Католицьких Жінок, Братство Українців-католиків, Рада Громадських Організацій за Патріярхат та багато інших. Про мирянський рух, про його доцільність і про його завдання та права пишеться багато в нашій церковно-релігійній пресі, а зокрема багато місця цій темі присвячує місячник «Патріярхат». Про нього пишуть світські люди, про нього пишуть священики. Згадати хоч би численні статті М. Галіва, М. Хмільовського, І. Гречка, М. Косова, о. І. Музички та багато інших.

Як і вичислені організації, так і більшість авторів говорять про одну хоч і важливу, та все таки не основну ціль мирянського руху, а саме про співучасть в управлінні Церквою, про те, що миряни мусять теж мати відповідний голосу рішеннях Церкви. Одне слово, мирянські організації, а зокрема більшість наших публіцистів, боряться за те, щоб у Церкві мати частину влади, яка сьогодні присвоєна повністю церковній ієрархії. Часто говориться про те, що єпископські синоди засекречені, і миряни не знають, що там діється, так начебто загал мирян краще розуміється на церковно-релігійних справах, ніж духівництво. Або начебто церковний провід мав би звітувати про кожний свій крок загалові мирян, як дійсно віруючим, так і невіруючим.

Більшість мирянських організацій наголошують зовнішні аспекти Церкви, а деякі створені виключно для цієї цілі. Організаційна структура нашої Церкви — патріярхат — стоїть у центрі багатьох мирянських організацій, а то є й одинокою їх ціллю (Рада за Патріярхат, УПСО тощо). В останніх роках, а головно у зв’язку з 400-літтям Берестейського Договору, дуже багато наукових та популярно-наукових, а то й чисто публіцистичних праць різних авторів присвячено темам, зв’язаним з тим Договором, та проблемі Київського (Київсько-Галицького) патріярхату. І це добре й похвальне. Але це ще не все.

Спроби обмеження юрисдикції нашої Церкви — тільки по Збруч і без Закарпаття — забрало і далі забирає зовсім справедливо багато уваги поодиноких мирян і мирянських організацій. Оборона прав нашої Церкви — без найменшого сумніву мусить об’єднати зусилля всіх активних мирян і їхніх організацій довкруги нашого церковного проводу. Велика розбіжність поглядів між нашими ієрархами щодо питання організації нашої Церкви (патріярхат) та очищення богослужебних обрядів від чужих (західніх і східніх) нашарувань теж забирають багато зусиль та енергії, як теж і нервів, мирянському рухові.

Загально вважають, що сьогоднішні мирянські організації наслідують до певної міри традицію середньовічних релігійних братств, які ставили собі насамперед релігійні благодійні завдання: дбали про свої храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослуження, місцеві церковні урочнистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, ховали їх за гроші спільної каси, організовували шпиталі, а згодом, у добу посиленої латинізації та полонізації, допомагали зберігати свою віру, обряд і давні звичаї, ставали активними оборонцями української національної самобутности (за ЕУ 2).

Але з повищого виглядає, що завдання, які поставили перед собою існуючі сьогодні мирянські організації, — це розв’язування проблем зовнішнього характеру, проблем, що так назву, національно-патріотичного характеру. Іде тут про форму, а не про зміст. Можна навести випадок (і то зовсім не відокремлений), що людина, не тільки національно свідома, але й дуже активна в громаді, яка вимагає, щоб завжди Главу нашої Церкви титулювали патріярхом і щоб починати кожну Службу Божу молитвою за патріярха, для якої патріярх Йосиф Сліпий — це найбільший український світоч століття, ця ж сама особа, всупереч ідеям та заповітові патріярха Йосифа, впроваджує, між іншими, латинські спільні вервиці (кожного ранку о сьомій годині в парафіяльній церкві) та латинську хресну дорогу (але Вечірні чи св. Літургії Напередосвячених Дарів у цій церкві не відправляються). Щось на подобу перефразованого: українською по формі, а латинською за змістом. І тут власне й криється слабість мирянського руху: кладемо величезний натиск на зовнішність, забуваємо про внутрішнє життя нашої Церкви, нашої церковної громади, нашого народу. На жаль, свідомо чи несвідомо, цій акції сприяють і деякі священики-патріярхальники (ними вони є принаймні на словах).

Наше українське суспільство силою історії дуже сильно пов’язує Церкву з національністю і це до тої міри, що національність домінує над Церквою. Виглядає, що формальна приналежність до церкви і відвідуваня Богослужень (але не брання в них активної участи) є виключно патріотичним обов’язком, і тільки в декого вона дійсно зв’язана з релігійністю. Найкращий священик є той, хто говорить високо патріотичні проповіді. Хто говорить проповіді на суто релігійні теми, той не є добрий український священик! Після проповіді про існування неба і пекла один професор університету, який ходить до церкви і вважає себе християнином, сказав авторові цієї статті, що священик своєю проповіддю (згадкою про небо і пекло) образив його інтелігенцію!

Тому теж проблему, яку широко дискутується, тобто ролю мирян у житті нашої Церкви та взаємовідношення між духівництвом і мирянами, на мою скромну думку, ставимо не у властивій площині. Величезна більшість опублікованих на цю тему статтей (крім частинно о. І. Музички) та резолюцій усяких з’їздів відносяться до розділу влади, впливів чи навіть почестей між духівництвом і мирянами. Отже, говориться про ролю мирян в управлінні Церквою, принаймні в дорадчій функції, тобто про чисто матеріяльні справи, про дочасні речі. Дуже мало пишеться і говориться про духовну сторінку цього відношення, а саме про ролю мирян у євангелізації суспільства, про допомогу мирян відновити християнське життя серед нашої громади, про введення Христа в наше щоденне життя.

Усі ми боліємо, що у діяспорі церкви наші порожніють, що молодого покоління в церкві майже не видно. Багато священиків правлять у церкві богослуження, але не входять активно у життя своєї пастви і не унапрямлюють її на кожному кроці до досконалості! (дехто каже, що вони є тільки служителями культу); самі проповіді в церкві ще не достатні, бо їх слухають (або й не слухають) тільки ті, що є в той час у церкві. Як дійти до тих, які до церкви не ходять? Чи багато сьогоднішніх священиків згідні піти «між стадо вовків» і голосити там слово Боже, наражуючись на кпини, образи й зневаги?

І тут важливу ролю новині відіграти миряни; священик є один, а мирян багато, і вони можуть донести слово Боже між більшу кількість людей, ніж один священик. Сьогоднішній стан, що наші діти чи внуки відійшли від Бога, спричинили теж і ми, які стояли на становищі, що релігійне виховання дасть нашим дітям Церква і школа, а самі в тому ділі мало (або й нічого) не працювали, мовляв, це не наше діло; а може нас воєнна завірюха, в якій ми формувались, не приготовила достатньо бути апостолами навіть у власній родині, звертаючи більшу увагу на саме вижиття, на міжгрупову боротьбу та на задержання поверховних звичаїв, не даючи їм відповідного змісту. Ми втратили принаймні одне-два покоління для Христа. І нам слід із цього зробити правильні висновки. Миряни мусять включитись до акції введення Христового вчення у щоденне життя як у своє, так і у життя свого довкілля. Ми мусимо стати апостолами Христа. Ясно, ми маємо до того приготуватись. Ми повинні зміцнитись духово.

Наші мирянські організації повинні на чільному місці своєї програми поставити піднесення релігійного знання своїх членів, щоб підготовити їх до апостоляту та заохочувати їх до того, а залишити всякі наради, всякі куховарські справи, постійні збирання фондів (бінго!), тощо, для тих, що до апостолизації не надаються, бо як сказано; не кожний має дар до всього. У програмі зібрань тих організацій мусять бути відповідні гутірки, дискусії тощо, які допомогли б членам стати кращими апостолами. Ці зайняття можуть дуже добре вести духовні опікуни або й поодинокі миряни, добре обзнайомлені з Христовим вченям (правда, відомі випадки, що поодинокі священики вважають, що на релігійні теми може говорити тільки священик).

В Україні катехизацію дітей у школах ведуть дуже успішно вишколені для цього миряни (головно молоді дівчата та жінки) — щорічно, під проводом досвідчених священиків, відбуваються для них вишкільні курси. Правда, їх ще замало, щоб охопити всі школи, але щороку приходять нові кандидати, які з неофітською посвятою вливають любов до Бога в серця молоді. Це не модне тут? А чи про моду мова, чи про спасення наше і про поширення царства Божого на землі. Чи організації мирян мають стояти осторонь і не виконувати свого покликання? Бо кожен із нас має в цьому житті від Бога покликання, покликання ввести Христа до своєї родини і до тих, що навкруги нас. Найважнішою річчю є пізнати, що є нашим покликанням, які є наші здібності, і як ми можемо своє покликання виконати, чи тільки прикладом свого життя, чи вношенням в окруження духа любови та вирозуміння. чи всебічною самарянською працею, чи апостолятом слова. А раз це ми, у згоді з духовною владою, вирішимо, тоді треба зусильно діяти згідно з цим. Отже, замість пописів, парад, мундирів, бенкетів та голосних, але пустословних деклярацій, треба нам узятись до тяжкої, часто на перший погляд невдячної, праці, не шукаючи признання, пошани та слави. Чи багато з нас здібні на це?

Заник релігійності! — це не тільки хвороба української діяспори. Вона розповсюджена і на інші країни, головно Західньої півкулі. У Монтреальській Римо-католицькій архидієцезії відбувається тепер трирічний синод. Однією з тем синоду є відновлення Церкви. У рамках синоду відбулось переслухування всіх, як духовних, так і світських осіб, хто тільки хотів був подати свої думки щодо відновлення релігійного життя. Згідно з газетними повідомленнями, дуже багато людей подали свої резюме, в яких підкреслюється роля мирян у житті Церкви. З уваги на постійне сильне зменшування числа священиків і постійне зменшування числа тих, що відвідують регулярно церкву, є побоювання, що зі смертю священиків умре й сама Церква. Щоб зарадити тому, надійшло багато пропозицій, щоб творити малі групи, 6-8 осіб, дійсно віруючих і таких, що живуть вірою, людей, які б помагали священикам поширювати науку Христа у своєму оточенні, кожний по своїх здібностях і кожний у своєму середовищі.

Іншими словами, організування (не масове, а за підбором) мирян до справи євангелізації під духовним наглядом пароха. Отже плянують створити мирянський рух, метою якого не є створити якусь вертикальну структуру, але апостольська праця серед громади згідно з заповітом Христа Спасителя: Ідіть і навчайте всі народи! Такі групи вже діють у деяких парафіях архидієцезії.

У нашій Церкві теж брак священиків, а може є і неекономічне (якщо так можна сказати) їх використання. У центрах єпархій, як ось для прикладу в Торонто, є по 5-6 священиків на парафію, а поза Торонто часто один священик обслуговує дві або більше парафій. Наприклад, у Монтреалі, якщо б не приїхали туди були 3 священики з України, деякі парафії не були б обсаджені взагалі. Очевидно, це не є завданням мирянського руху розподілювати священиків, а єпископа, але все таки миряни можуть служити єпископові порадами в цій справі. Можливо інституція постійних дияконів (із активних і віруючих мирян) могла б теж зарадити ситуації і відтяжити священиків у праці євангелізації громади.

Важливою справою, у якій мирянські організації могли б помогти, — це справа дяків. Їх майже немає, і ті поволі вимирають. А наші Богослуження таки не можуть обійтись без дяків. За винятком свв. Літургій Івана Золотоустого та Василія Великого, на яких священик разом з вірними може, евентуально, без дяка відправляти, до всіх інших наших відправ потрібно дяка або навіть дяків. Справа тут не тільки в знанні мелодій (гласів воскресних, самогласних. болгарських, сідальних чи подібних), але теж і в знанні церковного уставу: знати коли, що і в якому порядкові співати. Дехто із священиків скаржиться, що не відправляє посних вечірень чи вечірень перед неділею та перед великими святами чи св. Літургії Напередосвячених Дарів тому тільки, що немає в їхній парафії ні одного дяка, який знав би своє діло. Тому власне їх заступають латинськими спільними вервицями та хресними дорогами. Деякі священики через брак дяка навіть не правлять чину похорону, але замість нього, за латинським зразком, правлять св. Літургію.

Справа дяків не є маловажна, вона в’яжеться тісно з нашими завданнями добитись повної самоуправности нашої Церкви. Самоуправність (або, як дехто називає, помісність) нашої Церкви — це її адміністраційна, юридична та обрядова окремішність. Отож збереження чистоти та однообразности обряду у всій нашій Церкві с однією з передумов її самоуправности. Якщо затратимо свій обряд, затратимо й окремішність, самоуправність. Якщо не збережемо самоуправности обряду, ми зближуємось до розбиття нашої Церкви на кілька частин, до речі, цього ж і противники нашої самоуправности (патріярхального устрою) хочуть. Я згідний з тим, що до певного часу нам треба буде погодитись на деякі обрядові відмінності на різних теренах, де діє наша Церква, бо ці розбіжності витворились продовж довшого часу відокремлення та натиску сторонніх сил. Але треба плянувати до якогось часу завести однообразність і всіма силами старатись цей плян перевести в життя.

Мирянський рух, отже, повинен разом з нашою церковною ієрархією зайнятись поважно справою вишколу дяківських кадрів, бо від того залежить і майбутність нашої Церкви. Десь у 50-х роках цього століття один національний провідник діяспори сказав таке (його висміяли за те): Українській діяспорі важливіший один добре вишколений дяк та вчитель української мови, ніж десять різних інженерів та лікарів.

Дехто може закинути мені, що багато моїх пропозицій слід заадресувати до ієрархії та священства, це їхня «робота». Але якщо мирянський рух домагається участи у вирішуванні важливих справ Церкви, то він мусить бути учасником усього життя Церкви та на себе взяти теж і велику відповідальність у справі піднесення духового життя нашого народу. Тільки допомігши відновити релігійність нашого народу і ставши основою релігійного життя наших парафій чи єпархій, організації мирян можуть справедливо очікувати заслуженого «вінця слави» у кермі Церквою.

Читаючи в часописах, зокрема в журналі «Патріярхат», повідомлення і коментарі про події в церковному житті України та української діяспори, снуються в моїй голові думки про те, як це добре було б, коли б усі християни України (та української діяспори) «потягли в один гуж», об’єднались довкруги одного патріярха однієї Київської Церкви, і то без прикметників: православна, католицька, але з одним тільки означенням: рівноправного члена Вселенської Церкви і в молитовному єднанні з усіма Помісними Церквами світу.

Виглядає це на сон, на марення не зовсім нормальної людини, яка не бачить реальної дійсности, а задивлена в щось безмежно далеке, утопійне, яке, може, ніколи й не здійсниться! Ще 6-7 років тому таким маренням вважало дуже багато з нас надію на створення незалежної української держави. Багато з нас тепер (останньо о. д-р Ігор Мончак у статті «Чи відбудеться собор УКЦ у 400-річчя Берестейського договору», «Патріярхат», ч. 12 (300) грудень 1995 р. вважає, що осягнення незалежносте в 1991 році — це дійсно Боже чудо:

«Господь чудесне кілька років тому звільнив цей терен від атеїстичних репресій» (о. Мончак). (Це стверджував, наголошував і підкреслював неодноразово журнал «Патріярхат» перед тим, як була друкована згадана стаття о. І. Мончака — Редакція). Сталось чудо, яке припускали тільки одиниці, загал же (як духовних осіб, так і мирян) у це не вірив. Не вірив, що наші наполегливі молитви «дай їй волю» Бог у слушний час вислухає. Бо, здається, ми так пересякнуті матеріялістичною реальністю та ідеологією, що в нашому світогляді на Божу інтервенцію вже немає місця. Начебто чуда могли діятись у часи Христа, але не тепер! Але чому ж Бог не міг би створити ще одного чуда?

Воз’єднання усіх галузей однієї колись Київської Церкви в одній Церкві — це задушевна мрія усіх дійсно віруючих християн України та діяспори. «Один Господь, одна віра, одне хрещення» — стверджує ап. Павло в посланні до ефесян. «Чи Христос розділився?»— питає св. апостол Павло у своєму першому посланні до коринтян (корінф’ян). Об’єднаною, однією була наша Церква до 1596 року, коли почалось її розбиття, що завершилось 1620 року, коли під тиском козаків гетьмана Петра Сагайдачного єрусалимський патріярх Теофан (Феофан) висвятив конкуренційну ієрархію Київської Церкви. І хоч кращі сини українського народу — згадати б тільки Петра Могилу, Йосифа Веньямина Рутського, Андрея Шептицького — наполегливо намагались привернути єдність, то не з релігійно-церковних, а чисто політичних причин (внутрішніх та зовнішніх) це досі не вдалось.

З обережною цікавістю слідкуємо за повідомленнями про переговори між УАПЦ та УПЦ (московського патріярхату) з одного боку, і про спроби порозуміння між УПЦ (Київського патріярхату) митр. Філарета з УГКЦ. Українські православні Церкви в Канаді та США зв’язались з Константинопольським патріярхом; подібного зв’язку шукають православні Церкви в Україні. Відбулась візита деяких наших священиків (включно з владикою Ісидором) у вселенського патріярха Вартоломея І, здійснилась зустріч Студійної групи Київської Церкви (включно з владиками Максимом та Василієм) з тим же патріярхом у Римі. Владика Всеволод є в постійному контакті з проводом УГКЦ. Все це перші ластівки того, що час об’єднання наших Церков наближається. Але історія вчить нас, що наші сусіди (як північно-східні, так і західні) ставилися до українського об’єднання завжди ворожо. Вони кластимуть ще не одні колоди під наші ноги. Але найгіршим може бути те, що вони до боротьби проти нашого об’єднання можуть запрягти наших таки, незрячих фанатиків, які, прикриваючись крилатими фразами, намагатимуться ввести нас, як колись митрополит Ґедеон Святополк Четвертинський, під «одновірного» русского (московського) патріярха або влитись повністю у Римську Церкву. Чи ми дозріємо до тієї міри, щоб одностайно протиставитись їм?

Думаю, що сьогодні між віруючими українцями як католиками, так і провославними, немає вже найменшого сумніву, що наша ненависть до уніятів (католиків) — це витвір московської пропаганди, а наша ворожнеча й недовір’я до православних («схизматиків») — це польська інтрига. Практично кажучи, немає між нами жодної різниці в вірі. Є певні обрядові, тобто зверхні, різниці, але вони мусять бути, бо вони витворились у часі, вони теж витворились у просторі. Тяжко припускати, щоб на цілій великій українській території все було зовсім одностайне! А якщо включити до того ж ще й нашу діяспору, то однообразність є недосяжна! Адже ж і на терені однієї парафії, у якій служить кілька священиків, ми бачимо різні — більші чи менші — розбіжності. Остаточно, в одній об’єднаній Церкві єпископські синоди зможуть до великої міри узгіднити обряди й виелімінувати ті нашарування (як латинські, так і московські), які незгідні з духом нашого києво-візантійского обряду. Так отже ні віра, ні обрядові різниці не є й не можуть бути перешкодою до нашого об’єднання.

Найбільшою перешкодою до об’єднання не тільки нашої Київської Церкви, але й усіх Православних Церков, є папський примат (властиво його римська інтерпретація), тобто справа церковної організації, яку потрібно відділити як від віри, так і від обряду. Першенство Римського архиєрея не оспорювано аж до 861 року, тобто до часу константинопольського патріярха Фотія. Тяжко бо говорити про закиди патріярха Акакія (на переломі V і VІ століть) чи цісаря Іраклія(в кінці VІІ століття), бо їх обох осудили вселенські собори як єретиків.

Перемога над іконоборцями на VІІ вселенському соборі (787 р.) — це тріюмф православ’я і тріюмф церковної єдности. З цієї нагоди установлено в цілій Вселенській Церкві неділю православ’я (перша неділя Великого Посту), тобто правильного славлення Бога через почитання ікон (тобто, ця неділя не має нічого спільного з сьогоднішнім загальним розумінням слова «православ’я»), Патріярх Фотій проголосив константинопольського патріярха (тобто себе) головою Вселенської Церкви (861 p.), бо, між іншим, уважав Римську Церкву (і папу) єретичною, бо вона додала до Нікейського символу віри слів «і Сина» (Філіокве). До речі, хоч Римська Церква далі вживає Філіокве, то в наших римських служебниках слова «і Сина» є в дужках, тобто їх не мусимо говорити, а останньо, під час візити патріярха Вартоломея І в Римі Папа Іван-Павло II з ним спільно відмовляли символ віри і то без Філіокве, тобто й Римська Церква не настоює на цій «єресі». Остаточний поділ Христової Церкви стався щойно за патріярха Керуларія (1054 p.). Відновлення єдности на Ліонському (1274 р.) чи на Флорентійскому соборі (1439 р.) були коротко тривалими. Собор Римської Церкви у Тренті (1545-1563) завів у ній сильний централізм та уніформізм та дав початок науки про папську непомильність (екс катедра), яку остаточно проголошено як догму на I-му Ватиканському соборі Римської Церкви в 1870 р. (східня православна теологія признає непомильність тільки за вселенськими соборами).

Ісус Христос установив одну Церкву. Отці Нікейського собору (325 р.) устійнили символ віри, в якому говориться: «Вірую… в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Отже, Церква має бути одна й соборна. Слово «соборна», сьогодні ми б сказали: збірна, загальна — це переклад грецького слова «католікос», що властиво означає універсальний, вселенський. Словник чужомовних слів Ізюмова (Харків-Київ, 1932) подає таке значення слова «універсальний»: всесвітній, всебічний, загальний, отже всеосяжний, вселенський. Значить, Церква має бути одна, вселенська, всеобіймаюча. Одність Церкви найкраще виявляється у тому, що є один голова цієї Церкви — Христос, її основник, та апостол Петро, якому Христос доручив пасти його вівці, а після Петра його наслідники, єпископи Рима, з чим погоджувалась уся Католицька (Вселенська) і Православна Церква до 861 року, а саме що римський єпископ (папа) є першим між усіма єпископами (патріярхами) Вселенської Церкви (про що згадано вище).

З поділом однієї Церкви 1054 року на Західню (пізніше названу Католицькою) і Східню (пізніше названу Православною), голови обох Церков — Римський папа і Константинопольський патріярх (інші східні патріярхи від часу поширення ісляму в VІІ столітті втратили своє значення) — стали вважати себе Вселенськими Архиєреями. Римська Церква, захищена східніми християнами перед нападами ісляму, а згодом турків, мала змогу свобідніше розвиватись, так що зросла в силу та навіть перебрала на себе світську владу. Папа був не тільки головою Римської Церкви, але став і абсолютним володарем папської держави. Реформаційні рухи ХVІ століття (головно Мартина Лютера) примусили Римську Церкву зробити певні реформи, але водночас скріпили владу та повновласті римського архиєрея. У ті часи поширилася ідея, що єдино в римській (католицькій) Церкві (і в римському обряді) можливе спасення. Усі інші християни — це єретики, схизматики. Ті Церкви, які, загрожені турецькою чи іншою навалою, шукали єдности з вселенською (Римською) Церквою, мусіли зусильно боротися за збереження своїх прав і проти впроваджування римських обрядових практик, що дуже добре бачимо на прикладі Київської Церкви після Берестейського договору.

Вселенська Церква і Римська Церква стали тотожніми поняттями. І в цьому, власне, є причина, що до поєднання Церков є такий тяжкий шлях, хоч обопільні клятви, кинені кардиналом Гумбертом і патріярхом Керуларієм 1054 року, зняли папа Павло VІ і патріярх Атеноґорас ще 1964 року. Бо в дійсності Вселенська Церква — це не тільки Римська Церква, але й усі Церкви (Українська Греко-католицька, Мелхітська, Вірменська та інші), які визнають римського архиєрея головою Вселенської Церкви. Але римський архиєрей є не тільки головою Вселенської Церкви, він теж є головою великої, чисельно найсильнішої, Римської Церкви. Папа рядить при допомозі кардиналів Римської Церкви (такий є офіційний титул усіх кардиналів, тому для єпископів Східніх Церков цей титул взагалі не підходить, ним ми не маємо чого хвалитись, порівняй: «Маємо кардинала!»), які є головами різних конгрегацій Римської Церкви. У Вселенській Церкві досі немає жодного юридичного тіла (крім папи), яке б кермувало дією усієї Вселенської Церкви, натомість Вселенською Церквою рядить курія Помісної Римської Церкви. Не дивно, що багато рішень цієї курії кривдять інші Помісні Церкви Вселенської Церкви, бо ж вони мають на увазі в першу чергу добро Римської Церкви. Вселенскість Христової Церкви — це не домінація однієї Помісної Церкви над іншими! Ніхто не противиться типові організації Римської Церкви: це внутрішня справа самої Римської Церкви (так довго, як довго вона не суперечить Христовій науці). Те, що голова Римської Церкви є водночас Вселенським архиєреєм, не означає, що Римська Церква є краща, ніж інші.

Концепцію Вселенської Церкви треба довести до первісного її розуміння. Управа величезної Вселенської Церкви мусить бути в руках вселенських, всеобіймаючих, в яких не було б переваги жодної помісної Церкви над іншими, а не в руках управи якоїсь однієї Помісної Церкви. Кожна Помісна Церква має широкі права самоврядування, головно в ділянці організації, дисципліни та обрядів, але справи, що відносяться до суттєвих справ, як ось віри, що є спільною для усіх Помісних Церков, членів Вселенської Церкви, мусить бути в руках спільних: синоду вселенських єпископів та вселенських соборів. Устрявання одних Помісних Церков в організацію, дисципліну та обрядові справи інших Помісних Церков — Посестр повинно бути недопускальне. Всякі суперечки між Помісними Церквами, в першу чергу територіяльні і юридичні, повинна для загального добра в дусі братолюбія вирішувати управа Вселенської Церкви. Така організація проводу Вселенської Церкви, мені здається, не викличе великих заперечень з боку Помісних Церков (за винятком, мабуть, Римської). Тоді не треба буде двох церковних кодексів: одного для західніх, а другого для східніх Церков, а буде один вселенський, а кожна Помісна Церква виготовить свій питомий кодекс у справах, що відносяться до її компетенції. Тоді здійсняться слова нашого Спасителя: «Щоб усі були одно».

д-р Юрій-Мирослав Левицький,
Монтреаль, Канада