Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Другий Ватиканський Собор

Участь мирян у праці Церкви в Україні

Другий Ватиканський Собор пригадав і відновив перед нами первісний благодатний Божий плян для всього людства, яке вийшло сотворенням з Божих рук як одна сім’я Божих людських істот, в яких дух був злучений з матерією і нова істота на землі — Людина, своєю душею, була образом і подобою Божою. Гріх розбив цей величний плян зразу в началі й першим наслідком того гріха була ненависть-зависть між синами Адама, потім його нащадками, які ставали родами, племенами і народами. Божий плян рятунку-спасення людства полягає в тому, щоб привернути людину знова до себе і з усіх народів створити новий один Божий Люд. Привернення Божого образу і створення одної Божої Сім’ї («Котрі ж його прийняли, тим дало змогу дітьми Божими стати, тим, що вірують в ім’я його», Ів. 1,12) — то ціль спасення, яке має свою чудову історію і великі події, в яких діяв і говорив Бог, а останньо Він сам, ставши людиною, був в історії між нами. Велика ціль: зібрати нас усіх в один нарід, благословенний Богом. Ми — людство —поступали далі так, не добачаючи підступів диявола, щоб тією одністю не жити і її не хотіти. Христове діло — Церква, по століттях почала в історії ділитись під впливом різних наших марних розумових міркувань, політичних ситуацій, навіть психологічних і культурних. В гру увійшли людські почування самолюбства, ненависти і всяких інших нещасть, які навіть розсварили цю велику Божу Громаду і постали поділені між собою Церкви. Але Церква, яка берегла свою одність з первісною Церквою і Боже передання, по століттях почала внутрішньо ділитись юридично, канонічно, як ми казали, або — Церква ставала «інституційною», англіканська Церква створила новий термін — «естаблішмент» і, лишаючи на боці цей сумний опис болісного історичного процесу «поділів» у Церкві й Божому Люді, ми маємо по двох тисячах років замість одного Божого Люду, «роду вибраного, царського священства, народу святого» (1 Пет 2,9-10), цілий ряд поділеного, а то й розсвареного Людства-Церков, немов би Бог і Христос поділився…

Лишаючи на боці цей гіркий поділ Христового Містичного Тіла, чим занимаються екуменісти, зупинюсь на цьому поділі, який, власне, II Ватиканський Собор успішно виправив: різкий поділ на ієрархію, духовенство, монашество і мирянство, які стали в історії щось в роді як би Марксовими суспільними клясами і доходило в Церкві майже до «клясової боротьби», в якій мирянство було немов духовним пролетаріятом. Почав зникати образ Церкви як великої Сім’ї з усіх Народів, «які з вірою дивляться на Христа, як на творця спасення та на зачало одності й мира» («Світло Народів», ч. 9). В йору прийшла оновлена наука про Церкву ІІ-го Ватиканського Собору, яка (Церква) «шириться на всі країни, входить вона в історію людства, хоч рівночасно стоїть понад часом та кордонами народів («С.Н.», ч. 9), а Христос знищив усякі мури, які ми, за словами св. Павла, будували між собою (Еф 2, 14-15), і коли ми ці мури відбудовуємо, руйнуємо спасенне Христове діло для всього людства і його одности.

В тому Божому Люді, Сім’ї Народів, вільних-суверенних зі своїми духовними ідентичностями нема ні грека, ні скита, ні свобідного, ні раба, ні чоловіка, ні жінки, а всі ми е один в Христі, з одною ціллю і післанництвом, хоч з різними даруваннями і служіннями, в тому і служінням один одному. Нема в цій Сім’ї Народів-Церкви таких, що володіють і підданих, нема таких, що є тільки слугами, а інші, яким вони служать, за Христовим словом: «Я не прийшов, щоб мені служили, а послужити і дати життя своє як викуп за багатьох» (Мт 20,28). Христос приніс для своєї Сім’ї Народів-Церкви загальне служіння, включно до умивання ніг, як знак того служіння. Собор творить для цього великого служіння теж новий термін — співпраця, з усіма, для всіх…

Очевидно, в цьому поділі, що постав нашими людськими руками внутрі Церкви, бачиться палець історії, який привів до повороту-віднови справжньої еклезіології (науки про Церкву), яка не має відбігати від слів євангелії. Вона під впливом монархістичних часів середньовіччя, від Августинового образу Церкви як Божої Держави, йшла за знаками часів і Собор Ватиканський II перервав тільки її односторонній, юридично-інституційний (історично оправданий реакцією на «реформацію» Лютера) рух. Наші часи нової соціології, нових соціяльних і демократичних рухів помогли відновити в еклезіології термін «співпраця», «співробітники». Ми збагнули ці терміни, які св. Писання поставило вже на перших своїх сторінках при сотворенні наших прадідів, які стали співробітниками Божими в ділі сотворення, пораючи землю (Бу 1, 28-30). Бог дав на це своє благословення. Термін «співпраця» і «співробітники» у ділі сотворення стали улюбленими термінами у папи Івана-Павла II і поширеними на Новий Завіт, де ми люди стали співробітниками Христовими в ділі спасення, що Христос вчинив покликанням Апостолів і їхніх наслідників. Увесь Божий Люд в різний спосіб став співробітником у ділі спасення у великім післанництві Церкви. Коли миряни були довгі століття пасивними, робітниками, яких ніхто не взяв на працю, як у Христовій притчі, тепер покликано їх до співпраці і Собор каже: «Жодний член живого тіла не є цілковито пасивний» (Декрет про Мирян, ч. 2). На самому початку цього Декрету кажеться: «Без співпраці мирян Церква ледве могла б бути приявна і діяльна» (ДМ, ч. 1) і ще конкретніше: «Член, який не працює по своїй мірі на зріст тіла, слід сказати, не є корисним ні Церкві, ні собі самому» (ДМ, ч. 2). Можна б поставити це питання і з іншого боку: як думати про стан в Церкві, коли якійсь великій групі її членів не дається можливості працювати, щоб Церква була приявна і діяльна в житті, і це було доволі часто в історії Церкви. Справді, Собор виправив історією скривлені засади праці Церкви і праця тая називається апостолятом.

Миряни, згідно з Собором, виконують свій апостолят на площині духовній і дочасній (земській) (МД, ч. 5), у Церкві й у світі (ДМ, ч. 9) і їхня співпраця не мас бути тільки парафіяльна, але теж міжепархіяльна, національна і міжнародна (ДМ, ч. 15). їхній апостолят має бути організований (гуртовий) і одиниць (ДМ, ч. 15), потрібна їхня організована праця у їхніх мирянських товариствах, які вони мають можливість і право творити, ставати їхніми членами (ДМ, ч. 19) за вказівками, проводом чи контролею ієрархії. Папа Іван-Павло II, покликаючись на те місце Декрету, говорить про те право мирян творити свої мирянські організації для праці в Церкві й подає критерії, по чім такі організації-товариства буде пізнати, тобто, як папа каже, про їхню «еклезіяльну автентичність» («Вірні Миряни», ч. 25): «Передусім треба визнати свободу мирян в Церкві у ділі організованості. Така свобода є справжнє і властиве право, яке не походить зі свого рода «згоди» власті, але яке випливає з Хрещення, яке як таїнство кличе вірних брати активну участь у співпричастю і післанництві Церкви» (ВМ, ч. 29). Латинський Кодекс канонічного права теж каже про те право й говорить про свободу мирян творити мирянські товариства, наголошуючи при тому, що такі товариства не можуть присвоювати собі ім’я католицьких товариств без компетентних церковних властей (канон ч. 216). Наш східний Кодекс розрізняє два роди мирянських організацій: засновані компетентною церковною владою, або затверджених окремим декретом церковної власти (і таким є римське Товариство Св. Софія) і приватні об’єднання, «навіть, якщо церковна влада їх схвалює і рекомендує» (кан. Схід К. 753 2) і такими були б інші наші Товариства Св. Софії на поселеннях, які є підчинені цивільним властям С’Черіті Комішен»). Подібний канон як латинський є і в східнім Кодексі кан. 19: «жодне починання не може собі приписувати назви католицького, якщо не одержить згоди компетентної церковної влади». Східний Кодекс є більш категоричний; «Дотримуючись, зрештою, кан. 18, тільки компетентна церковна влада може засновувати об’єднання вірних, які ставлять собі мету проповідувати християнську науку від імени Церкви, або підтримувати прилюдний культ або мають якісь інші цілі, здійснення яких за своєю природою застережене цій же церковній владі». Приватні мирянські об’єднання, за східним Кодексом, не визнаються в Церкві, хіба що їх статути затверджуються компетентною владою, у решті вони керуються тільки партикулярним правом згідно з кан. 577, який знова каже, що до епархіяльного єпископа належить наглядати за всіма об’єднаннями, які діють на його території і, в разі потреби, повідомляти владу, яка об’єднання заснувала або затвердила, і до того ж, якщо діяльність об’єднання завдає великої шкоди церков­ній науці або дисципліні або є згіршенням для вірних, вжити тим часом відповідних заходів» (кан. 577). Можемо бачити з того правне церковне стано­вище наших Товариств Св. Софії. Воно, за виїмком римського, церковно-канонічно, дуже невиразне.

Собор кладе сильний наголос, щоб тая співпраця з мирянами у їхніх Товариствах була ведена під проводом ієрархії, єпископів (ДМ. ч. 23 і 24), що є самозрозуміле і є великим каменем предкновенія в нашій Церкві на поселеннях. У випадку труднощів Собор закликає до тривкого діялогу мирян з ієрархією чи духовенством, що теж у нас по Соборі стало неможливим. В нашій ситуації те питання організованости мирян і їх товариств не було офіційно ніколи порушуване у відношенні до Церкви і її Владик. Нічого не було на ніякім синоді дискутоване ані спрецизоване у відповідних постановах, що могло б входити до цього партикулярного права для майбутніх рішень і поколінь. Чи нарешті це рушимо для України? По Соборі славним став у всіх питаннях і контроверсіях діялог. Ми у мирянських справах і труднощах ніколи його не провадили-творили і це є сумно. А був для цих справ вибраний окремий Владика як референт… (В ім’я правди Синод не вибрав Владики для мирян, але Товариство Мирян попросило Владику бути його духовним опікуном. — Редакція).

Це стільки, щоб побачити слово Церкви в цім питанні, яким журимося. Питання мирян — то велика наука і благословенна богословія, яку, на жаль ми всі занедбали і створили собі дуже багато клопотів і труднощів, перед якими, виглядає, стоїмо німо… А йдеться про одну просту засаду західної чи східної Церкви: в Церкві без єпископа нічого не може діятись, але співпрацю все можна розумно для добра Церкви наладнати. Чому нам цього не зробити, коли другі народи це спокійно поладнали?

Прикладом такого є наша римська Софія: є вона мирянська організація, створена церковною владою, з довір’ям ставиться ця влада до діяльности того Товариства, хоч варто б не одну річ довести до досконалости. є можливість на діялог, співпрацю, а головно все побудоване на довір’ї!!! Так є з «чужинцями», а між нами чомусь, хоч і є можливо, але не починаємо того робити… Серед Божого Люду як у живому організмі потрібна співпраця і взаємна допомога. Це є богословський критерій для потреби мирянських організацій. Це і логічний, зрештою, висновок з того, що Церква є союзом любови, за словами св. Ігнатія на початку 11-го століття і, коли це стосувати, не повинно бути труднощів. Наші Збори* нічого не дадуть, коли ці прості речі не поставимо ясно, щоб наше Товариство не було якоюсь таємною організацією без благословення ієрархії і нашого патріярха, без старої засади — убі епіскопус ібі еклезія…

Мирянський апостолят згідно з Собором є дуже широкий. Цілі мирянських товариств і організацій є звичайно дуже звужені. В нашім випадку йдеться про цілі, про які всі церковні документи говорять дуже делікатно, майже промовчують і називають їх ще делікатніше: «рес темпоралєс» по латині і деколи «фінансові справи» або впрост — гроші чи маєтки, ми його перекладаємо зле галицьким словом «дочасні речі», краще було б «земські справи», хоч то дуже широко… (Дочасний то тимчасовий, щось, що сталося раніше як очікувалось, передча­снім…)

Коли думаємо про такі «земські» цілі Товариства для наших мирян в Україні, можна б вказати на церковні й суспільні ділянки такої праці, в яких миряни мають навіть нершенство і можуть краще таку працю виконати як ми духовні особи. Спробуймо вичислити: виховна ділянка, яка включала б організацію і будову шкіл, які, мабуть, доведеться нам в нашій державі організувати, якщо релігійне виховання в державних школах буде поза шкільними програмами; ділянка освіти, яка включала б організацію різних інститутів, філософії, соціології, соціяльної економії, клясичних мов, священного мистецтва, організацію курсів з різних галузей наук, конференцій чи наукових конгресів; катехиза і катехитичні курси, які є вже в руках мирян (бо священики себе диспензували), організація бібліотек окремих спеціяльностей, організація архівів і музеїв, які зберігали б ще те, що в нашім незнанні у великій кількості ще не пропало; організація видавництва і книгарень великого масштабу, включно до інтернаціональних вимірів і завдань; ініціятива для різних студій як християнська філософія, соціологія, психологія, екологія, біоетика; виховання молоді, молодечі католицькі організації, католицький пласт, літні табори, туризм; опіка над стариками геріятричні інститути, душпастирство в армії, харитативні інститути для сліпих, німих, монстрів. Уряд прийме дуже радо ініціятиву Церкви в тих питаннях і миряни вестимуть працю. Ієрархія, монашество, священики не мають на те сил ані людей, коли врахувати, що терен праці є великий, покликань не вистачає і все піде довший час на фронт проповіді, катехизи, організації парафій і душпастирської праці, яка не набрала ще динамізму і розмаху. Вишколені миряни будуть потрібні постійно. Ми цього на чужині не зробили, хоч бачили, які малочисельні кадри мали. Великої шкоди наробили нам недобрі відносини між мирянством і ієрархією, брак довір’я, давні пересуди про діяльність мирян в Церкві, постійні конфлікти на церковнім полі, релігійна неграмотність мирян (і в тому вина духовних осіб), змішування релігії з політикою, ривалізація з політичними партіями та інші соціяльно-національні немочі. По Соборі наша Церква на відтинку мирян не зробила нічого, остаючись з анемічними перестарілими братствами, які були тільки декораціями в церковних відправах без справжнього апостоляту. Мур поділу закріплювався між духовенством і мирянами і бував деколи майже «берлінським»…

Зразу по війні одиноким єпископом, який хотів на мирянському полі в нас на еміграції щось зробити був владика Іван Бучко, який почав свою дію нестратегічно, бо з ідеї відомої на Заході «Католицької Акції», якої вже сама назва відстрашувала багатьох в нашій зустрічі з православними братами на еміграції. Потім створив він серед непригожих обставин «Християнський Рух» з кращою програмою, намір був добрий, однак слабким у організації і конкретній праці. Не було нової візії, яка найшла б своє здійснення серед молодого покоління. Прийшла ця ідея за пізно, коли наше суспільне, культурне, громадське, політичне життя вже було зорганізоване і опановане різними впливами і людьми. II Ватиканський Собор не лишив наслідків в нашому житті на еміграції в Церкві. Блаженніший мав великі шанси питанню мирян надати нових ідей і сил по Соборі, але на те серед великого фронту, який він відкрив, він не мав часу, сил, людей і ясних ідей. Залишив це самим мирянам, які, на жаль, до питання не були приготовані. В додатку, поділ еміграції на поселеннях у формі островів по різних країнах з різним стилем життя робив це теж неможливим. Могло таким мирянським Товариством стати Товариство Св. Софії, але воно звузило свою діяльність тільки до фінансових справ і для забезпечення набутих посілостей та капіталу Товариства, не могло подбати при таких складних обставинах про організацію справжнього в нас мирянського руху, який міг би стати до співпраці і помочі ієрархії в Україні. Товариство Св. Софії було харитативним, еміграційним, вузько заплянованим Товариством і в додатку від свого народження у різкім конфлікті з ієрархією і тільки частиною нашого мирянства. Воля Церкви в Україні і наша незалежна держава застали нас і мирян неприготованими, поділеними і неорганізованими.

Щоб організувати будьяку діяльність на чужині і в Україні потрібні конечно фінансові засоби. Ціль мирянських організацій є теж дбати про фінансові засоби для Церкви і її апостоляту. Справа делікатна тим, що хто сьогодні має гроші, або джерело тих грошей, той має вплив і голос і може навіть диктувати. На жаль… В Церкві того не повинно бути. Церква по Соборі є Церквою бідних і для бідних. Наша Церква стала бідною, хоч колись мала чималі маєтки. В питаннях грошей це не є мудро, коли тим занимаються духовні особи. (Не диво, що колись в середньовіччі уважалось, що гроші — то винахід диявола і радо відступили увесь «бізнес» жидам, які до того надавались, бо були купецьким народом, а потім похопились і жидів за грошові справи переслідували…). Щоб там не було, питання «роблення грошей», банкові і біржеві трансакції, інвестиції, торгівля вартісними паперами, кредити і всякі здорові та законні маніпуляції грішми, банководство то діло мирян, не духовних. Бо гроші є теж хитка справа (чи як люди кажуть — «слизька»). Найчесніші і найсолідніші банки в світі банкротували, підприємства, що просперували, ниділи і йшли з торбами через різні економічні ситуації чи й чиїсь інтриги чи й злобу, яких так багато у фінансовому світі. А без грошей в сучасному світі нічого не зробиш. Так на жаль є. Христос почав своє велике діло як мандрівний вчитель без ніяких засобів, без ніяких рекомендацій за вийнятком свого великого післанництва об’явленого Його Отцем, на яке Він покликувався стало і на свої вчинки. Люди з милосердя і подиву до Його слів давали апостолам щось «на дорогу» і один з апостолів Юда був своєрідним «касієром» і «адміністратором» тих грошей. І крав з тієї каси, на що терпко звернув увагу євангелист Іван (Ів 12,6).

Миряни мають до грошевих, маєткових справ кваліфікації, вишкіл, досвід, адміністраційний сприт, інтуїцію. Духовні того не мають, їх того в семінаріях не вчать, хоч повинні б на те бодай звернути вагу майбутнім священикам, бо грошеві справи в парафії і в Церкві — то поважна проблема і чому від неї втікати і її перед молодими священиками скривати. То є одна з їхніх відповідальностей і то дуже неприємних. От для прикладу такий факт з України. Духовна особа в газеті «Христос наша сила» ч. 10 за жовтень 1996 пише: «на зборах духовних осіб говориться не про духовні справи, а тільки про гроші. Чи може ми вже такі служителі почали молитися на доляр, а не до Бога? Чи, може, в нас немає духовних проблем у Церкві, які треба вирішувати?» Ця увага якогось о. Володимира дуже нерозумно сформульована і прискіпливо. Хтось мусить фінансовими справами заниматись. Коли нема кому, тоді всякі збори священиків тим журяться, тоді самі духовні тими справами клопочуться, не все радо і вміло. То й доказ на потребу «когось», щоб тими справами занимався, щоб Христос не мусів казати до нас словами, які сказав до Лазарової сестри Марти. А й не легко ті справи імпровізувати, бо справа поважна і мусить бути побудована на соліднім довір’ю.

Тут і конфлікт: Церква чи ієрархія не хотять грошевих справ давати в руки своїх мирян. Не все з недовір’я. Я вже чув і таке: не треба, щоб миряни знали, скільки грошей має Церква, бо не будуть давати «на Церкву»… Чи можливе таке в добрій сім’ї, щоб батько скривав перед своєю жінкою, дітьми свої фінансові клопоти? На Заході так не водиться. Хоч би й у Америці! Грошові справи в Церкві ведуть досвідчені добрі миряни і клопотів нема. Духовні занимаються проповіддю Божого слова. То знак, що ми й тут стоїмо нижче від інших.

В Україні і на поселеннях не буде подостатком духовних осіб для так широкої праці як апостолят. Як розгорнути широку працю на стільки ділянок сьогоднішнього апостоляту і духовних потреб нашого народу? Як здобути для стільки справ потрібні фінанси? Наша державна економія не буде все в бідному стані, ми є багата держава, але нашій Церкві не буде легко постійно забезпечувати себе фінансово так, щоб ми могли розвинути харитативну діяльність наших банків, кооперацію, каси ощадності, різні фундації для фінансових потреб Церкви. Не думаймо ті справи класти виключно на плечі священиків і єпископів! Вчімось про те щось від Заходу, який має в тім великий досвід і не кажім, що нічого нам не треба вчитись від Заходу, бо то буде латинізм… Ми живемо досі з великих допомог Заходу і вчимось не одну річ від них і їхнього досвіду.

Якіж труднощі в цій участі мирян у матеріяльних справах («рес темпоралєс») в Церкві?

Традиційно у нас все показують пальцем на Братства в XVI і XVII століттях. В нашім столітті на проблему т. зв. «трасті» в Америці, хоч обі справи не мають нічого між собою спільного. Миряни бачать на сліпо одну тільки розв’язку: унезалежнитись у маєткових справах від ієрархії. Царгородський патріярх поступив хитро і нерозумно, даючи те унезалежнення Братств від єпископів. В західній чи в східній Церкві єпископ є пастирем усіх своїх вірних і всякі «екземпції» все були шкідливі для єпископа в його праці для добра Церкви. Таки всі з цим годяться. Забувається, що тії Братства наші, без цього свого ярлика цілковито не церковного, були дуже корисні для Церкви своєю харитативною працею, своїми друкарнями, школами, соціяльною опікою над потребуючими і зокрема над збереженням церковної і національної ідентичності і рідного обряду, які були справді сильно загрожені зі сторони поляків і латинського обряду. То була заслуга Братств. Треба і те бачити і старанно оцінити невідрадне наше становище тих часів, що й спричинило, що всі шукали різних способів рятунку Церкви і Народу, що й створило навіть ситуацію, що «Русь воювала з Руссю»…

В нас на еміграції з появою Блаженнішого Йосифа створилось те саме: парадоксальний конфлікт між Товариством Св. Софії і ієрархією і наше Товариство, яке стало спадкоємцем матеріяльних надбань Блаженнішого, увійшло з тим в свою історію і можна б це назвати: взаємне непорозуміння і взаємне нерозуміння ситуації і несподіваних завдань, які можна було розумно і спокійно полагодити. Стан остався без полагодження і досі, і він є перешкодою до створення Товариства в Україні для таких цілей, які бачив для Товариства Блаженніший Йосиф. Конфлікт почався від унезалеження Товариства в Римі і потім створених на поселеннях від наших єпископів, від відмови інтабулювати на них чи на Ватикан посілостей, які набув Блаженніший Йосиф, від будьякого навіть натяку, що це майно львівської Митрополії, яку очолював далі Блаженніший. Політична ситуація була в Европі і в Італії напружена. Усі побоювались приходу в Італії до влади комуністів, інфільтрації тим родом впливу СССР на італійську внутрішню політику і ін. Ішлось, щоб зберегти в можливий тоді спосіб все те від різних небезпек, яких було доволі і щоб всі тії надбання остались українськими. Так появилось мирянське Товариство Св. Софії в Римі. Не лише для самого легального забезпечення майна, але й до всякої можливої діяльности-апостоляту, який Товариство могло було розгорнути. Тії цілі передались потім і на інші Товариства, хоч з іншими легальними ускладненнями. Контроля духовна наших єпископів над апостолятом тих Товариств теоретично осталась, фінансова і матеріяльна неначе автономія осталась по стороні Товариств і контролю над нею мали чинники поставлені тими, що Товариства оснували, чи дали їм легальну основу до існування. Тут остався конфлікт і він поглиблювався, заникав, то знова появлявся і останньо виник гостро з бажанням Товариства мати своє місце у праці Церкви в Україні. Покликаючись на вимоги канонічного права, Блаженніший Мирослав Іван слушно вимагав, щоб Товариство підчинити його авторитетові як Глави Церкви і не потвердив можливости його реєстрації в нашім уряді в Києві. Проблема стала в повній своїй наготі на деннім світлі і показалось, що ми могли її розв’язати в минулому, не зробили цього і боїмось її розв’язувати зі шкодою для так важного питання співпраці мирян в нашій Церкві на фінансовому полі і на багатьох ділянках їхнього апостоляту. Нічого не зроблено, на жаль, щоб це умирити і дати цьому конфліктові врешті кінець і почати спокійну працю. Миряни хотіли бути самостійними у своїх мирянських організаціях, постали спірні проблеми без розв’язки, хоч не бракувало доброї волі до полагодження з обох сторін. Синоди в цій справі нічого не зробили і мирянське питання є найбільш занедбаною проблемою в нашій Церкві, подібно як і на екуменічному полі, в якому теж миряни могли б відіграти велику чи кращу ролю. Це питання повинні були розв’язувати наші Синоди і так воно було б увійшло до нашого партикулярного права. За п’ять років мирянського питання і Т-ва Св. Софії не порушено. Можна це зробити, опрацювавши його в нових обставинах тепер і очі всіх звернені на двох наших Владик номінованих і висвячених Блаженнішим Йосифом, а тепер потверджених папою, які повинні це питання з Владиками на Синоді мирно полагодити з користю для Церкви. Справа чекає, бо чекають на її полагодження маса проблем. В ситуації «холодної війни» Товариства і задумів Блаженнішого Йосифа, очевидно в інших обставинах, не можна лишити без розв’язки. Не можна також лишити Товариства Св. Софії безборонними і на їхніх островах наче б чужими для нашої Церкви і Народу, наче б вони для них не були створені, чи були непотрібні. Не можемо нащадкам лишити цього первородного гріха без спасення або довести до ліквідації майна Товариств на різні цілі. Справа вимагає конечного рішення. Чудо не станеться.

Треба, щоб воно в якійсь легальній формі існувало в Україні без жодної «ставропігії», як це є тепер на чужині, що створило для тих Товариств різні перешкоди для дії в Україні, за виїмком римського, яке хоч і під, неначе латинським правом і патронатом, немов поза кермою нашого єпископату, а діє на користь нашої Церкви в різний спосіб, фінансово включно. Треба діяльність, статути, цілі і структури в новій ситуації так створити, щоб новому поколінню членів забезпечити нормальну співпрацю з ієрархією, яка не може бути ані нашим ворогом, ані суперником, бо є ми одним в Церкві в Христі — грецьке «еіс» — один, «бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал 3.28; наш переклад, на жаль, каже «одно»!…).

В Україні треба нам, і мені видається, таке Товариство мати для мирянського апостоляту і для тих «рес темпоралєс». Духовні особи всього не подолають.

Наше римське Товариство має назву: «Ассочіяціоне Реліджіоза С. Софія пер і каттолічі Україні» і є воно для українців, які мешкають в Італії. Цілі дуже обмежені, джерела фінансів не визначені. Збірки не можуть бути без дозволу церковних властей. А працює воно для діяспори і України. Під опікою римського Вікаріяту досі ніхто з наших Владик її не атакував. Коли в Римі може те Товариство так існувати під опікою римського ієрарха, потверджене італійським урядом і забезпечене легально також Ватиканом, чому цього не може бути в Україні?

В США, Канаді, Англії і Бельгії (аж два Товариства, про яких діяльність в централі так мало знаємо) є підчинені місцевим державним властям і державним законам, теж не мають великих прав і обов’язків супроти України, є «автокефальні». Правильник усіма прийнятий мало стосується і мало його знають. Вимагає він тепер поправок, має бути відомий. Звіти майже не існують для Централі. Живемо між собою відчужені. Чому? Вони мають дбати про своїх братів у своїх країнах і помагати централі. Чи так воно є? Україна з них користей не багато має, бо деякі мають свої клопоти.

Все те у відношенні до України мусить бути для сучасности і майбутности унапрямлене, а головно, коли хочемо поважно вийти з ситуації, потрібно таке центральне Товариство мати не в Римі, а в Україні, яке координувало б працю інших Товариств на поселеннях і працювало б для України в співпраці з ієрархію без конфліктів і ворожнечі, зі Синодом чи патріярхом-главою. Чи доросли ми до цього? Чи лишимо так ситуацію-справу як існує вона досі, а по нашій смерти, хто буде тим журитись? Членство римського Товариства в більшості таке, що живе вже візією вічности, а не «рес темпоралєс». Все пам’ятаймо при тому, що наші Товариства є мирянськими Товариствами як і їхній зразок в Римі. Догадуватись треба б, що наша ієрархія таких Товариств собі не бажає і їх піддержувати не хоче. Це поважна трудність і її треба при помочі діялогу усунути під кутом: яке його відношення до ієрархів, яка їхня має бути над ним контроля. Якийсь нагляд і контроля повинні бути і цього лякатись не потрібно. Декрет бачить потребу співпраці, вичисляє поважні священні цілі такої співпраці. Як погодити «самостійність» існування Товариства Св. Софії зі співпрацею з церковними властями, яка обов’язує усіх вірних, увесь Божий Люд у всіх Церквах? На пункті правд віри, догм, коли ідеться про пасторальну працю, не повинно бути недовір’я, що миряни можуть попасти в єресі (хоч духовні особи були все авторами всяких єресей), бо вони свідомі своєї некомпетентности щось вчити в Церкві без окремого дозволу на те єпископів, (не дозволяється їм проповідувати, згідно зі словами енцикліки Івана-Павла «Передача Катехизи» ч. 48); на пункті фінансовім мирян можна посуджувати у можливості крадежі, але таке посуджування можливе є про усіх (навіть про одного з апостолів). Питання практично не рішено і його супроводить цілий ряд історично і практично стосованих засад, які залежать від обставин, найчастіше політичних (держава касує церковні добра!), або такі розв’язки фінансових проблем Церкви як у сучасній Німеччині, чи Італії (можливе воно і в нас колись?).

Потрібні були б вишколені священики і єпископи для фінансових справ, економічних. Звучить дивно? Але чи то завдання посвячених осіб, чи варто їм на те тратити час? Подібно такими є особи в дипломатичній службі, які мають окремий вишкіл і науку, але на Соборі Отці дивувались, чи потрібно до цього для них єпископських свячень, чи теж не могли б цього робити миряни? Питання залишено. В первісній Церкві для таких практичних справ поставлено дияконів, щоб апостоли мали вільні руки для проповіді Божого слова. Але над усе потрібний діялог між нашими мирянами і нашою ієрархією в справі того великого історичного недовір’я». Питання мирян повинно бути розглянене на Синоді в дусі Вселенського Собору, на основі нашого партикулярного права і потреб апостоляту. То дві конкретні бази. Наосліп не можемо далі йти, ані тоді нам жити як Божий Люд серед конфліктів між собою. Праця стає неможливою.

А покищо в Україні були б потрібні мирянські Товариства для різних цілей, між ними і Товариство Св. Софії при благословенні і контролі чи і проводом ієрархії — для всякого апостоляту, для фінансових справ і інших, які вичислено вище. Досі це останнє питання принесло за останніх п’ять років тільки плітки, всякі підозріння і взаємооскаржування серед нас духовних осіб, в яких руках були фінанси Церкви виключно. Миряни виявляють своє недовір’я тим, що не дають своїх грошевих пожертв. Держава студіює проблему і готує законодавство, і в тій праці наші Церкви ледве чи беруть участь (про нас, для нас і без нас!), а могло б це відбуватись при помочі добрих наших мирян у різних комісіях нашого Парляменту. Відкладати питання не можна в безконечність, бо тим від питання не втечемо. Маючи Товариство мирян для фінансових справ, яке і має на поселеннях поважне майно, засноване воно нашим Первоієрархом і Патріярхом в поважних цілях, треба його достосувати до нових вимог і потреб нашої Церкви і Народу і продовжувати його працю не під легальною опікою чужинців, а рідного церковного і національного права, зі своєю ієрархією, чільними мирянами, нашими засобами для розвитку нашої Церкви і її допомоги у відбудові нашої Держави. Подумаймо, рішім, запропонуймо Синодові єпископів, який напевно поставиться до питання без контроверсій, випрацюймо добру і корисну програму такого Товариства і інших мирянських Товариств, бодай тому, щоб продовжувати діло, яке проіснувало вже 25 років і дало добрі овочі, щоб серед стільки клопотів і труднощів. Воно належить вже до історії і недостойно було б з тієї історії його нашими руками викреслити.

Доповідь була виголошена на Загальних Зборах римського Товариства Св. Софія і Зборах усіх Товариств Св. Софія наших поселень: Америка, Канада, Англія, Бельгія (2 Товариства).

Шлях до завершення структури Української Греко-католицької Церкви*

Другий Ватиканський Собор, а за ним і канони 55 і 56 Канонів Східніх Церков (ККСЦ) нам говорять, що «від найдавніших часів існує в Церкві патріярша інституція, визнана вже першими Вселенськими Соборами. Патріярх же східній — це єпископ, якому належить правосуддя щодо всіх єпископів, не виключаючи й митрополитів, клиру і народу своєї території або обряду».[1]

Тут постараємося подивитися на суть помісної Церкви і влади Патріярха з різних сторін. Розглянемо питання обряду, території, розподілу території, назви Церкви, подивимося на оперативність Патріярхії, Синод Єпископів, Патріяршу Курію, Патріярший Собор, Епархії і на відносини Синоду Єпископів Української Греко-католицької Церкви з Римською Курією.

Обряд

Ми, українці греко-католики, маємо свій власний обряд, який виділяє нас, як окрему Церкву, у складі вселенської Церкви. Наш обряд є візантійсько- українським або греко-руським.[2] Ми маємо свою святу літургію, еклезіологію, духовість, традицію, науку, право, богословію, різні культурні та історичні особливості, які виражаються у способі живої віри, властивому для нашої помісної Церкви. (Кан. 28 ККСЦ).

Територія

Крім обряду, в нас появилась територія. Вона в нас була забрана атеїстичною комуністичною владою. Тепер ми здобули її. Це те, що ми маємо, крім нашого обряду. Коли межі території Української Греко-католицької Церкви мали б бути визначені, то меж обрядові немає, він розповсюджується по земній кулі, залежно від переселення людей візантійсько-українського або греко-руського обряду.

Територіяльні межі Української Греко-католицької Церкви досьогодні визначені не точно. Чи кордони України окреслюють територію Української Греко-католицької Церкви? Чи поширюється ця територія на Росію, Бєларусь, Казахстан, Молдавію, Сибір, Далекий Схід, Словаччину, Румунію, Угорщину, частину Польщі? Чи, можливо, і кордони України заширокі для Української Греко-католицької Церкви і, наприклад, Закарпаття не є її територією? Чи найстарша українська єпархія — Перемишль — має належати Варшавському латинському митрополитові? Все це поки що залежить від інтерпретацій переходових і не завжди обізнаних у східніх науках людей, а чи не має воно набрати чітко означених інституціоналізованих рис?

Коли подивитися на діяльність і титули великого митрополита Андрея Шептицького, то бачимо, що ще 18 лютого 1908 р. в листі до Римського Папи Пія X він окреслював себе такими повноваженнями: Галицький митрополит адміністратор митрополії Київської і всієї Руси, як також Архиєпископських Церков: Володимира, Полоцька, Смоленська і Єпископських Церков: Луцька з Екзархатом всієї Руси, Острога, Новогрудка, Берестя, Мінську, Вітебська, Мстислава, Орша, Могилева, Сівера, Холма, Пінська, Туріва, Белзу.[3]

Все це були незаміщені престоли. Інших не зазначено, бо мали єпископів, які ними керували.

В згаданому листі, врученому власноручно Пію X і апробованому ним формулою «Пляцет» і підписом, митрополит Андрей Шептицький просив і отримав «делеговану владу і юрисдикцію, в ім’я Римського Апостольського Престолу, діяти на територіях цілої Російської імперії, тобто цю саму (владу), що посідає звичайно Маронітський Патріярх на своїй території».

В 1927 році митрополит Андрей скликав у Львові Єпископську Конференцію. На ці й інші подібні збори, що відбувалися і в Римі, приїжджали єпископи галицькі, закарпатські, ужгородські, криживацький, пряшівський, болгарський.[4]

10 жовтня 1939 p., на підставі повновластей, отриманих від Папи Пія X, митрополит Андрей Шептицький створив чотири екзархати. Перший екзархат охоплював Волинь, Підляшшя, частину Полісся, окупованого совєтами, і Холмщину. Його очолював єпископ Миколай Чарнецький. Другий екзархат, під проводом єзуїтського ченця отця Антонія Нєманцевіча, охоплював Бєларусь. Третій — завідував Великою Росією і Сибіром і був наданий отцю Климентію Шептицькому. Четвертим екзархатом — Великою Україною, керував Йосиф Сліпий.[5]

Треба ще додати, що ніколи в історії Східніх Церков територія Церкви не визначалась стисло державними кордонами. Та й сьогодні канон 146 ККСЦ пише, що «Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд, властивий цій Церкві, і Патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії й екзархії».

Але де починаються і закінчуються кордони території Української Греко-католицької Церкви чи Київської Греко-католицької Церкви? Це лишається відкритою проблемою! Канон 146 ККСЦ наложує грунтовне вивчення цього питання на Синод єпископів, а остаточне вирішення сумнівів — на Римського Архиєрея. Хоч у «Зверненні Львівського Синоду 1992 р. до українського народу» написано, що «ми з’ясували територію Помісної Української Греко-католицької Церкви», на це ще треба очікувати повільної реакції Римської Курії.[6]

Назва

Неясністю залишається сама назва патріяршої Церкви. Ця Церква — Українська Греко-католицька — має територію ширшу, ніж політичні кордони України, і, як заявляв вже Блаженніший Мирослав-Іван і практика показує, — не опікується лиш українцями. Напевно, назва Київська Греко-католицька Церква була б всеохоплюючою.

Розподіл території

Треба ще повернутися до території і говорити про проблему її розподілу. Києво-Галицький Патріярхат повинен очолювати митрополії Київську, Львівську, Перемишльську, Мукачівську і екзархати Харківський, Одеський, Донецький, Бєларуський, Російський, Сибірський, Азійский. Все це потрібно переосмислити. Львівський Синод 1992 р. застановився над тими проблемами, хоч не в таких широких розмірах, як це ми зараз робимо. В пресовому комунікаті, виданому Синодом, написано: «У п’ятницю, 22 травня, на Синоді розглядалося питання про створення нових єпархій УГКЦ на Україні і про створення екзархату з єпископською гідністю в країнах колишнього СРСР».[7] Додамо ще, що за каноном 80 ККСЦ «до Патріярха належить виконувати права і сповняти обов’язки митрополита в усіх місцях, де не були засновані провінції», і наш Блаженніший діє в такому напрямі.

Оперативність патріярхії

Потрібна належна оперативність патріярхії, а це означає «плекання єдности дії єпископів між собою та іншими вірними Церкви», «спільні починання для успішного поширювання добра релігії, для дійовішого оберігання церковної дисципліни, для плекання згоди й зберігання єдности між усіма вірними» (Кан. 84 ККСЦ). Для такої праці церковним правом передбачені такі інституції:

  1. Синод Єпископів Патріяршої Церкви
  2. Патріярша Курія
  3. Патріярший Собор

До 1) Синод єпископів

Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви стає чимраз стабільнішою установою, хоч і відчувається, що це молода в нас інституція і не має досвіду ані впевнености в своїх діях. Синод не діяв регулярно в Україні, останнє його зібрання відбулося 1626 року в Кобрині.[8] Ця установа об’єднує і територіяльних, і обрядових єпископів — (діяспорних — не лиш у національному розумінні). Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви повинен виготовити свої статути, бо він не є тим самим організмом, що працював на Заході з благословення Папи Івана-Павла II, а чимсь відмінним. Секретаріят Синоду і підготовчі комісії існують. Синод ще повинен апробувати Партикулярне Право Української Греко-католицької Церкви. Що Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви не має багато прихильників у Римській Курії, видно з того, що Блаженніший Мирослав-Іван — глава і батько УГКЦ, голова Синоду і ще не міг офіційно проголосити результати Синоду, як йому це забезпечує Кодекс Канонів Східніх Церков каноном 112. Документи знову затрималися в Римі, кажуть, до жовтня 1992 року.

До 2) Патріярша Курія

Канон 114 ККСЦ твердить, що «Патріярх повинен мати у своєму осідку Патріяршу Курію, іншу від курії єпархії Патріярха». Ця курія складається із:

а) постійного Синоду єпископів патріяршої Курії
б) куріяльних єпископів
в) патріяршого трибуналу
г) патріяршого економа
ґ) патріяршого канцлера
д) комісії з питань літургії
е) інших комісій.

Постійний Синод

Постійний Синод складається з Патріярха і чотирьох єпископів, призначених на п’ятиріччя (Кан. 120 ККСЦ). Троє з цих єпископів обираються Синодом єпископів патріяршої Церкви, серед яких принаймні двоє повинні бути з-поміж епархіяльних єпископів, а одного іменує Патріярх (кан. 115 ККСЦ). Постійний Синод скликається принаймні два рази до року і вирішує важливі справи в житті Церкви.

Патріярший економ

Для управління майном патріяршої Церкви Патріярх,— за згодою постійного Синоду,— повинен призначити патріяршого економа, іншого від економа епархії Патріярха. Це досвідчений в кономічних справах, чесний вірний Церкви (Кан. 122 ККСЦ).

Патріярший канцлер

Патріяр номінує патріяршого канцлера якогось пресвітера або диякона. Він стоїть на чолі патріяршої канцелярії й архіву патріяршої курії. Він теж є нотарем (Кан. 123 ККСЦ).

Комісії

Патріярх утворює комісії і встановлює правила, іменує членів (Кан. 124 ККСЦ).

До 3) Патріярший Собор

Патріярший Собор — це зібрання всієї Церкви у дорадче тіло для допомоги Патріярхові і Синодові єпископів патріяршої Церкви. Патріярх скликає Собор і очолює його що п’ять років. Це зібрання всіх вірних полагоджує справи більшої ваги пасторального, місійного, дисциплінарного характеру. Беруться до уваги обставини часу і зміни в суспільстві та укладаються на Соборі форми і способи апостольства, а також церковної дисципліни.

На Собор слід скликати: епархіяльних єпископів і ієрархів, титулярних єпископів, глав чернечих конфедерацій, головних настоятелів інститутів посвяченого життя, настоятелів манастирів свого права, ректорів католицьких університетів, церковних університетів і деканів факультетів теології або канонічного права, які мають осідок у межах території Церкви, якої Собор відбувається; ректорів вищих семінарій, з кожної епархії принаймні одного з пресвітерів, приналежних до цієї епархії, особливо парохів, одного з ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих, а також двох мирян (Кан. 140-143 ККСЦ).

Епархії

Щоб Патріярхат був сильним і святим, потрібні сильні і святі епархії і деканати. Єпископ-ординарій — це людина, якій довірено єпархію для пастирської опіки від власного імени, керує нею, як намісник і післанець Христа (Кан. 178 ККСЦ). Він є учителем, священослужителем і керівником. Він вчить, освячує і управляє Христовими вірними.

Деканати

Через те, що єпископ не може задовольнити потреби всіх своїх вірних, в єпархіях встановлюються деканати. Декан сполучує парафію з єпархією, виховує і служить Христовим свідкам — священикам, провадить літургічним, організаторським, соціальним, адміністративним життям в деканаті.

Зведення

В тому короткому описі ми побачили кілька проблем (і пропозицій для розв’язки цих проблем) у процесі завершення структури Української Греко-католицької Церкви на підставі Кодексу Канонів Східніх Церков.

Як наше українське суспільство крокує вперед, так і Українська Греко-католицька Церква, разом із своїм народом, явно консолідується, росте і міцніє під керівництвом Господа нашого Ісуса Христа. Серед доброго зерна ще багато кукілю, але поволі з великим трудом він викорінюється. Хоч великі і численні труднощі, однак всюди видно діло рук Божих.

Синод

На шляху до завершення структури Української Греко-католицької Церкви великим кроком вперед став Львівський Синод 1992 р. Коли дотепер не було можливо позбирати всіх єпископів під петицію до Папи Римського про Києво-Галицький Патріярхат, — то стало дійсністю на Синоді.

Це завдячуємо різним факторам:

  1. самостійності України
  2. росту свідомости українського єпископату
  3. особистої прихильности Папи Івана-Павла II
  4. великої рухливости «православних Церков».

При писанні листа до Папи Івана-Павла II єпископи свідомі, що Українська Греко-католицька Церква не від сьогодні має патріярші права, бо звертаються до Римського Архиєрея, щоб він «не створив, а радше визнав Київський і Галицький Патріярхат Української Греко-католицької Церкви». Бо Українська Греко-католицька Церква «вже втішається патріяршим устроєм і правами».[9] Крім того Синод узяв ясну позицію щодо Перемишльської і Ужгородської єпархій і попросив Римського Папу про потвердження своїх рішень про приналежність до Києво-Галицької Митрополії, що і так мають вже юридичну вартість.

Вселенська Церква

Рух до завершення структури Української Греко-католицької Церкви пішов уперед, і ми цю структуру побудуємо. Чи вона називатиметься Патріярхатом, чи Верховним Архиєпископством — не знати. Ісус Христос в тому процесі є найбільш надійним нашим помічником. Нам треба теж рахуватися з фактором, що Римська Курія проти нас, бо проти концепції єднання християн Соловйова, Шептицького, Сліпого. Коли йде мова про Український Патріярхат, то вона вже нині не говорить про різнородні перешкоди політичного, територіяльного, екуменічного характеру, які всі пішли в забуття. Однак Римська Курія дальше не хоче зрозуміти нашу Церкву і з тої причини ставить нині нове запитання: «Що принесе Український Патріярхат Вселенській Церкві?». Питання правильне і підступне в тому ж самому моменті. Отже, одним із головних завдань на дорозі до проголошення Патріярхату було і залишається переконати Римську Курію, що ми є найбільшою з католицьких Церков східнього обряду.

«Через те, що наша свята Літургія є такою ж, як і православна, ми можемо сказати, що ми молимося так само, як приблизно 100 мільйонів християн в світі. Бог доручив нам місію примирення. Римський Папа Іван-Павло ІІ відзначив, що ми знаходимося в привілейованому положенні, щоб виконати вимогу ІІ Ватиканського Собору, яка виражена в Декреті про екуменізм, а саме: «Нехай усі знають, що знати, шанувати, зберігати та плекати цю багатющу східню літургічну та духовну спадщину є дуже важливе для вірного зберігання повноти християнської традиції та для досягнення поєднання між східніми і західніми християнами».[10]

Ми маємо доказати, що ми вміли протистояти атеїстичному комуністичному переслідуванню, російській православній нарузі, ми вміли кров пролити, ми зможемо простити нашим гонителям і на твердій Божій основі збудувати сильну Церкву, яка принесе Вселенській Церкві свіжі сили, розум, молодість для проповідування Євангелії, для навернення Сходу, для побудови нової християнської Европи, для розвитку східньої богословії і науки взагалі, для побудови нових рамок для щирішого і більш правдивого екуменізму, для дійсного єднання християн, для святости.

Ось що Українська Греко-католицька Церква, тобто ми з вами, зробить для того, щоб сповнити свою місію перед Богом і тим самим зміцнити свої земські структури і отримати належне завершення цієї своєї Божої споруди — Києво-Галицьким Патріярхатом.

* Ця доповідь була виголошена на Конгресі Мирян у Львові.

[1] Вселенський Собор Ватиканський II, Діяння і постанови 3, Рим, 1965, стор. 153

[2] Йосиф Сліпий уживав титул Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. Благовісник Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського)обряду, Кастельгандольфо біля Риму, 1974

[3] Удостовірений офіційний примірник документу знаходиться в Канцелярії Конгрегації Справ Святих у Ватикані Н. 3871. Довірочна Шафа. Хома 1., Старання Митрополита Андрея про приведення прав і властей Київських митрополитів. Лекція на відкриття академічного року 1987-88 Українського Католицького Університету (рукопис). Пор. Василій, диякон ЧСВ, Леонид Федоров, Жизнь и деятельность, Рим, 1966, ст. 86

[4] Великий А., 3 літопису Християнської України 9, Рим, 1977, ст. 186

[5] Korolevskij С., Metropolite Andre Szeptyckyj 1865-1944, Roma, 1964, p. 365

[6] Звернення Синоду Української Греко-католицької Церкви до українського народу, 31 травня 1992 р.

[7] Священний синод єпископів Української Греко-католицької Церкви, Другий тиждень роботи Синоду триває, Львів, Пресовий комунікат із 26 травня 1992 р. Газета «Поступ» із 5-12 липня 1992 р. надрукували повідомлення: «Важливе рішення Синоду. Зміни границь і створення нових єпархій Української Греко-католицької Церкви в Україні». В додатку.

[8] В Замості 1720 р. і в Львові 1891 р. відбувалися собори.

[9] Звернення Синоду Української Греко-католицької Церкви до українського народу, 31 травня 1992 р.

[10] Пітере М., Введення нових структур для більшого розповсюдження любови, рукопис статті.

A different happening

The following is an abstract of an article “A different Happening”
which appeared in “The Sun” (a leading Australian newspaper)
from February 17,1973. written by Dr. Max Charles-Worth
(lecturer in Philosophy, Melbourne University)
about his thoughts on the 40-th International Eucharistic Congress.

 Skepticism and dismay was my reaction to the initial plans for the Eucharistic Congress. A violation of the spirit of the Second Vatican Council would be manifested and the congress would reflect nothing more than catholic tribalism.

However, during the lengthly planning period the plans changed radically and the happening we are now witnessing in Melbourne is a product of our times. Thus, instead of contributing to the division among the churches, the congress is in fact centered on the idea of ecumenism and church unity.

For inviting Prof. Moltmann and Dr. Vischer, both Protestants, to be the two main speakers at the congress, the Church can hardly be condemned of “inward-looking.”

One of my regrets is that there are no really “Prophetic” figures at the congress to shake the smugness of the Australian Christians. I mean figures such as Fr. D. Berrigan of the USA or the “Red Bishop” Don Helder Camara of Brazil or even Prof. Hans Kung.

And I still think that the congress is an overly expensive and “triumphalist” show.

* * *

Follwing is Dr. Rudnycky’s reaction to Dr. CharlesWorth article:
Dr. Max Charles-Worth Reader in Philosophy
Melbourne University

February 17, 1973

Dear Dr. Charles-Worthі

I have read your article “A different happening” (The Sun, Feb., 17, 1973) with great interest and I would like to react to one of the statements in it. The particular passage I have in mind reads: “One of my regrets is that there are no really “Prophetic” figures at the congress to shake the smugness of Australian Christians and to stir their spirits,” and then you listed the people you had in mind. This is my first visit to Australia and it would be presumptious of me to speak about the “smugness of Australian Christians” although I do believe that during my brief stay here I did detect some signs of it. However, there is a man at the congress who is truly a prophetic figure and a living embodiment of Christian virtues, a man capable of stiring even the most complacent souls. I am referring to His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj, the Confessor of the Faith, who was released after 18 years of imprisonment in Soviet slave labor camps in 1963. Since that time Cardinal Slipyj, in spite of continuous opposition from high ranking curia officials, has revitalized the Ukrainian Catholic Church and during the process revealed the credibility gap between Vatican promises and procedure. He has influenced by his activities, his preaching, and his human warmth every facet of the life of his Church. He has touched intimately the lives of young people, adults, religious, lay, and clergy all over the world. His open and fearless criticism of the Vatican’s attitude toward the Ukrainian Catholic Church has stired the conscience of many Roman Catholics.

I believe that Cardinal Slipyj is truly a prophetic figure. His presence in Melbourne will leave an indeliable impression on the 40th Eucharistic Congress.

Sincerely yours
Leo D. Rudnytzky,
PhD Associate Professor of Literature
La Salle College Philadelphia, USA

 Dr. Charles-Worth in his article “A Different Happening” among other “tilings mentions that the Eucharistic Congress lacks personalities that could shake the smugness of the Australian Christian. He calls these figures “Prophetic” and gives us an idea whom he has in mind: Pr. Daniel Berrigan, Bishop Don Helder Camara, Prof. Hans Kung, etc.

Dr. Rudnytzky in reading the article takes issue with the statement that the Congress lacks a prophetic figure and points out that such a figure is present namely Cardinal Joseph Slipyj. It is significant to note that Dr. Rudnytzky uses the word prophetic without quotation marks. Apparently Dr. Charles-Worth has made a quick evaluation of the effect of some of the most eminent figures at the Congress on his countrymen and has come up with the conclusion that none of them made a profound impact, not Cardinal Joseph Slipyj, not even His Holiness Himself, Pope Paul VI.

Being deeply concerned about the complacency of his Christian Countrymen, Dr. Chaples-Worth sort of wishes that some of these radical figures were participating and maybe they, whether right or wrong, might be able to stir their spirits.

За співпрацю мирян із владиками

В статті «За Рідну Церкву» під наголовком «Чого очікуємо від Синоду Української Католицької Церкви» /«Вільне Слово» із дня 24. і 31. травня 1969/ одне із 12 бажаних очікувань звучало так: «Допущення: до співадміністрування церквою священиків і мирян». В «Мирянині» за вересень-жовтень 1970, в статті «За права мирян», де були обґрунтовані права мирян, стверджено, що брак співпраці мирян із владиками йде на шкоду самій церкві. Тому що під словом церква розуміємо збір мирян /вірних/, священиків і єпископів, аж до Папи включно, який є тільки першим єпископом між рівними, то самі єпископи – навіть зі священиками – ще не можуть творити церкви! Вже хоч би із цього бачимо яке значення в церкві повинні мати миряни.

Тут належить навести бодай два ствердження із ухвал Другого Ватиканського Собору, які-то історичні документи підписав «Павло Єпископ – Слуга Божих Слуг разом із отцями священного Собору на вічну пам’ять справи». В главі другій п.н. «Божий Люд» написано «Загальне священство вірних та священство служаще чи ієрархічне, хоч і різниться суттю, а не тільки ступенем, то взаїмно себе доповняють; бо одне і друге властивим собі способом має участь у священстві Христа»

У 25. параграфі глави 5. того документу читаємо: «Через те нехай вони /єпископи і священики/ по-братському співпрацюють із мирянами у Церкві…»

Багато західніх католицьких церков перевели уже відповідні вибори і зачали співпрацю із мирянами. Мало того, довідуємося, що Постійний Секретарят Всесвітнього Єпископського Синоду офіційно подав до відома, що одною із тем Синоду в 1971 році буде допущення мирян до деяких форм діяльности, що дотепер є дозволені тільки для священиків. Отже, вага і вплив мирян ще і під тим оглядом збільшаться. В Америці створилася Національна Асоціяція Мирян, що вже нараховує 12 тисяч членів і має свої відділи у 29 містах. У Франції в єпархії Пальмір, /між Тулюзою а Андорою/, помер Єпископ. Перед назначенням нового Єпископа Ватикан дав тиху згоду Французькій Єпископській Конференції вивідати осібним запитником від священиків, мирян і членів різних релігійних організацій якого вони хотіли б мати єпископа. В офіційному виясненні було подано, що «першою ціллю цього запитника було, щоб єпископ був єпископом для всіх, а не тільки працедавцем для священиків». А це Рим поступає із французами тому так, бо із їх владиками, священиками і мирянами числиться і їх бажання респектує. А як у нас саме тепер?

Рух мирян зробив великий поступ в Аргентині. Преса принесла вістку, що від жовтня 1970 року фінансами архиєпархії в Буенос Айрес буде завідувати спеціяльна рада зложена із представників священиків і мирян. Архиєпископ мав висловитися так: «Таке легше получити із духом Церкви, а крім того мабуть позбудемося того переконання, яке існує між людьми, про великі багатсва Церкви».

Ще краще у Бельґії. Там голова католицької Церкви подав цілий ряд тем вірним до міркування і висловлення їх думки, бо він не хоче їхати до Риму на Синод, не знаючи бажань своїх вірних. От щасливі вірні, що мають таких пастирів!

Під впливом такого руху у світі підносяться боязко голоси і у нас. В католицькім місячнику «Світло» його редактор о. д-р О. Купранець помістив статтю п.н. «Цю статтю таки перепустила цензура».

Тут він звертає увагу на три явища в церкві, які він вважає не-церковними, а чисто людськими і природними, але невластивими, а навіть шкідливими. Сюди він зачисляє 1/ утотожнювання особи із інституцією Церкви, 2/ тактику ігнорування вірних в церкві і З/ засекречування фінансових справ у єпархії. Він твердить, що не тільки Владика, але навіть сам Папа не може утотожнювати себе із Церквою, бо він є тільки її головою на певний короткий час. Ігнорування приносить тільки шкоду для церкви, бо воно викликує серед вірних огірчення, недовір’я і реакцію. Владики, що очолюють нашу церкву, часто уважають себе такими високими достойниками, що їм не випадає входити в розмову із народом — своїми вірними, від яких вимагають сліпого послуху і гроша.

В 3-ій точці автор вимагає звітів із фінансових операцій єпархій, бо вона не є власністю владики, який є тільки її завідуючим. Це є власність цілої спільности – вірних єпархії. Часто збираються великі фонди на різні цілі в цілій єпархії. Засекречування вислідів тих збірок є шкідливе, зокрема в церковних інституціях і організаціях.

Сказано тут дуже ясно і дуже рішучо. Нема що тут додавати чи пояснювати. Треба тільки висловити признання цензорові, що мав відвагу і характер і пропустив цю статтю. Дотепер ще жаден мирянин не висловився так здецидовано.

Розмови організованого мирянства з Владиками ще найкраще проходили колись у Стемфорді. Однак без позитивного висліду. Останньо відношення цілковито погіршилося.

В Чікаґо приняв владика делегацію громадянства мабуть тому, що в її склад входили також представники громадянства, що погодилось на новий календар. Але те приняття — кілька хвилин, на стоячки, із запевненням старання про добро їх душ – краще щоб не відбулося. Додивляти треба терпеливість, нерви і покору тих делегатів, що видержали кілька мінут пониження. Як також слід подивляти моральний упадок і винахідливість дорадників владики, щоб так понизити гідність представників їх власних вірних.

У Філадельфії декілька разів відмовлено авдієнцію представникам організованого мирянства /Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ/. На запит чому владика не хоче говорити, один із церковних достойників у Філадельфії відповів здивованим тоном – як він може говорити із людьми, які його критикують. Де ж тут є християнська любов, прощення, покора? Чи ці чесноти християнські є призначені і голоситься тільки для тих найнижчих – для мирян?

Багато непорозумінь можна б оминути, коли б була добра воля, і християнські чесноти, і щоб був бодай якийсь діялог – можливість обмінятися думками з Владиками. Як кориснішою виглядала б праця мирян тоді. Як інакше виглядала б наша мирна маніфестація перед палатою репрезентанта Ватикану у Вашінґтоні, що зробила нам так багато прихильного розголосу в цілій світовій католицькій пресі, коли б на чолі тої маніфестації ішли наші владики! В цім випадку Рим мусів би негайно поступитися, бо знав би, що за цею маніфестацією зараз прийдуть тверді рішення владик.

Церкви деяких народів, як ось бельгійського, німецького, французького чи навіть американського, реформують відношення мирян і ієрархії в дусі постанов Собору Ватиканського II, хоч сучасна консервативна ватиканська адміністрація не дуже то сприяє тому. Українська Церква і її Владики стоять далеко від тих процесів, зі шкодою для самої Церкви.

Текст меморіялів до Святійшого Отця від священиків і від мирян

5 грудня 1970 

Владика Люїджі Раймонді

Апостольський Делеґат до Сполучених Стейтів Америки

3339 Массачусеттс Авеню, Н.В.

Вашінгтон

 

Ваша Екселенціє,

В загрозливі часи, які переживає Українська Католицька Церква в Сполучених Стейтах Америки, ми, підписані священики Стемфордської Єпархії, бажаємо висловити наше занепокоєння з приводу теперішньої її ситуації і вияснити декілька стосовних факторів. Ми уклінно прохаємо Вашу Ексцеленцію взяти ці наші ствердження до уваги й переслати цей документ нашому Святійшому Отцеві Папі Павлові.

1. Під впливом Декрету про Східні Католицькі Церкви, що був прийнятий Другим Ватиканським Собором, рух за створення патріярхату Української Католицької Церкви, а тим самим і помісности, постійно зростає.

2. В зв’язку з посвяченням Собору Святої Софії в Римі усі українські католицькі Єпископи, за вийнятком одного, зібралися були під проводом Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого на ІV Архиєпископський Синод, що тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року.

3. Прийняті на тому Синоді постанови були широко розголошені українською пресою у вільному світі. І хоч українські вірні вважають їх для себе законом наші Єпископи однак їх не здійснюють.

4. Ця нерішучість у проголошенні законочинности тих постанов, що були прийняті на Синоді, створює все більше напруження в рядах вірних, що досягає тепер кризового моменту.

5. Без огляду на наші заходи внести замирання в цій ситуації ми не можемо більше контролювати наслідків цього напруження між вірними без співпраці зі сторони наших Єпископів; тим більше що з незрозумілих для нас причин наші Єпископи мовчать у цій справі.

6. Як священики що знають своїх людей ми можемо запевнити, що їхні дії в цій справі є спонтанні і заслуговують признання як змагання за справу, що піднесе релігійного духа й скріпить нашу церковну організацію. Будь яке намагання очорнити ці дії, наче б вони були інспіровані ворогами Бога й Церкви було б великою кривдою для наших вірних.

7. Ми глибоко стурбовані цілою ситуацією, і нам залежить на тому, щоби поділитись ось цим нашим занепокоєнням із Святійшим Отцем.

Ми маємо честь, Баша Ексцеленціє, залишитись з пошаною,

о. Михаїл Курило
о. Николай Дереш
о. Петро Огірко
о. Богдан Смик
о. Юрій Гнатишак .
о. Лев Ліщинський
о. Богдан Волошин
о. Ярослав Шуст
о. Михайло Горошко
о. Володимир Андрушків
о. Клементин Прийма
о. Зенон Павлович
о. Николай Вояковський
о. Володимир Ґавліч ЧСВВ
о. Павло Теодорович
о. Іван Мак
о. Андрій Назаревич
о. Онофрей Волянський

 

До Його Святости Папи Павла VI у Ватикані

Ваша Святосте!

Ми, миряни Української Католицької Церкви, прибули сьогодні, 5 грудня 1970 року, до Вашінґтону, щоб скласти Вашому Представникові, Архиєпископові Люїджі Раймонді вияви нашої льояльности до нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого і нашу підтримку рухові за патріярхальний устрій нашої Церкви.

Ми пригадуємо Вашу присутність і Ваші заяви з нагоди посвячення Собору Святої Софії у Римі минулого року, які нас втішили й підтримували в прямуванні до нашого патріярхату. Одначе, заяви Кардинала Тіссерана й виразна політична лінія Кардинала де Фюрстенберґа виявлені впродовж минулого року вразили й обурили нас і змушують нас висунути питання про ставлення Апостольского Престолу до нашої Церкви.

Відбуття Четвертого Архиєпископського Синоду української католицької Ієрархії в Римі /29 вересня – 4 жовтня 1969/ було відрадною подією, яку захоплено привітали й підтримали наші комітети в усьому світі. Але, як нам відомо, Кардинал Максимільян де Фюрстенберґ вважав за відповідне заявити, що цей Синод, – скликаний і відбутий згідно норм проголошених на ІІ Ватіканському Соборі, – був нелегальний і неважний. У висліді цієї незвичайної заяви, яку ми не розуміємо і ке сприймаємо, багато схвалених нашою Ієрархією на цьому Синоді постанов не були виконані членами Української Католицької Ієрархії у Сполучених Стейтах Америки.

Кардинал Тіссеран у свойому вражальному й занепокоювальному листі від 26 липня 1970 виявив свій погляд, що «Україна це не традиційна назва… у політичній історії», та що «немає історичного обґрунтовання для надання Київо-Галицькій єпархії особливого титулу». Яка гостра суперечність між цим історичним примітивізмом і словами, що Ви їх виголосили з нагоди надання кардинальської гідности нашому Митрополитові Кир Йосифові. Ви говорили про Вашу «глибоку пошану до нього й до усієї української нації». Ми не раз втішалися Вашою батьківською уважливістю у Ваших висловах про надання нам «високого представника /нашої/ єдности,… міцного осередка релігійного й національного життя», та Вашим заохочуванням до цієї нашої єдности, щоб ми були «національно живими». Ви пророкували нам розвиток і ріст у добрих і великих діях нашої «боротьби за збереження національної окремішности». Ми ніколи не припускали, що в коротці нам доведеться змагатися за цю окремішність з членом Вашого Папського двору.

Наставлення цих визначних представників Римо-Католицької Церкви, – неприхильне нашій Церкві й нації та загрозливе самому їхньому добротриванню. – Є цілковитим запереченням довгої низки освідчень і розумних дій у користь нашої Церкви, що їх виявили Ви й Ваші славної пам’яти попередники протягом останніх тридцяти років. Одначе ми воліємо, – замість бути розчарованими заявами Кардинала де Фюрстенберґа та Кардинала Тіссерана – звернутися до освідчень іншого пов’язаного з Конґреґацією Східніх Церков прелата, сина Сходу, Кардинала Акація Коусса. Він багаторазово стверджував, також у публікаціях, що Українська Католицька Церква повинна мати свій патріярхат.

Ми, звичайно, напружено свідомі й глибоко засмучені тим, що кардинали, які говорили й писали з такими прикрими наслідками про нашу Церкву, мали також успіх, використовуючи людські слабості в культивуванні духа сервілістичного кар’єризму серед деяких наших слабших ієрархів, як також серед деяких членів наших чернечих чинів. Господньою ласкою їхній вплив був незначний, але їхнє високе становище уможливило їм хибно представляти почування переважної більшости вірних українців-католиків, які є непохитними прихильниками Кардинала Кир Йосифа Сліпого як безсумнівного голови Української Католицької Церкви.

Ви, Святійший Отче, недавно писали до Генерального Секретаря У-Танта, захищаючи право усіх народів і громад на вільний розвиток, відповідно до їхніх матеріальних, інтелектуальних і духових спроможностей. Ви багаторазово стверджували Ваше переконання, що постанови ІІ Ватиканського Собору повинні служити «не так завершенню, як вирушенню до нових осягнень». Ви сказали, що «зерна життя посіяні з буття Церкви мусять зростати й осягнути повного достигання». Разом з іншими Отцями Собору Ви писали в Декреті про Східні Католицькі Церкви про Ваше «гаряче бажання заснувати нові патріярхати там, де виявиться потреба».

Немає необхідности пригадувати Вам про вірність, яку виявили українці-католики до. Престолу Петра і про жертви, які вони понесли задля єдности з цим Престолом, – хоч би тільки під час Вашого життя. Немає більш відданих синів і дочок Церкви, як ті чоловіки й жінки, які стверджують свою приналежність до українського обряду, і які визнають Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого за свого батька й провідника.

Чи Ви, Святійший Отче, можете сумніватися у правильності й потребі патріярхального устрою і правління для громади, яка нараховує шість мільйонів вірних? Українська Католицька Церква об’єднує багато більше число вірних аніж п’ять інших обрядів разом, – а вони пишаються патріярхальним устроєм. Справді, Українська Католицька Церква становить сімдесят п’ять відсотків усіх східніх християн, що нині перебувають у єднанні з Апостольським Престолом у Римі. Чи ж дивно, що при наявності цих підстав українці-католики зживають таких висловів, як «несправедливість» і «зрадливість», коли говорять про відношення Апостольського Престолу в останніх місяцях до нашої громади?

Святійший Отче, вже рішуче запізно на побожне красномовство. Надто часто представники Апостольського Престолу ламали приречення, не розуміючи, – як видається – ані Ваших, ані Святого Собору бажань. Сумніви, розчарування і журба, що їх переживали українські вірні останні дванадцять місяців були ще більш поглиблені дипломатією представників Апостольського Престолу, яка стверджувала побоювання, що Українську Церкву не тільки використовують і безоглядно вживають як пішака задля уявних здобутків, але що й саме добробуття Української Церкви фактично перекреслене із-за політичних користей.

Святійший Отче! Ви є цією єдиною особою, що спроможна змінити ці почування зневіри й розчаровання які глибоко огорнули нашу громаду. Тепер йдеться не про що менше, як тільки про віродостойність Апостольського Престолу і про єдність Католицької Церкви. Ватиканський Собор попіклувався про мандат на наш патріярхат. Наша Ієрархія згромаджена на Синоді формально проголосила своє бажання, щоб наша Церква була завершена патріярхатом. Наші вірні однодушно підтримують такий устрій. Не покидайте ж Української Церкви в добі, коли вона дає все нові лави чоловіків і жінок щоденно наражених на мучеництво за їхню християнську віру й їхню відданість Католицькій Церкві.

Подайте нашому Отцеві, Верховному Архиєпископові Кардиналові Кир Йосигаозі Сліпому, вияв Вашої охочости, щоб, – згідно зі східнім звичаєм і практикою, – наш патріярхат міг би бути проголошений в наступному році.

У печалі й надії,

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька

Коментар про неплідний соборчик

Сучасне життя нашої церковної спільноти ставить особливі вимоги до наших священослужителів та владик. Ці вимоги дотичать не лише духовних та пасторальних кваліфікацій священослужителів, але також самої програми церковної праці. Діється це тому, що наша спільнота складається з людей, що стоять на різних соціальних, культурних та інтелектуальних щаблях, що живуть серед різного оточення, та що стимульовані II Ватиканським Собором та постановами Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик – ясно домагаються заспокоєння духово-релігійних потреб.

І при такій ситуації сам священик не в силі упоратись із завданням. Він потребує напрямних, бо труднощів та проблем у нього багато. Ось деякі з них: як зацікавити наукою Ісуса Христа свою паству, що часто має кращу освіту, ніж він сам; як пояснити деякі біблійні оповідання студіюючій молоді, що має високе знання в біології та природничих науках; як задержати відчужену від суспільства молодь; як примінювати вчення Христа до вимог вірних, що терплять різні недостатки; як притемнити зовнішний блеск Церкви в користь духовних вартостей; як розв’язати проблему двомовности літургійної мови, що на цьому терені є плавбою між Сциллею та Харибдою; яке становище зайняти до перенаселення в світі; як пояснити деякі церковні «правди», що їх вчені теологи беруть під сумнів; чому владики не реалізують постанов Синодів Українських Владик; яке їх становище до Матери-Церкви в Україні, Помісности Української Католицької Церкви, Її Патріярхату; яке їхнє відношення до особи Верховного Архиєпископа; екуменічного руху та відношення до православних братів; як зарадити втечі вірних до інших обрядів та Церков; як врятувати упадаючий церковний спів, звання дяко-вчителів, і таке інше? Таких питань і їм подібних є більше і на них священослужителі шукають відповіді.

Зрозумілим є, що «думаючі» священики потребують відповіді на повищі питання негайно. І вони сподівались їх одержати, коли в дні 22 жовтня ц.р. вибирались на Соборчик у Філядельфії. На жаль, гірко розчарувались. Замість інструкції, ті священики, що відважились взагалі заторкнути пекучі питання, зустрілись з повною мовчанкою приявного ВПреосвященнішого Владики-Митрополита та заявою предсідника, що він, предсідник, не є компетентний давати відповіді. Це так зневірило приявних, що на другій сесії, вже не багато з них залишилось бо вони чимскорше роз’їхались додому.

Дійсно нас огортає заздрість, коли ми спостерігаємо запал, з яким римо-католицькі владики взялись до праці над усучасненням їхнього обряду та як різко з часу II Ватиканського Собору змінилась їхня пасторальна та наукова робота серед вірних.

Чому у нас все ще панує феодальна система інерції і невіжества? Чому послуговуватись ігноруванням духових потреб священиків та мирян в пастирській праці? Як далеко зайдемо, послуговуючись неуцтвом? Чи не є очевидною потреба інтелектуальної підбудови у нашій епархії-митрополії? І чи могли заспокоїти духові потреби священиків два запрошені оо. Василіяни, що живуть відокремлено від мирян та священиків-душпастирів та не відчувають їхніх духових потреб? Чи нема у нас вчених теологів, що їм дорога наша Церква і та роля, що Вона повинна відіграти в по-Соборовому часі? Коли ж діждемося усучаснення?

Ми вважаємо, що і ми можемо знайти відповіді на поставлені вгорі питання. Нам лише треба взяти за вихідну точку і базу Постанови Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик. Там знайдемо не лише відповіді на потреби дня, але також базу для плянування і на будуче.

Про мовний Збруч та Мунгольське ґетто

Другий Ватиканський Собор прийняв постанови про конечність введення живих мов у церковні Богослужби, а наші владики їх прийняли та нормували постановами Архиєпископських Синодів з 1965 та 1969 років. Залишаючи в засаді надалі церковно-слов’янську мову, Архиєпископський Синод з 1956-го року рішив ввести з часом і в міру потреби живу, українську мову в св. Літурґію та інші священодіяння. нашого обряду. Також дозволено в разі конечности вживати за виразним благословенням місцевого владики візантійсько-українського обряду теж інших мов – у читанні Апостола і Євангелії /після їх прочитання українською мовою/, та ВІРУЮ, ОТЧЕ НАШ, ВІРУЮ ГОСПОДИ та у проповідях.

У доповненні до повищих постанов – Синод з 1969-ого року дозволив у точці 16-тій Постанов – на впровадження інших мов також у діяконських частинах /єктеніях/, якщо у храмі служиться більше св. Літургій та, якщо заходить справжня потреба. Згідно з ухвалою, впроваджування цих додаткових частин в інших мовах, вимагає узгіднення та апробати Верховного Архиєпископа.

У допущені чужих мов Синод руководивсь ось такими мотивами:

  1. зберегти органічну цілість та єдність нашого обряду на землях України та поза її межами,
  2. зберегти цілість УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ Церкви /УКЦ/ – в Україні і по всіх поселеннях українців в світі,
  3. дати можливість і тим нашим вірним, що не розуміють достаточно української мови, духово користати з наших Богослужб та почувати себе приналежними до УКЦеркви,
  4. зберегти зв’язок з нашими однокровними, православними братами та в той спосіб сповнити екуменічну місію.

Як знаємо з преси, в деяких єпархіях нашої діяспори вже введено живу українську мову в церковні Богослужби. На щастя, маємо вже не лише св. Письмо, але також текст св. Літургії – українською мовою. І тому нічого не стоїть на перешкоді введенню української мови – по інших єпархіях діяспори, де цього ще не зроблено. Можна теж вводити і інші мови, у дозволені Синодами частин Богослужб, якщо на це є дозвіл Церковної влади.

На жаль, мусимо ствердити, що тутешні владики УКЦеркви, як і деякі священики, не впроваджують в життя повищих постанов Синоду, згідно з їхньою інтенцією. Навпаки, замість їх обороняти, ці владики та священики їх зумисне ломлять, чи то безправним впроваджуванням англійської мови, чи то неприхильною поставою до української мови в св. Літургії. А це є грубим порушенням постанов Синоду. І цего порушення допускаються не лише тут роджені священики, що їм чужа українська проблематика, але також випускники Львівської, Римської та інших Духовних Семінарій. Панує повне мовне безладдя помимо того, що Архиєпископські Синоди сподівались зрозуміння цих рішень самими владиками та усіми прошарками нашого суспільства. Наші владики сподівались, що усі наші миряни, та духовні особи – візьмуться до праці, щоби реалізувати повище рішення та дати кожній УКРАЇНСЬКІЙ ДИТИНІ відповідне ЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ і в той спосіб допомогти їй бути живим членом своєї рідної Церкви. Таке рішення, а не інакше зробили наші владики на Архиєпископському Синоді, і тому служіння св. Літургій, чи уділювання св. Тайн, як пр. Подружжя, виключно англійською мовою є САМОВІЛЬНИМ, КАРИГІДНИМ ВЧИНКОМ кожного священика, що це робить, впроваджуванням анархії до нашої Церкви, та зумисним провадженням до ліквідації УКЦеркви – дорогою творення ще одного, цим разом – МОВНОГО «ЗБРУЧА».

З острахом довідуємось, що згідно із заявою відповідальних церковних кругів на терені Філядельфійської єпархії – аж 23 парафії послуговуються в Богослужбах виключно англійською мовою. Це діється мабуть за тихою апробатою Митрополичої Канцелярії. Для прикладу бажаємо згадати, що один мирянин Вашінґтонської парафії, що його прізвище є нам відоме, мабуть в добрій вірі, хоч і не добре поінформований, звернувся до Митрополичої Канцелярії по інформації в тій цілі, щоби була введена англійська мова у цій парафії. В тій цілі він відвідав канцлера Філядельфійської єпapxiї, який поінформував відвідувача, що дозвіл на введення англійської мови видає не владика, а місцевий парох. Ця заява збуджує в нас журбу за будучність УКЦеркви на цьому терені та зміцнює переконання, що місцева церковна влада не є на висоті завдання, якщо йдеться про зберігання нашого візантійсько-українського обряду. Бо без української мови наша Церква вже Українською Церквою не буде. Вона стане ще одною МУНГОЛЬСЬКОЮ /Пітсбурґською/ провінцією.

Якщо взяти під увагу повище становище філядельфійського канцлера, то стає ясним, чому священики на власну руку вводять англійську мову в св. Літургію та інші Богослуження. Як нас інформують – до цих піонерів англізування нашої Церкви належать оці священики на терені Філядельфійської Митрополії: оо. Віктор Поспішил з Картерет, Мирон Козмовський з Кемден, Андрій Банчок з Вільмінґтону, Степан Тиханський з Нортгемпону, Михайло Пиріг з Філядельфії, Степан Гриньох з Оліфанту, Рассель Данильчук з Карнеґі, Йосиф Насевич з Арнольлу, Волтер Качмар з Летровб, та Михайло Нестор з Мек Кіс Ракс. Це ще не повна листа прихильників мовного «Збруча» в УКЦеркві. В додатку, повне безладдя панує в св. Літургії, якщо йдеться про поминання Верховного Архиєпископа. Одні поминають … кардинала /це ті, що йдуть по обов’язуючій в єпархії лінії/, інші взагалі не поминають особи Верховного Архиєпископа /це 100% льоялісти єпархіяльного напрямку/. До них належать оо. Петро Липня. Ричард Семінар з Честеру, Раймонд Ревак з Брістолю, Йосиф Корба, ЧНІ з Факс Сейсу, Микола Бабак та Н. Корчинський з Рочестеру, та навіть Степан Хрепта із Стемфорду. Цей достойний отець шамбелян мав заявити, «що він немає часу поминати Верховного Архиєпископа».

Заходить питання: хто дозволяє ламати постанови Синодів? Чи владики про це знають? Чи балаганять самі священнослужителі? Чи діється це за тихою апробатою «з гори»? Миряни повинні шукати відповіді на повищі питання і в той спосіб моральним тиском вимагати виконування Соборових постанов.

Та це ще не кінець лиха. Також бюлетені з церковного життя друкуються часто лише англійською мовою. Хто бажав би про це переконатись, хай погляне в бюлетень церкви св. Марії у Картерет. Ні одного словечка рідною мовою !

Погана ситуація панує також в ділянці молитовних книжок. В деяких призначених для «БИЗАНТАИН РАЙТ», вже не знайдете української мови, як видно зі сторінок молитовника парафії св. Марії. Замість призвичаювати молоде покоління до української азбуки та мови, їм подається фонетичну підмінку, щоб ту мову вони могли раз на завжди забути.

З повищого видно, що синодальні постанови Архиєпископського Синоду УКЦеркви, щодо вживання живих мов, не є реалізовані на цьому терені згідно з обов’язуючим законом. Мабуть не краще мається сплата в інших єпархіях: стемфордській та чікаґівській.

Чому так діється, чому так мало любови виявляють тутешні владики і деякі священики до свойого, рідного обряду? Чи дійсно вони підписували СОБОРОВІ ПОСТАНОВИ на те, щоби їх опісля ігнорувати та насміхатись зі своїх власних підписів під соборовими ухвалами? Ми не хочемо вірити, що церковний провід на цьому терені не бажає опреділитися по стороні ПОМІСНОСТИ УКЦ та ПАТРІЯРХАТУ. Ми не хочемо вірити, що наш церковний провід бажає, для нашої Церкви в ЗСА лише статусу ще одної МУНГОЛЬСЬКОЇ єпархії, статусу забезпеченого залізним листом від префекта Східньої Конґреґації – на взір того, що його одержав владика Коціско, та в якому кардинал Фюрстенберґ запевняв мунгольських пастирів, що УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ їм не загрожує та, що вони і надалі підлягатимуть безпосередньо Римській Курії.

Дехто суґерував думку, щоб ті, що їм не по нутру і не до вподоби український характер нашої Церкви, перейшли до існуючого вже мунгольського ҐЕТТО, що покищо є гарантоване листом від «ясного пана» з Курії. Кажемо покищо, бо є можливим, що духово-національне відродження 1938-1939 років в Карпатській Україні – та включення цих земель в Українську, хоч і Соціялістичну, Республіку, докотиться до Пітсбурґа та полонить уми наших братів, що покищо свідомо – чи не свідомо терплять від мадяронсько-словацького iгa в т. зв. рутенсько-візантійській Церкві. Ми не хочемо вірити, що це є ціллю ТРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ВЛАДИК і не хочемо навіть бачити такого ісходу, бо ми віримо, що такий ісход таки почнеться колись, але з Пітсбурґа через Філядельфію до Українського Материка, а не навпаки. Наші владики, отці духовні, ченці, черниці та і усі ми, миряни, повинні сміло і повсякчасно боронити прав нашого обряду, його розвивати, закріплювати, поширювати та удосконалювати /гл. Постанови Синоду/.

Оце й обов’язок кожного з нас, що є зумовлений любов’ю до своєї, рідної Церкви та свойого народу. На цьому скористає теж Вселенська Церква – мозаїка різних обрядів і традицій.

Роля мирян у допомозі Церкві на основі рішень ІІ Ватиканського Собору

Другий розділ Конституції Церкви має наголовок «Божий Нарід». Божий Нарід це є всі, що вірять в Христа, а через Хрищення стають членами Церкви. До Божого Народу належать миряни, духовенство і монашество. Серед Божого Народу мирян є понад 99 відсотків.

Четвертий розділ Конституції Церкви є під наголовком «Миряни». Миряни не є священиками, чи монахами, але це є вірні християни, що через Хрищення стали членами «Божого Народу», та є злучені в одну родину вірою, надією і любов’ю.

Миряни є покликані до Апостоляту через Хрищення і Миропомазання. Суть Апостоляту є в поширюванні любови до Бога і ближнього. Кожний мирянин стоїть перед світом як символ Воскресіння і як символ Живого Бога. Мирянин для світа є тим, чим душа для тіла.

Священики знають, що вони не є покликані самі виконувати місію, але вони мають признати священодіяння і харизми вірних. Миряни є одні тілом з Христом, через участь у Святих Тайнах, проповідництво і поширювання Царства Христового на землі. Там, де заходить потреба /через брак священиків і переслідування/, миряни можуть уділяти Святе Причастя і проповідувати віру Христову, але під наглядом ієрархії.

Христос дав мирянам свою царську власть і царську свободу, служити ближнім та провадити їх до Царства Христового – себто царства правди, справедливости, любови і мира.

Миряни мають відзначатися особистою святістю і жертвенністю. Миряни, в усіх ділянках туземного людського життя, у кожному званні праці і професії, в родині і спільноті, мають працювати над переміною світа, щоби упорядкувати дочасні справи по Божому пляну.

Поступ культурний, технологічний, економічний, та всі продуктивні сили мають служити всьому людству, а зокрема підносити гідність людини, її свободу і щастя.

Христос установив Церкву для спасіння душ людських. Церква не є сама для себе, але для «Божого Люду», його добра і спасіння. Церква не може існувати без ієрархії, але Церква і ієрархія не можуть існувати без вірних. Ієрархія, що управляє Церквою, має служити мирянам. Авторитет, яким втішається ієрархія, вона має уживати в дусі покори, любови і зрозуміння супроти мирян. Христос сказав: «Хто хоче бути першим – хай буде слугою всім». Виразно сказано, що різниця між ієрархією і мирянами включає в собі злуку взаїмної потреби.

Духовні провідники /ієрархія і духовенство/ повинні бути у безпереривномому діялогові з мирянами та слухати їх професійних порад і опіній, що відносяться до добра Церкви. Душпастирі повинні підносити гідність і відповідальність мирян, уживати їх мудрих порад, давати свободу і місце на дію-працю, визнаючи обов’язки піддержати приватну ініціятиву.

Миряни повинні відкрито виявляти Пастирям свої потреби і бажання у дусі свободи, довір’я, відваги і Правди, але з пошаною до душпастирів і їх уряду. Індивідуальний мирянин, що має знання, компетенцію, чи надзвичайні здібности, має дозвіл, а часом і обов’язок, висловити свою опінію у справах, що відносяться до добра Церкви.

Коли миряни висловлюють свою опінію, то через органи основані для згаданої цілі Церквою у світлі правди, відваги, добра, пошани і любови. Миряни повинні прийняти рішення душпастирів, бо вони репрезентують Христа і є пануючими Церкви.

Церква складається з різних народів і є внутрішньо зрізничкована, себто має партикулярні Церкви, які заховують свої традиції. У Христа і в Церкві немає расових, національних і соціяльних різниць. Трон Петра є Предсідником цілого збору, охороняє законні різниці, та в той самий час доглядає, щоби різниці не підкопували одності, а радше її скріпляли.

Правдивий католицизм є тоді, коли кожний нарід вкладає у спільну скарбницю свого ґенія.

У відділі під наголовком «Церкви відділені від Риму» читаємо: «Багато Східних Церков сягають Апостольських часів. Церкви Сходу пам’ятаючи про конечність єдности Церкви цілої… мають силу і обов’язок рядити самі собою після властивої їм дисципліни, яка відповідає їх вірним і є більше сприяюча для їх душ».

У Декреті про Східні Католицькі Церкви читаємо таке: «Католицька Церква оцінює інституції, літургію і традиції Східніх Церков, як неподільну спадщину Вселенської Церкви».

Тому II Ватиканський Собор подає кілька принципів у піддержці відновлення Східніх Церков:

«Цей Святий Синод голосить, що Східні Церкви формують у лоні Католицької Церкви сепаратні Церкви і Обряди, при чому заховують ту саму віру, святі Тайни і уряд.»

«Церкви Сходу і Заходу мають право і обов’язок рядити самі собою, по своїй питомій і індивідуальній процедурі.»

Східні Церкви є очолювані Патріярхами, які зі своїми Синодами є найвищим авторитетом для всіх справ /Церкви/ Патріярхату.

«Те саме відноситься правдиво до Верховних Архиєпископів.»

Східний Патріярх це є єпископ, що має юрисдикцію над всіми Митрополитами, Єпископами, священиками і вірними Його території або обряду, згідно з канонічним правом, без упередження до примату Папи.

«Нові патріярхати повинні постати там, де є потреба, а вони є проголошені Екуменічним Синодом або Папою.»

Патріярха вибирає Синод Партикулярної Східної Церкви і реферує до Апостольського Престола.

«Патріярх рядить Патріярхатом зі своїм Синодом, та реґулює всі справи Патріярхату, а зокрема справи свят, обрядів і мови, та реферує Апостольському Престолові.»

В дусі вище сказаного, Українська Католицька Церква, найчисленніша зі всіх Східніх Церков об’єднаних з Римом, має право і обов’язок, як Помісна Церква, оформитись у патріярхальний устрій.

Якраз тепер є велика і конечна потреба.

Українська Католицька Церква, від часів Унії до тепер, натерпілась за з’єдинення найбільше, як котра небудь інша Церква. За вірність Апостольському Престолові наш нарід і його Церква перенесли гори терпінь, мучеництва і насильних ліквідацій. Рідна наша Церква страждає горем мовчазного терпіння. І немає нікого, щоби став в Її обороні, осушив сльози і дав надію. У вільному світі Українська Католицька Церква розрослась в чудесний спосіб. Ми хочемо зберегти нашу Рідну Церкву у вільному світі, піднести Її, за ласкою Божою, до ще кращого служіння Богу і свойому призначенню.

Український Патріярхат закріпить нашу Церкву і піднесе Її до вищої гідности. Нашим Ієрархам, духовенству і мирянам треба одної Церкви, одного обряду, одного правно-церковного устрою, одної мови.

Нам треба Українського Патріярхату.

Ми повинні бути близькі до наших братів Православних Українців традиціями Церкви, звичаями, мовою і надією єднання, бо ми виросли з одного кореня, хоч злучились із Римом.

Завданням мирян є помогти зберегти нашу Церкву українською.

Коли наші предки приймали унію, то виразно заявили: «Ми хочемо зберегти обряди і церемонії Східніх Церков, Грецьких і Руських, не роблячи ніякої зміни в них». Юрій Липа у творі «Призначення України», 1938 p., пише: «Творці унії зміняли зверхність Царгороду на послух Римові, але бажали свою З’єдинену Церкву вдержати назавжди Українською Церквою».

Суть і призначення нашої Церкви є бути Українською Церквою і якраз тим маніфестувати соборність і католичество. Бо коли наша Рідна Церква розгубить по дорозі життя свою українську ідентичність, то Вона розплинеться в морю Західних Церков, або у всесоборній візантійщині. Цього не бажає Божественний Спаситель, що оснував Церкву, і цього не радить II Ватиканський Собор. Ми повинні бути у діялозі зі Західними Церквами і Східними, як рівні і повноправні.

Вправді ми прийняли віру з Візантії в грецько-слов’янськім обряді, але через століття життя і досвідів ми убрали Христову Віру в українську одежу – обряд. Віруюча українська душа через віки перетопила усе, що було чуже, у горнилі свого ґенія і створила Українську Церкву. Український нарід прикрасив Рідну Церкву своєрідною музикою співом, звичаями і обрядами, оживив Її глибокою вірою і окропив кров’ю мучеництва.

Перед нами великі труднощі, але нам не вільно зневірюватись, опускати руки від молитовної праці і змагань. Наші цілі Божі і святі. Ми засвідчуємо живу віру і любов до своєї Рідної Церкви. Христос говорить до нас виразно: «Просіть, а дасться вам, стукайте, а відчиниться вам, шукайте, а знайдете».

І до вас всіх членів Товариства відносяться слова нашого національного пророка Тараса Шевченка:

Борітеся – поборете:

Вам Бог помагає;

За вас сила, за вас воля

І правда святая!

Хай члени Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви облечуться духом наших славних історичних братств, які стояли незламно на сторожі збереження Рідної Церкви, хай Мученики – Ісповідники нашої Церкви освятять наші зусилля. Нехай постать їх Блаженства Йосифа вчить нас усіх незламности духа.

У кожного з нас є туга за волею нашого народу, за волею Рідної Церкви. Наш ум переповнений журбою за долю Церкви у вільному світі.

Ми усі тут зібрані занесімо щирі молитви разом з нашими братами православними і протестантами, щоби Господь у своїм милосердю благословив здійснення мрій Юрія Липи, висловлені у «Призначенні України»: «Щоби життя ще втілило відвічний міт Апостола Андрія, міт про Українську Церкву, що сіятиме не роздор, не ворожнечу в українській расі, а глибоку одність і велику любов до свого призначення».

/Доповідь виголошена на Крайовому З’їзді Мирян у Філядельфії 13 вересня 1969 року/.

Лист патріярха Максімоса V до папи Павла шостого

Друкований нижче лист треба розглядати в світлі довгої кампанії патріярхів Максімоса IV /Саєг/ і Максімоса V /Гакім/ і їхніх патріярших Синодів за відновлення їхніх старинних прав і прероґатив, згідно з постановами II Ватиканського Собору. Конкретно це означає драматичний змаг між патріярхом і римською куріяльною Східньою Конґреґацією для Східних Церков за те, хто має номінувати нового мелхітського екзарха у Бостоні, /ЗСА/. Конґреґація обстоює, що навіть коли II Ватиканський Собор привернув патріярхам їхні традиційні права, то коли йдеться про номінацію бостонського єпископа, то тут ще діє закон «Motu Proprio» (Cleri Sanctitati), із 1957 року. Згідно з цією процедурою Рим номінує єпископа, який має бути залежний лише від Римського Престола, а не від патріярхального Синоду.

Події, що призвели до цього листа були такі: після смерті єпископа Юстина Найми у червні 1968 року патріярх Максімос V скликав синод мелхітських єпископів у вересні 1968 року, який просив Папу Павла Шостого про уживання традиційного патріяршого права щоби іменувати бостонського єпископа. Папа запевнив, що він персонально заінтересований в цьому й обіцяв скору відповідь. 12 листопада 1968 року від Східньої Конґреґації відповідь прийшла така, що Папа повірив цю справу Понтифікальній Канонічній Комісії, яка саме ревідує канонічне право, але тимчасом Рим мав би призначити його власного апостольського екзарха для мелхітів у ЗСА.

Патріярх і Синод знова звернулись з проханням до Папи, чи не могли б вони прислати одного із їхніх мелхітських єпископів на апостольського адміністратора до Бостону, доки каноністи не сформулюють нових процедур. 16 грудня минулого року Східня Конґреґація дала неґативну відповідь.

20 лютого 1969 року була скликана пленарна сесія Сх. Конґреґації щоби вирішити це питання. Цей лист, датований 16 лютого, вислав патріярх Максімос V Папі безпосередньо перед своїм виїздом до Риму. 20 лютого на пленарній сесії це питання не було обговорюване, але Східня Конґреґація вислала патріярхові письмо такого змісту, що мелхітське духовенство, яке живе у ЗСА, вибере з-поміж себе трьох кандидатів на Єпископа, а Папа зробить остаточний вибір єпископа.

Мелхіти зробили останню спробу. 9 і 10 травня патріярх Максімос V скликав синод 18 єпископів у Айн-Траз, у Лібаноні, який твердо вирішив домагатись юрисдикції патріярхату над американськими мелхітами.

За усі неґативні висліди із такого змагу у сфері екуменічних відносин з православними синод робить відповідальною перед Вселенською Церквою і перед історією, виключно Східню Конґреґацію.

_______________________________________________________________________________________

 

 * * * * *

  Патріярх Антіохії і цілого Сходу Александрії і Єрусалиму

Байрут

16 лютого,1969·

Серед грізних труднощів, з якими я тепер зустрічаюсь, я нормально звертаюся до Батька і Найвищого Зверхника Церкви у кого я завжди вірив і для кого я плекаю батьківський респект і тотальну відданість

Я приїжджаю до Риму щоби бути учасником Кардинальського Збору, який дискутуватиме вибір майбутнього екзарха для мелхітів y ЗСА. Ви знаєте, Ваша Святосте, наші позиції і позиції Східньої Конґреґації. Проблема, яка різнить нас із Східньою Конґреґацією є в наших очах дуже валентна підставі багатьох студій, реляцій і заяв авторитетних істориків і каноністів я стверджую, що право нашої Церкви і нашого патріярхату завжди оспорювалось тими, хто займає відповідальні становища у Східній Конґреґації.

Моя поїздка до Риму могла б бути пояснена як резиґнації з прав, які я обороняю. Багато наших вірних листами відраджували нас цю поїздку через можливість понижуючої деструктивної персональної невдачі якщо йдеться про права, за які я борюсь вже вісім місяців, не згадуючи тут старань мого славної пам’яті попередника.

Тому моя подорож – це риск, який я беру, маючи повне довір’я до Вашої блаженної особи. Я впевнений, що обіт Вашої Святости полагодити ці справи супроводиться повним розумінням моїх мотивів за які я борюсь, іменно за майбутнє й за саме існування Мелхітської Церкви. І це дає мені переконання, що Ваша Святість сповнятиме ролю арбітра поміж мною і Східньою Конґреґацією.

Канонічне право перед ІІ Ватиканським Собором, встановлене чужою екуменічним проблемам й принципам церковної єдности ментальністю, несправедливо обмежило юрисдикцію нашого патріярхату до кордонів Отаманської Імперії, а наші емігранти ставались залежними від місцевих ієрархій. Ми зносили цю несправедливість в надії на покращання ситуації поскільки наша еміґрація була ще в початковій стадії і нечисленна. Але від тоді усе змінилось:

1. Останній Екуменічний Собор відновив права Східніх Церков управляти себе згідно з їхніми традиційними законами, /Декрет про Східні Церкви ч. 5/, і відновив патріяршу гідність з правами і привілеями, які вони мали в старині, /Декрет ч. 9/, так що юрисдикція, за яку я борюсь є нормальним правом нашого патріярхату. Мало того – історико-юридичними студіями ми доказали, що наш патріярхат встановляв колись екзархати поза його територією, /Католікуси/, і поза Римською Імперією.

2. Через сучасну політичну і соціяльну ситуацію в арабських країнах христіяни еміґрують в застрашаючих пропорціях. Східніх христіян виеміґрувало більше як залишилось в їхніх рідних краях, і ця тенденція продовжується. Чи можемо ми в таких умовах уживати застаріле канонічне право і зредукувати наш патріярхат до географічного або історичного поняття?

3. Проблема екуменізму і єдности зобов’язує усіх заінтересованих знайти найкращі можливости для їх реалізації. Ватиканський Собор пішов так далеко, що прийняв постанову першого Собору Апостолів у Єрусалимі, «Не можна настановляти того, що непотрібне». Чи потрібним є встрявання певних авторитетів у номінацію нашого єпископа у ЗСА коли наш Синод і патріярх бажають, можуть та мають право і відповідальність вибору пастиря для їхніх вірних? Коли відмовляється Східним Церквам їхнє традиційне право, то що варті тоді екуменічні старання католиків і їхні поїздки та відвідини голов автокефальних церков?

4. Православні патріярхи, вірні своїм старинним традиціям, і вимогам часу, виконують їхню юрисдикцію над їхніми вірними в цілій діяспорі, із ЗСА включно, без яких небудь обмежень. Чому така юрисдикція має бути відмовлена Східнім Католикам? Чи вони мають бути упослідженими за те, що стали католиками? Секретаріят Єдности й Східня Конґреґація стали останніми часами опозиційними й ворожими до нас. Чи ми маємо бути жертвою виправлення століттями повторюваних помилок латинських місіонарів і Апостольських Делегатів?

5. Богом інспірованого жесту Вашої Святости відвідати Єрусалим і обняти Патріярха Атанаґораса ніхто так щиро не прийняв, як ми східні християни. Це наша Церква сприяла такому зближенні Сходу й Заходу століттями, за що вона приймала денунціяцію і навіть удари.

6. Опозиційне ставлення до нас певних латинських каноністів і латинізаторів походить від неправильного розуміння обряду і від їхнього самолюбства. Бони не зрозуміли того, що патріярх для орієнтальних є центральним елементом у формації їхньої Церкви, історії і навіть суспільного життя. Сьогодні це поняття поширене серед вірних на патріяршій території, і поза нею в інших краях.

7. Наші діти за кордонами прив’язані до нашого патріярхату. Цю відданість потверджують листи від нашого священства, питомців і вір­них, які рішуче відкидають можливість відірвання їх від патріяршого престола який вславив їхню Церкву й обряд, і який репрезентує одиноку дорогу духового збереження їх в країнах їхнього замешкання. І чи буде це гуманно під претекстом ануляції старих прав проти волі вірних не дозволити їм бути собою в країнах, де респект до людських прав є недискусійний?

8. Закінчуючи ці міркування, за дозволом Вашої Святости, говорячи прямо від щирого серця, нехай мені можна буде поставити питання: якщо завтра їх Блаженство Патріярх Атанаґорас і його Синод об’єднаються канонічно з Римом, чи будуть вони змушені до підданости Римові так, як їхні братя католики, яким Рим святочно обіцяв задержати їхні традиційні права і привілеї? І чи не будуть їхні вірні колонізовані під латинським мандатом без права бути собою коли лише латинський інтерес заопонує їм?

Ваша Святосте! Це сумаричне міркування є доказом наших вимог, з якими я приїжджаю до Риму. Але понад усі ці міркування ми ставимо обіт Вашої Святости даний нам…

Я прошу Вашу Святість вибачити цю безпосередність, бо це є безпосередність сина Церкви, який має на думці не лише свою малу Церкву, але й Церкву Вселенську. Це безпосередність зраненого сина, який має повне довір’я до доброти і справедливости Отця.

Прошу прийняти, Ваша Святосте, вияви мого респекту й відданости. Цілую сердечно Ваші святі руки,

Максімос V Гакім

Патріярх Антіохії і всього Сходу,

Александрії і Єрусалиму.

(передруковано із скороченнями з журналу «Діяконія», видання число 3, 1969)

Як доносять останні пресові агенції, гострий конфлікт між католиками мельхітського обряду та Східньою Конґреґацією який тривав майже рік, полагоджено полюбовно. Мельхітський Синод вибрав на екзарха до Америки архиєпископа Тавіля, дотеперішнього патріяршого вікарія в Дамаску, Папа затвердив цей вибір. Його вибір як і затвердження, згідно з повідомленнями світової преси, оголошено одночасно в Дамаску і Римі. Архиєпископ Тавіль знає місцеві обставини й одночасно буде намагатися зберігати церкви мельхітського обряду від латинізації та затіснювати єдність з усією мельхітською Церквою та її головою, патріярхом Максімосом V. Це не лише поразка Східньої Конґреґації, але й просуваної деким думки про творення окремої «візантійської церкви з різних східніх обрядів» а Америці.