екуменізм

Україна на другому Европейському Екуменічному Зборі (23-29.06)

На 2-му Европейському Екуменічному Зборі (ЕЕЗ) Українську ГКЦ представляла делегація на чолі з єпископом Любомиром Гузаром; делегати брали участь у пленарних заходах та складанні робочих і підсумкових документів. Численні виступи, зустрічі та інтерв’ю позитивно коментувалися австрійською пресою.

Крім них, на 2 ЕЕЗ прибуло з України біля 160 мирян. В їх числі 40 осіб (представники Фонду св. Володимира, Львів) виступили як зареєстрована «група ініціятив» зі своєю програмою; решта влилися у 10-тисячну масу індивідуальних учасників. Група ФСВ за своїм складом була поліконфесійною; основу становили греко-католики, але були і представники УПЦ КП, Вірменської Апостольської Церкви, Церкви Християн Віри Євангельської, а також юдейського віровизнання.

На «ярмарку ініціатив примирення» — «Аґора», під духом велетенської торгової площі, 160 груп протягом усього часу 2 ЕЕЗ демонстрували різнородні стенди; серед них і ФСВ представив свій стенд під державним прапором і девізом «Україна між Заходом і Сходом». За допомогою фотографій, малюнків, карт, символів, гасел, статистичних даних, документів та інших текстів, використовуючи слайди та відео, був показаний лаконічно, але з великою виразністю шлях відродження Української Церкви та духовної культури, краса мистецтва та візантійського обряду, досягнення у подоланні міжконфесійних напружень шляхом таких заходів, як три з’їзди УМХ, відновлення Львівської Богословської Академії, проведення міжконфесійного міжнародного табору молитви, праці та відпочинку «Злагода», показана інформація про духовне життя національних меншин (вірмен, євреїв), тощо. З живим зацікавленням знайомилися відвідувачі стенду з багатою виставкою найновіших видань «Свічада»; для гостей безперервно забезпечувалася усна інформація та відповіді на численні питання постійними черговими, що добре володіли німецькою, англійською та французькою мовами. Для гостей «Аґора» ФСВ спеціяльно підготував брошурки з короткою інформацією про Україну та У ГКЦ, буклет про діяльність ФСВ. Гості мали змогу придбати цю та іншу літературу, листівки, репродукції ікон, мистецькі сувеніри, українські поштові марки тощо. Стенд постійно облягали численні журналісти, молодь, гімназисти, родичі та вболівальники з української діяспори; немалу рекляму зробив для УГКЦ Патріярх Алексій II — кожному було цікаво поглянути на тих, що «лягли каменем спотикання проти примирення Москви з Римом». Біля стенду велися безперервні розмови, нав’язано немало нових контактів з австрійськими та ін. мирянськими організаціями, поглиблено давні зв’язки, конкретизовано пляни дальшої міжнародної мирянської співпраці. Експозиція стенду, підготовлена архітектом Миколою Прокоповичем та групою митців, весь час динамічно, «на ходу» мінялася з урахуванням особливого зацікавлення гостей та необхідної актуальної інформації. Без перебільшення можна констатувати, що цей стенд був одним із найбільш відвідуваних. Незвичайно ефективно причинився для цього молодіжний камерний хор «Осанна» (керівник Володимир Бень), що своїми високомистецькими виступами притягав відвідувачів із цілої «Агора», подібно, як і діксіленд-джаз-група «Медикус», що викликала бурхливі овації.

Серед гостей стенду зустрічалися численні давні знайомі — єпископ Гомайєр, сестра Тереза ван Геттерен, о. Якоб Ферґ, Ґеорг Копецький, проф. Інгомар Трац, що радо вписувалися у пропам’ятну книгу.

Згідно з програмою 2 ЕЕЗ група ФСВ провела «слухання» на тему «Україна між Заходом і Сходом» (модератор Роман Крип’якевич), ілюстроване відеофільмом про відродження Церкви і духовного життя в Україні й закінчене пожвавленою дискусією і виступом хору «Осанна».

Двічі проводилися «крайові зустрічі» України

збір учасників 2 ЕЕЗ різних конфесій з України, де владика Любомир Гузар характеризував сьогоднішній момент і підводив підсумки всьому, що зроблено у нас у пляні примирення. В ході дискусії вирисувалася необхідність дальшої постійної праці у цьому напрямку. Складено і прийнято звернення українських учасників до організаторів 2 ЕЕЗ, а також проект створення структури (Мережі) для скоординованої праці в царині примирення й екуменізму.

На трьох богослуженнях (латинського й візантійського обряду) хор «Осанна» дав зразок літургічного співу найвищого рівня. При вщерть заповнених храмах миряни прийняли це чудо примирення з глибоким зворушенням, та ще й із зрозумінням, бо проф. Трац встиг за одну ніч приготовити і естетично видрукувати для своїх співвітчизників німецькомовні пояснення до українських текстів літургії.

На декількох плянованих концертах і численних позаплянованих експромтах хор «Осанна» і група «Медикус» продемонстрували багатогранність української клясичної й популярної музики та культуру нашого краю.

Справжньою нагородою за труди підготовки і проведення збору була фундована проф. Трацом поїздка по Стирійських Альпах з відвіданням і молитвою подяки перед чудотворною іконою Марії-Цель (відоме місце паломництва).

Роман Крип’якевич

Екуменізм: до характеристики явища і поняття

Грецьке слово «ойкумена» (звідси «екуменізм») означає «всесвіт», «заселений світ». Як особливий напрямок розвитку богословської думки в християнстві екуменізм виник й утвердився у XX ст. Від попередніх пошуків богословами різних конфесій основ єдности християнського світу його відрізняло те, що негативні настанови у відносинах між Церквами, організаціями, громадами поступалися місцем позитивним, а зближення християн вбачалося на шляху діялогу, кращого взаємного пізнання, спільного служіння. Екуменізм як у теорії, так і на практиці — це позитивне світосприйняття, позитивне мислення і позитивна поведінка з високою мірою довіри до відповідальності! церковних ієрархів, священнослужителів і кожною християнина.

Те, що сьогодні визначається як «екуменізм», не є чимось новим у християнстві: вся його історія позначена онтологічною, глибинною внутрішньою єдністю. Від часів пришестя Христа і донині кожне наступне покоління християн приречене шукати відповідь на, здавалося б, наївне, навіть дитяче питання: чому ми маємо бути єдині, а також на вирішення завдання: як саме до цього наблизитися? Говорячи про ці проблеми, Клайв Льюїс, апологет християнства за покликанням і професор філології в Кембріджі за фахом, зазначав, що кожне віроісповідання, якщо не за вченням, то за духом «найближче до інших є в самому центрі — там, де знаходяться найвірніші його сповідники. А це наводить на думку, що в серці кожною віросповідання є щось або хтось, хто, попри всі розбіжності, всі відмінності в темпераментах, спогади про взаємні переслідування, говорять тим самим одним голосом, тією ж самою мовою».[1]

У центрі екуменічною богослов’я стоїть ідея єдности християнства — ЦІЛІСНОСТІ! Христовою хітону (Іоан. 19:23). Церковні поділи іі розколи, жахливі у своїх жорстокостях хрестові походи іі криваві релігійні війни, анатеми, конфесійний фанатизм тощо – все це, з погляду екуменізму, трагічні події історії християнства, але вони мають належати виключно минулому і не переноситися у сьогодення. Спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділює Церкви — ось що бачиться основою зближення.

Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення до відродження спілкування у Таїнствах між роз’єднаними сьогодні християнськими Церквами (коінонія, комунікатор ін сакріс) того спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами у перших віках їх існування. Реальне подолання відчуженості між християнами бачиться учасникам екуменічного руху в поєднанні зусиль як у сфері соціяльного служіння, так і в розвитку діялогу, метою якого є вивчення й аналіза тих богословських положень, що є спільними, або призвели до відчуження. Ведення богословського діялогу є прерогативою вищої церковної влади, експертів. Але вже сьогодні набутки в цій сфері надають можливості для співпраці християнських громад різних конфесій. Одне застереження висловлюється при цьому всіма Церквами — шлях до екуменізму є проблемою виключно внутріхристиянською. А тому втручання до цієї сфери будь-яких позарелігійних, світських, у тому числі й державних, чинників є неприпустимим.

Засадничими принципами теорії і практики екуменізму є рівність Церков — учасниць діялогу, їх взаємоповага, довір’я між ними і любов. Через те й найбільша кількість опонентів «звадам екуменізму» є в Церквах чи громадах з обмеженою церковною свідомістю, де самі ці принципи вразила корозія, де мають місце прояви конфесійною тріюмфалізму або самовихвалення, егоїзму, ксенофобії, залежности від політичних сил, де зберігаються атавістичні претензії на виключність у свідченні істини.

У термінах сучасної психології прихильників і противників екуменізму ми, послуговуючись визначенням американо-німецького пхисоаналітика і філософа Еріха Фромма, охарактеризували б як прибічників християнства як релігії відповідно гуманістичної о і авторитарного типів. Адже відомо, що одні іі ті ж самі «релігійні твердження можуть висловлювати протилежні настанови людей». Сутністю авторитативної релігії, за Фроммом, є «підкорення владі зa відсутності любови та поваги до особи». «Метою людини в гуманістичній релігії є осягнення величезної сили, а не величезного безсилля…, самореалізація, а не покора. Віра виступає твердим переконанням, що грунтується на власному досвіді роздумів і почувань, а не на сприйнятті умовиводів будь-якої о авторитету. Переважаючим настроєм туї є радість, тоді як настроєм авторитетної релігії, як правило, є смуток і почуття провини».[2]

Якщо ж спробу вати охарактеризувати прихильників і противників екуменізму в термінах сучасної соціології. ми могли б визначити їх як представників відповідно відкритою і закритого типів свідомомсти. Своєрідним символом, що віддзеркалює позицію перших, стали актуальні іі сьогоденні слова митрополита київського Платона (Городовського), сказані ще наприкінці минулого століття:

«Огорожі, що їх понаставляли люди в церкві, не спробу дати визначення поняттю «екуменізм». «Термін «екуменізм», — зазначалося в матеріялах конференції, — вживається стосовно історії Церкви. Свідомість і діяння Церкви екуменічні, оскільки вони скеровані на здійснення Єдиної Святої Церкви, братства християн, що визнають Єдиного Господа».[3] Тут же містилося твердження, що істинність вчення про Христа як главу Вселенської Церкви, універсальність якого було оправдано у II ст. св. Ігнатієм Антиохійським. «Ми віримо,— заявляли учасники Оксфордської конференції, — в нашого Господа Христа… Ми вірні Йому як Главі Церкви, як Царю Царів, Володарю Володарів».[4] Це визначення стало теоретичною підвалиною, яка уможливлювала подальше зближення християнських Церков, зародження між ними двосторонніх богословських діялогів.

Обидві конференції — в Оксфорді та Едінбурзі — ухвалили рішення про необхідність їх організаційного об’єднання. Спільна нарада, скликана 1939 р. в Утрехті, вирішила провести в 1941 р. асамблею для утворення Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Цього разу на перешкоді стала Друга світова війна. Лише після її закінчення 1948 р. в Амстердамі відбувся перший конгрес ВРЦ. 148 його делегатів репрезентували переважно протестантський світ.

Синод Російської Православної Церкви відмовився від участи в роботі Всесвітньої Ради Церков. На раді голів і представників Автокефальних Православних Церков 1948 року, яка проходила у Москві, екуменічний рух було визначено «як нову спробу зведення Вавилонської вежі, як ознаку чергової омани людства… що походить віл пороку гордині. Завдання внутрішнього органічного з’єднання він підмінив зовнішнім механічним об’єднанням». Стверджувалось, що екуменічний рух є «чужим розумінню істинної церковної єдности» і щоб піти йому назустріч означало б продати скарб віри, що ми його зберігаємо, за сочевичну юшку земних вигід узяти участь у ловах душ людських за ці вигоди».[5]

У 1961 р. Православна Церква в Росії стала членом Всесвітньої Ради Церков. Поза сумнівами, що і в першому , і в другому випадках вирішальними у ставленні до екуменічного руху були позацерковні чинники. Власне РПЦ знадобилося ще понад три десятиліття, аби визнати, що шлях екуменізму — це «шлях збирання зі Христом і во Христі (Синагогія). на основі «Єдности» (Койнонія) і «Згоди» (Симфонія) у вірі, надії та любові. Шлях цей можна було б назвати «динамікою католичности» або «динамічною католичністю», по-слов’янськи ж — «соборністю».[6]

На установчому конгресі ВРЦ були відсутні також і представники Римо-католицької Церкви. Від часу виникнення екуменічного руху на зломі XIX – XX ст. і до часу завершення понтифікату папи Пія XII (1939 — 1958) РКЦ принципово дистанціювалася від нього, а проблему осягнення єдности за традицією трактувала в посттридентських категоріях, тобто приєднання через унію «нез’єднаних» християн до Апостольського Престолу . Прикро, але цілком очевидні вже на першу половину XX ст. здобутки екуменічної думки в лоні Східніх Католицьких Церков, насамперед Української Греко-католицької, не були ще однозначно усвідомлені Вселенською Католицькою Церквою як власна ділова спадщина, зокрема і як основа для зближення з православ’ям в цілому.

Ще 1928 року в енциклиці «Морталіюм анемос» папа Пій XII давав роз’яснення причини, що, за його думкою, унеможливлюють діялог католиків із протестантами: останні у своєму віровченні забагато втратили з апостольського Передання і тому діялог з ними буде безперспективним доти, доки вони не повернуться до церковної Традиції, Святого Передання. У папському посланні говорилось, що «… можна зустріти чимало некатоликів, які проповідують братерське єднання; але нікому з них не спадає на думку підкоритися настановам і вказівкам намісника Христа. Нині вони твердять, що з радістю, на однакових правах, як рівний з рівними, готові вести переговори з Римською Церквою; однак, коли б вони могли, можна бути певним, вони б зробили все, аби уникнути такої форми угоди, яку вони вихваляють, щоб лишитися при тих думках, через які, блукаючи й роблячи помилки, вони опинилися поза єдиним Христовим стадом.

Виходячи з цього, зрозуміло, що Апостольський Престол аж ніяк не може брати участь в їхніх конгресах… Католики не повинні приставати до подібних спроб чи підтримувати їх, оскільки у протилежному випадку вони сприятимуть ширенню псевдохристиянської релігії, яка на тисячі миль є віддалена від істинної Церкви Христової… Рід людський має належати до Церкви, але не до зведеної тими, хто перебуває в омані, а до тієї, що її заснував Христос, тобто до Католицької Апостольської Римської Церкви».[7]

Кардинальні зрушення у католицькому розумінні екуменічної проблематики пов’язані з рішенням ІІ Ватиканського Собору (1962-1965). У Православ’ї та Протестантизмі вони були сприйняті хоча і схвально, однак на загал досить стримано, оскільки очікувалося, що Католицька Церква рішучіше долатиме тиск консервативної частини Собору. Стосовно ж власне Католицької Церкви, то Собор зруйнував чималу кількість стереотипів, які впродовж віків визначили характер її взаємин із християнською ойкуменою.

Дух оновлення був присутній уже у вступі до сягають неба».[8] Цю ж ідею ілюструє максима датського богослова і філософа Сьорен Кірк`єгор: «Двері до щастя відкриваються назовні».

Однак, не мусить дивувати, що прикладів закритого, авторитарного типу свідомости у ставленні до подолання розділень серед християн було і залишається набагато більше, ніж відкритого, гуманістичного. І насамперед те, що «людині люди є і, можливо, завжди будуть перебувати у меншості». (Віктор Франко).[9] Противники екуменізму з лав, приміром. Російської Закордонної Православної Церкви твердять, що «перегородки в церкві» — «це стіни, що розділяють», підкреслюючи, що відокремлення Православних Церков від єретиків почалося ще за часів Вселенських Соборів. Відбувалося воно заради збереження православної віри від загибелі внаслідок змішування зі згубними єресями.[10]

Подібний тип свідомости в наші часи бачимо у поведінці афонських монахів: вони відмовилися поминати під час богослужінь ім’я Вселенського патріярха Димитрія, який, на їхню думку, «ухилився від православної еклезіології» внаслідок зачарування екуменізмом. Подібні погляди обстоює фундаменталістська православна Церковна ліга Америки (CШA), яка піддає обструкції діяльність Всесвітної Ради Церков. Це ж бачимо і в рішенні Собору Російської Закордонної Православної Церкви (1983 р.) піддати анатемі екуменізм як явище та у проголошенні самої себе «совістю усіх православних».[11]

Ще один показовий приклад. Якщо екуменісти закликають святкувати Неділю Торжества Православ’я як свідчення істинности та єдности християнства, їхні опоненти продовжують розглядати цей день як символ перемоги над єретиками і всіма відлученими від Церкви.

Цілком очевидно, що противники екуменізму воліли б звести все християнство до однієї своєї власної — конфесії. Неспроможні бачити єдність у різноманітності, цілісність у взаємодоповнюваності окремих елементів, вони агресивні по відношенню до тих православних, які ведуть богословський пошук разом із католиками і протестантами. При цьому інославному світові ультимативно заявляється, що сама Православна Церква — істинна Церква Христова, а всі інші мають бути до неї покликаними; що тільки її Таїнства несуть благодать; що християнську духовність можуть осягнути тільки ті, хто пізнає її в лоні Православної Церкви тощо.

Авторитарна агресивність є абсолютно несумісною з екуменічним світосприйняттям, яке грунтується на закликах апостола Павла до свободи: «Господь же — дух, а де Господній дух, там воля» (II Кор. 3:17); «Христос нас визволив на те, щоб ми були вільні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову… Ви бо, брати, покликані до свободи» (Гал. 5. 1:13).

Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесійну багатобарвність, бере свої початки у протестантських екуменічних ініціативах першої половини XX ст., які саме і привели до зародження нового богослов’я єдности.

У 1910 р. в Едінбурзі на Всесвітній місіонерській конференції представники різних протестантських Церков і організацій одностайно затвердили резолюцію про нагальну потребу у проведенні всесвітньої християнської конференції. Головним її завданням мав стати «розгляд усіх проблем віри та церковного устрою» як передумови для зближення християн, що належать до різних віросповідань. Це був принципово новий погляд на проблему подолання відчуження серед християнських Церков і спільнот. Тут не ставилося питання ані про «спасенну істинність» якого-небудь одного з віросповідань і навернення до нього всіх інших, ані про унію — приєднання чи то цілої Церкви, чи то її частини до іншої, що було притаманно відносинам між католицьким і православним світами. За вихідне положення в Едінбурзі було прийнято тезу про необхідність пошуку інтегруючих чинників, тобто з’ясування, що саме об’єднує в єдину цілісність різноманітні віросповідання, які поклоняються Ісусу Христу як Господу і Спасителю.

Спалах Першої світової війни уповільнив підготовку такої конференції. За цей час у протестантському середовищі набули виразних окреслень два відмінних погляди на реалізацію ідеї єднання: практичний, прибічники якого за пріоритетне вважали налагодження ділового співробітництва між Церквами в ім’я спільного соціяльного служіння («Життя та Діяльність»), і віровчительний, богословський, прихильники якого можливість зближення між християнами вбачали в спільному вивченню як тих богословських питань, що їх об’єднують, гак і тих, що причинилися до їх відчуження між собою («Віра та устрій Церкви»).

1925 року у Стокгольмі відбулася Всесвітня конференція організації «Життя та Діяльність», а 1927 у Лозанні — Всесвітня конференція під назвою «Віра та устрій Церкви». Протестантський світ, Англіканська Церква делегували на них чимало своїх представників. Досить повно були представлені Православні Церкви, Римо-католицька Церква не відгукнулася тоді на ці ініціятиви.

У 1937 році представники обох течій провели свої конференції: «Життя та Діяльність» в Оксфорді, а «Віра та устрій Церкви» в Едінбурзі. На Оксфордській конференції було вперше здійснено соборного декрету «Про екуменізм» (1964), який починався зі слів: «Сприяння відновленню єдности між усіма християнами — одне з головних завдань Священного Вселенського Другого Ватиканського Собору». В декреті було окреслено засадничі принципи екуменічної діяльности Католицької Церкви щодо різних християнських Церков, які загалом визначилися природою і вагою тих питань віри та церковного устрою, що є причиною розділення між РКЦ і Східнім Православ’ям, Протестантськими Церквами і громадами.

Декрет визначив зміст, що його вкладає Католицька Церква в поняття «екуменічний рух»: це є всі дії і починання, які, у зв’язку з рідними потребами Церкви і відповідно до вимог часу, виникають і скеровуються на користь єдности християн.[12]

Радикальна переміна у ставленні Католицької Церкви до екуменічного руху відбулася переважно під тиском реалій зовнішнього світу і стала однією з чільних складових усієї політики «аджорноменто» і «аппрофондіменто» (тобто всебічного оновлення Церкви відповідно до вимог часу папи Іоана XXIII (1958 – 1963) та його наступника папи Павла VI (1963 – 1978).

Від 60-их років на терені екуменізму розпочинають співпрацювати всі три головні відгалуження християнства — православ’я, католицизм, протестантизм. Окреслюються нові напрямки і перспективи зближення, пов’язані насамперед з його діялогічним характером, зміст останнього у кожному конкретному випадку визначається колом богословських питань, які вважаються спірними. Взаємне зняття у 1965 р. анатем, проголошених 1054 р. Церквами Рима та Константинополя, поклало початок зближенню між Католицькою та Православними Церквами.

Навіть короткий виклад історії формування поняття «екуменізм» та розвитку екуменічного руху в християнстві дає підстави не погодитися з тим визначенням «екуменічного руху», яке й досі подається в деяких виданнях, такому, зокрема, як виданий 1994 р. в Москві словник «Християнство». В ньому читаємо: «Екуменічний рух — рух за об’єднання християнських конфесій. Е.Р. є відбиттям кризи окремих християнських об’єднань і напрямків, наслідком секуляризації суспільного життя, інтеграційних процесів у суспільстві. Заходи, що здійснюються керівними органами екуменічного руху, є однією зі спроб подолання кризи релігії…».

Цілком очевидно, що коли йдеться про екуменізм, то найменше можна говорити про кризу релігії, а скоріше про набуття християнського нового дихання, нових перспектив, про християнство XXI століття, у якому авторитарні тенденції витіснюються гуманістичними, або ж за містким визначенням Клайва Льюіса про «просто християнство».

[1] Льюіс К. Просто християнство Пер. з англ., — Чікаго, 1990, с. 9.

[2] Фромм Э. Психоанализ и религия. В кн. «Иметь или быть?» — Пер. з англ. изд 2-е. доп. — М., 1990. с. 267, 248.

[3] Евлогий митр. Путь моей жизни. Воспоминания митрополита Евлогия (Георгиевского), изложенные по его рассказам Т. Манухиной. (1-е изд. Париж, 1947 — ІМКА ПРЕСС), М., 1994. с. 202.

[4] Fran KLV The Inconscions God — N.Y., 1985 P. 83-84

[5] Див. працю, написану з позицій «закритого» світогляду: Перепелкина Л. Экуменизм — путь, ведущий в погибель» — СПб. 1992, с. 27

[6] Там же с. 36-37.

[7] Тихон, игумен, Никитин В. Экуменическое движение и Русская Православная Церковь до ее вступления во Всемирный Совет Церквей. Журнал Московской Патриархии (далі — ЖМП), 1983, № 12, с. 65.

[8] Тhe Edinburgh Affirmation of the Faith and Order Conference 1937

[9] Cм. Деяния Совещания глав представителей Автокефальных Православных Церквей в связи с празднованием 500-летия автокефалии Русской Православной Церкви. 1. 11, М., 1949, с. 414—415.

[10] Заболотский Н. Да будут все Едино. (Ин. 17:27) ЖМП, 1994, № 4, с. 128.

[11] Mortalium ammos, 6 jan. 1928, AAS — ZZ, p. 5 seg.

[12] Второй Ватиканский Собор. Конституции, Декреты, Декларации. Пер. на русский яз., Брюссель, 1921, с. 126.

Декілька зауважень до українського екуменізму

Якщо говорити про екуменізм у його повному і сучасному розумінні, можна взагалі питатися, чи такий український екуменізм існує сьогодні. Може в якійсь мірі він існує як специфічне явище в умовах поневоленої України і релігійних репресій в Україні, але мабуть не на Заході в умовах вільного розвитку українських Церков та релігійних спільнот.

Екуменізм куди більше, як лише обопільне визнання, співіснування релігій, брак нетерпимости, чи навіть бажання в дечому маніфестаційно виступати речникам наших Церков спільно. Це більш, як толеранція, вияв громадської і національної солідарности, релігійний мир! Все це важливе і позитивне, але це ще не екуменізм!

Екуменізм, це прагнення до спільного перебування в Христі, визнання інших християн дітьми Христа, намагання відновити єдність у Христі через зближення, зрозуміння і пізнання своїх відмінностей, у яких не обов’язково слід бачити непереборні різниці, які можуть привести іноді до жахливих наслідків, як єресі, чи гріхове падіння при спілкуванні з іншими християнами.

Екуменізм — це не заборона, відмежування і розмежування, але зближення, заохота до спілкування, усвідомлення поєднуючих факторів при визнанні різниць. Нас можуть пізнати по тому, що ми є екуменістами, якщо ми боліємо нашим роз’єднанням, якщо ми молимося за нову єдність у Христі, якщо ми шукаємо для неї властивих шляхів.

У світлі цього мусимо сказати, що наш екуменізм ще вбогий, може ще лиш в пеленках свого розвитку. На відтинку взаємин між двома головними релігійними спільнотами — католиками і православними, з одного боку, і малими протестантськими об’єднаннями ця ситуація може найгірша. Ми — українці католики чи православні дивимося на ці новотвори на українському релігійному ґрунті як на чужі нововведення, які хочуть нарушити стан нашого посідання, рідко коли розцінюємо їх як справжній вияв релігійного шукання і глибокої віри, а лиш, як «маніпуляцію», пропаганду тощо. Ми залюбки висловлюємося про ці релігійні об’єднання з дозою згірдливости, як про «секти».

Чи існує екуменічне наставлення серед визнавців цих протестантських груп, мені тепер важко сказати, але принайменше є психологічна атмосфера, що дозволяє на нав’язання діялогу з релігійною більшістю. Ініціятива повинна вийти від цієї останньої. Маю враження із моїх досліджень становища релігії в поневоленій Україні, що там серед деяких кіл, так православних, як і католицьких, а можливо і серед різних протестантських об’єднань є більше вирозуміння і практичної настанови до екуменічної співпраці між віруючими різних релігій саме тому, що є сильніше відчуття єдности долі віруючих віч-на-віч з воюючо-безбожним режимом.

Тут бажано присвятити більше уваги нашим православно-католицьким взаєминам, бо це стосується 95% нашого віруючого народу тут на поселеннях, а понад 90% на Україні. Незважаючи на чисельну асиметрію відношення католиків до православних (1 : 6) в цифрах довоєнних, а насьогодні мабуть 1 : З, бо релігія на Східній Україні, а тим самим серед православних зазнала більшого спустошення, як на західньо-українських землях, обидві традиційні Церкви — Православна і Католицька мають у нас повне право громадянства і загальне визнання. Про них іноді й так говориться, як про головні національні Церкви. До такого урівноправнення привів можливо і той факт, що на еміґрації (поза Україною) ця пропорція корисніша для українців католиків, приб. З : 1.

Дозволю собі сказати, що таке вигідне кількісне відношення українців католиків на заході нас зобов’язує не лише до екуменічної ініціятивности, але й до більшого вирозуміння, жестів і до більше доброї волі.

На сучасних православно-католицьких взаєминах в Україні важить давнє і недавнє минуле. Це — взаємне поборювання, конкуренція, свіжі ресентименти добровільного і присилуваного переходу з однієї релігії на другу, головно в 19 і 20 стоп. Ці ресентименти свіжі на еміґрації, зокрема в Канаді й Америці. Ми вже готові забути насильне приєднання уніятів Волині і Правобережжя на православ’я, чи навіть Холмщини в 19 в., або й частини греко-католиків на Закарпатті, що добровільно стали православними, але якось нам важко погодитися, що теперішні православні церкви Канади чи й ЗСА, це в більшості колишні греко-католики, і тому для багатьох це ще т.зв. «відступники». Таке саме почуття мають напр. канадські українські православні до своїх колишніх одновірців — нетерпимість, ресентимент, недовір’я. Звичайно, сварки найдовше пам’ятаються й доходять до загострення в родині.

Натомість, у цих взаєминах належало б погодитися із станом, який заіснував 50 чи 60 років тому, визнати свобідне вирішення тих, що до цього розподілу причинилися, а залишити історикам вивчити причини й обставини якомога об’єктивно, а нам лиш повчитися на прикладі історії. Властиво, сьогодні вже живе друге і третє покоління нащадків зачинателів релігійної боротьби. Чи справді поступаємо ми по-християнському, коли звинувачуємо нинішнє покоління за вчинки батьків з одного і другого боку?!

Ще одна перешкода психологічного характеру виступає у нас: ми не є готові визнати помилок і чи промахів власного релігійного середовища. Це зокрема дуже важливе у стосунку до українців католиків супроти теперішніх православних на еміґрації, колишніх греко-католиків. З другого боку, є мало серед наших православних, які готові засудити публічно акт насильного ліквідування Греко-Католицької Церкви та переводу її на православну, мовляв, це сталася «історична справедливість». Виразне наставлення Української Православної Церкви у цьому відношенні справді б створило пригожу екуменічну атмосферу. «Свобода сумління» є наріжним каменем кожного екуменічного наставлення.

За останніх тридцять п’ять років на еміґрації, бо про це можемо ближче говорити, наші міжрелігійні взаємини визначаються певним релігійним миром, толеранцією, деякою зовнішньою співпрацею, кількома жестами доброї волі. Але не екуменізмом! А це тому, що ми не розвинули правильної екуменічної концепції. Ми українці католики, що-правда нав’язуємо до спадщини і екуменічного духа Великого Митрополита Андрея, але він випередив не лише деякі західні сучасні течії своїм наставленням, але навіть залишився малозрозумілим й у своєму власному середовищі. Довоєнні унійні з’їзди, це ще дуже початкуюча форма екуменізму, до того, радше репліка західнього унійного духа, що був наставлений на «приєднання нез’єдинених». В тому сенсі велися й унійні тижні в січні. Давно ми переконалися, що це не був справжній екуменізм. Його розпочав і розвинув щойно Ватиканський Вселенський Собор Другий і цей рух на заході серед католиків і протестантів справді набрав нині характеру екуменізму в чистому й справжньому розумінню. Нам би таки треба його краще вивчити і, що розумне і придатне, застосувати серед нас.

Тоді, як наставлення католиків було на «приєднання» і якийсь невиправданий месіянізм («пер вос меї рутені Орієнтем конвертендум ессе сперо»), то православні уважали католиків за історичних відступників, з якими може бути єдина мова на базі занехання Берестейської Унії й повернення до православ’я. Очевидно, ані одне, ані друге не є екуменізмом!

Головною спонукою церковного зближення чи єдности у нас є національний інтерес, щоб Україна релігійно була єдиною, сильною, соборною, бо, мовляв, роз’єднаними нас використовують сильні зовнішні потуги, в тому й церковні. Майже логічно така настанова завершується поглядом, що Україна потребує сильної національної Церкви без пов’язання із зовнішніми осередками християнства. Це є світська, патріотична й націоналістична мотивація, яка назагал сьогодні в світі є радше вийнятком, як головною течією.

Натомість, нам треба шукати за мотивами й спонуками чисто релігійними, які випливають з Христової Євангелії, з традицій апостольського християнства. Не думаймо, що єдина Церква, така чи інша, православна, католицька чи виключно «народова» врятує Україну. Україна може бути визволена вищими духовними вартостями і релігійним життям різних християнських спільнот. Єдність у Христі українських християн випливає із заповіту Христа, до неї треба прагнути, вона може здійснитися, повністю або лиш частково, дією Святого Духа і лиш при співпраці віруючих людей, а не виключно у висліді дії чи певних потягнень земної влади — світської чи релігійної. Це, отже, акт духовий, це насамперед і головно релігійна справа! Національна і політична справа може лиш посередньо і частково з цього скористати. Для існування української незалежної держави непотрібно єдности усіх християн, але вона потрібна для нас, щоб ми стали справжніми учнями й визнавцями нашого Спасителя!

Якщо виходити з цього, тоді ми перестанемо дивитися як на менших патріотів на тих, що приймають таку чи іншу форму християнського об’єднання, автокефалію із чи без пов’язання з Константинополем чи, врешті, єдність з Римським Престолом на началах помісности і Патріярхального устрою Української Церкви. На ці форми слід нам дивитися з погляду насамперед релігійного, а потім співзвучности з нашою історичною традицією і досвідом. Український екуменізм, хоч духовно натхнений тими самими ідеями й Христовою Благовістю, може набрати інші форми й концепцію єдности, як вони існують чи будуть існувати в інших народів. Можуть бути й реалізуватися різні переходові форми завершення цієї єдности, важливо лиш, щоб вихідні засади були правильні і здійснювані в екуменічному дусі.

З уваги на історичну традицію й досвід українських християн, наш екуменізм не може змагати до уніфікації помісних Церков у Римській Церкві. Визнання помісности і плюралізму мусить бути наріжним каменем нашої екуменічної думки. Тому не мають ніяких шансів і принципово стоять на фальшивих основах ті з українців католиків, які заради механічної й ідеальної уніфікації, а не єднання чи єдности, нехтують нашими здобутками віків і самобутністю київського християнства. До такого екуменізму православні повинні ставитися з підозрінням.

Для нас навіть берестейська формула не є ідеалом, бо ми знаємо, що вона не була тривалим і гідним узгідненням, а лиш конюнктурним. Проте, ми не перечимо нашої традиції, хоч намагаємося її змінити і покращати в дусі нової екуменічної думки і канонічних структур більшости християнських Церков. До цього вносять свій вклад так зв. з’єдинені Церкви, як і православні автокефальні, а навіть протестантські. Напевно, найближче до тої бажаної форми стоїть якась форма автокефалії, при одночасному визнанні вселенського патріярхату і першости римського первоєрарха чи престола.

Але це найменш сьогодні сутнє, щоб ми шукали за інституційними формулами. Вони радше нас ділять і перешкоджають екуменізмові. Куди важливіше усвідомлення нашої близькости, нашої молитовної єдности, визнання і співучасть у різних тайнах і спроба такої інтерпретації доґм, яка дала б нам найширшу можливість бути в одному стаді, хоч з різними традиціями, теологічними настановами (наскільки вони вміщаються в поняття єдиної Христової Церкви) і зі своїми набутими історично та сьогодні усучасненими структурами.

Це вимагає спокійної і вільної від усяких пересудів і задніх думок дискусій, студій, взаємопізнання. Мусимо визнати добре і цінне також у наших екуменічних партнерів, мусимо навчитися себе взаємно шанувати. Приклад доброї волі більше переконує, аніж словесні й доктринальні аргументи. Ми не проти наукового диспуту, але для звичайних віруючих душ більш важлива духова настанова, любов і християнські чесноти.

Коли перейти до практичного екуменізму, то можна б на сьогодні виставити такі побажання:

1. Виходячи з того, що обидві Церкви — Православна й Українська Католицька — мають те саме джерело й коріння в київському християнстві, маніфестуймо більше нашу спільність. Не перетягаймо і не переоцінюймо наші менше історичні, а може й випадкові різниці. Про ці останні слід дискутувати, але не забувати на суттєві спільні — у справах віри, обряду й традиції — цінності.

2. Якщо така думка нам буде присвічувати, то станьмо на становищі, що ми всі в однаковій мірі є спадкоємцями Володимирового християнства, і тому й тисячоліття офіційного введення християнської віри у нашій батьківщині будемо святкувати спільно. Не є добре переліцитовуватися в тому, хто більше чи менше має право на ту спадщину. Вона належить усім добрим українським християнам.

3. Навіть у межах сьогоднішної дисципліни дозволеної обидвома нашими Церквами намагаємося більше практикувати співпрацю і молитовну єдність. Спільні релігійні обходи, молитовні зібрання й Богослуження могли б нас не лише психологічно зблизити, але головно зблизити в Бозі, при цьому слід обопільно шанувати кожного з нас питоменності і особливі традиції. Важливе, щоб вони не були відходом від нашого спільного добра, а радше його збагаченням.

4. Українці католики мають в цьому відношенні особливе завдання і обов’язок привертати свої спільні старо-українські традиції і обрядові звичаї (напіви, літургічну культуру), яку ми затратили на протязі довшого часу, а то й відчужилися від неї. Це є наше спільне, і ми не лише з правом, але й гордістю та любов’ю мусимо до нього повертатися. Воно, в додатку, нас зближує з братами православними. Це стосується й номенклятури, й церковної зовнішньої культури, облечення й одягу священиків, іконопису, зовнішнього і внутрішнього вигляду церкви тощо. Це ж бо не маловажливий чинник зближення й екуменізму. В цьому відношенні мусимо перестати бути гібридними католиками, а стати всецільно східними. Дивлячися на деяких наших владик, зібраних в оточенні Папи Івана Павла II у філядельфійському соборі, важко сказати, які вони владики. Східність, українськість, обрядовість не можуть бути для нас лиш пустим словом, за яким криється латинська ментальність, а часто навіть і форма.

5. Нам треба б поробити заходи деяких спільних акцій. Вже говориться про спільні переклади Святого Письма, літургічних книг, молитов. Це нічого нового. Пам’ятаймо, що до другої половини 19 стол. ми вживали спільних текстів, і то православних. Лише в новітньому часі ми почали видавати окремі книги із настановою підкреслювати різниці. Це вимагало б утворення церковними ієрархіями спільних літургічних комісій. Ми католики вже не будемо чутися, що приходимо до православних братів з порожніми руками, бо вже й ми маємо деякий доробок. Немає сумніву, що під кутом теологічним, літургічним і літературним такі спільні тексти, приготовані найкращими нашими силами, будуть перевищати дотепер видані православні чи католицькі. Це вже починають робити католики й протестанти на Заході, хоч вони не мають спільної літургії, а наша ж Літургія таки спільна!

6. Наукові й історичні дослідження про саму істоту, минулий розвиток і сучасне наших Церков так само могло б відбуватися спільними зусиллями і в спільних наукових установах. Я не говорю про неможливе, бо вже спорадично досі проходили такі ініціятиви. Чому їх не відновити, а то й побільшити, але очевидно, з передумовою наукової об’єктивности, доброї волі і без всяких задніх думок виявити свою сторону правильною і вищою…

7. Можна собі уявити, що наші богослови і майбутні священики, а принайменше ті, що будуть працювати над науковими ступенями, могли б перебувати у спільних наукових закладах. Якби то справді було екуменічно, коли б вийшов добрий православний священик із УКУ в Римі, а український католицький науковець перебув кілька років і жив та працював і молився разом з українськими православними теологами в колегії св. Андрея у Вінніпегу чи св. Софії у Бавнд Бруку?! Зрештою, початки цього вже були у Львові.

8. Не говоримо вже, що могли б бути спільні видання, періодики, загальні, а може й присвячені спеціяльно екуменічній проблематиці. Можна б влаштувати спільні конференції, диспути, духовні вправи, що на них православну проблематику могли б розробляти католики і навпаки.

9. Врешті, толеруймо і шануймо релігійно мішані подружжя, бо це основа справжнього екуменізму. В такій родині при обопільній толеранції і любові народжується справжній екуменізм, живий, випробований у любові та благословенний Богом!

Оцих кілька думок і суґестій піддаємо до розваги усім українським християнам, а насамперед українцям католикам, бо й висловлюю їх як вірний нашої східньої Української Католицької Церкви.

Виступ православних проти нас

В тяжких змаганнях за помісність із керівними силами Ватикану дістаємо ще й удар від наших братів православних. «Українське Православне Слово», офіційний орган Української Православної Церкви в Америці, ч. 4 за квітень 1972 p., в статті «Ще одна нагода до невдоволення», подаючи невдоволення українського мирянства висвяченням о. Кривого без згоди проводу УКЦеркви, кінчить свої міркування так: «Про Берестейський» пакт Польщі з Римом та ті наслідки, що він їх приніс Україні, – вже чимало писали. Залишається вже тільки дивуватися, чому тоді наші брати-католики так уперто і цупко тримаються того пакту, що його підписали Польща і Рим «на зніщенє Русі»… «Отже ще раз пише редакція «УПСлова» — Польща і Рим. Чи це незнання і нерозуміння історії, чи таки свідома образа українців католиків? Чи одне і друге!

Не поляки ані Рим, але тодішня українська православна ієрархія ставила свої вимоги, чи услів’я на з’єднання, так до папи як і до польського короля, які мали ґарантувати їх. Артикул 32-ий вимог, /Благовісник Верх. Архиєп./: «Те все, ми — особи нижче названі, маючи охоту до тієї святої згоди для хвали Божого Імени і для спокою Святої Христової Церкви, ті артикули, які уважаємо потрібними для нашої Церкви і на які потребуємо наперед умов і запевнень на них від Св. Отця Папи і від Його Королівської милості…» Ці умови підписали: Михаїл — митрополит Київський і Галицький, Іпатій – єпископ Володимирський і Берестейський, Кирило Терлецький — єпископ Луцький і Острозький, Леонтій Пелчицький – єпископ Пінський і Туровський, Іоан – архимадрит Кобринськи – всі власноручно.

Знаємо з історії, що в той час українська православна шляхта масово переходила на римо-католицизм /Ярема Вишневецький/, православіє було дуже занепало, а константинопольський патріярх не мав можности, сили, чи авторитету дати йому поміч. При тому московські аґенти робили усі зусилля, щоб Українську Православну Церкву підкорити собі. В тій ситуації українська церковна Ієрархія шукала виходу зі ситуації. Вона бачила її у з’єднанні із Римом. І хто знає, як виглядала б нині Україна, коли б унію приняла вся Україна і коли б вона мала силу устоятися московській насильній акції за православієм. Може Пімен не очолював би нині нашої Церкви. І тому не можна тепер кидати каменем на тодішню нашу Ієрархію, мовляв, запродалась Польщі.

Дивує нас чому «УПСлово», УПЦерква, чи сам Митрополит завертають назад до давніх релігійних спорів. Кому це нині потрібно? Хіба нашим ворогам, щоб дальше нас розсварювати на релігійному полі. Чи тепер, у часі екуменічних розмов, у часі сердечних заяв і співпраці папи римського, вселенського патріярха царгородського i голови англіканської Церкви треба нам роздрапувати старі рани й питати одні других, на якій підставі ви існуєте?

Митрополит Мстислав мав опінію дійсного соборника, так серед православних як і серед католиків та на жаль, від часу його вибору на митрополита в Европі, а пізніше в Америці, він чимраз більше наступає на українських католиків. Не так давно видав заяву із осудом української католицької ієрархії за її відклики на права Берестейської Унії, у її змаганнях за автономію в світовій католицькій Церкві. Пізніше на тій підставі видав зарядження для священства не ставати разом до відправ із католицькими священиками /а сам став разом із католицьким єпископом Сапеляком при посвяченні пам’ятника Шевченка в Арґентині/. І так, ми замість вперед – ідемо назад.

Кажуть деякі православні, згідні з духом «ТПСлова» і заряджень православної консисторії – переходіть, ви католики, до православних. І треба запитати їх – до котрих православних; бо є тепер на еміґрації аж 5 зовсім від себе незалежних православних українських Церков. Вправді Церква під проводом владики Мстислава є найбільша, але Українська Католицька Церква на еміґрації є кілька разів більша, як усі разом православні. Творити шосту УПЦеркву? В тій ситуації і саме в часі стремління до поєднання усіх християнських церков таки найдоцільніше боротися за права й автономію внутрі католицької Церкви, найбільшої і найповажнішої між усіми християнськими церквами.

Також безпідставно критикують православні католиків за те, що вони не можуть осягнути патріярхату. А що стоїть православним церквам на перешкоді до структурального завершення православних церков? Тут вже нема ніяких фюрстенберґів, касароль чи якихсь пертрактацій з Москвою. Отже вина таки у них самих; незгода серед владик різних українських церков. Коли українські католицькі владики бодай час-до-часу виступають спільно в нарадах і посланнях, то цього ми ще не бачили у православних владик. Коли в Західній Україні існує ще Українська Католицька Церква в катакомбах разом із своїми підпільними єпископами, то про таку Українську Церкву у Східній Україні нічого не чуємо. Такої нема! Тому воно виглядає неповажно, коли репрезентанти православної Церкви проливають сльози над католицькою Церквою.

Вправді причиною заінтересування УКЦерквою проводом УПЦеркви подає «УПСлово» велику турботу, бо ж УКЦерква є частиною нашого національного організму, яка опинилася в полоні чужих центрів диспозиції, але трудно повірити у щирість цієї турботи у виді піднесення таких тяжких закидів, що унія накинена нам Польщею і Римом для знищення України.

Осуджуючи політику Риму супроти УКЦеркви не можна поминути мовчанкою того, що константинопільська патріярхія запродала Українську Православну Церкву московській патріярхії. А при нагоді відродження УАПЦеркви за часів митрополита Липківського відмовилася висвятити українського священика /самого Липківського/, на єрарха тої ж Церкви. Вона й до нині стоїть на тому становищі. Інакше бодай декляративно могла б проголосити уневажнення того торгу і визнати й проголосити українську православну Церкву автокефальною. Але така вже доля побитих та недержавних народів і тому не на місці, не розумно, є ставити собі закиди-образи, як це робить «УПСлово» під адресою українських католиків словами «…далі безмежно покірні чужим божкам».

Як далеко ми, не виключаючи деяких католиків, відстали від теперішнього духа часу, не тільки загально-світового, але таки нашого українського в Україні. Свідоцтвом цього може бути те, як ці справи уняв В. Мороз, за офіційним віроісповіданням православний, пишучи в обороні Української Католицької Церкви у Космачі на Гуцульщині.

Прикро є писати про ці справи саме в такому насвітленні, але трудно дальше зносити зневаги без оборони й не реаґувати на спроби розбурхання релігійних спорів і пристрастей.

Наради представників Східніх Церков у справі створення спільної екуменічної конференції

/УПБ, РИМ/ – У Ватикані, в резиденції Верховного Архиепископа Блаженнішого Кир Йосифа, відбулися дня 23 жовтня ц.р. наради представників Східніх Церков, учасників Папського Єпископського Синоду в Римі. Метою нарад було покликати до життя спільну Екуменічну Конференцію Східніх Церков. Ініціятором і господарем, який запросив на наради всіх на Синоді присутніх представників Східніх Церков, був Блаженніший Кир Йосиф.

На наради були запрошені; Блаженніші: Кард. Стефан І Сідарус, Патріярх Александрійський Коптів; Кард. Петро Меучі, Патріярх Антіохійський Маронітів; Кард. Максімос V Гакім, Патріярх Антіохійський Мелхітів; Кард. Ігнатій Антоній Гаєк, Патріярх Антіохійський Сирійців; Павло II Шейко, Патріярх Вавилонський Халдейців; Ігнатій Петро XI Батаніян, Патріярх Киликійський Вірмен; Кард. Йосиф Перекатіль, Архиєпископ-Митрополит Ернакулюм Малябарців, Індія. Високопреосвященні: Ґреґоріос В. Варґезе Танґалятіль, Архиєпископ-Митрополит Трівандрум Малянкарців, Індія; Матей Кавакут, Архиєпископ-Митрополит Чанґаначеррі Малябарців, Індія; Максим Германюк, Архиепископ-Митрополит Вінніпеґський Українців; Асрате Маріям Єммеру, Архиєпископ-Митрополит Адіс Абеба Етіопійців; Амвроз Сенишин, Архиєпископ-Митрополит Філядельфійський Українців; Стефан Коцішко, Архиєпископ-Митрополит Мангальський Русинів /Українців/ і Преосвященний Методій Дімітров, Єпископ-Коадютор Апостольського Екзарха Софії в Болгарії.

Блаженніший Верховний Архиепископ Кир Йосиф привітав усіх присутніх і поставив на обговорення три теми:

Однообразность представників Східніх Церков, якщо вони беруть участь в різних богослужениях латинського обряду.
Ставлення різних Східніх Католицьких Церков до виявів ворожої постави деяких екуменічних кіл до цих Церков. Справа т. зв. уніятизму.
Плян праці на екуменічному полі Східніх Католицьких Церков.

При обговорюванні цих тем присутні присвятили найбільшу увагу двом останнім темам, при чому Митрополит Кир Максим, член Секретаріяту Християнської Єдности поінформував присутніх про справжні проблеми відносно цього комплексу питань, піддаючи деякі суґестії, як повинні поступати Східні Католицькі Церкви.

Після обміну думок присутні вирішили:

Відбувати свої спільні наради в Римі кожний раз, коли тільки будуть відбуватися наради Папського Єпископського Синоду.
Уповажнити Митрополита Кир Максима – діяти в характері Секретаря групи представників Східніх Католицьких Церков та інформувати всі ці Церкви про всі важливіші справи і події з ділянки екуменічної праці всіх інших Церков.

Уповажнити Митрополита Кир Максима – в Секретаріяті Християнської Єдности бути речником Східніх Католицьких Церков.

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

екуменізм

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку