Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

«Голос мирян»

Історичний нарис — «Голос мирян»

Ви знаєте, з яких причин і серед яких обставин створилася радіогодина «Голос Мирян», але дозвольте сьогодні пригадати, хто найбільше причинився до її створення. Отже головою філядельфійського відділу УПТ-ва був тоді інж. Роман Левицький, і він одобрив це,діло й активно включився у працю. Крім нього Леонід Рудницький, Мирослав Навроцький, Володимир Процюк, Іван Строгм і моя скромна особа вели переговори з радіостанцією, полагоджуючи адміністративні й технічні домовлення. Та чи може не найбільшу ролю відіграв тут бл.п. Михайло Дуцилович, жертвуючи $1,000 дол., що дало початкову фінансову базу радіогодині «Голос Мирян».

Як вам відомо, радіогодина «Голос Мирян» є власністю філядельфійського відділу УПТ-ва, але за зміст передач відповідає редакційна комісія. Таке було домовлення між редакцією «Голосу Мирян» і управою Патріярхального відділу на самому початку, і так воно залишилося досьогодні.

Перша передача «Голосу Мирян» відбулася в неділю, 11 липня 1971 p., година 2-3 пополудні з радіостанції Даблю Пі Ен у Філядельфії і на цій радіостанції проіснувала до грудня 1971 року.

Оригінальний склад «Голосу Мирян» був слідуючий: редакція — Степан Процик, Мирослав Лабунька, Леонід Рудницький; адміністрація — Володимир Процюк, Леонід Рудницький, Іван Строгм, Юліян Головчак; диктори — Євген Фаріон, Ірина Райнер; англомовні диктори — Петро і Ірена Куриласи, Марійка Медуха-Мізак.

Програми «Голосу Мирян» приготовляв тоді Роман Мацьків на власній апаратурі і у власному приміщенні.

Від грудня 1971 року аж до сьогодні програми передаються з радіостанції Даблю Ай Бі Еф Ем в Дженкінтавн, Па.

Впродовж 20-ти років існування радіогодини «Голос Мирян» були слідуючі редактори, диктори, кореспонденти-дописувачі, члени адміністрації та принагідні диктори-помічники. Редакція — Мирослав Навроцький, Борис Бачинський, Катерина Рудницька; адміністрація — Теодозій Гриців, бл.п. Іван Кулиняк, Юрій Данилів, бл.п. Орест Кулиняк.

Від 1974 до 1988 року передачі «Голосу Мирян» приготовлялися в домі панства Навроцьких і на їх власній апаратурі, щойно у 1988 році радіогодина «Голос Мирян» закупила власну апаратуру за фонди, придбані тодішньою управою УПТ-ва, а головою тоді був бл.п. Володимир Процюк, і від тоді аж досьогодні радіогодина «Голос Мирян» приміщується у будинку Т-ва «Свята Софія» при 7911 Вайтвуд Ровд у Дженкінтавні, Па.

Час передач «Голосу Мирян» від самого початку аж дотепер оплачували й оплачують українські підприємці, установи і приватні громадяни, прізвища котрих проголошується на кожній передачі. З тих перших, тобто з оригінальних спонзорів «Голосу Мирян» досьогодні залишився тільки один, а саме підприємство інж. Володимира і Ірени Медухів.

Радіогодина «Голос Мирян» у великій мірі завдячує фінансову піддержку великому колові приватних осіб. Вони не тільки самі складали пожертви на радіогодину, але деякі з них переводили збірки на ту ціль.

Радіогодина «Голос Мирян» ніколи не мала такої кількосте спонзорів, щоб вони повністю покривали всі кошти, пов’язані з радіопрограмою, і ми ніколи не зробили заходів, щоб приєднати більше спонзорів, а причина в цьому дуже проста — радіогодина «Голос Мирян» ніколи не була заробітковою чи прибутковою радіопрограмою. Так довго, як у нас вистачало фінансів на оплату радіостанції й покриття адміністративних видатків, ми були вдоволені, бо усі працівники радіогодини «Голос Мирян» працювали і дальше працюють без винагороди. Отже, частину вищезгаданих видатків покривали наші спонзори, а решту покривали приватні особи своїми пожертвами, і це була причина, чому «Голос Мирян» ніколи не розбудував своєї фінансової бази, що було помилкою.

Як я вже згадав, бл.п. д-р Навроцький був дуже активним у створенні радіопрограми, та ще я хочу сказати, що крім редакторства він довший час сповняв обов’язки технічного редактора, і більш як хто з нас він дбав про радіогодину як під оглядом змісту, так і під оглядом технічної якости програми, і тому проф. Рудницький і я називали його «Ангелом-хоронителем». Коли один з наших єпископів зробив свого часу тиск на радіостанцію і під цим тиском дирекція радіостанції уневажнила наш контракт і позбулася нас, тоді д-р Навроцький найняв адвоката і ми справу виграли — наш контракт продовжено. Кошти адвоката виносили 500.00 дол., котрі д-р Навроцький покрив із своєї кишені, кажучи, що радіогодині потрібно більше грошей, ніж йому.

Між дирекцією «Голосу Мирян» і кожночасною управою місцевого відділу УПТ-ва завжди був зв’язок і співпраця, але на цьому місці я хочу ствердити, що впродовж минулої і біжучої каденції головства м-гра Івана Криха співпраця між радіогодиною і патріярхальним відділом пожвавилась. Я рівнож з приємністю стверджую, що як в минулому, так і тепер, я особисто, як і інші працівники радіогодини, знаходили співпрацю і вирозуміння широких кіл громадянства.

Я подав ряд прізвищ і фактів, пов’язаних з двадцятирічним існуванням «Голосу Мирян». Люди, прізвища котрих Ви сьогодні почули, добровільно вложили багато часу й труду в діяльність радіогодини, і я уважав за конечне подати це до загального відома. Я рівночасно свідомий того, що міг декого пропустити, і якщо так, то запевняю, що не зробив я цього умисне.

Чи радіогодина «Голос Мирян» сповнила своє завдання? У нашій першій передачі 11 липня 1971 року ми обіцяли вам «скору й правдиву інформацію про справи, які Вас цікавлять». Впродовж 20 років ми старались дотримати цієї обіцянки, й ми переконані, що її додержали в межах людських можливостей. Ми стали на позицію журналістичної засади, що сьогоднішня новина вже не є новиною завтра, і тому у багатьох випадках, коли ми в останній хвилині одержали важливу новину, то ми передавали її безпосередньо з радіостанції, бо програми «Голосу Мирян» ми записували на стрічку один або два дні наперед. Тому хочу додати, що ми завжди мали доступ до так званого «телетайпу» на радіостанції, з котрого ми дуже часто користали. Можливо, що ці новини чи інформації через брак часу не були інколи як слід приготовані, але ви, шановні пані й панове, були першими, що їх почули.

Відносно правдивої інформації на передачах «Голосу Мирян» дозвольте зацитувати вам бл.п. о. катехита Станислава Даша до дирекції «Голосу Мирян»: «Впродовж кількох років слухаю з увагою ваших передач, вони речеві і мені подобаються. Сійте дальше слово правди серед народу. Слово — це найбільша зброя, тому сійте його в душі ваших слухачів. Сійте слово правди в душі тих, які не привикли чесно жити, які прапор національної правди проміняли на особисті користі і вигоди. Сійте правду, а жнива будуть великі, бо де правда, там Бог».

На нашій першій передачі ми рівнож ствердили слідуюче: «Хочемо, щоб радіоавдиція «Голос Мирян» стала звеном зв’язку між широкими колами громади в усіх справах, що заторкують її основи життя і існуваня». Це бажання, на мою скромну думку, радіогодина «Голос Мирян» аж перевиконала, бо на її передачах говорилося, дискутувалося, коментувалося про усі справи, що заторкували основи життя й існування не тільки українських громад, але цілої діяспори і українського народу на рідних землях.

«Часи міняються, і люди міняються», — каже стара приказка. Так же було і з нашою радіопрограмою. Впродовж її існування радіостанції мінялися, мінялися години і дні передач, мінялися диктори, редактори, кореспонденти і члени адміністрації. Одне, що не змінилося, — це всеціла відданість радіогодини «великій справі» — справі українського католицького патріярхату. І тут знову дозвольте зацитувати уривок із листа до редакції «Голосу Мирян» від п-ва Дзіндзюрів з нагоди 20-річчя радіогодини: «Ви, себто редакція «Голосу Мирян», від самого початку твердо стояли на патріярших позиціях і обороняли права і честь Української Церкви і українського народу і від своїх позицій ніколи не відступили, і за це ви можете бути горді».

Радіогодина «Голос Мирян» була відмінною від інших радіомовлень як формою, так і змістом своїх передач. Це я стверджую, як факт, а не як закид чи кинення камінчика в чужу сторону. Вона також була і є унікальною, бо це перша і, мабуть, одинока двомовна патріярхальна радіопрограма в діяспорі. Вона була першою серед українських радіоавдицій в США, що започаткувала двомовні панелеві дискусії в етері, де слухачі мали змогу телефонічно ставити панелістам питання і діставати відповідь. Ця форма зв’язку з слухачами виявилася вдалою, і ми її кількакратно переводили.

Та що найбільше відрізнювало радіогодину «Голос Мирян» від інших українських радіомовлень — це вислови публічної критики, бо вже чомусь у нас так завелось, що критика стала «табу», ніде сьогодні не почуєте критики, немов то в нас усе у найкращому порядку, а всі наші політичні, громадські чи навіть церковні установи і організації є недоторкальними.

І тут я знову стверджую факт, що наша критика не була задля критики, а була вона і є конструктивною.

Впродовж 20-річного існування «Голосу Мирян» нам часом бракувало дикторів, редакторів, кореспондентів, матеріялів і грошей, але не бракувало в нас ніколи гумору, про що можуть посвідчити хоч би наші так звані «першоквітневі» передачі, котрі ми колись передавали і на яких у нас виступала відома гумористка бл.п. Язичинська. Ці наші передачі ми називали не «Голосом Мирян», а «Реготом Мирян» і їх завдячуємо професорові Леонідові Рудницькому.

Отже, відповідаючи на повище питання, чи радіогодина «Голос Мирян» сповнила своє завдання, я дозволю собі ствердити таке: радіогодина цілком виконала своє завдання. Вона проіснувала 20 років, здобула собі, так би мовити, право громадянства. Так як на початках говорилося про патріярхальне товариство, що це солом’яний вогонь, котрий спалахне і скоро погасне, так про «Голос Мирян» говорилося, що за рік-два вони викінчаться, але, як бачимо сьогодні, ні патріярхальне товариство, ні радіогодина «Голос Мирян» не погасли, а не погасли тому, що в них велика ідея — ідея створення українського католицького патріярхату, а великі ідеї ніколи не погасають.

Юліян Головчак

Об’єднані ненавистю

(Коментар до радіо програми «Голос Мирян», Філадельфія, 2 червня 1991 р.)

Релігійна ситуація на Україні і в Східній Европі непокоїть чимало українців у діяспорі. Недавно, наприклад, світова преса докладно звітувала про дві події — обидві спрямовані проти УГКЦ. Маємо на увазі тут випадки, що сталися у містах Перемишлі й Києві. У Перемишлі, як відомо, деякі поляки не допустили українців до їхньої старинної катедри, помимо того, що сам Папа Іван-Павло II і кардинал Примас Польщі Юзеф Ґлемп дали своє благословення на те, щоб українці перейняли цей храм бодай на наступних п’ять років. Отже, воля польської вулиці тут важливіша, ніж найвищого церковного авторитету. І рівнож із світової преси довідуємось, що Патріярха Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського УКЦ, члени Російської Православної Церкви не допустили до храму св. Андрія у Києві, де він, за дозволом українського уряду, мав відправити Божественну Літургію. Спочатку, згідно з пресою, кардинал Любачівський мав відправляти Службу Божу у соборі Св. Софії, але, на бажання уряду, він пішов до храму Андрія. Та коли і там його не допущено, він відправив Божественну Літургію у храмі святого Миколи Притиска.

Читаючи ці пресові звідомлення, кожна культурна людина Заходу мимоволі думає, чи ці поляки і ці москвофіли — це справді християни?

Невже християнство у цій частині світу впало на такий низький рівень, що у ньому не знайдеться ні крихітки толеранції, не говоримо вже про любов? Виглядає, що переслідування українців увійшло вже так глибоко у психіку наших сусідів як східніх, так і західніх, що воно, прямо кажучи, вже стало у них традицією. Це логічно думаючій людині, навіть людині нехристиянинові, дуже важко зрозуміти.

Адже Ісус Христос завжди говорив про любов до ближнього. Його найбільша заповідь — це слова «Люби ближнього свого, як самого себе». Як же можна поєднати ці скандальні поступування тих римо-католиків і православних із Христовою наукою. Виглядає, що наші сусіди, римо-католики і православні, хоч, як відомо, себе не цінять і не люблять, мають спільно одну дуже маркантну рису: обоє вони найбільше ненавидять українців греко-католиків. Спитаємо, чому така ненависть до тих. людей, що злого вони вчинили, себто що злого вчинили українці греко-католики полякам і москалям? Відповідь тут, нам виглядає, слід шукати у недавній історії. Не забуваймо, що донедавна ні Російська Православна Церква, ні уряд СССР не хотіли визнати існування УГКЦ.

А у Польщі теж, ще донедавна, Українська Греко-католицька Церква не мала жодних прав. Ось цей скандал у Перемишлі стався під час інсталяції першого УГКЦ Владики у Польщі о. Івана Мартиняка. Подумаймо тільки, один владика на більш ніж чверть мільйона вірних, коли в Україні є вже п’ять польських єпископів! Отже, і поляки, і москалі (і додамо — їхні українські різного роду поплічники) пробували замилити світові очі. І там, і тут не було українців-католиків, згідно з їхніми твердженнями. Але правда, як це завжди було, вийшла наверх.

Не тільки, що УГКЦ проіснувала у підпіллі, заплативши за свою вірність Христові і його намісникові морем крови і горами трупів, як це свого часу ствердив покійний Патріярх Йосиф, але вона, ця Церква-страдниця, стала теж джерелом українського національного відродження на рідних землях. Вона вийшла із катакомб і її вихід показав всім людям ту велику неправду, цю перфідну брехню, якою жили та якою замилювали світові очі її вороги як на Сході, так і на Заході.

Отже, немає сумніву, що є елементи у польській і римо-католицькій Церкві, які ще досі не можуть прийняти того факту, що правда перемогла. Вони дальше хотіли б, щоб ця Церква мучеників офіційно не існувала. Це їхнє бажання можна теж психологічно пояснити: саме існування УГКЦ нагадує їм їхні гріхи, нагадує їм, що вони були з тими, що переслідували цю Церкву і її вірних, що вони, під одним чи другим претекстом, служили дияволові, який руками Сталіна у 1946 році зліквідував УГКЦ.

Ось тут факт, який світ не сміє забути: Російська Православна Церква була знаряддям Сталіна у його ганебному вчинку ліквідації УГКЦ. І тут цілком закономірно виринає питання: що робити, як поборювати цій Церкві таку ненависть зі сторони своїх сусідів.

Відповідь тут не легка, але нам здається, що це правдивий християнський рух, це справжнє Христове вчення найбільш затрималося в УГКЦеркві. Саме тому, що її ненавидять, її переслідували і дальше переслідують, ця Церква, на нашу думку, є справжньою Христовою Церквою. «І будуть вас ненавидіти, і будуть переслідувати у моєму ім’ї», — сказав Христос, і це сьогодні найбільше відноситься до УГКЦ.

Отже, відповідь на поставлене вище питання ясна — у світлі Христового заповіту — ненависті слід протиставити любов. Христос любив навіть тих, що розпинали його. Він прощав усім грішникам, і цією ж самою страсною дорогою мусить іти дальше УГКЦ. Зрештою, муки, тортури й переслідування стали для українців-католиків традицією — життєвим шляхом.

Помимо тої ненависти, яка єднає наших сусідів як із Сходу, так із Заходу, і яка робить нам кривду і спричинює нам невимовний біль, ми, українці, мусимо бути гідними нащадками тих великих мужів Вселенської Церкви XX століття — Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького і Ісповідника Віри Патріярха Йосифа Сліпого. Вони більш, ніж хто інший у нашому столітті, зрозуміли суть християнства, вони перейшли пониження, муки, тортури і не заломалися, вони лишилися вірні нашому Спасителеві Ісусові — а нам залишили великий духовий Заповіт, заповіт християнської любови.

Молімо Господа Бога, щоб він дальше тримав цю Церкву-мученицю під своєю опікою, і щоб вона росла і міцніла у духовій єдності й святості, а це буде найкращою відповіддю її ворогам як із Сходу, так із Заходу.

Леонід Рудницький

15-ліття радіопрограми «Голос мирян» у Філадельфії

«Коли перестануть бити гармати, тоді живе слово стає найтяжчою зброєю в обороні нашого народу і нашої історії».

П’ятнадцять літ існування українського радіомовлення — це досить великий проміжок часу, пов’язаний із вкладом праці ідейних людей, що добровільно й безкорисно з ідейних мотивів взяли цей тягар на свої плечі, щоб служити ідеї, рідній Церкві, українській культурі, українській громаді тут, на новому місці поселення.

Приїзд до Риму Блаженнішого Патріярха Йосифа, активізування Патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, боротьба за її права — були спонуками творення цього мирянського радіонадавання, що йому дано назву «Голос мирян». І коли виявилося, що не всі українці-католики зрозуміли пляни Блаженнішого Патріярха Йосифа і саму ідею патріярхії і не стали суцільним фронтом, освідомлювання української громади живим словом стало життєвою конечністю часу і обставин, в яких ці події почали розвиватися. Миряни, члени управи відділу Українського Патріярхального Товариства у Філядельфії (головою управи відділу в той час був Роман Левицький) в липні 1971 року зорганізували це радіомовлення, що 11 липня 1971 року, в неділю, між 2 і 3 годинами пополудні на хвилях радіостанції ВПЕН вперше промовило до українських слухачів у Філядельфії і околиці.

До першої редакційної колегії належали: Степан Процик, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Леонід Рудницький і Зиновій Гіль. Першими радіокоментаторами були: Євген Фаріон і Ірина Райнер (українська мова), Марійка Медуха і Ірина Курилас (англійська мова).

Адміністрацію вели: Юліян Головчак і Володимир Процюк. Радіотехнічними справами займався Роман Мацьків. Радіокореспондентами були: Теодор Крочак і Володимир Медуха.

Від грудня 1971 року аж досьогодні радіомовлення «Голос мирян» передається через радіовисильню ВТБФ-ФМ у Дженкінтавні, Пенсильвенія. Спочатку від 2-3 пополудні (в неділі), опісля в середу і четвер (9:30 — 10:30 вечора).

Під сучасну пору мирянське радіомовлення триває тридцять хвилин (щочетверга від год. 6:30 до год. 7:00 вечора).

Під час п’ятнадцятьрічного існування радіокомен­таторами української мови були ще: Володимир Процюк, Аскольд Гараєцький, Іван Качурак. Англійською мовою промовляли: Роман Дубенко, Наталка Пак, Лоіс Білинська, Дарка Стельмах, Катерина Рудницька та Ія Лабунька.

Українською і англійською мовами промовляли: Уляна Кулиняк, Наталка Ковалишин, Ігор Стельмах, Уляна Бачинська, Дора Горбачевська. Коментарі до радіогодини писали: сьогодні вже покійний Мирослав Навроцький, Борис Бачинський, Катерина Рудницька.

З радіогодиною теж співпрацювали (пересилали статті і репортажі): Степан Голуб, Мирослав Субтельний, Богдан Ясінський, Ігор Заверуха (Німеччина), Валентин Мороз, Ірина Ярош, Ірина Райнер, Е. Ґардецький, о. Маріян Процик, Юліян Колтун, Володимир Процюк. Адміністратором є Іван Кулиняк.

Тепер програму (українську і англійську) підготовляє Леонід Рудницький. Він є разом і радіомовним коментатором (українська і англійська мова). Разом з Юліяном Головчаком виконують вони колосальну працю. їм обом належиться велике признання, подяка від слухачів і поміч від філядельфійців!

Значну працю для радіопрограми в роках 1974-1978 вложив Мирослав Навроцький. В приміщеннях Навроцьких аж досьогодні приготовляються радіопрограми.

Від самого початку аж досьогодні кошти утримання радіомовлення «Голос мирян» оплачували й дальше оплачують українські підприємці Філядельфії і околиці, як також і жертвенні українські громадяни. Існують і такі, що на ту ціль зложили і дальше складають поважні суми. Вони добре зрозуміли вагу рідного слова в обороні рідної культури та доброго українського імени.

Зміст радіопрограми завжди дуже різноманітний. На ній коментувались не тільки події в Українській Католицькій Церкві, але теж порушувалися проблеми суспільно-громадського і політичного характеру. Радіослухачі мали змогу багато дізнатися про події у радянській Україні, про переслідування українських дисидентів.

Радіомовлення «Голос мирян» дуже точно повідомляло про працю нашого Блаженішого Патріярха Йосифа Сліпого, про труднощі, що йому ставили Ватикан та свої незрячі, як духовні, так і світські українці. Часто-густо на хвилях етеру «Голос мирян» було чути слова остороги тим, що розбивали єдність нашої української громади.

Треба дивуватись прямолінійності й відвазі тих, що відважилися говорити правду, без уваги на те, чи це комусь було приємно слухати, чи ні. Був час, коли радіомовлення «Голос мирян» мусіло протиставитися анонімним доносам, що йшли до радіостанції з повними «мішками наклепів» тільки тому, що зміст радіопрограми не завжди відповідав їхнім поглядам або не гармонізувався з їхнім моральним кодексом. Той час проминув, як і минулися анонімні доноси і безпідставні оскарження. Радіогодина перетривала це так зване «лихоліття» і на сьогоднішній день працює успішно завдяки свідомим українцям, що чи власною щоденною працею, чи щедрими грошевими пожертвами повних п’ятнадцять років продовжують це шляхетне діло ширення правди про Україну та оборону всього, що нам дороге й рідне. Радіомовлення «Голос мирян» нагород не роздає, бо їх не має. Щирим українським словом «Спасибіг» мусять задоволитись усі: працівники, ті, що фінансово піддержують радіомовленя «Голос мирян», які також слухачі. Можна сміливо твердити, що радіогодина «Голос мирян» вповні виконала своє завдання і виправдала сподівання і надії тих, що її плянували і творили. Треба щиро ґратулювати тим усім, що причинилися до її існування і успіху, як і також побажати дальших успіхів у її існуванні.

Радіомовлення «Голос мирян» — це твердиня українського слова. Бо коли перестали бити гармати, живе українське слово є найважчою зброєю в обороні українського народу, української культури і нашої історії.

Ад мультос аннос, радіогодино «Голос мирян»!

Зиновій Ґіль