Закінчення з березневого числа
Розповідь друга:
Я свідчив про глибоку і тверду віру нашого народу»
Познайомився я з о. В. Семенюком у найтяжчий у моєму житті час, коли номер мій 18-річний син, який у такому віці вже мав свою справу в КГБ. Отець не вживав потішаючих слів, яких я все одно не почув би, лише подивився мені у вічі довгим смутним поглядом, що випромінював (о диво!) тверду віру і надію, і сказав: «Хай Бог вам допоможе…».
А потім була його заупокійна проповідь, з кожним словом якої я набирався сили і певности, що так треба Божому Промислові. Була молитва, якою Отець лікував мою зранену душу. І ця молитва триває дотепер. її буду леліяти у своєму вдячному серці до скону.
А згодом почалася наша спільна праця у Тернопільській семінарії. До речі, відколи існує прадавня Тернопільська земля, тут ніколи не було духовного навчального закладу. Ця семінарія є також першою легальною семінарією забороненої, але не знищеної більшовиками (не мав диявол такої сили!) Греко-католицької Церкви. З благословення Патріярха Мирослава-Івана Любачівського її заснував отець мітрат Василь Семенюк.
А починалась вона з підпільної (чи не єдиної в світі) семінарії, яку організував у найтяжчих умовах більшовицького терору на Івано-Франківщині архиєпископ Володимир Стернюк. У цій семінарії і вчився у 1969-1974 роках син Марії та Петра Семенюків із Дори (тепер передмістя Яремча) Василько. Прості селяни зуміли закласти в душу хлопця те, що не згасає: нетлінну віру в Господа Бога й любов до Матері-України, до рідних замріяних гір. Добре вчився у місцевій школі, але швидко зрозумів що її метою є виховання безбожництва, хоч далеко не всі вчителі того хочуть. Щораз частіше бував на відправах підпільних священиків і з часом усвідомив, що й він має стати священиком.
Чи знав юнак, що чекає його на шляху до Бога, до престола спаплюженої і переслідуваної, нищеної тюрмами і засланнями, чорною брехнею Української греко-католицької Церкви? Знав і був готовий на все. В гарячій душі юного українського патріота єдність рідної Церкви із Вселенською укладалась в абсолютну гармонію. І це будувало його незламну віру.
Отже, знав і вірив. Проте був обережним і винахідливим. Для того, щоб уникнути підозрінь, вчився паралельно у Хустському лісотехнікумі, працював диспечером газового управління у Яремчі.
Пробую докладніше розпитати о. Василя про його тодішнє життя, а він ввесь час говорить про інших. Десятки прізвищ і фактів, яких не можу осягнути, у яких гублюся безпорадно. Отець це помічає і усміхається:
«Так, багато я різного вам розповів, а міг би набагато більше… Але коли то зробити?». А я думаю: «От якби сталося таке чудо, і отець зміг би сісти хоч на місяць і все це описати».
Каже, що в Яремчі проживало сім священиків та десять сестер-монахинь, безперервно діяв підпільний манастир Студитів, відбувалися виклади підпільної семінарії. Це зробило її значним центром Церкви-страдниці. До речі, отці-студити відправляли Літургії у сусідній з батьківською хаті, яких Василько ніколи не пропускав.
Тепло згадує сусіда Миколу Марчука — палкого українського патріота, колишнього воїна УПА, який мав велику бібліотеку із заборонених книжок.
У Дорі мешкав неповторний, за словами Василя, душпастир отець Роман Сірецький. Проголошував надзвичайні проповіді. Відбув 10 років каторги разом із Патріярхом Й. Сліпим. А в о. ігумена Щуплата майбутній ректор Тернопільської семінарії просиджував інколи далеко за північ. Його знання доповнювали глибокі власні роздуми. Цього ніде не прочитаєш. До того ж о. Шуплат був прекрасним духівником.
Можна було б скомпонувати цілу статтю із розповіді о. Семенюка про священика Григорія Масика, якого вважає великим проповідником (йому допомагала надзвичайна дикція). Після сталінських таборів «здемократизована» радянська влада все ж не дозволила йому повернутися в Західню Україну, і він мешкав у Вінниці. Це не завадило отцеві-сповідникові об’їздити всі Карпати. Він часто бував у Дорі. Це він навчив семінариста Василя гомілетики. Його старався наслідувати у житті: був отець неймовірно відважний.
До Дори приїжджав для проведення реколекцій дуже талановитий і відданий Церкві о. Михайло Шевчишин, який тепер є ігуменом манастиря отців редемптористів у Тернополі. У вдячному серці о. Василя Владика Іван Слизюк, який загинув після допитів у КҐБ (його паралізувало) на 74-му році життя.
Коли Василько мав двадцять років, то познайомився у Дорі з архиєпископом В. Стернюком, який уже тоді був місцеблюстителем глави УГКЦ на рідних теренах. Мав щастя прислуговувати йому у богослуженнях. Розповідає про колосальну працю Владики для налагодження життєдіяльності Церкви в умовах підпілля.
Отець вважає, що найкращим днем у його житті було 23 грудня 1974 року, коли у Львові Владика Стернюк висвятив його на священика. Як і багато інших священиків-підпільників, о. Василь прийняв целібат. Так зробило і багато його учнів. І тут немає якоїсь данини латинізації, як дехто навіть із греко-католиків думає. Отець Семенюк найвищої думки про українські священичі родини. Але тоді Церква була в постійній небезпеці, нищена і переслідувана. Навіть у часи легалізації не було певности і треба було бути готовим присвятити себе повністю душпастирській праці, перенести всі терпіння, не піддаючи неминучим гонінням свою сім’ю.
Проте архиєпископ В. Стернюк на цьому не зупинився. Він запросив отця Василя разом із п’ятьма молодими священиками на продовження духовних студій. Ще три роки найліпші професори читали своїм вихованцям лекції. Для безпеки місця проведення лекцій постійно міняли. Викладачі приїжджали до Дори, вихованці їздили до Івано-Франківська і Львова.
У 1975 році молодий священик, який проявив свій організаторський хист, був призначений завідателем поруйнованої більшовиками Зарваницької святині. І те, що Зарваниця знову стала Меккою для багатьох тисяч українців різних конфесій, величезна заслуга о. Василя Семенюка.
У тому ж 1975 році за благословенням Владики В. Стернюка отець Василь стає настоятелем-організатором (практично ректором) підпільної духовної семінарії. У 1977 році він організовує в Івано-Франківську філію Львівської духовної семінарії. Заняття також відбувалися у різних місцях. Підготувала семінарія 16 священиків.
У 1986 році архиєпископ Володимир прислав через сестер-монахинь своєрідну грамоту — невеличку конспіративну записку про те, що призначає його своїм помічником і доручає йому завідувати теренами Івано-Франківської і Тернопільської областей, які входять до юрисдикції Львівської архиепархії. Неабияке довір’я до молодого священика!
Де тільки не відправляв о. Семенюк, постійно наражаючись на небезпеку! З теплом згадує села Тлумацького району на Івано-Франківщині, які не прийняли так званого церковного возз’єднання 1946 року. Маленька Тарновиця, що мала 150 хатів, народила чотирьох священиків, монаха і кількох монахинь. Тут від 1986 року відправи вже відбувались у церкві.
А ще богослуження у Городенківському і Косівському районах тієї ж области. Як правило, проходили вони увечері або вночі. Але у Слобідці о. В. Семенюк протягом десяти років правив удень. Інколи ні простора хата, подвір’я не могли помістити всіх людей, що сходилися з різних сіл.
Всередині 80-х років щораз частіше о. Василь відправляв богослуження на Тернопільщині. Насамперед це його улюблена Зарваниця, а також села Теребовлянського і Борщівського районів.
Все ж. якою продуманою не була конспірація, працю з тисячами людей неможливо було приховати. Тому органи безпеки знали, що диспечер Василь Семенюк є священиком, проте його треба було зловити під час відправи або в крайньому випадку попробувати добитися від нього зізнання. Але дводобові допити в органах безпеки у Галичі нічого не дали. Визнавши, що він є греко-католиком (від віри відрікатися не можна), о. Василь категорично заперечу вав, що він є священиком. Саме тоді він зрозумів, що більшовиків найбільше лякала поява молодих священиків. Ще б пак: проголосили перед цілим світом, що УГКЦ не існує, а тут раптом — семінарія, висвячення молодих священиків, чого доброго — ще й єпископів. Органи влаштовували справжнє полювання на членів духовного підпілля. Почалися обшуки, арешти. Не раз перевертали все у хаті о. Василя.
Треба було проявляти неабияку винахідливість, щоб не потрапити в лапи кагебістів. Так сталося, приміром, у с. Дугсахові на Львівщині, коли вночі міліція і КҐБ напали на церкву, повну людей, у якій о. Семенюк провадив Йорданську відправу. Тоді він просто чудом вислизнув із кагебістських пазурів.
У Рудному, що під Львовом, кагебістам вдалось вистежити акт висвячення священиків. Вони заарештували архиєпископа Стернюка, отця Семенюка і трьох дияконів. Почалися допити, тяганина, звинувачення у створенні антирадянської організації. Протягом двох тижнів мучили безперервними допитами в Івано-Франківській тюрмі о. В. Семенюка, але, нічого не довідавшись, відпустили.
Наприкінці 80-х років, коли захитались основи імперії, посилилась боротьба за легалізацію УГКЦ, у якій о. Василь був серед перших. Турбуючись про поглиблення освіти душпастирів відновлюваної Церкви, Патріярх Любачівський влаштував у 1988 році двомісячне підвищення фахової підготовки п’ятьох священиків у Люблинському університеті. Серед них був і о. Василь. Цікаво, що навіть у Польщі заняття проводились конспіративно.
У 1989 р. о. В.Семенюк разом з одинадцятьма іншими священиками прибув для легалізації УГКЦ на Тернопільщину. Почали з відправ у чудотворній Зарваниці. Просили благословення у Матінки Божої Зарваницької. Потім відправляли біля чудотворного джерела в Острові, що під Тернополем, у Великій Березовиці й Петрикові. Ніби апостоли, йшли від села до села, відновлюючи греко-католицькі парафії.
Активізації української Церкви органи КГБ чинили впертий опір. Привселюдні відправи часто розганялись, священиків затримували. Так було у Підгайцях, коли органи не дали провести Богослуження на цвинтарі. Проте часи мінялись. У тому ж році о. Василь організував похід вірних від Сапової до Зарваниці. Там біля церкви їх чекали наряди міліції, «люди в цивільному». Але півтисячну колону розганяти не наважились.
Корпус підпільних священиків поповнився частиною православних священиків, які повернулись у лоно УГКЦ, але з кожним днем щораз більше відчувався брак душпастирів. От тоді й виникла у селищі Великій Березовиці духовна семінарія. Розпочала вона свою діяльність у приватній хаті, а пізніше розмістилась на приходстві, яке держава повернула Церкві. Березовиця виявилася дуже зручним місцем для семінарії. З легалізацією УГКЦ практично все село заявило про своє бажання встановити греко-католицьку парафію. Церква і семінарія розміщені на мальовничій Вознесенській горі. Тепер семінарію не впізнати. Завдяки енергії о. Василя, праці семінаристів, допомоги вірних розбудовано приходство, добудовано ще два корпуси, впорядковано територію.
Лише через півроку виникли офіційні духовні навчальні заклади у Львові та Івано-Франківську Тернопільська семінарія стала філією Львівської. На початках вона була в значній мірі доповнюючою, але з кожним місяцем набирала сили і в 1994 році була перетворена у вищу духовну семінарію, якій присвоїли ім’я великого Патріярха Йосифа Сліпого.
Душею семінарії є її ректор. За цей коротшій час вона здобула добру опінію виховательки високоморальних душпастирів. Йдеться повсякденна робота по зміцненню професорсько-викладацького складу, підвищення наукового рівня викладів.
Ще на початках о. Василь з готовістю пристав на пропозицію Інституту національного відродження України ввести до семінарського курсу з метою розширення світогляду майбутніх священиків викладання історії України та українського мистецтва. І Тернопільська семінарія була у цьому першою серед інших. А з минулого року тут введено курс української мови та літератури, а також — психології. Вивчаються латинська й англійська мови.
Як завідатель Зарваниці отець мітрат зробив надзвичайно багато для цієї святої обителі. Доведено до ладу каплицю біля чудотворного джерела й церкву в селі, відбудовано старі й споруджено нові будівлі. Зведено хресну дорогу. В Зарваниці, як і в семінарії, о. Василь проявив себе талановитим будівельником.
Хто хоч раз побував у Зарваниці, той вже ніколи не забуде її. Божа благодать панує над розкішною долиною та лісами, що її оточують. Багато праці доклав о. Семенюк до грандіозного відпусту у Зарваниці 1995 року, присвяченого 400-літтю Берестейської унії.
Кожному, хто любить Церкву, глибоко до душі припадають відправи нашого визначного душпастиря о. В. Семенюка. Висока набожність, прекрасне знання богослужень, глибока повага до рідного слова, яке вимовляється із справжнім пієтизмом,— такий отець за престолом. Його проповіді промовляють до всіх: до професора і пастуха, до діда і внука, до матері і сина.
Боже Слово, яке виголошує отець, має тверде національне підгрунтя. Полум’яний український патріотизм передається навіть цілком глухим до голосу народу. При тому його слово ніколи не є словом якоїсь партії, хоча, як громадянин, він має свої виразні політичні симпатії. У помісності рідної Церкви о. Василь бачить достатню гарантію її самостійности, як Церкви українського народу, що входить, згідно приписів Ісуса Христа, до Церкви Вселенської. Отець вірить, що справа визнання нашого патріярхату й підпорядкованости нашому Патріярхові греко-католиків у сього світу — це лише питання часу. Визнання папським престолом єпископського достоїнства висвячених ще покійним Патріярхом Й. Сліпим архимандрита Любомира Гузара і о. д-ра І. Хоми є доброю ознакою.
Про наш рідний східній обряд отець говорить завжди із щирим хвилюванням. Він вважає, що його збереження і у певній мірі відновлення аж до священичого і архиєрейського одягу не розділяє, а, навпаки, зміцнює нашу єдність із Вселенською Церквою. Бо свої релігійні почуття кожна людина може реалізувати сповна лише в умовах національних традицій. Тоді молитва до Всевишнього має найкоротший і найнадійніший шлях.
Предметом турбот о. Василя є оселя Патріярха Й. Сліпого у с. Заздрості Теребовлянського району, де має бути музей і духовний центр, а також відновлення справедливости щодо греко-католиків цього села, яких навіть не пускають до церкви, котру збудували батьки Патріярха.
Об’єктом постійних роздумів о. Василя є наша інтелігенція. Із захопленням розповідає про тих інтелігентів, які до самозречення служили своїй Церкві. Вчителька Олімпія Можевська з Делятина, замість винаймати, три свої хати віддала у розпорядження церкви. Тут ночами відбувалися реколекції, правились Служби Божі. Це вона вперше дала можливість о. Василеві простудіювати «Історію України-Руси» М. Грушевського, іншу заборонену літературу. А вчителька із Яремча Софія Іванівна вела у Тлумацькому районі широку катехізацію дітей, підготовляючи інколи до першого святого Причастя по сто дітей.
Отець мітрат розуміє, що без інтелігенції Церква не може бути повноцінною. Він буквально страждає від того, що більшість інтелігентів не стали практикуючими вірними. А без цього не може бути справжнього співробітництва. Тому отець все робить для того, щоб інтелігенція відчула, що проблеми Церкви — то її проблеми, що без Церкви вона не зможе виконати завдання, які ставить перед нею народ.
Кожному, хто знає отця мітрата, впадає у вічі його доброта. До того ж він сам шукає нагоду творити добро.
Крім тієї велетенської роботи. яку виконує отець мітрат, він ще є генеральним вікарієм Тернопільської єпархії, котра є однією з наймолодших в УГКЦ і, отже, має чимало проблем На цій посаді о. Василь демонструє взірцеву співпрацю з ординарієм єпархії Владикою Михаїлом Сабригою.
Ієрархи УГКЦ високо цінять подвижницьку працю о. В. Семенюка. Ще у 1990 році архиєпископ Володимир Стернюк нагородив його мітрою. Таким чином він став першим мітратом з підпільних священиків. Коли ж нещодавно постало питання, хто єдиний в Україні представлятиме нашу Церкву-страдницю на симпозіюмі приуроченому 30-м роковинам проголошення Другим Ватиканським Собором декрету священства, вибір впав на о. Василя Семенюка. У величезній залі Папи Павла VІ в присутності 12 тисяч архиєреїв, священиків, мирян Вселенської Церкви з багатьох країн, а також численних гостей отець з Великої Березовиці виголосив промову, яку слухав по радіо і телебаченню цілий світ. В інтерв’ю з отцем О. Глубішем він сказав: «Я говорив, а переді мною… пропливали кадри мого життя і моєї багатостраждальної Церкви, рідного народу, якому більшовицький режим відбирав найдорожче, найсвятіше — віру в Бога. Я й справді немов бачив перед собою ці сільські оселі, у яких ми таємно відправляли Служби Божі, молебні, ці темні ліси, це страшне руйновище сплюндрованої Зарваницької святині. Але. крім того, я бачив перед собою ці незрадливі, спраглі за правдивою вірою очі тих мужніх людей, які підтримували нас, молилися разом з нами, вірили нам, вірили і надіялися, що наша свята Греко-католицька Церква воскресне. Ось саме про це я і говорив на симпозіюмі. Я свідчив про глибоку й тверду віру нашого народу, якої атеїзмові не вдалося вбити в нас».