Християнство і суспільство

Християни в американській політиці

Назва цієї статті може здатися дивною. Сполучені Штати вважаються найбільш «релігійними» серед передових світових промислових країн. Переважна більшість тутешніх політиків, у тому числі президентів, відкрито визнавали себе християнами. Тому говорити про християн в американській політиці, здається, майже тавтологічно. Але під цією зовнішністю лежить глибоке напруження. Це, імовірно, правда, що в перші півтора століття свого існування Сполучені Штати були християнським суспільством, але вони ніколи не були християнською державою. Відповідно завжди існувало протиріччя між релігійним життям суспільства і світським характером держави, а отже, і політики. Це протиріччя стає все більш очевидним у останні п’ятдесят років чи близько того, а саме: суспільство розділене між релігійними і секулярними (світськими) групами.

Як християнська нація, США була переважно протестантською, хоча й розділеною на кілька традицій, деякі з них стали в подальшому фрагментовані по регіонах (півночі та півдня) і раси (білих та чорних). Перша поправка до Конституції (прийнята у 1791 році), однак, забороняє людям, діючи через Конгрес, перешкоджати свободі віросповідання або ж підтримувати офіційну Церкву (established Church). На думку соціолога Хосе Казанови, це було першим актом відокремлення (disestablishment) американського протестантизму від держави. За ним слідувала «секуляризація розуму» наприкінці ХІХ століття, що спровокувала «мобілізацію протестантського фундаменталізму» на початку 20-их. Але до 1920 року євангелістський протестантизм перестав бути американською «громадянською релігією». До 1960-го третє «скасування» (disestablishment) замінило протестантську мораль секуляризованою суспільною. Мораль була відділена від легальності. В суспільстві почав ширитись культурний і моральний релятивізм, і «плюралістична система норм та форм життя». Знову ж таки це викликало реакцію у вигляді Нового християнського Права (New Christian Right) наприкінці 1970-их. Характеристикою цього руху, який був найсильнішим на Півдні та Середньому Заході і який асоціювався з Республіканською партією, була «Моральна більшість» (Moral Majority – політична партія, заснована у 1979 році, яка мала на меті мобілізувати американських християн у політичний процес. – прим. ред.) Джеррі Фалуелла. Казанова вважає опис американського суспільства Фалуелла в його книзі 1980 року «Listen America!» суттєво узгодженим з теоріями сучасності та постсучасності. Однак євангелістська протестантська політична заангажованість вимагала співпраці, і тому компроміс зі світськими силами – такими як люди з інших конфесій – привів до секуляризації фундаменталізму як такого (Jose Casanova, Public Religions in the Modern World, 1994, chapter 6). З цієї та інших причин (деякі з них, можливо, демографічні) євангелістський протестантизм відступив від політики, відновлюючи свою традиційну дистанцію від світу. Зрештою, як зауважує Казанова, історично «релігійність в Америці не функціонує на рівні мобілізованого політичного суспільства» (Casanova p. 136).

І хоча американські євангелістські протестанти, можливо, відійшли від політики, варто зазначити, що Джиммі Картер, побожний баптист, обіймав посаду президента в 1977 – 1981рр. У той час як його президентство було пов’язане з кризами і не вважалося дуже успішним, його захист прав людини в рамках національної політики здобув всесвітню повагу, як і його більш пізня миротворча та гуманітарна діяльність. Він був удостоєний Нобелівської премії миру в 2002 році.

Що можна сказати про інші християнські конфесії в Америці? Різного роду протестантизм Нової Англії з його пуританських корінням багато в чому став секуляризованим і прийняв форму «Лібералізму східного узбережжя» (East Coast liberalism). У 2012 році Мітт Ромні, мормон, невдало балотувався у президенти. Антипатія до його релігійних поглядів, імовірно, була одним із чинників його поразки. Католики (особливо вихідці з Ірландії, Італії та Німеччини), як правило, об’єднуються в Демократичну партію. Як політиків їх вважають відданими радше Риму, аніж Вашингтону. Таким чином, поразка Аль Сміта на президентських виборах у 1928 році сталася частково через релігійну опозицію до нього. Однак він успішно служив губернатором Нью-Йорка. В 1960 році кандидатові в президенти Джону Ф. Кеннеді довелося запевнити баптистів, що він не керуватиметься католицьким світоглядом у виконанні своїх громадянських обов’язків. Тут був наявним подвійний стандарт: оскільки протестантські президенти не були зобов’язані декларувати, що їх віра не впливатиме на їхні дії. Хоча Верховний суд не є, строго кажучи, політичним органом, президентські призначення до нього, як правило, залежать від політики. Наявність п’яти католиків у суді з дев’яти членів зародила побоювання, що один або кілька з них можуть бути під впливом католицизму, приймаючи ті чи ті рішення. Однак, видається, побоювань з приводу того, що якщо інші члени суду є юдеями чи дотримуються принципів світського гуманізму, і це впливатиме на їхнє рішення, немає.

Сьогодні найуспішніші католицькі політики, як на мене, ставлять політичні погляди вище релігійних принципів. В Палаті представників лідер меншості, колишній спікер Демократичної партії (2007 – 2011 рр.) Ненсі Пелосі (нар. в 1940 р.) виступила проти заборони абортів і останнім закликала архиєпископа Сан-Франциско преосвященного Сальваторе Корділеоне не брати участі в просімейній демонстрації, яку проводили 19 червня минулого року у Вашингтоні, в окрузі Колумбія, для того, щоб не розпалювати «ненависті». Незважаючи на «особисту» позицію проти абортів, демократ Маріо Куомо (нар. в 1932 р.), губернатор штату Нью-Йорк з 1983 по 1994 рр., виступив за скасування державних законів, що забороняють подібну практику. З інших питань, як правило, ліберальні позиції як Пелосі, так і Куомо збігалися з католицьким соціальним вченням.

Два видатні молоді католицькі політичні діячі на противагу є республіканськими консерваторами. Рік Санторум (нар. в 1958 р.), сенатор від Пенсільванії (1995 – 2007 рр.), був охрещений католиком, але серйозно почав сповідувати віру після низки бесід із вітчимом. Популярний поміж євангелістів Санторум має пролайфівську і просімейну позицію та виступає проти одностатевих шлюбів. У зовнішній політиці працював над зменшенням боргового обтяження для третього світу, допомогою дітям та боротьбою з ВІЛ/СНІДом. Рок-музикант Боно назвав його «захисником найбільш вразливих». Але що стосується нелегальної імміграції, то його консервативні погляди, здається, не були в згоді з католицькою думкою. Піюш (Боббі) Джиндал народився у США в сім’ї індійських іммігрантів у 1971 році і виріс як індус, але навернувся до християнства в школі і став католиком у коледжі. Експерт у галузі охорони здоров’я з Оксфордським дипломом, він відслужив два терміни в палаті представників (2005 – 2008 рр.), перш ніж стати губернатором Луїзіани в 2008 році, і знову був обраний в 2011 році. Боббі Джиндал підтримує право на володіння зброєю і низькі податки, має обмежені погляди на громадянські свободи. Але на відміну від більшості консерваторів став на захист навколишнього середовища. Він виступає проти абортів та одностатевих шлюбів і вважає, що школи повинні навчати дарвінізму критично, допускаючи альтернативні теорії як Розумне Творіння. Як і в Ріка Санторума, його невблаганний підхід до нелегальних іммігрантів не надто католицький. Як Куомо і Пелосі, Санторум і Джиндал, він іноді, здається, ставить політичну ідеологію вище релігійної етики. Можливо, від політиків не слід сподіватися нічого іншого…

Якщо досягти успіху в політиці на державному чи місцевому рівні, будучи відданим і послідовним католиком є можливим, малоймовірно, що така людина могла б успішно балотуватися на пост президента Сполучених Штатів. Не тільки через характер політики, що вимагає значного маневрування і компромісів. Не тільки через традиційну американську підозру щодо католиків, яка перетворилася з протестантського на постпротестантське світське упередження, чи недовіру до тих, чиї політичні позиції слідують богословській лінії. А головним чином тому, що американське суспільство стало настільки секуляризованим, що тільки кандидат, чиї погляди цілковито співпадають з двома сторонами ліберального/консервативного поділу або відповідають Демократичній чи Республіканській партії, може отримати достатньо голосів, щоби перемогти. Такі кандидати не можуть очікувати підтримки відданих католиків. Насправді якраз перед виборами 2004 року один із коментаторів закликав католиків утримувати свої голоси в деяких випадках до тих пір, поки партії і кандидати не доведуть готовність запропонувати їм платформу, яку вони могли б підтримати в добрій совісті (Thomas Storck, «Catholic Voters: Play Hard to Get», New Oxford Review, October 2004). Але такі заклики, найімовірніше, не будуть вислухані. Як політики добре знають, більшість американських католиків голосують згідно з політичними поглядами, а не за релігійним принципом. Серйозний католицизм, який виходить за рамки політичних категорій, є позицією меншості.

Чи можуть інші американські християни успішно балотуватися у вищі органи влади? Звичайно, тому що американський протестантизм охоплює широкий спектр поглядів, багато з яких можуть бути узгодже‑ ні з більшістю будь-якої політичної платформи і не становлять реальної загрози секуляризму. Але в цілому американці не шанують політиків з релігійними чи філософськими переконаннями. Вихваляючи пре‑ зидента Барака Обаму за його філо‑ софський прагматизм і скептицизм, професор Гарвардського універси‑ тету Джеймс Т. Клоппенберг ви‑ словлюється схвально, що він «ста‑ вить під сумнів існування універ‑ сальних істин» та «сумнівається, що будь-які ідеї виходять за рамки особливості часу і культури» («A Nation Arguing with Its Conscience», Harvard Magazine, NovemberDecember 2010, p. 35).

Чи американський досвід хрис‑ тиян у політиці має якесь значення для України? Сумнівно. Тут треба дивитися на Європу. Але це вже виходить за рамки цієї статті.

Андрій Сороковський, голова Українського патріархального товариства в США

Слово про закон і благодать

Держава і Церква – окремо, попри те що дуже близько. У кожної своя вертикаль влади, закони, покарання, вибори… і цінності. Останні можуть, щоправда, інколи не співпадати. Цікаво, що така мегадержава, як Церква, непогано функціонує сотні років. І що ще цікавіше, не завдяки ідеальності своїх законів-конституцій, а завдяки благодаті. З цим твердженням не погодиться хіба що Ден Браун.

Нема, мабуть, на планеті Земля країни, міста чи поселення, де б усі були переконаними «безвірками», а отже, мав би діяти тільки закон. Якщо ж влада не бажає благодаті (релігії), то мусить просто її заборонити назовні (історія показує, що подолати «благодать» ще не вдалося нікому). Політика мусить враховувати, що її основний «об’єкт» діяльності – homo religious. В принципі, те саме стосується релігійних інституцій у відношенні до політичних – в останніх є члени, за діяльність яких вони, ці інституції, несуть відповідальність. Отак і взаємодіють.

Християнська Русь – школа при монастирі, придворний духівник, княжий храм. Згодом – духовенство в сеймі. Присяга на Євангелії… Каплиця у Верховній Раді, читання Святого Письма групою депутатів, молитовні сніданки, які з півстолітнім запізненням намагаються укоренитися в Україні (перший відбувся щойно у вересні 2011 року).

Америку та Європу цим уже давно не здивуєш, хоча добре, що взагалі маємо діалог, ба навіть співпрацю Церкви з політикумом.

Нещодавно довелося мені побувати в каплиці Львівської міської ради. Вона там існує вже кілька років, і працівники ради навіть мають свого капелана. То було дещо несподівано – капеланська служба для політиків… З таким я ще не стикалася. І з погруддям Шептицького в державній установі також. Воно стоїть поруч із погруддям короля Данила – фундатора Львова. Як сказав отець Павло Дроздяк, капелан Львівської міської ради, символи закону і благодаті.

Захотілося глибше вивчити цю тему. Ми звикли думати, що політика – це брудна справа. Але саме це мало б бути взяте Церквою на озброєння. Якщо є десь щось брудне, чи ж не варто допомогти вимити його? (Лікаря потребують не здорові…) Таку роль «очисника» повинна відігравати Церква в усіх сферах, а в політичній поготів.

У сусідній Польщі таке служіння є звичним. Каплиця в будинку парламенту, реколекції для депутатів, щорічні прощі парламентаріїв на Ясну Гору в Ченстохові, ділення оплатком перед Різдвом. Нормально. Нормально для країни релігійно монолітної. В інших, полірелігійних державах складніше з капеланством, але не безнадійно.

Про це нам більше розповів священик Олекса Петрів, керівник Департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні.

«Капеланське служіння для політичних діячів здійснюється не лише в католицьких країнах, а й у православних та ще в більшій мірі у мусульманських. І реалізується це служіння по-різному: від несприйняття у Франції до того, що релігійний закон майже тотожний зі світським, як у країнах шаріату. В Україні таке душпастирство на початковій стадії розвитку, але воно вже є. Багато позитивного досвіду капеланського служіння для політиків переймаємо від країн Центральної Європи, які теж пережили комуністичний гніт, зокрема Польща і країни прибалтійські. Їм, звісно, трохи легше, ніж нам, бо там менша конфесійна строкатість. Але запозичити їхній досвід стовідсотково не можемо, оскільки Україна має свою специфіку, яку слід обов’язково враховувати.

Церква в Україні готова допомагати і сприяти тому, щоби політики мали й духовну підтримку – але тільки як відповідь на свою потребу. Не може ж Церква нав’язувати свого служіння! На щастя, такий запит є і у Верховній, і в місцевих радах. Тоді Церква відгукується на запит і дає для служіння кваліфікованих людей, які могли б ці духовні запити задовольнити на належному рівні.

В приміщенні комітетів Верховної Ради православні християни, які належать до Московського Патріархату, вже кілька років мають каплицю за сприяння одного з народних депутатів. У ній час до часу звершуються богослужіння.

УГКЦ проводить несистематичні молитовні зустрічі, бесіди з депутатами Верховної Ради. Натомість народні обранці-протестанти систематично збираються для читання Святого Письма і до них долучаються їхні колеги – віряни Української Греко-Католицької Церкви. Екуме‑ нізм…

Більшість урядовців найвищого ешелону влади, греко-католики, є активними парафіянами київських парохій. Для кращої духовної поживи їм не вистачає хіба що пояснення специфіки вчення Католицької Церкви різних аспектів соціальної доктрини. Вони по це у першу чергу звертаються.

Всі події, що відбуваються у останні місяці в Україні, чітко показують необхідність релігійного чинника в суспільному житті, зокрема в суспільно-політичному. Саме тому бачиться широка перспектива розвитку капеланського служіння парламентарям. Але, звісно, це буде присутність без втручання, адже завдання капеланів – бути духовними порадниками, впливаючи таким чином на справедливість рішень, їх відповідність законові, загальнолюдським принципам».

Чотири роки тому міський голова Львова Андрій Садовий звернувся до митрополита Львівського Ігоря Возьняка з ініціативою призначити капелана для працівників міськради. Це прохання було проявом великої відваги з боку політика, бо Церква часом «незручна» для депутатів. Багато хто не хотів би постійного «блимання» її представників перед своїм носом. Але страх налаштувати когось проти себе був подоланий, і перша робоча сесія Львівської міської ради VI скликання почалася молитвою під проводом отця Ореста Фредини, який став першим в УГКЦ капеланом для урядовців. Молитва і духовне слово дотепер передує кожній сесії Львівської міської ради.

Отця Ореста Фредину замінив священик Павло Дроздяк, який розказав «Патріярхату» про особливе служіння в особливому місці.

«Оскільки місто Лева є і містом храмів, центром духовності Захід‑ ної України, то й співпраця влади та релігійних структур тут геть не зайва. Досвід підготовки і проведення нещодавньої «Ночі у Львові» показав, що підказка духовенства про потребу в нинішніх умовах загальнонаціональної скорботи, коли доводиться обмежувати проведення розважальних заходів, зміщувати акценти на духовність, не відмовлятися від промоційної акції, а просто скерувати її в інше русло, дала добрі плоди. Свята не відмінили, гості міста не змарнували часу, а мали добру нагоду в особливій атмосфері ночі пізнати львівські храми, пом’янути загиблих і збагатитися духовною культурою.

У Львові Церква і влада разом працюють над тим, аби храми були не лише пам’ятками архітектури і культури, а носіями того, задля чого створені, – духовності в її правдивому значенні.

Крім цього, спільне проведення заходів, переплетення духовної та культурної пропозицій міста сильно об’єднує громаду, збагачує як організаторів, так і учасників.

Україну вважають християнською державою, але, на жаль, часто бачимо, що Бога витісняють з деяких сфер державного життя. І якщо це стосується політики, то тоді політика перетворюється зі служіння комусь на служіння собі. Час перестати бавитися в християнську країну – час нею бути!

Присутність Церкви в політичних коридорах може надати політиці правдивого «смаку». Капелан, промов‑ ляючи до парламентарів, може говорити сміливо, бо він нейтральний, ні в чому не зацікавлений, окрім як у спільному добрі.

Сьогодні маємо час гіперчутливості до справедливості. Особливо це стосується влади, політикуму. І власне роль Церкви, яка не має права не реагувати на зло, мовчати, не має права закривати очі на те, що завдає шкоди людям, – напоумляти і просто нагадувати, що є Бог. Це головне завдання капелана в органах влади. Він не має права безпосередньо впливати на ті чи ті рішення, але він покликаний своєю молитвою, своїм словом просто натискати «кнопку» совісті, змінювати не рішення, а людей. І за це депутати, працівники владних структур висловлюють свою вдячність усе частіше. Їхнє ставлення до духовної особи в раді того чи іншого рівня змінюється на краще».

* * * * *

Як колись у комуністичній, але все ж католицькій Польщі присутність духівників стала невід’ємним елементом страйків, так і тепер в Україні духовенство в перипетіях Майдану було на передовій серед своїх вірних. Молитва на Майдані і поза ним не вщухала.

Мучеництво отця Єжи Попелушка не залишилося без «насіння»: і далі бачимо присутність Церкви у польському парламенті, співпрацю. Ми також маємо новітніх мучеників з-поміж християн – викрадені й тортуровані священики, замордовані діти пасторів, диякони. Споді‑ ваємося, ця жертва дасть свій плід для добра всього народу, всієї держави, за яку і через яку вона принесена. Додасть благодаті…

Підготувала Ліда Мідик

Найважча та чи не найкраща. Демократія у вченні Церкви

“Бо ж у демократії воля народу – закон для влади, а в диктатурі навпаки: воля влади – це закон”. Осмислення цих слів із послання Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди підготовки до парламентських виборів 2012 року перебуває на порядку денному українського суспільства.

Україна, згідно з Конституцією, є демократичною державою. І українці впродовж останніх десятиліть могли втішатися свободою слова, совісті та віросповідання. Могли вільно, аж поки з 2010 року численні конфесії не були змушені скаржитися, що влада почала “надто тісно” співпрацювати з однією із Церков, ігноруючи їх. Віруючі ремствували, що на декого тиснуть, аби переходив до “правильної” Церкви. Справді, тодішній президент Віктор Янукович, його міністри і політики з його оточення підкреслювали свою “канонічну православність”. Навіть у рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій провідники поліконфесійної України протягом тривалого часу не могли домогтися зустрічі з гарантом Конституції. Вочевидь, влада також не вважала, що чинні конституційні норми можуть суперечити виділенню мільйонних асигнувань на храми тільки однієї окремо визначеної конфесії… Що вони зобов’язують забезпечити рівність.

Оглядаючись назад, можна сказати, що “опрацювання” релігійної складової було частиною цілої програми зі згортання демократичних свобод. Про це свідчить систематичність дій влади: зміна законодавства в напрямку посилення жорсткості, ігнорування прав, намагання нав’язати соціуму певні погляди на історію і загнати вияви обурення на кухні, як це було за Союзу. В Україні 2010–2013 років протестували «чорнобильці», «афганці», підприємці, вчителі, пенсіонери… Протестували й окремі громадяни. Їх карали “згідно з чинним законодавством”, тобто правилами, які визначала сама влада. Дух спротиву був сильний, але наштовхувався на стіну сили і небажання діалогу.

Останньою краплею і причиною протесту став зрив Угоди про асоціацію між Україною та ЄС на саміті у Вільнюсі 28 – 29 листопада 2013 року. Перший, студентський, Майдан розігнали. І з цього почалася революція. А що причини невдоволення були значно глибші, аніж економічні проблеми, засвідчила участь у Майдані духовенства. Духовно-релігійна складова виразно продемонструвала, що українці вийшли на протест через приниження гідності, свободи волі і права самим визначати власне майбутнє. Майдан, Революція Гідності і події, що передували їм, стали доказом прагнень суспільства до оновлення внаслідок пережитого досвіду.

Тепер навряд чи хто зможе дорікнути, що українці здобули незалежність випадково, що вони не нація і навіть не єдина спільнота. Адже ми пережили відчуття єдності (і то не раз), незважаючи на різницю у мові, вірі та поглядах. Українці здобули грандіозний досвід безпосередньої суспільної корисності демократії, примірявши нехай молоду, та вже диктатуру. Із громадянами здобули аналогічний досвід Церкви, причому ці знання набувають ще більшої значимості, якщо згадати слова глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука про особливості східного богослов’я. Одна з його рис – потреба “спершу пережити проблему, а вже потім висловлювати точку зору” (Шевчук С. Ідентичність східного богослов’я // Богословія. – Т. 64. – 2000. – С. 35 – 48).

Отож пережили і, дякувати Богу, витримали. Що далі? Вочевидь, Церкві (а Церква – це не тільки духовенство, а й миряни) варто знову дуже ретельно осмислити свою позицію щодо демократичного устрою і подати її суспільству в найбільш зрозумілому форматі. Передумови і засоби до цього є.

Природне підґрунтя для тлумачення демократії в традиції Української Греко-Католицької Церкви забезпечують кілька складників – передусім, загальнокатолицька Соціальна Доктрина Церкви, в якій особливе місце займають вчення Пап і рішення Другого Ватиканського собору. Виняткове місце належить і власному спадку, а надто напрацюванням Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого. І нарешті третій чинник – сучасні рефлексії Церкви на дійсність.

“Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – противно, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним”, – писав Андрей Шептицький у своєму програмному посланні “О квестії соціальній” в 1904 році.

Подиву гідною є прозорливість львівського Митрополита, який своїми поглядами на життя багато в чому був ментальним ровесником Другого Ватиканського Собору (1962 – 1965 рр.). Справді, А. Шептицький акцентував, що “опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність братерство людей – се лиш право справедливости і любови до ближнього…” Через понад 60 років Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі немовби продовжила цю думку: “Отож, політична спільнота існує заради отого спільного блага, в якому знаходить своє повне оправдання і глузд, і з якого виводить своє первісне і собі властиве право” (Душпастирська конституція, §74).

Під спільним благом Церква розуміє сукупність умов, що дозволяють людям реалізовувати себе. Причому отці Собору врахували природне для людей розмаїття думок. А тому задекларували: “щоб політична спільнота не розладналась у собі, якщо кожний піде за своїм поглядом, треба влади, яка на спільне благо кермувала б силами всіх громадян не механічно і не деспотично, але як сила моральна, яка спирається на свободу і на свідомість обов’язку і відповідальності” (Душпастирська конституція, §74).

Діалог влади із суспільством – обов’язок, і Церква відкидає тоталітаризм чи диктатуру (Душпастирська конституція, §75). Цілковито в тому ж дусі провід УГКЦ з початку 1990-их років неодноразово оголошував, що демократію повинна характеризувати повага до інакодумців (Соціально зорієнтовані документи УГКЦ. – Львів, 2008. – С. 91, 134, 169, 170, 234).

Отці Собору чітко зазначили, що там, де влада переходить межі морального закону, громадяни не повинні її слухати, а навпаки, мають захищати власні права і права інших (Душпастирська конституція, §75). Зрештою, ще 21 травня 1991 року, тобто до проголошення незалежності України, глава УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський промовляв представникам державної адміністрації, що Церква і віруючі шануватимуть владу так довго, як влада шануватиме Божий закон (Соціально зорієнтовані документи… – С. 42, 51).

Єрархи УГКЦ пояснюють, що владу в демократичних країнах здобувають не для володарювання, а для служіння конкретній людині і спільному благу усіх. Служити, згідно з вченням УГКЦ, має вся система влади, причому найвідпо‑ відальнішим є це завдання у президента (Соціально зорієнтовані документи… — С. 235, 289; порівн. Душпастирська конституція, §74). Проте, знову ж таки, це не означає, що громадяни повинні почивати на лаврах, поки працюють депутати і різного роду делегати. “Всі християни нехай усвідомлять собі своє окреме і питоме призвання в політичній громаді; їй повинні вони присвічувати прикладом відповідальности і служби для загального добра… Ті, що є, або можуть бути спосібні, нехай приготовляються до тяжкої, але і шляхетної політичної праці…” (Душпастирська конституція, §75).

Таким чином, демократія для Церкви – не золотий телець, хоча відноситься до даного політичного устрою загалом схвально.

“Церква цінує демократичний устрій настільки, наскільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і, в разі потреби, відстороняти їх мирним шляхом”, – писав святий Папа Іван Павло ІІ в енцикліці “Сотий рік” (§46, Компендіум Соціальної Доктрини Церкви. – К., 2008. – С. 250 – 251). Своєю чергою єпископи УГКЦ в 1997 році охарактеризували демократію як “чи не найдосконалішу, але, напевно, найважчу з усіх форм урядування” (Соціально зорієнтовані документи… – С. 131).

Демократія, згідно з вченням Церкви, не є ідеальним устроєм, однак її безпосередня корисність саме в прозорості процедур управління і звітності. Демократія для Церкви – не мета, а засіб. І саме в цьому місці католицький погляд на нашу тему розходиться з ліберальним, позаяк останній цінує в демократичному ладі, якщо вдатися до тавтології, тільки демократичну процедуру забезпечення свободи особи. Про якість цієї особи не йдеться. Це вже її особистий клопіт. Для Церкви подібний стан речей був би просто неприйнятним. І не варто вбачати у цій незгоді якийсь замах християн на свободу волі інших. Бо ж і вчені визнають, що запорукою демократії є не інституції та закони, а самі люди. Так, відомий український конституціоналіст Всеволод Речицький тлумачить: демократія не здатна на більше, аніж обирати поміж зразками, створеними творчою меншістю (Речицький В. Українська Конституція в контексті сучасності // Ї. – 2001. – №21. – С. 139). Як тут не згадати вислів “сіль землі”?!

Ключовим для розуміння католицького підходу до демократії є вже згадане поняття відповідальності. Тільки людина, якій притаманна ця риса, здатна служити кожному конкретному ближньому і всьому суспільству загалом. От тільки до відповідальності треба дорости. Про це єрархи УГКЦ теж нагадують. А що процес “дозрівання” є тривалим, то наприкінці 1997 року, після повних шести років незалежності, вони вказали: жити демократично і відповідально обирати собі владу після сотень років окупації є важким завданням (Соціально орієнтовані документи… – С. 131). Навіть у 2002-ому Блаженніший Любомир Гузар визнав: усі члени Церкви в Україні є спадкоємцями 70-літнього комуністичного панування (Соціально орієнтовані документи… – С. 270). Глава УГКЦ пояснив, що вважати Церкву в такому стані панацеєю не варто. Утім наголосив, що саме Церква є носієм традиції та цінностей, які рятують соціум від руйнації. А українські християни, як члени Церкви, ці знання якщо й не практикують, то принаймні знають і можуть передати іншим (Соціально зорієнтовані документи… – С. 270).

УГКЦ багато разів через своє вчення пояснювала, що прагне служити суспільству через виховання свідомих та відповідальних людей – тих, які шануватимуть себе, інших людей і все довкілля (Соціально зорієнтовані документи… – С. 292; Різдвяне послання Блаженнішого Святослава [19. 12. 2013]). Власне Церква виступає захисником трансцендентної гідності людини, оскільки “кожне суспільство, у якому зневажають людину, не має майбутнього” (Різдвяне послання Блаженнішого Святослава [19. 12. 2013]). Демократія є доброю нагодою забезпечити таку повагу.

“Єдиний правильний шлях – усім зростати у свободі й відповідальності: можновладцям вчитися бути слугами народу, а людям ставати свідомими та відповідальними громадянами, спираючись у своїх діях на Божий Закон, зокрема, в часи виборів до всіх гілок влади”, – йдеться у “Зверненні Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі про збереження суспільного миру” від 30 травня 2011 року.

Загалом зрозуміло, що народовладдя для Церкви є не просто необхідністю правління більшості. Демократія, згідно з християнським соціальним вченням, виступає чимось значно масштабнішим, ніж вона є у підручниках політології. Бо ж для віруючих вона перетворюється на спосіб забезпечення свободи, в тому числі свободи власної відповідальності за світ, не завдяки доброті державця-володаря, а через рівні права й можливості для всіх реалізувати власні таланти, мрії, прагнення. Насамкінець аж ніяк не випадковим виглядає те, що сучасна демократія – плід християнських країн.

Володимир Мороз, журналіст, історик

Наш час настав, або чому християнам варто йти у політику

Розмірковування на тему християнина і політики завжди здавалися мені марнуванням часу. Ну як можна з-поміж учасників політичних процесів виділяти якусь окрему групу за принципом віросповідання? Що, для них діють інші закони, інші можливості, інші цілі?

Але, якби там не було, в сучасній Україні настав такий час, коли християни можуть сказати своє слово в політичному житті трохи по-іншому. Мовиться не про теоретизування на тему добра і зла чи моральності, а про цілком свідому і продуктивну дію, покликану вирішити дві основні проблеми української політики.

Проблема перша: політика – брудна справа

Цей стереотип сьогодні популярний як ніколи. Після пережитих кривавих подій на Майдані, розчарування в лідерах, затримці реформ та й відвертого небажання їх проводити суспільство генерує певні стереотипи, які б пояснювали невідповідність того, що маємо, тому, чого очікували. В даному випадку пересічний громадянин не ставить на п’єдестал свого розчарування найгірші людські риси – захланність, жадібність, егоїзм. Мовляв, навіть чесна людина, потрапивши у вир політичних баталій, обов’язково мімікрує. Політик, яким би він не був до того, стане корупціонером, змагатиметься за фінансові потоки, намагатиметься робити передусім те, що вигідно йому самому. Бо ж відомо, що політика – це бруд.

Така позиція – втеча від відповідальності, свого роду ментальна втома. І вона є дуже серйозною загрозою для країни. Адже це прирікає на однаково негативне трактування всіх учасників політичного процесу, які б у них не були наміри. Це відштовхує чесних громадських активістів від участі в політичних партіях та виборах і навпаки – розчищає поле для тих, кому бруд у політиці зручний і «рідний». Але ми всі розуміємо, що для того, аби щось змінити, потрібні нові люди та нові ідеї. Потрібні не в громадському чи експертному середовищі, а власне у політиці – партіях, парламенті, місцевих радах. Тому завдання номер один для суспільства – змінити своє ставлення до участі громадян у політичних процесах. І тут на допомогу має прийти християнський спосіб мислення та оцінки. Це ми, християни, повинні на весь голос заявити суспільству, що наша участь у політичному житті – це те, чого зараз потребує країна задля оновлення. Що брудною політика є настільки, наскільки її роблять такою учасники політичного процесу.

Тому на порядку денному – нові політичні сили і нові політичні лідери, які б замінили тих, що, власне, й призвели до такого ставлення до політики і політиків. Християнське трактування добра, яке є в кожній, навіть найбільш грішній людині, є тією основою, на якій може вирости нове сприйняття політики. Християнська віра в Божий промисел має допомогти нам подолати зневіру, бо саме вона, зневіра, є найбільш руйнівною силою нашого майбутнього. Ісус, перебуваючи з апостолами, часто вчив їх дивитися трохи далі завтрашнього дня і свого носа. Бачити перспективу і розуміти: те, що відбувається, є частиною великого Божого плану. А найголовніше – бачити потенціал у кожній людині, в кожному починанні. Так само, як Ісус, не боятися забруднитися, змиваючи бруд. Євангельська наука дає нам імунітет до несправедливих обвинувачень, пліток, наклепів – а вони обов’язково супроводжуватимуть чесних людей, які вклиняться в сучасну українську політику – ми ж бо, християни, знаємо, що все це тимчасово і поверхнево. А найголовніше наше завдання – переконувати ближніх не боятися. Не боятися чітко висловлювати свою позицію, не тримаючи про всяк випадок відречення «та ні, ви що, я нікого не підтримую, вони всі однакові». Не боятися формувати вимоги до «своїх» політиків. Брати на себе відповідальність за діяльність партій, фінансуючи їх, підтримуючи, контролюючи. І тоді політика стане якщо не чистою, то й не брудною – хіба ми погодимося, що те, чим займаємося всі разом, може бути брудним?

Проблема друга: популізм

Популізм в українській політиці є її ахіллесовою п’ятою. В Україні ще не було виборів, де б виборцям не давали обіцянок, які неможливо виконати, а коли й можливо, то тільки за рахунок деградації економіки та відсутності реформ. Популізм став бичем суспільства. Виборці, не маючи за плечима тривалого досвіду демократії та відповідальності, голосують за тих, хто більше обіцяє і красномовніше висловлюється.

Суспільство, добробут якого залишає бажати кращого, з радістю мазохіста ведеться на «підвищимо пенсії», «пільги «дітям війни», «збільшимо соцвиплати», «націоналізація» та схожі обіцянки. На жаль, виборці не навчилися аналізувати і ставити запитання на кшталт: за рахунок чого можна збільшити соціальні виплати в країні з найменшим ВВП у Європі та найбільшою часткою державних видатків з убогого бюджету? Як впливають на економіку популістські кроки? Скількох інвесторів ми відлякуємо таким чином? На даному етапі розвитку країни популізм став небезпечним для її існування. І сьогодні потрібно вирішувати дилему: як розмовляти з виборцем, аби і від популізму відмовитися, і виборця не втратити? Рецепт може бути один: виборців потрібно трактувати як партнерів та не боятися дискутувати з ними! І робити це повинні молоді політики з бездоганною репутацією і хорошим власним прикладом.

Бо як було досі? – Виборців трактували як дітей, яких потрібно задобрити, погладити по голівці, але не як роботодавців. Ситуація повинна змінитися – виборці, особливо старше покоління, мають усвідомити свою рівноправність у політичних процесах на рівні з тими, кого вони обирають. А усвідомивши рівноправність, взяти й відповідальність. Багатьом людям необхідно доносити базові знання про функціонування державних інститутів, економіки, щоби вони вже своїм розумом доходили до того, наскільки небезпечним є популізм. Наскільки це вписується у заповідь Христа: пізнайте правду, і правда визволить вас! Правда про стан економіки, корупції, правда про шлях успішних країн може стати якісним заслоном від популізму.

Політикам, які почнуть говорити правду, буде нелегко. Але це шлях до нової, успішної України. Треба розуміти, що віритимуть тільки тим, хто послідовний у відстоюванні принципів, хто своїм життям і діяльністю свідчить про те, що декларує. І головне віритимуть тим, хто вірить сам. Більшість старих політиків, обіцяючи «манну небесну», самі в це не вірили, виборці це відчували, тож голосували за приємні їх вуху обіцянки, розуміючи, що «вони всі однакові і нічого з обіцяного не зроблять». Зате рівень довіри до Яценюка, коли він у студії в прямому ефірі з палаючим поглядом розповідав про непопулярні реформи, не падав нижче 60%. Тому християнин у сучасній українській політиці – це свого роду камікадзе, який готовий передусім свідчити – власною вірою, способом життя, знаннями. І по вірі вашій буде вам!

Володимир Хіцяк, журналіст, громадський активіст

У пошуках християнської політичної ідеології

Тепер доволі часто в Україні задумуються над тим, якими мають бути політики, щоби їм довіряли пересічні громадяни. Як відомо, політики, урядовці, судді та правоохоронці є лідерами недовіри серед українців. Але без них держава не може існувати. З іншого боку побутує думка, що політики, як і партії, всі на одне лице. Навіть якщо партії мають у назві певні ідеологічні маркери, це ще нічого не означає і не впливає на їхній світогляд та діяльність. КПУ, яка наразі існує, яскравий доказ цього. Але, що найбільш цікаво, попри те, що більшість українських громадян називають себе віруючими, що у різних опитуваннях схиляються до підтримки політичних ідей з релігійною складовою, в нас так і не існує жодної такої політичної сили. Хоча були неодноразові спроби створити християнські партії.

З глибини віків

Приймаючи християнство як державну релігію, князь Володимир подбав і про імплементацію релігійних моральних норм в життя своєї держави, зокрема в законодавство. Ми бачимо доволі швидке втілення християнських цінностей у суспільно-політичне життя на прикладі князів-братів Бориса та Гліба, які пожертвували своїм життям, аби не допустити братовбивчої війни. Князь Київський Володимир Мономах (1113–1125 рр.) у своєму «Посланні дітям» подає чіткі директиви, як правити християнському правителю.

Звичайно, це не означає, що всі князі чинили так. Пригадаймо сумнозвісного заліського князя Андрія, який пограбував Київ, викрав ікону Вишгородської Богородиці. На жаль, Російська Церква визнала його святим і нарекла Боголюбським. І таких сумнівних святих було в РПЦ немало. Це приклад ще з тих часів, як вірою спекулювали і як негідні політики прикривали «богоугодними» подачками свої безбожні дії.

У наступні століття Церква була частиною суспільно-політичного життя, наповнюючи його своїми моральними принципами та сама стаючи учасницею державно-політичних інтриг. І хоча загалом ці принципи були вирішальними, зловживання прапором віри з політичними мотивами стало практично нормою того часу. Про це свідчать релігійні війни ХVI – XVII ст., у тому числі козацькі повстання і війна під проводом Богдана Хмельницького.

З підпорядкуванням українського православ’я Російською Церквою відбувається його денаціоналізація, а згодом і відокремлення національної релігійності та «казенної» церковності. Це відображено і в творчості Тараса Шевченка, і в поглядах української інтелігенції під царським режимом. Політична програма Кирило-Мефодіївського братства і за назвою («Книга буття…»), і за змістом була глибоко релігійною. Проте цей релігійний базис серед інтелігенції щораз далі відходив у минуле під впливом соціалістичних (атеїстичних по суті) ідей, які щораз глибше входили в українське політичне середовище. Скажімо, політичні погляди М. Драгоманова хоч і були побудовані на принципах, по суті, християнської громади, проте для їх реалізації він вимагав секуляризації суспільства, усунення всілякого впливу церковного чинника на суспільні процеси.

Дещо іншою була ситуація на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині та Закарпатті, де спостерігався дуже вагомий вплив Греко-Католицької Церкви, яка, окрім іншого, стала оплотом національної свідомості. Недарма галицьких українців називали нацією із «хлопа і попа». Вже з початку ХІХ ст. галицький клир взяв на себе відповідальність за освітній та політичний стан українців. Саме священики стали на чолі національного відродження, очолювали місцеві представницькі ради і Головну Руську Раду. Священики були серед лідерів політичних напрямків – москвофілів чи народовців, які виникли у 60-их роках ХІХ ст. Проте поступово їх витісняла світська інтелігенція, нерідко вже під впливом більш радикальних, у тому числі соціалістичних ідей. В Галичині тоді також почав поширюватися секуляризм, який тут був набагато відчутніший, ніж на Наддніпрянщині.

До джерел християнської демократії в Україні

Втрачаючи політичний вплив, священики намагалися його компенсувати в соціальній, економічній та культурній сферах. Вже із 70-их років Церква почала активно реагувати на соціально-економічні проблеми: видавати відповідні звернення до пастви, засновувати просвітні та економічні товариства. Натомість у суто політичній сфері священичий вплив зменшувався. Молоді політики схилялися до підтримки соціалістичних чи соціал-демократичних ідей, антихристиянських по суті. Тому митрополит С. Сембратович (1882 – 1898 рр.) вирішив створити клерикальну партію, яка мала б відстоювати християнсько-консервативні погляди, – Католицький русько-народний союз (жовтень 1896 р.). Владика мав своє бачення української національної ідеї. Зі спогадів сучасників, ставив Греко-Католицьку Церкву в центр націотворчого процесу, вважаючи, що українці є релігійною спільнотою, а УГКЦ – єдиною на той час національною Церквою. Проте ця партія так і не розвинулася. Священики, які до неї входили, не були активні, а світські діячі не були у захваті від ідеї клерикальної партії.

З-поміж них вирізнявся О. Барвінський – лідер угодовського крила народовців, який віддавав перевагу так званій органічній праці – поступовому осягненню конкретних цілей, у тому числі шляхом угод і порозумінь з владою центральною та місцевою. Тактика «органічної праці» передбачала формування основ для побудови високорозвинутого українського суспільства в Галичині у напрямках національно-політичному, економічному, культурно-духовному і науково-просвітницькому. Така тактика вимагала великої планованої праці із залученням всіх народних одиниць. Християнські консерватисти зауважували, що до цього необхідно підходити із зрозумінням справи та з терпінням, а його часто українській громадськості бракувало. Вони вважали, що українське суспільство потребувало різносторонніх реформ, а не революційно-радикальної пропаганди, націленої на руйнацію суспільних устроїв.

О. Барвінському та його колегам вдалося багато досягти в галузі освітній – відкрити три із п’яти українських гімназій, українські кафедри в університеті; економічній – страхове товариство «Дністер», кредитні спілки для селян; науковій – дотації для НТШ тощо. І вони були єдиною політичною силою, що не намагалася протиставитися церковним впливам, та захищали християнські цінності в суспільно-політичному житті.

Це був час появи перших християнсько-соціальних і християнсько-демократичних партій у Європі. Часто їх сприймали в Католицькій Церкві з підозрою. До терміна «демократичний» тоді ставилися в церковних колах нерідко упереджено, оскільки його часто вико‑ ристовували ліві сили. А ось християнсько-соціальний рух здобув підтримку після енцикліки Папи Лева ХІІІ Rerum Novarum (1891 р.). А першою енциклікою ХХ ст. стала Grave de communi (1901 р. ), присвячена саме християнській демократії.

З діяльністю цього руху в Європі О. Барвінський і його однодумці ознайомилися у австрійському парламенті. Учасники Християнсько-соціального руху були для них близькими і навіть певний час творили спільну фракцію – Слов’янсько-християнський союз. Завдяки консолідованій праці із однодумцями з інших частин імперії українські діячі зуміли підтримати ряд важливих справ, зокрема, заснування селянських кредитних спілок на християнських засадах і за підтримки держави.

Проблемою було те, що Католицький русько-народний союз не став потужною партією і доволі швидко зник з політичної орбіти. Заснована О. Барвінським та колегами інша політична партія – «Руська громада» – також не могла конкурувати з націонал-демократами чи радикалами. Тим більше що й у польських правлячих колах з початком ХХ ст. відійшли від політики співпраці з українськими угодовцями. Тому останні вже від 1901 року переходять до опозиції галицькій польській владі, бо там почали цікавитися співпрацею з москвофілами, до яких О. Барвінський ставився негативно.

Наступна спроба створити християнську партію була зроблена у 1911 році, коли за підтримки Церкви виник Християнсько-суспільний союз. Він пережив Першу світову війну, його діячі брали участь у формуванні першого уряду ЗУНР. А далі, наприкінці 20-их – на початку 30-их років, за підтримки станіславівського єпископа Григорія Хомишина виникла католицька партія «Українська народна обнова». Вона також стояла на позиціях порозуміння з польською владою, через це не була ні чисельна, ні надто впливова, хоча й мала певний час своїх представників у польському сеймі.

Натомість Митрополит А. Шептицький не прагнув створити власної партії. Від початку правління відчував підтримку групи О. Барвінського, проте акцентував на співпраці з політиками з різних політичних кіл. А ось духовенству радив не займатися суто політикою, а зосередитися на пастирській та соціально-просвітницькій діяльності. Недарма саме тодішній клир був особливо активним у читальнях Просвіти, заснуванні економічних і кредитних товариств. Тобто займався тим, що вважав частиною «органічної політики» О. Барвінський. І ця праця дала дуже позитивні результати після Першої світової війни, коли в Галичині розгорнули дієві кооперативний і просвітницький рухи. А. Шептицький також акцентував на підтримці діяльності різноманітних громадських об’єднань: від християнських товариств до економічних і мистецьких спілок. Тож не дивно, що в результаті у Галичині була високою громадська активність місцевих українців. Це проявилося у тому, що після Другої світової війни нова хвиля еміграції була також дуже громадсько активною і швидко почала відновлювати на поселеннях старі та організовувати нові різнопрофільні товариства і об’єднання. Зрештою, фундаментальним підсумком державно-політичних поглядів Митрополита Андрея був його лист «Як будувати рідну хату».

Християнська демократія в незалежній Україні

Навіть у радянський час серед української інтелігенції існували ідеї побудови Української держави на християнських засадах. Хоча тоді навіть думати про таке було злочином. А ось наприкінці 80-их років ідеї християнської демократії знову виринули із забуття. Приблизно цим часом датується заснування Української християнсько-демократичної партії на чолі з родиною Січків із Прикарпаття. Ідеологія цієї партії стала сумішшю християнсько-демократичних ідей і засад українського націоналізму, а конфесійна орієнтація була в першу чергу на УГКЦ, а також на «національне» православ’я. Щоправда, в цей період католицько-православних конфліктів міжконфесійного порозуміння у лоні однієї партії годі було чекати.

1992 року з центром у Києві виникає Християнсько-демократична партія України. Її лідер В. Журавський робив ідеологічний акцент на європейські засади християнської демократії та позаконфесійність партії. І якщо УХДП базувалася в Галичині, то ХДПУ здобула представництво в більшості областей України і мала представників у Верховній Раді.

Обом цим партіям бракувало активності та ідеологічної підготовки. Писалися брошури із загальними фразами про побудову християнської України, але не було зрозуміло, як це робити. У ХДПУ почалися внутрішні конфлікти, які призвели до розколу і створення ще однієї партії – Християнсько-народного союзу на чолі з В. Стретовичем. Не дивно, що вже у той час побутувала думка серед віруючих, що в цих політичних партіях замало розуміння не лише, що таке християнська демократія, але й що таке християнство. Як результат на перших виборах до Верховної Ради за змішаною системою чотири‑ відсотковий бар’єр не здолала ні ХДПУ, ні об’єднані в одному блоці УХДП і ХНС. Далися взнаки і брак політичної організації з відповідною мережею та ідеологічною просвітою, і відсутність позитивної співпраці з церковним середовищем, і часом підмочена репутація лідерів партій.

З другої половини 90-их у Києві ідеї християнської демократії почало поширювати представництво німецького Фонду Конрада Аденауера. За підтримки Центру політичних досліджень на чолі з О. Разумковим вони започаткували круглий стіл з державно-конфесійних відносин. Крім того, фонд шукав політично-партійне середовище, яке могло б популізувати засади християнської демократії, але не зупинявся на жодній із політичних партій з такою назвою. Тим більше що це середовище й надалі розколювалося. На основі ХДПУ виник ще один відламок – Всеукраїнське об’єднання християн на чолі з фінансистом В. Бабичем. Ця партія вирішила орієнтуватися на протестантське середовище, яке, як показали вибори 1998 року, було найбільш дисциплінованим щодо підтримки політичних сил, на які робить ставку їх церковне керівництво. А у виборах 2002 року ці партії взагалі не брали самостійної участі, чим засвідчили свою кризу. І після цього розпочались переговори про об’єднання.

Базою для об’єднання стала ХНС. До неї приєдналися ті, що залишилися у ВОХ і УХДП, а також ряд дієвих обласних організацій ХДПУ. Нову партію назвали Християнсько-демократичним союзом. Старт був направду вдалий – вона стала тоді частиною опозиційного блоку на чолі з Ющенком і Тимошенко. Піднесення відбулося після Помаранчевої революції, коли партія лобіювала інтереси релігійного середовища, освіти тощо. Зокрема ХДС лобіювала визнання богословської освіти, викладання християнської етики, надання права Церквам засновувати загальнонавчальні заклади, повернення куль‑ тового майна, надання пільг церковним інституціям на комунальні послуги та ін. Лідери ХДС були активні в приурядових громадських радах. У областях партія мала своїх депутатів у органах місцевого самоврядування. Тому здається, що все складалося доволі добре. Але фінансова нестабільність і незрозуміла партійна політика проводу привели до того, що ця партія в 2009–2010 роках опинилася у руках політика-бізнесмена Д. Жванії, який довів її, як то кажуть, до ручки. У цей час деякі діячі партії підтримували догналітів, а 2010 року з приходом до влади Януковича поповнили ряди «тушок» у парламенті. Потім ХДС зникла з політичного небосхилу, себто вона ніби була, але про її активність ні в центрі, ні в областях не було чутно.

Під час Революції Гідності на Майдані ХДС також не засвітилася. Здається, залишилося тільки саморозпуститися…

При нагоді варто сказати, що свого часу появлялася партія скандального київського мера Л. Черновецького (Християнсько-ліберальна партія України). Перед виборами з’являлися блоки з християнськими назвами та орієнтацією знову ж таки на протестантську аудиторію. Але вони зникали швидше, аніж встигали засвітитися.

Нині склалася ситуація, що в Україні так і не існує повноцінної партії на християнській соціальній основі. І це при тому, що соціологічні опитування засвідчили: християнсько-демократичну ідею підтримують 15% українців.

Причини можна шукати різні. Але головна, що наразі всі ці партії не лише не заслужили довіри, але й дискредитували і рух, і гасла. Залишилися цінності, які вони так і не використали у своїй праці.

Напевно, як вихід, варто приглядатися до молодих політиків і громадських активістів, котрі керуються у своїй діяльності релігійно-моральними принципами. Тепер визріло першочергове завдання церковних структур зробити акцент на плекання молодих політиків-християн.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Християнство і суспільство

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку