Євген Сверстюк

Відкритий лист Президентові України

Вельмишановний пане Президенте!

Обіцянка повернути церкві майно — законна. Так само, як законно повертати землю селянам. Але як? Будови Києво-Печерської лаври належать церкві. Але якій?

Поставимо питання прямо: чи має Московський патріярхат в Україні майбутнє?

Відповідь елементарно проста: якщо Українська держава має майбутнє, то Московський патріярхат у ній майбутнього не має.

Колись, коли архимандритом Києво-Печерської лаври був Петро Могила, на ту Лавру були зазіхання і Москви, і Варшави. Але родовитий шляхетний чужинець Петро Могила обрав полем служіння Богові Україну. Він вважав би ганьбою поєднувати одверту приязнь до польського короля з потаємним прислужуванням королеві. Запорожці підтримали його і відкинули «свого» митрополита Києво-Печерської лаври Копинського, запідозреного у потаємних зв’язках.

Незрадливий Петро Могила мав право збирати під свою руку всі посілості Києво-Печерського монастиря.

Жодного права не має на власність Києво-Печерської лаври митрополит Володимир, який не те, що зраджує, а одверто посланий Москвою.

Дехто обманює себе ілюзіями, що це, мовляв, справи церковні, а не політичні. Але ж Московський патріярх навіть не вдає релігійної нейтральності. Навпаки, він демонструє «патріотизм» «союзного» характеру.

Російський архієрей Лазар у Криму демонстративно підтримує протиукраїнські провокації Лужкова, а той Лазар належить до УПЦ МП. І їх таких легіон.

Ясно, що назва УПЦ — маска для темних людей. Для Москви УПЦ — то невід’ємна частка РПЦ, і там культивується той самий дух ворожості до української державности й української мови.

І той дух не має нічого спільного з християнською релігією.

Треба сказати, що є духовно високі священики в УПЦ, але такі є і в РПЦ. То що з того?

Звичайно, РПЦ має право мати в Україні свої окремі церкви, так само як має їх у Польщі, Чехії чи в Єрусалимі. Але вони там політично нейтральні, вони не шкодять державі. Зрештою, там вони не приховують свого імені.

То велика ганьба України перед світом, що найбільша українська святиня перетворена на політизований антиукраїнський центр, схильний до союзу з безбожними комуністами і відвертими шовіністами.

Передавати Московському патріярхові нові приміщення Києво-Печерської лаври — значить посилювати чужий плацдарм в Україні.

Слід зауважити, що тут ще є важлива проблема культурного характеру: кому передавати і з якими гарантіями збереження?

Старі храми, що були під доглядом реставраторів, потрапляють до рук людей непідготовлених.

Сама Лавра нині залишається духовно спустошеною. Вона ще не піднялася до свого імені. Вона не має свого лиця духовного.

Тому вона легко приймає ганебну для церкви політичну роль і домагається розширення території навіть не через релігійну потребу, а через накинутий з Москви плян.

Мусимо ясно оцінювати реальність і не заплющувати очі на правду.

Українська інтелігенція і вся культурна громадськість не можуть стояти осторонь подій явно не духовного і явно антинаціонального характеру.

Лавру, за нашим переконанням, можна передавати лише об’єднаній Українській православній церкві.

Вважали своїм обов’язком підписатися під цим листом

Іван Дзюба — від редакції журналу «Сучасність»,
Іван Драч — від Конгресу української інтелігенції,
Євген Сверстюк — від Українського ПЕН-Клубу

Може на перший погляд видавитись, що в останньому часі в журналі забагато пишеться про події чотиристарічної давнини, себто про Берестейську Унію, але переконано вірю, що так воно є, а що треба ще і ще писати про ці події. Чим більше запізнаюсь з подіями того часу, тим більше відчуваю потребу про це писати. Слід звернути увагу, що про цю небуденну подію, якої відзначаємо ювілей, мало й майже нічого не говориться у наших церквах, а про світську пресу не приходиться згадувати, бо для неї ці проблеми є поза межами їх зацікавлення. А все ж таки, чотириста років, це в історичній перспективі не короткий промежуток часу, який сам по собі заслуговує на окрему відвагу.

Всі ми згідні з незаперечним фактом, що чотириста років тому Київська Церква поділилася на з’єдинених, себто тих, що поєднались з Вселенською Христовою Церквою, прийнявши верховенство папи і нез’єдинених, себто тих, що відмовились від верховенства папи, бо ж тільки і про те, йшлося. Незаперечним фактом є, що владики, які прийняли унію з Римом не зреклися і не відмовились своїх східних обрядів і традицій, що не тільки підтверджують самі артикули, але саме відкрите і практиковане релігійно-церковне життя. І з приводу чотиристаріччя Берестейської Унії все й все виринає питання, яке безперебійно повторяє український православний світ, що це була «зрада», що це була «інтрига» єзуїтів і Польщі і, що це робилось з матеріяльних і особистих мотивів. Іншими словами, відмовляється ініціяторам і тим, що здійснювали цей історичний акт, щирого і глибокого переконання, що це була найкраща альтернатива. Чомусь при цьому зовсім не згадується про Третю Особу Божу, якою є Святий Дух, який у Христовій Церкві має містерійну силу, яку тяжко схопити, окреслити і показати. На одну хвилину подумаймо над цим, чи в даній ситуації поєднання Київської Церкви з Римською Церквою не є виявом Святого Духа! Чи може твір створений «інтригами», «зрадою» і т.д. вдержатись при житті, не тільки вдержатись, але рости й розвиватись чотириста років? Напевно без Божої допомоги, це не могло стати дійсністю! Але ж при тому треба взяти до уваги, що той твір, яким є Берестейська Унія, не диспонував ні мілітарними силами, ні матеріяльними багатствами, а навпаки, ті мілітарні сили, якою на той час була козаччина, а багатства знаходились у руках української шляхти, зокрема видатного, в тому часі, князя Острозького, активно діяли проти уніятської Церкви її владик і вірних. Польська римо-католицька Церква, яка сподівалась що з’єдинена українська Церква стане римо-католицькою, не тільки не допомагала її, але була ворожо наставлена і діяла проти неї. Рим від початку по сьогодні піддержував повністю нашу Церкву. Як це сталось, що Українська Католицька Церква вдержалась? Це не рік, не два, не десять, але сотні років. Знищували її не тільки вороги, але й свої, а її остоєю був Триєдиний Господь, Святий Дух, який давав силу, сильну віру видержати й дочекатись того світлого воскресіння Української Католицької Церкви.

З приводу чотиристаріччя Берестейської Унії можна б тріюмфувати, чого не зроблено й добре, але обмежено до гідного й величавого відзначення цієї унікальної події в історії нашої Церкви, що сталося у липні ц.р. в центрі Вселенської Церкви в Римі, але це не все, бо провід УКЦеркви поставив собі за ціль, ще й ще раз проаналізувати, продискутувати події того часу, щоб ще сильніше себе та вірних утвердити, і сказати, що є правдою, що с півправдою, а що брехнею. Власне, в такому аспекті слід розглядати «Берестейські читання». Як виглядає, що це чотиристаріччя не відноситься до українського православного світа. Для них, мабуть, це питання, вирішене і залишаються на заложених, старих стереотипах, на зразок козацької Церкви, «зради» і єзуїтсько-польської «інтриги».

Варто також поставити питання, чи подія, що сталась 1596 p., себто прийняття Берестейської Унії, була трагедією для українського народу й Київської Церкви? Без сумніву кожний розкол одного тіла релігійно-церковної одиниці, чи суспільного життя на дві ворогуючі між собою частини є трагічним. Автор цих рядків в одній із своїх статтей був поставив наголос на тому, що це була трагічна подія і, як таку не варто особливо святкувати, а радше, відзначити без тріюмфалізму. Вдумуючись над подіями того часу, над ситуацією українського народу, який втрачав свою провідну верству, а Київська Церква була тереном матеріяльних полювань, занепадала, Константинополь зі своїми патріярхами, що були контрольованими іслямським світом — Туреччиною, не був спроможний допомогти духовно й інтелектуально Київській Церкві і, вкінці, продав Київську Митрополію Москві. В цьому, безпосередньо, переконався бездоганний полєміст і оборонець православ’я Мелетій Смотрицький, який згодом сам прийняв унію з Римом, приєднавшись до з’єдиненої Української Католицької Церкви. Отже, акт прийняття київськими владиками унії з римо-католицькою Церквою слід назвати Божим Провидінням.

Добре знаємо долю нашої Української Православної Церкви, чи як вона в той час називалась нез’єдинена Церква, яка мала повну піддержку козаччини. Що вона дала для українського народу? На висоті цієї Церкви стояв Митрополит Петро Могила, але скоро після його смерти Українську Православну Церкву, ні більше, ні менше проковтнула Москва, яка силою стала третім християнським центром. Чи можна було чогось доброго сподіватись зі сторони Москви для українського народу, яка дивилась на український нарід, як на «молодшого брата». Не без причини резистував проти московського православного центру Митрополит Василь Липківський, який воскресив Українську Автокефальну Православну Церкву. Отже, відкритим залишається питання, що дала православна Москва для українського православ’я, яка проковтнула Київську Церкву? В той же час Українська Католицька Церква в єдності з Римо-католицькою Церквою зберегла свою релігійну й національну ідентичність. З цього погляду Берестейську Унію слід уважати Божим Провидінням, а водночас вона була здійснена в євангельському дусі, щоб усі були одно — до чого так наполегливо змагає вселенська Католицька Церква на чолі з Папою Іваном-Павлом II.

Також слід все мати на увазі, що два сусіди України, Польща й Росія, сильно впливали на розвиток Київської Церкви та дуже часто подавали й стверджували факти в їх візії і перспективі, які, на жаль, не віддзеркалювали дійсних фактів. Знаємо, як тяжко нам приходилось їх спростовувати й не все успішно. Сьогодні після довгого, довгого часу Україна стала вільною, незалежною і соборною державою і маємо можливість аналізувати, досліджувати й визначати історичні події нашого національного й релігійно-церковного життя. Такою нагодою виявилось чотиристаріччя Берестейської Унії. Українська Католицька Церква виявила бажання з приводу такого ювілею не тільки святочно відзначити Берестейську Унію, але також ще й ще раз проаналізувати факти того акту під різними аспектами, взявши до уваги всі доступні джерела, що є пов’язані з Берестейською Унією.

Під тим оглядом слід привітати Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, який із нагоди чотиристаріччя Берестейської Унії влаштував унікальні «Берестейські читання», якими широко відкрив, продискутувавши історичні документи, як формувалась і завершувалась Берестейська Унія в 1596 році. Перші читання відбулись у Львові, Івано-Франківську й Києві, які тривали від першого до шостого жовтня 1994 р. Другі читання відбулись у Львові, Дніпропетровську і Києві і, які тривали від першого до шостого лютого 1995 р.

До участи були запрошені знавці й спеціялісти релігійно-церковної проблематики, зокрема того періоду часу, не тільки українці, але також чужинці. Головні доповідачі мали сорок хвилин для виголошення доповіді, після цього визначеним дискутантам прислуговувало по 10 хвилин. Тут слід завважити, що дискутанти одержували написані доповіді наперід так, що вони мали час приготовитись і простудіювати основні думки й, на їх основі, опрацювати свої завваження чи висунути свої відмінні аргументи. Така практика елемінувала від зайвого й непотрібного дискусійного пустомельства. Також учасники «Берестейських читань» мали можливість ставити питання чи висловити кілька думок. Після цього доповідачеві прислуговувало право на відповідь.

Ініціяторам, організаторам і реалізаторам «Берестейських читань» належить висловити особливе признання за добре продуманий і вдало переведений в життя плян. З певністю можна сказати, що це була більше, як спроба, щоб, вкінці, покінчити з шкідливими стереотипами, які утворились навколо Берестейської Унії. Безсумніву, що сучасні й майбутні дослідники та історики не зможуть обійтись без Берестейських читань, які є надруковані в двох окремих збірниках. Ці два збірники охоплюють всі виголошені доповіді, рецензії, запитання, дискусії і головних прелегентів їх заключні думки. Добре, що виголошені доповіді, рецензії, дискусії і відповіді надруковано, бо тепер має нагоду з тими матеріялами запізнатись ширше коло осіб, зацікавлених цією проблематикою. Перший збірник з’явився під назвою «Історичний контекст, укладення Берестейської Унії і перше поунійне покоління», 1995 р. заходами Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії. Другий збірник з’явився під назвою: «Держава, суспільство і Церква в Україні у XVI столітті», заходами того ж самого Інституту. Редактором обох збірників с молодий і талановитий знавець цієї проблематики, д-р Борис Ґудзяк, який є одночасно директором Інституту Історії Церкви при Богословській Академії у Львові, а його співредактором є Олег Турій. Упорядники видань добре справились зі своїх завдань. Це є унікальні й цінні видання. Як вже вище було підкреслено, майбутні дослідники не зможуть їх поминути.

Це значить, що «Берестейськими читаннями», особливо відзначено й утверджено 400-річчя єдности Київської Церкви з вселенською Римо-католицькою Церквою. В них є відмічені документи того часу. Слухач «Берестейських читань» мав нагоду їх безпосередньо слухати, а тепер читачі мають нагоду запізнатись із цими цінними матеріялами, що з’явились у двох збірниках. Мають нагоду запізнатись з цілою низкою документів, думками «за і проти» й виробити собі свою власну думку про ті події.

Щоб читачі журнала Патріярхат мали, хоч приблизну, уяву про «Берестейські читання» назвемо хоч деякі імена, що виступали з доповідями, чи виголошували свої рецензії, чи корреферати. Головою, який керував першим «Берестейським читанням» був д-р Олег Купчинський. Дискутантами були д-р Ярослав Ісаєвич і д-р Франк Сисин. Владика Любомир Гузар своїм виступом під назвою: «У пошуках гармонії» відкрив «Берестейські читання», яким надав певного тверезого, розважного та глибоко-дослідного тону.

Вітторіо Пері, італієць, професор, визначний учений і спеціяліст грецьких рукописів, говорив на тему: «Берестейська Унія у римському баченні». Доповідач висунув думку — чи Берестейська Унія була союзом двох Церков? Доповідач твердить, що таким союзом була Фльорентійська Унія, але не Берестейська, хоч вона цього бажала.

Михайло Дмитрієв з Московського державного університету, говорив на тему: «Концепції унії в церковних і державних колах Речі Посполитої кінця XVI ст.». Над висуненими думками й твердженнями М. Дмитрієва відбулась широка дискусія, в якій відмічувались деякі помилкові твердження.

Борис Ґудзяк, директор Інституту Історії Церкви, говорив на тему: «Київська ієрархія, Берестейські Синоди і укладення Берестейської Унії» і подав широку картину подій, які привели до єдности з Римом. Софія Сеник з Папського Орієнтального Інституту в Римі доповідала на тему: «Два митрополити — Потій і Рутський», подавши їх особливі життєві сильветки. Поруч багатьох справ у дискусії звернено увагу на факт, що в доповіді не було згадки, який вплив мала Москва, чи московська Церква на Берестейську Унію. Ф. Сисин сказав, що «часто повторюється в популярній літературі, трактувати Берестейську унію, як реакцію на створення Московської патріярхії. Але ця теза не має жадного підтвердження в джерелах, які є досить обширні». Б. Ґудзяк до деякої міри погоджується з твердженням Ф. Сисина, додаючи: «Зв’язок безперечно був, але — непрямий». М. Дмитрієв до цього додав, що цей зв’язок був таки і прямий. Він нагадав, що поїздка Іпатія Потія до Москви мала відбутись за ініціятивою і як передумова приступлення до унії з Римом, князя Острозького, який, до речі, весь час тримав Москву в свойому полі зору. М. Дмитрієв також пригадав, що для Острозького перепоною до унії була Москва, яка на це не давала свого благословення. У московських архівах є лист Острозького з 1604 р. до московського патріярха, який засвідчує, що князь просив допомоги від патріярха та царського уряду для боротьби проти унії. До цього можна б ще згадати, що Львівське братство також зверталось до Москви про допомогу. З того випливає, що історики не познайомилися з усіма дійсними джерелами та документами.

Під час других «Берестейських читань» головою був д-р Борис Ґудзяк. Першу доповідь виголосив Сергій Плохій, Інститут української Архиології Національної Академії Наук України, Київ, який говорив на тему: «Священне право постання: Берестейська унія і релігійна легітимація Хмельниччини». Це особливо цікава тема, яка чомусь промовчувалась. Автор пише: «Не випадково, що Хмельницький дістав благословення на війну з Польщею не від місцевої, київської ієрархії, а від єрусалимського патріярха та грецьких митрополитів». Автор стверджує, що: «Гетьманська адміністрація уповні перебрала від шляхетського й міщанського руху першої третини XVII ст. погляд на унію не як на окрему Церкву чи релігійний рух, а як королівську інтригу, спрямовану на порушення «давніх прав» «релігії грецької» та «народу руського». Той же сам автор трохи дальше пише: «Сьогодні, практично, не відомі випадки забиття козаками уніятів, в той же час жертви католиків та юдеїв нараховувалися тисячами». С. Плохій у своїй аналізі не доглянув, що ці католики, про які він згадує і були уніятами. Авторові в дискусії відповідає В. Ульяновський, який пригадав, що «…Хмельницький поповнив число своїх вимог до королівської влади абсолютно конкретним і досить старим бажанням православної ієрархії про знесення унії». Дискусія над доповіддю С. Плохія була розторощуюча.

Черговою доповіддю була о. Ґергарда Подскальського, чину єзуїтів, Саарбрюкен — Німеччина, говорив на тему: «Берестейська Унія з перспективи вселенського (царгородського) патріярхату в XVII столітті». Доповідь о. Подскальського виявилась виваженою, річевою й об’єктивною. Доповідач подав багато цікавого джерельного матеріялу, що було підтверджено в дискусійних виступах.

Тереза Хинчевська-Геннель, науковий працівник Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві говорила на тему: «Берестейська Унія в XVII столітті з польської точки зору». Доповідачка розгорнула широку картину польських джерел до справ Берестейської Унії. Було питання, чи правдою є, що сама Берестейська Унія була першою сходинкою до повної латинізації нашої Церкви. Відповідаючи на це питання, вона сказала, що є у польських архівах листи від папи до нунція, щоб не перетягати уніятів до латинської Церкви. То, про яку ж латинізацію могла бути мова. З доповіді виразно випливало, що Берестейська Унія не була ні інтригою єзуїтів, ні польської держави. Тут було висвітлено позицію видатного польського єзуїтського діяча Скарги та його розуміння унії, але на таку унію ніхто не голосився. Його зразок залишився тільки зразком. Над доповіддю відбулась жвава дискусія.

Останню доповідь виголосила Тетяна Опаріна. що є доцентом катедри світової культури Новосибірського державного педагогічного університету, на тему: «Сприйняття унії в Росії XVII століття. Доповідачка накреслила проблему унії, як поняття єдности католицтва й православ’я, яка в російській літературі сприймається не однозначно. Вона згадала справу Фльорентійської унії і розмови папського легата Антоніо Поссевіно з царем Іваном IV. Ця розмова мала дуже негативні наслідки для Росії. В Росії унію розглядалось як спробу поляків запровадити католицизм у Московщині, хоч це твердження не спиралось на фактах.

У дискусіях брали участь, крім вже деяких згаданих осіб і названих доповідачів, ще такі особи: Михайло Петрович, С. Яковенко, Роман Шуст, о. Василь Говрега, Н. Кочан, Я. Заборовський, В. Ульяновський, О. Кошик, Н. Яковенко, М. Кошик, Мирослав Лабунька, Ярослав Дашкевич, Т. Опаріна, Ігор Мицько, о. Ю. Мицик, Г. Виноградов, Євген Сверстюк, Олег Турій, Богдан Якимович та інші.

В загальному належить відмітити, що в збірниках є поданий багатющий матеріял, який неможливо в одній статті ні схопити, ні представити. Все це, що тут сказано не є навіть натяками до широко і глибинно представленої проблеми. Можна з певністю сказати, що цими двома збірниками «Берестейських читань» унікально відзначено 400-річчя Берестейської Унії. Організатори й реалізатори можуть бути з цього горді.

І. Становлення Церкви без політики

Нині Україна чимось нагадує перші часи християнства. На сторінках старого літопису розповідається, як київський князь Володимир посилав послів у різні країни вибирати найкращу віру. Вони вибрали грецьку східнього обряду віру. Естетичний дух і містична сила тієї Церкви збереглася в східньому обряді й досі. В Україні цей грецький обряд поєднався з дохристиянським, естетично глибоким і духовно спорідненим. Звідси сила і живучість Української Церкви в умовах бездержавности.

Поганство залишило благодатний цілинний грунт. Більшовицьке спустошення залишило Грунти нігілістичний, бездуховний. Якщо в старі часи всім було ясно, що народ мусить мати якусь віру, то нині це не всім ясно. Упередження і негативні стереотипи живучі. Далеко не всі відчувають необхідність повернення до традиції і віри батьків. Серцем пориваються до Бога батьків нечисленні (батьки виросли без Бога).

У світі раптової переоцінки вартостей основна маса розгублена. Вона відчуває душевну тривогу і намагається заглушити її ласощами споживацького ринку. Але найактивніші шукають.

Езотеричні вчення східніх релігій в полегшеній формі. Різні християнські секти протестантизму позбавлені глибини, традиції і школи. Політичні резонери і нігілісти оздоблені релігійними символами. Такого хаосу, як на руїнах Вавилонської вежі, наприкінці XX століття ще не знала історія.

Коток примусової матеріялістичної філософії спримітизував людей і знівечив душі. Важко повірити, що люди з середньою і вищою освітою можуть прийняти постмосковську «живу Церкву». У містах колишньої імперії розвішані плякати («ікони») екскомсомольської богині Марії Деві Христос, а її «біле братство» фанатично воює з «бісами» церковної і світської влади майже блатною мовою проклять.

Релігія в усі часи мала вирішальний вплив на лице суспільства. Псевдопросвітительство XX сторіччя це заперечувало, але більшовицький експеримент державного атеїзму довів цю аксіому «від супротивного».

На грунті заперечення святинь і заперечення церков виховано новий, позбавлений творчого дару різновид людей — «гомо совєтікус». Це освічена, але морально нерозвинена людина, яка приймає слова людської культури, не приймаючи їх суті. Слова і цінності зобов’язуть. Але її ні до чого не зобов’язують. В теорії це називається «наповнити слова протилежним клясовим змістом». Підміна мови привела до імітації культури і підміни особистости.

Витворився інший тип людини — без гідности. Цей тип шокував людину старого світу, оскільки він витворився на грунті моралі кримінального середовища, яке одразу виявилося «соціяльно близьким» до комуністів.

В селі Красне на Полтавщині мені розповіли драматичну історію статечного діда. В 1932 р. йому вручили офіційний папір — зобов’язання здати майже все зерно державі. Він здав. За кілька днів ті самі активісти принесли йому такий самий папір. Тоді він віддав усе своє і позичив у своїх дітей, щоб мати спокій від влади, якої він не розумів і боявся. Коли вони третій раз прийшли з таким самим папером, він поблід, втратив мову, а на третій день помер.

Я повинен сказати, що приблизно такою самою мовою комунізм розмовляв зі своїм народом, із Заходом понад сімдесят років, і всі звикли. Це була мова сили. Обману щодо сильного і мова ультиматумів щодо слабого. Тієї мови не розуміли і пробували її якось для себе гуманізувати, бо більшість людей не може спілкуватись на негативній хвилі. У виробленій на законах добра і любови. Звідси нерозуміння людьми Заходу нетолерантности «гомо совєтікус» і постійної готовности його до війни. Негативна атеїстична релігія позбавляє його миру в душі, але він використовує людську слабість і підіймає пропагандивний прапор миру. І це має успіх. Звідси творення ілюзій про «соціялізм з людським лицем», про гуманізацію і вироблення спільних понять із комуністами. Виробилось ілюзорне поняття «люди доброї волі» — комуністи оперували ним як приманкою для простаків. Насправді їх негативна релігія, одверте неприйняття євангельської моралі — любови, жалю, співстраждання — постійно спрямовувала їхнє мислення в напрямку наступальної злої волі та обману.

Все це багаторічний посів, який будемо довго пожинати. Над спадщиною комунізму повинні працювати дослідники від усіх народів (це інтернаціональна спадщина), так само, як працюють над матеріялами Чорнобиля. Це унікальний досвід, який показує неможливість творити суспільство на негативній основі.

Але для розуміння еволюції режиму важливо зрозуміти, що тип людини, фанатично вірної, здатної на жертву і служіння вищим цілям — цей тип вийшов з християнської школи. Може цього доброго ентузіяста пародіював той «диявол, що ховається в тіні Христа»?..

Коли на зміну йому прийшов тип людини без віри, пристосовник байдужний і корисливий, — комунізм виродився, бо висушено джерела глибинних духовних сил, що живили ентузіязм.

ІІ. Старе русло української традиції

Історія вивчає старі русла, пересохлі русла, щоб знати, куди в час повені попливе народня ріка? Але коли ріка виходить з берегів і розливається мілинами на полях — тоді картина на всіх ріках змінюється.

Нація процвітаюча святкує хвилини спокійного плину ріки у своєму руслі. Нації, віками поневолені, святкують, на жаль, ті страшні хвилини, коли повінь заповнює пересохлі русла і виходить з берегів «на волю».

Вороги, звичайно, використовують цю біду, щоб показати світові розбійницьке лице повсталих.

Але про народ судять по тому, який у нього Бог. І в тому розумінні історія народу правдиво віддзеркалюється в історії його релігійних вірувань і спрямованости Церкви.

Нині Україна повернулась до гербу і символів Київської Руси не випадково. Це наше старе русло і наш образ у ту пору, коли наші прадіди тисячу років тому прийняли християнство.

Воно прийшло з Візантії, де Церква була обтяжена опікою Держави. Але прислані з Візантії єпископи в Києві підтримували миролюбний дух і незалежність Церкви.

Над Україною проходили бурі, Київ руйнували багато разів, як Єрусалим. А духовенство трималося своїх святинь при всіх політичних катастрофах.

У п’ятнадцятому столітті завоювання Візантії турками ослабило зв’язок України з релігійним центром, але посилило її опір мусульманській експансії. Церковна ієрархія мала свою опору в громадах мирян, пройнятих християнським духом. Із Заходу йшли впливи протестантизму й католицизму — українська Церква лібералізувалась. Історик М. Костомаров писав; «Він (українець) не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом, але із жидом, із татарином. Але ж нехай тільки він замітить, що чужовірний або чужинець починає глумитися над його власними святощами, в нього ворожнеча спалахує ще сильніше, ніж у москаля».

Теперішній інтерес до історії Церкви в Україні не випадковий. З одного боку — це реакція на більшовицькі заборони (книжки істориків України були літературою забороненою). З другого боку — це всяке минуле вважалось темним фоном для «світлого сучасного і майбутнього».

Особливо спустошеною була релігійна самосвідомість. Духовні символи зневажено і зведено до «антинаукових, шкідливих пережитків минулого». Навіть вивчання історії і літератури було формальним, оскільки українська література мала релігійний зміст, що не відкривався без релігійного ключа.

На мілинах ідеологічних стереотипів нині доводиться розкопувати старі русла і фундаменти. Людина інтуїтивно відчуває, що в колективному підсвідомому крізь усі часи зберігається духовна реальність та великі символи, вищі за минулі форми і сезонні ідеологічні схеми. Історія релігійного життя народу веде нас до усталених форм, що мають доказову силу фактів. Ті факти наводять на роздуми.

Якщо за кілька десятиліть після прийняття християнства 988 року в Києві було чотириста церков і вісімнадцять манастирів — то свідчення того, що релігія мала глибоке коріння вже в попередніх поколіннях, вона відповідала духові народу.

Якщо релігійні утиски і переслідування з боку Польщі в ХVІ столітті розбудили духовну енергію українського народу і привели до великої народньої війни Хмельницького за незалежність — то це свідчення сили православної віри в народі, що один протистояв і мусульманському Сходові, і католицькому Заходові.

Боротьба навколо Унії була не релігійною, а політичною — проти польської експансії. Але характерно, що православне духовенство Києва не хотіло з’єднатися з православною Церквою Москви в 1654 році, і митрополит Сільвестр Косів, всупереч політиці Хмельницького, відмовився від присяги цареві. Свобода, широка вченість, терпимість до інших релігій, а також західня орієнтація розмежовувала українську і російську модель православ’я.

Нонкомформістська традиція українського духовенства виявилася і після революції 1917 року. Відвернувшись від царського, почала також розбудовувати Автокефальну Православну Церкву, опозиційну державі. Та Церква не пішла на компроміс з владою і була ліквідована у 1930 р. Так само, як Українська Греко-католицька — в 1946 р. До речі, в особах своїх найдостойніших ієрархів вона трималась незалежно і важко відстоювала свободу і свій національний обов’язок.

ІІІ. Деформація українського русла в імперії

Україна під владою Російської імперії перебуває понад три сторіччя. Це позначилось на характері народу і Церкви.

Який вплив Російської Православної Церкви?

Передусім формалізація і політизація. Згадаймо, що Візантійська Церква від самого початку була державною. Цей державний характер Православної Церкви перейняла Москва ще у ХV столітті, рішуче проголосивши: «Москва — III Рим, а четвертому не бути».

Практично це означало верховну владу самодержавного царя над владою Бога та ієрархів. Казенна релігія закріплювалась у формі зовнішньої обрядовости. Фанатизм у боротьбі за зовнішні форми досяг крайнощів. Як пише М. Костомаров, «Латинську лютеранську, вірменську і всяку іншу віру, аби вона хоч трохи чим різнилась від православної, москалі вважали за прокляту, єретичну».

Цар Петро, що знизив Церкву до державного відомства, перший ввів цензуру на українські богослужбові книги, «щоб ніякої різниці не було». Самодержавство йшло разом з православ’ям, але в імперській політиці завоювань, русифікації та уніфікації православ’я йшло попереду. Воно відірвалось від народнього кореня.

Нові релігійні пошуки в Росії йшли поза офіційною релігією. Релігійні мислителі ХІХ-ХХ століття не мали спільного з Церквою. Часто вони йшли від українського коріння — від Гоголя, Сковороди, Юркевича…

Російська Православна Церква негативно реагувала на ліберально-гуманістичні шукання на заборону смертної кари тощо. Не дивно, що ця бюрократична структура виявилась придатною для більшовиків: вони дали їй право стати ідейним помічником партії в пропаганді російського патріотизму під час війни, у приховуванні злочинів режиму після війни. Вона обережно обминула гнаних, переслідуваних за правду.

ІV. Агресивність політики без релігії

Як позначилось відокремлення держави від Церкви на політиці російської, вже червоної імперії?

Сатанинська війна проти Бога стала війною проти народу. Передусім змінились символи. Більшовизм одверто висунув емблему: замість хреста — багнет і дикий тип атакуючого в шапці-будьонівці…

Атакуючі вожді, атакуючі плякати, похмурі пам’ятники, маршові пісні і бойовий мажор з непристойним самохвальством стали новою естетикою комунізму. Естетика безцеремонности і голої простоти. Вона відвернулась від Мадонни і поставила на її місці жінку з мечем або снопом. Безперечно, ті символи легалізували найгірші інстинкти маси і дали карт-блянш вождям. «Якщо Бога нема, то все дозволено» (Достоєвський). Це відкриття глибших перспектив нігілізму більшовизм довів до матеріялістичної ясности. Історія знає приклади безцеремонного використання Церкви диктаторами. Але приклад войовничого безбожництва — унікальний.

В Україні воно мало особливо деструктивний і депресивний вплив, оскільки різко заперечувало релігійний дух української культури і віками вироблений тип людини — хлібороба і пасічника. Фактично влада репресіями і голодом, як це переконливо показав в книзі «Жнива скорботи» Роберт Конквест, знищувала цей «клясово чужий» тип і насаджувала свій тип безпринципного партійного активіста.

«По місту розвішано плякати: людина людину коле!» — з жахом говорить поет, а його устами — народ.

«Заміна етнічного матеріялу» — це була політика Кремля в Україні. Але замінити сорок мільйонів було важко навіть більшовикам, обмежились систематичним перемішуванням.

Треба сказати, що навіть після фізичного винищення українського духовенства та періодичного винищування інтелігенції глибинно-християнський миролюбний дух України й досьогодні рятує її від провокацій збройного конфлікту. Ці провокації — універсальний інструмент імперської дипломатії. Дівіде ет імпера. Отже, давня війна триває. Церква не стримує. Вона перебуває в старій ролі слуги.

Якщо говорити про вплив Церкви на політику Радянського Союзу, то він був більш негативний, бо завжди ішов у розріз з рухом правозахисним та національно-визвольним. Негативним був і вплив на особу: гуманістичні християнські цінності стали реквізитом, як талант, закопаний у землю. В активному полі боротьби за людину вони не гартувались. У свідомості людей ті цінності мали зміст неясний, бо йшли не з церковної проповіді, а від атеїстичних агітаторів. З авторитетом Церкви падав авторитет християнського вчення. Слово «Бог» писалось з малої літери і на папері, і в душах людей.

V. Церква як інституція і Церква як духовна сила

Держава толерувала Церкву як інституцію. Вічна проблема, ще в єгипетській теократичній системі була загроза порушення рівноваги влади верховного жреця (адміністративна влада) і великого єрофанта, що мав містичну владу.

Втративши силу Церкви войовничої в євангельському значенні слова, конформістська Церква роз’єдналась на два профілі: Церква як легалізована інституція і Церква як святиня, де Таїнства Христові вершать духовне єднання громади.

Треба сказати, що саме з цієї евхаристійної святині постійно проскакували паростки оновлення. Вони таїли в собі опозицію до влади. Ця опозиція не конче виявлялась у проповіді чи в прямій критиці матеріялізму. Частіше вона виявлялась в гідності особи та в послідовному неприйнятті філософії і практики «реального соціялізму» (наприклад, публікації о. Меня). Це була справді здорова сила, що берегла чистоту джерел і абсолютної святині.

На відміну від монолітної католицької опозиції в Польщі чи в інших післявоєнних сателітів, релігійна опозиція в Україні не була такою політичною силою, що інстинктивно стає на захист цінностей. Церква змирилась з відведеною їй пасивною роллю. Вона не підтримувала сміливих нонкомформістів ні на морально-правовому, ні на релігійному грунті. Отже, опозиція в межах Церкви могла щонайбільше бути мовчазною хранителькою святинь. Але в очах мирян такі поодинокі непримиренні мали велику силу: за ними стояла вічність.

Отже, незрима суть Церкви в тому, що вона — хранителька цінностей.

Церква як інституція — це структура, яка має захищати дух. Так само, як черепна коробка має захищати таємниці мозку, а грудна клітка — джерельну таємницю серця.

Чоло має світитися. Грудна клітка має бути могутньою. Але якби ми не прикрашали зачіскою чоло, як би не виробляли мускулатуру грудей і який би не надягали костюм — все це тільки фасад. Головним залишається розум і серце.

Тим часом нині в засобах масової інформації політика Церкви висувається на перший плян. Навіть у час відродження релігійного життя «сакрум» не вийшов на перше місце, «профанум» далі тримається стабільно завойованих позицій і єднається з Церквою як інституцією.

Політична зорієнтованість і кон’юнктура, зближення з структурами влади, міжконфесійна активність — усе це належить до інституції, що прагне стати впливовою. Але це самообман. Церква політизована стане більш помітною у пресі, але не впливовою у позитивному значенні. Така Церква втрачає справжній вплив на людей і задовольняється ілюзорним. Більше того, вона має тенденцію до розколу, оскільки сила святині перекривається силами відцентровими.

Якщо говорити про справжній вплив Церкви на політику, то це буде вплив через особу, зокрема вплив на виховання. Найнадійніше виховання і вплив на особу дає релігія, виробляючи почуття святости і міри.

Ушляхетнюючий вплив Церкви на молодь, на політиків має цінність найбільшу. Релігійне вчення про найвищу цінність особи, про чесні методи і добрі цілі — все це не йде в порівняння з правовим навчанням. Релятивізм наукової істини є лише сурогатом істини релігійної.

Нині питання питань — духовне виховання дітей, організація релігійних шкіл, щоб дати дітям поняття про цю джерельну релігійну істину.

Важлива лекція комуністичного виховання, побудованого на раціоналістичних впливах на свідомість, мусить бути врахована. Діти все розуміють і схвалюють, проте діють по-своєму. Виробляється словесна реальність, паралельна до живої реальности. Цього не було при традиційному релігійному вихованні, що давало напрям і ввесь життєвий уклад працював на вироблення особи у рамках традицій. В умовах розмитої традиції словесна правильність не закріплювалась. Протестантські громади виховували дітей у дусі неприйняття безбожного світу, тому вважались найнебезпечнішими для офіційної ідеології.

Необов’язковість слова, умовність правил і законів, клясовий релятивізм та вседозволеність влади і, зрештою, матеріялістичний світогляд з його принципом «розумного егоїзму» в етиці — все це разом працювало на демонтаж особи та перетворення її на частку маси. Державне «перевиховання» означало звільнення її від принципів приватної власности, релігії і національности, тобто від глибокого коріння. І цей процес нівелювання торкнувся усіх верств суспільства.

VІ. Релігійне бродіння і Церква

Нинішня релігійна ситуація в Україні хаотична. Православ’я терпить кризу. Масове повернення до колишньої Православної Церкви неможливе. Вона занепала ще до революції. В більшовицький період вона стала керованою бюрократичною інституцією, бездуховною в дусі часу.

Україна її успадкувала під новою назвою Української Православної Церкви. Нині від неї відійшли насильно приєднані в 1946 р. греко-католики, відійшла Українська Автокефальна Церква, а також Українська Православна Церква Київського Патріярхату, що об’єднала частину Української Православної і Автокефальної.

Отже, маємо чотири Церкви, де служать священики тієї самої напівзруйнованої школи. Вже в силу характеру тієї школи між ними триває по суті політичне тертя. Усі вони потрохи відбудовують церковні приміщення, школи, бібліотеки. Але жодна не може піднятися над тимчасовими віяннями до справжньої християнської місійної роботи в здичавілому народі.

Більшість православних за інерцією належить до Московського Патріярхату, в якому досі панують імперські стереотипи і антиукраїнські настрої. Але які перспективи можуть бути у бюрократизованої Церкви, глухої до вимог часу і нетерпимої до духу народного? Політика її відбиває політику центру.

Спроби уряду України підтримати національно орієнтовану Православну Церкву Київського Патріярхату були б похвальними, якби йшлося про підтримку ентузіястів духовного оновлення, будівників святині, а не просто інституцію. В умовах постколоніяльного режиму підтримка переслідуваної мови, переслідуваного народу йде в руслі євангельської традиції підтримки гнаних і скривджених.

Але нині посткомуністична Українська держава зорієнтована на стару номенклятуру і в державному апараті, і в Церкві. Така підтримка мало торкається відродження духовного. З неї користають конформісти, для яких духовний маєстат святині мало значить. Вони надто легко і швидко піднімаються по драбині ієрархії, і то без вищої богословської освіти та реальних заслуг. Вага їх на релігійному полі мізерна. Звичайно, трапляються обдаровані духом добрі священики без належної освіти, але це рідкість.

Найменша чисельно і найменш підтримувана владою Українська Автокефальна Православна Церква стає в наше традиційне русло Церкви бідної, але вільної.

Духовний голод у народі великий. Україна чекає на проповідників, учителів, голос яких має чути влада, інтелігенція, народ. Людей духовної влади, перед якою схиляють голову всі. Справжня Церква — це найвищий духовний маєстат влади і вчитель мудрости.

Відродження особи у нас може початися лише з Церкви, поставленої на сторожі людини, що носить образ і подобу Найвищої Особи. За нинішніх умов руїни перечікуємо потік лжепророків, гастролерів і релігійних замінників. Так проходить хвороба. Характер її видозмінюється з кожним роком.

Але містична сила Церкви завжди велика. Із глибини українського народу, який завжди давав імперії велику кількість священнослужителів, приходять і приходитимуть люди нової формації. На них надія. Ріка має повернутися в своє русло.

Криза Православної Церкви — частина кризи християнського світу. На наших очах він втрачає духовну енергію і активність. Подібно до блудного сина, він проживає рештки батьківського спадку. Він живе старим реквізитом, але йому здається, що він ще далі грає активну ролю в духовній драмі свободи супроти важкого детермінізму і вітрів часу.

У попередньому, лютневому числі, була надрукована доповідь Євгена Сверстюка, яку виголосив на Других Всенародніх Зборах Народнього Руху України, що відбувся у Києві 25-28 жовтня 1990 р. Автор назвав свою доповідь «Роля Церкви у відродженні української держави». До надрукованої доповіді у журналі «Патріярхат» була зроблена помітка, що ми дамо до неї наш коментар у березневому числі, що й робимо.

На початку бажаємо сказати і підкреслити, що автор доповіді Євген Сверстюк належть до особливих людей у нашому українському національно-політичному і релігійно-церковному житті. Його можна назвати одним з видатних релігійних мислителів. Можна навіть зробити припущення і сказати, що такого калібру людей серед українців багато немає.

З виголошеної доповіді Євгеном Сверстюком на Других Всенародніх Зборах випливає, що Є. Сверстюк розгубився у лябіринті сучасних релігійних диференціяцій. Якщо взяти до уваги заголовок доповіді, який звучить — «Роля Церкви у відродженні української держави» і застановитись над виголошеним змістом, то виразно видно, що до теми дуже мало, щоб не сказати, майже нічого не сказано. У виступі Є. Сверстюка сказано багато полемічного, не все переконливого, хоч і є гарні та влучні думки, але вони не відносяться до змісту доповіді. Вражає, що автор не спромігся стати вище, понад релігійно-церковні прикметники. На жаль, прикметники стали основною суттю доповіді, а не Церква, як містичне Тіло, що вміщає в собі й людські, і Божі елементи. На жаль, Є. Сверстюк не є одиноким, який грішить цим гріхом.

На одне з його непродуманих тверджень ми звернули увагу в редакційній помітці при кінці статті й написали, що до цього повернемо у наступному, себто березневому числі журнала «Патріярхат». Для кращої проглядности наведемо дещо ширше це Місце:

«… То правда, що довоєнна Галичина була греко-католицькою. Чи значить це, що маємо переступити назад через півстоліття і знову зробити всю Галичину греко-католицькою?

Ні, це неможливо, і це не потрібно. Після наших мук і терпінь ми вистраждали істину християнства у великій і малій зонах — ідеал єдности і братерства».

Це застрашаючі ствердження. Якщо б під його надрукованою доповіддю не було підпису, то було б важко вгадати і погодитись, що автором таких тверджень є Є. Сверстюк. Воно, може, і має гарно-мельодійне звучання, але інтенція і зміст застрашаючі. Попробуймо у цих твердженнях хоч трохи розібратись.

Щоб побачити певну недоречність його твердження, у якому Сверстюк ставить питання, чи маємо переступити назад через півстоліття і знову зробити Галичину греко-католицькою? Правда, це ще півстоліття немає, це інше питання, але це півстоліття насилля російського православ’я, не поступу і розвитку християнства, чи маємо це насилля сприйняти за своє? Чи можемо сказати, що насильне півстоліття православ’я добре тому, бо тепер одержало шапочку «автокефалізму» і ніби є вже «освячене»! Якщо йти за такою логікою, то можна б це парафразувати у національно-політичній площині і сказати, що перед 73-ма роками, коли існувала незалежна і соборна Українська Народня Республіка, яку повалила більшовицько-комуністична система, ми мали б знову повернутись до УHP, чи можна ще сягнути до козацької держави… Парафразуючи це питання можна б дійти до абсурду. Який з цього висновок? З того випливало б, що не треба було боротись за незалежність в минулому і не треба цього робити в наш час, а треба прийняти те, що вже є, комуністичну систему, комуністичний режим, себто терор, і на це насадити якусь українську шапочку.

Пане Сверстюк, не тому члени Української Католицької Церкви із своїми священиками і владиками перебували у підпіллі, не за таку альтернативу ті ж українські католики демонстрували у Москві. Не за те згинули наші владики на засланні, сотні священиків і вірних, ченці й черниці. Це є тих півстоліття, яке за Вашим твердженням треба прийняти, бо, мовляв, це не можна «повернути» до попереднього стану, і дальше додаєте: «і це не потрібно». Чи можна так ставити питання? Це не тільки що не логічно, але дуже болюче. Магія церковних прикметників повністю полонила Євгена Сверстюка. Уявіть собі, що тому півстоліття, як нас викинули з власної хати і після того ви маєте право їх одержати, але вам кажуть, що це не можливо і не треба цього домагатись! Це ні з правного, ні з християнського боку не видержує критики.

Можна погодитись з твердженням, що зараз після того, як автокефалісти поділили Галичину на два чи три табори, щоб вся Галичина знову була греко-католицька, трудно осягнути, але чому до того додавати «і це не потрібно», це ніяк не зрозуміло. Чому не потрібно? Кому це перешкоджає? Чи справді це було б шкідливо? Та ж ця Греко-католицька Церква має свою майже чотиристарічну історію, вона була і залишилась національною Українською Церквою, вона поруч релігійно-церковних завдань несла усвідомлюючу працю. Що Західня Україна була такою, як вона є, називають її П’ємонтом, то таки велика заслуга тієї ж Греко-католицької Церкви. Та ж і сьогодні видно, чи це комусь подобається, чи ні, у цій же Автокефальній Українській Православній Церкві культуру Греко-католицької Церкви. Чи справді Є.Сверстюк як вдумливий мислитель цього не бачить! Чи не варто б собі поставити питання, а де ж були ті автокефальники, коли їх братів по Христі і крові переслідували?.. Сьогодні творити «козацьку Церкву», покликатись на Гонту і інших, пригадувати нехристиянські чини — я тебе породив, я тебе вб’ю… — це не вияв християнства і тим гордитись немає чим.

А в кінці треба голосно сказати, чи ми засуджуємо, чи благословимо насильний т.зв. львівський «собор» з 1946 року, який відбувся під страшним терором страху. Якщо засуджуємо Сталіна, то треба засудити і його діла і від них відмовитись. Подобається нам це чи ні, але православ’я і автокефалізм у Західній Україні виросли на жорстокій спадщині Сталіна. Це є незаперечна дійсність.

Звичайно, випадок про трьох католицьких священиків, які займались «прицільною пропагандою проти Української Автокефальної Православної Церкви», не можна похвалювати. Але треба тішитись, що хоч не виписують заяв і не друкують промов у антихристиянському дусі, що, на жаль, роблять автокефальники на чолі з своїм містоблюстителем Іоаном, його промови є найкращими в цьому доказами.

Незаперечним твердженням Є. Сверстюка є: «Церква є великою силою, мабуть, єдиною, що може з’єднати народ. Але тій Церкві потрібна глибока віра і мудрість». Щоб це осягнути, треба в першу чергу спиратись на Божі Закони, а зокрема на Божу заповідь — люби ближнього свого, як себе самого. Пробуймо цю заповідь здійснювати не тільки на словах, але на ділі, тоді, парафразуючи слова Сверстюка — виграємо битву з собою, піднімемось морально, коли повернемось лицем до Бога. Це незаперечні слова, до яких всім нам треба змагати.

Микола Галів

Дорогі учасники нашого стрімкого руху в невідоме! Наш корабель навмання пливе за течіями незвіданими. Команда його звична боротись проти вітру, але незвична стратегічно думати, куди плисти. Мусимо мати багато духу і моральної сили.

За рік страшенно помінялись прапори, декорації і гасла. Це дуже радує і викликає евфорію. Але це і дуже насторожує, бо живемо в країні, де споконвічно все обмежувалось зміною декорацій і заміною гасел, де перманентно бушує холодна пожежа евфорії. Навіть при великому внутрішньому опорі нас несе в цьому напрямку. Тому серед гомону голосів самохвальства і самопідбадьорювання народ шукає голосу самооцінки.

Питання «проти кого ти» — вже не звучить.
Питання «за що і за кого ти» — вже райдужно ясне.
А от питання «хто ти і ким повинен стати» — це саме питання на часі.

В бурхливий потік часу потягнулися всі — пробуджені і напівсонні, опозиціонери і вчорашні партійці, піднаглядні і їхні шпики…

Найактивніші беруть в руку нині модний прапор і звичним голосом гукають: «Вперед проти…». Надходить пора демагогів.

Стривожена совість в сум’ятті, бо навіть не те важливо, ким ти позавчора був, а хто є хто! Стає страшно за активність людини, вихованої у безпринципному послуху властям і в цілковитій безвідповідальності за наслідки своїх дій. «Гомо совєтікус» пре гуртом, прагне бути зверху, більше споживати і більше урвати.

Від кого нині урвати, люди добрі? Наш корабель має шанс вціліти лише тоді, коли будемо вкладати в нього найкраще, що маємо. Адже на ньому виявлений і ще не виявлений визріває посів насильства і ненависти. І хочеться заволати за Грабовським:

«Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?»

Де ви серед розбурханого і каламутного моря егоїзму, розбрату, ворожнечі — вже не проти партапарату (всі проти), а один проти одного — навіть у межах спільних громад.

Нам нині бракує справжніх лідерів, справжніх священиків, справжніх поетів і вчителів — всім вистачить місця! Але який критерій справжности? Найзагальніший: справжні єднаються навколо високих безкорисних принципів і ставлять честь і обов’язок над усе.

Нині багатьом здається, що вони патріоти. Багатьом здається, що вони віруючі. Багатьом здається, що вони демократи.

Але мірою людини є її Бог. Те, що вона робить, що воліє і що вона сіє щоденно. Коли Соломон захотів дізнатись, котра справжня мати дитини, він запропонував обом розрубати дитину навпіл, і тоді одна зойкнула: «Я віддаю їй!».

Хто віддає своє найдорожче, той справжній.

Відродження українських Церков. Від самого початку це проблема важка і конфліктна, бо і Українська Автокефальна, і Православна, і Українська Католицька не мають нічого, а РПЦ теж утримувана в чорному тілі, нікому не збирається нічого повертати. Отже, кожна матиме ту, що сама забере — зусиллям вірних.

Тут важко було духовенству залишатись на рівні високої проповіді. Почалась боротьба за парафії. Почалось шукання аргументів — не так за себе,як проти іншого. Почались безпардонні взаємні звинувачення, дилетантські екскурси в історію…

Чи повинні ми тут ставити за приклад толерантність між конфесіями на Заході?

Повинні, щоб бідні, забиті пропагандою наші люди знали, що на полі християнської релігії нема місця для ворожнечі, бо нема тяжчої зневаги Бога нашого, як ворогування іменем Його.

Але ми повинні й пам’ятати, що Захід не має руїни, а впорядкований дім, що Захід не повертається до Церкви, а давно має свої традиційні і трохи збуденнілі Церкви.

І ми, і ввесь світ потребує нині, як живої води, високої проповіді, яка навертає нас до джерел, до нашої духовної вітчизни, до нашої суті. І ми, і ввесь західній світ потребує нині навернення до правди і любови, що мають бути основою нашого життя та запорукою нашого оновлення.

Але ми з руїни не можемо відразу піднятись до високої проповіді. Наше духовенство збідніло. В проповідях нема того, що підносить дух, а є тільки те, що розбурхує пристрасті. А на тому рівні ще не починається благодать і мудрість. На тому рівні нема навіть простої розумної доцільности.

Помилки, які мусимо визнати. Великою помилкою нашого духовенства було повернення до середньовічних суперечок.

Перше. То загальновідома істина, що колись вся Україна, зокрема Волинь і Галичина, були православними. Чи значить це, що нам всім знову треба повернутись до православ’я?

Друге. То правда, що довоєнна Галичина була греко-католицькою. Чи значить це, що маємо переступити назад через півстоліття і знову зробити всю Галичину греко-католицькою?

Ні, це неможливо і це не потрібно* Після наших мук і терпінь ми вистраждали істину християнства у великій і малій зонах — ідеал єдности і братерства. Нам треба нині піднятись до того ідеалу і з тієї висоти ми знову перестанемо виділяти конфесійні відмінності.

То правда, що всі наші великі ідеалісти прагнули злуки українських Церков, але маємо в спадщину ту трагічну сторінку, що тільки в ніч перед падінням Константинополя 1453 року в храмі св. Софії спільно правили службу Божу грецький єпископ і латинський кардинал… Маємо те, що маємо: серед широко розлитого моря протестантизму дві дуже близькі українські християнські конфесії, і нині мудрість в тому, щоб вони були взаємно доброзичливими і йшли дорогою висхідною, а там неодмінно на вершині піде на зближення. Але вони мають підштовхнути одна одну на гору, а не тягнути вниз. Може, в наших різних дорогах є провіденційний сенс: може, нам слід випробувати сили на пограниччі католицького і православного світу і торувати спільну дорогу.

Помилку допущено в тому, що, цілком в дусі більшовицького виховання, одні одних стали запідозрювати і відштовхувати — то в імперські обійми Москви, то в обійми Варшави. В обіг пішов арсенал більшовицької пропаганди: напівправда, правдоподібність, чутки, підозри…

Замість високого проповідника виходить демагог, що вгадує людські слабості. То й де до Церкви полізла політика і політиканство. Молитва спорожніла. При словах «Боже, нам єдність подай» забули народне прислів’я: «Бога взивай, а рук прикладай».

Наче пролетів холодний вітер атеїзму під клерикальним покровом, і спільні наші церковні хоругви та спільний національний прапор раптом злиняли і втратили священний ореол. Бо люди зреклися морального максималізму нагірної проповіді і відкинули усі прописи: не бажай ближньому того, що не бажаєш собі; не суди ближнього; помирись з братом перше, ніж переступити поріг храму; не будь подвійним, як той фарисей; вийми колоду з власного ока, а тоді порошину з ока ближнього.

Фактично позитивні християнські емоції поступились місцем емоціям негативним — антихристиянським. А на тому рівні точиться безпросвітня війна всіх проти всіх – на зразок клясової війни — всіма методами.

Учителя знехтували. Бо де це чувано, щоб Митрополит Шептицький звинувачував Церкву українську автокефальну православну?!

Посилаючись на історичні колишні суперечки, назовіть мені серед нинішніх войовників хоч одного, готового йти на смерть за свою істину, за догмати?!

Сьогодні ми дуже надіємось на високе нагадування нашого святішого Патріярха Мстислава, на досвід і мудрість духовного провідника і патріота. І віримо, що дороги назад, в минуле — це не дороги. Не може ж бути, щоб у кінці страшного XX віку християнський світ не об’єднувався навколо своєї Євангелії, а сперечався навколо різнотлумачень.

Хочемо вірити в готовість появи нового генія світла і добра, як Плужник:

Мовчки росте десь новий Тарас.
Серед кривавих піль.

На кривавих полях — брак і великої християнської віри, і справжнього патріотизму. «Фантомний біль Галичини», — як писав Мирослав Маринович.

Моральна позиція Руху хистка. Події розвиваються швидше, ніж ми встигаємо усвідомлювати. Подекуди учасники Руху вже стали біля керма — правити некерованою машиною. Змінено назви вулиць, знесено пам’ятники — що далі? Наступати чи не наступати? Питання споріднене з гамлетівським «бути чи не бути?». Якщо будемо наступати — будемо, якщо ні — будемо тільки здаватись, що ми є. Але мусимо наступати… на себе.

Нині не позаздриш тим депутатам, що прийшли на зміну вчорашній владі бюрократів і сіли на магічні стільці. Чи можемо нині похвалитись, що Рух дав морально інший тип людини? Звідки? Але ми повинні почати рух за вироблення іншого типу людських взаємин.

Чим брали хлопці з УПА, які ставили перед волинським селянином занадто важкі вимоги? Вони, на відміну від більшовицьких, польських, німецьких властей, говорили як син до батька. І батько на все погоджувався з ними — офірними, відданими ідеї, морально сильнішими. Без цих якостей їхня влада нічого б не важила.

Мусимо наступати не так на ідеологічному, як на моральному фронті, бо дискредитація — то найефективніший спосіб боротьби проти нової ідеї.

Нині не питають, чи ти проти, а питають, хто ти, що робиш, що сієш навколо себе — стоїть питання про відповідальність як міру людини. Про зважливість слів, про безкорисність дій, про правдивість; навіть якщо ця правда тобі невигідна (на кожному кроці ми уникаємо невигідного).

Чи може людина з правдою вистояти на висоті — проти вітру…

В релігійній боротьбі Рух на Сході слабкий, на Заході — однобічний. Він не піднявся до християнської і національної висоти, щоб стати над конфесіями і щоб мати авторитет і серед католиків, і серед православних. «Нова влада ніц не робить, тільки православних гнобить», — скаржаться православні. Вони не відчули тепла й доброти нової влади — і це часто штовхає їх в опозицію, в обійми старої. Стара влада з дорогою душею приймає всіх, аби проти Руху і проти католиків.

В Києві православні й католики з Галичини — це наші завжди бажані брати, які допомагають нам творити свято. Дома це важко хворий поділений організм.

Місія Руху — бути моральним і правовим арбітром. Для того треба, щоб Рух усюди спирався на мудру людину, а не на вчорашнього активіста і атеїста, який схопився зараз за патріотичний прапор. Щоб дати підтримку місцевим організаціям Руху, ми звернулись через «Літературну Україну» за 12 липня до християн-українців різного віровизнання із закликом піднятися до спільного національного обов’язку…

Прочитали. Але де, в яких організаціях Руху це Звернення обговорювалось і виносилось рішення? Адже під ним стоять, крім мого, підписи Івана Драча, Левка Лук’яненка, Михайла Гориня та інших депутатів Верховної Ради обох конфесій.

Дехто із знайомих співчутливо усміхався… Але ж, люди добрі, — я пропоную лише азбучні істини моралі! Мені згадується хлопчик, який плакав і не хотів прийняти правил шахової гри, щоб не програти… Мені згадується випадок, коли Плеханов в одному з гарячих районів Кавказу, де переслідувано курдів, пояснював істини соціялізму; солідарність між робітниками різних народностей, спільні цілі, спільна боротьба і т.д.

«Ви згідні?», — запитав він.

«Ми зрозуміли, ми згідні».

«Як ви зрозуміли?», — запитав він.

«Я — человек, ты — человек, пойдем вместе бить курда!»

Це є діягностична формула хвороби.

На Покрову мене запросили на молебен і освячення могили стрільців УПА на батьківщину Франка (с. Сторона) — там полягло 19, переважно волиняни. Після молебня виступили аж три отці з прицільною пропагандою проти Української Автокефальної Православної Церкви, якої просто нема… бо єдина вірна — католицька. Це були такі вироблені пропагандистські піруети, такий тиск, що коли я сказав: «Належу до Української Автокефальної Православної Церкви», — це прозвучало як бомба, і отці зникли. Я нагадав, що в цій могилі лежать хлопці, яких благословляв український православний священик. Що нині, на Покрову, ми святкуємо роковини УПА, яку теж благословляв священик УАПЦ. То будьмо ж гідні їхньої офіри, їхньої віри в нащадків,їхньої пам’яти…

«Вам можна», — сказали мої приятелі і запропонували надрукувати виступ в дрогобицькій газеті.

Виявляється, їм не можна. Не можна ставати під колеса маховика, який свище по-старому, по-більшовицькому.

В Самборі я бачив, як православні пікетували владу — з сліпою люттю загнаних у глухий кут. Здавалось, вони були кимось підбурені, говорили з чужого голосу. Це страшна юрба, але десь в основі її настрою лежить біль і кривда.

І тут має піднятись над усім добра благословляюча рука, зняти з очей малих цих полуду «єдино правильних Церков» і відкрити їм образ єдиного Бога, який всім благовістить: «Мир вам». І тоді вони погодяться правити службу Божу почергово в одному храмі.

Церкви є великою силою, мабуть, єдиною, що може з’єднати народ. Але тій Церкві потрібна глибока віра і мудрість.

Митрополит Шептицький завжди давав православним свої храми для богослужіння, і він, напевне, не допустив би ворогування на порозі Храму Божого, не допустив би безпардонної боротьби за повернення «всього церковного майна» та «рішучих» методів, що травмують душу і оскверняють святиню.

Не допустив би не так висотою авторитету, як глибиною віри. Церква є великою силою, і саме вона має повернути народу моральні аксіоми і ті християнські цінності, що будують святиню в серці.

Мусимо виграти битву з собою, піднятись морально і повернутись лицем до Бога, щоб стати на рівні своєї молитви.

В житті перемагає морально сильніший, хто має за душею Абсолюти.

Тож будемо досконалими! Декорації і навіть влада змінюються, а на часу залишаються постійнодіючі.

Від Редакції:

Ми згідні з першим твердженням Автора, де він пише не можна , щоб всю Галичину зробити греко-католицьку, але не погоджуємось з другим твердженням «і це не потрібно». До цього повернемо у наступному числі.

* Ця доповідь була виголошена на Других Всенародніх зборах Народнього Руху України, що і відбувся у Києві 25-28 жовтня 1990 р.

В єдності сила народу —
Боже, нам єдність подай.

Зворушливо звучить для мене цей молитовний спів, яким закінчується богослуження в українській церкві. І велично. Але то стара істина, що ми мусимо бути на рівні нашої молитви. Бо коли всі одностайно просять: «прости нам провини наші», то не всі задумуються над словами зобов’язання: «як і ми прощаємо». Тільки тою мірою прости, якою ми прощаєм… І єдність — теж дар, який треба заслужити. І то своїми щоденними духовними зусиллями. Щоб працювати для єдности, потрібна велика душа і великі зусилля, тоді як для роз’єднування і розбрату досить поганого настрою.

Зараз на Україні в муках відроджується Українська Автокефальна і Українська Католицька Церкви. Багато любови і великої дбайливости треба, щоб захистити народженого від холоду. Пробудження завжди прекрасне. Будителі — шляхетні. Любов дає їм силу проти сил ночі. Але уявімо собі — сили ночі тануть, і світанок, який завжди є радісним дивом, чекає добрих рук. Оглядаємось, а їх так мало, вони невправні, і темінь ночі їх наче висмоктала…

Мусимо нагадати, що справами Церкви в Україні керують ті самі партійці, які її руйнували. Вони її не люблять, серцем не визнають, лише більше толерують. В єдності й розквіті релігії українців вони не зацікавлені. Але вони зацікавлені в розпалюванні суперечок. Скажімо, вони демонструють підтримку Української Автокефальної Церкви — хіба цього не досить, щоб в очах простаків ця Церква стала кагебістською (до речі, хіба не було точнісінько так 60 років тому?). Скажімо, вони пускають чутки про Українську Католицьку Церкву як знаряддя польської експансії — хіба це не було точнісінько так 100 років тому?

На руїнах Українських Церков ослабли конфесійні проблеми, але й утрачена та духовна культура і глибина, яка виключає конфесійні суперечки. З легалізацією Української Церкви активізувались і вчорашні атеїсти, які стали католиками, правовірнішими за папу, або православними — за всяку ціну. Вони зберегли всі свої рішучі звички й манери!

І поки ви будете роз’яснювати аксіоми, що Українська Православна і Католицька Церкви — це дві руки одного національного організму, що протестанти — це теж наші люди, і вони платили дорогу ціну за віру й сміливість вести за собою своїх дітей, що вони багато зробили для морального збереження нації, — якийсь крикун вже встигне наламати дров і багатьох пересварити між собою.

Скільки наших глибоко віруючих католиків рішуче схилялось до православної традиції, скільки наших глибоко віруючих православних робили рішучі кроки до цілеспрямованого католицизму! Але маловірним завжди ввижається прірва, і вони від радісного духу християнства скочуються до антихристиянського осуду і підозри. Не забуваймо, що ми, українці, поєднані хресною дорогою XX віку. В тюрмах, на етапах і в снігах нам навіть на думку не спадало конфесійне розмежування на цій дорозі страждань. Страждання єднають людей у справжності й щирості.

Звичайно, наші Церкви будуть неухильно йти до екуменізму, і перевага буде за священиком, який більше животворить святість храму.

Україна виснажена вітрами клясової і расової ненависти. Україна потребує животворного духу любови і згоди. Українська земля чекає добрих пастирів і добрих сіячів, готових до праці на тяжко запущеній ниві.

Євген Сверстюк

Українська Католицька Церква існує на Рідних Землях безперервно вже майже 400 років (від 1596 р.) а Українська Православна Церква вже майже 300 років (від 1686 р.) була невід’ємною частиною Російської Православної Церкви з десятилітньою перервою у двадцятих роках і чотирьохлітньою перервою в сорокових роках двадцятого сторіччя. Про мученицький шлях УАПЦ у двадцятих роках читаємо багато, але про сорокові роки тепер чомусь мовчать її творці й провідники, також о. Богдан Михайлечко, голова Ініціятивного комітету за відродження УАПЦ в Україні.

Тепер усіх нас, українців на рідних землях і на еміграції, турбує доля УКЦ і УАПЦ в Україні. УКЦ змагає тепер до повної легалізації, а УАПЦ починає тепер своє третє відродження,створивши тепер першу парафію у Львові 19.8.1989 р. Ця перша парафія звернулася до Вселенського Патріярха Димитрія і прийняти її тимчасово (підкреслення наше) під свою духовну опіку. Чи Патріярх буде вдоволений такою формою прохання, сумніваємося. Майбутньою долею УАПЦ в Україні займалася Комісія Зв’язку з Україною при Раді Митрополії Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Митрополита Мстислава дня 8 липня 1989 р. Ця Комісія ухвалила резолюцію, що «широке відзначення 400-ліття Берестейської Унії, яка розбила релігійну єдність українського народу, буде шкідливим актом» («Українські Вісті», 30.7.1989 і «Українське Слово» 17.9.1989)

Подібні завуальовані думки в стосунку до УКЦ знаходимо в статті «Українського Православного Слова», що її передрукувало теж «Українське Слово» 17.12.1989 п.з. «Заява УКЦ і УАПЦ про церковні відносини в Україні». Там читаємо між іншим: «Завірюха подій застає наш народ поділеним у поглядах на головні проблеми нашої нації… поділеної ще різною вірою в Бога, що є чи не найбільшою перешкодою на шляху до всеукраїнського Великодня» (підкреслення автора).

Хочемо проаналізувати і скоментувати ці два погляди УАПЦ в Америці про УКЦ. Найперше кілька слів про Берестейську Унію. Це правда, що вона розбила єдність українского народу. Але ми думаємо, що це розбиття в світлі давно минулого і сучасних подій вийшло і виходить на користь «Всеукраїнського Великодня». Коли б ввесь український нарід був православний, то ніхто в світі не говорив би про українців, бо це все були б «православні росіяни». А так, у зв’язку з переслідуванням підпільної УКЦ, світова преса почала писати про українців, бо УАПЦ в Україні не існувала, як це стверджував 1982 р. Блаженніший Митрополит Мстислав («Українське Право­славне Слово» ч. 2, 1989 p., Бавнд-Брук).

Легалізації УКЦ домагався в Москві президент Реген 1988 р. і світової слави учений пок. проф. Сахаров.

З нагоди відвідин президента СССР М. Горбачова у Папи Івана-Павла II знову вся світова преса писала про УКЦ. Назву тільки «Зюддойче Цайтунґ», «Франкфуртер Альгемайне» і «Інтернешенел Геральд Трібюн» в Парижі. Ця остання в своєму числі з 2-3 грудня 1989 р. написала від себе про УКЦ між іншим таке: «Підпільна Церква ніколи не перестала бути вогнищем українського націоналізму». Чи такі голоси світової преси про Українську Церкву і українців є перешкодою до «Всеукраїнського Великодня», як писало «Українське Слово»?

Автор статті («УС» 17.12.1989) твердить, що Ватикан не став в обороні УКЦ, коли її зліквідовано. Це не відповідає правді. Папа Пій XII видав в обороні УКЦ дві енцикліки: «Орієнталес омнес» у 1946 р. та «Орієанталес екклезіяс» у 1952 р.

Теперішній провід УАПЦ і деякі редактори переконані, як бачимо, що Унія розбила єдність українського народу і що вона є перешкодою на шляху до «Всеукраїнського Великодня». Чи так думали і думають всі православні? Ні, тут хочу подати деякі думки визначного українського історика й політичного діяча, які він писав 1940 р. (цитую за «Батьківщиною» за травень 1989 p.). Д. Дорошенко пише: «Є люди, котрі кажуть, що Православна Церква, мовляв, по самій своїй природі не може відіграти ролю творчого, конструктивного чинника в українському державному будівництві». Так думають і деякі сучасники. Тут хочу подати тезу бл.п. професора Івана Майстренка (+ 1984), колишнього ректора УТГІ, видатного публіциста й автора кількох книжок. Він при різних нагодах, приватно й публічно твердив: «Коли б українська Церква була католицькою, то була б українська держава».

Відомо, що у великих демократичних країнах, в Західній Німеччині, Англії, Америці існує релігійний плюралізм. Чому його не може бути серед українського народу? Чому не може існувати крім УАПЦ також УКЦ?

Автор статті в «УС» (17.12.1989) переконаний, що справа легалізації УКЦ була полагоджена вже перед зустріччю М.Горбачова з Папою Іваном-Павлом II. Ми думаємо, що свій здогад автор зачерпнув з польського журналу «Святої Польської Автокефальної Православної Церкви», якої єпископат у своєму посланні з нагоди 1000-річчя хрещення Київської Руси подав брехливу інформацію про те, що Собор Ватиканський II зліквідував УКЦ. Свій здогад спираємо на тому, що автор не пише «зустріч», тільки «спіткання» — польське слово «спотканє».

Згаданий на початку о. Богдан Михайлечко був у Мюнхені 12 листопада 1989 р. Про його побут написала велику статтю Олена Дубицька («УС» 24.12.89). Вона пише, що він мав доповідь про сучасний стан УАПЦ в Україні. Але ні словом не згадала, що він дуже багато говорив теж про УКЦ, підкреслив глибоку релігійність і патріотизм вірних і духовенства УКЦ, які допомагають УАПЦ. При цьому треба згадати, що з нагоди 1000-річчя хрещення Київської Руси, яке відбувалося теж у Києві, біля пам’ятника св. Володимира промовляли Олесь Шевченко і Євген Сверстюк. Шевченко цитував промову Папи Івана-Павла II до українських католицьких єпископів, а Євген Сверстюк похвально висловився про Собор Ватиканський II.

Дмитро Дорошенко думав теж про майбутні змагання українського народу за свою державу. Він писав у згаданій статті 1940 року таке: «Своєї держави ми ще не маємо і тільки спільно, православні й греко-католики, прагнемо її вибудувати: церковну організацію ми вважаємо за могучу опору при відбудові держави».

Ми бачили, що деякі церковно-політичні провідники і журналісти на еміграції перекручують або промовчують позитивну вартість і діяльність УКЦ на чужині й в Україні. Але ми теж бачимо, що такі активні православні діячі, як у минулому на еміграції Дмитро Дорошенко, а тепер в Україні о. Б. Михайлечко, Олесь Шевченко і Євген Сверстюк, признають додатню вартість, активність і патріотизм вірних УКЦ. І тому ми віримо у майбутню співпрацю УКЦ із УАПЦ в краю для наближення Всеукраїнського Великодня.

український католик
Володимир Максимович
Голова УХРуху в Німеччині

Євген Сверстюк — відомий український письменник, мислитель, літературний критик, довголітній політичний в’язень, член Народнього Руху України за Перебудову, наприкінці 1989 р. прибув до США, де відвідав свого сина у Філядельфії. При цій нагоді гість з України, Євген Сверстюк, відвідав українські осередки в США і Канаді, виступаючи із своїми цінними доповідями. Дав інтерв’ю для радіо «Голос Америки» й інших журналів і газет.

Стаття Леоніда Рудницького, що її друкуємо на цьому місці, є побудована на доповіді про Євгена Сверстюка, що її автор виголосив від час зустрічі з громадою у Філядельфії, яку влаштували 90 Відділ СУ А і ЗУАДК, що відбулась ЗО грудня 1989 р. Євген Сверстюк вже повернувся на Україну.

Редакція

Євген Сверстюк — психолог, вчений, літературознавець, літературний критик — так колись писатимуть, чи радше вже й тепер пишуть в різних енциклопедіях та довідниках про цю небуденну людину наших днів. На українському культурному обрії постать Євгена Сверстюка унікальна. В’язень ҐУЛаґу — його засуджено ще 1973 року на 12 літ: п’ять — ув’язнення і сім — заслання, його літературно-критичні статті перестали друкувати ще в 1965 році в Україні, хоч він ще після того деякий час друкувався в пряшівському журналі «Дукля». Але 21 серпня 1968 р. «Дукля», як це каже Кошелівець, у вступі до збірника есеїв автора, «була розчавлена разом з «Празькою Весною» під гусеницями радянських танків», і Сверстюкові лишився був тільки один вихід: писати для себе, для своїх друзів та однодумців, іншими словами, стати автором самвидаву. Тому велика частина його культурного дорібку народилася в самвидаві, а згодом побачила світ і на Заході у формі передруків та перекладів у різних видавництвах та журналах.

Все це сказане, стисло беручи, не робить Сверстюка унікальною постаттю; багато українських культурних діячів друкувалися в самвидаві, багато сиділи в ҐУЛаґу. Не унікальне теж, що Сверстюк має освіту психолога та є визначним літературним діячем, і не криється та унікальність його в тому дивовижному, багатомовному трагічному факті, що після повернення із заслання він працював столярем. Нагадуються мимоволі слова німецького поета пізніх середніх віків, Ганса Сакса (1494-1576), котрий підписував деякі свої твори словами: «Діхтер унд Шумахер дацу» (Поет і вдодатку швець). Причини столярства Сверстюка не такі самі, що спонукали були Сакса стати шевцем, але про це не потрібно говорити. Не унікальне явище теж, що Сверстюк працював у технічній галузі — він був редактором журналу ботаніки — це, мабуть, теж довелося робити деяким культурним діячам, яких позбавлено можливостей працювати для рідної культури. Унікальність Євгена Сверстюка, його духовий гештальт, як це каже німець, криється в чомусь іншому.

В сучасному українському культурному світі Євген Сверстюк унікальний тому, що його світогляд, його настанова до життя і до культури, закорінені глибоко в українській духовості, в тій автентичній християнській духовості, яка породила таких велетнів української літератури, як Шевченка, якому Сверстюк присвятив кілька своїх наукових праць. Ця духовість дуже глибоко вкорінена в душу українського народу, але в Україні її приспано, а то й прибито в серцях культурних діячів роками гегемонії марксизму, соцреалізму та пан-російської культури; а у діяспорі знову ж, в багатьох випадках її цілком знищено духом секуляризму, що опанував нашим світом і якому ми, українці на Заході, особливо академіки, літератори та культурні діячі, на жаль, дуже часто піддаємося. Усупереч тій хворобі відступництва від свого кореня, на яку хворіє велике число наших провідних культурних та громадських діячів, як у діяспорі, та й в Україні, Євген Сверстюк вірить, що людина створена на образ і подобу Бога і що вона мусить виказати себе гідною свого Творця.

Віра Євгена Сверстюка в таку, можна сказати, християнську генезу людини, іде рука в руку з його вірою у незнищимість людського духа та конечність людської гідности. Це й уможливило йому перебороти не тільки довголітнє ув’язнення і не заломатися й не «покаятися», але й теж перетривати інші терпіння життя в країні, яка, згідно з його словами, «не терпить прагнення індивідуальности досягти своєї вершини». Поборення терпіння в собі при помочі тієї віри, що людина має призначення відтворити у собі цей образ і подобу Бога, дає йому сьогодні унікальний моральний авторитет, який знову є, мабуть, теж і причиною, що досі, не зважаючи на перебудову, Сверстюкова муза, його талант не є використані вповні для лікування цієї звихненої, скаліченої української культури, яка ще довгі роки засуджена на те, щоб клигати, заки діб’ється вона до того рівня, на якому повинна бути.

Не забуваймо, що ті люди, котрі мали свою індивідуальність, котрі заповідалися на провідників, творців культури, були на Україні осунені, а часто навіть зліквідовані. Доля Сверстюка є тут дуже добрим прикладом. Зразу після університету він працював на чисто технічній редакційній роботі. Дисертація його не була пущена до обігу; в концтаборі він, очевидно, працював чорноробочим, а після табору, як вже було сказано, столярем. Спитаймо: як може народ, позбавлений сил своєї творчої інтелігенції, а особливо праці тих індивідуальностей, які завжди ішли прямо, безкомпромісовим шляхом, відкидаючи усі намагання обмежити свободу їхнього духа, бути здоровим і динамічним та творити нові духові вартості? Трагедія України сьогодні полягає теж в тому, що вона дальше змушена говорити зі світом устами не завжди тих її синів і дочок, які заслуговують на це право говорити в імені своєї матері. Натомість, ті, що на це право заслуговують, ці, що здобули собі це право ув’язненням, терпінням, стійкістю і нескореністю, ще досі не мають тих можливостей.

У світлі сказаного стає теж ясно, що у Сверстюка, не може бути численних грубезних томів наукового чи то публіцистичного дорібку. Є у нього, натомість, цінні, високо-оригінальні есеї, літературознавчі праці, якими він здобув собі місце в історії української культури, зробивши ними новий та тривалий вклад у неї. Мабуть, найбільш відомі між його есеями — це праці Собор у риштованні й Іван Котляревський сміється, а недавно, наприкінці 1989 року, появилася його Чорнобильська притча, памфлет на 42 сторінки, що його можна назвати квінтесенцією християнської філософії Євгена Серстюка. Всі три твори виказують, що їхній автор — це більше, ніж літературознавець чи літературний критик. Собор у риштованні, стисло беручи, це не тільки інтерпретація архитвору Олеся Гончара, не тільки оборона Гончара від нападків режимних критиків, але головно й перш усього, це аналіза духа нашого часу та основних проблем сучасного людства взагалі, а українців зокрема. Ось як аналізує Сверстюк Цайтґайст нашої доби: «Нині брак великої мудрости, великої поваги і любови до людини, великої відповідальности за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства».

Інтерпретуючи твір Гончара, Сверстюк розшукує ті опори духу, завдяки яким український народ ніколи не затратив свого національного «я»: «Основним сенсом роману Гончара, — пише Сверстюк, — є пошук опори духовности, пошук живих джерел людяности, розгадування народніх традицій і святинь, за які тримається народ в розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя».

Коли призадумаємось над тими словами, то ясно зрозуміємо, що не тільки українцям в Україні, але й українцям у діяспорі потрібно соборів, потрібно духових абсолютів, які ми теж затратили в країнах добробуту й матеріялізму.

Собор у риштованні — це один із великих критичних творів нашого часу. У ньому знаходимо тонку аналізу проблематики сучасного світу і виклик кожному із нас боротися за краще життя, старатися залишити клаптик світу краще після себе. Ось що читаємо дальше в тому есеї:

«Атмосфера, позбавлена духовного і творчого напруження, не має умов утримати людину на людському рівні. В ній навіть не можна осмислити граней, де починається браконьєрство, а де — вищі нетлінні цінності. Як можуть бути неутилітарні цінності в світі, де споживацтво і корисливість стають нормою? Там ще можна наказати не чіпати соборів як культурно-історичних пам’яток. Але ж ідеться не про самі споруди, а радше про нас самих, про атмосферу плекання духа творчости і збереження. Передусім навколишньою атмосферою визначається життєвий стиль і творчий дух нашого сучасника, його ідеали, критерії, мотиви — як вони виявляються у ставленні до народу, до великого і вічного. Чи він прагне піднестись і розширити свої горизонти так, щоб, великими очима глянути на проблеми сучасного світу, чи він тупо рветься зрівняти все до своїх горизонтів».

Це, безперечно, глибокі слова, які автор цих рядків дуже часто цитував, вживав, як базу своїх міркувань, і знаходив у них надхнення.

Подібну оригінальність погляду та глибину думки знаходимо в есеї Іван Котляревський сміється. Знову, йдеться тут не тільки про реінтерпретацію Енеїди Котляревського, але і теж про нову інтерпретацію самобутньости українського духу, про аналізу того розкладеного національного тіла-організму та його поновного оживання. Ось слова з початку есею:

«Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-іраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння. Лише в глибинних джерелах вільно народжується наша сила, яка на поверхні не має жодної видимо стійкої форми існування. Наші перемоги нагадували нічний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате наші поразки кожен раз здавалися остаточними — нас вирубували на пні, забуваючи в кривавому п’яному газарді, що в глибинах недосяжне коріння, а в нашій землі — проростає кинуте в бою зерно».

Сверстюк осмислив життя людини у світлі філософій таких різнородних мислителів як Ґете, Шіллер, Кант, Шаміссо, Сант-Екзюпері, Паскаль, Вольтер, Дідеро та багато інших. Інші, глибші, бо ближчі джерела його філософії — це рідна українська традиція: Сковорода, Шевченко, Леся Українка, Франко, Микола Зеров та інші велетні українського духа й слова. У есеях Сверстюка відчуваємо, як він пережував, перетравив ту багату культурну спадщину України та Европи й що він творчо та оригінально застосовує думки своїх попередників до свого завдання: чи то у шуканні засобів естетичного виховання людини, чи то у шуканні способів збагнення сутности та популяризації мистецтва, чи в розвиненні педагогічно-психологічних засобів навчання дітей, чи у пізнанні творчости поодиноких поетів, від Шевченка до Симоненка, чи у віднайденні джерел української духовости. Як колись Івана Котляревського, так і тепер, мутатіс мутандіс, Євгена Сверстюка, ополонила українська культура й він став голосом народнього духа і знаряддям українського світогляду.

Цей глибокий християнський етос творчости Сверстюка, що обумовив його світогляд і з якого виростають його твори, знайшов свій найсильніший вияв і у згаданій брошурі Чорнобильська притча.

Тут (хоч слід на адресу видавця зробити закид, що твір не дуже дбало виданий і що його треба буде перевидати з поправками) знаходимо Сверстюка визначення християнства, спробу охопити його суть і важливість для сучасної людини, а головно для української людини, й устійнити ролю Бога в житті людини двадцятого століття. «Християнство, — пише Сверстюк, — є вченням для вироблення індивідуальности через пізнання Найвищої Особи. Його мета — особа, індивідуальність, яка зберігає дар любови і силу обдаровувати — роздавати… Християнство вчить моральної непохитности і не розуміє гнучкости людини на вимогу минулих обставин. Християнство не визнає морального релятивізму і пристосування до волі особи, яка має владу».

При кінці цієї своєї сума теолоґіка Сверстюк доходить до висновку, що головна криза сьогодні — це криза людини, що її хочуть «перебудувати ті, які виховали, і на тих самих ідеях». А для тих власть імущих нашої доби такі абсолюти, як «право, совість, правда» — це лише інструменти. Та порятунок в наших руках; ми, люди двадцятого століття, яке бачило так багато аварій та катастроф, яке було свідком найбільшого знущання людини над людиною, мусимо повернути до Бога. Ось як кінчає Сверстюк цей свій твір:

«Без Бога — правда, честь і сама особа непотрібні… Моральні цінності — недійсні. Там починається інша, свавільна гра, гра без правил. Дай нам, Боже, здобутися ще на один урок: відживлення змученої занедбаної душі. І дожити до свята духовного єднання з усім світом».

Не можна кінчати хоч би й тої короткої аналізи творчости Євгена Сверстюка, не згадавши його поезій. Очевидно, не маємо тут наміру подати вичерпної аналізи, навіть не поверхової. Читаючи вірші Сверстюка, відчуваємо, що усі вони, як це колись висловився про свої вірші Франко, правдиві «Шмерценс-кіндер», у яких так багато, багато болю і терпіння. Читаючи їх, ми можемо пізнати бодай трішки той творчий процес, яким автор перетворює терпіння в красу. Сверстюкові дав Бог талант висловлювати все це, що він відчуває. А це є завжди велике, добре, чесне.