Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Домінік Моравські

Домінік Моравскі відвідав Україну

ч. 2 (Зустрічі з поляками)

У травні минулого року Домінік Моравскі, дописувач паризької «Культури» про церковні справи, на запрошення кардинала М. Любачівського з нагоди Синоду УКЦ — першого в Україні — побував два тижні в Україні. Крім участи та зустрічей у наших церковних святкуваннях, він присвятив свій час відвідинам польських костелів та зустрічам з польськими організаціями в Україні. Переповісти всі його зустрічі зайняло б багато місця, тому постараюся подати найосновніше, щоб читач міг собі виробити власну думку про сучасну ситуацію на відтинку розвитку польської католицької Церкви в Україні.

Тому що конфлікт між поляками і українцями за нашу катедру в Перемишлі був у повному розгарії а до того ще добавилась злощасна папська буля про підпорядкування Перемишльської греко-католицької єпархії не Голові нашої Церкви, але примасові римо-католицької Церкви в Польщі, — пан Моравскі рішив вступити до Перемишля, щоб особисто запізнатись із витвореною ситуацією.

Польські прапори, якими була обвішана наша колишня катедра, силою захоплена тепер поляками, автор назвав «дразливим проявом польського шовінізму, біля якого годі пройти байдуже…». «Поруч будівля ліцею, колишня Духовна Семінарія, в якій каплицю замінено на гімнастичну залю… і так само з іншими об’єктами, які мали б бути звернені…». Єп. Токарчук прийняв автора щиро й боліє сучасними непорозуміннями та передбачає ще труднішу ситуацію, яка витискає на людській психіці свою від’ємну пляму… Старається виявити добру волю та заспокоїти їх (тобто греко-католиків) потребу, віддаючи їм до вжитку церкви в Ярославі чи в Устриках… Стверджує теж, що рішення прилучити Перемишльську єпархію Варшавській провінції непотрібно розбурхало почування. У Львові автор відвідав римо-католицьку катедру, де зустрічав двох єпископів: господаря Рафаїла Кєрницкого та Маркіяна Трофімяка, що походить з мішаної родини польсько-української. «Маю враження, — пише автор, — що це він, а не втомлений та перебуваючий в Любачеві архиєпископ Яворскі репрезентує римо-католицьку Церкву та польськість у Львові. Він обстоює думку, що справи приділу церков повинні узгіднювати між собою єпископи обох обрядів, щоб не давати змоги адміністраційній владі вмішуватися у церковні справи та виступати в ролі суперарбітрів.

Він теж обстоює думку, що богослуження в костелах повинні відправлятись в двох мовах — польській та українській, як це вже практикується в Києві, де відправи ведеться по-польському, по-російському та по-українському. Він згідний, що деякі костели перебирають греко-католики, бо багато гірше було б, коли б перебирали автокефалісти, які зразу переробляли би внутрішнє устаткування на східній лад. Відносно душпастирської праці, то єп. Трофімяк радить обережність, уважаючи терен Західньої України як терен з певними релігійними традиціями, тому всякі зміни можуть лиш спричинити заколот. Нарікає на брак душпастирів, а ті, які приїздять з Польщі, часто не надаються на цей терен… Всіх віруючих на цьому терені врятувала глибока віра, тому не повинно бути ніяких перешкод, щоб люди молилися у тих самих Домах Божих, без огляду на визнаневі розбіжності. « Мусимо бути готові на всякі компроміси, а навіть на жертви». В дальшому звертає увагу, що серед греко-католиків існує упередження до Римо-католицького Костела. Бо люди, які повертають до католицизму від православ’я, вносять зі собою східню формацію світоглядову і релігійну. Тому шлях до об’єднання ще дуже далекий… На думку єп. Трофімяка, кревування українського патріярхату передчасне, бо Церква ще не устабілізувалась внутрішньо. Ще багато всяких суперечностей, які часто доводять до суспензи нововисвячених душпастирів, які або виломлюються з церковної дисципліни, або обтяжені минулою співпрацею з НКВД.

На вечері у Лєшка Мазепи, бувшого президента Польської Культурної Організації, розмови велись про сварки та непорозуміння між горсткою поляків у Львові. Цю критикоманію приписує автор довгорічному примусовому відчуженню від конструктивної праці… В розмові теж скритиковано без решти провідника ОУН, Юрія Шухевича, сина творця славетної УПА, який (тобто Юрій) програв без решти баталію в президентських виборах, але теж осмішив себе як пропагатор ультра-націоналістичної неопоганської секти прихильників Дажбога. Порушено також справу, чому Україна для пов’язання є Европою обрала шлях через Мадярщину, а не через Польщу. Брак політичної стабілізації в Польщі та постійні спалахи протиукраїнських виступів преси лягли в основу того явища.

Зустріч з активістами Товариства Польської Культури на Львівщині у пп. Адамськіх проходила на наріканнях, взаємних обвинуваченнях та претенсіях до українців. «Щоби могти з ними говорити, мусять осудити злочини УПА та вдаритись у груди». Присутні у всіх осудах керуються емоціями, а не розумом. Те саме у відношенні до Греко-католицької Церкви. Моравскі зауважив, що «треба зрозуміти ці нездорові упередження старших пань та панів. Трудно від них вимагати, щоб іншими очима оцінювали сучасну дійсність». Ці люди не хочуть зрозуміти, що перехід на православ’я, а тепер поворот до греко-католицизму — це не є свобідний вибір, але це рішало «бути чи не бути».

«Вони (ці старші пані та панове), не годні усвідомити собі сучасної ситуації. Що живуть тепер не в Польщі, але у чужій державі, супроти якої треба зберегти льояльність». Він додає: «На жаль, ані терпеливости, ані християнської любови ближнього я в тому середовищі не відчув».

Подібні до своїх спостереження вичув лиш в розмові з польським консулом у Львові, паном Генриком Літвіном, який багато уваги присвячує саме на з’ясуванні тих змін, які заіснували.

* * *

Пан Моравскі також був за Збручем. Він відвідав польські парафії. Провів розмови з польськими єпископами.

Через Почаїв приїхав до Крем’янця, Житомира та до Кам’янця-Подільського. У Крем’янці є чинна без перерви польська парафія, а зараз робляться старання, щоб відновити другий костел при Ліцеї Кременецькому. Місцевий священик твердить, що важливішою є справа голошення Слова Божого — реставрація людських душ, як ревіндикація самих костелів. А коли так, то при чому тут утверджування польськости, яке згори наражене на кризу християнської єдности. Цей священик вчить у школі польської мови, а для старших виголошує реколекції по-українському. Теж в Літургії деякі молитви відмовляє по-українському. З його доповіді на з’їзді полонії Крем’янця та околиці можна було зробити висновок. Коли б польські католики станули на висоті завдань, то гармонійне співжиття двох сусідуючих народів було б зовсім можливим.

В районі Славути та Полонної є багато польських парафій. В будові є п’ять костелів. Тут багато мішаних супруж, а теж потомків мішаних супруж — тож всяка праця ведеться у двох мовах. Тут священикам помагають монахині з Польщі, які теж ведуть школи, опіку над хворими та всякі практичні курси.

У Житомирі єп. Пурвінскі, вихованок семінарії в Ризі, нав’язав добрі взаємини з православним духовенством. «Навіть православні попи посилають своїх дітей на навчання релігії до нас, бо, як самі признають, вони до такої праці не підготовані». Він твердить, що в терені помітне зацікавлення католицизмом, що завдячуємо «на притяганні, а не на відпиханні». Єп. Пурвінскі з усмішкою докидає: «Ціле щастя, що на цьому терені нема уніятів, бо зразу був би конфлікт». Єпископ зазначує, що він не помічає ворожости ані зі сторони місцевої інтелігенції, ані православного духовенства. «Наша праця має характер піонерський, в дусі прислуги ближнім», — заявив єп. Пурвінскі. А його молодий помічник, якого раніше викинули з Києва як агента Ватикану, нині свобідно об’їжджає терени цілої України до Харкова включно.

В дієцізії Житомирській є зареєстрованих поляків коло 100 тисяч, а в Кам’янець-Подільській коло 200 тисяч.

В Летичеві автор зустрів о. Романа, родом з Дрогобича. Він часто об’їжджає південну Україну аж по Крим. Вчить у місцевій державній школі польської мови, фреквенція дуже велика.

В Городку (Подільському) зараз є римо-католицька семінарія. Парохом є латиш, що працює вже 15 років. В околиці ведуться роботи при будові нових 15 костелів. З автокефальною церквою непорозумінь немає.

В Кам’янці-Подільському єп. Ян Ольшанскі вітає словами: «Сталін викорінив тут націоналізми, тому свобідніше себе почуваємо, чим на захід від Збруча». Влада місцева, хоча фаворизує православних, але не хоче конфлікту з католиками. На жаль, прислані священики є надто прив’язані до польської культури, й це їм утруднює працю. Під час маєвого Молебня вірні співають по-українському. Сестра уршулянка доперва починає вчити дітей польських пісень. Єпископська канцелярія видає свій журналик «Аве Марія» по-українському. Єп. Ольшанскі передав громаді греко-католиків (60 осіб) бувший Трінітарський костел. На думку єпископа, ані греко-католики (з Галичини), ані автокефалісти не спроможні нав’язати поправні міжвизнаневі взаємовідносини. Момент політичний домінує у них. При повороті через Чортків парох показує місце розстрілу 5 польських ксьондзів більшовиками у 1941 році. Нарікає, що в Чортківщині греко-католики перебрали 10 костелів і влаштовують їх на свій лад.

В Бучачі костел в ремонті, але парох нарікає, що костелів у Підгайцях, Перемишлянах та Бережанах не звернено, а передано або греко-католикам, або автокефалістам.

У Жовкві Моравскі оглянув польські пам’ятки культури, про які дбає місцевий парох римо-католицької церкви о. Павелко. Між іншим, той ксьондз стверджує, всупереч польській опінії, що під час обох окупацій греко-католики, а зокрема Василіяни, переховували поляків, загрожених вивозом або розстрілом.

У Львові стрінув паню Хмєлєвску з Києва, яка очолює Федерацію Польських Організацій в Україні. Вона нарікає на нездорову атмосферу в польському середовищі у Львові. «Вони задержалися в часі, вони замкнулися самі в собі й негодні вийти назовні». Вона переконана, що треба полякам чимскоріше розпрацювати програму співпраці з українцями і спільно довести до злагіднення конфліктних ситуацій.

Автор кінчає свої спостереження оптимістично, бо майбутнє залежатиме від молодого покоління, яке не є обтяжене такими упередженнями, як покоління старше. Його кінцева думка, що «всякий екуменізм треба розбудовувати знизу практично — не чекаючи на директиви єпископату».

Що вражає у спостереженнях Моравського? Це той динамізм польського костела в Україні. Це праця піонерська, сперта на людях, а не на церковних канонах. Священики на місцях шукають нових підходів до людей, до витвореної нової ситуації.

Двомовність в костелі, нав’язування добросусідських відносин з місцевими православними священиками. Перебирання відповідальности за передані костели, хоча немає відповідної кількости вірних. Одним словом, місія на Україні в повному ходу.

А як реагує на це наша Церква, наші вірні, наша цивільна влада? Чи справді люди не бачать, що за тими «екуменізмами», «двомовними Богослуженнями» криється? Чи лиш одна Євангелія? Чи, може, ще щось іншого, про що вони одверто говорять? Про відбудову польської культури, про привернення до польськости всіх отих мішаних нащадків. (Хіба ж в цьому щось злого? На це дозволяє держава — Редакція). Про вищість Римо-католицького Костела та його місійну ролю, в той час, коли Греко-католицька Церква надто тісно пов’язана з націоналізмом, отже такої ролі відограти не може.

Тепер в самій Галичині маємо широко закорінене православ’я, якого існування ніхто не береться оспорювати. Але маємо теж вже чимало хрещених в римо-католицьких костелах, а тепер існують поважні вигляди, що їх число на Поділлі та Волині зросте. У нас чомусь теж цю справу промовчується й жодних ясних формулювань для забезпечення їм релігійної послуги, яка би не вела до національної, а за тим і державної апостазії. Чи хтось взагалі застановлявся у нас про створення Католицької Церкви в Україні, але із своїм власним духовенством?

Поправка

У травневому числі, у статті В. Ґ. під назвою «Домінік Моравскі відвідав Україну», яка починається на стор. 24, а на стор. 25, у лівій колонці у 27 рядку знизу, речення, що починається: «В області перед 1990 р. було чинних 100 костелів, нині є 10». А мало бути написано: «В області перед 1990 р. було чинних 10 костелів, а нині їх є 70». За недогляд просимо вибачення у автора допису В. Г. і читачів.

Редакція

В. Ґ.

Домінік Моравські відвідав Україну

Домінік Моравскі, постійний кореспондент паризької «Культури», звичайно добре ознайомлений з проблемами нашої Церкви. У 9 числі за 1992 рік журнал «Культура» помістив обширний репортаж зі своєї візити в Україну влітку 1992 року. Автор подає докладні спостереження із Синоду наших єпископів та з відвідин польських відновлених парафій. Свій репортаж починає доволі несподіваним вступом, зміст якого передаю в повному перекладі на українську мову.

«Коли я запізнався з письмом Папи з 25.03.92, що відносився до перебудови провінцій Костела в Польщі, в якому єпархію в Перемишлі для вірних візантійсько-українського обряду в Польщі підчинено Варшавській митрополії, коли єпархія Перемишльська латинського обряду піднесена до архиепархії та вилучена як окрема провінція, — мене огорнуло погане відчуття: чому існуючій від 300 років Перемишльській греко-католицькій єпархії не надано статусу «суї юріс», канонічно відокремленої, або «ад нутум Санкті Седіс» — тобто підлеглій безпосередньо Апостольській Столиці, як це зроблено з єпархією у Лодзі? Адже вже існує подібний випадок, що греко-католицька єпархія в Пряшеві (Словаччина) вже віддавна підпорядкована Апостольській Столиці? Про наслідки того нефортунного потягнення мав я нагоду довідатись безпосередньо, коли я на запрошення кард. М. Любачівського мав нагоду бути під час першого Синоду єпископату греко-католицького у вільній Україні. Коли мені потверджено, що ця злощасна децизія була ухвалена завдяки польським суґестіям, я подумав, що було б добре у поворотній дорозі, хоч на 24 години затриматися у Перемишлі…».

В Перемишлі єп. І. Мартиняк запізнав Д. Моравського з деякими листами як з церковних верхів, так і від вірних з гострими протестами. Оце і є жниво нефортунної розв’язки, стверджує репортер. Потім оглядини не повернених досі об’єктів Греко-католицькій Церкві та сама катедра, удекорована польськими прапорами, навіть на вершку копули (тоді ще не знищеної) свідчить про польський шовінізм. Натомість єп. Токарчук уболіває над тими скандальними перипетіями та захопленням катедри і зі своєї сторони робить все можливе, щоб виявити добру волю та помогти греко-католикам. Тому теж передав кілька церков греко-католикам (але не подав, скільки привласнив?).

* * *

Візиту Д. Моравського в Україну можна поділити на три частини. Візита пов’язана з відвідинами Греко-католицької Церкви, українських середовищ та окремо відвідин Польського Костела в Україні.

Після відвідин канцелярії голови УКЦ, яку автор назвав самими позитивами, як персонал так і влаштування, наводить уривки розмови з віце-канцлером о. Стахнієм, колишнім православним священиком. З розмови довідався, що багато православних священиків, хоч назовні сповняли обов’язки православних священиків, у душі залишались вірними греко-католиками і при першій можливості заявили це публічно.

Під час прийняття на обіді у кард. Любачівського в приявності архиєп. Стернюка та єп. Івана Прашка зайшла розмова про розбіжності політичної ситуації в Польщі та на Україні. Загальна думка про Кравчука — лише позитивна, помимо того, що це бувший комуніст. Розглядаючи причини конфліктів у Перемишлі, стверджено, що нерозважне ставлення на самій горі, яке не взяло до уваги настроїв суспільства та суґестій чинників компетентних, поминувши зовсім опінію самого архиєп. Любачівського хоч би з уваги на звичайну чемність — було тим запальним осередком.

При зустрічі з д-ром Навроцькою автор почув гостру критику політики Ватикану з причини проволікання креації українського патріярхату та уважає прямо наївністю надії Ватикану на порозуміння з московською патріярхією. Це порозуміння мало відбутися коштом греко-католиків. В дальшому гостро зареаґувала на відтягання уряду Польщі у справі ліквідації наслідків «Акції Вісла». Ось її слова: «Ви маєте державу і свій Костел, як базу польськости, а Папу як вершок польськости. Чи ж так трудно полякам зрозуміти, що наша Церква для нас має таке саме значення у відродженні державности та суверенносте?». В дальшому Навроцька твердить, що поляки до нині не визбулися своєї зарозумілости та вищости, яка граничить з ароганцією…

В розмові з американською кореспонденткою якоїсь католицької газети автор довідався, що ані в Москві, ані в Києві ідея католицизму, проповідуваного західніми місіонарами, — не може прийнятись, хоча має дуже вдячне поле, бо немає відчуття духовної єдности та відчуття східньої культури. Вона уважає, що всі приїжджі місіонарі із Заходу повинні наперед перейти кількамісячний акліматизаційний перевишкіл…

Д. Моравскі відвідав село Заздрість біля Тернополя, щоб помолитися в церкві, де був охрещений 100 років тому Патріярх Йосиф Сліпий. Тернопіль чистий, гарний у зелені. Римо-католицький костел в будові для 200-300 вірних… У Заздрості, замешкалій православними лемками, переселеними з Лімківщини, люди не розуміють зарядження православного єпископа Боднарчука, щоб не дозволити з нагоди століття уродин Патріярха Сліпого пустити греко-католиків до церкви. Греко-католики пропонували спільно відбути ці роковини, але у висліді правили назовні самі, перед закритою церквою… На цвинтарі поруч греко-католиків спочивають римо-католики, а тепер теж православні. Але в церкві порозуміння знайти не можуть…

Автор відвідує о. Сапеляка, селезіянина, знайомого з Риму, що має свою парафію на Личакові у бувшому костелі Матері Божої Остробрамської. Довідується, що тут немає мови про якесь захоплення силою чи привласнення українцями польського костела, як це пишуть сучасні ендеки, але прямо костелові грозила руїна, а на Личакові живе ледве дві родини польські. Отже церквою заопікувалися оо. Селезіяни та тепер її відремонтовують. Отець Сапеляк заявив, що коли римо-католицька громада забажає відправляти свої окремі богослуження, то він радо їй відступить. А зараз журиться, як відреставрувати знищені мозаїки.

У розмові з представником Обласної Ради Миколою Горинем довідується про труднощі адміністраційні в двох площинах. Перше, це переставка психіки з тоталітарної на демократичну, а друге, це вимішання національне. Нині зовсім відмінна структура національностева, як та, яку ми ще пам’ятаємо з минулого. Тому теж у справах релігійних, а зокрема сакральних споруд багато тертя. Заперечує пересудам, що в Україні польська меншість є дискримінована — попросту терпить такі самі труднощі, як терпить вся суспільність. В області перед 1990 р. було чинних 100 костелів, нині є 10. Жаль, що не звернено всіх костелів, то це лише тому, що є труднощі перемістити з них установи. На конфлікт між українцями греко-католиками з православними дивиться з оптимізмом. Вірить, що здоровий глузд переможе. Уважає, що креовання Ватиканом українського патріярхату цей процес багато приспішив би. Невиконання того домагання лиш підсилить сторону противну та всякі елементи скрайні. Він прямо остерігає: коли цей постулят не буде виконаний, то існує пряма можливість, що 5 мільйонів греко-католиків відмовить послух своїй церковній владі. А коли Константинопіль визнає православний патріярхат — то конфлікт невідкличний, бо це процес дуже динамічний…

Після оглядин польських парафій в Україні пан Моравскі вертається до Львова на Синод наших єпископів. Що його сильно вразило, це факт, що київська телевізія фільмувала всю церемонію відкриття та що в процесії до св. Юра на самому переді йшов православний єпископ Всеволод Майданський з Америки як представник екуменічного Константинопільського Патріярха. Далі автор відмічає, що на Синод не прибули два єпископи із Закарпаття — Семедій та Головач, «які вважають себе ближчими до мадярів з уваги на своє походження й релігійне пов’язання… Це поважний і дуже немилий вилім у солідарності греко-католицької ієрархії у хвилині відродження її структури в незалежній Україні. Цей вилім Мукачівської єпархії закінчиться правдоподібно наділенням окремого статусу цій єпархії від Апостольської Столиці, як це сталося з Пряшівською єпархією. Вилім цей теж свідчить вимовно про національний характер Греко-католицької Церкви».

В дальшому автор переповідає урочисте передання папських листів та документів з років 1939-1945 до митр. Шептицького та Сліпого, які віднайдено в архівах НКВД. Знаменна сцена — «воєвода» Горинь та представник Уряду Безпеки України після короткого слова передає кард. Любачівському три папські буллі в катедрі св. Юра в приявності 28 єпископів!

Під час відвідин найбільшої місцевої газети «За вільну Україну» молоді журналісти запевняють пана Моравського, що ОУН в обличчі двох поважних демократичних груп РУХ і Українська Демократична Партія — не має ніяких шансів. Вони уважають, що обидві Церкви получаться. Що автокефалія лише тому могла закріпитись, що Київська Митрополія себе скомпромітувала сліпим вислуговуванням КҐБ.

Відносно справ звороту польських костелів, то місцева влада керується т. зв. «ринковою політикою». Бо в Польщі нам теж наших церков не віддають в Перемишльській, Ярославській єпархії чи на Лемківщині. Також мусів я вислухати поважних закидів в сторону польської преси, яка пописується антиукраїнським наставленням. Одні, наприклад, пишуть, що Европа кінчається на Бузі, а інші обстоюють правильність «Акції Вісла».

Дальше в розмові з о. І. Дацьком, який розказував йому про перебіг нарад єпископату з місцевою обласною владою, було теж порушено справу взаємин з поляками. Отець Дацько підкреслив, що діялог у тій ділянці розвивається радше в площині науковій. На жаль, сторона духовна ще такого діялогу не розпочала. Він уважає, що всякі непорозуміння на тлі релігійному можна буде невтралізувати, коли будуть усунені всякі національні болі. Бо обом нашим Церквам однакова загроза від агресивного православ’я. Позитивно оцінює працю польського консула у Львові пана Літвіна, як теж лінію, яку займає президент Кравчук у національностевих справах. Не скриває факту, що серед греко-католицького духовенства існують теж поважні розбіжності між людьми, що виросли в радянській дійсності, і приїжджими із Заходу. Одні довгі роки були ізольовані від Заходу, а другі не здають собі вповні справи із духовної руїни, яку залишили більшовики.

На прийнятті у кардинала Любачівського був теж ректор Папського Східнього Інституту з Риму.

Розмова велася про потребу признання патріярхату, бо ситуація в Православній Церкві якраз цьому сприяє.

Потім участь у Богослуженні у найобширнішій церкві Преображення Господнього, де процесію веде папський нунцій в Україні архиєпископ Антоніо Франко. Він відчитує послання Папи, де говориться: «Це Ваша віра та Ваші терпіння — спричинили чудо відродження…». Від себе нунцій просить про допомогу «бо моє завдання не є легке до розв’язання». Саме Богослуження має характер екуменічний. Праворуч від вівтаря — голова Обласної Ради та його прибічники, по лівій стороні польські єпископи Рафал Керніцкі та Марко Трофім’як. Церква виповнена по береги вірними, що поводять себе гідно та видержують на ногах З години. Біля мене Ірина Калинець, член Верховної Ради, дружина відомого поета, яка відбула 6 років заслання, а тепер керує освітою, дбаючи про уведення української мови на місце російської у школах.

У розмові з інтелігенцією відчувається віру у призначення Греко-католицької Церкви у відродженні християнства в Україні, бо як Православна Церква, так і Автокефальна Церква в очах людей скомпромітовані морально. Вони мусять чимало працювати, щоб відзискати авторитет серед людей. Спроба Католицької Церкви вести діялог з православ’ям напевно буде продовжуватися, але вже ніколи ціною Греко-католицької Церкви!

Автор кінчить свої думки, що виїздив з України з поміркованим оптимізмом, який спадав з хвилини на хвилину в розмовах з розполітикованими людьми у варшавських сальонах. «Так як зараз це виглядає, то справи польсько-українського порозуміння знайшлися на похилій площі. Моя надія на молоде покоління, яке відкидає романтизм, а глядить у майбутнє з великою дозою реальних можливостей».

Автор передбачає, що всякі труднощі на шляху євангелізації Сходу буде можна лише тоді реалізувати, коли католицизм відкине засаду єдиноправильности та стремління до опанування терену за всяку ціну. А свої міркування кінчає думкою: «Правдивий екуменізм треба будувати з долини, від основ, а не чекати на директиви від єпископів».

* * *

Думки та спостереження Моравського, як завжди, цікаві, а що найважливіше — позбавлені питомого польського шовінізму.

Вище представлено ті розділи його спостереження, які безпосередньо заторкують українські справи. Натомість куди цікавіші спостереження із відвідин та розмов із стороною польською в Україні, а він відвідав майже ціле Правобережжя. Та це окрема тема, куди цікавіша, бо для нас мало знана, а подекуди зовсім нова і наразі так якби експериментальна для поляків. А для нас — це нове поле зацікавлення й унапрямлення наших наставлень до тих нових явищ. Спробую цю тему порушити згодом.