Филимон Курчаба

Святіший Отче!

Ваше Блаженство! Високопреосвященні і Преосвященні Владики!

Мені доводиться говорити чи не про найважчі справи і проблеми, про найболючішу руїну, на якій треба сьогодні відбувати Боже Царство миру, милосердя й любови. Є це моральні питання, а особливо питання руїни Таїнства Подружжя і Християнської Родини.

Жалюгідний образ занепаду християнської моралі на теренах цілого СРСР загально відомий тим, хто обізнаний з розвитком подій від встановлення комуністичного режиму. Диктатура пролетаріяту, винищивши усі засоби навчання етики і заперечивши християнські вартості, побудовані на Божому об’явленні і навчанні Церкви, дала взамін наскрізь звихнене антропологічне трактування людини на основі марксистської матеріялістичної філософії.

Наслідки насильницького заперечення християнської етики проявились досить швидко:

І.   Найважче потерпіла Родина. Її нерозривність і вірність на основі Любови, що з висоти сходить, були захитані від самих початків революції. «Цивільні шлюби» стали нормою -— природніх засад у таких подружжях не шанувалося. Шлюбна церемонія в палацах так званих «Записів актів громадського стану» (в скороченні ЗАГС) була доцільно уподібнена структурі літургічного вінчання, але наскрізь позбавлена відклику на Боже благословення і благодать. Відкинення таїнственности подружжя нанесло велику шкоду християнській сім’ї. У перших роках по революції розводи стали елементарною легальною процедурою. У висліді маємо тисячі осіб, що легкодушно «побиралися», розходилися і знову «побиралися» — з цілковитою непошаною до святости подружжя, яка існувала в минулому навіть у поганських культурах.

Очевидно, у наслідок такого становища найбільше потерпіли діти. Багато з них виростали напівсиротами, тому що їх батьки розглядали родинне життя тільки як засіб до вдоволення своїх сексуальних потреб, а не як основну клітину здорового суспільства. А що гірше — ті родини, які старалися будувати родинне життя на основах здорової християнської етики й любови, зазнавали переслідувань з боку комуністичного уряду.

Зараз можна говорити про кризу материнства в Радянському Союзі. Поширеним явищем являється покидання позашлюбних дітей до нелюдяних установ, так званих « Будинків дитини». А ще більша трагедія сьогоднішнього дня — це зігнання плоду в епідемічних маштабах. Згідно з статистичними даними, кожна жінка в Радянській Україні на протязі свого життя робить пересічно 9 абортів; на кожну народжену дитину налічується два аборти, за 1988 рік, наприклад, було офіційно зареєстровано біля 770 тисяч абортів. Це питання ускладнене жахливим екологічним станом, зокрема після Чорнобиля, який заставляє багатьох батьків думати ось як: «Нащо приводити дітей на такий світ?».

ІІ. Неприродня економічна система привела до знищення етики праці. Чесний робітник не міг очікувати справедливої винагороди. Унаслідок цього нечесність, крутійство і корупція стали єдиними способами щоденної дії для забезпечення життєвих потреб. Довголітнє використовування людей системою на фоні демагогічних гасел підірвало будь-яку пошану до законного авторитету.

Ми, українці, особливо переживаємо знищення селянської родини і її любови до землі. «Той селянин любив свою землю, розумів її, вважав за свою матір, і вона слухала його опіку і винагороджувала його великими плодами», — зазначив Блаженніший Мирослав-Іван (див. «Літературна Україна», 7 червня 1990 p.). Насильницька колективізація, штучні голодомори, нерозумне господарювання перетворили квітуче українське село в пустелю, і його масово покидає молодь.

ІІІ. Надуживання хемічних речовин, алькоголю та наркотиків, стало симптоматичним наслідком вищезгаданих явищ. Ці, в свою чергу, драматично погіршують духовний та матеріяльний стан народу. Годі знайти сім’ю, не заторкнену трагедією алькоголізму.

На тлі такого розпачливого образу нашу Церкву покликано свідчити Божу правду і бути носієм християнської надії. Перед нами стоять такі завдання:

1. Засадничими являються навчання і проповідування християнської моралі. До цього нам треба малого розміру памфлетів, книжечок, які практичним, простим способом подавали б науку християнської моралі, науку про подружжя. Такі книжечки треба розсіяти мільйонами на цілому СРСР. Тут з поміччю могли б нам прийти праці католицьких богословів і каноністів Заходу. Фінансова поміч теж, очевидно, потрібна для реалізації такого видавничого проекту.
2. Рівно ж із зрозумілих причин ми відчуваємо потребу надолужити браки знання духовенства у моральній богословії і канонічнім праві, особливо в науці про подружжя.
3. Нам треба вже зараз створити окрему Комісію або Трибунал правників з великими повновластями, щоб вони засіли разом із Владиками для рішень тисячів подружніх випадків, які потребують розв’язки. Це мусіли б бути люди не тільки святости і наукової ерудиції, але великого практичного розуму і благородного серця в дусі Христової Благовісти. Таку працю треба бачити в контексті складних міжконфесійних обставин. Великою небезпекою є те, що особи, зражені суворими розв’язками їхніх проблем, шукають помочі в інших Церквах. Російська Православна Церква дозволяє двічі розводитися і благословляє на нове подружнє співжиття. Певна кількість наших вірних перейшла в ряди Української Автокефальної Православної Церкви саме із-за цих подружніх проблем.
4. Ще повертаючи до питання спеціяльної Комісії або Трибуналу для розв’язки подружніх питань. Важусь твердити, що розв’язки при помочі церковних судів двох інстанцій з приписаними процедурами не матимуть успіхів. Тож тисячі випадків, на які при таких процедурах не вистане десятка років, а в більшості випадків це люди вже в старшому віці. Тут потрібне навіть якесь окреме законодавство в сьогоднішніх особливих обставинах Церкви, яка вийшла з підпілля. Нам видається, що «Влада ключів» Петра тут має велике застосування, як і мала вона в минулому. Добро душ і добро Церкви як християнської Родини Христової тут не можна легковажити.
5. Ми маємо до діла з людьми (а їх тисячі), яких сумління обтяжене тяжкими злочинами. Нам треба важних вказівок і поучень, щоб вміти такі випадки розв’язати «вітандьо скандало» (щоб оминути спокусу) принаймні «ін форо інтерно» для спасення тих душ.
6. Окреме місце в нашій праці займає релігійне і моральне виховання молоді. Шукатимемо нових способів апостоляту для неї, щоб забезпечити ріст і розвиток християнського життя для майбутніх поколінь. В різних домовленнях Апостольської столиці з урядом СРСР треба забезпечити нашу свобідну працю серед молоді, навіть в рамцях молодіжних організацій. Приємно повідомити Вашу Святість, що на вересень у Львові плянується молодіжний Тиждень християнської культури і з’їзд «Українська Молодь Христові». Ціль цього З’їзду — це дати молоді України нагоду особисто пережити скарби, які дає Христос у Своїй Церкві, і цінності призабутої української християнської культури. Потреба такої пропозиції і такого спільного переживання дуже відчувається, бо ідеологічний і духовний вакуум, який лишається після політичних перемін, скоро заповнюється. Тому особливо прошу благословення і молитов Вашої Святости на цей З’їзд, гасло якого є —«Шукаю Христа!».

Ділимось цими нашими турботами із Вашою Святістю і просимо ласкавої помочі і батьківських порад у нашому апостоляті. Рівно ж з великою надією глядимо на Надзвичайний Синод Єпикопів Европи, що його Ви пропонуєте у Велеграді, щоб ми могли спільно переглянути ці й інші проблеми нашої Великої Европейської Родини.

25 червня 1990 р.

+ Филимон Курчаба,
Єпископ Луцький

Слава Ісусу Христу!

Вельмишановний Голово Дієвого Об’єднання імени свв. Кирила і Методія,
пане Й.-М. де Вольф!

Дорогі німецькі брати в Христі!

Нехай нашу листовну розмову наповнить ласка Пресвятої Тройці — нашого небесного Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!

Ми одержали матеріяли, які надіслав нам гідний високої чести і найщирішої вдяки пан Й.-М. де Вольф. Якби Ви, любі друзі, знали, як це зворушило, як схвилювало, як піднесло нас на дусі! Так, ми знаємо, що Вселенська Католицька Церква — це містичне Тіло Христове, єдиний організм, цілісна органічна структура, де кожна клітинка живе не сама по собі, не сама собою, а живе як частка єдиного цілого — живого, одухотвореного самим Спасителем. З цього погляду не дивина, що одна складова частина єдиного цілого відчуває і комунікується з іншою: не може ж бо бути інакше… Проте, коли не висловлюватися лише мовою розсудку, а мовою серця, тоді думку підхоплює й несе могутня течія почувань. Відчувати, переживати ці почування — велика радість, незрівняне щастя. Люди, звісно, радіють, пересвідчуючись у силі своєї професійної, партійної чи етнічної єдности і згуртованости. Якою ж піднесеною стала наша радість від пересвідчення в тому, що нас і Вас, дорогі наші німецькі друзі, єднає сам Христос і єднає не декляративно, а дієво!

Ми дуже вдячні вам усім і особисто панові де Вольфу. Будемо молитися, аби Пан-Біг віддячив Вам сторицею і сподобив обрати Вас на виконавців найпочесніших накреслень Його святої волі.

Неповторне зачудування до наших взаємин принесла Пресвята Діва Марія. В українській народній традиції вшанування Пречистої Діви Марії,й уповання на Її милосердя впродовж десяти сторіч квітує прегарними взірцями масового релігійного піднесеня й морального очищення. Надісланий Вами для нас образ Богородиці («Рожа містики») ми сприймаємо як ще одне засвідчення того, що Мати Божа — Мати всіх християн — чинно піклується Христовою Церквою. Приявність Богоматері в наших радощах і скорботах на вибоїстій і часто-густо тернистій дорозі нашого туземного життя — це запорука непохитности нашої віри, нашої вірности і відданости Христові; це — непереборна притягальна сила нашого з’єдинення навколо Святого Престолу.

На наш погляд, Ваші звернення до голови совєтського уряду М. С. Горбачова та до провідних діячів Німецького Федерального Парляменту багато важать в силу того, що вони сповнені доброї волі, прагнення усунути алогічність у суспільному бутті, яка виявляється у покривдженні Української Католицької Церкви в Україні; тим більше, що Ваші звернення супроводжуються правдивою інформацією про долю нашої Церкви, її ієрархів, духовенства та вірних.

Ми схильні гадати, що багато хто із політичних і церковних діячів не чинять добра або й спричиняються до злодіянь не тому, що вони свідомі лиходії, а через те, що не відають, що роблять, тобто не поінформовані, а здебільша таки дезінформовані, змушені керуватися неправдивими, потворно-тенденційними реляціями. Ось чому поширення правдивої інформації про УКЦ, на нашу думку, спроможне ефективно посприяти оздоровленню відносин між нашою Церквою і державною владою. А крім цього, поширення правдивої інформації про УКЦ — це формування світової громадської думки, нехтувати яку не може політик-реаліст.

Зачепивши це питання, доцільно звернути увагу на те, що справа УКЦ — це не тільки національно-релігійна справа українців у Галичині. Ні, це справа, яка торкає проблему співжиття між народами щонайменше Европи, проблему взаємовідносин між ними. Років 90 тому відомий український письменник, вчений і громадський діяч, вихованець оо. Василіян Іван Франко влучно зазначив, що польські магнати ХVІІ-ХVІІІст., короткозоро керуючись мотивами матеріяльного користолюбства і національного чванства, всіляко гальмували унійний рух в Україні і Білорусі, тому що вони не розуміли історичної місії унійного руху, започаткованого святими Кирилом і Методієм. Суть історичної місії унійного руху, на думку І. Франка, — бути мостом духовного і культурного порозуміння та єднання, бути мостом між Заходом і Сходом. Як це слушно звучить і сьогодні, в наш тривожний, але сповнений оптимістичних сподівань час!

Також тепер, здається, є певні підстави сподіватися, що совєтський уряд починає здавати собі справу з того, що дискримінація УКЦ як антиконституційна політика — не найкращий спосіб осягнути довіру і з боку помітної частини населення всередині Союзу, і з боку світової громадськости, зокрема політичних лідерів держав Заходу.

У Совєтському Союзі, в т.ч. і в Україні, вчені, письменники, публіцисти — і багато з них некатолики — дедалі впевненіше і голосніше в офіційних часописах заводять мову про конструктивну ролю Христової Церкви і християнської релігії в історії народів, зокрема народів Східньої Европи, звертаючи увагу при цьому на ту шкоду, яку принесло знедуховлення людности як наслідок потоптання християнських засад співжиття і шаленства неповздержливого атеїзму.

Офіційні чинники в Совєтському Союзі багато говорять про оздоровлення всіх сфер суспільного життя і роблять у цьому напрямі певні заходи. Наша Католицька Церква ніколи не була руйнівною силою, не могла й не може бути в силу своєї божественної природи, в силу того, що вона — Церква Христова. Зокрема УКЦ, поділяючи долю і недолю українскої нації, має багаті традиції доброчинної діяльности серед якнайширших мас народу. Чи можемо ми, українські католики, відмовитися від наших традицій тепер, коли йдеться про оновлення краю? І чи наша доброчинна діяльність могла би комусь зашкодити, чи держава, суспільство в цілому, від неї не виграє?

Ми не спускаємо ока з болючих ран суспільства і намагаємося погасити запальні процеси суспільної недуги й оздоровити недужих непохитною правдою Христової науки. Наприклад, вважаємо, що засліплені лукавим функціонери, розпалюючи міжнаціональний розбрат, могли би призвести до катастрофічно згубних наслідків. Тому, як колись, у час Другої світової війни, незабутній наш Митрополит А.Шептицький, у душпастирському листі «Не убий!» наполегливо нагадуємо вірним про Христову заповідь любити ближнього. Ми переконані, що найбільш плідним виконанням заповіді любити ворогів своїх буде принципова відмова наших вірних від насильства і місійна праця серед чужинців, донесення до їх розуму і серця Євангельської Правди, правди про наш народ і його прагнення, правди про Католицьку Церкву.

Пізнавши правду, наші вороги визволяться від лукавого, і якщо ми, українці-католики, при допомозі Божої ласки з волі Провидіння хоч трохи спричинимося до цього визволення наших ворогів, то це буде і наша, і їхня перемога, ніхто з нас — ні ми, ані вони — не буде переможений, переможеним буде тільки сатана і його похідні: гріх, облуда, неправда, несправедливість; це буде справжній, а не примарний фундамент людського щастя, того щастя, яке заповідав Христос, Його св. апостоли і отці Церкви.

З погляду укомплектування професійно вишколеними кадрами, наявности матеріально-технічних засобів, ресурсів і коштів, ми, на жаль, мусимо констатувати тільки свої більш ніж скромні можливості. Не згадуючи про телебачення, радіомовлення, кіномистецтво, театр, ми з технічних причин не можемо спромогтися видавати бодай раз на тиждень газету для нашого католицького громадянства. Якщо звичайна друкарська машинка для наших активістів є проблемою, то оперативна множильна апаратура їм хіба що тільки сниться. Нам так багато треба зробити для піднесення релігійної свідомости народу і його моральности в той час, коли мало що не єдиним нашим засобом поширення Христової науки є безпосереднє усне мовлення душпастирів.

Нам бракує богословської літератури, нам невимовно важко стежити за рухом новітньої католицької наукової думки у світі, а без цього трудно вести роботу в середовищі інтелігенції, зокрема технічної.

Звісно, про всі труднощі, з якими ми стикаємося, нема рації розповідати. їх багато, але вони не є неподоланні, а тільки ще не подолані. Якщо Божим Провидінням наша Українська Католицька Церква справді обрана бути опертям Вселенської Церкви на Сході (у що ми віримо), то Божою ласкою буде надана їй і спромога виконувати своє покликання. Нам не збагнути неосяжної для людини премудрости Божого Провидіння. Але ми раз у раз переконуємося у всемогутності Божої волі, дедалі сильніше впевнюємося в неустанній помочі Божої Матері — св. Покрови нашої Церкви. Ваша доброчинна акція, високопова­жаний пане Й.-М. де Вольф, у нашому розумінні — це один із доказів того, що Господь покликає на допомогу нашій Церкві наших одновірців із усіх країн. Честь Вам велика, наші любі друзі в Німеччині, за те, що Ви виявляєте таку жертвенну готовність до виконання Божої волі!

При всій ускладненості умовин нашого теперішнього буття і зосередженні зусиль на розв’язанні наших пекучих локальних проблем, вважаємо доцільною боговгодною справою справу створення в Україні національного Дієвого Об’єднання ім. свв. Кирила і Методія. Тому просимо Вас надіслати нам літературу про Об’єднання з метою ознайомлення з нею його прихильників та ентузіястів тут, в Україні.

На підставі надісланих Вами нам матерілів подаємо інформацію в «Християнському голосі», що його видає комітет Захисту УКЦ.

Німецьке ДО ім. свв. Кирила і Методія проводить похвальну велику допомогову акцію. Вповні розуміємо також, що Ваша спромож­ність обмежена. Однак — якщо б це Вас не занадто переобтяжило — ми звернемося до Вас за допомогою, але тільки з таких питань, розв’язання яких є життєво необхідним для нашої Церкви і яких ми самотужки розв’язати ніяк неспроможні. До того ж мусимо врахувати діючі в СССР закони, аби їх при цьому не порушити.

Що сказати Вам про наше становище в краю? — Стисло: трудно, дуже трудно, але підстав для оптимізму з’являється дедалі більше, хоч «антиперебудовні сили», — як у нас кажуть, — усвідомлюючи свою приреченість, чинять запеклий опір, роблять усе, аби умертвити й дескредитувати нові віяння в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й нові віяння стосовно УКЦ. Прихильники нової політики, політики перебудови, подекуди йдуть на небезплідний діялоґ із УКЦ, але антиперебудовники не менш (коли не більш) запеклі, ніж колись. Вони керуються паталогічною озлобленістю, і принаймні в даний час розраховувати на їх хоч якусь вирозумілість не доводиться. Це тим більше прикро й болісно відчутно, бо антиперебудовники, по суті, ще не втратили своїх впливових позицій ні в адміністративній структурі, ані в економіці. Антиперебудовні сили — це ті, хто впродовж десятиріч звиклися з аморальністю, брехнею, хто не сповідував жодної релігії, ані жодної ідеології, але виробив і — вправно чи бездарно — орудував ідеологічною риторикою, як театральний лицедій засобами гриму;це ті, хто вважав (і, на жаль, вважає далі), що страх його підлеглих — це єдина реальна запорука його позицій, його влади над підлеглими, і сам таки піддався владі впоюваного ним же страху, а тепер жахається своєї власної духової спустошености й моральної нікчемности, які, на його думку, відразу ж будуть оголені, як тільки він, насильник-антиперебудовник, втратить владу над людьми…

З-поміж утішних новин: місяць тому церковна громада Преображенської церкви, що в самому центрі Львова, разом із своїм священиком оголосили, що переходять до УКЦ. У неділю в цій церкві відбулося перше після так довго тривалої перерви Богослуження за українським католицьким обрядом і відповідний церемоніял.

Своє рішення вірні і їх парох о. Ярослав засвідчили відповідним письмовим документом, під яким стоїть близько семи тисяч підписів парафіян. Натомість недоброзичливі кола поширюють по світі дезінформацію, що нібито католики захопили церкву силоміць…

Згадана парафія, як і всі інші в Галичині, до насильницької сталінсько-беріївської акції була католицькою. Парафіяни чекали тільки слушної нагоди, аби знову молитися у своїй силоміць відібраній їм церкві за нашим католицьким обрядом. Кількістю дуже мізерна купка прихильників офіційної Російської Православної Церкви (із неавтохтонів) намагалася спонукати міську владу скасувати рішення абсолютно переважаючої більшосте вірних парафіян, але це їй не вдалося. Похвальну розсудливість виявив у тій ситуації мер нашого міста Б. Котик. Розуміємо, що це ще далеко не вирішення проблеми УКЦ в цілому, але як кажуть німці, — кляйнер зіґ — аух зіг. Перша ластівка весни не робить, але весну провіщає. Зимова крига починає скресати.

17 вересня ц.р. у нас знову відбувся великий здвиг народу під девізом: Волю Українській Католицькій Церкві! У Львові в Богослуженнях та маніфестації взяло участь 30 священиків і 150 тисяч вірних, а в Івано-Франківську — 15 священиків і 70 тисяч вірних.

Долею УКЦ проймаються дедалі ширші верстви населення, зокрема інтелігенції, до акцій на захист УКЦ активно включаються ряд депутатів Верховної Ради СССР, а також деякі урядовці.

Плекаємо надію, що зустріч Голови Совєтського уряду пана Горбачова із Папою Римським Іваном-Павлом II призведе і до поліпшення становища УКЦ в Совєтському Союзі.

Любі Брати в Христі!

Наше єднання має глибоке історичне коріння. Багато в чому ми завдячуємо німецьким католикам. Ми знаємо історію, знаємо, що німецька нація тяжко поплатилася за шаленство доморослих безбожників, знаємо також, що і в час воєнного лихоліття німецькі католики, взагалі порядні люди німецької національности, не забували Божої заповіді любити свого ближнього, що відчували також і ми, українці, зокрема українські католики. Отож, наша християнська, католицька, солідарність квітуватиме й надалі, і Христос не залишить нас, а Пресвята Діва Марія, наша спільна Небесна Мати, підтримає нас у скруті.

Наближається свято Різдва Спасителя світу, і ми, українці-католики, бажаємо особисто Вам, пане Й.-М. де Вольф, членам і симпатикам Дієвого Об’єднання ім. свв. Кирила і Методія, всьому німецькому народові радісно й змістовно провести святкові урочистості.

ХАЙ БЛАГОСЛОВИТЬ ВАС ГОСПОДЬ!

Єпископ УКЦ Филимон Курчаба
Львів, 3 грудня 1989 року

адреса:

290068 СССР
Українська РСР м. Львів-68
вул. Калініна, 184
Курчаба Филимон