Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Д-р. Зиновій Гіль

Перепоховання Патріярха Йосифа

До світлих моментів у житті України між іншими треба зачислити перенесення тлінних останків Патріярха Йосифа Сліпого з Риму до Львова. Сповнилось те, чого Покійний так дуже бажав і це своє бажання він висловив у своєму Завіщанні. Вільна, незалежна, молода Українська держава сердечно прийняла свого Сина, який повних 18 літ свого життя карався у большевицьких тюрмах і концентраційних таборах тільки за те, що любив свій український нарід, українську землю, свій Львів, свою митрополичу палату. Комуністична Москва була дуже жорстокою до нашого Патріярха, але і вона не була в силі зламати його крицевий характер: ані обіцянками, ані ломанням його рук.

Ми, українці-католики, згуртовані в «Товаристві за Патріярхат», мали те велике щастя бути ближче до нього, його пізнати, вчитись від нього того усього, що нас опісля гуртувало у нашому житті. Понад півтора мільйона дочок і синів вільної України звеличали його приїзд до Львова і його похоронення у Львові. Сам президент України Леонід Кравчук прилетів з Києва до Львова, щоб своєю присутністю і участю в похоронах від себе і цілої України віддати останню шану цьому Великому Синові України. Українська спільнота належно оцінила цей крок президента. Прощали Покійного обидва Патріярхи: Мстислав і Мирослав-Іван, митрополит і владики з Канади і цілого світу. Прощали його теж римо-католицькі ієрархи та представники різних віровизнань. Здається, що Львів ще ніколи не бачив таких величних святкувань.

Правдою є, що покійний Патріярх зазнав теж пониження від своїх українців: як духовних, так і світських. Перші торпедували його змагання за Патріярхат в нашій Церкві, другі кидали підозріння на нього — ніби то він непевна людина і не можна йому довіряти. Коли цей «номер» не перейшов у нашому суспільстві, по-фарисейськи почали кланятися йому дуже низенько, щоб в цей спосіб затерти сліди свого злочину! Загал українців-католиків та інших віровизнань з великою пошаною ставився до нього. В якунебудь частину діяспори він не їхав би, там завжди збирались маси українського народу, щоб особисто його привітати, його побачити і почути від нього батьківське слово. Блаженніший Патріярх Йосиф дуже любив свій нарід. Любив бути зі своїми людьми, жартувати з ними. У нього не було песимізму. Він був гостинним, бо не раз і не два гостив нас у своїй палаті чи то вечерею, чи довгими конференціями, на яких ми ставили питання, а він з найбільшою терпеливістю нам відповідав. Любив він своє оточення в Римі. Любив священиків, студентів університету, сестер-монахинь, які, мов добрі діти, горнулись до нього, бо відчували його любов і теплоту, з якою він ставився до них.

Ну, і немає вже Патріярха Йосифа Сліпого між нами. Він повернувся у вільну Україну, до свого улюбленого Львова, до своєї улюбленої палати, щоб у підземеллі Св. Юра спочити коло свого попередника Митрополита Андрея Шептицького. І Патріярхові Йосифові Сліпому вкінці теж належиться відпочинок, бо шлях, яким Покійний перейшов, дуже важкий і тернистий. Цей відпочинок Покійний вповні собі заслужив. Пам’ять про нього, про його життя і заслуги для Української Католицької Церкви буде передаватися з покоління у покоління!

Д-р Зиновій Гіль

 

Уповноважений Апостольського делегата відбув зустріч із представниками Товариства за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви

В суботу 2 березня 1968 р. відбулась у Філядельфії зустріч Уповноваженого Ватиканської Апостольської Делеґатури – для США з представниками нашого Товариства. Філядельфійський епископ-помічник римо-катольцької Аепархії, Джералд В. МкДевітт, приняв на авдіянції 3-членну делегацію: ред. В. Пасічняк, голова Товариства, проф. М. Лабунька, та др. З. Ґіль.

Ця зустріч була вислідом заходів Головної Управи, особливо її Голови, перед Апостольською Столицею та др. Є. Ґіля, заступника голови – перед Апостольською Делеґатурою у Вашінґтоні, Д.К. Папський Делеґат, Архиєпископ Раймонді – після довгого зволікання – уповноважив філядельфійського єпископа-помічника відбути цю зустріч та звітувати про її вислід.

Розмова велась в надзвичайно приязній атмосфері. Представники нашого Товариства мали нагоду щиро і відверто з’ясувати Уповноваженому Апостольського Делегата ті справи, що так глибоко тривожать всю українську спільноту, а саме: роз’єднання поміж Ієрархами Української Католицької Церкви та загроза Її розбиття. Єпископ Джералд В. МкДевітт звернувся до Голови Товариства з проханням виготовити меморіял, що відзеркалював би змагання українців-католиків за помісність Української Католицької Церкви. Цей меморіял, а також супровідне письмо-звіт про зустріч будуть переслані, згідно з заявою Єпископа МкДевітте, Апостольській Столиці.

 

Антипатріярхальні духи на СКВУ

Закінченні Світового Конгресу Вільних Українців усі раді. Раді не тільки ті, що узурпували собі право рішати хто гідний а хто не гідний доступити «Святая Святих», але також і ті, яких завданням було бити спонтанно в долоні та однодушно приймати заготовлені без них рішення.

Як що назва СКВУ є офіційна, а не софістична, то об’єктивний спостерігач різницю між вільним і не вільним українцем мусів би визначувати поняттям географічним, а не політичним,чи моральним.

Правда,що Конгрес був більше вільним для урядовців УККА, бандерівців, мельниківців і для проф. Смаль-Стоцького, менше вільним для двійкарів і «східняків», і дуже мало вільним він був для мирян Української Католицької Церкви, тих що не є «оф бизантін райт».

По Конгресі залишився нам «дух СКВУ». До всяких духів, крім того звичайного що у св. Тройці, я маю підозріння, бо духами зачинають в громадському житті оперувати тоді, коли анатомія перестає функціонувати.

Але мушу погодитись з реальністю, що крім анатомій на СКВУ діяли й духи, і вони не залишають нашої громади й на дальше. За кожною грізною хмарою над нашим обрієм криється якийсь дух. Так як редактор Драґан мав візію відкрити духа СКВУ, так під час Конгресу редактори незалежної преси і численні делегати ствердили конспіративну діяльність іншого роду «духів», втому й духів антипатріярхальних.

Звичайні катехизмові духи – це істоти невидимі, бо не мають тіл. Антипатріярхальні духи під час СКВУ були зовсім відмінні. Вони хоч мали людські тіла, і менше від людини совісти, то не завжди можна було їх оком бачити. Ці тілесні істоти дуже майстерно виконували своє завдання. Вони не виступали явно, не агітували проти патріярхальної ідеї, а то й прикидались її прихильниками. Але в «домовлюваннях» перед і під час Конгресу стояли там де треба:відмовлялися включити Світову Конференцію Мирян у програму СКВУ, відмовлялися прийняти її матеріяли до резолюцій СКВУ, не прислали на неї свого представника і не оголосили її у пресі. Вони хитромудро різними тайними потягненнями маневрували так, щоби справи ієрархічного завершення Української Католицької Церкви у формі патріярхату або Верховного Архиєпископства з повними правами і юрисдикцією на США за всяку ціну не допустити до відома 1003 делегатів Конгресу, і створити враження, що такої справи не існує. Вони подбали і про те, щоб делеґат не мав місця в цій справі забирати голосу, або пропонувати якісь резолюції.

В кулюарах Конгресу було говорено і про те, що «дух» одної великої духовної особи з української католицької спільноти Америки, /деякі чомусь називають його «бизантін спірит»/, прямо загрозив, що зовсім не візьме участи в Конгресі коли під час його нарад буде в якій небудь формі говорено про патріярхат. Логіка цього «духа» така: немає патріярхату у Філядельфії, тоді його зовсім не треба.

Такі антипатріярхальні істоти є свідомі того, що їм не вдалось перешкодити Товариству за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви зорганізувати Світову Конференцію Мирян, яка відбулась імпозантно 13 листопада 1967 року в Українському Інституті в Нью Йорку. В ній взяв участь президент ПАУК і голова Програмової Комісії СКВУ о. др. В. Кушнір, але зі свічкою можна було шукати за представником УККА чи членом Організаційної Комісії СКВУ. Світова Конференція Українських Мирян, в якій брали участь понад двісті осіб – священиків, /католиків і православних/, делеґатів і гостей явно засвідчила, що ієрархічне завершення У.К.Ц. у патріярхальній системі і її юридична єдність під проводом Верховного Архиєпископа є проблемою українською,національною, церковною, моральною і політичною, та що нікому не вдасться цій великій ідеї причіпати ярлики чи іґнорувати її. Духи-ляпіри СКВУ маневрували так, щоби Світову Конференцію Мирян не допустити до форуму СКВУ, не опублікувати її і тим зліквідувати її взагалі. Співчуваю тим, що впали жертвою спокуси нечистивих виконуючи цю брудну несуспільну роботу, і не завидую моральної позиції панам Драґанові і Дольницькому, внаслідок чого щоденники «Свобода» й «Америка» ні одним словом не згадали про цю подію, хоча фотознимки чарівника Тарзана або Йосифа Лисоєра поміщується аж до занудження.

Ці духи-ляпіри працювали понад норму. Вони дали себе відчути також і надсвітовій Конференції Українських Журналістів, стараючись не допустити до схвалення і прийняття резолюцій у справі патріярхату. Та тут їм не повелось, бо дух СКВУ, тотожний з духом журналіста Кедрина, скапітулював перед зібраними, свідомими журналістами-редакторами.

Досить дивну і навіть цікаву тактику вони застосували на З’їзді Колишніх Вояків Українських Армій, що його організував ОбВУА. Коли на початку нарад один з делеґатів висунув пропозицію, щоби наради Конгресу велися українською мовою, і прихильну пропозицію до справи українського патріярхату, то др. В. Ґалан відмовився піддати ці пропозиції під голосування. Можна гіпотезувати, що саме тоді в особі др. Ґалана звелась завзята боротьба між його совістю і антипатріярхальним ляпірою, у висліді якої він опустив залю нарад. Запропоновані резолюції прийнято без спротиву. На жаль їх не друкувала «Свобода» ані «Америка».

Було повідомлено також, що Світовій Сесії Українського Жіноцтва «диявол упразднений» підкинув, антипатріярхальне «яблуко». Усі присутні Еви зависно приглядались, як ним об’їдались до сита пані Лотоцька і Пушкар.

Антипатріярхальний дух СКВУ одержав остаточно велике попертя у православного антипатріярхального духа, бо довідуємось, що відкинення резолюції Конференції Мирян сталось на домагання православних. Стає дивно, коли Київо-Галицький патріярхат неможливий через православних, то саме ієрархічне завершення У.К.Церкви, до якого вже дозволу православних не треба просити, також не можливе через православних. Виглядає, що дух СКВУ покористувавшись скромністю духа православного перевиконав свою норму згідно з тим, що митр. А. Сенишин ще зимою 1964 року в аранжованім ним пресовім інтерв’ю відкрив нам таємницю, що проти патріярхату будуть виступати православні.

Супроти такої активної ролі різних «духів» на СКВУ виглядає трохи дивно як міг о. др. В. Кушнір а опісля пан Й. Лисогір просити Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого взяти участь у СКВУ. Як думали аранжери СКВУ скрити перед Блаженнішим немасковані вияви несимпатій до Його особи і ідеї, які мали місце перед і під час СКВУ, і як морально оправдати таке запрошення – тяжко пояснити. Видно що тут погубились усі норми доброго тону. На щастя Блаженніший був непогано зорієнтований у таких заходах коли прислав їм те, на що заслужили: «Молимо гаряче Всевишнього, щоби зливав на Вас все щедрі ласки і помочі та хоронив Вас від небезпек»

***

Згідно з повідомленням пресової, аґенції СПІ в Брюсселі, цвинтарище Української Греко-католицької Церкви в Галичині велике: 11 Владик, 1735 священиків і ченців, 1090 черниць вигнано з манастирів і вислано на Сибір, замкнено 4400 церков і каплиць, а мільйони вірних зазнали переслідувань. Терновим вінком на цвинтарищі тих уже мовчазних синів нашої Церкви мала б бути заява трьох українських Владик /із Чина Св.ВВ/ до Секретаріяту Східної Конґреґації проти скликання Синоду Українських Владик. Вони в покорі мали просити про дозвіл-ласку дальше належати безпосередньо до Східної Конґреґації, відмовляючись тим самим від підпорядкування себе Первоієрархові нашої Церкви Блаженнішому Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому. /Цинічним є одначе факт, що один із них має смілість промовляти у високопатріотичному тоні до народу в Україні через радіо «Голос Америки»!/.

Належало б прилюдно сьогодні спитати чи ці три Владики-ребелянти розуміють, що їх непідпорядкування Верховному Архиєпископові викликає численні внутрішні конфлікти в сумлінні мирян, яким важко погодитись із вимогами підпорядкуватися їхнім безпосереднім зверхникам, коли ці зверхники самі ломлять засаду ієрархічности? Яким вінком і якої слави на цвинтарищу нашої Церкви в Галичині може бути подія відділення ЧСВВ від юрисдикції Верховного Архиєпископа, практично доконане протоархимандритом о. др. А. Великим в Римі?

Наші рефлексії про противників єдности, усамостійнення та ієрархічного завершення нашої Української Католицької Церкви, і про антипатріярхальних духів СКВУ які бажали здусити цю велику ідею, закінчую словами о. др. Івана Гриньоха: «На ділі ж наша церква на чужині добрела до такого стану, що перетворилась у Церкву-Чужницю в стосунку до своєї Матері.

Хоч як боляче таке сказати, а сказати треба, щоб не жити уявною дійсністю і не обманювати себе та інших. І краще сказати правду раніше, ніж тоді, коли вже не буде рятунку, – бо всі знаки на небі показують /хіба, що Господь змилосердиться і вразумить і просвітить в останній момент/ що наближається навіть не повільною ходою час, коли похоронні ликування душителів нашої Церкви Матері завершаться шарханням лопат і скроплюванням крокодилячих сліз над уже відкритим гробом нашої Церкви на чужині».

«Післав тебе Господь до нас Мойсеєм»

Такою думкою вітала Леся Храплива прибуття Блаженнішого Архиєпископа Сліпого до Канади. П’ять довгих років після звільнення Він мусів ждати щоб врешті з великим трудом отворились брами Ватикану для візитування українських католицьких єпархій у Канаді та ЗСА. З радости і «Сонце засіяло», бо «Ти Божий глас нам, кріпость і надія…» Багато вже написано, багато думок висловлено, щоб хоч частинно відзеркалити і для історії записати ці зворушливі моменти і вислови почувань радости, любови, пошани, відданости, якими вітали та приймали владики, священики і миряни Канади і ЗСА свого Найдостойнішого Гостя, Голову Української Католицької Церкви, у місяці червні 1968 р, в Торонті.

Цим словам мов на допомогу тисячі фотоапаратів жадібно ловили всі найменші рухи, що були в якому-небудь відношенні до імпозантної і маєстатичної постаті Блаженнішого Кир Йосифа. Та на жаль ані літературне слово, ані досконала сочка фотокамери неспроможні віддати ті глибокі і зворушливі почування, що ними вітали миряни сучасного Ісповідника Віри. Вони, немов насичені магнітною енергією прямували до Нього, бо як очеркнула одна канадійка: «це ніби Святий з небес зійшов». Сила притягання у нашого Первоієрарха є така велика і динамічна, що з найдальших усюдів ЗСА притягнула не тільки всіх чотирьох українських католицьких владик, велике число священиків, але і великі тисячі мирян, що власними очима бажали побачити Того, Якого не зламали ані сибірські лагери, ані обіцянки спокусливої слави. До Торонта спішили всі: і ті, що від першого дня його звільнення повірили в місію-післанництво цієї Найбільшої Української Людини, без вагань станули по його стороні, ніколи не зрадили його Найдостойнішої Особи та ідеї єдности Української Католицької Церкви.

До Торонта спішили і ті, що радше пасивно і таємно визнавали нашого Первоієрарха, довіряли Йому, молились Богу за його звільнення, однак ніколи не відважилися признатись до Нього явно, чи оборонити його Достойне Ім’я перед клеветами нерозумних. До Торонта спішили теж і ті, що у своїй людській немочі і недосконалості доконали супроти Блаженнішого Архиєпископа та ідеї єдности Української Католицької Церкви тяжкі прогріхи: «яже у слові і в ділі, яже в відінії і невідінії, яже в умі і в помишленії, яже в дни і в нощ…» Спішили вони не тільки привітати Первоієрарха від своєї організації, але від себе самих просити прощення у Нього, бо в сірі дні будня голос їхнього сумління непокоїв їх шептанням слів: «diabollcum est pererrare». Hе тільки Небо але і Земля зраділа наверненням отсих туземних українських блудних Синів. Найбільше таки зрадів сам Блаженніший Кир Йосиф, бо ступаючи з патріяршим маєстатом, Його батьківське бліде обличчя сердечно і приязно всміхалось до всіх однаково: і до вірних – утверджених у вірі, і до неофітів його ідеї єдности Української Католицької Церкви. І ми всі невимовно вдячні Божій Премудрості, що просвітила уми тих, що збились з правильного шляху; МИ будемо молити Всевишнього, щоби Боже Провидіння зберігало ЇХ ВІД дальших упадків та допомагало їм зрозуміти, що збереження нашої Української Католицької Церкви залежить тільки від єдності, завершеної патріярхатом.

Тому то в Торонті зібралися всі українські католицькі владики Канади і ЗСА, щоби разом з великими тисячами українських мирян явно, раз назавжди, перед цілим світом заманіфестувати нашу зрілість, єдність, явно визнати Блаженнішого Кир Йосифа Головою і Патріярхом Української Католицької Церкви!

В Торонті всенародньо засуджено шкідливі нашій церкві підшепти до Риму, що називали Блаженнішого Кир Йосифа контроверзійною особою, яка могла б спричинити роз’єднання в українській спільноті! Всі в Торонті зрозуміли, що ці підшепти є звичайною ворожою провокацією, якої успіху найбільше бажають собі ті, що протягом 17 літ судили і карали нашого Первоієрарха за його нетеатральну але правдиво-христіянську любов до своєї церкви і свого народу.

Що більше: велич святкувань, висловлені думки канадійських Владик і численних громадян явно доказали, що тільки непересічна особистість, велика популярність, твердий характер, повне довір’я у мирян, сильне бажання творити і здібність об’єднувати всіх коло себе є питомі Блаженнішому Кир Йосифові і тому роблять його Лідером Нашої Української Католицької Церкви і Української Спільноти.

Святкування в Торонті були і теж прилюдним, всенародним, нефальшованим і дуже успішним плебісцитом для Конґреґації Східних Церков, яка сотками літ опікувалася нашої церквою, та яка дальше настирливо напрошується нам своєю опікою, та скрито будує великі перешкоди в об’єднанні і усамостійненні нашої Української Католицької Церкви.

Не можна переочити і цього факту, що приїзд Блаженнішого Архиєпископа Митрополита Йосифа Сліпого до Канади, а зокрема до Торонта, буде мати кольосальний вплив на українську молодь. Дві і пів тисячі Української Молоді Канади і ЗСА, що своєю присутністю в святкуваннях, а зокрема здисциплінованою дефілядою вшанувала Первоієрарха Української Католицької Церкви, власним розумом і очима зрозуміла, що Український Нарід на еміграції має теж своїх релігійно-національних Велетнів, на яких вона мусить взоруватися, їх наслідувати. Вона зрозуміла, що не доляровий матеріялізм робить людину провідником нації, але праця над собою, знання, твердий характер, сила волі, і великі ідеї виносять людину на такий високий п’єдистал життя, на якому знайшовся Наш Первоієрарх Блаженніший Кир Йосиф.

Ми глибоко віримо, що приїзд і побут Блаженнішого між вірними в Торонті не тільки щиро розвеселив його зажурене і бліде обличчя, не тільки навернув на правильний шлях думання наших заблуканих братів, але і був також великим і історичним моментом, який причиниться до дійсного з’єднання і усамостійнення Української Католицької Церкви під проводом Його Блаженства Кир Йосифа, Першого Українського Католицького Патріярха.