Єпископ Іван Бучко

У 2018 році сповнилася 50-та річниця відкриття української греко-католицької катедри у Вестмінстері. Урочисте святкування ювілею собору, який понад 40 років з того півстоліття відомий під назвою «Пресвята Родина», відбулося ще 23 червня. Можна сміливо сказати, що поява катедри пов’язана з двома історичними подіями: примусовою еміграцією українців із батьківщини під час і після Другої світової війни та обіцянкою, яку їм дав Папа.

УГКЦ була поставлена поза законом радянськими комуністами у 1945 році, але Папа Пій ХІІ захистив її та обіцяв зберегти Церкву поза рідними землями й відновити єрархічний устрій. Його Апостольська конституція Exsul Familia Nazarethana, тобто «[Пресвята] Родина з Назарета у вигнанні» від 1 січня 1952-го була частиною сповнення цієї обіцянки. Як magna carta – дорожній лист – для розуміння міграції, вказаний документ постановив, що єпархіальні єпископи мають за обов’язок присвячувати особливу увагу мігрантам та переміщеним особам. Турбуючись про віру понад усе, понтифік підтримав прагнення мігрантів утримати рідні традиції та мову і вділив особливу увагу для збереження обрядів Східних Церков.

Українські мігранти-католики почали формувати свою лондонську спільноту в 1946 році. Єпископ Іван Бучко, якого Папа призначив опікуном (Апостольським візитатором) для Західної Європи, відвідав столицю Великобританії у січні 1947-го, а через два місяці призначив туди постійного духівника. Цим священиком став Йосафат Жан – василіянин, франко-канадець, який прийняв візантійський обряд для служіння українським іммігрантам у Канаді. За підтримки активістів спільноти, організацій та Вестмінстерського архиєпископа отцеві Жану вдалося у липні 1948 року отримати для служіння невелику церкву в Сефронгіл, що у Ферінгдоні. Ця перша українська церква Британії під ім’ям святого Теодора Кентерберійського була освячена владикою Бучком 5 грудня 1948 року.

Єпископ Бучко і отець Жан зійшлися на тому, що ця споруда тимчасова. Обидва в цьому випадку прагнули передусім забезпечити постійне місце для служіння й осягнути його в Лондоні. Вже з початку владика і священик передбачали, що громада здобуде більшу церкву, коли життя її усталиться і буде більше фінансових можливостей.

Отця Жана відкликали до Канади влітку 1949-го, тож Іван Бучко замінив його на служінні генерального вікарія у Британії отцем-редемптористом Володимиром Маланчуком. Через погане здоров’я останнього вже наступного року теж перевели до Канади, а його наступником став отець Олександр Малиновський.

Наприкінці 1950-их церковцю у Сефрон-гіл пересвятили, надавши їй ім’я Покрову Пресвятої Богородиці. Протягом кількох років УГКЦ у Великій Британії спромоглася відчутно розвинутися: відкрила церкви у великих містах, як-от Манчестер, Ноттінгем та Единбург. За посередництва кардинала-секретаря Конгрегації для Східних Церков Ежена Тіссерана Папа Пій ХІІ почав встановлювати місійні єпархії замість тимчасової місії єпископа Івана Бучка. Так були встановлені Апостольські екзархати у Британії та Уельсі (1957 р. ), Німеччині (1959 р. ) і Франції (1960 р. ).

Слід зазначити, що коли у 1954 році католицьких єпископів Британії та Уельсу запитали про встановлення осібної юрисдикції для українців, владики не виявили ентузіазму. Прагнучи пом’якшити цю позицію, кардинал Тіссеран запитав у Вестмінстерського архиєпископа кардинала Ґріффіна, чи не взяв би він на себе відповідальність за таку опіку. Той погодився, але незабаром помер. Його наступник Вільям Ґодфрей також дав згоду і був урочисто поставлений екзархом для українців у церкві в Сефрон-гіл 9 листопада 1957 року.

Папська булла, якою встановлений екзархат, датована 10 червня 1957 року, зафіксувала, що цей екзархат потребує катедри в Лондоні. Ймовірно, що це положення внесли з пропозиції єпископа Бучка. Полагоджувати справу катедри випало новому генеральному вікарію, отцеві-редемптористу з Канади Павлу Малузі. У березні 1958-го Ґодфрей зробив перший внесок до фонду будівництва катедрального собору на суму 2000 ґіней (трохи більше ніж 2000 фунтів). Малуга визначив ескізи нового храму у візантійському стилі, і кампанія зі збору коштів розпочалася 2 грудня 1959 року. Попри свій канадійський прагматизм, енергійність та ентузіазм Павло Малуга зустрівся з опозицією до свого проекту в українській громаді, навіть серед духовенства. У підсумку зібрав трохи більше ніж 17 000 фунтів, чого було замало, щоби придбати власність у Лондоні.

Архиєпископ Ґодфрей був наприкінці 1958 року піднятий до кардинальської гідності, а в серпні 1961-го отримав помічного єпископа українського обряду. Наступником отця Малуги став василіянин зі США Августин Горняк. Свою першу урочисту літургію владика звершив 17 грудня 1961 року в церкві святого Петра у Клерквелі, первісно заснованій для італійських іммігрантів. Причиною обрання цього місця стало те, що церква у Сефрон-гіл була надто малою. Ґодфрей помер у січні 1963-го, а 18 квітня Горняка призначили його наступником. Під час інтронізації Горняка 6 червня Апостольський делегат Ґеральд-Патрік О’Гара промовив до нього: «Ви заслуговуєте на кращу церкву».

Новий екзарх відмовився від проекту отця Малуги, визнавши його нездійсненним. Владика Горняк обрав шлях осягнення для громади якоїсь наявної церкви. У травні 1963-го екзархат придбав колишню католицьку апостольську церкву на Данкан-стрит, що в Іслінгтоні. Горняк настановив дорадчий комітет, включивши до його складу осіб з усієї Англії, а також виконавчий комітет, аби спланувати роботу з оновлення споруди, і кампанію зі збору коштів. До виконавчого комітету ввійшли священики Вівчарук, Гаврилюк, Орач, Музичка, Михальський, професор Роберт Лісовський, архітектор Василь Борецький, інженер Василь Олеськів та інженер Малицький. Борецького попросили підготувати плани внесення змін зовні та всередині будівлі. Утім станом на серпень 1964 року кошторис робіт із оновлення церкви зовні збільшився з 30 000 до 45 000 фунтів стерлінгів. У 1965 році єпископ вирішив розібрати іслінгтонську церкву і збудувати на її місці нову. Проте комітет зіштовхнувся із труднощами з боку місцевої влади щодо церковної садиби і місця для паркування автівок. Тож іще на етапі очікування дозволів щодо їх розпланування Горняк попросив членів комітету придивитися до іншої нерухомості.

У серпні 1965-го канонік Артур Ріверс, фінансовий секретар Вестмінстерської архиєпархії, звернув увагу єпископа Горняка на власність на Дюк-стрит, яку тільки-но виставили для продажу. Попередньо це була конгрегаційна каплиця King’s Weigh House, яку використовували для служіння воякам Військовоморського флоту США. На нижньому ярусі ця нерухомість мала галерею для винайму. І вже 27 січня 1966 року комітет будівництва української катедри зустрічали в галереї Weigh House для оглядин. Власники встановили ціну 150 000 фунтів, що було далеко за межею можливостей екзархату. Однак єпископ Августин звернувся до Риму по дозвіл купити її. Конгрегація для Східних Церков у грудні 1966 року дозволила зробити це, пообіцявши доповнити нестачу коштів шляхом позики, якщо забракне пожертв вірних.

Український екзархат розмістив свій катедральний фонд спільно з Вестмінстерською архиєпархією на рахунку під 5% прибутку, а канонік Ріверс пообіцяв, що архиєпархія видасть йому позику під такий самий відсоток. Природно, що єпископ Горняк здивувався після того, як повернувся з подорожі до США у листопаді 1966 року і постав перед фактом, що Ріверс пішов із посади фінансиста, а кардинал Генан повідомив, що не може дати позику. Та все ж Ріверс знайшов можливість здобути позику для екзархату у Національному банку в борг Вестмінстерської архиєпархії. Наступного року Генан зробив пожертву на суму 2500 фунтів із особистих фондів.

Опинившись в скрутному становищі, Горняк звернувся до Апостольського делегата Ігіно Кардинале. Єпископ засвідчив, що катедральний фонд сягнув лише 20 000 фунтів і що єдиним рішенням є просити велику субсидію у Конгрегації для Східних Церков. «Я прошу для частини Вселенської Церкви Христової, для «Родини у вигнанні», яка прагне вижити тут і підтримати «Мовчазну Церкву» на нашій батьківщині», – писав він 5 грудня 1966 року. Архиєпископ Кардинале виклав справу Конгрегації, і там пообіцяли субсидію на суму 100 000 доларів США від католицьких благодійних організацій.

Після складних перемовин у справі купівлі церкви, після пропозицій і зустрічних пропозицій від інших конкуруючих покупців катедральний комітет звернувся до міської влади з приводу пам’яткоохоронного акта, який засвідчив би, що храм є об’єктом культурної спадщини. Це поставило пропозицію конкурентів у гірші умови: вони давали більші гроші, але хотіли розібрати церкву. Натомість це спонукало комісію з продажу віддати перевагу українській пропозиції, хоча вона була меншою і становила 155 000 фунтів. Громаді ж, щоби мати потрібну суму, потрібно було провести третю кампанію зі збору коштів. Ще у квітні 1967 року вірних інформували про загрозу зриву справи, але 18 липня в присутності виконавчого комітету Августин Горняк підписав контракт на придбання King’s Weigh House та приналежних до неї споруд. Вона стала власністю УГКЦ 26 жовтня 1967 року.

За рекомендацією Апостольського делегата Папа Павло VI поширив юрисдикцію екзархату на всю Велику Британію включно з Шотландією (у 1967 році Ґодфрі, як глава єпископату Англії та Уельсу, не міг мати юрисдикції в Шотландії). На жаль, тоді, як і в часи першої кампанії зі збору коштів, в українській громаді Великобританії були такі люди, котрі намагалися обмежити авторитет і престиж УГКЦ. Вони синхронно оголошували конкурентні кампанії, а для відлякування жертводавців галасували, начебто нова катедра належатиме не українцям, а Ватикану. Внаслідок таких інтриг громада прохолодно підтримувала справу, а борг проіснував до середини 1970-их років.

У лютому 1978-го єпископ Августин обговорював зміни всередині церкви із архітектором Борецьким, а 21 – 22 лютого священики на соборчику вже обговорили дату відкриття храму. Зрештою, 29 березня Августин Горняк повідомив духовенство, що інавгурація матиме два етапи. З огляду на те, що церкву слід використовувати вже і тепер (і Сефронгіл, і Данкан-стрит мали продати для погашення частини боргу), вирішили внести лише найнеобхідніші оновлення в собор, а його благословення та відкриття провести у червні. Повноцінний обряд освячення храму відтермінували на рік-два до встановлення іконостаса і сплати катедрального боргу. Вірним відкриття церкви анонсували у квітні. Архиєпископ Кардинале, якому спільнота дуже завдячувала, погодився взяти у ньому участь.

Катедральний комітет допоміг розпланувати церемонії відкриття. Їх призначили на суботу й неділю, тож усе духовенство могло взяти участь. Лондонська парохія вже мала двох покровителів – Теодора Кентерберійського та Покров Пресвятої Богородиці. Для нової ж церкви єпископ Августин обрав нове ім’я – Пресвята Родина у вигнанні, що ґрунтувалося на згаданому вже документі Пія ХІІ для переміщених осіб.

У суботу, 29 червня 1968 року о третій годині пополудні єпископ Горняк вітав архиєпископа Кардинале біля входу до собору. Ім’ям Святої Трійці двоє прелатів відчинили двері та окропили приміщення храму свяченою водою. Єпископ-екзарх і 12 священиків співслужили подячний молебень до Богородиці. Апостольський делегат говорив англійською, а єпископ Горняк виголосив проповідь українською мовою. Не зважаючи на частковий страйк залізничників, понад тисяча вірних приїхали автобусами та приватними автомобілями. Наступного дня, у неділю, Горняк звершив першу божественну літургію спільно з отцями Стефаном Вівчаруком, Олександром Бабієм, Яремою Гаврилюком, Стефаном Орачем, а також Данилом Гумницьким як дияконом. Співав хор «Боян» під керівництвом Миколи Соломки. Другу божественну літургію відслужили священики опівдні. Співав хор «Верховина» із Ковентрі під керівництвом Мар’яна Костюка.

Відкриття катедри відбулося в 10-ту річницю проголошення екзархату та 12-ту річницю існування української греко-католицької громади у Великій Британії. Подія позначила вагомий момент в історії спільноти. Упродовж 50 років, які минули від того радісного дня, катедра бачила як хвилі великої радості, так і гіркого суму. Історичним і поворотним моментом став візит до неї 8 травня 1970 року кардинала Йосифа Сліпого – глави УГКЦ. Його непохитна акція за український патріархат здобула сильну підтримку українців Британії – як духовенства, так і вірних. З другого боку, конфлікт між Патріархом Йосифом і єпископом Горняком призвів до прикрого розділення. Більшість парохіян покинули катедру, тому в неділю зранку наприкінці 1970-их відвідувачі заставали тут холодне й сумне місце, в якому збиралося близько 30 вірних. Через брак коштів другий етап, який передбачав встановлення іконостаса та урочисте освячення, відклали на невизначений термін.

Через десятиліття катедра повільно повернулася до життя. Однією з останніх дій єпископа Августина було встановлення іконостаса з іконами, намальованими єромонахом Ювеналієм Мокрицьким. У 1987 році Горняка замінив адміністратор-єпископ Михайло Гринчишин, а в 1989-ому третім екзархом став єпископ Михайло Кучмяк. Із 1990-их років наплив економічних мігрантів із незалежної України змінив катедру, відновивши багато чого з її попередньої слави. Молодий і енергійний василіянин Павло Хомницький замінив Кучмяка у 2002 році, але менш ніж через чотири роки його перевели до Стемфордської єпархії в США.

Однак збільшена чисельно катедра залишалася сиротою без єпископа-екзарха. У цей складний період 13 серпня 2007 року велика частина стелі обвалилася, і богослужіння вимушено відбувалися в сусідньому приміщенні, а також у церкві на Фермстрит. У 2009-ому, після трьох років очікування, Апостольський Престол нарешті призначив єпископа Гліба Лончину, і 2 серпня 2011 року він був інтронізований як п’ятий екзарх. Гліб Лончина був останнім екзархом, бо 8 січня 2013 року Папа Венедикт XVI підняв екзархат до статусу єпархії, і владика Гліб став її першим єпархом. А оскільки у Вестмінстері вже є католицька єпархія, нова єпархія отримала назву за йменням своєї катедри – «Єпархія Пресвятої Родини у Лондоні», але не «у вигнанні».

У 2017 році УГКЦ відзначила 70-ліття в Британії і 60-ліття створення екзархату. Архиєрейська літургія на чолі з Патріархом Святославом Шевчуком у співслужінні з усіма східними католицькими єпископами Європи відбулася у вестмінстерській катедрі 28 жовтня. В проповіді Вестмінстерський архиєпископ, кардинал Вінсент Ніколас задекларував: «Як добре, що єпархія УГКЦ залишається під опікою Пресвятої Родини, але Пресвята Родина вже не перебуває у вигнанні». Ця відозва глави Латинської Церкви в Англії позірно відсилає нас до пояснення назви катедри, яке зробив єпископ Горняк під час її першого празника 12 січня 1969 року: «Пресвята Родина завершила свою подорож із чужої землі у Назареті, оскільки він став її домом».

отець-доктор Атанасій МакВей, священик Едмонтської єпархії УГКЦ