Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Євромайдан

Малі Майдани

Протягом трьох гарячих місяців української революції увага всього світу була прикута до головної
площі України. Набагато рідше в новинах з’являлась інформація з регіонів. Проте майже у всіх облас-
них центрах країни з різною інтенсивністю та напруженістю відбувалися місцеві акції протесту,
спрямовані не лише проти несправедливості у верхах, але й проти зазіхань на гідність людини, які відбуваються щодня поруч нас. Про один із таких малих Майданів розповідає Отар Довженко, викладач
Школи журналістики Українського католицького університету, відомий медіа-експерт, журналіст і
громадський активіст.

– Отаре, як мені відомо, ти провів дві третини революційного часу у Львові? Навіщо було збирати людей на ті малі Майдани, якщо головна боротьба тривала саме в столиці?

– У Львові все почалося з того, що наш студент Школи журналістики УКУ Андрій Приймаченко, киянин, побачив у Фейсбуці пост Олександра Аргата, журналіста «5 каналу», про те, що він вийшов на Майдан на заклик Мустафи Найєма увечері 21 листопада, і Андрія це підбило… Він побіг по кімнатах з криком: «Давайте, давайте ідемо і ми тут, у Львові, на Майдан! » Вони намалювали плакат «Львів’яни, виходьте на Майдан!» і поїхали на проспект Свободи до пам’ятника Шевченку. Це була акція солідарності з київською акцією протесту, навіть не протесту, а вимоги підписати Угоду з ЄС.

Я спочатку скептично до цього ставився. Брав участь у тому, що відбувалося, але до 29 листопада ставився до цього скептично. Був абсолютно упевнений, що влада проігнорує ці акції, як воно й сталося, був у захваті від своїх студентів і від усієї тієї молоді, яка вийшла. Був у захваті від тієї грандіозної кількості вмотивованих молодих людей, які готові були протестувати. Я теж розумів, що коли в Україні казали: «Янукович бандит! Банду геть!», то вважалося, що це вживається у переносному значенні. Але в мене було відчуття, яке потім справдилося, що вони є бандитами в прямому розумінні цього слова і їм байдуже до того мирного протесту.

Насправді для мене особисто то був не так протест, як таке собі служіння, бо все це почали мої студенти, і я розумів, що маю бути з ними, що маю їм допомагати. Вони займалися прес-центром, зв’язками з громадськістю, поширенням інформації це також мій профіль, я знав, що можу їм у цьому помогти. Спочатку мій студент Павло Островський мною керував, я був його підлеглим, потім моя студентка Василина Думан теж мною керувала, і щойно згодом я почав координувати той прес-центр.

Метою львівського Майдану було висловлення солідарності. Наступного дня почалася відправка людей до Києва, і з часом це стало важливою метою відправляти на Київ ресурси і людей. Київ споживав дуже багато ресурсів і вимагав дуже багато людей.

До Києва, також на початках, поїхала моя дружина, а потім ми з нею чергувалися. В цьому випадку вічуття тої солідарності було для нас дуже живим. У перший місяць, незважаючи на побиття студентів, незважаючи на штурм Майдану, мені здавалося, що вся ця історія може припинитися. І лише наприкінці першого місяця я сказав комусь знайомих: «Ти знаєш, це стає чимось більшим, аніж Майдан 2004 року».

– Отаре, чи були ідеї зробити з львівського Майдану філію київського, а не просто ресурсний центр? Звісно, треба бити ворога «в голову», але ж не можна сказати, що у Львові нема проти чого виступати?

Це був Майдан проти всієї системи, тим більше системи, яка з львівським Майданом відразу почала боротися. О третій ночі суд заборонив акцію протесту, і тут же прийшли судові виконавці, щоби знести намет. Цього їм не дали зробити, бо знайшли якусь помилку в тому рішенні суду. Після цього місцева Прокуратура влада боролася як? порушувала справи, я навіть був фігурантом однієї з них, даївці не пускали людей до столиці. Місцева влада хоч і мляво, але встромляла палиці в колеса.

Чим ми почали займатися? Почали з деконструкції Партії регіонів. Здавалося, ПР тут не таке вже й велике зло. Понад те, за шість днів до початку революції була велика акція Партії регіонів за євроінтеграцію. Є фотографії, де стоять усі місцеві хруні і їхні хруненята, молоді «регіонали», під пам’ятником Шевченку з європейськими прапорами, скандуючи «Yes ЄС! »

Ми зрозуміли, якщо Партія регіонів впаде у Львові, то це може мати ефект доміно. До певної міри так і сталося: 6 грудня ми оголосили ультиматум усім місцевим депутатам Партії регіонів. А це вже після побиття студентів! Тому наша заява була досить різкою, ми сказали, що руки «регіоналів» у крові, тому ми як громада Львівщини вимагаємо від депутатів Партії регіонів вийти з фракції, вийти з партії. І якщо вони цього не зроблять, ми будемо діяти. Йшлося найперше про економічний бойкот бізнесу представників цієї партії. Той ультиматум був озвучений. Він був першим в Україні. Він подіяв. Спочатку саморозпустилася фракція і партія в міській раді. Згодом, у січні, після подій на Грушевського, саморозпустилася фракція в обласній раді. Далі ми тиснули на них з вимогами вийти із партії. Вони дали нам зрозуміти, що 22 лютого буде конференція, на якій вони вийдуть із партії та саморозпустяться. Але ми сильно тиснули, щоб це відбулося негайно, поставили білборди з написами «Є така партія, яка вбиває людей». Це одна з наших найуспішніших акцій. (Сміється). Потім було встановлення хреста пам’яті жертв Партії регіонів навпроти ринку «Південний». Відверто кажучи, я не тішуся цим усім, бо навіть хрест, хоч і був присвячений загиблим, все ж мав на меті дошкулити Партії регіонів. Аби загладити свою провину, ми робимо старання, щоби на цьому місці встановити повноцінний меморіал, пам’ятний знак, посадити дерева. Це має бути місце пам’яті про людей, а не місце дошкуляння «регіоналам». А коли почали у Києві 18 січня масово вбивати людей, то львівські «регіонали» один за одним почали виходити з партії. Вийшли всі.

– В чому полягав успіх економічного бойкоту?

Перш за все виснаження супротивника. Завдання фінансової шкоди з метою зменшення його ре- сурсів. Але набагато більше значення має зміна соціальної норми. Рік тому у Львові казали: «О, та він із Партії регіонів, краще його не чіпати», а тепер кидають зневажливе: «Фе, та він із Партії регіонів…» Йшлося про те, аби словосполучення «член Партії регіонів» було лайливим, аби людині було соромно, що вона належить до цієї партії. Не страшно, а соромно. Щоби їй перестали руку подавати. Для Галичини це продуктивна тактика, оскільки в багатьох людей тут зберігся рудиментарний сором. Коли ми з Ростиком Параньком стояли біля «Родинної ковбаски» на першій акції, люди нам мало в очі не плювали: «Та що ж ви таке робите? Та ж там наші люди працюють!» А вже через місяць варто було вийти з табличкою «Бойкот Партії регіонів», як до тебе вишиковувалася черга охочих мати перелік товарів чи фірм, які належить бойкотувати. Це було велике зрушення. Зараз воно трансформується у бойкот російських товарів.

– В один момент маленьких Майданів з’явилося дуже багато по всій Україні. Значна частина країни стала суцільним Майданом. Які кроки робилися потім? Адже війна тривала вже не тільки на «київському фронті» виникло багато фронтів?

– Усі ці три місяці можна поділити на різні періоди. По-різному було в різних містах. Наприклад, у середині грудня в Тернополі, Майдани розійшлися, бо всі поїхали Івано-Франківську та інших містах до Києва, не було сенсу там мітингувати, не було сенсу витрачати час, сили і електроенергію. Я на той час помилявся, бо казав, що львівський Майдан теж треба розпустити, залишивши тільки пункт приймання грошей, що всі повинні їхати до столиці. Я сам тоді поїхав до Києва. Та згодом ідея Майдану як постійно діючого органу безпосереднього народного волевиявлення і як засобу комунікації відродилася. Люди все одно збиралися на площі, приходили подивитися новини, послухати, помолитися і т. д.

Такі щоденні, щотижневі стаціонарні Майдани насправді найбільшими були не у Львові, а в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі. Їх там розганяли, били, цькували, порушували кримінальні справи, але вони збиралися і зараз збираються, незважаючи на те, що в Києві нібито змінилася влада. Бо їх цілей не досягнуто, бо те, чого вони вимагали, ще не реалізоване.

Якщо вважати, що Майдан – це чин того нового класу, тієї верстви населення, яка вже усвідомила себе здатною щось змінити у своєму житті та в житті країни, то ці «збіговиська» у центрі міста є, власне, засобами вираження, засобами існування тієї верстви і вони мусять жити далі. Бо якщо зараз розійтися, перестати збиратися, перестати координуватися і діяти, то все дуже легко відкотиться до того, що мали раніше. Були Майдани в 2004-ому, але до Майдану в 2013-ому, крім податкового і мовного Майданів, крім подій у Врадіївці, всі мітинги були платними. 2013 рік – це момент, коли люди почали виходити не просто за гроші, а навпаки, несли мільйони грошей на те, щоби Майдан жив. Що треба зробити з людьми, щоб вони знову так вийшли? От нещодавно у Львові не прийняли нового прокурора, якого призначили без згоди Майдану. Зібралися кількасот людей і не впустили його до кабінету. Раніше у нашому місті легко було мобілізувати кількасот людей? Hi! Акція підтримки ТВі 2011-ого це – двісті-триста осіб, хоч це була всеукраїнська акція. Зараз всі усвідомили, що треба діяти, поки все ще «гаряче», поки воно пульсує, поки живе. Тому людей легко зібрати. В цьому сенс маленьких Майданів. Знову ж таки, вони є місцем комунікації. Зараз у Києві вже нема тієї «голови», проти якої був спрямований столичний Майдан, але зло воно банальне, воно ховається в бюрократичній системі, і зараз збільшується потреба в місцевих Майданах, які повинні добити ту «гідру» знизу.

– Чи існування малих Майданів тепер набуло більшого сенсу, ніж існування столичного?

– Вони дуже важливі. Понад те, утворились самоорганізовані середовища, які живуть уже поза Майданом. Спільнота «No pasaran Львів», яка займалася блокуванням військових частин, виросла у тритисячну групу людей, які хочуть активно щось змінювати. Зараз ідеться про люстрацію, про те, щоб не допустити корупціонерів до влади. Зараз люди дуже активні, і цю активність треба скеровувати в конструктивний напрямок.

Для мене сенс Майдану полягає у тому, щоби не дати «цим» перетворитись на таких самих покидьків, якими були «ті», щоби забезпечити покарання вбивць. Тому що зараз для мене абсолютно очевидно, що однією з таких непублічних умов того, що «цим» передали владу, є те, що вони нікого насправді не покарають. Ті, що причетні до вбивств, розгонів, до «тітушок», спокійно живуть, їх ніхто не затримує… Є групи, які всі ці місяці займалися пошуком, пізнаванням, розслідуванням тих людей, «беркутівців», «вевешників», «тітушок», організаторів «тітушок», які били людей. Вони мають інформацію (докази) про сотні тих, хто безпосередньо брав у цьому участь. Сотні! З доказами! Я впевнений, що така ж інформація вже є у нової влади. Зараз, коли існує дуже великий кредит довіри, надмірний кредит довіри до цієї нової влади плюс ситуація в Криму, всі кажуть: «Не можна їх критикувати, бо в нас війна. Треба владу підтримувати». Я не проти того, щоб їх підтримувати, але люди, які калічили, вбивали, поливали з водометів у мороз, палили вогнем, відрубували голови – вони всі на волі! Сьогодні Майдан виступає в першу чергу проти цього. Важливо не тільки те, щоб покарати винних, а й те, щоб вибити з голів тих, які зараз при владі, думку про те, що вони «криша», яка може дозволити комусь порушувати закони і залишатися безкарним.

– А якими є механізми практичної діяльності спільнот, що продовжують справу львівського Майдану?

– Поки що йдеться про громадянську взаємодію і громадянський протест. Протест і пряма дія – ось два крила протестного руху. Мирний протест не діяв узагалі, поки був Янукович, а тепер він може діяти, бо нова влада прекрасно розуміє, що мирний протест, якщо на нього не реагувати, переросте згодом у немирний. Перед цим акції протесту не мали сенсу, але мали сенс акції прямої дії бойкот, блокування, захоплення тощо. Пряма дія залишається і зараз. Наприклад, популяризація відмови від російських товарів.

Історію з люстрацією будуть забалакувати, і це зрозуміло. Нам важливо не допустити цього. Крім того, ми висунули умову, що всі нові призначення відбуватимуться через Майдан. Нехай ця людина прийде на Майдан, розкаже, хто вона, відповість на запитання. Якщо до неї будуть предметні питання («Чому ти зробив те і те?»), нехай відповідає. А якщо будуть питання на кшталт «Що ти збираєшся робити з тим, тим і тим?», нехай розповідає. А потім люди скажуть так чи ні. Люди зі старої системи, зі старими поняттями, зі старими поглядами і цінностями нічого не змінять. Вони мусять змінитися самі. А навіщо їм змінюватися, якщо їм зручно в тій системі, яка була? Ми їх змінити не зможемо, ми зможемо їх налякати, тиснути на них, щоб вони чинили чесно. Але де сенс, якщо можна просто призначити чесну людину? Щоби керувати міліцією, не конче бути генералом вистачить розуміти структуру, знати обов’язки і те, що міліції можна, а що не можна

– Революцію легко почати, але важко зупинити. Складно перейти від революційних дій до більш зважених. Чи є небезпека наламати дров на цьому революційному піднесенні?

– Майдан не може розійтися, поки убивці на волі, поки їх ніхто не карає і поки, здається, карати ніхто не збирається. Були певні вимоги, через які Майдан стояв: спочатку – підписання Угоди з ЄС, потім – відставка Азарова, Януковича. Але ще одна вимога була – покарати убивць, тих, хто збирав «тітушок», тих, хто розганяв Майдан. Били тих, кого вели вже затриманими до автозаків, били на котлету… Навіщо було вибивати зуби, ламати кістки тим, кого схопили і хто не міг боронитися? ! Це не виконання злочинних наказів, це злочин! Це не перевищення службових повноважень, це садизм! Залишити без кари це не можна!

– Тож революція триватиме…

– …поки ix не покарають. Система, яка залишає вбивць без кари, породить інших убивць. Якщо ця система дозволяє бити, вбивати людей безкарно, то як можна вірити, що вона відрізнятиметься від попередньої? Це очевидно. Я готовий ще принаймні рік присвятити цій боротьбі. Я дуже втомився, хотів би стати викладачем для своїх студентів, а не фронтовим товаришем. Знадобиться рік значить рік, але змінювати країну треба. А та влада, яка прийшла зараз, не хоче змінювати країну. Це очевидно. Звісно, там є люди, які готові щось змінювати, але більшість – це ті, що хочуть керувати, а не змінювати систему. Вони бояться Майдану, і тому він може на них впливати.

– Львів досить пасіонарна спільнота, яка здатна боронити свої права безперестанку. Як ти думаєш, чи інші регіони можуть приєднатися?

– Он на Закарпатті вигнали головного міліціонера-корупціонера. Цей рух всеукраїнський. На сході він слабший, але ідеї, дух самовідданості, дух самопосвяти породжують тенденцію. На сході зараз олігархи, яких призначають головами облдержадміністрацій, починають казати «Слава Україні!» і відмовлятися від своїх зарплат і машин. Очевидно, вони відчувають дух Майдану і розуміють, що не можна вже, як Ющенко, сказати: «Всім спасибі, всім па-па!» Якщо зараз зупинитися, то ці зміни не будуть тривалими, система відновиться, бо багато зацікавлених у цьому людей.

– Як ти оцінюєш роль Церкви у Майдані?

– Вона величезна, грандіозна. Я вважаю, що роль Церкви багатовимірна у цій історії. Було багато всього: від суто людського служіння, коли священики просто допомагали людям, до того, що молитва почала сприйматися як органічна частина майданного дійства, стала його природною частиною. Не як рекламна пауза, під час якої вмикаєш інший канал або стишуєш звук… До того на публічних акціях люди так і реагували на молитовну частину. Зараз такого нема. Я інколи бував уночі на Майдані у Києві. І справді, коли там щогодини молилися, то на цю годину люди сходились, а не розходились, не соромились молитися публічно, ставати на коліна.

Майдан змобілізував Церкву на служіння людям. Це важливо. Я сподіваюся, що воно розвиватиметься в цьому ж напрямку, бо нова влада, якою б вона не була, не створюватиме монополії одної конфесії, як то було раніше. Ніхто тепер не створюватиме конкурентної переваги для однієї Церкви, як це було за Януковича. Для Церков зараз настав час докорінного переосмислення своєї ролі в суспільстві, тому що ті з них, ті зі священиків, які самоусунулися від цього процесу, які й далі прислуговували владі, тепер мають побачити свою помилку.

Церква виросла у цих подіях, «зчепилася» із суспільством. Я впевнений, що багатьом людям вона стала ближчою. Я не християнин, але я побачив, що Церква на боці людей, і ріднішою. Я не кажу, що вона була тому мені вона теж стала ближчою, на боці революції – вона була на боці людей. Церква захищала, обороняла людей, допомагала їм. Це дуже багато. У всій цій тримісячній історії всі показали себе такими, якими є насправді. Багато людей показали себе набагато кращими, ніж до того здавалися, але багато показали себе повними нікчемами… Я отримав кілька ударів у спину, але вдячний за них, бо тепер знаю про цих людей правду. Церква показала себе з кращого боку – відповідальною інституцією, яка відчуває потреби своєї пастви і може на них відгукнутися.

– У перші два тижні революції провідні богослови казали, і я з ними погоджуюся, що Церква відстала від
суспільства. Чи можна сказати, що тепер вона наздогнала його?

– Так, наздогнала. Здається, що так. І я сподіваюся, що вона зможе разом із суспільством самоочиститися від різноманітних явищ, які не стану перелічувати.

Розмовляв Анатолій Бабинськи

Зміна влади не завжди змінює якість суспільства

У 2004 році українці дуже сподівалися на зміни, але прийшло розчарування, бо зміни не відбулися у тому
масштабі, на який розраховували люди. Чи винуватою була тільки влада?

Революція Гідності – це теж великі сподівання на зміни. Але українці, здається, збагнули, що зміни
повинні впроваджувати вони самі, що повинні вкласти свій час, сили і кошти, а часом – життя, щоб
отримати «Європу в Україні». Збагнули, що влада не повинна бути делегована «наверх» повністю, час-
тина влади має залишитися в руках кожного громадянина і цією владою він повинен служити громаді
тою мірою, на яку здатен, як каже отець Андрій Зелінський, чиє інтерв’ю Вам пропонуємо. Ми маємо
бути «творчо взаємовідповідальними».

– Отче, які найбільші відкриття ви зробили для себе на Майдані?

– Найперше із того, що мені пригадується, стосується завзятих європейських стремлінь українців. Для мене особисто однією з найсуттєвіших ознак Європейського суспільства не є історичні фасади чи архітектурні пам’ятки, а раціональна організація побуту. Коли ви в Європі, вам одразу кидається у вічі раціонально організований побут. Можливо, це спадщина епохи Просвітництва, якщо говорити про ідейне обґрунтування феномену.

Майдан – це ніби школа такої раціональної організації побуту. Мені здається, що всі, хто пройшов через Майдан, навчилися жити в суспільстві, керуючись певними раціональними принципами організації свого побуту, здатними забезпечити злагоджене життя цілого суспільства та ефективну взаємодію його членів з метою досягнення спільного добра. Це надзвичайно важливо для кожного зокрема та для цілого нашого народу! Це власне те, через що нам необхідно спільно пройти, щоб дійсно наблизитися до справді європейського формату суспільної взаємодії. І цей процес уже відбувається в багатьох місцях нашої держави, але йдеться щойно про перші кроки.

Пригадую й події, які відбувалися 22 січня, коли пролилася перша кров. Того дня, коли з Грушевського рушили БТРи, «Беркут» і внутрішні війська, коли з’явилася інформація про те, що до 16:00 працівникам державних установ на Хрещатику потрібно звільнити приміщення, усі розуміли, що планується «зачистка» Майдану, і водночас голосно лунали заклики прийти на Майдан…

Людей було досить мало, бо йшлося про обідню пору, а всі ж зазвичай масово сходяться тільки підвечір. І от цілий цей контекст: горять перші шини, рухаються війська, існує реальна загроза «зачистки», а люди йдуть… Те, що мене дивувало, – це рівень свідомості наших громадян. Вони йшли з відчуттям страху, але йшли, бо не могли не йти. Справді вражало оте глибоке поєднання усвідомлення неминучої загрози та вільної рішучості дії.

У цей момент мене приголомшила краса свідомої відповідальності. Я б навіть сказав, моральна велич маленької людини, здатної на такі великі кроки. Крок «за лаштунки» давався нелегко: з одного боку – держава в обладунках і зі зброєю, а з іншого – люди з дерев’яними палицями. Сніг моментально зник з цілого Хрещатика, перетворившись на барикади. Я бачив народ, я був частиною народу, який захищався від влади барикадами… зі снігу! Для мене особисто це був чи не найбільш зворушливий момент цілої епопеї.

– Революція Гідності триває, хоч Майдан, можна сказати, уже перебазувався… Як ви думаєте, виходячи з власного досвіду перебування на Майдані, які зміни він породив у суспільстві, яких ще поки що не видно?

– Одна з важливих функцій Майдану – формаційна. Майдан формує і, можемо навіть сказати, форматує суспільну свідомість. Йдеться про виховну функцію – те, що ми спостерігали протягом усього періоду акцій протесту в Києві, але не тільки там, а й у інших містах, бо ж у географічному плані Майдан значно ширший, аніж центр столиці.

Це було прагнення до оновлення, прагнення до реформування, яке, в принципі, виходило зі сфери бажань, прагнень, але разом із тим набувало реальної форми. Те, що відбувалося на Майданах України, було не тільки демонстрацією протестів (хоч і цим, безперечно, теж) – в центрі стояли дуже важливі цінності, здатні формувати нову суспільну свідомість.

Усі події на Майданах України, як на мене, сприяли власне формуванню нової суспільної свідомості, яка базувалася б на таких універсальних цінностях, як права людини та захист людської гідності. І це чи не найважливіший здобуток Майдану. Українське суспільство як пострадянське суспільство, можливо, вперше у такому величезному форматі почало замислюватися над гідністю людської особи. Як правило, вона у нас декларувалася в різного роду документах, включно із Конституцією, але ми ніколи не мали можливості її «прочути», відчути. Майдан засіяв та забезпечив сходження перших паростків, заклав фундамент нової суспільної дійсності, яка може принести щедрі плоди, якщо її плекати відповідним чином.

– Чому саме українці? Якщо брати кожного зокрема, бо в кожному окремому серці зродилося бажання щось змінити у собі, довкола себе. Чому саме українці тепер, а не білоруси чи росіяни?..

– Я би почав з історичних чинників, які обумовили нашу теперішню суспільну дійсність. Історія в нас трішки інша, і відповідно нашому суспільству притаманна більшого ступеня поліморфність. У нас не існує однієї панівної ідеології. У релігійному просторі в нас не існує єдиної домінувальної конфесії. У нашому суспільстві донедавна спостерігалась чітка різновекторність стремлінь у зовнішній політиці. Велика кількість схожих і характерних для нашого суспільства чинників сприяє існуванню плюралізму думок і поглядів, який обумовлює відсутність домінанти в суспільній формації.

На відміну від наших найближчих сусідів, у нас з’явився такий шанс тому, що в нас є можливий до певної міри вільний обмін думками та поглядами. Наявність різних формаційних джерел сприяла можливості спілкування і, зрештою, пошуку тією чи іншою мірою компромісних бачень, обумовлених самою дійсністю. Ми змогли саме тому, що ми такі різноманітні, тому що наше спілкування забезпечило єдність нашим суспільним прагненням. Отже, ми навчилися бути до певної міри, далеко ще не значної, єдиним цілим у нашому різноманітті.

– Майдан став важливим уроком у світовому масштабі, але він не менш повчальний у менших сегментах українського суспільства, зокрема для Церкви. Що позитивного і негативного у цьому процесі вона про себе відкрила?

– Одним із очевидних відкриттів майданівської дійсності було те, що всі ми могли переконатися у тому, що Церква має своє місце в українському суспільстві, що вона не є чужою тут і що українське суспільство є таким, яким воно є, значною мірою завдячуючи присутності Церкви.

Хочеться підкреслити природну присутність релігійного як такого в українському суспільстві. І саме тому Церква була на Майдані. У промовах Блаженнішого Святослава доволі часто звучав мотив про те, що природний стан нашої Церкви – бути з народом. Це усвідомлення, яке, можливо, дещо пригасло в часи радянські, потім з’явилося у 90-х роках, а тепер зафіксувало свою позицію: Церква є в цьому суспільстві, вона до нього належить, має в ньому своє місце, якого ніхто інший не може зайняти.

Можна багато говорити про роль Церкви в останніх подіях. Багато вже було сказано, але те, що Церква дізналася про себе в контексті Майдану… Повторюся, наша Церква родом із цього народу, наша Церква є з цим народом, і вона має своє особливе місце у нашому суспільстві.

– Можливо, слід згадати, що найбільшою прогалиною було те, що дехто з духовенства намагався займатися політичною діяльністю, підтримувати ту чи ту політичну силу, замість того щоб пропагувати універсальні людські цінності, християнські цінності.

– Замість екзистенційного орієнтира Церква, бувало, ставала політичним рупором в устах деяких своїх представників. Зазвичай ішлося про певне обмежене бачення політичної дійсності, обмежене знання суспільної дійсності, і в цьому була небезпека, як на мене. Йдеться не про конкретну конфесію, а про широкий загал конфесійного представництва. Церковним середовищем деколи намагалися скористатися для того, щоби узгодити свою позицію з тією чи іншою політичною силою.

– Які нові завдання поставив Майдан перед УГКЦ?

– Відштовхуючись від усвідомлення Церквою свого особливого місця в українському суспільстві, мені здається, що вона повинна ще раз задуматись над своєю суспільною місією – місією в питаннях соціальних. Відповідно до чинної Конституції, Церква у нас відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства, вона є формою суспільного життя, тому й несе відповідальність за суспільне життя.

Майдан ще раз про це нагадав. Ми відповідальні за соціальні негаразди, які у нас існують, відповідальні за належну освіту, за плекання відповідних цінностей у народній свідомості, відповідальні за корупцію, відповідальні за несправедливість… Ми відповідальні за ті чи ті форми насилля на рівні індивідуальному або суспільному. Аналізуючи поведінку тих самих представників правоохоронних структур (багато з них є вірними різних Церков), хоч тепер ніхто й не простежує того, де і як формувалася їхня жорстокість, хочу сказати, що ця щедро проявлена ними часами жорстокість повинна поставити питання перед представниками Церков: що ми робимо для того, щоби жорстокості у нашому зраненому суспільстві не було?

Що ми робимо із соціальною несправедливістю, корупцією, відсутністю справедливого правосуддя? Що ми робимо, щоб почати думати солідарно, щоб до лиха ближнього не було нам байдуже? Що ми робимо для того, аби викорінити стереотипне для багатьох із нас розуміння: моя хата скраю? Майдан так чи інакше провів свою формаційну роботу, у багатьох випадках скоригував нашу свідомість і нагадав Церкві про її відповідальність перед українським народом, зокрема у сфері формування суспільно відповідальної свідомості.

Під час революції доводилося чути різне, часом неприємне, про присутність і активну участь духовенства на, скажімо так, найнижчому рівні. Деяких політиків дратували часті молитви на сцені, інколи священикам не давали слова, окрім як на щонедільних вічах. На самому початку був випадок, коли студенти сказали священикові: «Не потребуємо вас тут!» Нині, коли багато пройдено, здобуто, і не останню роль тут відіграли Церкви, чи теперішня влада, як, зрештою, і майбутня, оцінить ті старання? Чи вона їх узагалі зауважила?

Іноді політики дійсно визнають старання Церков, але в більшості своїй намагаються скористатися впливом тої чи тої Церкви в тому чи тому регіоні. Вочевидь, Церква не має нічого спільного з реалізацією влади. Але і влада, і Церква є частиною суспільства, в якому вона має свою дуже специфічну відповідальність. Тож варто пам’ятати, що Церква має право стати на захист своїх вірних і взагалі стати на захист людської гідності. Соціальна доктрина Церкви безупинно наголошує на цій відповідальності.

Існують, щоправда, й ті, хто відповідно до своїх політичних переконань і рівня виховання намагається скористатися Церквою як доволі авторитетним у нашому суспільстві інститутом.

– Під час протестних подій в Україні до нас приїздило чимало політиків світового рівня. Зустрічалися вони і з предстоятелями Церков. Чим це зумовлене?

– Керуючись адекватною оцінкою суспільної дійсності (а я вже говорив про рівень авторитету Церкви), природною є реакція, відповідно до якої європейські політики звертаються до Церков як до представників інтересів значної частини українського суспільства. Не можна оминути цього фактора. Українська держава ще дуже молода, і ми є родом із пострадянського суспільства, тому зрозуміло, що в багатьох політичних інституціях є люди, сформовані в іншому ідейному середовищі. Вони до кінця не розуміють значимості Церкви. Для них вона є одним із політичних інститутів або інститутом з певним інституційно оформленим політичним потенціалом, аніж, власне, важливим, значимим автономним суспільним інститутом. На Заході, де суспільство розвивалося дещо іншими шляхами, така увага до Церкви цілком природна.

– Чи мають шанс українські Церкви коригувати вплив європейських віянь на свідомість своїх вірних через приєднання України до Європейського Союзу? Що для цього потрібно і чи взагалі варто Церквам втручатися у подібні процеси?

– Ми пройшли часи підпілля, в яких політична дійсність абсолютно не сприяла проповіді Євангелія. Попри все, Євангеліє проповідувалося. Не має значення, в якому політичному форматі Україна опиниться, як сформується суспільство у вимірі політичному – Церква залишатиметься завжди проповідницею Благої Вісті, яка прозвучала з вуст Ісуса із Назарета, воплоченого Божого Слова. Є речі важливі, а є важливіші, фундаментальні. Церква має свою місію в цьому світі, і жодна політична кон’юнктура не в силі, не в змозі цю місію якось модифікувати чи коригувати.

Чи зможе Церква? Це важке питання. Я впевнений, що вона не зможе не виконувати цього завдання – проповідувати Євангеліє.

Католицька Церква не передбачає реформування свого вчення або реформування Євангелія відповідно до певної політичної дійсності. Євангеліє завжди залишається тим самим – Христос вчора, сьогодні і завтра завжди той самий, рівно як і завдання Церкви Його проповідувати!

– В західних парламентах є люди, які відкрито лобіюють речі надто ліберальні, а то й відверто гріховні — такі як евтаназія, аборти, одностатеві шлюби… Якщо ці речі на рівні держави узаконені, то Церкві стає важче доносити до людей правду про те, що це зло. Дітям, які виростають серед таких законів, важче робити розрізнення, робити вибір, кого слухати…

– Ми часто забуваємо історичну правду про те, що Церква, виходячи з Єрусалима, йшла у світ Римської імперії, де не існувало християнської моралі, де ці принципи навіть не з’являлися на горизонтах суспільної свідомості. Церква будувала Церкву в суспільстві, змінювала суспільство принципами Євангелія. Я не розумію, чому тепер раптом виникають якісь непорозуміння, паніка: що робити?

Бути Церквою, проповідувати Євангеліє, здійснювати таїнства! І не має значення, яких форматів набуде наша суспільна дійсність завтра. Ми повинні залишатися вірними проповідниками Божого Слова. Ми проходили це в перші роки Церкви. Варто згадати Послання апостола Павла до коринтян, і ви зрозумієте, що світ тоді не був кращим. Ми себе часто потішаємо метаісторичними ілюзіями, що світ був кращий. Слід звернутись до джерел. Церква завжди мала ту саму місію. Часто дуже

Багато платила за можливість здійснення цієї місії, але ніколи не переставала бути Церквою!

– Зараз спостерігаємо певний «постмайданний» синдром у суспільстві. Здавалось би, що вже не час паління шин, а більш спокійних дій… Але цю думку не всі поділяють. Як скерувати цю «майданну» енергію в конструктивне русло?

– Незабаром, вважаю, перед нашим суспільством постане питання: як інтегрувати людей, які пройшли через усі ці трагічні події, пов’язані з протистояннями у Києві, які бачили кров, які втрачали друзів, рідних, які чули постріли?

Дехто з них упродовж тривалого часу був на Майдані, а отже, поза своєю дійсністю, поза родиною, поза межами місця проживання. Важлива пересторога: цих людей не повинні використати! Треба зберегти неушкодженою особисту гідність цих людей. Задля цього необхідно допомагати їм створенням програм психологічної та духовної допомоги, які вже активно діють.

Ми повинні допомогти їм повернутися, інтегруватися, скерувати свою енергію, звернену на знищення несправедливості, на побудову нового суспільства. А це потребує серйозної просвітницької діяльності, фахового роз’яснення. Слід шукати шляхів залучення цих людей до процесів побудови нового суспільства не лише в Києві, а й на місцях, там, де вони живуть.

Це непросте завдання, бо залежить від того, хто і як проходив через ці трагічні події. Але роль Церкви тут незаперечна й неперевершена. Місцеві спільноти повинні стати місцями духовного притулку і зцілення, куди люди могли б звернутися по допомогу і відчути, що вони потрібні, що є хтось, хто поважає їхню гідність, готовий спільно з ними служити своєму народові.

– Але влада поки що не бачить такої потреби…

– Я б радив забути про владу, забути про президента. Це пострадянський синдром. Влада для нас все ще залишається такою собі «священною коровою», до якої звертаються завжди й по все. Лампочка в під’їзді, яма на дорозі – про все повинна дбати влада…

Це деморалізує населення, адже людина не почувається відповідальною за життя в суспільстві і разом з тим відчуває свою безпорадність, бо за таких умов не може нічого насправді змінити. Ось вони, наслідки наших надмірних уповань на «сильну владу».

Сильна влада робить слабкою людину, і навпаки, сильною є та влада, яка надихає громадянина, дозволяє йому відчути своє особисте значення в житті цілої громади і таким чином свою гідність, відповідальність.

Ми можемо регулярно змінювати владу, але нічого не зміниться, доки не викорінимо в собі почуття власної безпорадності, не усвідомимо особистої гідності, відповідальності за долю цілого суспільства.

– Ви ініціювали рух під назвою «Простір надії», який з’явився у розпал революції. Що стало підґрунтям такої ідеї, які завдання й перспективи цього руху?

– Основна мета руху, на що я вже натякав у ході розмови, полягає у зміні якості самого суспільства: змінити владу не досить – необхідно постійно працювати над покращенням якості самого процесу суспільної взаємодії. Досягненню такої цілі сприяють механізми суспільної взаємодії, що функціонують як вираження певних цінностей та їх практичне втілення. Важливим завданням у такому випадку є вміння імплементувати проголошені цінності в контексті особистої, індивідуальної свідомості. Я, як особа, сформована на відповідних принципах, що сприяють трансформації суспільства, можу в процесі життя та взаємодії з іншими членами суспільства сприяти вдосконаленню не лише окремих інститутів, а й досягненню загального, спільного блага. Тож ідеться про зміну якості самого суспільства, а отже, про тривалий процес, який потребує глибинної трансформації нашої свідомості. Зміна свідомості відбувається на основі особистого переконання, яке тепер орієнтує особу на екзистенційно значимі для суспільної трансформації цінності – такі як повага до гідності кожної людини, діяльне співчуття, відважна небайдужість, творча взаємовідповідальність, ненасильницький спротив жорстокості, відкритість до постійного спілкування з усіма членами нашого суспільства. Дуже важливо розуміти: влада, якій українське суспільство нещодавно висловило таку гучну недовіру, була можлива тому, що рівень суспільної свідомості дозволив їй існувати. Влада завжди є лише раціональною інституційною формою організації суспільної дійсності. У нашому випадку суспільна дійсність історично проявила сформовану схильність до авторитаризму. Тому ми з вами стали заручниками його політичного оформлення. Ми повинні виховувати свідомість взаємної відповідальності, творчого пошуку імплементації добра. Зла самотужки не здолати! Для того, щоб змінити суспільство, треба об’єднати наші зусилля, шукати консолідації наших спільних інтересів незалежно від усього того, що нас роз’єднує або якимось чином фрагментує. Значно більше є того, що нас може об’єднувати, зокрема природний для зрілої людської свідомості спротив насиллю і жорстокості, які проявляються як на рівні особистому, так і на рівні суспільному. «Простір надії» – це духовний проект суспільної трансформації, це те, що може перетворити окреме людське серце, міжособистісні стосунки та ціле наше суспільство. Йдеться про практичну реалізацію на суспільному рівні євангельських цінностей, про процес, який починається з окремого серця, відкритого на іншого, з безумовною повагою до його гідності. І хоча «Простір надії» – це ідейна формація, та усе ж має конкретні форми та прояви. Для когось це ідея, для когось – спільнота, для когось – конкретний захід, а для всіх нас особливий спосіб духовної трансформації нашого суспільства

Розмовляла Ліда Мідик

Дорога Небесної сотні

Майдан Незалежності, вулиці Грушевського, Інститутська, весь урядовий квартал після боїв і розстрілів 20 лютого перетворилися на цвинтар, сповнений смутку, скорботи і молитовної пам’яті. Через тиждень уже майже не видно крові, земля у найбільш моторошних місцях вкрита квітами, але майже фізично відчувається дихання болю…

Прохід цими вулицями нагадує Хресну дорогу – йдучи, час до часу зупиняєшся біля саморобних меморіалів: шина, квіти, свічки. Дешеві пластикові вервички, що їх роздали на Майдані тисячі. Чергова стація. Знак. Тут хтось загинув. І відразу пригадуєш: так, тут, на Шовковичній, «Беркут» гнав і бив людей, які прийшли до Верховної Ради України беззбройні й беззахисні. Тут, на перехресті Інститутської і Кріпосного провулка, палала техніка, кидали світло-шумові гранати з дахів будинків просто в натовп. Тут, у Будинку офіцерів, померли перші майданівці з кульовими пораненнями. А тут, на маленькому квадратику перед верхнім входом до станції метро «Хрещатик», ховаючись за дерева i прикриваючись фанерними щитами, загинули десятки сміливців, які після відступу «Беркуту» і солдатів внутрішніх військ за інерцією пішли в атаку і знайшли смерть від куль снайперів…

Пусткою стоїть Будинок профспілок, що протягом трьох місяців був прихистком для протестувальників. Його в ніч на 19 лютого підпалили, незважаючи на те, що там були поранені. Люди, ризикуючи життям, виносили їх, рятували від вогню заблокованих на горішніх поверхах, проте дехто так і не зміг вийти… А ось барикада, на якій стояли люди коли в неї ударив БТР. Ось новий намет-каплиця – старий згорів під час атаки. Священик встиг винести чашу і Євангеліє…

Фотографії убитих. Ми вже сотні разів бачили ці обличчя, знаємо імена цих героїв, їхні долі. Єдиний син у батьків, студент українського вишу, який через кілька днів мав отримати диплом… Батько кількамісячної дитини… Фермер… Учитель… Менеджер… Робітник на заводі… 17, 73, 56, 21, 28, 45 років… На перший погляд у них, крім місця і дати смерті, небагато спільного. Хтось був на Майдані кілька місяців, хтось приїхав кілька годин перед тим, як загинути, хтось безстрашно біг на кулі, а хтось просто передавав каміння для зведення барикад, які ні від чого не захищали, чи витягав поранених і вбитих. У пострілах снайперів не було логіки. Нема пояснення, виправдання. Люди були беззбройні. Місце їх перебування не мало значення. Волонтера медичної служби куля наздогнала, але не вбила, біля Лядських воріт, за сценою, яка протягом всього часу вважалася найбезпечнішим місцем у Києві.

Перечитуючи обставини їхньої загибелі та спогади тих, кого куля оминула, хоча й вони встигли глянути смерті у вічі, відчуваєш щось невловно спільне. Не сміливість чи відчайдушність (навпаки, на багатьох відео бачиш справжній жах, який сковує), а невідворотну жертовність. Україна пережила найстрашніший період з часу радянського терору. Викрадення, побиття, залякування, фабрикування судових справ, убивства… Події 20 лютого перевершили навіть цинізм радянських бонз. У білий день спецпризначенці відкрили прицільний вогонь по беззбройних демонстрантах в центрі столиці. Загинуло не те що багато, загинуло дуже багато людей… вони йшли на смерть, бо не могли інакше. Вони розуміли, що ця куля чи граната комусь таки дістанеться, і не змогли поставити ціну свого життя вищу за життя інших. Бігли за пораненими чи по тіла полеглих під кулі, не покидали Майдан навіть під прямою загрозою жорстокої «зачистки», знемагаючи від утоми, будували барикади, пильнували вогонь, який стримував наступ. Важко знайти якусь людську логіку в цій виснажливій і впертій жертовності.

Для того, щоб її, ні, не зрозуміти відчути, треба пройтися вулицею Грушевського. Ділянка, на якій розміщені будівлі Кабінету Міністрів та Верховної Ради, протягом двох місяців була перекрита. Безглузде обмеження… І коли почалися сутички на Водохреща, 19 січня, багато хто казав: «Кому потрібні ті позиційні бої? Там тисячі бійців внутрішніх військ, загони «Беркуту!» «Кому потрібні ці жертви за кілька метрів землі?» Тоді цей кордон не змогли прорвати жорстокі бої, коли у сильний мороз влада використала водомети, і смерть трьох перших воїнів Небесної сотні. Після 20 лютого кордон упав…

Вдивляючись у чисту бруківку на Грушевського, в обличчя людей, які прогулювалися біля Верховної Ради, я мало не вперше гостро відчула, як дорого коштує свобода. Не якась там абстрактна – моя. За теперішню мою можливість пройтися кілька сотень метрів сотня людей віддала найцінніше… Це страшенно зобов’язує… Політиків… Хтось сказав, що наступний президент України повинен складати присягу на Майдані і пішки підніматися вулицею Героїв Небесної Сотні на Банкову, до Адміністрації президента, щоб ще раз усвідомити, яку велику ціну заплачено…

Мар’яна Карапінка

Служiння на два фронти

Про те, якою саме має бути участь Церков у Євромайдані, в інтелектуальних церковних колах точиться не одна дискусія. Дехто, осмислюючи їх участь у становленні громадянського суспільства, відстоюванні базових цінностей, навіть намагається творити «майданне» богослов’я. Натомість Синод РПЦ участь у Євромайдані розцінює ледь не як гріх.

Але попри розмови стоять два Майдани. Вони різні, та потреби людей на них майже однакові – як побутові, так і духовні. Наскільки ці потреби були задоволені? Спробуємо порівняти.

«Євромайданівці» відзначилися чудесами самоорганізації, максимально забезпечили мітингувальників харчами, ліками, теплим одягом, місцями ночівлі, можливістю помитися. Умови такі, в яких сотні чоловіків і жінок тижнями можуть жити без особливого дискомфорту. В протилежному таборі журналісти зняли чимало сюжетів про те, як важко доводилося протестувальникам у Маріїнському парку, про обмеження в пересуванні, нестачу їжі, відсутність змінного взуття.

Якщо на Майдані ніхто нікого не тримав примусово, то на Антимайдані сотні правоохоронців стерегли людей, аби ті не втекли. Згодом, коли прихильників чинної влади побільшало, охоронний режим послабшав – треба було лише періодично відмічатись у керівника групи.

На майдані Незалежності з перших днів протесту лунала молитва, священики вдень та вночі були поряд із вірними, до того ж у підрясниках. Згодом поставили кілька молитовних наметів різних конфесій. Богослужіння і щогодинну коротку нічну молитву часто звершували на головній сцені Майдану.

У провладному таборі біля стін Верховної Ради релігійна картина виглядала убого. Можливо, через те, що на Антимайдані перебувала переважна більшість людей зі сходу і півдня України, де, як відомо, існує релігійний вакуум. Саме тому логічною видається відсутність представників Церков серед тих, хто проти євроінтеграції. Їх узагалі не надто багато на східних теренах України. Та цей релігійний вакуум є палицею з двома кінцями, бо панує не тому, що люди відкидають Бога, а тому що їх до Нього не ведуть… Серед «антимайданівців» було чимало тих, хто відчував потребу духовного проводу, але, на жаль, нікому було її задовольнити. Люди поставили біля Маріїнського імпровізовану молитовну стінку з іконами, однак регулярних спільних богослужінь там не було.

Було б добре, якби на Антимайдані могло бути більше священиків УГКЦ. Очевидно, що переважна частина повинна була бути на Євромайдані, де людей – в рази більше, але певна кількість священиків мала бути присутня і на Антимайдані. Не йдеться про те, що вони мали проповідувати за принципом Свядків Єгови. Люди, яких привезли в Маріїнський парк на Антимайдан періодично приходили біля стінки з іконами, щоб помолитися, при бажані вони могли б підходити і спілкуватися зі священиками, якщо б вони там просто були присутні. Крім того, це міг би бути чудовий досвід для семінаристів, які планують душпастирювати на сході та півдні України. Напевне така ситуація виникла ще й тому, що не всі священики знають як душпастирювати з вірними Великої України і не всі священики мають для цього достатньо сміливості. Але не забуваймо про те, що УГКЦ – це Церква всього українського народу.

Та все ж духовну підтримку таки відчули ті, хто мав у ній потребу. Кілька греко-католицьких і православних священиків з Євромайдану приходили до мітингувальників, що стояли на Антимайдані. Інтерв’ю з одним із отців, Василем Рудейком (УГКЦ), пропонуємо вашій увазі.

–  Отче Василю, знаю, що значну частину часу, проведеного у Києві, ви присвятили перебуванню на Антимайдані. Розкажіть про це.

–  Я приїхав на Євромайдан на другий день після того, як побили студентів. Перебуваючи там, переважно ніс нічну варту з опівночі до восьмої години ранку. Вона полягала у тому, аби щогодини відбувалася коротка молитва – «Отче наш», «Богородице Діво», після або перед якою священики мали духовне слово. А поміж молитвами я просто ходив або Євромайданом, або Антимайданом. На другому каплиці не було, тільки імпровізована молільня – стінка з іконами. Інколи мене туди не пускали. Ті люди були відгороджені металевим парканом, але часом виходили за нього, і тоді можна було з ними поспілкуватися.

В обох випадках були люди, звичайні люди. Якщо хочете знати, на Антимайдані я не бачив дуже багато озлоблених. Там люди, як і на Євромайдані, просто стояли. Деякі не знали, чому вони там, деякі знали. Були й такі, що приїхали через переконання.

Для мене важливим було те, що багато з них (і тут, і там) хотіли висповідатися, дехто років п’ятнадцять не ходив до церкви, аж раптом відчув таку потребу. На Антимайдані був випадок, коли людина прочитала Євангеліє від Матея – і це спонукало її до сповіді. Чоловік, на вигляд років сорок, підійшов до мене, почав розмову і хотів визнати свої гріхи. На Євромайдані були люди з переконанням, що Церква може допомогти, а були й такі, що зневірилися. Я дуже вдячний тим священикам, які на Майдані були присутні саме як священики – і греко-католикам, і православним, і римо-католикам. Люди відчули потребу молитви, Церкви, і це чудово!

– Ви казали про стінку з іконами на Антимайдані…

– Для мене було дивним те, що на Антимайдані не було священиків. Люди самі поставили собі стінку з іконами. Я почав туди ходити, бо бачив, що там немає ніякої присутності Церкви. На Євромайдані були і священики Греко-Католицької Церкви, і священики Православної Церкви Київського Патріархату, і деякі священики з Московського Патріархату, навіть протестанти. На Антимайдані була якась абсолютна відсутність Церкви, тож я почав або щогодини, або що дві години просто проходити повз, про всяк випадок, якщо хтось захоче поговорити. Я не був єдиним отцем, який туди ходив. Інші греко-католицькі священики, наприклад, Юрій Васьків – парох храму Пресвятої Євхаристії у Львові – також там бував, як і православні отці з Київського Патріархату.

Ми розуміли, що ці люди теж наші, що вони потребують нас,

можливо, навіть більше, ніж «євромайданівці». Декого з них забрали просто із заводу. Вони не мали змінного взуття, шкарпеток. Їм було гірко, боляче і вони хотіли поговорити зі мною як зі священиком про це.

– А чи вважали люди з Антимайдану гріхом той факт, що вони приїхали туди за гроші?

– Мені не траплялися такі, що приїхали заробити. Можливо, тому, що я ні до кого не напрошувався на розмову. Я не хотів їх провокувати, бо моїм завданням як священика не є провокувати людей спілкуватися на певні моральні теми. Я провокував їх своїм виглядом. Я просто там був, а люди підходили і зі мною розмовляли. У більшості випадків я зустрічав таких, що приїхали на Антимайдан не за гроші, а тому, що їх обманули, тому, що їм сказали, що зараз країна в небезпеці, бо якісь нацисти прибули зі Львова і хочуть захопити владу. Були випадки, коли вони хотіли подивитись на нас, західняків, але були випадки, коли їх просто змусили приїхати. Я не розмовляв з тими людьми, які прибули туди для того, щоб заробити, я просто таких не зустрів. Можливо, вони там були…

– Чи ідентифікували вас люди як священика і чи знали вони, що ви греко-католик?

– Я ходив у підряснику, тож мене було досить легко ідентифікувати як священика. Загалом людей, які там стояли, мало цікавила конфесійна приналежність. Ті, що направду хотіли висповідатися, поговорити, бачили в мені передусім священика, представника Церкви Христової, того, хто готовий їх вислухати і допомогти з ісповіданням гріхів, дати розгрішення чи пораду.

– Тобто на Євромайдані йшлося найперше про духовну підтримку людей, а не про підтримку їхньої діяльності?

– Я не можу говорити за інших священиків – тільки за себе. Я там був не для того, аби підтримувати якісь політичні партії, я там був тому, що там стояли люди, звичайні люди, які прийшли висловити свою громадянську позицію. Дехто з них зневірився, дехто потребував підтримки. І я їм цю підтримку давав як християнин, а не як прихильник чи неприхильник євроінтеграції.

Розмови велися не про політичні речі. Люди, які приходили до мене і хотіли спілкуватися зі мною як зі священиком, прагнули говорити про Бога, про істину, про можливість її впровадження у наше суспільство, а не про те, хто переможе – Кличко, Тягнибок, Янукович… Вони говорили про екзистенційні речі, а не про якісь конкретні випадки.

– Отче Василю, що дало вам спілкування з тими, хто стояв на Антимайдані, і тими, хто приїхав зі сходу України на Євромайдан? Які висновки ви зробили?

– Я побачив необхідність присутності Церкви на Східній Україні і в Криму. Там відчувається якийсь духовний вакуум. Якщо люди, як я вже казав, п’ятнадцять років не ходили до церкви і не мали досвіду сповіді, а зараз його затребували, то це означає, що в духовному житті українців ще не все на своїх місцях.

Нам потрібно повторити на сході України те, що Шептицький зробив на заході в тридцяті роки: посилати туди ідейних священиків, які дуже добре знають українську мову, українську культуру, прогресивних, які зможуть зорганізувати осередки Просвіти, які читатимуть твори Шевченка з людьми. Кредит довіри до Церкви набагато більший, ніж до будь-якої політичної чи навіть громадської організації. І священики просто повинні займатися просвітництвом!

Вважаю, що наша Церква має нарешті дорости до того, аби змогти відкривати католицькі садочки, католицькі школи для того, щоб люди мали можливість побачити щось інше, ніж те, що їм пропонує держава. У Львові також є дуже велика потреба в церковних садочках, альтернативних садочкам пострадянським. Чому наша чи інша Церква цього не робить – для мене загадка. Можна ж організувати приватні садочки.

Зараз не час сперечатися про богословські розбіжності. Зараз постало питання християнської культури взагалі. Ми збираємось йти у Європу, але з чим ми туди йдемо? Чи є у нас християнські основи, які вбережуть нас від капіталізації чи інших загроз? У мене таке враження, що цих основ бракує і що саме над цим нам потрібно зараз дуже інтенсивно працювати. Треба створювати культурні осередки, везти туди класичні українські ікони, треба максимально захищати людей від «попси» – і «совкової», і західної, капіталістичної. Ми повинні робити акцент на класиці, бо наша Церква в першу чергу є традиційною Церквою.

Я мав дуже позитивний досвід, тому що склав собі уявлення про людей, які походять зі Східної та Центральної України. Я побачив релігійний вакуум, я побачив людей, готових прийняти Євангеліє, яке їм ніхто поки що не доносить. Це виклик для всіх християнських Церков. Згадалися слова Христа – «Жнива великі, але робітників мало!».

«Бог тебе буде бити, стіно побілена!»

                                                        Де ми з тобою будем, коли закінчиться їхня війна?

                                                     Чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала стіна,

                                            Стіна, стіна… Впала між нами стіна, стіна, стіна…

                                                    (з пісні С. Вакарчука «Стіна»)

У понеділок, 16 грудня, Іван Андрусяк, знаний український поет і дитячий письменник, написав у Фейсбуці, що раніше ставився  до текстів пісень Вакарчука трошки іронічно, бо вони наївні, аматорські. А от у суботу на концерті «ОЕ» і в нього навернулися сльози… Така неймовірна щирість у голосі Славка… А ще ці сотні тисяч мобільних вогників, ніби човники світла в океані Майдану.

У соцмережах під час концерту позитив також зашкалював. Море емоцій, солідарності та слів вдячності східняків західнякам і навпаки за те, що всі ми – українці. Суцільне братання міст і сіл України. Віртуальність ніби почала переходити під час концерту «ОЕ» в реальний вимір. І це те, про що Вакарчук написав у своєму максимально відвертому листі-зверненні до молоді: «Ви у Фейсбуці, Твіттері та ВКонтакте давно розвалили стіну між сходом і заходом…» Стіна, яку ПР задекларувала у вигляді «безстрокового Антимайдану» за металевою огорожею, за щільними рядами автобусів, «Беркуту» і міліції, на очах у всіх посипалась, як курява брудної технології. Розкол, нав’язуваний путінською Москвою і озвучуваний «говорячими головами» ПР, обернувся на зворотному шляху з Києва плакатами у вагонах «антимайданівців» – «Януковича у відставку!». Звезених за пайку до столиці під страхом звільнення бюджетників обурило те, що, за їхніми ж словами, організатори «кинули» їх на гроші та нагодували протермінованими продуктами та пригостили пійлом замість чаю. Вони перемерзли, поки їх у колонах тримали на темних передсвітанкових вулицях столиці, їх ледь не задушили в метро, коли вони повертались, боячись, що не встигнуть «на шару» приїхати додому. Навіть у «тітушків» «регіонали» своїм огидно принизливим ставленням до людей спромоглися викликати обурення − вони відмовились за 1000 гривень зчиняти на Євромайдані бійки та поїхали на відміну від бюджетників додому своїм коштом.

«Щоб не було розколів між вами»
(Кр. 1:10)

Хто – на захід,
Хто – на схід,
А душа ж то тут
Зостанеться…
(з пісні «Не плач»)

Насправді в Україні для молодого покоління – ровесників незалежності зі Львова, Донецька чи Севастополя гасла, якими рясніли «регіональні» трибуни, − мовні, ідеологічні, історичні, суто регіональні – були абсолютно беззмістовні, фантомні. Нормальна молодь в Криму, як і на Слобожанщині, вільно спілкується не тільки українською і російською, але й англійською, французькою, німецькою, польською… Нема в країні протистояння на регіональному рівні, яке загрожувало б цілісності держави. 55% жителів колись найбільш сепаратистсько налаштованого Криму визнають себе патріотами України, не вважають себе такими 30%. Це дані соцдослідження осені, яке проводила шанована «регіонала‑ ми» компанія Research&Branding Group. Тому будь-які спекуляції на тему розколу слід кваліфікувати як діяльність, спрямовану проти цілісності нашої держави.

Принаймні більшість заяв того ж одіозного Вадима Колесніченка про нібито сформовані в Криму загони самооборони виявились блефом, і до Києва приїхали переважно мобілізовані депутати місцевих рад, їхні помічники, підлеглі, а також бюджетники.

Усупереч медведєвсько-путінсько-ПРівським заклинанням про «тектонічний розлом України» слова «Слава Україні! – Героям Слава!» стали рідними і модними не лише в усій Україні, але й у різних куточках світу. А наш славетний гімн став головним музичним хітом (і обов’язково а капела) як в Україні, так і в багатьох країнах світу.

Унікальність і феномен нового Майдану полягав у тому, що на очах у всього світу парадоксальним чином технології, які використовує Москва і автократична влада Януковича проти українського суспільства (конфлікти між політичним та громадським секторами, між опозиційними силами та їх лідерами, між ліберальним та радикальним крилами спротиву, між реальним та профанним чинниками в політиці), розкривалися і знешкоджувалися так само швидко, як і крадіжки «мобілок» у сплячих в КМДА мітингувальників «щипачами» або збирання аферистами грошей на потреби Майдану. Хвилями світла руйнуються стіни їх брудних намірів та дій.

«Бо ж і каміння зо стін
буде кричати»
(Ав. 2:11)

Вставай! Мила моя, вставай!
Мила моя, вставай!
Мила моя, вставай!
Давай! Мила моя, давай!
Мила моя, давай!
Більшого вимагай!
(з пісні «Вставай»)

Зі слів іспанської журналістки Пілар Бонет: «…зараз на відміну від 2004 року я побачила велику гру, в якій усі − влада, опозиція, ЄС, Росія − грають одразу як мінімум двома колодами карт. Збоку це виглядає так, ніби з людьми ведуть нечесну гру». Українці ж мужньо протиставляють політичним шулерам своє непереборне бажання грати гідно, красиво і щиро за прикладом берегині Майдану, нагородженої орденом «За інтелектуальну мужність», Руслани, його ведучого Євгена Ніщука, багатьох творчих особистостей, які інтелектуально та естетично, не маючи плану, але покладаючись на Бога, формують нову культурно-цивілізаційну модель стосунків вільних громадян на своїй території свободи в середмісті Києва. Головний імператив цих стосунків втілюється на підставі слів, сказаних кардиналом Любомиром Гузаром на велелюдному вічі на Хрещатику ще 24 листопада, – «Не бійтеся робити добро!». Колись Папа Римський Іван Павло ІІ казав, що 11-ою заповіддю могла б стати «Не бійтеся». Про це на Майдані найчастіше говорили і священики, котрі в капличках та зі сцени молилися за здоров’я дітей, постраждалих під час побоїща 30 листопада, зверталися зі Словом Божим до свого народу і в критичні моменти ставали між стіною насильства влади та рядами повсталої Нації, яка чинила ненасильницький спротив режимові. Напевно, в людей, особливо після героїчної відсічі спроби розгону силовиками Майдану в ніч із 10 на 11 грудня, страх уже трансформувався із всеохопного інстинкту самозбереження, коли боїшся за своє здоров’я та життя, у страх, що ця тривала мирна революція може закінчитися поразкою. Що робити з цим страхом? На це питання відповів оборонцям Майдану єпископ Борис Ґудзяк: «І ми бачимо приклад Христа, Його учнів і послідовників, якими стали перші мученики чи мученики ХХ століття. Вони принесли свою жертву в час, коли здавалося, що все марно. Але власне їхня жертва привела до нашої свободи, утвердження нашої гідності».

І власне значення Євромайдану для Європи полягає саме у тому, що він повертає її до власних духовних підвалин. Бо, знову ж таки, ідея людської гідності − це підставова ідея Європи, це те, що закладене в англійській Мagnum Сhartа: я маю власну гідність і визнаю гідність інших, а тому ніхто не має права у мене її відібрати, а тим паче покара‑ ти мене без законних на те причин. Або, як казала польська шляхта: «Нічого про нас без нас». Ця ідея є глибоко християнською, на ній побудована вся європейська цивілізація, хоча єврочиновники з огляду на свою політичну коректність не спішать визнавати християнське коріння сучасної Європи. У будь-якому випадку дуже важко увійти в Європу, якщо цього почуття гідності не мати. Саме тому Революція, за яку вболівала вся наша планета, називалася «Революція Гідності». Проте Україна бореться за своє майбутнє. Це вже не боротьба за Європу, а за Україну! Сотні тисяч українців вийшли на вулиці Києва та інших міст, аби показати, що не погоджуються з владою, яка їх не поважає, яка перетворила країну на суцільну Врадіївку, яка катує невинних дітей, журналістів, лікарів, а потім кидає їх за ґрати. Ця влада втратила в очах громадян легітимність, вона має бути скинута народом, а її очільники понести відповідальність за скоєні злочини.

«Страждання України через дії бандитської влади та її агентів є потужним нагадуванням, що свобода ніколи не буває безкоштовною, − зазначив Джордж Вайгель, американський релігієзнавець. «Те, що було поставлене на карту в Україні в грудні, є власне тими поняттями людської гідності, на яких тримається будь-яке по-справжньому вільне суспільство, є власне тими цінностями, що їх будь-яке справді вільне суспільство готове захищати». І повертаючись до європейських оксамитових революцій, які вважають найсвітлішими сторінками ХХ століття, він написав: «Проте революція 1989 року в Центральній та Східній Європі, яка створила політичні передумови для успішного утвердження незалежності України в 1991 році, була значно меншою мірою революцією волі, аніж революцією розуму і совісті». У цьому сенсі справді слід зазначити, що Революція, розпочата у Києві в День покровителя міста Архистратига Михаїла, на відміну від Помаранчевої не була нічиїм політичним проектом, ніким із політиків не готувалася, а виникла виключно з волі народу, тому й розгорталася радше за принципом самоорганізації громадян, особистісної відповідальності та покладання на волю Божу. Те, що в подіях тих трьох тижнів і подальшого часу варто вбачати євангельський смисл, довіритися молитві й Божому провидінню, – про це свідчили знамення, числова й історична символіки. 

«І де злодії не пробивають стін»
(Мт. 6:20)
…І їй напевно не поможуть
Навіть танки і гармати.
Моя маленька незалежність
(з пісні «Незалежність»)

Революція почалась через 9 років після Помаранчевої. Біблійне значення числа 9 – завершеність. У Мт. 27:46 читаємо: «А о дев’ятій годині Ісус скрикнув гучним голосом, кажучи: «Елі, Елі, лема савахтані?» Тобто «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти мене покинув?» Можливо, нашу революцію варто розглядати як завершення певного історичного циклу в розвитку цивілізації й народження нового?..

Символічним є те, що смерть Лесі Ґонґадзе, матері Георгія, настала о 4 годині ранку 30 листопада, в той час як почався розгін беззахисних студентів, які брали участь у мирній акції. Як наслідок – 9 жорстоко побитих затримали, інших (тих, що втікали від «беркутівців») прихистили ченці в стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря. І вже наступного дня з Михайлівської площі молодіжно-студентський Євромайдан переріс у гнівно-дорослий протест проти бандитської влади ірода Януковича. Відомо те, що мати Георгія так і не дочекалася того, щоб винних у його смерті покарали… Відтак зрозуміло, що влада діє тими ж методами – ніхто з реальних винуватців побоїща не покараний. Тобто битва Добра і Зла, воїнства Архистратига Михаїла з армією Люцифера триває…

Символічною виглядає і сама картина побиття людей, яких «беркутівці», беручи в кільце, загнали аж під стелу Незалежності, що можна інтерпретувати як акт агресії проти самої сутності, серця і душі нашої незалежності. І знову ж таки, як у дусі цих драматичних подій перетлумачуються слова останнього хіта Святослава Вакарчука «Незалежність»: 

Нема куди тікати.
І їй напевно не поможуть
Навіть танки і гармати.
Моя маленька незалежність.
Вона втрачає сили,
У неї зводить крила.
Вона, мов Жанна Д’Арк,
Але так по-кіношному красива.
Моя субтильна незалежність

І тут не можу не поділитися своїм спогадом про ту жахливу ніч. Десь близько другої години підійшла до стели Незалежності з боку Євромайдану, де стояли в колі молодий священик і його парафіяни. Кожен із них промовляв якесь прохання чи подяку за щось Богові, а всі разом повторювали «просимо Тебе, Боже» або «дякуємо Тобі, Боже». Пам’ятаю, одним із прохань спільної молитви до Господа було витримати усі випробування… 

«Вода була для них стіною
праворуч і ліворуч»
(Вих. 14:22)
Чи ми з тобою будем удвох
в останньому кадрі кіна?
І вистачить нам сили робити так,
щоби впала стіна…
(з пісні «Стіна»)

На той час журналісти часто проводили паралель останніх подій в Україні з історією та символікою Берлінського муру. Наприклад, підписання Януковичем угод із Путіним 17 грудня безпосередньо стосується цитата з інтерв’ю Арсенія Яценюка, яке він дав у Львові в серпні 2013 року: «Мова йде про нову геополітичну структуру світу, в якій Росія чомусь вирішила, що може бути архітектором нової «Берлінської стіни». Ця «Берлінська стіна», за задумом, повинна пройти на кордонах України та ЄС. І для того, щоб створити нове геополітичне утворення, застосовуються всі важелі», – цитує Яценюка його пресслужба.

Про те, що без України Росія перестає бути імперією, двадцять років тому писав радник президента США Генрі Кіссинджер. Але в тому, щоб ця імперія дійсно впала, полягає здоровий глузд і логіка історії, бо іншого шляху, крім розвитку держав у парадигмі національних цінностей демократії, прав і свобод людини, немає.

Якби Майдан вимів донецьких «бандюків» із Києва, то ця «епідемія» дуже швидко змогла б докотитися до Москви і привести до переїзду нинішніх мешканців Кремля в глибинку Тайгового союзу. Тому одною з головних вимог Путіна щодо надання Януковичу грошей згідно з угодою, підписаною 17 грудня, стало «узгодження з Росією зовнішньополітичної діяльності України». А за своєю суттю ця ситуація дуже нагадує 1939 рік, де Путін – Гітлер. І виглядає як початок нової у пострадянський час холодної війни між Європою та Росією, між внутрішньоокупаційним режимом Януковича та народом.

Падіння Берлінського муру символізувало кінець холодної війни і початок оксамитових революцій у центрально- і східноєвропейських країнах. Майдан, метою якого стало повалення режиму Януковича, підписання Угоди з ЄС і побудова національної держави європейського типу, можна сприймати як падіння нового Берлінського муру у вигляді імперії «Русского мира» або путінської Азіопи.

Між падінням Берлінського муру в листопаді 1989 року і драматичними подіями в українській столиці багато подібного: там так само були накази стріляти на ураження, були провокатори в натовпі. Але стійкість і масштаб мирних намірів перемогли. Рух почався з Лейпцига, де щопонеділка люди стабільно виходили на центральну площу зі своїми вимогами. Спочатку парафіяни центральної церкви після понеділкової вечірні, потім – решта містян. Прив’язка до церкви гарантувала ненасильницьку природу протестів, зміцнювала довіру, тому кількість учасників демонстрацій збільшилася за місяць із 10 до 320 тисяч (в півмільйонному місті). Цi щопонеділкові протести підхопили інші міста. Жителі Лейпцига згадували: «так, ми боялися всього… стояли навпроти і водомети, і поліцейські собаки, з якими ми ніколи не стикалися». Як все ж таки мирно перемогли? Перше – вистояли! Друге – увесь світ дивився! Так само і в Україні, не тільки в столиці, а й у всіх великих містах, на майдани виходили люди. Їх переслідували, активістів кидали за грати, але щораз їх кількість збільшувалася.

Треба вистояти!!! Бо, як на німців у 1989 році, так і на нас, українців, у 2013 – на початку 2014 року дивиться з надією увесь цивілізований світ.

«БОГ ТЕБЕ БУДЕ БИТИ, СТІНО ПОБІЛЕНА!» –

про це мають щохвилини пам’ятати і Батя, і Пахло, і всі «кровосісі» бімбо-окупаційного режиму. І коли це нарешті станеться, усі ми на Майдані разом зі Святославом Вакарчуком заспіваємо: 

Я пам’ятаю час,
коли лиш починався світ,
Хто міг, той підіймався та йшов.
Ішов собі високо в гори,
взявши у похід
Свою надію сильну, як любов.
Приспів:
І все буде добре
Для кожного з нас.
І все буде добре,
Настане наш час
(з пісні «Все буде добре»)

Ольга Різниченко, літературознавець, титар Святодмитрівської парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

«Не дайте сильним погубити людину»

Ці слова із заповіту Володимира Мономаха в своєму інтерв’ю для Релігійно-інформаційної служби України навів владика Богдан Дзюрах. Мабуть, заступатися за звичайну людину перед Богом і перед сильними світу цього – одне із завдань Церкви. Завдання, яке вимагає відваги й безкомпромісності. Як воно виконується в умовах нинішньої політичної кризи?

Холодними осінньо-зимовими ночами на майдані Незалежності в центрі Києва варту несуть кілька священиків УГКЦ, УПЦ (КП), УАПЦ, РКЦ, а також протестантські пресвітери. Щогодини, тобто шість-сім разів за ніч, вони виходять на сцену, співають державний гімн і провадять коротку молитву. Цей процес триває вже місяць. За цей місяць зовнішня, видима присутність Церков на Майдані значно змінилася. Якщо в перший тиждень протестів духовних осіб у рясах та в цивільному можна було порахувати на пальцях та стояв лише хрест з іконами позаду стели, то через місяць на не такій уже великій площі примістилися три молитовні намети, недільні велелюдні віча не обходяться без очільників Церков, а по всій Україні люди безперервно моляться за перемогу правди у своїй державі.

Українські Церкви – це, мабуть, єдині організації, крім тих, які безпосередньо беруть участь в Майдані, які від свого імені видають послання до народу з приводу ситуації, що склалася. Люди, які мають вплив на мільйони, не мовчать і не бояться. Голос владик звучить справді гучно, бо до церковних структур належить значно більше, ніж до будь-якої громадської чи політичної структури. Щоправда, не всі однаково відкрито називають речі своїми іменами і не всі однаково активні. Якщо глава УПЦ (КП) Блаженніший Філарет відверто звинувачує Росію у нашому громадянсько-політичному конфлікті, то представники Російської Православної Церкви твердять, що «зміни в політичній сфері ніяк не можуть зруйнувати духовної єдності України та Росії». Українська Православна Церква Московського Патріархату обмежилася засудженням насилля і закликами молитися та «любити один одного, бути бртами і сестрами, бути миротворцями і перемагати зло добром». Владики, котрі належать до Московського Патріархату, нечасто присутні на телебаченні (можливо, їх туди не запрошують), не дають інтерв’ю про власне ставлення до подій, до дій влади. Окрім слова, духовенство підтримує народ своєю присутністю на Майдані. Священики і монашество мерзнуть, мокнуть, їдять ті самі канапки, запиваючи їх тим самим чаєм, що й вірні. Дехто спить на тих самих кариматах, вкриваючись «казенними» коцами. А люди, в буквальному значенні цього слова, приліплюються до духовних осіб, бажаючи чути їхню думку. Ніхто з духовенства не отримав наказу чи заохочення «згори» для того, щоб бути на Майдані, нікого з волонтерів не просили про допомогу: одних спонукало серце, інших – приклад перших. Саме про цю спонтанність служіння йтиметься. Ви побачите це в прямій мові учасників Євромайдану.

Молитва Майдану

Середа, 27 листопада. На майдані Незалежності позаду стели молитовну варту несе священик Ігор Козанкевич, директор благодійного фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ» разом зі своїми співпрацівниками. Ці десятеро одними з перших пішли за покликом серця, приїхали не просто мітингувати, а посилено молитися. Молилися просто неба, до них долучалися чимало людей, приступали до сповіді.

У ніч на 30 листопада ця «молитовна група» теж була біля стели. Перед побиттям ті, хто залишився на Майдані, підходили до отця Ігоря за порадою, питали, що робити, бо частина мітингувальників розійшлася по домівках. Уже пакували апаратуру… Люди не розуміли, що діється, питали: «Що ми скажемо, приїхавши додому? Де наша перемога? Заради чого ми стояли?» В час, коли прибігли «беркутівці», дрогобичани молилися. На щастя, майже ніхто з них сповна не відчув на собі міліцейського кийка…

Попри пережитий страх наступного разу вони повернулися до свого служіння вже у кількості сорока осіб. Привезли зі собою хрест, ікони. Влаштували цілодобову молитовну варту, змінюючи що дві години один одного, намагалися спілкуватися з мітингувальниками.

Через тиждень, у середу, 4 грудня, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці першу літургію на Майдані звершили отці-редемптористи Леонід Григоренко та Євген Задорожний. Молилися вже у невеличкому наметі, переобладнаному на капличку. Його напнули разом священики Православної та Греко-Католицької Церков. У наметі цьому завжди багато людей, особливо тоді, коли триває богослужіння. Тож тим, хто спізнився, але хотів би долучитися до молитви, не протиснутися досередини. На Майдані стоять люди, які прийшли сюди з Богом і хочуть, щоби Він тут перебував, тому священики не стоять без діла, каплиця ніколи не порожня.

За кілька днів довелося подбати про значно більший намет. Його дали чоловіки з Донецька, з якими заприятелював отець Григоренко. Тоді ж принесли хоругву Матері Божої Оранти Київської Нерушимої Стіни. «Ця хоругва історична, у 1990 році вона була на тодішній Жовтневій площі (тепер Майдан Незалежності) під час Революції на граніті, пізніше – на Помаранчевій революції, а тепер, коли народ знову вимагає дотримання своїх прав, стоїть при головній сцені Майдану», – розповів отець Ігор Онишкевич, парох храму святого Миколая на Аскольдовій могилі.

Священик поділився інформацією про проект видання «літопису» діяльності тої каплиці, бо Господь на цьому місці справді діяв. Є численні плоди молитви на Майдані – навернення, сповіді тощо. Умови священнослужіння польові. Посеред цієї величенької каплиці – чавунна пічка, біля неї – дрова, але престол, проскомидійник, намісні ікони, свічки, хрести на своїх місцях.

На Майдані таких наметів, увінчаних саморобними хрестами, три: від УГКЦ, від УПЦ (КП) і від протестантів. Крім того, у Жовтневому палаці люди зорганізували в тихому кутку одного з коридорів місце для молитви. О дев’ятій ранку тут – служба Божа, увечері – молебень. Будь-коли чоловіки (а їх тут абсолютна більшість) не соромляться стати на коліна перед іконою, щоби просити Божої помочі в такій нелегкій та заплутаній ситуації.

Мене вразили два випадки, коли я ставала свідком приватних розмов із Богом. Перший був уночі. До другої години майже сама-одна «тримала оборону» кухні. Потік людей висох, я підмела-прибрала і теж пішла спати. Каримат і картатий коц. Моє місце було в середньому з трьох рядів таких самих кариматів і коців. Біля мене з обох боків було трохи вільного місця. Я помолилася і вляглася. Спати важко, холодно, люди постійно шурхотять речами, ходять (одні йдуть чергувати на Майдан, інші повертаються з Майдану). Уже вкотре прокинулася від того, що прийшли «новенькі». Чоловік примостився на сусідньому кариматі, і коли шурхіт нарешті стих, я почула, що він молиться. Досить довго молився. Була десь третя або четверта ночі. Він напевно був стомлений і голодний. А вже зранку побачила, що то молодий кремезний чолов’яга років тридцяти п’яти. Мабуть, це найзворушливіший момент мого перебування на Майдані.

Другий випадок, що вразив мене, також стався вночі. Чоловіки, котрі несли денну варту на Майдані, повернулися до свого революційного пристановища у Жовтневому палаці і, повечерявши та помившись, готувалися до сну під коридорними стінами. Один із них прилаштував невеликий образок в прорізі дверей, біля яких отримав свій «квадратний метр» для відпочинку. Клякнув, низько схилився і почав молитися. Смирення, уповання на Господа і особиста жертва часу, сил та вигод – здається, це характеризує значну частину чоловіків, які приїхали до столиці відстоювати правду.

Відчинені двері

В ніч кривавого розгону Майдану першим прихистив переслідуваних Михайлівський Золотоверхий монастир. 1 грудня Блаженніший Святослав Шевчук офіційно закликав настоятелів храмів відчинити двері протестувальникам, а за день до того патріарший собор Воскресіння Христового вже почав приймати людей. Про це розповіла волонтерка, парафіянка цього храму Ірина Озарків. Десь о 12 годині близько сорока студентів приїхало сюди в пошуках прихистку. Допомагати їм одразу ж взялися членкині спільноти «Матері в молитві». Вони готують їжу і дотепер дбають про всіх і про все усіма можливими способами. Крім того, ці жінки ініціювали юридичний захист людей, які постраждали на Майдані, відвідували побитих у лікарнях. Разом із ними майже цілодобово працювали сестри-монахині та дружини наших священиків.

Після першого тижня протестів до собору завітали журналісти з телеканалів «1+1», ІСТV та Громадського телебачення. Після телесюжетів про «Патріаршу криївку» люди, котрі живуть на лівому березі Дніпра, почали приносити до собору їжу, бо добратися до Майдану з відром борщу чи іншими гарячими стравами нелегко. Вони не бувають у цьому соборі – просто живуть поблизу. І коли з понеділка, 2 грудня, почало прибувати щораз більше народу, то в соборі уже було від 500 до 1200 зареєстрованих осіб. Значна частина з них ті, хто не реєструвався, а просто приходив поїсти та зігрітися.

У перший тиждень грудня в приміщенні Патріаршої курії на Інститутській волонтери готували чай і канапки для протестувальників. Місця там замало, щоби приймати людей, але бодай таку маленьку допомогу можна було організувати. Що цікаво, коли з’явився Антимайдан, його учасники теж приходили до собору харчуватися і ночувати. Ці люди були приємно вражені, що їх так тепло приймають, що їх узагалі пускають. Спершу почувалися незручно, по кілька разів перепитували, чи можна взяти канапку, але потім спілкувалися з нашими людьми, ділилися враженнями про свій регіон, нарікали на важке життя.

Один священик з Дрогобича, який приїхав із парафіянами на Майдан, сказав: «Коли збирали пожертви на будівництво собору, я активно заохочував до цього людей, а тепер вони мають змогу переконатися, що ця пожертва працює на них».

Близько двохсот осіб у вихідні і дещо менше в будні знаходили прихисток на парафії отців-василіян на Львівській площі. «Патріярхат» поспілкувався з комендантом цієї «криївки» Богданом. Молодий чоловік провів цілу екскурсію монастирськими залами, розповідаючи, що гроші на купівлю пінофолу, який можна використовувати замість кариматів і яким встелені два зали підвального поверху храмового комплексу, пожертвували віряни. Люди поприносили коци, ковдри, одяг, а напередодні свята Миколая навіть два ящики мандаринів подарували. І то не лише парафіяни! Багато хто дізнається про потреби мітингувальників із соціальних мереж і відгукується на них.

На імпровізованій кухні жінки-волонтери допомагають робити канапки. Один чоловік, підприємець, майже щодня приносить перші страви, іноді й другі, для людей, що мешкають на парафії отців-василіян.

При монастирі, крім груп із Західної України, є люди з Луганської області, Волині, Запоріжжя.

Храм святого Миколая на Аскольдовій могилі зовсім маленький, але і в ньому не відмовляють потребуючим у часі протесту – святиня відчинена цілодобово: люди можуть відпочити на лавах уночі, а вдень випити чаю-кави, з’їсти канапку.

Цей матеріал я пишу, коли Майдан ще стоїть. Але, як відомо, все плине, все змінюється щодня… Інформаційні потоки в часі акцій протесту багатоводні, обговорюють як саму присутність релігійних організацій на майдані Незалежності, так і їх вплив на народ. І навпаки, обговорюють доцільність, обговорюють міру участі, оцінюють сказане представниками. Поки що переважає позитив. А далі час покаже… У підсумку спало на думку таке: весь Майдан як всеукраїнське явище у певному сенсі становить Церкву, головою якої є Той, хто є Правда.

Підготувала Ліда Мідик

Коментарі

отець Євген Задорожний, ЧНІ: – Ми, священики, почувалися дуже потрібними на Майдані. Чимало людей, яких ми сповідали на той час, робили це вперше. Приходили до нас, шукаючи вирішення своїх особистих проблем. Один чоловік довший час переживав сімейну кризу і з безвиході вже думав про самогубство… Після сповіді йому стало легше, відступив той деструктив.

Богдан, комендант при храмі святого Василія Великого: – Отці і брати-василіяни дуже активно як громадяни, як патріоти чергують на Майдані, надаючи духовну підтримку протестувальникам. Думаю, розпорядження нашого Патріарха Святослава прийняти людей на парафіях дуже добре і дуже вчасне. Завдяки єдності з народом Церква служить потребам України, і отці-василіяни великодушно дали нам свій монастир у користування, практично не контролюючи тут нічого. Довіряють нам, вірять, що ми все зробимо добре, приходять тільки запитати про потреби. Молитовно нас підтримують і самі беруть активну участь у Майдані.

Ігор Онишкевич, адміністратор храму святого Миколая на Аскольдовій могилі: – З благословення Блаженні‑ шого Святослава священики Київської архиєпархії стали на захист молоді після побиття і пролиття крові на Майдані. Духовенство згуртувалося довкола ідеї постійної молитви за мітингувальників, за те, щоби не повторився силовий метод розгону, за те, щоби Господь нас беріг від усяких нерозумних вчинків. Спершу ми молилися просто неба за стелою, але погодні умови не завжди в цю пору року сприятливі, тож треба було поставити каплицю, щоб люди не молилися під дощем чи снігом. Цю першу каплицю встановили на місці побиття студентів, на місці, де залишилися краплі їхньої крові, на граніті. Це відбулося на прохання священиків, котрі прийшли молитися разом із мітингувальниками. Варто додати й те, що про встановлення каплиці ми клопотали разом із православним священиком Павлом, який майже від самого початку протесту перебуває з вірними на Майдані. Згодом православні брати поставили свій намет для молитви, але нічні щогодинні молитви на сцені провадимо разом.

Ірина Озарків, волонтерка з «Патріаршої криївки» при соборі Воскресіння Христового: – У суботу, 30 листопада, йдучи вранці до храму (була сьома година), відчула якусь дивну тишу. Майдан прибирали, мили, людей майже не було. А якщо й збиралися троє-четверо осіб, то до них відразу ж підходили міліціонери. Я не розуміла, що діється, бо не дивилася вночі телевізор. І от вранці виходжу з метро на Хрещатику, а протестувальників нема… Тихо-тихо, як у Великодню суботу… А потім – відродження того протесту проти беззаконня.

отець Ігор Козанкевич, директор БФ «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ»: – У 2004 році я не був на революції в Києві, бо перебував за кордоном – збирав гроші, щоби потім передати їх мітингувальникам. Цього разу відчув внутрішню потребу їхати до Києва для того, аби там молитися. Моя ціль перебування на Майдані – молитва. Ми хочемо йти у Європу з Богом. «Поки Україна не впаде на коліна перед Богом, доти Бог не підніме Україну з колін!» – ось моє гасло на Майдані. Планую їхати на Різдво до Києва, щоби молитися там літургію з протестувальниками, бо розумію: більшість священиків мають парафії і зобов’язані бути там на свята, а я не маю парафії, працюю тільки у «Карітасі», тому зміг би послужити нашим вірним на Майдані.

Рубрики

    Використання матеріалів журналу «Патріярхат» дозволяється за умови обов'язкового посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на журнал «Патріярхат».

    © Патріярхат, 2004-2025