Єпархія

У 1872 році до бразильського штату Парана із Золочівщини прибула перша родина українських емігрантів. Це була сім’я Миколи Морозовича. Через кілька років переселення стало масовим. Українці активно облаштовували на новій території свій побут, зокрема релігійний, так, як у них це було на рідній землі. Саме тому наприкінці 1895 року громада з Ріо-Кларо звернулася до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням скерувати до Бразилії українського священика. В червні 1896 року до переселенців прибув отець Микола Михайлевич, а згодом – отець Никон Роздольський. Через рік до Бразилії приїхав отець-василіянин Сильвестр Кізима, і з цим приїздом почалася ще одна історія Чину, а також історія збереження ідентичності в умовах, коли латинська єрархія намагалася перетягти людей до свого табору, а духівників східної традиції не було. На щастя, з приїздом отця Кізими та завдяки його клопотанням перед Папою Бенедиктом XV цю проблему вдалося швидко вирішити.

Духовне життя українців у Бразилії розвивалося досить стрімко. В 1898 році у Прудентополісі відкрили першу парафію святого Василія Великого, а незабаром туди приїхали сестри-служебниці, які разом із отцями-василіянами упродовж семи років відкрили 35 українських шкіл.

У липні 1910 року в Куритибі відбувся перший Конгрес українців, на якому вони шукали шляхів забезпечення потреб своїх одноплемінників. Йшлося і про потребу священиків та єпископа. Учасники конгресу написали до тодішнього понтифіка Пія Х меморіал з проханням про юридичне оформлення громади греко-католиків Бразилії. З того часу наші вірні перебували під юрисдикцією латинських єпископів.

У 1952 році Папа Пій ХІІІ номінував латинського єпископа-кардинала Дома Жайме де Баррос Камару ординарієм для католиків східного обряду в Бразилії, який створив генеральний вікаріат для українських греко-католиків і призначив його вікарієм отця Климентія Прийму. Через кілька років, у 1958-ому, Папа Іван ХХІІІ іменував отця Йосифа (Романа) Мартинця титулярним єпископом-помічником кардинала, а в травні 1962-го – апостольським адміністратором для українців-католиків. Тоді ж буллою Qui divino consilio Папа встановив Апостольський екзархат для вірних УГКЦ, які живуть у Бразилії.

29 листопада 1971 року Папа Павло VI заснував єпархію святого Івана Хрестителя з осідком у Куритибі, першим ординарієм якої став владика Йосиф Мартинець. Після нього єпархію очолював Єфрем Кривий (1978 – 2006 рр.).

Нині кількість українців у Бразилії сягає п’ятисот тисяч осіб. І майже всі вони народилися вже у цій країні. Більшість із них належать до УГКЦ і є парафіянами 23 парафій (236 храмів), якими опікуються 20 світських священиків і 60 єромонахів Чину святого Василія Великого. Крім цього, з українцями Бразилії активно працюють сестри-служебниці, сестри-катехитки святої Анни (це українське згромадження було засноване саме в Бразилії), сестри-василіянки, сестри-йосифітки, а також члени Світського інституту катехиток Серця Ісусового. Їх праця у школах, лікарнях, будинках для дітей-сиріт і людей похилого віку, інтенсивні катехитичні та українознавчі курси під час літніх канікул приносять справді велику користь українській громаді.

З 1935 року в Прудентополісі діє Мала семінарія отців-василіян, а в Малетті – єпархіальна Мала семінарія, в Куритибі – дві Вищі духовні семінарії (єпархіальна та чернеча).

В травні 2014 року Папа Франциск підніс єпархію святого Івана Хрестителя з осідком у Куритибі до статусу архиєпархії та митрополичого осідку. Першим архиєпископом-митрополитом призначений дотеперішній єпарх владика Володимир Ковбич.

Одночасно Папа створив єпархію Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ з осідком у Прудентополісі, виокремивши її територію з новоствореної архиєпархії святого Івана Хрестителя та підпорядкувавши цьому митрополичому осідку. Першим єпархом новоствореної єпархії призначили владику Мирона Мазура (ЧСВВ), дотеперішнього єпископа-помічника Куритибської єпархії УГКЦ.

Створення цієї митрополії – справді органічний етап для УГКЦ, адже українці Бразилії, попри те що в більшості вже не говорять мовою предків, все ж трепетно зберігають свої релігійно-культурні традиції та залишаються дійсно активними членами Церкви.

«Наша єпархія несе відповідальність за вірних у п’яти країнах, де проживають нащадки перших емігрантів, які з’явилися тут сто років тому, якщо, звичайно, не брати до уваги Анну Ярославну, королеву Франції, яка ще майже тисячу років тому стала першою постаттю з України, що ввійшла у західноєвропейську історію. Значно поповнилася чисельність єпархії через приїзд заробітчан з України впродовж останніх 15 років. Водночас єпархія притягає на свої богослужіння  неукраїнців, людей різних національностей і рас.

Інфраструктура її доволі скромна, наприклад, річний бюджет єпископа та єпархії на діяльність в усіх п’яти країнах, не включаючи діяльності парафій, донедавна становив 35 тисяч євро. Багато наших вірних перебувають у Західній Європі нелегально, тобто sans papiers. Можна сказати, наша Церква відгукується на заклик Папи Франциска – Церква бідна для бідних!

Єпархія хоч і скромна, але радісна, зростає чисельно, в дусі, в діяльності. Зараз у Франції, Швейцарії, Бельгії, Голландії та Люксембурзі налічується від 50 до 100 тисяч українців, які потребують духовної підтримки. Взагалі у країнах ЄС тепер проживають майже 1,5-2 мільйони українців. Думаю, нас чекає ще більше неукраїнців, бо єпархія не може бути етнічним музеєм. В Парижі з 10 мільйонів жителів лише 4 відсотки регулярно ходять у храми, тож треба відважно братися до роботи. Маємо нині 16 священиків, через п’ять років їх мало б бути 40, до п’яти нових служителів чекаю вже цього року. Одне з першочергових завдань – зрушити душпастирство у Нідерландах, де воно фактично завмерло.

Як плануємо це робити? В часі Різдва напрошуються паралелі між обставинами на початку християнства і нашими викликами. Після Різдва, Христової проповіді, Його страстей і Воскресіння Святий Дух запровадив апостолів у різні кінці світу до чільних метрополій – Александрії, Антіохії, Коринту, Ефесу. Тома попрямував до Індії, Петро і Павло опинилися з благовістю в столиці імперії – могутньому Римі. Який шанс мали ці апостоли, зокрема рибалка Петро в Римі, перед імператорами, сенаторами, у місті з мармуру і золота?..

Мене тішить, що сьогодні тут, у Парижі, в місті Руссо, Ренуара, Де Голля і Дерріди, наша стартова позиція все ж таки набагато краща, ніж Петра у Римі. Можливо, це означає, що наша відповідальність не менша. Наша Церква подолала найбільші виклики ХХ століття – коричневий і червоний тоталітаризм. Сьогодні християни в Україні приносять принципи в політику, гідність в громаду і новий смисл в суспільство. Ми у Парижі і в усіх п’яти країнах служіння покликані свідчити як тільки можемо, а плід і перспектива у Божих руках.

У свій маленький вифлеємський спосіб наша єпархія крокує від слави до слави – від одної Божої слави до наступної Божої слави».

Ось так, у цифрах і проектах, бачить свою єпархію та служіння у ній владика Борис Ґудзяк, третій архипастир ще досить молодої греко-католицької спільноти в Старій Європі.

А початок піклування Церкви своїми вірними, що емігрували до Європи, припадає на 1912 рік, коли Митрополит Шептицький видав пастирське послання «Пам’ятка для руських робітників у Німеччині, Франції, Сполучених Державах, Канаді, Бразилії й Аргентині». Пізніше, в 1937 році, у порозумінні з Митрополитом Андреєм Апостольська Столиця надала Українській Церкві у Франції офіційного статусу – Місія УГКЦ у Франції. Настоятелем цієї місії Шептицький призначив отця Якова Перрідона, голландця, який став греко-католицьким священиком. Його стараннями була придбана стара університетська каплиця. Після ремонту на Різдво 1943 року в ній звершили першу Божественну літургію. Храм назвали на честь святого Володимира Великого. Тепер він є катедральним собором та єпископським осідком єпархії святого Володимира Великого.

Після Другої світової війни, в 1946 році, коли владику Івана Бучка Папа Пій ХІІ призначив апостольським візитатором для українців-католиків у Західній Європі, створили чотири генеральні вікаріати в Англії, Німеччині, країнах Бенілюксу та Франції. У липні 1960 року своєю буллою Папа Іван ХІІІ підніс вікаріат до гідності екзархату. Першим екзархом став владика Володимир Маланчук. Його наступником був Владика Михаїл Гринчишин, під душпастирську опіку якого в 1982 році віддали не тільки Францію, але й Швейцарію та країни Бенілюксу (Бельгію, Нідерланди і Люксембург). Рік після того, як опіку вірними перейняв владика Борис Ґудзяк, на початку 2013 року Папа Бенедикт XVI підніс до гідності єпархії дотеперішній апостольський екзархат для українців візантійського обряду, що проживають у Франції, надавши їй назву «Паризька єпархія Святого Володимира Великого для українців візантійського обряду».

Герб використовує лаконічну сучасну стилістику, яка віддзеркалює семіотику логотипів. Автор герба – львівський художник Володимир Кауфман. У гербі чітко прослідковуються тринітарні, хрестоцентричні, євхаристійні та старокиївські акценти. 

Тризуб, який передусім інтерпретується як тринітарний символ, є основним елементом єпископського герба, що символізує повноту божества, є знаком прийняття Володимиром Великим – патроном єпархії – віри в триєдиного Бога. Тризуб вимальовується багряним кольором, що символізує жертву Христа та жертву мучеників і є кольором УКУ, з яким пов’язане попереднє служіння владики. Син Божий стає людиною, приймає смерть на хресті, проливає свою кров, аби засвідчити в цьому світі вічну Божественну славу і любов. Золотий колір – барва Божества.

Хрест у центрі герба є знаком відданості пасхальній перемозі Спасителя. Через хрест – до Воскресіння. Цю відданість Христу і хрестові символізують представники першого покоління хрещення Русі-України, сини Володимира, князі-страстотерпці Борис і Гліб – перші канонізовані святі Київської землі, які в 1015 році віддали своє життя та засвідчили чесноту братньої любові. Схилені голови символізують стосунки злагоди, миру і радості. Постава ненасилля Бориса і Гліба засвідчена в ХІ столітті, стала пророчою.   

Вершина християнського досвіду в цьому світі – євхаристійна жертва, тому герб має форму не мілітарного щита, а чаші – символа пасхального безкровного жертвопринесення. Гасло-девіз  Ευχαριστώ (з грецької «благодарю, дякую») – символізує як євхаристійну жертву, так і вдячність за багаті та благі Божі дари.

«Вдячна людина є щасливою», – каже владика Борис.

Якщо подивитись на політичну мапу Європи, міста Перемишль, Сянок і Самбір умовно окреслюють рівносторонній трикутник. Колись цей «трикутник» лежав у межах однієї держави і був єдиним топонімом. А нині Самбір по один бік кордону, Перемишль та Сянок – по інший. Давня Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцька єпархія також поділена. Південно-східна її частина сьогодні творить одну з наймолодших єпархій УГКЦ – Самбірсько-Дрогобицьку.

Самбір і Дрогобич – невеликі міста, історичний вік яких близький до тисячної позначки. Чимало подій та людей, географічним епіцентром яких були ці «старожили», важливі для всієї України, інші – меншого розмаху, але не менш значущі.

12 липня 2013 року Самбірсько-Дрогобицька єпархія відсвяткувала 20-літній ювілей з часу заснування – як окрема єпархія Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні єпархія налічує понад чотириста тисяч вірних (60 відсотків населення території єпархії), яких духовною дорогою веде правлячий єпископ Ярослав Приріз.

Ми попросили владику Ярослава поділитися з нашими читачами кількома особливими характеристиками цієї єпархії.

«Наша єпархія молода, бо була створена лиш 20 років тому. Проте вона є спадкоємицею древньої Перемишльської єпархії, історія якої налічує майже вісім століть. Єпископи, яким було вручено церковний провід на цих землях, в різні часи носили титули перемишльських, самбірських, сяноцьких. (За деякими історичними версіями Самбір був єпископською катедрою ще з ХІІІ століття, про що свідчать літописи. А з 1422 року і аж до приходу радянської влади в Україну найдавніша Перемишльська єпархія внаслідок того, що польський король Ягайло 1412 року відібрав від русинів-українців їхній катедральний собор у Перемишлі і передав його латинникам, осідок єпископа перенесли до Самбора почала називатись Перемишльсько-Самбірською, а пізніше – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцькою – ред.).

Хоч і постала вона на землях з глибоким християнським корінням, проте заснована все ж таки на попелищі нищення Христової віри безбожним радянським режимом, а тому душпастирську працю доводилося починати з азів, творячи церковні структури, будуючи храми, започатковуючи капеланство… В цьому й полягає одна з особливостей Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

Іншою важливою характерною рисою є те, що вона у карпатському краї. На її теренах є чудові місця для туризму та оздоровлення – Трускавець, Східниця, Сколе, Славське… Крім того, маємо й кілька чудотворних богородичних місць, як-от Самбір, Грушів, Биличі та ін. Це приваблює на наші землі людей не тільки з України, але й з інших держав. Думаю, що це прекрасна нагода для євангелізації, бо маємо гарну можливість донести слово про Христа тим, хто до нас приїжджає і, можливо, ще ніколи й не чув про Нього. Також це чудова можливість супроводити у вірі тих, хто шукає глибшого духовного життя.

Ще однією особливістю є те, що маємо непоганий духовно-освітній потенціал – духовну семінарію, Катехитичний інститут (не кожна єпархія може цим похвалитися). То дуже важливе надбання, яке слід підтримувати і розвивати, бо без добре освічених та глибоко духовних священиків і катехитів проповідувати Христа в сучасному світі надзвичайно складно».

Унікальна ідея попереднього владики Юліана Вороновського, втілена у 1998 році, – Єпархіальний музей у Трускавці – стала незвичним способом проповіді й донесення історичної правди про УГКЦ та духовнокультурного надбання українців. Музей є не лише майданчиком для ознайомлення з постатями святого Йосафата, слуг Божих Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого, історією Самбірсько-Дрогобицької єпархії, перегляду фото- та живописних виставок, а й місцем, де можна помолитися. Першу збірку, експоновану тут (речі Блаженнішого Йосифа Сліпого) музею подарував доктор Роман Смик – відомий популяризатор і пропагандист ідей Патріарха.

Завдяки тому, що музей облаштований у курортному містечку, чимало відпочивальників зі Східної України мають змогу ближче познайомитися з нашою Церквою та її видатними особистостями.

(Музей можна відвідати з 10. 00 до 18. 00 щодня, крім вихідних, у Трускавці, на вул. С. Бандери, 19, тел. (3247) 6-85-91)

Чи знаєте ви, де є найбільший у світі греко-католицький храм? У Філадельфії. Чому саме там? Бо Філадельфія донині вважається «українською столицею» Сполучених Штатів, адже саме на довколишніх землях більш ніж сто років тому оселилося аж півмільйона українців-емігрантів з етнічно різних частин тодішньої Австро-Угорської імперії. Цей факт часто відігравав важливу роль у структуруванні як національних, так і релігійних адміністративних одиниць наших громад. А оскільки вихідці з Галичини та із Закарпатської України бажали зберегти свою відмінну культурно-обрядову ідентичність, то з часом (а саме в 1916 році) вірян розділили на дві спільноти і призначили для них окремих апостольських адміністраторів. Згодом, у 1924-ому, римський Апостольський Престол затвердив екзархати – Філадельфійський і Піттсбурзький.

Ще перед тим поділом, 1907-го, емігранти зустрічали свого першого архиєрея – владику Сотера (Стефана) Ортинського, ЧСВВ. За дев’ять років душпастирства на американському континенті він подвоїв кількість парафій, заснував чимало громадських і церковних організацій, які дбали як про виховання та освіту, так і про харитативне служіння сиротам і людям похилого віку. Значну увагу приділяв видавничій справі у Церкві. Починання владики Сотера пройшли випробування часом. Хоч сьогодні кількість українців у рази менша від тієї, що була століття тому, та все ж наша діаспора тримається гурту. Свідчення цього – Україн‑ ський культурно-освітній центр, який об’єднує близько ста різних організацій. Активно розвивається й Пласт.

Віднедавна стараннями теперішнього єпарха Стефана Сороки у Філадельфії при катедральному соборі Непорочного Зачаття Пре‑ святої Богородиці відкрили музей «Скарбниця віри», в якому демонструють давні богослужбові реліквії з цілої архиєпархії, серед яких антимінси з підписами владик Йосафата Коциловського і Блаженнішого Йосифа, різьблений хрест натуральної величини з 1918 року та багато іншого. Окремо представлені речі, які розповідають про історію духовенства, життя Церкви та різних її організацій.

При архиєпархії діє Освітній центр ім. Андрея Шептицького, семінарія святого Йосафата (у столиці США – Вашингтоні, поруч з українським національним собором Пресвятої Родини), а також мережа спільнот «Матір в молитві». Виходить тижневик «Шлях».

Упродовж перших п’ятдесяти років свого існування філадельфійська греко-католицька церковна спільнота пройшла шлях від апостольського ординаріату до митрополії, яка тепер складається з чотирьох єпархій із осідками у Філадельфії, Пармі (з 1983 року), Чикаго (з 1961 року) і Стемфорді (з 1956 року). Цей статус їй надано в 1958-ому Папою Пієм ХІІ.

Разом із цими перетвореннями змінювалися й владики. Кожен із них робив свій особливий вклад у зростання Церкви і життя українців загалом. Наступник владики Ортинського преосвященний Костянтин Богачевський відомий своїм меценатством на користь української науки та преси. В часи Голодомору 1932 – 1933 років він ініціював серед українців США масову допомогу жертвам цього геноциду. Понад сорок тисяч повоєнних біженців отримали допомогу від Українського допомогового комітету, очолюваного владикою Амвросієм Сенишиним.

Впродовж 1970 – 1979 років у Філадельфії діяв осідок Українського патріярхального товариства. Один із філадельфійських архипастирів Мирослав-Іван Любачівський після смерті Блаженнішого Йосифа Сліпого очолив УГКЦ, ставши Патріархом так званого «переломного періоду». Саме йому випав обов’язок провадити Церкву, яка тільки-но вийшла з підпілля.

В травні цього року Філадельфійська архиєпархія святкує столітній ювілей з часу офіційного заснування. З цієї нагоди нехай буде слава Богові за всіх тих, хто трудився та трудиться серед цієї важливої частинки УГКЦ, і многії літа всім її вірним, духовенству, зокрема теперішньому архипастиреві – митрополитові Стефану Сороці та єпископу-емериту Стефанові Сулику.

Історія Івано-Франківської архиєпархії – це чотири дуже різні періоди: тривалий етап старань задля її створення (1790 –1885 рр.); період інтенсивного організаційного становлення (1885 –1946 рр.); катакомбне існування (1946 – 1989 рр.) і час відродження – від початку 90-х років минулого століття й донині. Останній позначений підвищенням статусу цієї церковної одиниці: 20 квітня 1993 року з частини земель Івано-Франківської єпархії утворили єпархію Коломийсько-Чернівецьку, а 21 листопада 2012 року обидві церковні області об’єднали в митрополію і, відповідно, Івано-Франківську єпархію піднесли до рівня архиєпархії.

Перш ніж детально розглядати процес творення власне Станіславівської єпархії, варто згадати про древній Галич – престольний владичий град, який з ХІІ до початку ХІІІ століття був столицею Галицько-Волинського князівства. В ході історичних подій Галич поступово втратив свої позиції, а центром Прикарпаття став «малий Львів», так іноді називали Станіславів (сьогодні – Івано-Франківськ) через його архітектурну й історичну подібність до галицької столиці. Як і Львів, Івано-Франківськ свого часу став катедральним осідком греко-католицьких єпископів, а віднедавна – митрополита.

Особливими свідками єдності християнської спільноти Прикарпаття, що об’єднує далеку минувшину і сьогодення, є древні святині архиєпархії – Крилоська та Гошівська чудотворні ікони, які століттями бережуть цей край і дарують оздоровлення молільникам з різних куточків України та з-за кордону.

Історія становлення Станіславівської єпархії досить тривала. Майже 100 років (1790 – 1885) галицькі митрополити намагалися вибороти в імперської влади право створити окрему церковну одиницю на південно-східних територіях Галичини. В 1842-му отець М. Малиновський у доповіді про становище греко-католиків Західної України, скерованій префекту Ватиканської бібліотеки Августинові Тайнеру, писав: «Належить збільшити число єпархій у королівстві Галичина на два єпископства, а саме в Тернополі і Станіславові, бо єпархії Львівська і Перемиська розтягуються на таку територію і стільки населення обіймають, що ледве чи де в цілому християнському світі знайдеш їм подібне».

Ці старання увінчались успіхом на початку 1885-го. Рішенням від 12 лютого того ж року цісар Франц-Йосиф І іменував, а Папа Лев ХІІІ на таємній Папській консисторії 27 березня 1885 року затвердив та канонізував Станіславівським єпископом архидиякона Львівської капітули отця-доктора Юліяна Пелеша. Відтоді Станіславівська єпархія стала третьою єпархією Галицької митрополії УГКЦ (через політичні обставини на початку ХІХ ст. Холмська єпархія опинилася поза її межами), що дало змогу скликати провінційний синод Церкви.

Зусиллями перших трьох владик – Юліяна Пелеша, Юліяна Сас-Куїловського та Андрея Шептицького – Станіславівська єпархія виховала досить свідомих християн-українців, нащадки яких, переживши катакомбний період існування УГКЦ, відродилися як спільнота (маючи вже назву «Івано-Франківська єпархія»), що втримала паль‑ му конфесійної першості у регіоні. Греко-католики Франківщини становлять майже 73 відсотки всього населення.

Належну шану за збереження живої віри треба віддати й тим пастирям, котрі опікувалися своїми духовними дітьми під час репресій та переслідувань у період радян‑ ського атеїзму: ісповідникам віри – єпископам Софронові Дмитерку та Павлу Василику, зокрема трьом станіславівським владикам – Григорію Хомишину, Іванові Слезюку та Симеонові Лукачу, які «у своїм тілі доповнили страждання Христові».

Нині Івано-Франківська архиєпархія активно працює благовістуючи, навчаючи та творячи діла милосердя. Тут є католицька телестудія «Апостол», розгорнута видавнича діяльність. У духовній семінарії та Івано-Франківській теологічній академії здобувають богословську освіту майбутні душпастирі й катехити. Численні монаші спільноти та благодійні організації займаються соціальною роботою.

2013 року Божого Коломия відзначатиме 20-літній ювілей створення у місті єпархії УГКЦ, що іменується Коломийсько-Чернівецькою з єпископським осідком у Коломиї. 12 липня 1993 року Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, Верховний архиєпископ і кардинал (1984 – 2000 рр.), повідомив про створення в лоні Української Греко-Католицької Церкви нової Коломийсько-Чернівецької єпархії.

«Всемогучий Господь ласкавим оком зглянувся на долю всієї Української Церкви і Народу, і прийшов час волі та свободи. Подобалося Святому Духові і нам скликати в городі Львові у архикатедральному соборі святого Юрія 16 – 31 травня 1992 року Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви в Україні і на поселеннях сущих, і зваживши на нові обставини, які наступили на землях Київської і Галицької митрополії та нашій батьківщині Україні, й тому, що душпастирська второпність підказувала нам конечність створення нових єпархій на території розлогої Галицької митрополії, подобалось Духові Святому і нам створити нову Коломийську єпархію і прилучити до неї ще осідок богоспасаємого міста Чернівців так, що твориться нова Коломийсько-Чернівецька єпархія, яка входитиме у склад Галицької митрополії і буде суфраганною Львівській архиєпархії», – йшлося у зверненні Блаженнішого. Рішення Синоду благословив Святіший Отець Іван Павло II Папа Римський.

З його благословення першим Правлячим архиєреєм новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії став Владика Павло Василик, ісповідник віри, довголітній в’язень радянських тюрем, ініціатор і лідер виходу УГКЦ з підпілля. 31 жовтня 1993 року відбулося становлення Коломийсько-Чернівецької єпархії та інтронізація єпископа Павла Василика на Правлячого архиєрея цієї єпархії. Владика Павло за часів підпілля у багатьох містах і селах засновував церковні громади. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи і літургійні книги, погрожували арештом. А він відповідав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас». До кінця своїх днів ісповідник віри, багаторічний в’язень совєтських таборів Павло Василик невтомно трудився для поширення науки Христа і духовного зросту ввіреної йому пастви, розбудови церковних структур та вишколу гідного духівництва.

13 травня 2003 року Папа Іван Павло ІІ номінував отця-митрата. Володимира Війтишина (тепер він митрополит Івано-Франківський) єпископом-коад’ютором Коломийсько-Чернівецької єпархії. Чин архиєрейської хіротонії 15 червня 2003 року здійснив тодішній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир кардинал Гузар. Співсвятителями були владики Павло Василик і Софрон Мудрий. Закінчив свій життєвий шлях владика Павло Василик 12 грудня 2004 року Божого на 79 році.

2 червня 2005 року номінований єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ отець-митрат Микола Сімкайло. Єпископська хіротонія владики Миколи відбулася 12 липня 2005 року – на празник святих первоверховних апостолів Петра і Павла – в катедральному соборі Святого Воскресіння, що в Івано-Фраківську. Головним святителем був митрополит Перемишльсько-Варшавський владика Іван Мартиняк, співсвятителями – владики Володимир Війтишин та Софрон Мудрий.

Уведення на престол Коломийсько- Чернівецької єпархії владики Миколи Сімкайла відбулося 13 липня 2005 року, на празник Собору святих апостолів. «Найбільше багатство нашої єпархії – це наші люди, а нашим найбільшим завданням є те, щоб усі вони були на небі! Нікого насильно туди не відправляємо, але працюємо для спасіння кожного нашого вірного», – каже жартома єпископ Микола Сімкайло.

В єпархії працюють сестри-служебниці, сестри-вікентійки, сестри святої Анни, сестри-мироносиці та згромадження сестер Воскресіння Христового. В Дорі діє монастир Студійського уставу, до якого щороку на свято пророка Іллі прибувають паломники з цілої єпархії та з-поза її меж. У високогірному селі Дземброня монахи-василіяни заснували скит. Окрім них, на території єпархії у Карпатах мають скит і брати монастиря святого Теодора Студита з Колодіївки. В Яремчому – місійне згромадження святого Андрія.

«У наших Семаківцях народився блаженний Миколай Чарнецький, сподіваємось облаштувати там невеличке паломницьке місце, а в Космачі, звідки походить блаженний Омелян Ковч, хочемо заснувати невеличкий музей», – ділиться планами єпископ Миколай. За шість років архиєрейського служіння для розвитку єпархії він зробив чимало. Вдалося розвинути харитативне служіння, при єпархії знайшли допомогу інваліди, діти-сироти, люди похилого віку, а також налагодити систематичну душпастирську працю з молоддю.

Наближається історична для єпархії подія – освячення катедрального собору Преображення Христового, яке здійснить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук 19 серпня 2012 року.