Євген Іванків

(У відповідь на статтю Є. Іванкова у «Свободі»)

Треба пробувати писати правду, бо тільки так можна здобути те, до чого змагаємо. Не варто дезінформацією уводити у блуд читача. Стаття Є. Іванкова під назвою «Бути чи не бути?», що з’явилась на сторінках «Свободи», за 27 березня 1998 р. є клясичним прикладом, як не треба писати. Це дуже шкодить. У зв’язку з цією статтею я одержав (особисто і як редактор «Патріярхату») і дальше одержую безпосередні й телефонічні запити, чи це є правда, що написав Є. Іванків, яка моя думка до цих питань? Ці численні запити у справі статті Іванкова мене заставили написати про цю статтю також на сторінках журнала «Патріярхат», хоч я також написав до «Свободи», щоб читачі «Свободи» прочитали іншу думку й вказати, що не все, що пише Іванків є згідне з правдою. На жаль, у статтях Іванкова, чомусь це часто трапляється. Найгірше є тоді, коли Іванків пише півправди.

Є. Іванків у своїй статті допустився серйозних помилок. Вже сам заголовок статті «Бути чи не бути?» виглядає мені дуже недоречним. У нас не було найменшого сумніву щодо існування нашої УГКЦ тоді, коли вона в УРСР була поставлена поза буквою закону, після т.зв. львівського собору в 1946 р. і перебувала у катакомбах та ми вірили у її незнищимість. То як можна ставити під сумнів існування нашої УГКЦ сьогодні? Наша Церква воскресла й поволі, безповоротно стає з колін. Святоюрська Гірка знову стала центром УГКЦеркви, постали духовні семінарії у Рудному, у Івано-Франківську постала Богословська Академія у Львові, утворено низку єпархій, створено Києво-Вишгородський Екзархат (шкода, що не єпархію), відновили своє активне життя монаші чини, Отці Василіяни, Отці Судити, Отці Редомптористи, як також жіночі монаші згромадження. Крім цього всюди воздвигають нові Божі храми. Чи це дає підстави до будь-якого сумніву, що Церква стоїть перед загрозою існування? Напевно ні!

Щоб доказати своє твердження Є. Іванків пише: «… коренем усього лиха є негативне відношення Москви і Ватикану до нашої Церкви, як окремої одиниці, й до української державности в загальному». Дивно, що Іванків ставить на рівні Ватикан з Москвою. Москва політично й релігійно нищила не тільки УГКЦеркву, але й Українську Православну Церкву, все це відомо. Чи можна те саме сказати про Ватикан? Можна мати оправдані претенсії до ватиканської остполітік, а зокрема до деяких її діячів, як кардинала Е. Кассіді чи архиєп. Дюпре й інших. Іванків часто покликається на наших церковних світочів Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа, а часом до цього додає Митрополита Володимира Стернюка, але поруч слід підкреслити, що ні один з названих не закликали до зірвання з Ватиканом. Блаженнішому Митрополитові, як він перебував на засланні, обіцяли патріяршу мітру, якщо він відречеться єдності з Римом, Апостольською Столицею. Спокуса була велика, але св.п. Патріярх Йосиф відмовився. Варто пригадати, що УГКЦ щойно у 1996 році відзначила чотириста річний ювілей Берестейської Унії. Чи Ватикан нас терором держав чотириста років, на протязі яких наша УГКЦерква склала гори трупів і пролила ріки крови за свою приналежність до Апостольської Столиці? Твердити, що Ватикан є проти української державности, трохи непристойно, щоб не сказати – неправда. Що Ватикан не був один з перших, який визнав українську державність, це правда, але це не є доказ, що він є проти української державности. Папський нунцій є у Києві, але українська держава ще по-сьогодні не має свого амбасадора у Ватикані.

Для того, щоб свої твердження підсилити Є. Іванків пише: «Доказів на це знаходимо багато, а дуже прецизно сформулював їх Митрополит Володимир Стернюк під час зустрічі з Папою Іваном-Павлом II у Римі, в червні 1990 року». Шкода, що Є. Іванків не зацитував цього «прицизного сформулювання», автор бажає, щоб читач в це повірив. Так, Митрополит В. Стернюк був у тому часі в Римі, на синоді владик УКЦеркви, що відбувався під проводом Папи Івана-Павла II і Митрополит Володимир у своїй промові до папи просив проголосити патріярхат Української Католицької Церкви.

У підзаголовку «Невизнання Ватиканом» Іванків твердить, що, мовляв, московські церковні представники були краще поінформовані, що Ватикан не визнає підпільних владик. Шкода, що не назвав хоч одного владики, якого Папа Іван-Павло II не визнав і як їх обмежено в діяльності? Правдою є, що всі підпільні владики беззастережно були визнані без обмежень. Можна назвати всіх владик поіменно й де хто яку має єпархію.

На жаль, у статті Іванкова є чи мало тверджень, які не мають дійсного покриття. Твердити, що Ватикан визнав т.зв. собор з 1946 p., бо вірив, «що такий стан залишиться вже на віки» (але в таємниці) і мовляв, з того часу у Совєтському Союзі існувало дві офіційні Церкви: Московська й Римо-католицька (переважно польська). Правдою є, що коли на офі­ційному зібранні Московської Церкви у сімдесятих роках, на якому були присутні офіційні ватиканські представники, була відчитана ануляція Берестейської Унії, присутні ватиканські представники не опустили залі нарад і не запротестували. На цю справу у той час гостро зареаґував і протестував св.п. Патріярх Йосиф, а зорганізований мирянський рух провів відповідну акцію. Про тайне домовлення ніколи не було згадки. Можливо, що Іванків у Чікаґо має свої тайні інформації. Коли ж ідеться про існування Римо-католицької Церкви (польської), то вона постійно існувала й не мала жодного пов’язання з «тайним домовленням».

Справді Іванків своїми, не відомо звідки взятими інформаціями, зводить нашу УГКЦеркву до якогось абсурду. Ось його слова: «А вже найбільші труднощі справляла Ватиканові потреба відновити УГКЦеркву, бо це перекреслило б многонадійні пляни Ватикану і Москви щодо України. Але це було конечним, конечним злом. Поставлено тоді, що ця відроджена УГКЦерква не буде справжньою, законною Церквою, продовженням передвоєнної Галицької Митрополії (бо вона була зліквідована в 1946 році), тільки якоюсь групою греко-католиків (як про це згадував Митрополит В. Стернюк). Ця відроджена УГКЦерква — це тільки якийсь новотвір, який існує до якогось часу. Ця Церква є тільки толерована, а не вповні визнана, вона ніби існує, ніби ні». «Наш Синод не є справжнім правосильним Синодом, що видає законні важливі рішення, тільки займається дрібничковими, другорядними справами».

Є. Іванків представив нам застрашаючу картину. Властиво, ми не є ми. Чи справді так є, як написав Іванків? Чи справді Синоди УГКЦ не є справжніми синодами, не є правосильними? Наша Церква є тільки толєрована. Але ж ми були і є безпосередніми свідками, як наша УГКЦерква ставала з колін, як відвойовувались наші історично законні храми, як будуються нові храми. Як можна твердити, що Ватикан був проти відновлення нашої Церкви? Може Ватикан бажав це інакше бачити, але не був проти. Та ж не треба забувати, що наша УГКЦерква одержувала поважні суми фінансової допомоги з Ватикану. Згадаймо відомого монаха о. Верефріда ван Страатена. Тут іде мова не про тисячі, але мільйони долярів. То ж не давали допомогу УГКЦеркві для того, щоб вона не існувала.

Якщо справді Ватикан бажає позбуватись чи ліквідувати нашу УГКЦеркву, як нас настирливо переконує з Чікаґо Є. Іванків, знаток церковних справ, то як же тоді пояснити, що Ватикан, а точніше, сам Папа Іван-Павло II так гідно, достойно й величаво святкував і відзначував тисячоліття хрещення Руси-України у Ватикані, у якому взяли багаточисленну участь не тільки українці католики, але також українці православні. Подібні святочні відзначення відбулись у Ченстохові, Польща, при участі біля сто тисяч паломників. Не без причини у 1996 р. Папа Іван-Павло II відправив св. Літургію в сослуженні наших владик у базиліці св. Петра у Римі, з нагоди 400-річчя Берестейської Унії.

Без сумніву наша УГКЦерква має свої проблеми: вони є на Закарпатті, у Словаччині — Пряшівщині, у Польщі. Має також і свої внутрішні проблеми. Не у всіх наших труднощах винен Ватикан. Багато в цьому є і нашої вини, не тільки владик, але також священиків і мирян. Треба шукати розв’язки цих проблем, а хто шукає, то напевно її знайде. Треба бути критичним не тільки до Ватикану, але й до себе самих.

Сказати, що наша УГКЦерква не зробила жодного поступу й стоїть перед проблемою бути чи не бути — є далеке від правди. Зробити знак рівнання чи ставити в одній площині Москву й Ватикан, це вияв незнання історії Христової Церкви. Твердити, що Синоди УГКЦеркви не є на рівні й займаються маловажними справами є дуже кривдячим для всіх владик. Хіба ж прийняття узгідненого літургічного тексту св. Літургії для всієї УГКЦеркви не є маловажною справою? Цей список можна б продовжити. Тут зроблено тільки натяки.

Шкода, що автор Є. Іванків у своїх безпідставних осудах не спромігся бути хоч трохи об’єктивним. Звичайно, легко всі, навіть дуже складні, питання УГКЦеркви вирішувати у Чікаго, але не так легко їх практично вирішувати в Україні, а також і в діяспорі. Шкода, що Є. Іванків не подав ні одної своєї спасенної розв’язки цих питань.

В одному можу запевнити, що ми сущі минемось і прийдуть нові покоління, а УГКЦерква є і буде рости і розвиватись. Вона видержала більше як 400 років, пройшовши не легкий тернистий шлях, вийшовши переможно, то не має найменших причин ставити сьогодні питання бути УГКЦеркві чи не бути?! Така є незаперечна істина.

Микола Галів

(Ще одна моя відповідь на статтю «Чому в Україні порожніють церкви?»)

Стараюся, звичайно, в кожній дискусії на якусь означену тему забирати голос тільки один раз, бо інакше, як усі почнуть по декілька разів говорити, дискусії не буде кінця. Важне також, щоб дискусія відбувалася на належному культурному і річевому рівні, без зайвих емоційних вибухів та образ.

У цьому випадку роблю виняток з двох причин: 1) Автор статті «Чому в Україні порожніють церкви?» п. Володимир Пайташ викликає мене «до двобою», і я є змушений відповісти і 2) тема незвичайно важлива, головно для наших читачів в Україні. В Україні, як відомо, постав великий обрядовий хаос, а посилена латинізація і прозелітизм польських місіонерів загрожує існуванню нашої Церкви, як окремої помісної одиниці. Тому освідомлювання наших людей в літургічно-обрядових справах є конечно потрібне. В міру своїх слабких сил постараюся хоч трохи заповнити цю велику прогалину і викликати зацікавлення цією занедбаною ділянкою.

Кожна людина може мати свої погляди на церковні обряди, свої улюблені богослужби і такі, які менше любить. Але це не значить, що приватні люди чи навіть духовні особи можуть, згідно зі своїми уподобаннями, впроваджувати якісь обрядові новості чи усувати те, чого не люблять. Тут іде про засадничі принципи обрядової автентичности нашої УГКЦеркви. Що становить властиво істоту нашого обряду? Які релігійні практики є в дусі нашого обряду і їх треба зберігати і плекати, а які не є, не творять гармонійної одности з нашою обрядовою структурою, звучать різким дисонансом у літургічній цілості нашої Церкви і тому не повинні в нас бути? Нелегко відповісти на це питання, навіть наші Владики мають різні погляди на ці справи.

Але мусить бути якийсь авторитет, який офіційно вирішував би ці спірні, але такі важливі питання. Такими незаперечними авторитетами в наших бурхливих часах є наші Церковні Світочі, Духовні Велетні 20 століття Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф. Вони обидва відзначалися глибоким умом, високою богословською та загальною гуманістичною освітою, силою характеру, практичним підходом до життєвих проблем і організаційними здібностями, неперевершеним ідеалізмом та шириною своїх візій, справжньою жертвенною любов’ю до рідної Церкви, прадідніх традицій та рідного українського народу. З цих саме спонук Митрополит розпочав обрядову реформу нашої Церкви. На жаль, не міг дійти до порозуміння у цій справі з нашими Владиками і був змушений звернутися зі своїми плинами до Риму. Ці важливі реформи, започатковані Митрополитом Андреєм, продовжував його великий наслідник і однодумець Патріярх Йосиф.

Які ж були погляди Митрополита про обрядові справи? Як задивлявся він на латинщення нашого обряду, в якому дусі мали переводитися його обрядові реформи? Про це довідуємось з його послання «Про обряди» (25.V. 1942), в якому, між іншим, Митрополит писав ось так:

«Нашим батькам, і перед, і після Замойського Синоду, здавалося, що треба їм було якнайбільшим числом хоч би й малих звичаїв і практик зближатися якнайбільше до латинського обряду, щоб заслужити собі в латинників… на опінію правдивих католиків… Зачали появлятися друком «годзінкі» до св. Онуфрія, Служби Божі до св. Антонія з Падуї та інших святих. При Службі Божій зачали священики «Мир всім» подавати розкладенням рук, як при «Домінус вобіскум», а руки побожно складати так, як латинські священики… Замість поклонів почали приклякати при Службі Божій, а служебник переносити кілька разів з одного боку престолу на другий; закинено копіє, переставалося класти частиці в честь Богородиці і Святих, залишено уживання звізди, дискос прийнято у формі латинського, фелони пообтинано зі заду і спереду; замість пояса почали священики вживати шнурка, як монахи-францішкани, стихарі прикрашувано коронками, щоб були подібні до латинських; руки почали вмивати перед убиранням, а Проскомидію правили без фелона».

Ті слова не повинні залишити в нікого ніяких сумнівів щодо відношення Митрополита до латинізаційних практик у нашій Церкві. В такому самому дусі продовжував Патріярх Йосиф працю над нашою літургічною обновою. Тому й 4-й Помісний Синод нашої Церкви, що відбувся у 1969 р. в Римі під проводом нашого Патріярха, закликає нас до вивчення і точного зберігання нашого обряду:

«Синод гаряче поручає і твердо кладе на серце всім отцям духовним, монахам і монахиням та всім виховникам поучувати і звертати окрему увагу вірних, а передусім молоді, на красу, велич духа нашого обряду… Треба безумовно провадити усю виховно-релігійну працю в дусі свого обряду… закликаючи всіх вірних до пильного зберігання всіх його традицій… (точка 9). А духовним особам поручає ось що: «Церковні ризи і священича й монаша ноша повинна відповідати східнім традиціям нашого обряду» (точка 22).

Розуміється, що ця обрядова реформа ще не закінчена, це, властиво, тільки початок, багато проблем ще не вирішено. Але як Митрополит Андрей, так і Патріярх Йосиф вказали нам напрям, у якому ця наша обрядова реформа має відбуватися. Вони вказали нам на два головні аспекти, яких треба придержуватися. Ними є: відлатинщення та усхіднювання в дусі наших українських традицій.

Обрядова орієнтація тих двох наших визначних Архипастирів є цілковито згідною з постановами II Ватиканського Собору, який урочисто заявляє: «Усі східні християни нехай знають і нехай будуть певні, що вони завжди будуть могти і будуть повинні зберігати свої літургічні обряди та свої правила… Отже самі східні обряди та свої правила… Отже, самі східні християни мають все те зберігати з найбільшою вірністю; саме вони самі повинні з дня на день набувати щораз то більшого знання цих справ та щораз то досконалішого користування тим знанням, а якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідних традицій» (Декрет про Східні Церкви, точка 6).

Хочу тут звернути увагу наших читачів на одну дуже актуальну для нас справу: латинізми, які впроваджено до нашого обряду через обставини часу, або через деякі особи, не стають, згідно з постановами Собору, нашими законними традиціями; навпаки, їх не тільки можна, але й треба усувати і повертатися до правильних традицій. Це дуже важлива постанова.

Часто буває, що ми ігноруємо навчання своїх власних провідників, зате більше слухаємо чужих. Тому я й дозволю собі запитувати думку чужого визначного богослова-літургіста про нашу обрядову проблематику. Американський єзуїт, проф. Роберт Тафт у своїй книжці (Східньо-обрядове Католицтво, ст. 6) пише ось що: «Східній обряд — це не тільки відмінний спосіб відправи Служби Божої… Це прославлювання Богоматері без вервиць, почитання Святих без дев’ятниць, це культ Пресв. Євхаристії без виставлювань і благословенств, це Великий Піст без Хресної Дороги».

Цей літургіст слушно вважає, що наш обряд такий багатий і величний, що чужі нововведення не тільки що не збагачують його, але ще спотворюють його й деформують. Бо обряд — це не якась хаотична суміш, але упорядкована, органічно пов’язана цілість, яка творилася століттями. Основою обряду, підложжям, на якому він виростав, є певні богословсько-духові принципи даної Церкви.

Західне християнство звертає більше увагу на те, що видиме, конкретне, людське, тому й наголошує більше людську природу Ісуса Христа, Його терпіння і хресну смерть. Християнський Схід є більше духовий, містичний, трансцедентний, тому почитає не тривимірні статуї, але більш абстрактні ікони, підкреслює особливо Божество Ісуса Христа, Його приналежність до Пресв. Трійці і Його славне Воскресіння.

Тому й релігійна практика «Хресної Дороги», під час якої вірні розважають поодинокі моменти Христових терпінь, Його розп’яття і смерти, є цілковито нормальним і самозрозумілим явищем у Західній Церкві; але та сама практика є різким духовим і обрядовим дисонансом у Східній Церкві, в якій немає особливого культу Голготи, але панує неподільно культ Воскресіння. Навіть Хрест у Східній Церкві виступає у світлі Воскресіння. Тому в Хрестопоклонну Неділю співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо».

З тих самих причин і західній культ Пресв. Серця Христового не відповідає духовості Східньої Церкви, яка не почитає тілесних органів і не ділить Христа на частини, тільки прославляє Його як одну неподільну Боголюдську Істоту, Спасителя, що є «Благий і Чоловіколюбець».

Для звеличування Пресв. Богородиці маємо багато прекрасних і глибоко змістовних молитов і богослужень, таких як Параклис, Акафист, Молебень до Пресв. Богородиці Одигітрії (Провідниці), маємо чудові стихири в Її честь; маємо радісні гимни як «Тобою радіє, Благодатна, все творіння» (в Літургії св. Василія Великого) чи «Ангел сповіщав Благодатній» у великодньому часі. Чому маємо все те занедбувати, щоб на латинській вервиці проказувати напереміну «Отче наш» і «Богородице Діво»? Це було б справжнє обрядово-духове зубожіння.

У зв’язку з нашою обрядовою реформою, започаткованою Митр. Андреєм, у 1944 р. видано в Римі Устав богослужень («Ордо Целебраціоніс). У 10-й точці загальних правил сказано ось що: «Уживання дзвінків, великих або малих органів, т. зв. гармонії, виключається». Колись у латинській Літургії, яку відправляли латинською мовою, а люди відмовляли свої приватні молитви, дзвінки, може, були потрібні, щоб звернути увагу на важливіші моменти. Тепер на Заході, в латинській Літургії дзвінків назагал не вживають. А в нас дзвінки — це вже справжній абсурд; вони ніяк не причиняються до врочистости Служби Божої, а виглядають радше як забавка для дітей. Головна функція дзвінків — це пригадка людям, що треба клякати на Освячення і св. Причастя. Але у Східній Церкві люди мають стояти під час Освячення і стоячи приймають св. Причастя (також латинська Церква це вже практикує). Східня св. Літургія — це не сум і каяття, що вимагає клякання, але великодня радість з Воскреслим Христом, тому стоянням виявляємо цю радість і нашу віру у Воскресіння. Тому дзвінки в нас є цілковито зайвими.

Все те треба нашим людям пояснювати, виховувати їх в любові до свого рідного обряду, щоб дорожили своїм і не поклонялися «чужим богам», як це часто повторяв Патріярх Йосиф. На жаль, наш церковний провід і в тій ділянці є байдужий та інертний. І це, мабуть, є найважнішою причиною, чому в Україні порожніють церкви.

(Враження з похоронних відправ за душу бл.п. Митрофорного Протоієрея
о. Маріяна Бутринського, настоятеля парафії свв. Володимира і Ольги в Чікаґо,
визначного церковного, громадського і Патріярхального діяча)

Можемо сміло сказати, що вартість життя кожної людини можна найкраще зміряти величиною прогалини, яку вона залишила по собі після смерти. Американська приповідка каже, що «ніхто не є незаступимий». Може воно і так, але деколи тяжко уявити собі, щоб можна повністю заступити велику, вартісну, ідейну і працьовиту людину, і такою людиною був бл.п. о. Мітрат Маріян Бутринський.

Після довгої важкої невилічимої недуги упокоївся у Бозі наш улюблений о. Настоятель 20 липня 1992 року. Похоронено його 24 липня на цвинтарі св. Миколая в Чікаго при великому здвизі народу, багатьох священиків, дияконів, під проводом нашого чікаґського Владики, Преосв. Іннокентія. Кажуть, що на цьому цвинтарі не було ще ніколи такого величавого похорону. Організатором цього зразково переведеного похорону був о. Мирон Панчук, найближчий співробітник і заступник о. Настоятеля.

Парафіяни, прихожани, приятелі і знайомі Покійного отця мали нагоду попрощатися з ним під час триденних священичих похоронних відправ. Ці богослужби є надзвичайно зворушливі, вони залишають на учасниках незатерте враження своїм молитовним співом, багатою символікою і глибоким богословським змістом. Хоч тематика смерти домінує в цих відправах, то час від часу відзиваються також і мотиви воскресної благовісті, що мов проміння сходячого сонця проникають крізь смертну темряву: «Воскреснуть мертві і стануть ті, що в гробах, і всі земнородні возрадуються» (Пісня 5, Ірмос).

Похоронні відправи почалися в середу, 22 липня о годині 1-ій пополудні в похоронному заведенні Музики. Священики одягнули тлінні останки покійного отця Мітрата у священичі ризи і відслужили Панахиду. Увечері о год. 6-ій відбулася урочиста Панахида при участі парафіяльного хору «Прометей» під орудою мґра Наді Савин. Від парафії свв. Володимира і Ольги прощав покійного о. Настоятеля головний радний, мгр Е. Басюк. В англійській мові промовляв д-р А. Бровар. Після Панахиди врочисто з процесією перенесено тлінні останки покійного отця до собору свв. Володимира і Ольги: до цього собору, який він вибудував, яким так дуже піклувався, постарався про внутрішню обстановку, прекрасні мальовила, імпозантний іконостас, в якому він величав Всевишнього своїм чарівним співом та виголошував глибокі змістом релігійно-патріотичні проповіді.

Почалися традиційні старовинні обряди священичих похоронів. Мельодійний спів священиків переплітався з дзвінкими відповідями молодіжного крилосу. Крім парафіяльного хору «Прометей» у похоронних відправах брав участь також чоловічий хор «Сурма» під орудою проф. Р. Андрушка. Тяжко було повірити, що між тими служителями-священиками немає вже нашого енергійного, меткого, співучого отця, який так дуже любив наші церковні богослужби і все брав у них участь і проводив ними, як у радісних відправах, так і в сумних, похоронних.

Велика популярність покійного о. Маріяна і сум по його втраті зібрали біля його домовини приблизно 40 священиків (між ними 3-х митратів), 6 дияконів і велике число вірних. Очолювані чікаґським Владикою, Преосв. Іннокентієм, ми всі попрощали покійного отця гідно, з пошаною і любов’ю та відпровадили на вічний спочинок.

Хочемо вірити, що цей великий моральний авторитет Покійника є у великій мірі зв’язаний також з парафією свв. Володимира і Ольги, з цією «мініятюрою помісности», першою патріяршою парафією, яка все була вірною великим ідеалам свого Основника, Опікуна і Духовного Батька — Патріярха Йосифа. Віримо, що ця парафія далі продовжуватиме свою шляхетну працю: бути світильником в часах духової темряви, служити дороговказом серед ідеологічних манівців. Це буде також і найкраще пошанування пам’яти покійного отця настоятеля.

У четвер, 23 липня, після Божественної Літургії відправив Панахиду в сослуженні 3-х священиків український православний Митрополит Константин з катедрального храму св. Володимира. Покійний отець нав’язав дружні взаємовідносини з православними українцями ще в часах п’ятирічного перебування нашої парафії у православній катедрі. На похоронних відправах був присутній також пастор Гарбузюк.

Під час вечірніх богослужб попрощав покійного о. Маріяна наш колишній душпастир, ревний співробітник о. Мітрата і відомий золотоустий проповідник о. Іван Кротець. Говорив про велику втрату, якої зазнала ціла наша парафія після смерти о. Настоятеля, який був не тільки примірним священиком, але також громадським діячем, великим українським патріотом та послідовником ідей Патріярха Йосифа. Але пригадав о. Іван також і євангельські слова про пшеничне зерно, яке мусить впасти в землю і зігнити, щоб принести рясний плід. Також і наша парафія мусить не тільки продовжувати, але ще і посилити свою працю, щоб це добре зерно, засіяне о. Мітратом, виросло і помножилося для добра Української Церкви і українського народу.

Вкінці прийшов найсумніший, останній день похоронних відправ і самого похорону, день 24 липня: у цей день покійний отець навіки попрощався з нашою громадою, зі своєю улюбленою парафією, зі своїм величавим собором. На Божественній Літургії Владика Іннокентій виголосив прощальну гомілію. Почав свою проповідь зворушливими словами похоронної стихири: «Ось лежу, мої возлюблені браття, посеред усіх, мовчазний та безголосий… очі погасли і не бачуть ридаючих, слух не сприймає плачу опечалених, ніс не чує кадильного запаху, але правдива любов ніколи не вмирає». Владика зобразив покійного отця як доброго пастиря, як примірного українського католицького священика, який служив своїм парафіянам словом, ділом, добрим прикладом; він редагував Церковний Вісник, опрацьовував радіопрограми, навчав дітей у школі.

Для всіх знаходив час, добру пораду, слова потіхи. Преосвященний Іннокентій наголосив також важну проблему священичих покликань, бо без добрих українських священиків, таких, яким був покійний о. Маріян, ми не збережемо своєї церковної і національної ідентичности.

І тут треба з гордістю підкреслити, що під духовною опікою покійного отця виховалося 9 молодих священиків, які були питомцями своєрідної нашої парафіяльної духовної семінарії, при філії УКУ. їхня наука була не тільки теоретична, але і практична: брали участь у парафіяльному житті, співали під час богослужб, вчилися плекати красу і велич східнього обряду, організували молодь тощо. З’їхалися вони тепер з різних частин Америки, Канади, а також і з Европи, щоб віддати останню прислугу своєму виховникові і опікунові.

Крім згаданого вже о. Івана Кротеця, прибули також наші давніші душпастирі, співробітники о. Маріяна: о. мітр. д-р Іван Тилявський з Флоріди і о. мітр. Зенон Злочовський з Філадельфії. Приїхав також особистий приятель о. Маріяна, товариш його дитячих і молодечих літ, о. крил. Ю. Ковальський з Канади.

Невимовний жаль стиснув наші груди, коли прийшла хвилина «останнього цілування», коли ми ще могли востаннє діткнутися покійного отця і попрощатися з ним. А вже вершком цих жалобних настроїв було помазання св. єлеєм обличчя покійного о. мітрата, покладення воздуху і закриття домовини. Ще останній обхід з домовиною довкола церкви, а тоді похід вирушив на цвинтар.

Над відкритим гробом відправлено ще останню Панахиду, відспівану усіма людьми, останнє «Вічная пам’ять», жалобна пісня «Чуєш, брате мій», і домовину з покійним о. мітратом спущено в могильну яму, в яку посипалися також квіти і грудки землі. Тлінні останки незабутнього і дорогого о. Маріяна спочили у темному гробі, але дух його відійшов до Небесного Отця, щоб молитися там і випрошувати багато ласк для рідної Церкви, рідного українського народу і своєї улюбленої парафії.

Після похорону відбулися поминки Покійного в Культурному Осередку. Ці жалобні сходини відкрив Владика Іннокентій молитвою, а тоді проводив ними проф. В. Маркусь. Відчитувано вислови співчуття та виголошувано короткі промови. З канцелярії Блаженнішого Патріярха прийшов лист, в якому наш Глава наголошував великі заслуги покійного отця та його вірність ідеалам Патріярха Йосифа. В подібному дусі написав також добрий приятель о. Маріяна, о. д-р Іван Дацько. О. Архимандрит Любомир Гузар вияснив у листі причини своєї несприсутности і підкреслив, що далекосяжні візії Патріярха Йосифа, реалізовані покійним отцем, — це не якісь утопійні мрії, але тверда істина. Прийшли також кондоленції з далекої Греції, від Архиєпископа Атен, якого наш покійний отець відвідав з групою прочан в 1988 році і який був також гостем у нашому соборі.

Від Парафіяльної Ради прощала отця п. Орися Гарасовська, називаючи отця духовним батьком парафії. Від української православної катедральної парафії св. Володимира промовляв проф. М. Семчишин, а останній настоятель цієї парафії, о. прот. С. Жемчух вислав окремий лист. О. мітр. Б. Остапович передав слова співчуття від Владики Ізидора та дуже поетично і зворушливо порівнював життя покійного отця з терновим вінком, що ніколи не в’яне. Від колишніх наших питомців промовляв о. д-р А. Чировський, який вказав на важливість ідей о. Маріяна та недоцінювання їх деякими нашими церковними чинниками. Дуже цікаво розповідав про життя покійного отця його найближчий приятель о. крил. Ю.Ковальський, який знав о. Маріяна ще з дитячих літ.

Від Світового Патріярхального Об’єднання промовляв голова, інж. Василь Колодчин, а від Патріярхального Т-ва в США прощала покійного отця п. Рома Гайда. Промовці вказували на покійного отця, як на великого і ревного промотора патріярхальних і помісних ідей. Від братньої парафії св. Михаїла у Філядельфії, як також і від адміністрації журналу «Патріярхат» прощав покійного д-р В. Пушкар, який пригадав, що наш отець був опікуном не тільки нашої чікаґської, але усіх патріярших парафій. Від іншої патріяршої парафії, св. Покрови в Пармі, зложив вислови співчуття о. Є. Крупка, а в листі від Парафіяльної Ради цієї ж парафії із вдячністю згадано про велику моральну поміч отця мітрата в початках існування святопокровської парафії.

Від дивізійників прощав о. Маріяна, як колишнього вояка-юнака, мгр Р. Припхан, а від відділу УККА в Чікаго — інж. О. Бараник, підкреслюючи великий український патріотизм покійного отця Адв. Ю. Куляс говорив про велику тактовність отця в полагоджуванні спірних питань.

Вкінці зворушливу подяку від родини зложила племінниця отця, д-р Марта Кобрин із Львова, яка дякувала всім, як організаціям, так і поодиноким людям, що якимнебудь способом причинилися до переведення похорону, приготування гостини та звеличання пам’яти покійного отця.

Покійний о. мітрат багато терпінь зазнав у своєму житті, а вже зокрема в останніх роках. Терпів тяжкі фізичні болі, спричинені недугою, але терпів також і духово з приводу постійних порушувань Ватиканом наших помісних прав, загарбання нашої найстаршої перемишльської єпархії та інших злободенних справ.

Смерть була для нього справді добродійною, звільненням від усіх дочасних терпінь. Тому часто повторяймо в його наміренні молитву: «Зі святими упокій, Христе, душу раба Твого, ієрея Маріяна, де немає болізні, ні печалі, ні зідхання, але життя безкінечне».

Але ні на хвилинку не сміємо забути, що, не зважаючи на всі допусти, о. Маріян був вічним оптимістом, незвичайно життєрадісною людиною, був джерелом ентузіязму, нових надхнень, нового запалу до праці і змагань для всіх, що з ним стрічалися, а головно для своєї парафії. Тому дозволю собі закінчити ці посмертні рефлексії дещо погіднішою і радіснішою ноткою, цитуючим уривки з вірша, присвяченого пам’яті Покійного:

Він був радість і спів… срібний голос дзвенів
У божественній тиші Собору,
Дивувались святі з недосяжних верхів
І заслухані янгольські хори…
Наче свічка, зорів, загрівав, променів,
Потім блимав і тлів… передчасно погас
На Господнім жертовнім Престолі…
Він не вмер… Відлетів у країну чудес
Продовжати повік там, у ликах небес,
Свій дзвінкий недокінчений спів.

(Короткий огляд п’ятирічного понтифікату
теперішнього Вселенського Архиєрея)

(Закінчення з попереднього числа)

Папа і справа східньоцерковної помісности

Треба, без сумніву, взяти до уваги факт, що відношення Папи Івана Павла ІІ-ого до Української Католицької Церкви мусить достосовуватися до вимог дуже складної ватиканської політики, що він мусить діяти згідно із установленими нормами, тому офіційне становище Святішого Отця до нашої Церкви не конечно віддзеркалює його власні погляди. Крім того, в гру входить тут пресія, а то й шантаж Москви. Тому варто б проаналізувати настанову сучасного Вселенського Архиєрея до Української Католицької Церкви і цілого християнського Сходу в таких справах, які не заторкують безпосередньо московських інтересів і тому можна б висловитись тут свобідніше і щиріше.

Другий Ватиканський Собор дуже наголошує помісність і рівноправність Східніх Церков у Вселенській Церкві, Гарантує тим Церквам право на самоуправління, зберігання власного правопорядку, плекання своїх обрядових, духових і богословських традицій. А які є погляди теперішнього Голови Католицької Церкви на ці справи? Вже у згаданому нами папському посланні, написаному з нагоди наших приготувань до 1000-річчя Хрещення України, вразив нас брак правильного і повного розуміння істоти християнського Сходу і дуже дивне упрошування складної проблеми привернення церковної єдности між Сходом і Заходом. На думку Святішого Отця, східне християнство є тільки модифікацією західнього, римського християнства, Русь прийняла Христову віру з Риму (через Константинопіль), тому і поворот східніх християн до Риму є чимсь логічним і самозрозумілим. Бачимо, що ті погляди не є в дусі Другого Ватиканського Собору і не в дусі пособорового екуменізму, але радше в дусі передсоборового римського централізму. Бракує тут вселенського підходу.

Папа і справа східньоцерковної помісности

Святіший Отець, Папа Іван Павло ІІ-гий під час своїх відвідин Америки в 1979 році загостив також до Української Католицької Катедри у Філядельфії 4 жовтня і виголосив там проповідь. Святіший Отець говорив про різнородність у Католицькій Церкві, похвально висловлювався про традиції Сходу і традиції Української Католицької Церкви, послуговуючись при тому численними цитатами із Соборового Декрету про Східні Церкви. Цікаво відмітити, що Папа говорив тільки про обрядові різниці, обрядові традиції та різні літургічні мови. Про інші традиції Сходу, так дуже підкреслювані Другим Ватиканським Собором, як: окремий правопорядок, церковну структуру Помісних Церков, а головно самоуправління, у проповіді не згадувано. В одному місці Папа навіть змінив зміст соборових постанов. Покликуючись на 5 точку Соборового Декрету про Східні Церкви, Святіший Отець сказав: «Українська Церква, як інші Східні Церкви, має право й обов’язок (підкр. наше), згідно із навчанням Собору (див. Східні Церкви, т. 5), зберігати свою власну церковну й духовну спадщину, а відповідне місце 5-тої точки Соборового Декрету про Східні Церкви звучить інакше: «Тому (Священний Собор) урочисто заявляє, що Східні Церкви так, як і Західні, мають право і обов’язок управляти собою згідно з власними питоменними правилами.. « Як бачимо, Папа Іван Павло ІІ-ий промовчав важливу постанову Вселенського Собору про право і обов’язок Східніх Католицьких Церков управляти собою згідно із власними законами. Ще один доказ неспівзвучности між поглядами Папи, а. постановами Другого Ватиканського Собору. В тій же самій проповіді, на іншому місці, ще більше виявляється суперечність між римсько-централістичною настановою Папи і дорученнями Другого Ватиканського Собору. Говорячи про східні традиції, Святіший Отець ставить певні обмеження і каже: «А ті церковні спільноти, які дотримуються тих традицій (тобто східніх), закликається, щоб вони з любов’ю і пошаною ставилися до певних окремішностей того правопорядку, що його я, та мої попередники, виконуючи нашу душпастирську відповідальність супроти Вселенської Церкви, вважали за необхідний для добра цілого Христового Тіла».

Хоч тут не сказано ясно, про які обмеження є мова, не важко догадатись, що Папа мав на увазі латинський закон обов’язкового целібату духовенства, який накинено і Українській Католицькій Церкві всупереч артикулам Берестейської Унії (арт. 9) та всупереч постулятам Другого Ватиканського Собору, який в Декреті про Східні Церкви (точка 2) заявляє: «Католицька Церква має таку настанову, щоб осталися цілі й ненарушені традиції кожної помісної Церкви (підкр. наше). На ці слова Папи звернули увагу також протестанти і вважали таке становище Риму великою перепоною на шляху до привернення церковної єдности не тільки між Римським Престолом і східніми православними, але також і західніми протестантами.

Також і під час інших нагод у зверненнях Святішого Отця до наших Владик і всіх нас стрічаємо постійно пригадки про потребу скріплення єдности нашої Церкви з Римом, а майже нічого не говориться про конечність нашої внутрішньої помісної єдности. Ось у проповіді Папи під час хіротонії Митроп. М. Любачівського 12 листопада 1979 р. кажеться: «Бажаємо з цілого серця забезпечити одність Вашої Церкви в єдності з Престолом Петра». З цього виходило б, що єдність з Римом є рівночасно і запорукою нашої внутрішньої, помісної, східньоцерковної єдности. А так воно не є. Треба розрізняти єдність цілої Католицької Церкви, якої осередком є Римський Архиєрей, і внутрішню помісну єдність кожної Східньої Церкви, яка, за словами Соборового Декрету про Східні Церкви, має свого власного «Отця і Голову», тобто Первоієрарха (Патріярха або Верховного Архиєпископа). У зв’язку з нашими Синодами, що відбуваються в Римі, Святіший Отець постійно підкреслює, що вони є скликані «за моєю волею і бажанням» і тими словами применшує ролю Глави нашої Помісної Церкви, чи може навіть ставить себе на його місце. Тут також варто пригадати, що Папа Павло VI-ий, який не зараховується до великих прихильників нашої Церкви, надаючи кардинальську гідність нашому Первоієрархові, окремими словами відмітив провідну ролю їх Блаженства в житті Української Католицької Церкви. Дня 25 лютого 1965 р. Папа Павло VI-ий сказав тоді на­шій делегації, очоленій Блаженнішим Архипастирем:

«До Вас, дорогі сини українці, розсіяні по всьому світі, одне батьківське слово. Знаємо, як вірно зберігаєте свої традиції, свій обряд, мову, культуру… От чому відзначено кардинальською пурпурою цього, який може Вас Добре репрезентувати, вести по Вашому шляху, освячувати і благословити … От Вам орієнтаційна точка: родинна зв’язь, хочемо вказати Вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між Вами центр, (підкр. наше), до якого Ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю». Папа Іван Павло ІІ-гий також похвально висловлюється про нашого Блаженнішого Патріярха, але ніколи не вказує на нього, як на осередок нашої єдности і дороговказ до відродження нашої Помісної Церкви. Підсумовуючи все дотепер сказане, мусимо ствердити, що незалежно від ватиканської східньої політики і пресій зі сторони Москви, погляди сучасного Папи на справи Сходу, а головно Української Католицької Церкви, не йдуть по лінії наших помісних змагань.

Проблема території

Як найголовнішу перешкоду, яка буцімто унеможливлює нашому Блаженнішому Патріярхові виконувати його законну юрисдикційну владу, висувають римські чинники (а також і наші противники патріярхату) проблему території, тобто брак фізичної території в нашій Церкві. Навіть Папа Іван Павло ІІ-гий у своєму листі до Блаженнішого Патріярха з дня 5 лютого 1980 року, у справі скликання Надзвичайного Синоду, згадує про це територіяльне обмеження влади нашого Первоієрарха і каже: «Тому (тобто з огляду на брак території) Верховний Архиєпископ не є спосібний навіть запросити на Архиєпископський Синод «приєднаних» ієрархів, тобто тих, які перебувають у країнах поза територією львівської провінції». Насувається питання чому? Чому цю територіяльну перепону майже догматизується, робиться з неї якесь «табу», найвищий Божий закон, від якого ніхто — навіть Папа — не може диспензувати. Чому ж тоді помісна Латинська Церква не придержується ніяких територіяльних обмежень і може вільно діяти на східніх територіях, часто зі шкодою для східніх християн? Другий Ватиканський Собор говорить про Помісні Церкви, що «вони мають однакову гідність, так що ні одна з них не є понад другі…, а всі вони користають з тих самих прав …» (Про Східні Церкви, 3). Чому цього не бачимо в практиці? Чому наші Владики не запротестують проти цих надуживань і не порушують цих наболілих питань на своїх Синодах?

Колись давно, коли єдиними засобами комунікації були коні і підводи та й кораблі, територіяльний принцип церковної юрисдикції мав своє логічне оправдання, первоієрарх помісної Церкви мусів бути в близькому фізичному контакті зі своїми вірними. Сьогодні в добі джетів, телефонів, телеграфів, телевізій, коли простір не творить ніякої перешкоди в порозуміванні між людьми, територіяльні обмежування юрисдикції первоієрархів Східніх Церков є не тільки нелогічні, але несправедливі, є звичайною дискримінацією Східніх Церков і запереченням вселенськости в Католицькій Церкві. Проф. Р. Морозюк у своїй книжці «Політика Церковного Об’єднання», яка незадовго має появитись друком у англійській мові, знайшов дуже влучну термінологію на означення цієї маніпуляції церковними законами на шкоду Української Католицької Церкви; він назвав це «леґал контаінмент», тобто «законне спинювання», спинювання при помочі церковних законів помісного розвитку нашої Церкви, розвитку, який є заґарантований постановами Другого Ватиканського Собору.

Але поминаючи вже цей несправедливий і нелогічний територіяльний принцип у церковному законодавстві, треба категорично ствердити, що навіть згідно з тим, передсоборовим, перестарілим канон. правом для Східніх Католицьких Церков, наш Патріярх може законно виконувати свою владу в Українській Католицькій Церкві і поза її територією з огляду на важкі обставини, в яких находиться наша Церква на рідних землях і в діяспорі. Канон 236, пар. 2 канонічного права «Клері Санктітаті» стверджує, що принцип території є важний, хіба що якась інша причина, що походить з природи речі, або з установленого закону, вимагає інакше».

Важко тому зрозуміти, чому ані Папа Павло VI-ий ані Іван Павло ІІ-гий, яким повинно лежати на серці добро цілої Вселенської Церкви, тобто всіх помісних Церков, не застосували цієї клявзулі 326-го канону до обставин Української Католицької Церкви? Це справді була б важлива точка нарад для наступного Синоду Ієрархії Помісної Української Католицької Церкви.

Кінцеві висновки

На основі цієї короткої аналізи діяльности, послань, проповідей і промов сучасного Папи Івана Павла ІІ-ого можна вже поробити деякі певні заключення. Виглядає, що своєю ідеологією і ментальністю теперішній Папа належить більше до передсоборової доби; вийнятком є пособорова ватиканська «остполітік», яку Папа Іван Павло ІІ-гий продовжує і піддержує, але вмішує тут також і польські справи, старається витягнути тут якнайбільше користей для поляків і тим викликує негодування серед Ватиканської Курії. Для сучасного Римського Архиєрея, вихованого в дусі традиційного польського католицизму, справи християнського Сходу не є вповні зрозумілі і сприємливі. Соборові постанови про окремий правопорядок і самоуправління Східніх Католицьких Церков не знаходять в нього належного зрозуміння і він їх промовчує, а може навіть вважає чимсь шкідливим для єдности Католицької Церкви. Папа вважає, що якнайтісніша єдність з Римом і з особою Римського Архиєрея повинна бути найкращим ліком на всі внутрішні недомагання і болі Помісних Східніх Церков.

Папа Іван Павло ІІ-гий напевно щиро співчуває з Українською Католицькою Церквою, бажає їй помогти та запевнити її ріст, але все те робить на римський спосіб, старається зблизити нашу Церкву якнайбільше до римокатолицизму. А лихо в тому, що Помісна Східня Церква, відчужена від своїх традицій, від своїх історичних завдань, відірвана від рідного пня, не буде рости і розвиватися, тільки буде в’янути і нидіти. Теперішній Святіший Отець дав нам вправді якусь форму помісности, дозволив нашим Владикам відбувати під проводом Блаженнішого Патріярха Синоди, але вони властиво не є справжніми помісними Синодами, бо не мають синодальних прав. Папа запевнив собі також стислу контролю над тими Синодами, так що наша Церква не може і надалі свобідно діяти і свобідно висловлюватися.

Але і ця сповидна і дуже обмежена форма помісности може бути чимсь позитивним, може бути першим кроком до справжньої помісности, якщо наші Преосвященні Владики будуть за прикладом Блаженнішого Патріярха діяти у свідомості законних помісних прав нашої Церкви і порожню форму помісности будуть наповняти помісним змістом. Рим думає і діє по-римському, а не — як дехто хибно гадає — по-вселенському. І теперішній Святіший Отець не є тут вийнятком. Справжня вселенськість Католицької Церкви залежить не від Риму, але від настанови і принциповости Східніх Помісних Церков: їхніх Владик, духовенства і мирянства. Папи, префекти і секретарі Східньої Конгрегації та інші куріяльні достойники багато нам у тих справах не поможуть, бо, як уже згадано, часто у тих речах добре не визнаються; це мусимо самі зробити.

Віримо, що це не є тільки мрії і «побожні бажання», але щось, що може здійснитися. Ось недавно на папському Синоді католицького єпископату промовляли три представники нашої Ієрархії: Філядельфійський Митрополит Високопреосв. Степан, Коад’ютор Блаженнішого Патріярха Високопреосв. Мирослав і Вінніпезький Митрополит Високопреосв. Максим. Перший говорив про Божу благодать, але не в дусі західньої, схолястичної богослови, тільки згідно з вченням Східніх Святих Отців. Архиєпископ Мирослав дуже відважно і рішучо промовляв в обороні переслідуваної Української Католицької Церкви і українського народу на рідних землях. Митрополит Максим також говорив про важку ситуацію нашої переслідуваної Церкви в Україні і, опрокидуючи модерну західню лібералізацію християнської етики, домагався уточнення поняття гріха і зла. Ми були дуже приємно вражені тими промовами і цей Синод уже більше виглядав на Синод вселенського, а не виключно латинського єпископату.

В такому дусі написана і наша критична стаття; не щоб шкодити і розбивати єдність Христової Церкви, але щоб виправити те, що є в ній зле, щоб домінуючий у ній латинський характер заступити справжнім вселенським, щоб усунути з неї дискримінацію і несправедливість ; щоб крім організаційної, законної єдности звернути більше увагу на потребу внутрішньої, духової єдности, єдности в любові. Щоб ми всі могли з пошаною, набожністю і любов’ю визнавати правду нашої святої віри: «Вірую в одну, святу, соборну і апостольську Церкву».

* Стаття Є. Іванкова була надрукована у «Церковному віснику» парафії свв. Володимира й Ольги у Чікаго.

(Короткий огляд п’ятирічного понтифікату
теперішнього Вселенського Архиєрея)

Хоч у грудневому числі журнала «Патріярхат» на цю тему була надрукована стаття, то все ж таки вважаємо за доцільне передрукувати статтю Євгена Іванкова, яка була надрукована в трьох числах «Церковного Вісника» за 20 листопада, 4 і 18 грудня 1983 p., який є двотижневиком парафії свв. Володимира й Ольги у Чікаґо. Бажаємо, щоб наші читачі запізнались з думками та аналізою і виробили собі дійсну, а не уявну думку про ситуацію нашої Церкви і відношення Апостольської Столиці до неї. Є. Іванків виклав свої думки спокійно, речево й компетентно, за що йому належить признання і подяка.

Редакція

16 жовтня 1983 року минуло п’ять років від часу вибору на престіл наслідників св. Апостола Петра, польського кардинала Карла Войтили, теперішнього Папи Івана Павла ІІ-го. З цього приводу варто було б зробити короткий перегляд діяльности цього Римського Архиєрея у його відношенні до Української Католицької Церкви.

Два різні погляди на ці справи

Погляди на ці справи є поділені між українцями .католиками: одні з нас уважають, що завдяки Папі Іванові Павлові ІІ-гому положення Української Католицької Церкви значно поправилося; що теперішній Святіший Отець «обійшов», так сказати б, канонічні закони (головно принципи територіяльної юрисдикції), які стоять на перешкоді розвиткові нашої Церкви, і дав нам можливість в обмеженій формі практикувати засади синодального устрою в житті нашої Церкви. Через номінацію правного коад’ютора і наслідника для Блаженнішого Патріярха, нашій Церкві запевнено її дальше існування, а призначення Преосв. М. Марусина на відповідальний пост секретаря Східньої Конгрегації є також відзначенням нашої Церкви і дає нам нові можливості відповідно впливати на цю важливу куріяльну установу та користати з її помочі.

Інша група (до якої належить також і автор цієї статті) твердить, що істотно ніщо не змінилося, що ми далі не маємо ніякого впливу на долю Української Католицької Церкви, що нашою Церквою кермує фактично не наш Синод під проводом Патріярха Йосифа, тільки Римська Курія під проводом Папи. Найбільш пекучою проблемою нашої Церкви є потреба мати свідомих єпископів, вповні відданих ідеям помісности і патріярхату. На жаль, остаточні рішення в тих справах залежать далі виключно від Риму, який (за малими виїмками) назначує для нас таких єпископів, які б у першій мірі обороняли засади римського централізму. Ватиканська «остполітік» продовжується далі коштом Української Католицької Церкви, і тільки у справах зв’язаних з Польщею робиться виїмки і добро Польської Католицької Церкви і польського народу ставиться вище засад ватикансько-московської коекзистенції.

Нові надії та нові розчарування

У передсоборовій добі українські католицькі історики і журналісти все старалися представляти відношення Ватикану до української Церкви у якнайкращому світлі, вибілювати або промовчувати все, що було зле, перебільшувати те, що було добре, одним словом, писали необ’єктивно. Це було, зрештою, загальне явище у цілій Католицькій Церкві. Після Другого Ватиканського Собору ситуація докорінно змінилася. Привілей свобідного висловлення думки знайшов своє належне місце також і в Церкві, особливо між західніми богословами і журналістами, але в нашій офіційній католицькій пресі ще далі панує дух суперльоялізму. Навіть Папа Павло VI-ий висловився при одній нагоді про конечність конструктивної критики в Церкві, бо тільки така критика може довести до поправи відносин.

Тому зберігаючи належну пошану до уряду і особи Голови Католицької Церкви, буду старатись об’єктивно проаналізувати відношення Папи Івана Павла ІІ-ого до Української Католицької Церкви і писати правду згідно з моїм розумінням, з моїми переконаннями та з моєю совістю. Писатиму згідно із закликом св. Євангелії: «І пізнайте правду, а правда визволить вас» (Йоан 8; 32).

Всі ми сподівалися, що новий Папа багато краще розумітиме церковні справи Сходу, ніж його попередники, реальніше оцінюватиме небезпеку большевизму для Католицької Церкви і цілого людства та. припинить залицяння Ватикану до червоної Москви і багато більше уваги і зрозуміння присвятить Українській Церкві та її справедливим домаганням. Спочатку здавалося, що наші сподівання здійсняться; особлива пошана, виявлена Святішим Отцем нашому Патріярхові, привіти в українській мові, відважні слова в обороні переслідуваних, — все те вливало в наші серця нові надії.

Офіційним виявом настанови нового Папи до Української Католицької Церкви мало бути послання з дня 19 березня 1979 року, написане з нагоди наших приготувань до 1000-ліття Хрещення Руси-України. Ті, що багато очікували від цього листа та бажали знайти в ньому ясно спрецизовані пляни щодо обновлення Української Католицької Церкви в дусі Соборового Декрету про Східні Церкви, та запевнення нашій Церкві справжньої помісности, самоуправління, а може навіть і офіційно затвердженого патріярхату, напевно дуже розчарувалися, бо послання про ці справи взагалі не згадувало. Послання було написано дуже загальниково, обережно, про Україну майже не згадує, тільки вживає нашу історичну назву «Русь». Провідною думкою цього послання є не так сам факт християнізації нашої батьківщини, як радше доказування єдности Української Церкви з Римом. Щоб це підкреслити, автор цього послання (Папи не пишуть самі своїх послань, тільки поручають це іншим) висловив дуже дивне і нефортунне твердження, що «Християнська віра прийшла в Київську Русь з Риму через Константинопіль». Виглядало б, що не тільки Україна, але і Візантія, а може і цілий християнський Православний Схід не мають своєї власної автентичности, тільки є копією римсько-західнього християнства. Найстаршим джерелом християнства є не Рим, тільки Єрусалим, звідки апостоли розійшлися по цілому світі з проповіддю Христової науки. Іншими старовинними важливими осередками християнства на Сході були Олександрія і Антіохія. Також перші Вселенські Собори, на яких оформлювано найголовніші правди християнської віри, відбувалися на Сході. В часі Хрещення України Христова Церква не була ще поділена на Східню і Західню, тому також і Українська Церква була в єдності з Римом, але ця єдність не була пряма і безпосередня і історія не дає ніяких доказів канонічної залежности Української Церкви від Риму. Тому і стан Української Церкви у Вселенській Церкві в часах св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого ледве чи можна порівнювати зі ситуацією Української Католицької Церкви після Берестейської Унії.

Нефортунним є також пов’язання церковної унії з тодішньою політичною ситуацією, коли то Україна проти своєї волі знайшлась під Польщею (Люблинська унія 1569 року). У посланні написано: «Ця єдність (тобто церковна) вступає і вплітається в цілу історію народів, які жили тоді в одному королівстві: русини, литовці і поляки». Україна змагає до власної державности і не бажає бути частиною чужої імперії, ані польської, ані московської. На нашу думку, найкращим місцем цього послання, яке ми українці все повинні мати на увазі, є наступна пригадка для нас: «Коли сини й дочки українського народу залишають свою країну, остаються все, навіть як переселенці, зв’язані зі своєю Церквою, яка через традицію і мову і літургію стає для них наче духовною «батьківщиною» серед чужих народів». Ці слова Святішого Отця треба постійно пригадувати всім нашим універсалістам, латинізаторам та іншим суперкатоликам.

Сумний фінал радісних святкувань

У вересні 1979 року відбулися в Римі святкування з нагоди 40-ліття архиєрейського служіння Блаженнішого Патріярха Йосифа. Багато наших прочан вибралося до Риму, щоб бути учасниками цих ювілейних святкувань. Всі ми сподівалися, що і Святіший Отець буде на тих святкуваннях та що будемо свідками якихсь незвичайних, дуже корисних для нас подій. На жаль, Святіший Отець не прийшов, бо, як пізніше вияснювано, запрошення десь загубило­ся в папській канцелярії. Не тільки не прийшов, але не прислав навіть привіту. Тут варто б пригадати, що 10 років тому з нагоди посвячення собору Святої Софії Папа Павло VI, якого ми не дуже мило згадуємо, своєю особистою участю звеличав ті святкування. Всі ми відчули тепер, що щось не в порядку, що якісь нові удари впадуть на нашу Церкву.

Чекати не довелось довго. Ще таки під час ювілейних святкувань, мов грім з ясного неба, поразила нас вістка з ватиканського радія, що Папа Іван Павло ІІ-гий номінував філядельфійським митрополитом маловідомого нашій громаді священика, о. д-ра М. Любачівського. Зроблено це без порозуміння з Блаженнішим Патріярхом і про цю номінацію навіть офіційно не повідомлено Його. І Блаженніший Патріярх і вся свідома українська католицька спільнота запротестували гостро проти цього нового акту несправедливости супроти Української Католицької Церкви. Протести, розуміється, багато не помогли. Вкінці Блаженніший Патріярх цю номінацію прийняв і заявив, що як Глава і Первоієрарх Помісної Української Католицької Церкви, згідно із розпорядженням канону 326, буде святителем нового митрополита в Патріяршому Софійському Соборі в Римі. У відповідь на це прийшло повідомлення зі Східньої Конґреґації, що святителем митрополита буде сам Папа і хіротонія відбудеться в Сикстинській каплиці. Пізніше допущено також і Блаженнішого Патріярха як співсвятителя.

У кругах наших ультракатоликів відізвалися голоси захоплення і заговорено про новий вияв особливого відзначення нашої Церкви, але свідомі українці-католики прийняли це як черговий акт нарушення помісности нашої Церкви і зневаги її Голови. Та нововисвячений митрополит М. Любачівський не побув довго у Філядельфії.

Надзвичайний Синод і закулісова гра Ватикану

Події розвивалися швидким темпом. 5 лютого 1980 р. Папа вислав Блаженнішому Патріярхові листа з дорученням скликати Надзвичайний Синод Владик Української Католицької Церкви для вибору наслідника їх Блаженства. Хоч у цьому листі далі заперечено юрисдикцію нашого Первоієрарха з огляду на брак території, то все ж таки була надія, що тепер одержимо такого помічника і наслідника Блаженнішого Патріярха, який допоможе Главі нашої Церкви продовжувати змагання за привернення нам наших законних помісних прав. Папа установив також процедуру вибору коад’ютора і наслідника: синод предложить Папі список трьох кандидатів і з-поміж них, або якщо зайде потреба, то когось іншого іменує Святіший Отець наслідником їх Блаженства. Різким дисонансом звучало це застереження, що Папа не мусить придержуватися рішення більшости членів Синоду, але може вибирати для нашої Церкви такого Первоієрарха, якого він схоче. Чому таке недовір’я до рішень Владик цієї Церкви, яка так дуже натерпілася за вірність Римському Апостольському Престолові? Де ж тут пошанування, якщо вже не прав, то гідности найбільшої із Східніх Католицьких Церков, про які з такими похвалами говорить Другий Ватиканський Собор?

24 березня 1980 р. розпочався цей Синод і ми всі нетерпеливо очікували проголошення висліду Синоду, кого наші Владики виберуть на майбутнього свого провідника і Голову нашої Церкви. І знов прийшлося нам переживати глибокий жаль, розчарування і зневіру. Із здивуванням довідалися, що Владики вибрали на цей важливий пост недавно висвяченого філядельфійського митрополита, який ще навіть не вспів виявити своїх адміністративних і організаційних здібностей. Важко припустити, що це був цілковито свобідний вибір без постороннього впливу і закулісових махінацій. Між іншим, чужа преса виразно ствердила, що митрополит Люблінський був папським кандидатом і його вибір був подиктований вимогами ватиканської східньої політики.

В дусі ватикансько-московського «екуменізму» і римського централізму

Перший Звичайний Синод Владик Української Католицької Церкви відбувся в Римі у днях 25 листопада до 2 грудня 1980 року. На ньому осуджено і стверджено неважність неканонічного і незаконного т. зв. «Львівського Собору» з 1946 року, яким зліквідовано Українську Греко-католицьку Церкву. Те осудження викликало великі протести зі сторони Москви та довело до виміни листів між московським патріярхом Піменом та Папою Іваном Павлом ІІ-гим. Велике замішання та констернацію викликало опублікування тих секретних листів московським патріярхом Піменом. Ця публікація кинула дуже багато світла на відношення Папи Івана Павла ІІ-ого до Української Католицької Церкви та виявила напрямні ватиканської політики. Лист Папи до московського патріярха з дня 24 січня 1981 р. написаний в дуже лагідному та примирливому тоні, немає там цієї сміливости і принциповости, які характеризують, наприклад, оборону польської робітничої організації «Солідарність» перед наступами польського режимного уряду, що діє за вказівками Москви. Є в тому листі тільки одне речення, що згадує про права українців католиків, але це не є головна думка речення і не сказано ясно, яке є становище Римського Престолу до прав українців католиків.

Наводжу тут у цілості це речення: «Святіший Престол, стоячи твердо на становищі, що його завжди зберігав у відношенні до прав українців католиків, жаліє, що появилося у пресі повідомлення, заки міг познайомитись з тими документами, й тому він негайно повідомив усі нунціятури у країнах, де перебувають громади українців католиків, про те, що ці тексти не були одобрені і тим самим не мають жадного офіційного характеру». Іншими словами можна це сказати, що хоч Апостольський Престіл має якісь зобов’язання супроти українців католиків, то на першому місці стоїть добросусідське відношення до Московської Православної Церкви і ніщо не може тут стояти на перешкоді. У цьому реченні говориться про «твердість» становища, але зміст цього речення і цілого листа заперечують якунебудь твердість в обороні прав Української Католицької Церкви. Ту «твердість» можна також розуміти, що вона відноситься не до оборони прав Української Католицької Церкви, але до обмежування цих прав.

Так отже, наша Церква не має права не тільки до юрисдикції, але навіть і до самооборони, все мусить відбуватися під диктат Риму, в залежності від ватикансько-московських відносин.

Наступний Синод Ієрархії Української Католицької Церкви відбувся в Римі 30 січня — 12 лютого 1983 р. Ще до сьогодні ніхто не знає, про що там говорилося і що рішено. Офіційний комунікат про перебіг Синоду ще й досі не появився. Це свідчить про дуже дивне відношення до Божого люду, який згідно із постановами Другого Ватиканського Собору є важливою частиною Христової Церкви і повинен брати активну участь в житті Церкви. Цьогорічне Великоднє Послання нашої Ієрархії ледве чи можна вважати офіційним звітом із синодальних нарад, бо нічого конкретного там не сказано. Строга цензура і контроля Риму не дозволяють на щирі і безпосередні контакти нашої Ієрархії з мирянством. Безголов’я в Англії ще далі толерується тільки тому, бо тамошній Владика, хоч своєю невторопністю розбив гро­маду і спричинив велике згіршення, але зате вірно служить Римові. Сучасна доба тих нових, так сказати б «папських» синодів в нашій Церкві справи нашої помісности не тільки, що не полагоджує задовільно, але ще більше унагляднює римський централізм. Доказом того є також добре відомий нам лист кардинала В. Рубіна з дня 6 липня 1982 року, написаний в дусі і стилю кардиналів — М. Фюрстенберґа та Ж. Війо.

(Закінчення в наступному числі)

(Власна кореспонденція)

Заходами Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), у Філії Українського Католицького Університету (УКУ), у Філядельфії, 30 жовтня 1982 р. відбувся симпозіюм на тему: «Богословіє мирянства». Під час симпозіюму було виголошено п’ять доповідей. Кожна доповідь мала свого окремого ведучого і називалась сесією, за винятком одної, що була виголошена під час обідньої перерви. Учасниками симпозіюму були члени Патріярхального руху з різних місцевостей, запрошені гості, яких всіх разом було понад 70 осіб.

Симпозіюм розпочато молитвою. Прочитано привітального листа від Патріярха Йосифа. Голова УПСО д-р Богдан Лончина привітав учасників симпозіюму і доповідачів. Він відмітив завдання заплянованих доповідей та їх особливе значення для мирян. Поруч з цим повідомив, що перший доповідач о. д-р Іван Музичка був перешкоджений і не міг прибути, але передав свою доповідь, щоб її прочитав о. архимандрит Любомир Гузар.

Доповідь о. Івана Музички на тему: «Богословіє мирянства — суть, значення, потреба» була дбайливо опрацьована й актуально глибоко осмислена. Доповідач подав короткопроглядну історичну перспективу для визначення богословії мирянства. Підкреслив, що богословіє не вчить, бо богословіє є наукою, а вчить Церква, що є містичним тілом Христовим. Доповідач підкреслив, що правильне визначення питання Церкви має особливе значення. Поруч з цим доповідач нагадав, що був час, коли вважалось, що Церква — є тільки ієрархія. Найкраще визначення Церкви дав Вселенський Собор Ватиканський II у своїй концепції «Божого люду», до якого входять ієрархія, священики, монахи і монахині та миряни. Іншими словами, всі є дітьми Христової Церкви, не зважаючи на їх функціональність. Виходячи з цього заложення, миряни, як складовий чинник Божого люду, себто Церкви, мають також не тільки обов’язки, але права й відповідальність за долю Церкви. Чи це кому подобається, чи ні, але відповідальність за долю Церкви лежить на всіх складових секторах Божого люду.

В загальному доповідь о. Івана Музички була виразно спрецизована, всеохопна й актуальна. До вислуханої доповіді брали слово Т. Кульчицький, Винницький, Стефанія Бережницька, Роман Осінчук, Микола Галів, Микола Ценко. У завваженнях підкреслено, що для деяких наших владик і священиків Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся, вони дальше пробують триматись старої, пережитої практики.

Д-р Мирослав Лабунька представив о. д-ра Петра Б. І. Біланюка з Торонто, як колишнього активного мирянського діяча, а сьогодні священика, автора низки праць на богословсько-релігійні теми, який говорив на тему: «Миряни та три Христові уряди в Церкві — священичий, царський і пророчий». Доповідь о. Петра Біланюка мала стисло догматичний характер і була сперта на багатьох цитатах з різних богословських праць і тим самим була тяжчою для сприйняття слухачем, що помічалось по запитаннях. Треба підкреслити, що тема згаданої доповіді не підходила для цього форуму. До речі, питання часто не стосувались теми доповіді. Слово брали: Євген Іванків, Роман Крупка, Вергун, Стефанія Бережницька, пані Катамай, Ева Піддубчишин, Т. Кульчицький, Ковалишин, Дарія Кузик, В. Пушкар, Рома Гайда, Луцький й інші.

Під час обідньої перерви цікаву, добре опрацьовану доповідь виголосив відомий в українських колах, зокрема в українському патріярхальному середовищі, проф. Тома Бирд. Доповідача представив д-р Леонід Рудницький, вказуючи на особливе пов’язання проф. Томи Бирда з проблемами нашої Церкви. Доповідач говорив на тему: «Досвід американських католиків у питанні участи мирян у житті й праці Церкви». Доповідач подав в історичній перспективі розвиток римо-католицької Церкви на терені США, вказуючи на різні її фази. Вказав, що Католицька Церква в США мала чималі труднощі, бо вона не хотіла повністю застосовувати і примінювати в себе римський зразок. Католицька Церква в США з одної сторони робила спроби бути більше незалежною, самобутньою, а з другої — рішення її ієрархії були колеґіяльні. Доповідач подав проглядну картину і свої твердження спирав на незаперечних фактах. Наприкінці своєї доповіді він пов’язав змагання УКЦеркви за самобутність — Патріярхат. Вказав, що Католицька Церква в США мала свої конференції ще перед Вселенським Собором Ватиканським II, що було виявом автономного діяння.

Пообідньою сесією керував д-р Роман Осінчук, під час якої з доповіддю виступив д-р Богдан Лончина на тему: «Миряни у світлі II Ватиканського Собору». Доповідач підійшов до своєї теми з порівняльно-історичної перспективи, вказуючи на ролю і завдання мирян у минулому. Підкреслив, що у минулому миряни мали свої права, але після церковних реформ ці права вони втратили. Згодом папа Пій XII робив деякі спроби, а навіть конкретні заходи, щоб мирянам надати більші права і зробити їх також співвідповідальними за долю Церкви. Під тим оглядом Вселенський Собор Ватиканський II зробив зворот у сторону мирян, це було тому двадцять років. Протилежно до Католицької Церкви миряни у протестантських церквах відіграли одне з важливих завдань. Роля мирян у протестантській Церкві, напевно, мала деякий вплив на Католицьку Церкву, бо на Вселенському Соборі Ватиканському II мирянам була присвячена особлива увага і прийнято відповідні ухвали й постанови, деякі з них наводив доповідач. До заслуханої доповіді займали слово: Микола Ценко, Тарас Кульчицький, Ярослав Клим, М.Галів, о. Петро Біланюк, Мирослав Лабунька, Стефанія Бережницька й інші.

Останню доповідь виголосив мґр Євген Іванків на тему: «Наші древні церковні братства та сучасний мирянський рух у Вселенській Церкві», що нею керував інж. Василь Колодчин. Доповідач підкреслив живу ролю братств у нашій Церкві. Прицерковні братства мали свої завдання і права, завдяки їм розвивалось церковне життя на Україні. Після унії нашої Церкви з Римом братства перестали існувати. Доповідач до цього подав широку аналізу. Він також представив, як під оглядом братств стояла Вселенська Церква. (Доповідь Є.Іванкова повністю друкуємо в цьому числі журнала. Три інші доповіді симпозіюму будуть надруковані у чергових числах журнала).

Підсумок симпозіюму зробив о. архимандрит Любомир Гузар. Він підкреслив, що в загальному доповіді були на високому рівні, але заразом дещо за догматично-технічні. Кожний мирянин — це неповторна одиниця, але Господь бажав спасати не одну людину, але спільноту. Отже, і в нашому випадку не ідеться про мирянина, але про мирянство. Сьогодні в католицькому університеті, на богословському факультеті вчаться багато мирян. Цей факт має важливе значення. Може, і нам не зашкодило б навчитись, щоб згодом іншим передати. Миряни можуть добре передавати богословське вчення. Все ще у нас відчувається полемічне наставлення. Наше зацікавлення у церковних питаннях випливає з полемічности. Ми повинні завжди пам’ятати, що ми є також співвідповідальні за долю нашої Церкви. Ми чули з доповіді, що в нашій Церкві велику ролю відігравали братства. На Заході тепер постають мирянські інституції, які намагаються відновити християнське життя. Варто було б і нам над цим глибше застановитись.