На цю тему конечно і потрібно говорити, бо вичувається великий брак незнання цього дуже важливого питання у суспільстві, про правильне і належне розуміння бути християнином. Знаємо, що на протязі довгої історії не раз пробували заперечити Христову віру, з якої випливає і бере свій початок християнство — християнин. Ось ще недавно комуністично-більшовицька система на протязі цілого свого існування намагалась заперечити, зробити неіснуючою Христову віру, і це їй не вдалося. Нарешті комуністичні антихристиянські ідеї повністю провалились. На терені імперії російського комунізму постали незалежні держави, постала й незалежна Українська Держава, а заразом воскресли до оновленого життя всі Христові Церкви, включно з баптистсько-євангельським об’єднанням.
Кожна людина має свобідну й непримушену волю приєднатись до існуючих Церков чи навіть сект. Це вже до певної міри сталось, але, видається нам, більше номінально, як свідомо-внутрішнього знання духовної потреби. Це дуже основне і важливе питання. Бути християнином будь-якого Христового віроісповідування — це не є питання зовнішности і номінального називатись християнином, але глибоко внутрішнього духовного розуміння — настанови га водночас практикування тих принципів, що навчає Христова Церква. Без цього визнавці Христової віри не є справді дійсними християнами у повному розумінні цього слова. Про це слід говорити, а зокрема це першочергове завдання владик і священиків, особливо на посткомуністичних теренах, які мають можливість з церковних амвонів промовляти до вірних.
Ми були свідками, одні безпосередньо, зблизька, інші — здалека, яка провадилась боротьба, якщо це гак можна окреслити, православних Церков з Українською Греко-католицькою Церквою. Якщо ми ближче приглянемось до цього явища і спробуємо собі відповісти на питання: за що йшов бій? Чи він проходив у релігійно-духовній площині, за краще розуміння Христової віри, чи ненависти православних до католиків і навпаки, а чи скоріше у площині придбання церковного майна, себто церковних споруд. До цього слід підкреслити, що ця боротьба відбувалась у першу чергу на західніх землях України. На тих теренах, на яких до 1946 року існувала Греко-католицька Церква, якої майно після її ліквідації чи т.зв. «возз’єднання» перейшло у руки Російської Православної Церкви. Тоді не існували ні Українська Православна, ні Українська Автокефальна Православна Церкви. На жаль, в цьому комплексі пост-комуністичної ери брали верх не християнські прикмети, але навпаки — ненависть одні до одних, хоч номінально всі вони називались християнами. Для історичної правди, не во гнів нікому, слід сказати, що православні посягали не по свої церковні споруди, не по свою власність.
Події розвинулись інакше, й Українські Православні Церкви включно з Російською Православною Церквою задержались на теренах передвоєнної Греко-католицької Церкви. Цього роду проблем не було на теренах православного впливу, маємо на увазі за річкою Збруч на схід. Тільки після того, коли Митрополит Філарет (Денисенко) зірвав з Російською Православною Церквою і утворив Українську Православну Церкву Київського Патріярхату, виринуло питання спорів за церковні споруди. Такі випадки були у Рівному, Києві й інших місцях. Як у першому, так і в другому випадках були відсутні християнські прикмети. У цьому запримічується у першу чергу брак справжньої християнської культури.
В комплексі наших захоплень своїми прикметниками ми навіть не помічаємо, що ісповідуємо не Христову віру, не Христове вчення, а стаємо жертвами прикметників: православний — католик. Про те повинні говорити з церковних проповідальниць ось ці, що називають себе душпастирями.
Доводилось мені відвідувати не одну церкву на Заході, католицькі і протестантські, але ні разу не доводилось чогось подібного пережити, як у Печерській Лаврі. Наша група підійшла до монашок, що там продавали всякі образці, книжечки й інше. Ми говорили по-українському, монашки на запитання відповідали по-російському, а коли ми сказали, що ми українські греко-католики, — монашки почали вимахувати руками, хреститись, кричати, виганяти нас з церкви. Мабуть цим жінкам не було місце в манастирі. Але при цьому слід відмітити, що монашки самі від себе не стали такими російськими православними шовіністками. Це є наслідки індоктринації, що католик, а тим більше українець-католик східнього обряду, є щось найгіршого — прямо диявол. На жаль, цей феномен проявляється не тільки у Лаврах: Київській і Почаївській. Найкращим прикладом може послужити факт, що мав місце у Києві 18 липня 1993 р. На цей день було все приготовано й узгіднено для посвячення місце під будову патріяршого собору Української Греко-католицької Церкви на Львівській площі. На це посвячення прибули багато вірних, священиків і єпископи на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном Люба мінським. Згідно з домовленням у Кирилівській церкві мала відбутись св. Літургія, але біля сотні православних типу монашок з св. Лаври, загородили вхід до церкви і тримали різні написи: «Православний Київ гнівно протестує проти акції Любачівського», «Святий Володимир не був католиком» і інші. Можна б подумати, що тут ішлося про протикатолицький вияв, бо ось у Києві існує три католицькі польські костели і ніхто їх не турбує, але тут був особливий вияв ненависти проти Української Греко-католицької Церкви. Не було нічого іншого, як брак не тільки християнської, але загально-людської культури. Цікаво, звідки прийшов наказ: з Москви від Патріярха Алексєя II, Митрополита Володимира Сабодана? Христос учить нас любити не тільки ближнього, але також ворога! Питаємо, де була київська міліція? Бачимо, що православний світ ще далеко від справжнього християнства. Молимо Бої а, щоб дав їм ласку пізнати основну Божу Заповідь — Любов.
М. Г.