Дарія Тетерина-Блохин

Закінчення з лютневого числа, друкуємо з несуттєвими скороченнями

Отже, всі спроби журналістів і політиків дати мотивацію хрущовського вчинку не могли пояснити цієї таємничої історії тому, що їй немає природнього пояснення. Я думаю, що сам Хрущов не знав, що він робить. Напевно єдино правильну відповідь дав той український селянин, що почув під час переклички в лагері, що Митрополита помилували, поклав на себе побожно знак хреста, що означало: Це діло Божої руки! Незбагненними є заміри Провидіння!

Я поділяю думку Ньюмена, який висловився, що «новітня людина загубила контакт з замислами свого творця», і добавлю до того, що ми втратили здатність сприймати трансцедент, який не потребує розслідування (цього не врахували журналісти).

Все, що відбувається має відношення до Бога, і Бог має відношення до людської долі. Бо як міг витримати 18 років важкої каторги Митрополит Йосиф Сліпий, враховуючи його слабке здоров’я і поважний вік? Звідки взялись у нього сили, щоб після цього кошмару кинутись, як ні в чому не бувало, у вир активної праці? І тут відповідь одна: Божа всемогутність і Божа благодать керують не тільки долею людини, але і всіх народів. З рук Творця походить усе життя, воля Творця дбає, що у світі здійснювались Божі пляни, життя наше в Божих руках і під його опікою. Ми, внаслідок своєї недосконалості, не можемо помічати цього, але серед нас є люди, як от, був Митрополит Йосиф, особливі люди — люди Провидіння, на яких видна Божа милостива рука. Бог піклується про них з особливою відзнакою і вибрав їх на знаряддя своїх замислів та призначив їх виконувати важливі завдання.

До таких людей відноситься Патріярх Йосиф Сліпий, на його долі виявилась дія Божої руки. Провидіння випровадило його із неволі, привело його в Рим, як раз під час нарад Вселенського Собору Ватиканського II і покликало його говорити в імені мовчазної Церкви.

Митрополита було звільнено з ув’язнення. А було це так: «В суботу, 26 січня 1963 року, з’явився в концтаборі один із міністрів Мордовської Автономної Совєтської Республіки і наказав скликати на площу всіх в’язнів. Він сповістив їх, що каторжник Йосиф Сліпий — помилуваний. Таким чином 71-річний український католицький архиєпископ Львова й митрополит Галича мав вийти на волю після 18 років тюрми».

І далі читаємо: «Наступний день, неділя 27 січня, був для Митрополита останнім днем за дротами!

Під вечір зайшов за ним офіцер, супроводив його на станцію і поїхав з ним до Москви… Завели його до одного із найкращих готелів і заявили йому, щоб чекав, аж приїде за ним високий урядовець із Ватикану. На питання Владики дали лише одне пояснення: «Папа хоче Вас бачити…».

В суботу, 2 лютого, прийшов до готелю монсіньйор Ян Віллебрандт…, передав владиці дарунок і лист від Папи: «Приготуй усе, що потрібне на дорогу, і рушай з твоїм братом, а Бог, що живе на Небесах, нехай береже Вас у дорозі й поверне Вас здоровими до мене. І Його ангел нехай буде завжди при Вас, щоб Вас захистити». (Не так просто Блаженніший покидав Радянський Союз. Це був драматичний момент. Блаженніший ставив різні вимоги…, не опускаючи готелю. Ян Віллебрандт не знав, що робити… — Редакція). Далека подорож… Висіли з поїзду перед Римом, в місцевості Орте…».

Що правда, Патріярх не вірив в це чудо, сумніви мучили його, «сльози капають і на герб Папи Йоана, і на перлові чотки…».

Появилися все нові й нові статті, деколи надумані, а то й з перекрученнями, що говорили про непоінформованість справи. Ніхто із журналістів не міг дізнатися, що діється за кулісами ватиканської політики, хто клопотався про визволення Блаженнішого Йосифа. «Немає офіційного пояснення, в який спосіб сталося визволення та, мабуть, його й не буде» — стверджувала італійська преса (Momento sera, від 12.02.1963).

Газети писали, з яким зворушенням Папа говорив про звільнення Укр. Митрополита (не називав його прізвища) під кінець своєї промови до мілянських паломників в залі Климента з нагоди посвячення наріжного каменя нової будови Льомбардської семінарії, роблячи зусилля стримати ридання. «Його голос дрижав із зворушення. Він відклав набік листки з текстом своєї промови, підняв хусточку до очей і почав витирати сльози» (I. L. Messaggero, Рим, 11.02.1963, стор. 11).

Блаженніший Йосиф після страшного кошмару каторги відпочивав і лікувався в Абатстві Ґроттаферрата. Про стан здоров’я Митрополита писала газета I. L. Tempo, Рим, 15.02.1963, стор. 3: «Кир Сліпий має відморожені ноги і носить на ногах пов’язки. В нього хворе серце і він мас хронічну хворобу легенів». І «треба надіятися, що римське повітря і дбайлива опіка лікарів завершить це чудо» (Napoli-notte (укр. тижневик), Неаполь, 3.02.1963, стор. 2).

Зворушлива авдієнція у Папи Українського Митрополита у супроводі кардиналів Чіконьяні і Тести була описана у Ватиканському тижневику (Ватікан, 17.02.1963 p.): «Після довгої сердечної розмови Папа Йоан XXIII зробив Владиці подарунок — свою фотографію із підписом: «Щаслива година, що в ній Ісус кличе від сліз до душевної радости». А на стор. 5 поміщено фото Митрополита з Папою: їх спільна молитва в папській каплиці. Під нею підпис: «Промінь надії із Східньої Европи».

Передишка Митрополита Сліпого в манастирі тривала навіть не два тижні.

Негайно після переїзду до резиденції у Ватикані Блаженніший береться до праці, що говорить про його моральну витримку, психічну лабільність.

Перша прилюдна поява Митрополита відбулася 17 березня 1963 року в Святопетрівському храмі під час урочистості беатифікації 15-річної Анни Сетон, першої громадянки США, яку Церква визнала блаженною. Газети писали про Його світлий розум: «Митрополита Йосифа просять дати інформації і поради в різних важливих проблемах… Сам Папа виявляє йому найбільшу увагу… Так, розпорядження Івана XXIII покликати до Конгрегації для Східних Церков східних Патріярхів спонукав саме Блаженніший Сліпий… Він бере під сучасну пору участь у проводі всієї Вселенської Церкви (I.L. Tempo, Ґульєльмо Распільозі, 30.03.1963, стор. 12).

А «Його день — зразково упорядкований, щоб бути в курсі справ, переглядає «Правду» та ін. совєтські газети…, опрацьовує матеріяли Першої Сесії Собору, відповідає на листи з усіх сторін світу». Він говорив: «Я дістав так багато листів, що можу заповнити ними велику скриню. І на всі хочу відповісти…» (Італ. щомісячник Successo, червень 1963, стор. 44-53. Неправдоподібна пригода Архиєпископа).

Митрополит Йосиф починає римський період своєї діяльности відвідуваннями українських осередків. Отець А. Великий, вітаючи його сказав: «Ви, як первоієрарх нашої Церкви, перебираєте Вашим входом цей храм у Ваше духовне відання». Блаженніший відвідує Духовну семінарію (28.02.1963), Василіянську церкву (3.03.1963) та оо. Василіян, Манастир Сестер Василіянок, Малу Семінарію на периферії Риму, при вія Бочеа, де навчалися українські юнаки, відправляє Служби Божі тощо.

В своїх проповідях, виступах Митрополит з сумом оповіщає стан релігії і церкви в Совєтському Союзі і, зокрема, на Україні, акцентуючи на тому, що внаслідок атеїстичної пропаганди народ зматеріялізований, він ставиться вороже до Церкви, релігії, до всього святого: «Треба мати кам’яне серце, або бути циніком, щоб не зворушитися на вид оцієї великої руїни». «Але, — він говорить, — блимають окремі вогники — глибоко віруючі особи, в серцях яких тліє Божа іскра. Це вони подають надії на майбутнє».

В іншій промові Митрополит прирівнює Католицьку Церкву на Сході до глухонімих: їм не вільно промовляти про свою діяльність, її вірні не мають права ісповідувати свою віру. А Церква нез’єднана, відірвана від Петрового Престолу — «це немов той глухий, що хоче чути Христової науки про єдність Церкви». А тому душпастирам, яким доведеться там працювати, повинні бути озброєні великими знаннями богословської науки, щоб боротися з вишколеними комуністичними агітаторами.

Він вчив молодих священиків, що кожне покоління повинно користатися досвідом предків, але воно має своєю працею внести нові цінності. Коли прийде час відбудови нашої Церкви на рідних землях, необхідно буде виправити промахи минулого: «Бо часи змінились і потреби сьогодні інші. Це відноситься до всієї нашої Церкви».

Ця ідея оновлення нашої Церкви наводить на думку аналогічні ідеї, що лягли в основу Другого Ватиканського Собору.

Патріярх звертав увагу на головне лихо в нашій Церкві, що його треба в першу чергу усунути: брак єдности — «Не тільки брак єдности в Церкві, але й брак єдности в єпархії, у співжитті й у проводі, — каже Митрополит. — Внутрішні незгоди, це головна причина нашого упадку, чим скористались вороги церкви».

Внутрішня єдність — справа об’єднання Церков, до якої він раз у раз звертався до вірних, до студентів. Промови Митрополита Йосифа — ясні, логічні; виклад їх — стислий і переконливий. З його промов видно, що джерелами його сили були: непохитна віра в укр. нарід, вірність Церкві й безмежне довір’я до Господнього милосердя. В проповіді до сестер Служебниць Митрополит сказав, що протягом усього життя хрест мусить стояти нам перед очима і: «Треба взяти той хрест, що його Христос на нас кладе, на кожного зокрема, та нести його радо» (17.03.1963 p.). Це і є квінтесенція християнської філософії життя і історії людства. Наш хрест слід долучити до його хреста.

Друга сесія Ватиканського Собору відбувалася з 29 вересня до 4 грудня 1963 року. Під час сесії Митрополит Йосиф брав двічі слово в дебатах (10.X; 12.XI). Митрополит після хвилинної мовчанки починає своє слово офіційною мовою Собору — «елегантною латинською», і промовляє, як зауважують журналісти, виразно, звучним голосом, немов би говорив рідною мовою: «Благословен нехай буде Бог…» — перші слова. А далі — подяка за ласку визволення, що має можливість бути присутній на величному Соборі, подяка Апостольській Церкві, за всі старання в справі його визволення, подяка всім, хто молився за нього і за Українську Церкву. І жодного слова, жодного натяку на пережите, жодної тіні жалости до себе. Лише покірлива подяка Господеві. Церкві й добрим людям.

Після подяки — другий пункт промови, — як говорить преса: «Це був гімн на честь Української Церкви». Він з’ясовує ставлення до питання колегіяльности єпископату та до справи відновлення дияконату в латинській Церкві. І найосновніший це заключний акорд промови: «Ми пропонуємо, що Києво-Галицьку Митрополію піднести до гідности Патріярхату», яку отці прийняли оплесками.

Таким чином постулят створення українського патріярхату пролунав 10 жовтня 1963 року устами Блаженнішого Йосифа Сліпого на Другому Ватиканському Соборі, й що український патріярхат з усіма його правами й привілеями східних патріярхів повинен стати як ієрархічне завершення структури Української Церкви. В перших хвилинах пропозиція Митрополита викликала здивування в чужоземному світі: часописи писали про «сенсацію, що Блаженніший Йосиф зумів схилити широкі кола люду до ідеї патріярхату, в якій він відчув вищу візію і динаміку розвитку переслідуваної УГКЦ».

І вже на третій сесії Собору, в дебатах над з’єднаними Східними Церквами, підтримали її поважні теологи латинської Церкви. Декрет про Католицькі Східні Церкви був проголошений 21.11.1964 р. і підтвердив, що інституція патріярхату є традиційною формою організації Східних Церков.

Присутність Українського Митрополита на Соборі привернула наново увагу світової преси до його особи: газети передавали зміст промов і коментарі з цього приводу.

Рік Божий 1963 добігав до кінця. Але успіхи Митрополита не вичерпувалися: 11.10.1963 р. — заснування Українського Католицького Університету; 23 грудня 1963 р. Апостольський Престол виніс постанову про право Митрополита на титул і владу Верховного Архиєпископа 25 січня 1965 року папа Павло VI іменував його Кардиналом.

(Для уточнення слід завважити, що Апостольська Столиця не приймала жадної постанови у справі Верховного Архиєпископства, але тільки після перевірення привернула нашій Помісній УКЦеркві титул Верховне архиєпископство, який вона мала у минулому. — Редакція).

знову праця… 7 червня 1963 року тижневик Time повідомив: «Папа Іван XXIII на ложі смерти покликав до себе Архиєпископа Й. Сліпого, українського Митрополита Галича, що один із останніх бачив Папу перед смертю».

Уже 3.VII. 1963 року новий Папа Павло VI , приймає Митрополита на приватній авдієнції, і далі праця…

З весни 1975 p.: Блаженніший користувався титулом Патріярх УКЦ, однак Рим не визнавав, мотивуючи, що створення українського католицького патріярхату «не є на часі», але все ж таки за нашою Церквою затверджено синодальну систему, якою наша Церква сьогодні користується.

З 1968 року і до останніх своїх днів життя Патріярх працював науково, відбував архиєрейські подорожі по різних країнах Европи, Америки та Австралії, щоб зміцнити зв’язки з вірними в діяспорі й пожвавити їхнє церковне життя та репрезентувати Українську Католицьку Церкву на чужині; брав участь у трьох евхаристійних конгресах (Бомбей, Богота, Мельборн).

Сотні статтей і праць, в яких Патріярх Йосиф подав для світу відомості про історію минулого та трагедію Української Церкви під совєтським гнітом. Німб мученика, що оточував особу митрополита, його авторитетність і суверенність кожного виступу, його моральна сила і глибокі знання, — все це було результатом глибокої пошани не тільки до особи Мученика, але й до репрезентованої ним Української Церкви.

«Я буду настільки великим, наскільки буде мій народ» — говорив Блаженніший до представників громадянства.

11 листопада 1981 року в Римі Блаженніший Йосиф одержав грамоту номінації на члена Папської Академії св. Томи (яка заснована більше 100 років тому Папою Левом XIII), що має 40 членів, які своїми творами спричинилися до поглиблення і застосування науки св. Томи Аквінського (богосл. наука Кат. Церкви). Блаженніший Йосиф став номінованим членом Академії за такі твори: «De amore mutuo et reflexo in processione Spiritus Sancti», «De valore S. Thomae Aquinatis pro Unione eiusque influxu in theologiam orientalem» і ін. Крім цих важливі праці: «Про Святі Тайни», «Св. Тома і теологія Сходу», за які йому було вручено номінаційну Грамоту 19.05.1980 р.

Цінні праці його на історичну й екуменічну тематику. Праці Сліпого були зібрані й перевидані в Римі при Укр. Катол. Університеті (I-VIII тт., 1968-76). За наукові досягнення Кардинал Сліпий є почесним членом НТШ (1964), почесним доктором УВУ (1969) та кількох американських (3) і канадського університетів.

Багатогранна діяльність Патріярха Йосифа, який протягом 22-ох років свого життя перебував серед нас на Заході, це приклад життя кожному християнинові. Він, як ніхто інший, вказав нам, як у щоденній праці потрібно здійснювати величну ідею єдності Церкви і Народу, як любити свій народ, як цінувати свою Церкву.

На початку 1984 року Блаженніший ще давав настанови і вказівки, натякаючи на різні слабкі сторони нашої ментальності. В одному із листів, він писав: «Бог прийняв Ваші молитви і я ще можу власними силами враз із моїми помічниками держати керму справами нашої Церкви. Не легко це при звичці багатьох, що шукають власної автономії чи дії. Ще багато треба многим учитися, щоб зрозуміти, що Церква є союзом любови, родиною, в якій спільно з батьком полагоджують родинні справи та журби. Я здобув, що вдалося в короткому часі здобути, а Вам усім, при тому й мирянам, треба продовжувати почате діло для майбутности нашої Церкви і Народу».

Це і є заповітом Патріярха, його батьківським тестаментом на дорогу своїм дітям.

На 93-ому році жертвенного й благословенного життя упокоївся в Бозі, 7 вересня 1984 року, Патріярх, «…який до кінця ніс свої обов’язки народного і церковного Проповідника-Мойсея. Упав столітній дуб. але росте і шумить могутній динамікою нового життя ліс — вільний український Народ і вільна його Церква… Помер фізично виснажений, але не подоланий пакостями цього світу, на межі проголошення Незалежної Української Держави і вільної Церкви. Помер він, як Мойсей, передбачаючи краще майбутнє — свободу Церкви і народу, але за свого життя не міг увійти на українську землю. Таке було Боже Веління, щоб той, хто найбільше трудився, хто ставив дороговкази і хто всіх підбадьорував у вірі, не дочекався за свого туземного життя своєї цілі й помер на її межі… Ми залишилися фізично без нього, але з його духовним тестаментом… Він глядить на нас з небесних висот і чуває над нашим життєвим шляхом. Він молиться за нас і благословляє свою церкву і Божий народ. Ми всі добре знаємо, що людина є часто слабка, часто не має в собі достатньо сил виконувати свій обов’язок до кінця, але й ми повинні пам’ятати про великих людей, про святих людей і просити їх про те, щоб вони молилися, аби наш Спаситель силою своєї любови і благодаті, зробив нас усіх служителями Його правди, Його істини. Амінь. (Із проповіді виголошеної свящ. ГКП Ігором-Михайлом Сапуном, в Мюнхені, з нагоди 105-ої річниці з Дня народження Патріярха Й. Сліпого).

Лише, коли Україна стала незалежною, його священе тіло було перенесено на Батьківщину.

27 серпня 1992 р. після обіду, останки світлої пам’яті Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого переправлено літаком до Львова, а звідти до собору св. Юра у крипту біля Митрополита Андрея Шептицького.

28 і 30 серпня 1992 року наші представники. І. Яремович, М. Сімків, І. Бобині мгр. Б. Шарко були присутні на архиєрейських відправах та імпрезах в честь світл. пам. Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого у Львові.

Великий жаль, що сьогодні немає між нами святця, ризи якого позначені чорними хрестами мук і страждань за свій народ і Українську Церкву. І дуже шкода, що він не дочекався до того часу, коли наша Церква вийшла на волю, щоб нести світло відновлення Христової віри і своєю святою аурою опромінює наш український народ і дає сили витримати цей важкий перехідний період, але Боже Провидіння допоможе і нам, як Патріярху Йосифові і дасть нам можливість вийти на рівень Західних країн.

І чим дальше ми віддаляємося від Твоєї Смерти, Блаженніший Патріярше, тим виразніше бачимо унікальну велич Твого духа, що допоможе нам.

Споминаючи, блаженної пам’яті Патріярха Йосифа Сліпого, схиляємо голови і в молитві благаємо Господа про добрих провідників для нашої вільної Церкви і Народу Незалежної України.

Для нас усіх Патріярх Йосиф Сліпий залишається дороговказом, великим зразком і прикладом твердого дотримання свого обов’язку за будь-яких обставин життя.

 

* Про звільнення Блаженнішого Йосифа з’явилась обширна і досить докладна стаття, у журналі «Сатурдей Рев’ю», Нормана Коузінса, який був причетним у цій справі, за жовтень 1971 p., під назвою «Неймовірний тріюмвірат Хрущов, Кенеді і Папа Іван». Ця стаття була передрукована в журналі «Патріярхат»,
за вересень і жовтень 1977 р. Стаття надрукована в англійській мові й була багатоінформативна, без фантазій. Ред.

Правиця Господня об’явила силу. Правиця Господня мене підняла:
Я не помру, я житиму І сповіщатиму про діла Господні
(Пс. 118, 16-17)

З нагоди 105-річниці з Дня народження Патріярха Йосифа Сліпого складаємо доземний поклін світочеві Української Католицької Церкви, який своїми священими ідеями вказував дорогу оновлення і утвердження нашої Церкви. Ми усвідомлюємо, що це Велика Людина, Сіяч добра і науки був посланий нам Богом, який збудив українську громаду з летаргічного сну, сколихнув світову опінію навколо нашої Церкви.

На Вселенському Соборі Ватіканському II він заявив: «…мене уповноважують віки, мене уповноважують неприсутні, переслідуванні…», бо «за нашою Церквою гори трупів і ріки крови…».

Добрі почини і визначений шлях нашої Церкви Патріярхом Сліпим дали шлях майбутнього нашій Церкві на Батьківщині.

Слід би згадати слова Святішого Отця Івана-Павла II. які він сказав біля домовини Блаженнішого: «Його треба цінити, бо він мужньо ставав у обороні прав своєї Церкви».

Патріярх вивчав минуле, творив сучасне і дбав про український народ, про його утвердження, як нації, на світовому рівні й вірив в український народ, в його незалежність.

Блаженніший був ісповідником віри між Заходом і Сходом та бачив велику силу в єднанні народу, яка переможе всі перешкоди на шляху до майбутнього нашої нації.

Боже Провидіння послало нашій Церкві й народові в XX столітті двох великих синів народу: Великого Митрополита Андрея Шептицького і його наслідника Блаженнішого Патріярха Сліпого, які йшли тернистим шляхом прокладаючи дорогу Церкві та українському народові.

Ми коротко накреслимо довголітній тернистий шлях великого сина українського народу Патріярха Йосифа Сліпого — «Нехай мої слова будуть висловом моєї любови до вас, моє духове стадо, мій дорогий Український Народе, якого я є Сином і якому стараюся служити весь свій вік» (із «Послання» до 90-річчя з дня його народження).

Йосиф Сліпий (Сліпий-Кобернецький-Дичківський) народився 17 лютого 1892 р. у селі Заздрість, Теребовлянського повіту (Галичина).

Вперше зустрівся з Митрополитом А. Шептицьким в Струсові 1902 року під час візитації Митрополита. а потім в 1911 році у Львові на вступному іспиті до Духовної Семінарії. Обидва рази Митрополит Андрей запитав юнака: «Що таке спільнота святих?». Не збереглася відповідь, але напевно була добра, бо Митрополит не тільки прийняв юнака до Духовної Семінарії, але незабаром в 1912 році вислав його на вищі богословські студії до Інсбруку в Австрії, а згодом до Риму. Студії були завершені докторатом у 1918 році й габілітаційними працями в Інсбруці (1923) та Римі (1924).

В 1920 році вони знову зустрілися у Римі, де Блаженніший Йосиф завершував своє навчання, присвячуючись вивченню темі — таїнству Пресвятої Трійці. «Цією працею — як стверджував монсеньйор Нойллі, — він дійшов до вершка… і я не вагаюсь назвати його одним із найсильніших сучасних богословських умів… Його виклад богословського розвитку УКЦ, був з певністю рішаючий і незаступний…». До цієї висоти дійшов Блаж. Йосиф, повертаючись з Риму до рідного Львова. По дорозі він вступив до Велеграду на Конгрес і свої думки виклав у «Ниві»:

«Велиград — столиця колишньої моравської держави… Нині він малий, тихий і замислений, бо його печуть давні тяжкі думи…

З’єднання у вірі й оновлення релігійного життя слов’ян — ось, це думи, що їх вложили в його душу святі апостоли слов’ян… Ми, українці-католики, становимо на Сході найчисленішу гілку Католицької Церкви, і хоч-не-хоч спочиває на нас відповідальність за майбутній напрям і розвиток християнського католицизму Сходу. Ми зберегли східній обряд, східні традиції, ми зв’язані з усім християнським Сходом тисячами ниток: культурної, релігійної, ідеологічної , звичаєвої й т.п. традиції, ми пов’язані близькими кровними спорідненими з найбільшими народами нез’єдиненого Сходу. Отже, нашим обов’язком було звернути якнайбільшу увагу на відродження у нас католицької науки, на створення української богословської науки із спеціяльними узгідненнями богословських питань зв’язаних зі Сходом, щоб науковими працями знайомити Захід зі Східною Церквою та її теологією і таким чином в сім’ї народів Вселенської Церкви забрати в науці голос та дати свідоцтво своєї культурної вироблености».

Уже, як бачимо, в той час у Патріярха Йосифа зароджувалась ідея екуменізму, тобто сприяння з’єднанню усіх християн східних нез’єднаних Церков і боротьба проти атеїзму разом з православними і протестанськими Церквами.

В 1923 році Митрополит Шептицький повертається до Львова, де тісно співпрацює з Блаженнішим Йосифом Сліпим, який працював у Львівській Духовній Семінарії професором догматики, а з 1926 року — її ректором і за ініціятивою Митрополита Андрея розбудував її на Греко-Католицьку Богословську Академію (1929).

Навчаючи молодих священиків Блаженніший Йосиф Сліпий говорив: «Може й нині, коли глядите на безкраї астрономічні простори, на море достиглої пшениці, будиться охота до посвяти і праці, але поки що ще не той час, щоб могли ви починати. Бо, щоб туди прийти, треба здобути собі великі знання сили і перейнятися наскрізь Христовими засадами віри.

Треба здобути собі високе богословське образування і потрібну святість душі. Щойно з такими підготуваннями і з такою силою духа можна ставати за плугом» (Твори, т. XII, 23).

Бл. Йосиф Сліпий був організатором Богословського Наукового Товариства і засновником та редактором журналу «Богословія» (з 1923), з 1926 р. – член Кураторії і Укр. Національного Музею у Львові, з 1931 р. — заступник голови Укр. Католицького Союзу, з 1936 р. — соборовий крилошанин, митрат та архидиякон Львівської митрополичої капітули. В той період він здійснив ряд подорожей по Західній Европі й до Святої Землі, брав активну участь в унійних конгресах (Велеграді, Празі, Пинському).

У вересні 1939 року, серед повені комунізму, окупації Західної України, Митрополит Андрей Шептицький свідомо бачив свою долю і долю Церкви, надіслав листа до Папи Пія XII до Риму, подаючи кандидатуру на архиєпископа. При нагоді Папа спитав Митрополита, чому він не подав ще якогось кандидата, а Митрополит відповів: «Ліпшого кандидата від о. ректора Сліпого — нема», бо знав, що передає нашу Церкву в руки твердої і незламної людини.

В празник Непорочного Зачаття, 22.XII.1939 p.. Митрополит Андрей, разом з єпископами Будкою і Чарнецьким, провів архиєрейські свячення о. Йосифа Сліпого на архиєпископа з правом наслідства. За словами Блаженнішого Сліпого, це «означало брати страшну відповідальність за Церкву», бо «то були жахливі умовини. Стоялося перед руїною! Представте собі хвилину, що ось прийдуть більшовики і все буде валитися, а ви стоїте і чекаєте своєї смерти» (Твори, т. XIII).

Про це Митрополит Андрей повідомив духовенство,
а віруючих щойно 31.XII.1941 р.

Згадуючи про все це в своїх нотатках в 1975 р. Блаженніший Йосиф писав: «В покликанні до духового стану я бачу виразно Божий голос і Божу руку впродовж усього життя… Зокрема Голос Божий наказував мені стати наслідником святого і геніяльного сл.п. Митрополита Андрея в найтяжчих умовах руїни нашої Церкви, передусім в тюрмах і таборах на Сибіру, в Полярії, Мордовії та на Далекому Сході Очевидно, не місце тут переповідати всі події і катування. але за одно дякую Богові, що я старався і в найтяжчих умовинах не сплямити доброго католицького імени нашої Церкви і свою скромну особу…»

Після смерти Митрополита Андрея Шептицького (1.11.1944) архиєпископ Йосиф стає Митрополитом Галицької митрополії. Він пише: «Це була його послідня воля та й з нею маємо йти дальше. Не зважаючи на всі перепони, треба сповняти ту ного волю і подивлятися, і слідувати за тим прозорим оком у майбутнє» (Твори, т. XIII, стор. 298).

Ідучи слідами свого Учителя Митрополита Анлрея. Блаженний Йосиф напередодні свого арешту іменував чотирьох адміністраторів: єп. Н. Будку, єп. М. Чарнецького, о. Й. Де-Вохта і о. Климентія Шептицького.

Коли 22.06.1941 року вибухла німецько-радянська війна, то НКВД мало не вбило Митрополита Йосифа. Агенти НКВД витягнули його разом з іншими з церкви св. Юра, роздерли рясу і поставили стояти під муром 3 години, направивши на них зброю. Але, на щастя, прийшов якийсь старшина і відпустив їх додому… І майже чудом. Боже Провидіння, тоді врятувало йому життя.

Але довголітній тернистий шлях Блаженнішого Йосифа розпочався, коли 11.04.1945 р. його і всю ієрархію УГКЦ, було ув’язнено совєтською владою і засуджено на 8 років важких робіт. Відкидаючи постійні совєтські пропозиції переходу на московське православіє. Митрополит Йосиф був засуджений вдруге в 1953 р. на 5 років і засланий в Сибір, в 1958 р. — третє засудження на 4 роки примусових робіт, а в 1962 р. — четверте засудження пожиттєво, відправлено Мордовію.

Після закінчення Другої світової війни, світ, навіть католицький, немов забув про «Перших закованих», про УГКЦ. І якщо преса писала про мученицький шлях кардиналів Степінана (хорвата), Міндсенті (мадяра), Беранса (чеха), аж до найменших подробиць, то про нашого Ісповідника-мученика Йосифа і його співбратів — світ знав дуже мало й, на жаль, мовчав. Це навіть осудив «Архипастир скитальців» 14.03.1953 р. перед вірними різних національностей в | Альтетінгу (Баварія), а також гробову мовчанку — «Тодшвайген» — західного світу про мартилогію УКЦ. А все-таки спільний протест вільного світу міг би облегшити долю Блаженнішого Йосифа, самітнього й забутого.

Караючись 18 років по радянських тюрмах і таборах Митрополит подавав зразок справжнього християнства і своїм злиденним життям в’язня вказував, що поза матерією і її брутальною силою верховодів безбожницької советської системи існує також незнищальний і невмирущий дух. Боже Провидіння розпорядилося так. шо й між мільйонами каторжників треба було чоловіка Божого і апостола, шо зразком свого християнського життя і геройською поставою супроти безбожницької влади та своїми кайданами проповідував Христове Єванге­лія голосніше, ніж з вільного амвону Собору св. Юра . вивів свою церкву на недосяжні висоти геройства, мучеництва і святості. Й часто його сміливі слова обезброювали сов’єтських керівників.

Так 17.02.1961 року Блаженніший, виснажений 16-річною каторгою, в день свого народження, пише оскарження до першого секретаря КПУ і до українського радянського уряду:

«Ви, Радянський Український Уряд, — писав Блаженніший, масте претенсії до Папи, що він ваш ворог. Добре, то зробіть так, щоб він був вашим другом… Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву і нищити загалом релігію, а тоді відносини, безумовно, зміняться на краще… Вона перша боронила бідняків і скривджених не фізичною, а моральною зброєю… Ми, греко-католики. є такими громадянами Радянської України, як і ви…. але Папа нам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись прав для греко-католицької Церкви, які вона вже мала і яке її право належиться на основі Конституції, а нині воно потоптане» (див. «Известия», груд. 1945).

Блаженніший писав, що видні комуністи йому говорили, що якби він не був Митрополитом, то б не сидів в тюрмі. На це він відповідає їм:

«Значиться, я сиджу за справу Церкви, за яку ви хочете мене наново обвинувачувати… Перестаньте переслідувати греко-католицьку Церкву, лишіть вірним свободу бути греко-католиками або нез’єднаними православними, якщо їм так подобається. А тоді… побачите вислід, чи нарід хоче грек.-кат. Церкву, чи ні, і справа скінчена… Деякі з вас чекають аж ми всі, греко-католики, повмираємо. Але це даремні сподівання. Греко-Католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла… Отже наразі нема вигляду на її загибель… Зокрема щодо вас гр. міністр, то ви безбожник, і яка вам рація поборювати католицизм, а боронити православіє, ви ж в ніщо не вірите, і вам навіть не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московського патріярхату і московського православ’я…».

Далі він говорить, що ніхто із них не знає, що таке їхня тюрма і лагер, бо там вони не сиділи, а якщо і хтось сидів, то назад не вертався і не міг ці страхи передати. Йому не раз говорили ув’язнені слідчі, прокурори, військові офіцери: «Ми не припускали, що тюрма і лагер такі страшні!. їм не одному розчепили голову…».

Зупинюсь на спогадах очевидців, які перебували в засланні з Блаженнішим Йосифом.

Покійний Михайло Гнатович Іллящук згадував: «Це був ерудит, високо освічений чоловік. Якимось способом вдавалось йому одержувати із-за зони книжки: Євангеліє, Біблію та інші. Лежачи на ліжку в шпиталі, він часто перечитував їх і навіть пробував і мене просвіщати… Я слухав його проповіді не без зацікавлення, бо він вмів живописно і з захопленням говорити і, видно було, що володів великим даром красномовства» (переклад з рос. мови).

Багато в’язнів, з якими він був в лагерях, уже тепер побували на Заході й в Римі, щоб відвідати і поклонитися прахові Блаженнішого Йосифа. Так, відвідуючи крипту його, священик Глеб Якунін і священик РПУ Георгій Едельштейн (липень, 1989) у книзі для відвідувачів записали:

«Преклоняюся біля тіла Кардинала Сліпого, многостраждального мужнього Голови УКЦ; віримо, що в недалекому часі буде виконана воля Кардинала, коли його шановне тіло буде лежати у Львові й прославлятися народом України». («Як будете перевозити тіло, запросіть нас», — сказали на прощання вони).

Або (від 21 червня 1989 p.): «Я українець, Донець Петро Ст., маю можливість побачити бувшого в’язня мордовських таборів п/я ж х-385/1 лаг. пункт Йосифа Сліпого, з яким перебував в ув’язненні з 1958 по 1963 роки. Дякую сердечно нашому Богові за можливість відвідати його прах і за увагу, що була виявлена до мене і моєї сім’ї» (П. Донець з Дніпропетровська).

Умови перебування Блаженнішого Йосифа Сліпого, та й всіх в’язнів в радянських лагерах були жахливими. Ось, як описує італ. о. Леоні, який був разом з Патріярхом у Кіновській тюрмі:

«Це була найбрудніша тюрма… Блощиці розмножувалися мільйонами, і в ночі було неможливо оборонятися перед ними, бо в камері було зовсім темно. Тільки тоді, коли розподіляли вечерю, приносили мізерну нафтову лямпу, яку зараз же забирали, залишаючи нас на поталу паразитам, що в темноті стають ненажерливими і агресивнішими. Три ночі, що я провів у цій в’язниці, були справжньою мукою. А втім, ще більших мук я зазнав від людських паразитів, від злодіїв…» (P. Pietro Leoni S.J. «Spia del Vaticano», Roma, 1959, стор. 256). Митрополита хворого на хронічну недугу легенів (туберкульоз), в якого була постійно температура. Пожилого чоловіка переганяли з місця на місце. Це були невимовні тортури, садистські методи сов’єтського знущання людей, переганяти взимку пішки, або в товарних набитих вагонах, де людей було так багато, що хто вмирав, то інші його тримали стоячи. Часто Митрополит Йосиф «зникав із табору», його викликали на слідство, допити, муки і спроби «спокуси», як каже автор спогадів італ. о. Леоні.

Австрійський проф. доктор Франц Ґрабауер. що зустрів Митрополита в таборах північного Сибіру, з яким жив декілька місяців і обидва ділили навіть один одному ліжко (бо спали в три зміни: одні спали, а другі чекали на їх місце, а треті — десь у куточку на землі), писав у статті: «…Хтось вигукнув накази. Засуви нашого вагона (для перевезення худоби) відкрилися. Зграя пліт-солдатів почала виштовхувати нас в зимову холодну ніч. Довга подорож у ці Богом забуті сторони… Аж от. поблизу мене звалився в’язень з ніг…, конвоїр почав «підкріпляти» його рушничим прикладом…, мій сусід знову повалився. Я перебрів снігом до знесиленого, вхопив його мовчки під руку, а другою тягнув його речі. І так ми вдвох ішли». І далі вони познайоми­лись і професор здогадався, «що він — священик; на це вказувала його зовнішність: достойна постать, повна гідности поведінка, посивіла борода… Дуже тяжка подорож постарила його передчасно…

Аж тут відчинились двері, до кімнати впали два зухвалі парубки… їх погляд зупинився на Митрополитові, прискочили до нього, побили і щезли з багажем Владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і з носа точилася кров… Тоді ми попали в лазарет. Коли ми відчинили двері лазарету, ми побачили кошмарну картину… через довгастий будинок волочилися зовсім голі сухорляві люди, шкіра та кості…, до Архиєпископа підійшов похилий старший чоловік, загорнений в коц. і обійняв його… Це був єпископ уніятської Церкви з Галичини Микола Олексевич Чарнецький. Від нього ми довідались, що значить і ця дефіляда нудистів у шпитальному бараці. Це була п’ятниця і від хворих забирали білизну до праня і віддавали її наступного дня, до речі, напіввогку. Білизна складалася з коротких підштанців і підсорочок-безрукавки. Так одягали на далекій Півночі. Ми знаходились в таборі Інта — безкровлих висохлих до костей хворих. При мінус 40 °С Митрополит Сліпий був «одягнений» в лахміття, з ногами обвитими деревною корою, що прив’язана була до колін і до кісток шматтям…

А проте завжди погідний, повний розуміння для всіх, благородний навіть у стосунках з наглядачами і з таборовими шпигунами» (Ґульєльмо Роспільозі. Стаття I.L.Tempo (в газеті). 30.03.1963, стор. 12).

Я привела лише поодинокі приклади страждань, мук Блаженнішого Йосифа Сліпого. І всього не можуть передати його очевидці, бо це трудно собі уявити, це просто для психіки людини неможливо витримати.

Ми не знаємо всього каторжного періоду його життя, бо ж роки є лише мірою часу, а не мірою страшних тих подій, яким підлягав Патріярх. Ми не знаємо скільки кілометрів мають дороги, що їх Патріярх пройшов, як страдницький шлях і залізницею, і машинами, і пішки. Ми не знаємо всіх фізичних і психічних мук, що виніс Патріярх. Все це знає лише Всевишній. Ми знаємо лише одне: це був справжній хресний шлях Патріярха на Голгофу, про який можна сказати, але неможливо збагнути. І я б сказала, що нашому мученикові пасують слова псаломника: «Шляхи мого вигнання Ти один знаєш, збери ж у Твій бурдюк мої сльози — чи не записані вони в твоїй книзі» (Пс. 56, 9).

18 років каторги! Легко сказати ці слова, але неможливо збагнути думкою і серцем їх зміст, а ще трудніше передати мовою всю цю безодню горя.

Ще у 30-их роках Митрополит у спогадах про подорож до Святої Землі писав: «Дорога, якою ішов засуджений на смерть Христос, двигаючи хрест це прототип нашої життєвої дороги, якою несемо наш щоденний хрест» (О. д-р Й. Сліпий. Паломництво до Святої Зелі. Вражіння з подорожі. Львів, 1935). Чи думав наш Патріярх, що у нього буде не легша життєва дорога?

Звільнення Патріярха Йосифа Сліпого із заслання Микитою Хрущовим, було несподіване і стало світовою сенсацією. Журналісти, політики, вчені пробували дати мотивацію цього жесту керівника Совєтського Союзу.

Далі буде