Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Дмитро Степовик

«Єрусалимське паломництво» українських науковців

У грудні 1996 p., на запрошення Єврейського Університету в Єрусалимі, велика група (19 осіб) науковців, громадських і релігійних діячів, журналістів України відвідала Ізраїль і взяла участь у Міжнародному Конгресі, присвяченому трьохтисячолітньому ювілеєві заснування царем Давидом «Святого Града» Єрусалиму — «Єрусалим у слов’янських культурних і релігійних традиціях». Це вперше в новітній історії «Святої Землі» така численна і представницька група з України відвідує Ізраїль. У складі делегації — академік Ярослав Ісаєвич, професори Вячеслав Брюховецький, Григорій Грабович, Тарас Возняк, Леонід Фінберг, Володимир Попович, Дмитро Степовик, кандидат наук Оксана Забужко, Віктор Аленський, Володимир Ричка, священик Володимир Черпак, публіцисти Микола Рябчук, Віктор Кіркевич та інші відомі люди.

Українська делегація була найчисленнішою з-поміж усіх слов’янських країн і доповіді її учасників були репрезентовані в усіх чотирьох секціях Конгресу: «Слов’янська Старовина», «Середньовіччя», «Сучасна історія», «Теперішній час: політичні і релігійні проблеми». Іншою особливістю Конгресу було то, що українська мова була однією з чотирьох мов доповідей (інші — іврит, англійська і російська). Високий статус Єрусалимського Конгресу був визначений багатьма факторами: напередодні відкриття Конгресу Ізраїль відвідав Президент України Леонід Кучма, і наші прапори майоріли біля будинку Кнессету аж до приїзду делегатів Конгресу. На урочисте відкриття Конгресу з Тель-Авіву прибули посли України Олександер Майданюк та Росії Александр Бовін, які виступили перед делегатами у конгресовій залі Академії Наук Ізраїля. Учасників Конгресу привітали ректор Єрусалимського Єврейського Університету Єгошуа Бен Арієг, декан факультету гуманітарних наук Менахем Мільсон, віце-мер міста Єрусалиму Арієль Коген, віце-президент Академії Наук Ізраїля, директор Міжнародного Християнського Посольства в Єрусалимі Йоган Люкгоф, архиєпископ Берлінський Теофан.

Біблійна, історико-церковна тематика посідала одне з чільних місць на Конгресі, зокрема, на засіданнях секцій «Слов’янська Старовина» і «Середньовіччя». Важко навіть перерахувати теми доповідей, бо і українські, і польські, і румунські, і сербські та угорські славісти зробили істотний внесок у наукову біблеїстику, виступивши на Конгресі разом з ізраїльськими та західними (з Італії, Франції, Фінляндії) славістами.

Авторитетні науковці з різних країн переконалися тут, на Святій землі Господа нашого Ісуса Христа, в існуванні нових реалій у Східній і Центральній Европі: ніхто із ізраїльських і західних колег не змішує і переплутає тепер України і Росії: ми окрема нація, окрема держава і наша наука має в західних очах власний статус. Це зрозуміли, здається, і російські учасники Конгресу (А. Алєксєєв, С. Толстая, В. Тіхоміров, В. Кац, Н. Ботвіннік та інші), які виступали з цікавими доповідями. На жаль, така навмисна плутанина була узвичаєна на міжнародних зустрічах ще недавно, коли Україна була фактично колонією комуністичної Росії.

Завдяки добрій підготовці Конгресу (тут особлива заслуга ізраїльських славістів професорів Вольфа Московича і Самуїла Шварцбанда) українські й інші делегати Конгресу побували й помолилися в головних місцях, пов’язаних із земним життям Господа Ісуса Христа: у храмах гробу Господнього, Вознесіння, Тайної Вечері, Скорботної Дороги, Голгофи (Єрусалим), Різдва Христового (Вифлеєм), а також біля знаменитих Кумранських печер і на берегах Мертвого моря. Віруючі в Бога делегати Конгресу часто розкривали Біблію і з хвилюванням та сльозами на очах читали про великі й доленосні події, які розгорталися на тих теренах, де ми нині стояли…

Дмитро Степовик, професор Київської Духовної І Академії

Воля Божа і свобода людини: гармонія і суперечність

«Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Матв. 6:10). Мільйони людей на Землі щодня повторюють різними мовами ці слова рано і ввечері — слова Господньої молитви, які вперше сказав був біля двох тисяч років тому сам Ісус Христос, навчаючи своїх учнів-апостолів, як треба просити Бога правильно — не велемовно, як ті погани, що думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство; а ясно і просто, щиро і сердечно. У цих словах молитви «Отче наш» сконцентрована сама суть християнського вчення про джерело волі і концепцію свободи. Тут визнається, що воля Бога є пріоритетною, але й стверджується, що ця воля має вселенський, космічний характер — вона мусить панувати як на небі, так і на землі.

Якби будь-яка інша особистість, крім Бога, присвоїла собі таке право — космічно-маштабно утверджувати свою волю, то всі правові системи від муніципальних до міжнародніх — затаврували б таку особистість як диктатора, тоталітарного гнобителя. Проте жодне право в цивілізованих країнах не визнало християнської концепції примату волі Божої над усіма іншими волями і свободами як концепції диктаторської і негуманної. Винятком тут, звісно, були і є безбожні, антихристиянські режими, де право поставлене на службу насильству і гнобленню.

Проте у екзегетичному витлумаченні Божої волі було багато викривлень. І траплялися вони тоді, коли волю Божу самочинно перебирали собі люди і починали видавати свою волю — за волю Божу. В теократичних суспільствах та державах минулого — Візантійської імперії, Московському царстві королівствах Еспанії, Франції (я наводжу лише християнські країни) виникли спотворені форми християнства — так званий цезаропапізм, — тобто ідентичність — і навіть злиття — цивільної монархо-абсолютистської і церковної влад. Цезаропапізм витворив жорстокі переслідування за дійсні і вигадані гріхи — і ці репресії, на жаль, чинилися від імени Христа, від імени того містичного тіла — Церкви — хоч у них не було ані дещиці християнства, а все тільки — від антихриста.

Образ розлюченого, мстивого, караючого Бога — це не християнський образ Бога. Здатися на волю такого Бога — страшно і безнадійно для життя у цьому світі і у вічності. Хто репрезентує образ Бога саме таким, той віднаджує людину від виконання Божої волі і спонукає її шукати іншої волі, тобто волі людської, земної. І це є величезне й фатальне непорозуміння. Помилково трактований страх перед Богом породжує неприйняття Божої волі, зречення її.

Не меншу небезпеку несе в собі трактування Божої волі ліберальною Богословією. Ця тенденція, можливо, ще небезпечніша за цезаропапізм, оскільки вона вивищує людську волю — а радше сповнену небезпечних і гріховних людських спонукань, вседозволеність — за вияв гуманізму, свободи особи, вільнодумства тощо. Ліберальна Богословія починає з того, що трактує людину як носія Божої благодаті, а, отже, людська воля малюється своєрідним люстерком, рефлексією Божої волі. Поняття гріха зведене ліберальній богословії до мінімуму, до відвертих злочинів і тяжких, смертних гріхів. Все інше трактується як людська слабкість, недосконалість і таке, що гідне співчуття — з огляду на тяжкі соціяльні, економічні, екологічні та інші причини.

Для України, як вона постає перед світом наприкінці XX ст., обидві тенденції в релігійному житті мають вже не теоретичне, а практичне значення. Величезний розрив у часі правдивого християнського виховання вчинив свою руйнівну справу. Колись побожний і морально цнотливий народ з багатовіковою християнською традицією, сьогодні щільно наблизився до стін Содому і Гомори — у духовному пляні. Нація навіть не подякувала належним чином Богові за даровану без війни і крови самостійність — після 750 років перебування на колоніяльному, підлеглому статусі. В людях різних рівнів влади нема усвідомлення того, що сталося; що воно є тієї ж самої епохальности, що й об’єднання слов’янських племен у могутню державу — Київську Русь у VIII-ІX ст., хрещення Руси-України кінця X ст., постання гетьманства у ХVІ-ХVІІ ст. або проголошення УНР 1917-18 років. Добра Божа воля демонструється у ці роки і в наші дні з такою осяйною яскравістю, що її не може не побачити тільки сліпий. Але ми так далеко відійшли від усвідомлення його волі і так глибоко впали в «силове поле» свого екзистенційного «я», що навіть найменший натяк в преамбулі проекту нової конституції України про Бога викликав опір тих, хто в першу чергу мав би подякувати Богові за здобуття свого становища у незалежній Україні.

От чинники сьогодні в Україні уневажнюють примат Божої волі: це далеко не викорінений, але затаєний атеїзм; це фанатики у релігійному житті Церков і зумовлений ним розбрат, конфесійна нетолерантність і свавільні розколи; це лібералізм у християнстві й богословії, що веде до знецінення євангельської правди і до морального розпаду.

Про атеїзм, мабуть, не варто говорити: його цілі й методи добре відомі і його природа не змінилася від того, що його адепти злегка загримірувалися під «прихильників» віри в Бога. Агресивність прихованого атеїзму сьогодні виявляєтся у бльокуванні введення християнського виховання у школах; в інтригах супроти намірів відкрити кілька богословських або релігієзнавчих факультетів у престижних університетах України; у відкиненні усіх пропозицій запровадити християнське виховання в Українських Збройних Силах, військових училищах і закладах силових міністерств. Якщо проаналізувати аргументи проти мирного запровадження релігійного виховання, то ці аргументи повністю взяті з арсеналів атеїзму, хоч і прикриті «покривалами» про демократію, рівність, свободу совісти. В результаті наше громадянство — особливо молодь — опинилося без жодних моральних засад, без патріотичного, державницького і національного виховання, одним словом — без віри, надії і любови. Один релігійний мислитель, св. Жан Віаньє, зауважив: «Залишіть парафію на 20 років без священика — і побачите, що люди стануть шанувати звірів».

Україна сьогодні може бути ілюстрацією цих слів. Інший, який не шанує Божої волі і ставить на перше місце власну волю, — це фанатизм, котрий Його носії лагідно називають «ревністю у вірі». Фанатики прекрасно знають різницю між фанатизмом і ревністю у вірі, бо остання, ревність, відноситься до неухильного виконання загально християнських, євангельських правд, а фанатизм — це безоглядна, некритична, свавільна, сліпа відданість якійсь одній доктрині, деномінації чи релігійному лідерові. Зауважимо, що множинність Церкви щодо обрядових систем, національних і племінних мов Богослужіння, канонів і догматів, церковно-правових і звичаєвих норм, але при ЄДНОСТІ любови, є нормальним явищем. Ця множинність дозволена, стверджена й навіть оспівана у Святому Письмі, наприклад, у книгах великих пророків, в останніх псальмах Псалтиря, в Євангеліях, у посланнях до семи Церков Азії, в початкових розділах Апокаліпсису. І ось цю чудову, дійсно людинолюбну тезу про допустимість і бажаність розмаїття у вияві почуття віри деякі давні й сучасні люди довели до крайньої межі, зловживають даною їм свободою вибирати, стали одержимі гордістю й егоїзмом, знехтували церковною дисципліною, проголосили себе єдиними носіями істини. Накладіть цю загальну схему нехтування Божою волею й відкинення страху Божого на Україну — і ви одержите причини й наслідки церковних розколів, розбрату, сварок і сектантського засилля в сучасній Україні.

Велич християнської релігії і в тому, що вона кличе людину і людство до стриманости, помірности, рівноваги «емоціо» і «раціо», одним словом, до любови як вселенського, космічного закону. Людина, в якій нуртують негативні чи амбітні пристрасті цього закону, любови в собі не має. Кожний християнин знає, що такого жалюгідного, небезпечного стану можна позбутися покаянням, молитвою і постом. Але чи всі мають волю змусити себе покаятися? Отже, потрібний зовнішній фактор — і цим фактором, на мій погляд, є християнська спільнота, воля тих, хто найближче стоїть до євангельських правд. Історія народів, історія Церкви знає безліч прикладів того, як опінія спільноти повертала амбітним людям, різним егоїстам і насильникам закон любови у їхні серця.

Україна будує цивільне, громадянське суспільство, і тому закон про відділення Церкви від держави є необхідний. Це не суто українська ситуація. Цей закон віддавна став здоровою реакцією на цезаропапізм, на теократичну державу, де злиття цивільної влади і Церкви дуже пошкодило і тій, і другій. Але цьому законові треба скрізь і завжди надавати конкретного змісту. Сьогодні під прикриттям цього закону в Україні місцеві ради й голови колгоспів, які й надалі є де факто феодальними суверенами, ізолюють людей від впливу християнства, від впливу Церкви. Закон у його нинішній формі сіє відрубність між державною системою освіти й виховання та Церквою. Хтось не хоче, щоб релігійна, конкретніше — християнська мораль, яка єдина може очистити людину й суспільство від скверни плоті й духа (і це тисячократно доведено практикою), послужила українській державі, оздоровленню й оновленню її суспільства. Ось для кого був написаний закон про відділення Церкви від держави!

Далі. Закон і чинники, які наглядають за його виконанням, з дуже зручного становища «абсолютної об’єктивности» стверджують, що всі релігійні об’єднання рівні і мають однакові права. Зовні виглядає надзвичайно демократично й симпатично. Українсько-візантійський обряд, який ми прийняли десять віків тому і який був неодноразово зневажуваний, заборонюваний, загнаний у підпілля, — ставиться в рівні права з імпортованим сектантством, східнім окультизмом або з «обрядом», що є сумішшю спірітизму й поганства, вигаданого у таємних кабінетах спецслужб чужих держав спеціяльно для України!

А навіть коли брати не такі крайні приклади, але приклади з практики взаємин християнських Церков в Україні під кутом зору застосування закону про відділення Церкви від держави, то Н тоді цей «об’єктивізм» закону не виглядає аж таким об’єктивним. Сталося так, що саме ці Церкви, які споконвіку були носіями української християнської духовности, найуспішніше дбали про моральний стан народу, його освіту, мову й культуру, — довго перебували у катакомбах. Я маю на увазі Українську Православну й Українську Греко-католицьку Церкви передусім. Тепер їх — ослаблених, розбитих, понівечених, позбавлених нормальних організаційних структур — випустили з в’язниць і мовою «об’єктивного» закону звеліли: «Виборюйте собі місце під сонцем серед усіх оцих церков і церковок місіонерів, громад і конфесій». Хіба це справедливо? Хіба тут є хоч гроно Божої волі? Ясно, що сильний, який завжди був паном, мав досить коштів і спрямовувався закордонним духовним центром, — поб’є й переможе вчорашнього в’язня, пересварить між собою тих, що були в катакомбах — і буде далі розділяти й владарювати за старим імперським, цезаропапістським принципом.

Наш старовинний українсько-візантійський обряд рідною мовою, виплеканий православними й греко-католиками, у промінні якого знайшли духовний порятунок мільйони душ, сьогодні зневажений і загрожений. Потужна хвиля впровадження української літературної мови у здійснення Божественної Літургії Івана Золотоустого наштовхнулася на знавіснілу пропаганду проти української о слова в Церкві, на вигадки, що мова митрополитів Іларіона Огієнка, Василя Липківського, Полікарпа Сікорського, Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа Сліпого і Мстислава Скрипника годиться хібащо для худоби на колгоспній стайні, а не для Церкви. І таке шириться не звідкілясь з підворотні, а з духовного серця і країни, її національної святині — Києво-Печерської Лаври, яка стала вже від яких пір, вживаючи вислову Ісуса Христа, «гидотою спустошення на місці святому» (Матв., 24:15).

Висновок один: недоліком закону про свободу совісти та його складової — про відділення Церкви від держави — є ігнорування історичної традиції, відсутність пріоритетів і байдужість до Церков і релігійних об’єднань, які на духовному відтинку боронять моральні вартості й національні інтереси Української держави.

Третій чинник, який уневажнює першість Божої волі, є лібералізм у питаннях віри. Це особливо тонке і складне питання. З одного боку, релігія — й особливо християнська релігія — пройнята глибоким пошануванням прав людини. Господь Ісус Христос у своїх повчаннях, розмовах з апостолами абсолютно виключав усяке насильство, неповагу до волі людини вибирати те що їй до вподоби, в тому числі повну добровільність щодо того, приймати чи не приймати його рятівну науку й віру в нього, як у Сина Божого. Його ставлення до корумпованих чиновників — до митарів, до блудниць, є ідеальним зразком вибачливого ставлення до людських слабостей. Господь і його учні — апостоли — виступили найбільшими правозвісниками свободи людини нашої цивілізації за останні дві тисячі років. Але, з другого боку, християнська доктрина ґрунтується на тому, що хоч природа людини є Божественного походження, але вона зіпсована гріхом ще в доісторичні часи, а тому нічим не обмежена роля людини може бути небезпечна для неї самої і для інших. Звідси походить певне самообмеження свободи особи, необхідність узгоджувати свої спонукання, дії, думки з волею Божою, яка є абсолютна, справедлива, добра, людинолюбна. Святе Письмо словами послання апостола Павла до Галатів дуже виразно окреслює кордони людської волі: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! (…) І кажу: ходіть за Духом — і не вчините пожадливости тіла, бо тіло бажає противного Духові, а Дух противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете» (Гал. 5:13, 16, 17). Отже, життя людини, якщо вона хоче ходити чистою перед Богом у період між першим і майбутнім приходом Христа на Землю, повинно складатися у зустрічній дії і гармонії двох воль Божої та людської; причому пріоритет повинен бути за волею Божою. Усі інші варіянти це сваволя, протиріччя, дисгармонія і відпадіння від «силового поля» Божої благодаті — з усіма наслідками, що звідси випливають.

Неповторність української ікони

Провідні мистецтвознавці різних країн світу у другій половині XX століття почали приділяти пильну увагу іконознавству, зокрема таким його відтинкам, як духовна природа ікони, відмінність ікони від інших видів релігійного малярства, історія ікони у різних країнах християнської культурної традиції, богословія ікони, іконографія, іконологія, техніка іконного малювання. Цікаво, що хоч ікона є мистецтвом Церков східньої християнської обрядовости (православних і греко-католиків), проте у дослідженнях ікони як мистецтва й духовного атрибуту Церкви чи не найактивнішу участь почали брати в останні десятиліття XX століття учені (історики, мистецтвознавці, богослови) якраз із католицьких та протестантських країн. Іконознавство традиційно православних країн (Греції, Грузії, Болгарії, Вірменії, Сербії, Македонії, Румунії, Росії, Етіопії, Лівану, Сирії, Египту, України, Білорусії) має свою давню історію. На жаль, іконознавство у цих країнах упродовж XX століття не висунуло якихось оригінальних і новаторських ідей. Учені спиралися на традиційні уявлення про ікону, а вони, ці уявлення, склалися ще в добу Візантійської імперії й опиралися на вчення святих отців Східньої Церкви, на стародавні правильники іконного малювання (так звані єрмінії) і на теорії символів кольорів і просторових співвідношень на іконах, яку (цю теорію) приписують Діонісієві Ареопагітові.

Західні ж учені — переважно з традиційно неправославних країн — зуміли по-новому глянути й оцінити ікону (список їхніх книжок та альбомів подається нижче в бібліографії). Можна сказати, що віруючий християнський Захід, а також науковий світ Заходу знову відкрили для себе велич ікони, яка не має аналогій у західньому сакральному мистецтві римо-католицизму та протестантизму. Певна річ, не всі спостереження і висновки західніх колег ми поділяємо, бо ми виховані на східньому християнському способі думання і віровизнання. Ікона в храмі змалку звична для нашого ока. Ми її сприймаємо не як екзотику (а саме так вона бачиться часом представникам західньої християнської цивілізації), а як необхідний атрибут Богослужіння і навіть хатнього «святого куточка», де мільйони наших віруючих співвітчизників щодня підносять вранці і ввечері молитви до Бога. Але й чужий погляд на ікону — корисний. Він перестерігає нас від надмірного консерватизму в поглядах на ікону, так само як і від надмірного опобутовлення ікони. Але звичність до ікони часом викликає своєрідну «інфляцію святости» в ній, знецінення тих рис, які в’яжуть ікону з Євангелією, з історією мученицької ранньої християнської Церкви, з літургійним призначенням ікони.

Про все це нам нагадують не так праці консервативного іконознавства (тобто вчених з традиційно православних країн), як нові дослідження західнього іконознавства.

Збудження цікавости до ікони по всьому світі має чимало позитивного. Але є тут і прикрі від’ємні сторони. Чисто наукова цікавість до ікони поступово перейшла на рівень торгівлі, антикваріяту, а навіть злодійства, мафії. Здорова цікавість переросла в нездорову. Крадіжки творів мистецтва з музеїв і приватних збірок у найпершу чергу торкнулися ікони. Сам факт викрадання ікон є парадоксом і подвійним злочином. Ікона є частиною «зображальної Біблії», а Біблія вважає крадіж одним з найбільших гріхів, записаних серед десяти основоположних заповідей віри у Бога. Крадіж святині як матеріяльної цінности, як коштовної речі є справою неймовірною, позбавленою всілякої логіки навіть з погляду злодія. Таким чином, іконознавство мимохіть сприяло поширенню крадіжок ікон у всьому світі. Україна тут постраждала чи не найбільше у світі: понад 70 років тоталітарного режиму ікона, разом з іншим мистецтвом Церкви, вважалася ніяким — або й «ворожим» мистецтвом. Нищення ікон в Україні — це загальновідомий культурний геноцид, аналогічний геноцидові-голодоморові людському у 1932-1933 роках. Але й те, що чудом збереглося, почали поступово розкрадати й вивозити на продаж збирачам сакрального мистецтва у західніх країнах.

Державні органи захисту культури у так званій «Радянській» Україні, поставивши все християнське мистецтво фактично поза законом, активно сприяли руйнуванню храмової архітектури, нищенню і розкраданню ікон. Чудом збереглися лише давні музейні збірки ікон, серед них — збірка Національного музею українського образотворчого мистецтва в Києві (зібрана академіком Миколою Біляшівським та його співробітниками) і дуже цінна збірка Національного музею у Львові (зібрана професором Іларіоном Свенціцьким за дорученням митрополита Української Греко-католицької Церкви Андрея Шептицького). Це дві найбільші збірки українських ікон у світі. У багатьох мистецьких, історичних, краєзнавчих музеях є менші збірки українських ікон, але не дуже давніх — з другої половини ХVIІ століття до початку XX століття. Серед таких збірок одна з цікавих, але ще майже не вивчених і не введених до наукового обігу, — збірка Музею народньої архітектури та побуту України у Києві. Працівникам музею вдалося зформувати її упродовж 60-90-х років XX століття під час експедиційних поїздок, фінансованих в основному Українським Товариством охорони пам’яток історії та культури. Музей зробив добру справу, бо ці ікони неодмінно опинилися б у руках злодіїв і потрапили б на чорний ринок ікон поза межами України.

В роки Другої світової війни Україна втратила дві збірки ікон великої вартости — Житомирську й Харківську. У першій з них були ікони Волині й Полісся, у другій — Лівобережної України. Обидві збірки не були описані, тому їх загибель від бомб і вогню пожеж — це така втрата, якої нічим не можна компенсувати. Без цих збірок жодна історія українського ікономалювання не буде повною.

У переліку наших болючих втрат на мистецькій ниві не можна не згадати ще однієї, дуже своєрідної. Україна сьогодні не є власницею своїх найдавніших ікон — епохи Київської Руси. їх збереглося небагато, але всі вони виняткової мистецької і духовної вартости. Головні з них: Белзька ікона Богоматері, відома ще під назвою «Ченстоховська», знаходиться в манастирі Павлинів на Ясній Горі у Ченстохові; Вишгородська ікона Богоматері, відома ще під назвою «Владімірская», знаходиться у Третьяковській галереї у Москві; святий Юрій-воїн (Георгій) — в Успенському соборі московського Кремля; Богородиця Велика Панагія, відома ще під назвою «Знамення» й «Оранта» — у Третьяковській галереї у Москві; Устюзьке Благовіщення — також у Третьяковській галереї; Ангел Золоте Волосся — у Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі; Спас Нерукотворний, Дмитро Солунський, Моління (Ісус Христос з архангелами Михаїлом та Гавриїлом), Успіння, Микола Чудотворець зі святими на полях, Печерська Богородиця з Антонієм і Теодосієм — усі в Третьяковській галереї.

Ці ікони Київської Руси були забрані у нас у різні періоди історії; ясна річ, без оплати і жодної компенсації. Але це ще півбіди. За багато століть бездержавного статусу українського народу, який не міг повноцінно відстояти оригінальність своєї історії і свого мистецтва, забрані у нас твори мистецтва «тихою сапою» були ідентифіковані з мистецтвом тих країн, у які вони були вивезені… І в Російській імперії, і в Радянському Союзі, який замінив її, навіть поважні й серйозні вчені, так грунтовно зжилися з думкою про «російськість» фактично неросійських ікон (як і безлічі інших мистецьких творів, доставлених у музеї Москви й Санкт-Петербургу), — що не допускали й тіні сумніву щодо належности тих творів іншому слов’янському народові і його культурі.

Непорозуміння щодо правдивої ідентифікації ікон закорінене у ще ширшій проблемі: чиєю була Київська Русь і хто є правонаступником цієї гігантської середньовічної монархічної держави? Всупереч усім історично-правовим доказам, це правонаступництво присвоїла сама собі Росія, хоч наприкінці історії Київської Руси (40-ві роки ХІІІ століття) не було ще й натяку ні на Росію як самостійну державу, ні на її попередницю — Московське царство. Цілковито неспроможною виявилася фантастична «теорія» про Київську Русь як про колиску трьох народів — російського, українського й білоруського, хоч цю «теорію» й нещадно експлуатувала на користь Росії упродовж 70 років комуністичного панування радянська марксистсько-ленінська історична наука.

Проте на бездоказових фактах жодної наукової теорії ще ніхто не збудував. Київська Русь з її найголовнішими духовними й культурними набутками продовжилася в Україні і лише в ній одній. Інші етноси й державні утворення виникли пізніше як маргінальні об’єднання (тобто як новоутворення на окраїнах), формуючи при цьому цілком нові культури. Образотворча культура Московського князівства й царства (і всі інші види культури) разюче відмінні від культури Київської Руси ІХ-ХІІІ століть. Архітектура, ікономалювання, книжкова мініятюра, церковний хоровий спів Москви і прилеглих до неї земель пішли зовсім іншим шляхом, ніж це було за Київської Руси. Інший стиль, свої сюжети, не та ментальність! Не Київ, а Константинополь доби імператорської династії Комнінів взорували за приклад для наслідування Андрієві Рубльову, Діонисієві, Феофанові Грекові та іншим майстрам ікони Росії.

Цілковита площинність, реґляментована локалізація кольору, зворотна перспектива й сувора лінеарність — це суттєві малярські засоби суздальсько-московського іконного малювання, що були запозичені з Константинополя, минаючи Київ. У християнському мистецтві Київської Руси як до, так і після нашестя монголів і татар ніколи не було такого поєднання малярських засобів, як і не було надуживання блискучої позолоти блідо-холодного відтінку, що так характерна для більшости ікономалярських осередків Московської держави. Золочіння в українській іконі завжди було обмежене, акцентоване на німбах, і то з відтінком не блідого, а червінного золота.

Київ, Чернігів, Переяслав, Перемишль, Володимир-Волинський, Галич і Львів не знали й не хотіли знати прямих запозичень зі стилю малювання візантійських ікон, книжкових мініятюр і декоративних виробів для своїх храмів. Ставлення до грецьких першовзорів на ниві мистецтва було в українців і росіян різне: перші вибирали тільки те, що було їм потрібне для творення власного; другі — брали все в цілому й підносили його як незмінний канон. Російські малярі ікон взорували на столичну константинопольську школу у Візантії. Українські, крім Константинополя, мали добрі творчі зв’язки з Афоном, островом Кріт, Венецією і Охридом. Ікони Київської Руси різноманітні за стилем та індивідуальними манерами — у них відчутна творча свобода. Київ, як головний осередок ікономалювання в Україні, підтримував постійні зв’язки з Константинопольськими осередками іконного малювання, але наші майстри були дуже чутливі до змін, які поволі наставали у мистецькому середовищі столиці Візантії. Вони, наприклад, уловили заміну так званого комненівського стилю у столичному християнському мистецтві Візантії на стиль так званий палеологівський. Зміна стилів у центрі світового православ’я сприяла свободі, розкутості й розмаїтості в українському мистецтві ХIV і ХV століть, яке правильно було б назвати Проторенесансом, тобто Передвідродженням.

А що ж у Москві? Там реакцією на стильову зміну у Візантії була консервація комненівського стилю, возведення його у ранг своєрідного малярського канону якраз тоді, коли Константинополь відмовився від нього. Правда, малярство Москви й інших земель Півночі дало в рамках комненівського стилю зразки високого професіоналізму, майстерности, які, може, перевищили й самі візантійські. Але на загальному тлі мистецтва Православної Церкви це не виглядало прогресом мистецтва, а тільки постанням сильної філії візантійського мистецтва на Півночі. В той же час мистецтво української ікони розвивалося, ішло вперед, творячи не філійну репліку митропольного мистецтва, а власну й оригінальну школу.

Виокремлення української ікони, її ненаслідуваний характер щодо інших ікономалярських шкіл та осередків особливо яскраво виявилися у ХVІ, ХVІІ і ХVІІІ століттях на тлі відродження українського народу, прибитого доти катастрофічною монгольською навалою, втратою державности і шарпаниною агресивних сусідів зо всіх чотирьох сторін. Починається новий етап державницьких змагань України, символом яких було козацтво та республікансько-монархічний інститут гетьманства. Ці змагання скінчилися, врешті-решт, поразкою, але на відтинку культури вони мали прекрасний результат. Козацько-гетьманська Україна у дуже складних умовах боротьби з наступом сусідів-колонізаторів створила оригінальну, неповторну культуру, яка забезпечила українській нації безсмертя і непохитне місце у спільноті цивілізова­них народів.

У ХVІ-ХVІІІ століттях в іконах, які малювалися по манастирях, єпархіях і у світських малярнях України, було продовжене й довершене те, що починалося в Київській Русі в ХІ-ХІІІ століттях, що розвивалося у нас у добу Пізнього Середньовіччя (ХІV-ХV століття): остаточне виокремленя сакрального мистецтва від Візантії й інших країн православно-візантійської традиції, утвердження неповторного православного мистецтва в Церкві і прийняття цим мистецтвом стильової концепції розвитку. Києво-Галицька митрополія набула повних ознак помісної Церкви як в організаційному пляні (тобто здійснювала повну канонічну юрисдикцію на ввіреній їй території), так і в мистецькому. Ніхто із сторонніх осіб не міг на законних підставах вказати українським малярам, як треба чи як не треба творити ікони. Сусідам, які відмовляли і в цей час українському народові у праві на самостійне життя, дуже важко було примиритися з цією самостійністю культурно-мистецького розвитку. Утиски тривали. Набуті українські риси в сакральному мистецтві намагалися витіснити царські московські адміністратори (результат «возз’єднання» України з Росією 1654 року), московські патріярхи й петербурзький «святєйший Синод» (результат неканонічного передання шляхом підкупу Київської митрополії від Константинополя до Москви), а також польські, угорські, австрійські займанці правобережних українських земель.

Та все ж, ці намагання не увінчалися успіхом, хоч і стримали українську християнську культуру (серед якої іконі завжди належало провідне місце) в її розвитку. Українська ікона вже ніколи не повернулася до наслідування чужих зразків, залишалася національним вираженням духовного почуття. І сьогодні, разом з відродженням українських історичних Церков — Православної і Греко-католицької — відроджується й українська ікона, розвиток якої був обірваний комуністично-більшовицьким переворотом 1917 року.

Цікаво, що вона відроджується все за тією ж концепцією вірности першообразам християнства, тобто цілком канонічно, за накресленнями Сьомого Вселенського Собору далекого 878 року; але знову ж таки не у наслідуванні чужих ікономалярських засобів — чи то візантійських, чи російських, чи афонських, болгарських, сербських… Ні, якщо є якісь взорування, то це ікона Києва, Львова, Волині, Чернігівщини. Національний ідеал святого образу виявився незнищенним навіть після семи десятиліть марксистсько-ленінської атеїстичної «накачки».

Правда, у процесі відродження традиції української ікони (так само, як і традиції архітектури храму) виникли дуже важкі проблеми: обірвалася жива нитка традиції, молодим архітекторам і мистцям нема кому показати, як це робиться на практиці. Церкви не мають своїх фахівців у цій ділянці, бо церковне мистецтво в духовних семінаріях за комуно-тоталітарного режиму не вивчалося. З’явилися новоявлені непрофесіонали, які домагаються контрактів з церковними громадами; а в громадах нема кому апробувати їхнє вміння справитися із складними завданнями. Тому й шириться новітнє «богомазтво», яке завдає великої шкоди відродженню правдивих українських національних традицій церковного мистецтва. Церковні розколи у православ’ї, незгоди між православними й католиками східнього обряду тільки посилюють ці негативні процеси.

Проте справжнє відродження ікони — не за горами. Минуться незгоди і протистояння. Євангельська освіта й посилена місійна праця піднімуть і рівень храмової естетики; і люди в громадах, учителі в школах, священики і диякони навчаться відрізняти добірне зерно правдивого церковного мистецтва від м’якини різних захожих і доморощених «богомазів». Поки живе Церква Христова, світлий лик ікони осяватиме її світлом невечірнім.

Як зліквідувати православно-греко-католицьке непорозуміння в Україні?

  1. Жодні комісії, делегації від Президента, Верховної Ради чи Уряду «на місцях» ані на крок не продвинуть справи злагіднення конфлікту в галицьких областях України. Ці комісії тільки й робитимуть, що вислуховуватимуть безконечні взаємні скарги — і більше нічого!
  2. Корінь конфлікту — в амбітних і майнових позиціях священиків і єпископів. Це вони в основному зацікавлені, щоб у селі, районі, місті, області не було альтернативної релігійної конфесії, до якої «упливає» прибуток. Виживати з «питомої території» конкурента священики часто доручають своїм прихильникам — віруючим парафії чи єпархії. Там, де два священики живуть у мирі і дбають про духовні потреби людей, а не про свої прибутки, — конфліктів нема.
  3. У практиці позачергового використання храмів двома близькими християнськими конфесіями, такими як православні й греко-католики, нема порушень догматичного й канонічного характеру. Це вигадки, які відповідно настроюють «паству», котра необізнана з тонкощами догматики й канонічного права. Звичайно, найкраще, аби кожна конфесія мала власний храм (подібно, як кожна родина — своє окреме помешкання). Але в наших конкретних умовах це покищо неможливо. Тому почергове використання храмів є єдино справедливим на даний момент. Треба перебороти егоїзм і усвідомити, що це необхідно, а тому й помиритися.
  4. Уряд, органи влади не мусять втручатися у справи Церкви, згідно законодавства. Але впливати на майнові справи Церкви, які лежать в основі нинішнього конфлікту, — можуть. Уряд повинен попросити вищих духовних осіб наших Церков разом виступити по телебаченню із зверненням до своїх віруючих з обгрунтуванням необхідности тимчасового почергового служіння. Також Уряд може попросити Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського і Патріярха Мстислава домовитися про опублікування спільного пастирського послання до віруючих Церков східнього (візантійського) обряду перестати боротися за власне володіння храмами, а давати їх для почергового служіння під контролею спільних комісій з рівного числа представників від кожної Церкви (або інших незацікавлених сторін).
  5. Вимоги передавати спільні храми тій конфесії, членів якої більшість в даній місцевості, — несправедливі, незаконні й таять у собі загрозу ще більшого конфлікту. Треба передавати храм виключно тій громаді, якій він належав колись (або яка була останнім власником) — із зобов’язанням, щоб вона випозичувала храм іншій конфесії у відповідні години. Тут виняткову ролю відіграватиме священик і єпископ; мир у громади прийде через цих осіб. Влада мусить учитися ладити з священнослужителями всіх рангів і всіх конфесій.
  6. Влада, не втручаючись у справи Церкви, не використовує водночас важелів для виправлення несправедливостей, які чинилися Церквам при тоталітарних режимах. Роздратування греко-католиків, скажімо, можна було б набагато втихомирити, якби влада виявила ініціятиву у визнанні «Львівського собору» 8-10 березня 1946 року незаконним і інспірованим тодішніми можновладцями. Те ж саме могла б зробити влада стосовно «процесу СВУ» 1930 року, де була знищена УАПЦ. Мовчання або невтралітет влади в подібних питаннях витлумачується зле.
  7. Рада у справах релігій — це структура, якій не довіряє жодна Церква. Вона скомпромітована навіки. Не розумію, чому зігнорована ідея Міністерства віровизнань, яку обґрунтував акад. Ігор Юхновський? Адже і в уряді УНР було таке міністерство (його очолював тоді проф. Іван Огієнко) — і справи усіх Церков стояли дуже непогано. Чому міжцерковні справи мусить рішати Парлямент, коли це може робити відповідне міністерство?
  8. Однією з найважливіших причин конфліктів є відсутність в Україні богословської науки, історії Української Церкви, неопрацьованість принципів і культури християнської поведінки. Крім семінарій, треба, щоб знавців християнства готували теологічні факультети при авторитетних університетах. Не обов’язково, щоб тут готувалися виключно священики (хоч нічого поганого не буде й тоді, коли в храмах працюватимуть священики з університетською освітою), бо важливо, щоб Богословія увійшла в коло гуманітарних наук, як це маємо в усіх цивілізованих країнах, а не продовжувала вважатися багатьма представниками адміністрацій України «опіюмом для народу».
  9. Уряд, Президент, інтелігенція повинні дати ясно зрозуміти УПЦ, залежній від московського патріярхату, про необхідність її приєднання до УПЦ — Київського патріярхату.
    Це складне питання, але сама історія розвивається в цьому напрямі. Не потребує доведення теза, що московський патріярхат є основним джерелом конфесійної напруги в Україні.
  10. Льокалізація діяльности УГКЦ трьома галицькими областями й Закарпаттям сприяє думці, поширеній у Наддніпрянській і Східній Україні, нібито це інородня Церква, яка невідомо для чого «припливла» під наші береги. Схід України має неправильне уявлення про історію і діяльність УГКЦеркви (і це теж одна з причин напруги). Переміщення духовного і управлінського центру УГКЦ зі Львова до Києва, роз’яснення правдивої історії УГКЦ у пресі і більш толерантне ставлення влади України до діючих громад УГКЦ у Східній Україні було б в інтересах усього українського народу.

Дмитро Степовик
доктор філософії і мистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фолкльористики і етнології АН України, Київ

Традиції культурної і харитативної діяльности Української Церкви і необхідність відродження цих традицій сьогодні

Одна з головних тем «Києво-Печерського Патерика» — пам’ятки української літератури ХІІ-ХІІІ століть — харитативна діяльність Української Церкви, Печерського манастиря в Києві, опіка Церкви культурою. Майже у кожному сюжеті ми знаходимо щось про допомогу хворим і бідним «без мзди», тобто без усякої оплати і винагороди; про виховання у дітей і дорослих людей християнської моралі; про навчання письму і читанню; про переписування і ілюстрування книжок; про церковну архітектуру й ікономалювання; про роздавання Церквою матеріяльної допомоги — милостині. У наступний період ми бачимо добрі наслідки цієї діяльности — усе найкраще у літературі і мистецтві України створене під покровом Церкви, на її замовлення, за участю її служителів. Навіть у найтяжчі, катастрофічні моменти української історії ця діяльність не припинялася. Так, наприклад, у діяльності українського католицького митрополита Рутського і українського православного митрополита Могили (перша половина ХVІІ століття) ми бачимо «найвищі крапки» харитативно-культурної діяльности Церкви в один з тяжких періодів історії.

Продовження цієї традиції ми бачимо і в православ’ї, наприклад, у період Рафаїла Заборовського (ХVІІІ ст.), і в католицизмі. У нашому столітті символами невмирущости цієї старовинної традиції Української Церкви була невтомна діяльність на підтримку української національної культури митрополита Андрея Шептицького і кардинала Йосифа Сліпого — відомих провідників УКЦ; Івана Теодоровича, Іларіона Огієнка, Мстислава Скрипника — чільних ієрархів УАПЦ.

Як і кожна країна, що має давню історію зв’язків «християнство-культура», Україна дає багато різноманітних виявів таких зв’язків, які можна об’єднати у кілька груп:

  • Церква була постійним і найбільшим покровителем мистецтв, а упродовж тривалих періодів бездержавности українського народу — єдиним охоронцем національної своєрідности мистецтва і культури;
  • в ситуаціях розділу України між сусідніми державами Церква забезпечувала типологічну, стильову, іконографічну єдність української мистецької культури; через її посередництво збережено усі своєрідності церковної архітектури, ікони, церковного співу, мистецтва оформлення книги тощо в Галичині й Київщині, Волині й Чернігівщині, Буковині й Закарпатті, Поділлі й Слобожанщині; цікаво, що конфесійне розділення Української Церкви на православну й католицьку по Берестейськім Соборі 1596 року не «розділило» української культури: типологічно вона лишилася «одним материком»;
  • Церква не відгородилася від фолкльору і від побутової культури і заохочувала проникнення народнього елементу культури у храмовлаштування; ми бачимо ці елементи упродовж віків у мурованих і дерев’яних храмах, у різьбі іконостасів, орнаментах церковних книг (рукописних і друкованих), у вишивках — практично у всьому, що призначалося для храму;
  • Українська Церква справила великий вплив на розвиток освіти; тут вона часом повністю замінювала державні і суспільні інститути шкільництва, які не могли діяти з огляду на колоніяльний статус України; коли чужинці, що відвідували Україну, скажімо, в ХVІ чи ХVІІ ст., дивувалися майже стовідсотковою грамотністю населення, то це здивування слід насамперед віднести на рахунок Української Церкви;
  • через свою харитативну діяльність, органічний зв’язок з народом Церква виробила досить високі морально-етичні стандарти у найширших верствах населення: жертвенність, милосердність, боязнь гріха, демократичний устрій у громадах і родинах при одночасній дисципліні у громадських і родинних відносинах.

Це, звичайно, тільки головні ділянки, де роля Церкви є найбільш очевидною у формуванні християнського «профілю» української мистецької і побутової культури. На жаль, ця роля применшувалася, коли Українська Церква (чи то православного, католицького віровизнання, чи в її протестантських концепціях) силою усувалася від суспільно-культурного буття народу, коли вона фальшиво «приєднувалася» до когось, «саморозпускалася» або «ліквідовувалася». Але навіть у пригніченому стані, у підпіллі наша Церква продовжувала випромінювати світло і впливати на культуру і мораль довіреного їй Господом народу. Подібну ситуацію ми спостерігали упродовж семи десятиліть XX ст.; але, як показали останні події в Україні, Церква жива. Вона ослабла, але готова відновити свої харитативні й культурні функції (поряд з багатьма іншими) у суспільстві. Згадані функції Церкви краще збереглися в українській діяспорі у вільному світі. Тому ми в Україні вбачаємо перст Божий у тому, що вищі ієрархи обох віровизнань Української Церкви повернулися до своїх міст, у Київ і Львів. Разом з ними поволі повертаються ті скарби нашого християнського досвіду, які ми розгубили — не по своїй волі — у рідному краї.

Дві Церкви – одна культура

Закінчення з лютневого числа

Саме в діяспорі обидві українські історичні Церкви змогли в належній повноті реалізувати дві функції, які викристалізувалися ще в глибокій давнині — гомілії та соціяльного служіння. Гомілетика (мистецтво проповіді) набула великого значення як з канонічних, так і з чисто практичних потреб. Священик у нових умовах іншоетнічного середовища — не тільки служитель культу, а й пастир, учитель, наставник. Як і в старій Церкві, він не тільки роз’яснював значення прочитаних уривків Євангелії чи Апостола, а й пов’язував їх з актуальними проблемами життя пастви. У проповіді духовний, культурний, морально-етичний та побутовий елементи пов’язувалися в один вузол. Через гомілійне служіння Церква прямо впливала на культуру людей.

За період перебування під зверхністю російських Синоду і Патріярхату православні церковні громади в Україні розгубили досвід соціяльного служіння, про який знаємо з літописів, з Києво-Печерського Патерика, з полемічної літератури. Замкнутий, сектантський спосіб віри, насаджуваний на Україні російським православієм з другої половини ХVІІ ст., не минув безслідно. Утворені в діяспорі православні громади мусіли по суті наново опановувати благодійну діяльність. І тут не обійшлося без впливу інших християнських конфесій — протестантських, греко- і римо-католицьких, у середовищі яких доводилося діяти православним громадам українців. Сьогодні, як показує досвід обох українських Церков у Канаді, Сполучених Штатах Америки, Великобрітанії, Франції, Західній Німеччині, Латинській Америці й Австралії, за рівнем соціяльного служіння обидві українські Церкви стоять на тому ж рівні, що і найпередовіші у цьому відношенні християнські конфесії й громади Заходу. Маємо на увазі пильну їх опіку і матеріяльну допомогу будинкам перестарілих, лікарням, будинкам сиріт, упосліджених, наркоманів тощо. Отже, і в цій гуманній діяльності виявлена повага до людини, побутова культура, вихована Церквою діяспори.

Церква в діяспорі стала одним з головних замовників і охоронців мистецтва. На 50-70-ті роки XX ст. припадає інтенсифікація храмового будівництва у країнах поселення. Чимало архітекторів, наприклад, Лючіо ді Стефано, Мирослав Німців, Юліян Ястремський, Радослав Жук, Юрій Кодак стали відомими на Заході якраз своїми проектами українських соборів і церков. Помітне також піднесення в іконописі, фресці, мозаїці. Одним з найбільших досягнень синтезу мистецтв став український патріярший собор Св. Софії в Римі, збудований у 60-х роках з ініціятиви Патріярха і кардинала Йосифа Сліпого, повністю вкритий мозаїками, виконаними за проектами Святослава Гординського. Своїм покровительством мистецтва як Православна, так і Католицька Церкви в діяспорі сприяли розвиткові образотворчого мистецтва. Такі відомі мистці, як Петро Холодний, Михайло Осінчук, Святослав Гординський, Михайло Дмитренко, Іван Денисенко, Ювеналій Мокрицький, Христина Дохват повністю або частково працювали чи працюють для мистецтва Церкви в ділянці іконопису, мозаїки, вітража, фрески, скульптури.

На основі церковних хорів постали і завоювали популярність на Заході такі колективи, як хор імени Олександра Кошиця у Вінніпезі, капеля бандуристів імени Шевченка у Детройті, хор «Дніпро» у Едмонтоні, Візантійський хор з голляндського міста Утрехта, Віденський хор церкви святої Варвари, хор «Україна» у Німеччині та багато інших. Музичні й фолкльорні фестивалі, організовані українськими церковними громадами чи й самими єпархіями, — не дивина, а звичайне явище у західньому світі. Тут меценатство Церкви особливо стійке і пильне, бо спів — основа християнсько-обрядової культури. Досить сказати, що православний єпископ з Вінніпегу Юрій Каліщук є відомим музикологом, співорганізатором музичних фестивалів імени Дмитра Бортнянського. Подібних прикладів безпосередньої праці вищих чинів нашої Церкви на теренах культури і науки можна навести дуже багато.

Хоч зв’язок культури з релігією є актом віри, проте не можна його здійснити без відчуття мистецтва, без майстерности. Відчуття іде від досвіду, а знання — від вишколу. Захід має сьогодні розгалужену мережу духовних українських шкіл — вищих і середніх. Центром української православної Богословії є Богословський факультет Манітобського університету — Колегія св. Андрія у Вінніпезі; української католицької Богословії — Український Католицький Університет ім. св. Климента і Папська Українська Колегія ім. св. Йосафата — обидві інституції знаходяться в Римі.

Крім того, є низка семінарій і дослідних центрів у манастирях. При багатьох світських університетах та інститутах Заходу, де є катедри славістики й україністики, викладаються історія Української Церкви, християнської думки в Україні. Можна назвати кілька осередків і шкіл української теологічної науки, наприклад, канадська, американська, римська, арґентінсько-бразільська. Вони випустили ряд монографій, довідників і популярних книг з біблеїстики, літургіки, гомілетики, історії Церкви. В останні десятиліття активізувалася видавнича і культурно-освітня діяльність українських протестантських громад (передусім баптистських і п’ятидесятницьких), які висунули таких видатних діячів, як проповідники Іван Барчук, Олекса Гарбузюк, Володимир Домашовець, Йосафат Іваськів, видавець книг і перекладач Леонід Коровник («Дорога правди», Едмонтон, Канада). На цьому тлі сумно читати програми навчання у двох семінаріях України, Одеської та Київської, у яких відсутні самі поняття: «Українська теологія», «Історія Української Церкви».

1989 року Український Екзархат Російської Православної Церкви оголосив про відкриття в Києві Духовної Семінарії на території Дальніх печер Києво-Печерської Лаври. Факт приємний, тим більше, що Екзархат урочисто проголосив, що це буде семінарія з українською мовою викладання. Проте все це тільки на словах. Жоден предмет, крім історії Біблії і української мови, не викладається українською мовою. Лише за один навчальний рік семінарію добровільно залишили близько 20 студентів. За короткий час було вияснено питання, яку семінарію одержав Київ. Екзархат після того був переіменований на «Українську Православну Церкву», але від цього акту нічого не змінилося. Українська мова не стала у храмах Екзархату мовою Богослуження; українські обряди не відновлені; проповіді й далі виголошуються російською мовою. А ієрархія РПЦ і її філії, так званої «Української Православної Церкви», продовжують безпрецедентну ворожу (і в своїй суті антихристиянську) кампанію проти УАПЦ і УКЦ з метою їх пересварити і по можливості знищити.

Жодного слова про Українську Церкву нема у програмах Московської та Ленінградської духовних академій та семінарій. Натомість там постулюються царистські уявлення про «единый русский народ от Карпат до Тихого океана».

І ось на цьому перигеї падіння ми стали свідками по правді дивовижних явищ. У грудні 1989 року дозволено легалізацію Української Католицької Церкви. Отже, понад п’ять мільйонів українських греко-католиків дістали дозвіл вийти з катакомб. Виразно заявила про себе й Українська Автокефальна Православна Церква, створивши власний єпископат і скликавши свій Помісний Собор 5-6 червня 1990 р. в Києві. Історичним актом Третього Собору УАПЦ було проголошення в Україні Патріярхату, обрання першого за 1000 років історії християнства в Україні Патріярха Київського і всієї України, яким став Блаженніший Митрополит УАПЦ у США Мстислав Скрипник, возведений на трон Патріярха України у Софії Київській 18 листопада 1990 р. Як і слід було чекати, цей акт був кваліфікований «христолюбивими ієрархами» незаконним, самосвятним, неканонічним. Але нам слід знати, що УАПЦ ще від часів Київської Руси створена і продовжує бути Церквою незалежною, суверенною. Усілякі визнання чи невизнання постанов її соборів іншими Патріярхатами не мають для неї ні юридичної, ні канонічної сили. Немає жодного сумніву, що й УКЦ невдовзі канонічно й юридично матиме свій Патріярхат.

Обидві Церкви, УКЦ і УАПЦ, маючи безліч внутрішніх проблем, не випустили з поля зору й проблеми «Церква — культура». Ієрархи і тисячі віруючих добре розуміють, що без глибокої внутрішньої культури й етики священиків і мирян, без віротерпіння, без вироблення екуменічної свідомости й досягнення сучасного рівня знань теології — ні тієї, ні іншої Церкви не збудувати. Тому УКЦ цілком слушно і своєчасно виявила намір клопотатися про поновлення Львівської Богословської Академії, відкриття в Україні кількох філіялів Українського Католицького Університету. Це станеться після повернення Патріярха і Кардинала Мирослава-Івана Любачівського на Україну. А Собор УАПЦ схвалив постанову про духовні школи, в якій ідеться і про необхідність відновлення Київської Духовної Академії, видавництва при ній, друкованого органу «Праці КДА».

Тим, що в республіці був обірваний зв’язок «Церква — культура», можна пояснити і сьогоднішні конфлікти між українськими православними і католиками. Представників обох віровизнань «майстерно» сварять зовнішні сили. Цілі покоління віруючих знали лише заборони, утиски, грубість, ярликування — як у світській, так і в церковній царинах. Доброти, толерантности таке життя виховати не могло. Змиритися з думкою, що твій сусіда, односелець, родич може мати іншу думку, інше віровизнання — це для багатьох сьогодні є просто нестерпним.

У діяспорі нема такого протистояння між православними і католиками. Хоч існує певна різниця у витлумаченні окремих догматів. У Вінніпезі, наприклад, недалеко один від одного мають свої резиденції православний митрополит Василь Федак і католицький митрополит Максим Германюк. Але ні у місті, ні в усій Канаді нема міжконфесійних конфліктів, які сьогодні відчуваються в Україні. Тривалий період виховання культури міжконфесійних взаємин, обмін знаннями про історію Церков і досвід життя в умовах плюралістичного суспільства навчили людей не потіснювати один одного, а допомагати, поважати, ділитися для загального добра.

Проте і в цій ситуації є підстави бути оптимістом. Культура релігії й Церкви, так само як і релігійність та духовність культури — це не даність, а процес.

Важко уявити собі ідилію, щоб вчора гнані дві Церкви, вийшовши з катакомб і глянувши на неозоре поле духовної руїни, бачачи узурпованими, зруйнованими або занапащеними свої колишні храми, кинулися взаємно обніматися. Гіркота православних і католиків, розчарування, ожорсточеність піддаються якщо не вибаченню, то принаймні зрозумінню. Ця гіркота буде обов’язково переборена.

Проблеми в ділянці «культура-релігія» у чомусь подібні до тих, що стояли перед князем Володимиром тисячу років тому. З самих темниць язичницького розбрату український народ і країна, наша Київська Русь-Україна, тоді побачили світло християнської цивілізації. Християнізований греко-римський світ, ще не розділений на конфесії, прийняв у своє лоно Русь-Україну як дозрілу до сприйняття християнських правд європейську державу. Через тисячу років ця ж країна, її народ, зазнавши великих страждань та історичних катаклізмів, знову стоїть на рубежі — між деспотією і демократією, між модерним язичництвом і християнським благочестям. Вибір треба робити негайно. Бо тут діє формула «терціюм нон датур» — третього не дано. Яхим він буде, цей вибір, — залежить від усіх і від кожного.

Київ — Нью-Йорк

Вияснення до статті проф. Д. Степовика

У травневому, 1995 р, числі була надрукована стаття проф. Д. Степовика під назвою «Довголіття людини у світлі Біблії», у якій була мова про Четверту Заповідь Божу: «Шануй отця твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». До речі, різні перекладачі передають цю, як і інші Заповіді Божі, по-різному, але суть залишається та сама. Редакція бачила, що Д.Степовик поклав інші числа, себто з четвертої стала п’ята, а з дев’ятої стала сьома, але наводить дещо відмінні слова пояснюючі і говорить про «Повторення Закону 5, 16». Можна припускати, що на цьому тлі сталось маленьке непорозуміння на тлі Закону Божого, але редакція, не бажаючи нічого міняти, залишила текст автора непорушним.

Редакція

Довголіття людини у Світлі Біблії

Хто не знає п’ятої Заповіді Божої, що передана людям через пророка Мойсея: «Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі» (Повторення Закону, 5:16)? Багато людей, прочитавши ці слова, але не маючи досвіду розуміння мови Біблії, запитують: «Який зв’язок між пошаною до батьків і довголіттям? Хіба мало випадків, що шанобливі й люблячі діти помирають ще раніше своїх батьків чи, навпаки, нешанобливі, байдужі, брутальні щодо своїх батьків діти мають «довгі дні» і їм часом дуже добре живеться на землі?».

Звичайно, такі випадки трапляються дуже часто, особливо в наш час. Але людство, на жаль, від давніх часів живе не тільки за Божими Заповідями, але й за аномальними відхиленнями, постійно нав’язуваними Божим і людським ворогом — сатаною. П’ята Заповідь, як і інші дев’ять, мають сенс універсального людського закону, який починається від окремого індивіда й закінчується цілою земною спільнотою, всіх рас, племен і народів. Ця Заповідь має космічний характер, оскільки вона передбачає певний тип відносин між причиною і наслідком. Між основним і похідним, між гармонією і дисгармонією.

Згідно з початковим задумом Бога, людина, як вінець творіння, призначалася для вічного й щасливого буття. Очевидно в її генетичну природу був покладений закон перманентного відтворення життєвої сили, який не допускає старіння й смерти. Але для перевірки стійкости створеного Космосу й окремих його частин, включно з людиною, Творець допустив злам системи, своєрідну «внутрішню катастрофу», образно репрезентовану у Святому Письмі як гріхопадіння. Отже, всі подальші події, описані в Біблії після перших двох розділів Книги Буття — це здійснення тривалого в часі випробування людини і всього людства на міцність, на вірність Творцеві. Отже, всі Десять Заповідей дані як закон перевірки, як екзамен і метода виправдання допущеного зламу. Тут Божа логіка цілком зрозуміла нам, людям, бо й ми у житті й творчості постійно перевіряємо й випробовуємо запроектовані нами речі й задумані нами наукові чи мистецькі твори. За винятком одного: ми не знаємо спонуки, навіщо Творець захотів піддати випробуванню й перевірці досконало створений Всесвіт? Адже після кожного стану творення нам дається свідчення добротности сотвореного: «І Бог побачив, що добре воно». Тут доводиться довіритися Творцеві, про що Він нас наставляє через пророка Ісаю: «Бо ваші думки — не Мої думки, а дороги Мої — то не ваші дороги, говорить Господь. — Бо настільки небо вище за землю, настільки вищі дороги мої за ваші дороги, а думки Мої — за ваші думки» (Іс. 55:8, 9).

В усякому випадку, поза сумнівом одне: Десять Заповідей — це закон не для первісного досконалого, а для вторинного, тобто згіршеного людства.

П’ята Заповідь про зв’язок між пошануванням батьків і довголіттям та добробутом нащадків має кілька значень, як, зрештою, і ряд інших істин Святого Письма.

Перше значення — пряме й прозоре за змістом. І воно дуже містке в біологічному, етнічному, суспільному й філософському сенсі. Сім’я, твердить цією Заповіддю Бог, є не тимчасове, а вічне Боже установлення. Тут відтворення відбувається за іншими принципами, ніж у решти живої природи: кожне наступне покоління має певне моральне зобов’язання щодо попереднього. Заперечення молодшого покоління щодо старшого, як це буває, скажімо, із зерном; або байдужість, негармонійність між ступенями популяції абсолютно виключається і є згубною для молодшої популяції на всіх рівнях, в тому числі й у пляні довготривалости життя. Стверджуючи родову й духовну єдність між батьками й дітьми, ця біблійна Заповідь започатковує моральний закон сім’ї як основу людського роду; творення таких спільнот, як громада, плем’я, народність, нація, держава. І це був геніяльний далекосяжний плян, бо подальша історія людства показала, що саме через структури спільнот, в основі яких була родина, ширилося світом Боже Слово, християнізувалися країни й народи, виставлялися заборола проти всіх підступств диявола.

Друге значення П’ятої Заповіді може бути зрозуміле і як заклик до всієї людської родини, до всіх наступних поколінь — шанувати свого Батька і Творця, щоб людський рід продовжувався вічно, щоб довгими були його дні перед обличчям небезпек, які ніколи в історії не зникали з обріїв людства. Звертаючись до окремої особи, П’ята Заповідь водночас звертається до всіх. Це прозора метафора, дуже поширена в образній системі як Старого, так і нового Заповіту, коли під одиницею розуміється окрема особа. Так, наприклад, кожне з семітських племен дуже часто персоніфікується і навіть має особові імена: Юда, Рувим, Ґад, Асир, Нефталим, Манасія, Симеон, Левій, Ісахар, Завулон, Йосип, Веніямин. Персональні настанови Бога до одного з них означають настанови всім членам племени. З подібною ситуацією ми зустрічаємося і в останній книзі Нового Заповіту — пророчому «Об’явленні Івана Богослова», де у зверненні до семи Церков Азії Бог обирає як своїх рецепієнтів лише ангелів — Ефеської, Смирнської, Пергамської, Тиятирської, Сардійської, Філядельфійської та Лаодикійської Церков, — але має при цьому на увазі цілі громади вірних у цих Церквах.

Так само і рецепієнтом П’ятої Заповіді є одночасно і особа, і спільнота. Зв’язок між пошануванням батьків та тривалим і добробутним життям на землі в устах Божих також має глибокі морально-психологічні підстави. Адже конфлікт між батьками й дітьми провадить до психічних, нервових зривів, до стресів, втрати душевної рівноваги і в кінцевому наслідку — до погіршення здоров’я та передчасної смерти. Аналізована Заповідь лежить в основі сімейного кодексу разом із Сьомою Заповіддю — «Не чини перелюбу» спрямована на створення такої атмосфери в родинах, де гармонія і злагода сприяють здоров’ю і довголіттю більшою мірою, ніж інші чинники, такі, як якість харчів або фізична загартованість.

Біблія дає нам ясні свідчення того, як мало значить їжа або фізична натренованість тільки для збереження доброго здоров’я, тривалости життя і, тим більше, для спасіння у вічності. І навпаки, вона виносить на чільне місце моральні критерії — вірність, чистоту думок, слів і вчинків, простоту, любов і повагу, віддалення від усякої неправди. Ці критерії самі собою є добрі, але, крім того, вони сприяють збереженню життєвих сил і здоров’я тими людьми, які стараються жити за цими критеріями. Медична наука й практична медицина в минулому й тепер теж підтверджують перевагу нервово-психічних чинників над іншими в питанні фізичного здоров’я й довголіття.

На підтвердження П’ятої Заповіді Біблія подає приклади негативних наслідків непошанування батьків. Один з них — Хамів гріх проти свого батька Ноя, коли Хам почав був глузувати з батька перед своїми братами за те, що батько під час сну ненароком виявив свою наготу. На відміну від старших синів, які зберегли повагу до батька й накрили його одягом, за що одержали благословення від Ноя, молодший син за свій цинізм дістав прокляття разом з усім своїм ханаанським родом: «Проклятий будь, ханаане, — він буде рабом рабів своїм браттям!» (Бут. 9:25). Інший приклад, — але вже на набагато ширшому рівні, ніж родинний рівень Ноєвих синів, — це перманентний непослух синів і дочок ізраїльського народу стосовно свого небесного Батька під час переходу через Синайську пустелю з Єгипту до обіцяної землі. Небажання зносити труднощі походу, заклики повернутися назад у єгипетське рабство, прагнення до веселощів і танців навколо рукотворних ідолів, нарікання на одноманітні харчі мало ті наслідки, що замість походу, розрахованого на яких 40 днів, вони блукали між скелями й пісками 40 років і майже всі померли в дорозі, а до землі обіцяної дійшли тільки їх діти та онуки.

Проте величчю взаємовідносин батьків і дітей на обох означених нами кінцях — родинному і вселенському — є здатність батьків прощати, а дітей — каятися. Якби та й друга сторона не володіли цими прекрасними якостями, а взаємні випадки непошанувань не тільки призводили б до недовголіття й дискомфорту, а просто до самознищення людства. Батьки ніколи не пробачали б дітям їхніх провин, а діти не були б здатні каятися у своїх нерозважливих вчинках. З другого боку, якби Бог не прощав, а люди не каялися у гріхах, то людство швидко занурилося б у зло і було б приречене на загибель.

Але все якраз навпаки. Гріх не всесильний — Божий промисел винайшов чудовий інструмент для його дезавіювання й знищення. Син Божий Ісус Христос подвигом свого земного життя (подвигом, велич якого не вкладається у звичайне людське розуміння) переміг гріх і саму смерть. Він довів, що непошанування земних батьків і навіть небесного Батька, хоч і є тяжким гріхом, але може бути вибачене, прощене у випадку щирого розкаяння і не призведе до вкорочення земного життя, так само, як до позбавлення вічного й блаженного життя на небі.

Отже, Новий Заповіт розвиває ідею П’ятої Заповіді Божої, зформульованої в Старому Заповіті. Сам Ісус Христос показав приклад єдности, вірности, пошанування й любови до свого небесного Батька. Ніжність і повагу виявив він до своєї земної матері — Богородиці Марії та до її опікуна Йосипа, в родині яких він ріс. Під час нечуваних страждань на хресті він не забув про матір і доручив доглядати її своєму молодому учневі — апостолові і євангелистові Іванові.

Виразно розвинена ідея П’ятої Заповіді у знаменитій притчі про блудного сина. Цікаво, що ця притча так само дається у двох вимірах — побутовому й духовному, — що й старозаповітні Мойсеєві закони, хоч між ними пролягає кілька тисяч років. Це зайвий доказ незмінности Божих установлень. На побутовому рівні притча виглядає сантиментальною мелодрамою із щасливим закінченням: поганий, розбещений син під натиском життєвих обставин стає добрим і покірним, а колись засмучений батько переживає радість повернення втратної дитини. Духовний, метафоричний рівень цієї притчі значно глибший; він відбиває саму суть християнського віровчення щодо незмінности Божої любови до тих, хто сам приходить або повертається до Бога.

Біблія трактує проблему довголіття не як медичну, генетичну, гігієнічну чи будь-яку іншу проблему, пов’язану з матеріяльним способом життя. Біблійні сюжети, в яких задіяні довголітні персонажі, вказують на далеко не комфортне й не ощадливе життя цих персонажів. Давні патріярхи провадили сповнене боротьби й злигоднів життя, були гнані й переслідувані, терпіли спеку і холод, спрагу й голод, але проживали фантастично довгий вік. Що ж було основою їх довголіття? Такою основою була повна й глибока віра в Батька-Бога і такий високий рівень пошани до нього, що вони були готові виконувати повеління, які виходили за межі людських можливостей, за межі природи. Такими були, наприклад, Ной і Авраам. Всупереч майже стовідсотковій суспільній думці їхньої доби, вони чинили дії, що виглядали безглуздими: перший будував гігантського човна за сотні й тисячі кілометрів від моря; другий надіявся народити дитину в столітньому віці. Та, незважаючи на позірну нелогічність цих дій і сподівань, вони вірили Божим обітницям і спокійно виконували те, що було їм доручене. Більше того, виростивши єдиного сина, якого любив безмежно, перестарілий Авраам без жодних вагань приготувався був заколоти його як жертву, тому що Бога любив більше за сина. Довівши свою вірність і витримавши тяжку, жорстоку перевірку, Авраам був винагороджений за це збереженням синового життя, безнемічною, безболісною старістю і довголіттям: він прожив 175 років — «і спочив та й умер Авраам у старощах добрих, старий і нажившись» (Бут., 25:8). Вік патріярха Ноя виглядає цілковито фантастичним з погляду сучасної тривалости життя. Ной прожив 950 років, з них 600 років до потопу і 350 років після потопу (Бут., 9:28, 29). Цю загадку неймовірної тривалости життя Ноя біблеїсти намагалися вирішити по-різному: і що тоді, мовляв, система літочислення була іншою, і що мався на увазі цілий рід або ціла династія Ноя тощо. Проте найімовірнішим уявляється те, що Ной, якому належало виконати особливе Боже доручення щодо продовження людського роду, одержав особливу генетичну природу, яка оновлювала сили його організму. Втім, причина його довголіття, так само як і довголіття Авраама, — а в новозаповітні часи довголіття апостола і євангелиста Івана Богослова, — цілком прозоро окреслена в Біблії: це цілковита послушність і відданість Богові, а, крім того, особливо важлива місія щодо виконання Божого задуму стосовно людини і всього людства. Таким чином, і тут доводиться універсальний характер повеління П’ятої Заповіді щодо пошанування людиною і земних батька і матері, і небесного Творця-Батька — як передумови довголіття земного життя.

Хоч сьогодні духовий фактор у збереженні здоров’я й тривалости життя майже не враховується в медицині, викликаючи у декого з лікарів іронічні усмішки і здвигання плечима, все ж таки росте усвідомлення того, що здоров’я і довголіття, як і саме життя — це безцінний дар Божий, який залежить від людей дуже малою мірою. Цікаво, що до такого висновку приходять зовсім не забобонні бабусі, а то лікарі й учені-медики, які пізнали найглибші пласти життя організму й опанували найсучасніші методи діягностики й лікування хвороб. Тут все залежить не тільки від рівня кваліфікації чи обширу знань медиків, а від світогляду, від спрямування духу. Лікар — це виняткова професія, яка має справу з таємницями життя, недоступними іншим професіям. Може тому серед лікарів було і є багато щиро віруючих у Бога людей; але не бракувало і запеклих безбожників. Останні потребують особливого співчуття, — і саме до них відноситься стара мудрість: «Лікарю, вилікуйся спочатку сам». Що ж до першої категорії — категорії віруючих медиків, — то вони виконують перед Богом і людиною особливу місію, в чомусь аналогічну тій, яку несли біблійні персонажі, обдаровані щастям безболісної старости й довголіття.