Ігор Ісіченко

Закінчення. Початок у попередньому числі

Спроби прищепити Церкві модель буття як інструмента політики глибоко кореняться в українській реальності, зазначає архиєпископ Ігор Ісіченко. Єрарх переконаний, що єдиною дійсною проблемою Церкви в Україні є духовне зростання парафіян та священників. Тож радить зосередитися на плеканні та повазі до гідності, на виході поза свої зручні гетто до діалогу з іншими, на силі життєвого прикладу і на ролі малих кроків для загоювання суспільних ран.

– Повертаючись до цієї співпраці – а вона важлива – між Церквою і державою, як би ви охарактеризували парадигми цих відносин у 1988-ому, скажімо, 1991-ому  і 2019 роках? Як і що змінювалося

– Знаєте, це було в нас подібно до коливання маятника. Для Церкви (власне для УАПЦ, бо про інші я боюся говорити) завжди було кориснішим, коли до влади приходили сили, які не надягали святенницьку машкару і не ставилися до Церкви як до своєї служниці.

Кінець 1980-их – початок 1990-их був часом, коли дуже однозначно посткомуністична адміністрація, яка прийшла до влади в Україні на чолі з колишнім ідеологом ЦК Компартії Кравчуком, заходилася творити собі клон Московського Патріархату старих часів. Причому не слід забувати, що Московський Патріархат сьогодні – це не Церква патріарха Тихона часів Помісного собору 1917 – 1918 років. Та «тихонівська» Церква була розстріляна, посаджена до таборів, знищена. Натомість сьогоднішня РПЦ – це державна Церква, створена Йосифом Сталіним у 1943 році. Не тікаймо від цієї трагічної даності. У Галичині, де енкаведисти возили священників до єпископа Московського Патріархату, щоб вони погодилися «підписати православ’я», тобто перейти до РПЦ, не треба переконувати людей, яка Церква була державною.

Подібне хотіли створити на початку 1990-их в Україні. Цьому певною мірою завадив прихід до влади президента Леоніда Кучми, який намагався формувати свою парадигму стосунків із Церквою, але, як колишній «червоний директор», бачив у ній вигідного «партнера». І тут маємо парадокс: при президентові Кравчуку УАПЦ переслідували і забороняли. Я говорю це без перебільшень. Мені самому доводилося бути учасником молебнів, які розганяли біля Софії Київської, і ходити по судах, програвати їх через формальні зачіпки (на конверті, який надсилали в суд, була наклеєна не та марка). Пам’ятаю прокурора Віктора Шишкіна, якого звільнили за те, що він скерував протест проти незаконної перереєстрації статуту на іншу юрисдикцію: з УАПЦ на УПЦ КП. Після цього всього часи Кучми стали часом стагнації, але заспокійливої для Церкви. Для УАПЦ створили певний простір, щоправда, її знову пробували об’єднати. Батько нинішнього лідера партії «Слуга народу» Дмитра Разумкова Олександр Разумков у 1995 році керував проєктом об’єднанням УАПЦ і УПЦ КП в єдину УАПЦ КП, але проєкт провалився. За цей задум президент Кучма не став триматися – тут йому треба віддати належне. 1996 – 1999 роки ми проіснували більш-менш нормально. Навіть коли прем’єрові часів Леоніда Кучми Вікторові Ющенку вдалося у 2000 році зламати церковну ситуацію і не дати нам здійснити крок, який абсолютно змінив би сучасну ситуацію в Україні. Тоді було підготовлене все, щоб УАПЦ в Україні ввійшла до складу УАПЦ в діаспорі. Ми вже почали поминати Митрополита Костянтина як предстоятеля, він благословив це, але наші плани були зламані. До кінця президентства Кучми і далі паралельно існували дві юрисдикції УАПЦ: Митрополита Методія і Патріархія, яка продовжувала традиції Патріарха Димитрія і підлягала Митрополитові Константину. Змінилося все тільки з приходом до президентства Віктора Ющенка. Тоді для Церкви почався період волюнтаризму.

Я не говоритиму про недавнє президентство Януковича, хоча до певної міри воно було для Церкви не те що спокійним, а радше нейтральним. Янукович не бавився в імператора, поставленого над Церквами. Попри всі його негативи, порівнюючи його з попередниками, я думаю, що він по-кримінальному чітко (люди з кримінальним минулим якось по-своєму, дуже забобонно входять у церковну спільноту) позиціонував себе як вірний Московського Патріархату, ніколи з цим не ховався і не приховував свої преференції. Це допомагало зрозуміти й оцінити релігійну політику того часу, позиціонувати себе на Майдані українським Церквам і в 2004-ому, і в 2014 році.

Часи президентства Порошенка повернули нас в умови волюнтаризму в Церкві, внесли дух політичного експерименту в життя Православних Церков України. Як на мене, це досить небезпечний період. В останні місяці (я вчився у школі в радянські часи і читав класиків радянської літератури, зокрема «Поднятую целину» Шолохова) я пригадував колективізацію часів СРСР. Чому? Бо переведення парафій Московського Патріархату у Православну Церкву України достеменно нагадувало колективізацію 1930-их… Хіба ж не було випадків у областях, де, коли тиснули з Києва, що треба виконувати «план по парафіях», просто перереєстровували каплиці при військових училищах і лікарнях на іншу конфесію. З цим мирилася УПЦ МП, бо для неї це було зручно – не захоплюють парафії.

Але закінчився і цей етап. Це як у спекотний день виходити з приміщення, охолоджуваного кондиціонером. Надворі ми помічаємо реальний світ довкола нас, а не там, де штучно створені певні температури. І Церква покликана до служіння в реальному світі, а не в утвореному для неї гетто.

Переконувати всіх, що у нас все добре, що у нас відбувається духовне відродження – це обманювати самих себе. За останні роки в різних ситуаціях я десятки разів ставив питання: якщо в нас триває духовне відродження, якщо у нас збудовані тисячі храмів різних конфесій, то чому в цей час мораль нашого народу впала, чому ми стали більше красти, давати хабарів, говорити неправду? Не скажу, що все так однозначно, але хотілося б, щоб екстенсивне зростання Церкви і якісне духовне зростання суспільства відбувалися синхронно. Наразі такої суголосності немає, у тому числі в Галичині. І це найбільший виклик для Церкви, бо приховування від себе довколишньої реальності врешті-решт породжує зневіру. Термін «постправда», за який ми часто ховаємося, дуже зручний для втечі від реальності у віртуальний світ, подібний до зачиненої кімнати з кондиційованим повітрям. Але ж ми живемо в реальному світі, де люди сваряться, розлучаються, ходять до церкви, але вірять у переселення душ і носять червону нитку на руці. На жаль, часто наші земляки шукають Бога зовсім далеко, поза традиційними Церквами. Люди переживають страшні духовні кризи, і навіть священники зрікаються сану або накладають на себе руки. Від цього не можна тікати, реальність потребує нашого визнання, навіть для того, щоб дбати про її зміну. В цьому сенсі Папа Франциск може бути взірцем для нас, християн, незалежно від конфесії, бо дуже жорстко і суворо вміє приймати сучасні реалії і закликати до цього всіх довкола, не ховаючись. Церква не може без кінця вдавати із себе невинну жертву підступних сил, які переслідують її. Церква є частинкою суспільства і має нести свою частку провини за стан суспільства. Це ще один виклик, який єднає всіх нас: і православних, і католиків.

– Той стан суспільства, про який ми зараз говоримо, однозначно пов’язаний із травмами, завданими в часи комуністичного панування, адже гідність людини була знищена. Сьогодні її важко повернути на належний рівень. У чому саме комуністичні часи найбільше вплинули на почуття церковної та народної гідності?

– Коли я вчився у школі, середній і вищій, у нас завжди стан економіки Радянського Союзу порівнювали з 1913 роком. Усе виглядало чудово, бо країна постійно зростала порівняно з тим часом. Думаю, що для нас із вами, для нашого українського суспільства дуже зручно ховатися за часами комунізму і виводити всі наші проблеми з травм, завданих комуною. Я дуже рано через різні причини, про які писав у книзі спогадів, відкрив для себе вразливість комунізму і в 1980-их – на початку 1990-их робив усе, аби його щонайшвидше не стало. Але коли говорити про гідність людини, то вона у нас страждала не тільки в радянські часи. Я викладаю історію української літератури епохи Бароко в Харківському університеті імені Каразіна та в Києво-Могилянській академії. І в своєму лекційному курсі дуже часто й охоче зупиняюся на такій знаковій для нашої літератури книзі, як «Історія Русів». На жаль, її не вивчають у школі. А треба – вдумливо, уважно, з олівцем у руці. Там є надзвичайно важливий епізод: промова Івана Богуна перед прийняттям фатального рішення про союз із Росією. Звичайно, це художня вигадка автора. Навряд чи козацький полковник середини XVII століття міг бути таким далекоглядним і проникливим. Але автор, який жив наприкінці XVIII століття, вже добре знав Російську імперію. Тому і вклав у вуста Богуна слова про те, що союз із Росією буде фатальним для України, бо для росіян не існує людської гідності, немає особистостей: «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі, і в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їхню думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати нічого, а лише рабствувати». Є цар – і все. Кожна людина – це тільки холоп царський, навіть якщо вона дворянин. Для людини, яка жила в Речі Посполитій, була вихована у розумінні республіканських свобод, це було диким. Отже, Російська імперія XVIII, XIX і початку ХХ століття була нічим не краща за Совєтський Союз.

Є ще одна книга, яку нам усім, особливо православним, варто частіше читати. Це «The Origin of Russian Communism» (1937 рік) Миколи Бердяєва, де простежується, як більшовизм виникав як синтез комунізму Карла Маркса і російського православного месіанізму, що формувався з XІV століття. Тенденція до нівелювання людської гідності виростає ще з ідеї «Москви – третього Риму» старця Філофея (1523 – 1524 роки), із «Домостроя» (середина XVI століття). Звичайно, комунізм довів це все до логічного завершення і дав взірець тоталітарної доктрини усьому світові. Спроби втілити цей взірець не припиняються навіть у таких економічно розвинених країнах, як Китай, який – не забуваймо! – зберігає диктатуру комуністичної партії.

Росія тепер не є комуністичною, але імперська ідея в ній домінує. Україна тим паче не є комуністичною і на відміну від Росії не є тоталітарною. Але, будьмо щирі, навіть люди молодшого покоління почуваються в стосунках із владою, поліцейськими чи представниками бюрократичного апарату ніяково, розгублено. Як ми ставимося до президента? Як до лідера нації. На кожних виборах шукаємо того лідера, якому передоручимо всі наші повноваження, і хай він далі веде нас, а ми сидітимемо, бавитимемося в настільні ігри тощо. Натомість чиновники нехай вирішують замість мене побутові проблеми аж до прибирання перед моїм власним помешканням.

Оце все і є дуже багатоманітними виявами апатії, яка проявляється в сучасному світі у намаганні втекти від реальних проблем. Коли я їду в метро на лекції чи до храму, то бачу, що дві третини людей сидять зі смартфонами і слухають аудіо, дивляться фільми або, найчастіше, грають в ігри. Вони виключаються з реальності. Я думав, що всюди у світі так. Та коли на запрошення владики Бориса був у Парижі і там теж їхав у метро, то побачив, що парижани читають книжки. Причому серйозні. У нас таке нечасто зустрінеш. Не кажу, що людина на Заході принципово відмінна від нашої, але якраз тут ми можемо говорити про фатальність успадкованого з імперських часів невміння реалізувати власні здібності, боронити свої права.

Мені, як східному українцеві, ніяково говорити про це галичанам, зокрема читачам «Патріярхату», який виходить у Львові. Але в нас побутує стереотип, що галичани більше запобігливі перед начальством і менш здатні захищати почуття власної гідності, аніж східні українці. Дивна річ: у Галичині й на Закарпатті не було комунізму так довго, як у нас, але комплекс меншовартості залишився. У чому тут річ? Слід визнати, що в царській Росії українець міг досягнути дуже високих щаблів адміністративної драбини. Це неправда, що у царській Росії українців гнобили як націю. Нас просто не визнавали за націю. Українець міг бути канцлером імператриці, проте не мав почуватися українцем. Малоросом – будь ласка. І хай би навіть говорив українською, це мало тільки виставляти його на посміховисько. Він не був замкнений у національному гетто, мав можливості для зростання, почувався рівноправною частиною суспільства, хоча насправді був лише «тяглом у поїздах бистроїзних» імперії, як писав Франко в поемі «Мойсей».

А в Галичині українець, греко-католик, був замкнений у етноконфесійному гетто. Це було дуже виграшним для нашої національної культури. Це зберігало мову, консервувало ідентичність, але багато в чому травмувало психіку. Ці травми приховані, їх галичани не люблять виносити назовні, але несуть у собі досі. З величезною пошаною ставлюся до галичан, дуже люблю Львів, буваю тут кілька разів на рік, але мені боляче, що вихідців із Галичини майже нема у вищих ешелонах влади. Чому якщо виходець із Галичини стає спікером парламенту, то стає й об’єктом кпинів, комедійним персонажем? Це глибока психологічна проблема, що потребує глибоких роздумів.

Для зцілення від комплексів меншовартості треба відкрити в собі це болюче минуле, не ховатися від нього, виявити його назовні. Коли бур’ян виростає, треба зривати не його верхівку, а шукати корінь, висмикувати його, викидати. Цей бур’ян – недостатня повага до власної гідності, через яку українці так часто виступають предметом кпинів і в росіян, і в поляків. Ці корені треба в собі віднаходити і нищити нещадно, не допускати, щоб вони розвинулися в молодого покоління.

Що можемо для цього зробити ми, старше покоління? Я своїм парафіянам завжди кажу: «Вчіться до дитини ставитися як до особи з власною гідністю, не повчайте на кожному кроці, не осмикуйте, дослухайтеся до неї, давайте їй право вибору, не змушуйте робити те, чого вона не хоче». Не кажу, що треба залишати дитину напризволяще, але треба змалечку дати їй можливість учитися користуватися даром свободи. Це дар, талант, який треба розвивати. Треба давати простір для зростання.

– Чи бачите конкретні інструменти, які могла б використовувати держава для виховання в народу почуття гідності, а з другого боку – Церква для своєї пастви?

– Ми зробили надмірний акцент на понятті держави і рідко звертаємося до поняття нації, громадського інституту. Це паралізує громадянське суспільство. У нас що не вибори, то змагання не партій, а груп прихильників того чи того лідера, які ситуативно складаються, а потім завмирають і зникають. Держава не повинна керувати нами, вона може тільки створювати сприятливі умови. Держава тим краща, що менше ми її помічаємо. Вона повинна бути жорсткою, коли змушує нас платити податки, виконувати загальнообов’язкові правила, переходити вулицю в належному місці тощо. Президент Зеленський є для нас не усвідомленим ще дарунком долі, бо профанує фетиш президентської посади, фетиш, що його ми винесли з імперського, а не тільки комуністичного минулого. Роками, обираючи президента, ми уявляли його чудотворцем, який змінить геть усе в Україні. І от з’являється така особистість, яка не вміє правильно говорити, яка не має зеленого поняття про те, як керувати державою, і це вводить нас у розпач. Мовляв, що це таке, як так може бути?! А може, це послання, меседж для нас, щоб ми задумалися: а ким є президент для нас? Це ж наш найманий службовець, з якого ми повинні питати, вимагати, якого ми повинні картати за кожен його неправильний жест… Держава повинна бути нашим спільним знаряддям, а для цього нам потрібно усвідомити себе як націю, українську націю зі своїми традиціями, яка існувала задовго до будь-якої держави, яка творила свою державу і 30 червня 1941 року, і 22 січня 1918 року і задовго до того – в часи гетьманські та княжі.

Держави змінюються, а нації залишаються. І титульна нація зобов’язана мати свої інститути, через які вона впливає на державу, власні понадпартійні структури. У цьому відношенні суспільно важливі Церкви, які належать до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Адже остання починає поволі відігравати свою несподівано позитивну роль – підказує нам, як треба діяти. Наша «Просвіта», незалежні профспілки, яких ще немає, повинні запрацювати і чинити тиск на державу, керувати нею, не входячи в її структури. Наприклад, справді абсурдно, коли успішний бізнесмен іде у Верховну Раду, щоби сидіти й писати закони, замість того, щоб керувати своєю фірмою, чи, як Володимир В’ятрович, який успішно керував Інститутом національної пам’яті, раптом зібрався йти в депутати і просиджувати час у Раді, який міг би набагато продуктивніше реалізувати деінде.

Отже, перед нами відкривається важлива перспектива нового прочитання ідеї держави. Зрозуміло, що олігархічна система ще готує для нас низку важких експериментів. Перші наслідки вже маємо в історії довкола перейменування проспекту Петра Григоренка у Харкові, якому наш одіозний мер запрагнув повернути ім’я маршала Жукова. Наразі це зовнішні, декоративні елементи нашої національної державності. Але є ще закони, які мають стратегічне значення і які перебувають під загрозою. Нам треба навчитися читати ці закони, розуміти їх, дотримуватися їх. Треба вчитися бути громадянами. Коли ми навчилися цього, можемо питати з держави.

– На початку 1990-их відносини між Церквами були досить складні. Така ситуація не робила честі нікому і загалом кидала тінь на релігійну сферу. Ситуація змінилася, але попри те, напевне, у міжцерковних відносинах залишились якісь недопрацювання. Яке «домашнє завдання» нам треба виконати, щоби наші братерські стосунки потеплішали?

– Наша справді фундаментальна проблема – духовне зростання і парафіян, і священників. У 1990-их була ілюзія, що, мовляв, старше покоління, яке пройшло совєтську школу, винне в усіх колізіях. Ось воно відійде, прийдуть молоді, й тоді настане зовсім інше життя.

Я викладаю в університеті з 1981 року філологам і журналістам. Тож наведу за приклад журналістів, які на початку 1990-их були дуже відповідальні, сумлінні, але з кожним роком якість журналістики погіршувалася. На межі століть я помітив, що юнаки та дівчата ще з першого курсу готові продатися будь-кому, хто більше заплатить, бачать себе на послугах великого бізнесу. Молода людина вразлива до кон’юнктури, до моди і ще не має сили протистояти їхньому впливу. А добрих взірців так мало…

Боюся, що священники, які приходили після 1991 року в Церкву, були інакше налаштовані, аніж ті, які приходили у 1970 – 1980 роках. Вибір служіння в УГКЦ вимагав виняткової мужності та непохитної віри. Навіть у Московському Патріархаті попри те, що там священників масово вербували в КГБ і вони перебували під постійним наглядом парторганів, клирик мав усвідомлювати, що йде на конфлікт із владою, принаймні конфлікт ідеологічний. Зараз цього бракує. Тому часто священник не має в собі елемента нонконформізму, необхідного кожному. Чи плекають його в семінаріях? Дуже сумніваюсь.

Ще одне поняття, яке було дощенту спрофановане за останні півстоліття, це екуменізм. Є глибоко шанований мною Інститут екуменічних студій при УКУ, але його існування, мені здається, ще не вплинуло радикально на саме тлумачення цього терміна в Україні. Екуменічний рух кінця ХХ століття був прикриттям для спроб Совєтського Союзу впливати через церковну єрархію на міжнародну політику. Мені, людині, яка читала «Журнал Московской Патриархии» у 1970 – 1980-их, дуже добре це відомо. Очевидно, тепер мовиться про нове формування семінаристів. Нещодавно на круглому конфестолі у Києві Людмила Олександрівна Филипович, голова секції релігієзнавства при Інституті філософії України, розпачливо розповідала про те, що була в семінарії нової Церкви (ПЦУ), в яку вона вірить і до створення якої доклалася, та спитала семінаристів, як вони ставляться до прохання УГКЦ про відправу Служби Божої в соборі Святої Софії Київської на Благовіщення. І була приголомшена тим, з якою агресією та одностайністю семінаристи почали проти цього протестувати. Тобто нове покоління священників, яке щойно формується в семінарії, вже перейняте духом конфесійного ексклюзивізму. Чи можуть старші навчити його думати й поводитися інакше? За однієї умови: якщо керуватимуться в Церкві заповідями любові, а не змагальним духом світу. І якщо усвідомлять, що Церква входить у секулярне суспільство, гідна присутність у якому можлива лише за умови повсякчасного демонстрування християнської солідарності.

Своїм священникам і парафіянам я завжди кажу, що вони не повинні покладатися на слово, яким навчають: хай навчають своєю поведінкою, своїм життям, своєю усмішкою, якої нам бракує в стосунках з іншими людьми. Оця відкритість, готовність до пошани гідності іншої людини – невеличкі, але важливі кроки до наших майбутніх кращих стосунків. Ще з часів, коли я де-факто був керуючим справами Патріархії УАПЦ (цікаво, але де-юре я ним лишаюся досі), пам’ятаю жорсткі конфлікти між греко-католицькими і православними громадами. Знаю, що на місцях уже спокійніше, що вже нема викличних протистоянь, але не треба мати ілюзій і вважати, що все добре. Загоєння ран початку 1990-их – це справа майбутнього, до цього треба ставитися спокійно, не форсувати події. Але це єдина мотивована Євангелієм стратегія діяльного, ефективного служіння Христової Церкви в Україні ХХІ століття. Церкви, яку вся логіка національної історії та виклики сьогодення спрямовують на шлях консолідації на ґрунті нашої спільної київської, святософійської спадщини. Консолідації не заради відродження певних історично пережитих структур і звичаїв, а в ім’я реалізації виняткової місії Церкви – сміливого провадження нашого народу в майбутнє. Місії духовного лідера нації.

Розмовляв Володимир Мороз

Необхідність швидко відгукуватися на виклики сучасності – одне з головних завдань Церкви, і тут київська традиція дає значний аванс: місійність першочергово укорінена в ній, акцентує архиєпископ Ігор Ісіченко. Владика люб’язно ділиться з читачами «Патріярхату» думками про те, що означає «доростати до патріярхату», про актуальність спадщини митрополита Петра Могили і небезпеки інструменталізації Церкви.

– Преосвященний владико Ігоре, ви є свідком відродження Церкви після часів комуністичного переслідування. На вашу думку, які процеси, пов’язані з відродженням Церкви, залишилися в тіні, а які недостатньо осмислені та неналежно оцінені?

–  «Відродження» – досить контроверсійний і небезпечний термін, адже він передбачає існування в минулому ідеального стану, до якого необхідно було б повернутись. А оскільки я займався історією нашої культури і літератури крізь призму історії Церкви, не можу назвати жодного такого ідеального періоду в історії духовного життя нашого народу і, відповідно, української Церкви. Та в цій історії виринають тенденції, які, можливо, не були реалізовані в минулому і які годилося б реалізувати тепер. Власне кажучи, сьогодні те, що оприявнюється після 30 років більш-менш вільного існування Церкви в Україні, це необхідність оперативно відгукуватися на нові виклики, це місійність Церкви. Власне це, може, і є одна з тих ключових рис Київської Церкви, яка з різних причин утвердилася в ній від початку. Адже в античний світ Церква приходила як релігія рабів і малоосвічених людей, що протистояла культурі філософів. Зрештою, слово «філософія» у ранньому християнстві було радше лайливим, аніж позитивним. У нашу ситуацію, в Київську Русь, Церква приходила як релігія книги та освіти і протягом всього свого існування до ХХ століття включно була пов’язана з несенням освіти. Як це не парадоксально, така місія тривала й у ХХ столітті: адже саме церковні інституції в діаспорі пов’язували нашу спільноту і забезпечували тяглість її зв’язку з національною традицією, трансплантованою на різні континенти. При церквах існували не тільки суботні школи, а й відділи Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Всеукраїнська вільна академія наук продовжувала своє існування в діаспорі значною мірою завдяки церковному спонсорству. Думаю, для журналу «Патріярхат» зайве говорити про роль УГКЦ для розвитку української культури в діаспорі. Але не забуваймо про Патріарха Мстислава, який, тільки-но повернувшись до нас, до Харкова, передусім подарував п’ять книг «Історії Української Православної Церкви», хвалився перед нами тими культурними проєктами, які реалізував у діаспорі. Він наприкінці ХХ століття у місто, яке без перебільшення було і певною мірою залишається інтелектуальною столицею України, ніс розуміння того, що Церква є носієм не лише віри, а й інтелекту, освіти. Цей інтелектуальний потенціал Церкви не вдалося реалізувати в Україні, бо ми дозволили ці 30 років визискувати ідею церковного відродження різного роду політикам, які намагалися пов’язати її зі своїми електоральними зацікавленнями, а також «ентузіастам» від народознавства, які хотіли опустити роль Церкви до одного зі складників культурної традиції.

Нема що говорити, Церква виконує і цю роль, але ж значно важливіша інша її роль – духовне оздоровлення нації. Коли ми споглядаємо трагічні моменти протистояння політичних сил під час визвольних змагань 1917 – 1921 років або дивимося на абсурдне взаємне поборювання носіїв ідеологічно близьких позицій у наш час, то забуваємо, що в нас понад 1000 років існує духовна сила, яка за своєю природою і покликанням здатна протистояти всім поділам. Можливо, для нас сьогодні прочитання духовної традиції – це повернення навіть не так до постатей Петра Могили чи Іпатія Потія, як до сповідницького досвіду князів Бориса і Гліба, які у виборі між духовним та світським (політичною боротьбою) чинниками обрали абсурдний, з погляду повсякденної логіки, шлях протистояння братовбивчій боротьбі через категоричну відмову від участі в ній. Це також одна з непрочитаних сторінок нашої історії, яка сьогодні дуже потрібна. Я захоплююся владиками Борисом Ґудзяком і Глібом Лончиною, які у Західній Європі започаткували повернення до борисоглібської традиції. Мені зворушливо згадувати, що владика Борис запросив мене на один із експериментальних заходів, запропонованих УКУ після останнього Майдану щойно урухомленій Верховній Раді, – бесіду про спадщину Бориса і Гліба. Здається, це було на світанку ювілейного, на жаль, змарнованого за іншими справами 2015 року – року спогаду про подвиг цих князів.

– Період, у який ми живемо, останні 20-30 років, видається мені дуже схожим на період керування Церквою Петра Могили. Що скажете на це? На що Київській Церкві загалом варто звернути увагу, який урок із того періоду варто винести?

– Впродовж останніх трьох років у своїх літературознавчих пошуках я був зосереджений на відтинку передмогилянському і ранньомогилянському. Цей період не такий уже й суголосний нашому часові. Хоча тенденції, які зароджувалися в ранньомогилянський період і були відчуті митрополитом Петром Могилою, оприявнюються й сьогодні. На поверхні лежать дві ключові взаємопов’язані проблеми: російське домінування в Україні – домінування російської імперської культури та ідеології – і в той же час дивним та парадоксальним чином пов’язаний із цим популізм. Початок XVII століття був періодом розбрату, коли після Берестейської угоди виокремилася частина Церкви, яка відмовилася визнавати Берестейську угоду.

У Православній Церкві не завжди прийнято називати історичні реалії своїми іменами, але якщо ми будемо застосовувати сучасну термінологію, то хто організував цей розбрат? Олігархи. Бо ким був князь Костянтин-Василь Острозький? Попри величезну його роль в історії нашої культури, він був класичним олігархом, який узяв на себе, як Новінський тепер, право опікуватися Церквою. І спробував використати право патронату так, щоб Церква корилася не народові. Представники аристократії українського походження бажали мати Церкву, може, не за служницю, але в усякому разі за виконавицю своїх запитів. Припускаю, що ці запити були породжені найкращими почуттями, але почуттями своєрідними, обумовленими певним суспільним середовищем, як і сьогодні.

З другого боку, логіка подій впровадила в це середовище таку креативну й одночасно руйнівну силу, як козацтво. Мабуть, ніхто краще за В’ячеслава Липинського не прочитав цього козацького досвіду… На жаль, ми й досі засліплені козакофільством романтичних часів, яке позначилося на всій українській патріотичній спільноті. Визнаючи унікальну роль козацтва у формуванні української ідентичності, не слід забувати, що воно було керованою власними становими амбіціями масою. І ось тут напрошуються аналогії із сучасною хворобою, яка сформувала електоральні настрої на виборах 2019 року… Масова свідомість швидше підхоплює примітивні та прості гасла, які не потребують того, щоб над ними замислюватися. «За віру православну!» – прекрасне гасло, але воно було сприйняте вузько, прагматично і спричинилося до того, що у 1620 році була створена структура, яка нібито задовольняла запити тієї частини Церкви, що залишилася у православ’ї, але несла в собі величезну небезпеку поступливості перед північним вектором свого розвитку.

Років два тому, коли в Києві проходив черговий конгрес україністів, я готував доповідь на основі аналізу діалогу Захарії Копистинського і Лева Кревзи. Коли уважно читати «Палінодію» Копистинського – величезний фоліант, то, попри чудову українську мову і глибокі богословські знання автора, широке використання ним патристичної літератури, помічаємо кілька дуже небезпечних тенденцій, які й сьогодні домінують на вебсайтах Української Православної Церкви Московського Патріархату. Це ідеалізація традиції, акцентування на необхідності лучитися Малій Русі з Великою. Практично тут уже з’являється тенденція впровадження в українську церковну лексику цього безневинного – у грецькому розумінні – терміна «Μικρὰ Ῥωσσία», який первісно означав корінну, материкову Русь на відміну від «Μεγάλη Ῥωσσία» – Русі діаспорної. І вже у цей час він переосмислюється: у Копистинського закладається хвороба малоросійства, яка потім у тому ж середовищі київських книжників обернеться найстрашнішою, мабуть, інтелектуальною провиною київського книжного середовища перед українським народом. Мовиться про Синопсис 1674 року, який ми сором’язливо замовчуємо, але який, по суті, був добровільним презентуванням київськими книжниками моделі імперії триєдиного «руського» народу. Петрові І не лишалося нічого іншого, як запросити одного з прихильників цієї ідеї – Феофана Прокоповича та інкультурувати її в свою політичну практику. Народжувалася ж вона не в Росії, а в Києві. І народжувалася в перебігу драматичного протистояння, яке оприявнилося на початку XVII століття.

Петро Могила був людиною, закоріненою у східну християнську традицію. Водночас він людина, яка дуже болюче відчувала межу цивілізацій Заходу і Сходу не в розумінні християнства західного і східного, а у вимірі зустрічі християнства та ісламу. Petru Movilă походив із Молдови й Волощини – князівств, які були васальними Оттоманській Порті. Його близькі родичі гинули в міжусобних війнах, які інспірувалися втручанням турецької влади. Він, людина високої освіти, відчував ці тенденції, відчував небезпеку популізму. Козацьким повстанням він категорично протистояв. Спеціально для збірника, який, сподіваюся, невдовзі вийде таки в УКУ, я написав статтю про вірш-некролог на похорон Сильвестра Косова – наступника Петра Могили. В часі роботи над цією розвідкою я з внутрішньою посмішкою розуміння читав про проблеми Косова, який мав зустрічати в Києві то одних завойовників, то інших, виходячи їм назустріч… московських бояр разом із ними. Але перед московськими послами він виголошував промову про апостола Андрія Первозваного, який хрестив Київ задовго до того, як християнська віра прийшла на північ. Він виношував ідею універсального діалогу. Чи була це унія в тому розумінні, як писав Аркадій Жуковський, – складне питання. Принаймні думаю, що ті суголосні думки, які виношуються сьогодні в діалогах Папи Франциска і Патріарха Вартоломія, були б абсолютно близькі та зрозумілі Петру Могилі, він би їх підтримав. Не випадково і Мелетій Смотрицький згадує про перші зустрічі з митрополитом Йовом Борецьким та Петром Могилою (здається, тоді ще навіть не архимандритом Києво-Печерської лаври) як про зустріч однодумців, які шукали вихід із занепаду, прагнули відвернути конфлікти в середовищі українців. Він був людиною інтелектуально розвиненою, глибоко побожною, аскетичною. Це згадують всі ті, що залишили про нього спогади. Але водночас він був людиною доволі жорсткою в управлінні, можна сказати, в якомусь сенсі авторитарною, бо дбав про єрархічність Церкви, про вихід з-під домінування політичних сил, які на неї впливали. Саме при Могилі припинилося брутальне втручання в церковне життя братств, які наприкінці XVI століття перетворилися з допоміжної сили Церкви на силу, яка нею намагалася керувати.

Коли миряни керують Церквою, це часом виливається у змагання з силою Святого Духа. Що зовсім не означає необхідність усунути мирян від адміністрування Церквою. В жодному разі! Українська Церква завжди була сильною активністю мирян. Галичина значною мірою зберегла цю традицію. На сході України за останні століття ця традиція була майже втрачена. Відбулося відчуження мирян від Церкви, що стала сприйматися в суто прагматичному вимірі як фірма для відправи треб. Наша спільна турбота сьогодні – залучити до активного церковного життя в межах своїх повноважень усі єрархічні складники: і єпископат, і священників, і мирян. Це не означає, що всі повинні керувати Церквою демократичним шляхом, який і в політичному житті спричиняє несподівані повороти, як цього року в Україні. Ми повинні бути чемними, активними, слухняними, ініціативними частинками церковного тіла, пам’ятаючи, що главою Церкви є Христос, а не ми з вами. Відтак конструктивна участь у церковному житті можлива за однієї умови: коли ми дослухаємося до Божої волі й діємо суголосно їй. Це дозволить нам подолати внутрішній бар’єр, який існує в багатьох, особливо молодих людей. Вони можуть зайти до храму, як до музею, подивитися, постояти скраєчку, може, поставити свічку, але так і не відчути себе частиною зібраної в ньому спільноти. Апатичне, споглядальне ставлення до спільноти визначає і відчуженість абсолютної більшості хрещених українців від реального церковного життя чи то на парафіяльному, чи на єпархіяльному рівні.

Традиція Петра Могили для нас дуже актуальна. Потрібна нам і сміливість Петра Могили, бо ми й тепер дуже часто очікуємо розв’язання наших проблем кимось ззовні. Данайським даром для Православної Церкви України став томос, здобутий стараннями президента Петра Порошенка. Попри свою безперечну позитивну роль для української церковної спільноти, томос перетворює Церкву на статиста. Ні для кого не секрет, що його здобуто силами політиків завдяки колишньому президентові та його оточенню. Світські високопосадовці їздили до Стамбула, збирали в Адміністрації президента представників конфесій, диктували їм умови об’єднання, пробували зібрати єпископів Московського Патріархату. Зрештою, церковні єрархи передали ініціативу владі, яка довела справу томосу до успішного завершення. Але Церква перетворилася на виконавця. І це надзвичайно вразлива роль у світлі нової реальності, коли вибори змінили структуру влади. Мені здається, для Православної Церкви України ця зміна є надзвичайно цінним подарунком, бо ПЦУ нарешті залишена віч-на-віч зі своїми проблемами і має вчитися розв’язувати їх самостійно.

Я, хоч і не вихований у католицькій традиції, розумію принципову відмінність єрархічного устрою Католицької Церкви від Східних Церков. Тож мене захопило недавнє інтерв’ю Блаженнішого Патріарха Святослава, в якому він нагадав, що патріархат твориться не іноземними центрами, а самою Церквою¹. І УГКЦ, яка є частиною Католицької Церкви та перебуває в синівській покорі Папі, дає нам усім приклад і заклик до прочитання в церковному контексті слів класика: «Не пора, не пора». Я не кажу, що нам не треба служити ні Римові, ні Константинополю. Маємо їм служити, маємо визнавати старших за себе в родині християнських Церков, маємо визнавати Апостольський Престол як престол святого Петра, бо ж недарма у нашій традиції Петро і Павло називаються первоверховними апостолами. Але при тому не годиться перекладати на Рим, Константинополь чи тим паче на Москву розв’язання наших внутрішніх проблем. Не можна перебувати у Церкві в ролі пасивного спостерігача. Не цього очікує від нас Христос. Він не каже до апостолів: «Стійте на місці, я все за вас зроблю». Він каже: «Ідіть за мною». Цей потужний поклик лунає до нас і від Петра Могили. Дивіться, скільки він зробив того, чого, начебто, не мав би робити! Адже в час, коли існував патріарший центр – Константинополь, київський митрополит був скромним очільником не окремої Церкви, а лише її частинки. Петро Могила перебирає на себе написання Катехизму, впорядковує Требник, рівного якому не було до того часу і нема досі, готує з однодумцями «Λίθος», який був не так полемічним твором, як заохоченням до конструктивного міжконфесійного діалогу. Петро Могила дає нам взірець партнерських стосунків з іншою традицією, з визнанням її здобутків і вимогою шанування гідності партнера в діалозі.

– Він робив ті кроки, які робить сьогодні УГКЦ, які є дуже необхідні на шляху зростання Церкви до рівня патріархату.

– Я б додав ще: намагається робити поки що одна тільки УГКЦ. Чому Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ у 2015 році звернулася з проханням про діалог до єпископату УГКЦ? Бо на той час лише УГКЦ була єдиною конструктивною силою, яка творчо розвивала і розвиває традиції Київської митрополії. Не лише поберестейської, а й часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

У східних православних середовищах усе частіше лунають голоси, які ставлять за приклад цю модель і закликають долучитися до неї. Дуже приємно, що сьогодні такі голоси лунають і з середовища Митрополита Епіфанія. Не знаю, наскільки воно здатне переламати руйнівні тенденції, раніше закладені в частинах, поєднаних під дахом томосу минулого року, але розуміння цього є. І приємно, що Блаженніший Патріарх Святослав постійно розкриває братні обійми Митрополитові Епіфанію, запрошує простувати разом, не ставлячи себе у становище старшого брата. Бо ж якраз у Церкві завжди програє той, хто позиціонує себе як старший. Христос закликав усіх нас бути найменшими, і біля Христа найстаршим є той, хто здатен відчути себе найменшим, хто здатен бути учнем, а не вчителем. Треба бути наполегливими, послідовними, сміливими, але не амбітними у здійсненні ініціатив: бути, як Петро Могила. Мені здається, що якраз тут УГКЦ завдяки низці попередників Блаженнішого Святослава вже створила майданчик, що може об’єднати всіх нас так, як об’єднує багато років Український католицький університет. Недарма в УКУ їдуть представники різних конфесій, у тому числі Московського Патріархату. Як я знаю, це єдиний майданчик, де вони почуваються більш-менш комфортно. Саме цю модель треба розвивати, шукаючи нове, можна сказати, постмодерне, розуміння помісності, єрархічності Церкви, першості Римського Архиєрея. Цю модель опрацьовує богослов’я УГКЦ, і вона цілком прийнятна для Православних Церков. Не думаю, що хтось може навести неспростовні богословські контраргументи супроти неї.

– Чи всім частинам Православної Церкви досі притаманна симфонія Церкви та держави і чи неусвідомлення себе повною мірою Церквою Христовою веде до залежності та спотвореної співпраці з владою?

– У своєму питанні ви вже частково дали відповідь. Мені нічого не залишається, як погодитися. Додам тільки, що минуле століття через катастрофічні події в країнах православного кола дало несподіваний і властивий парадоксальності Божого Провидіння виклик – виклик діаспори. Структура УАПЦ, що склалася в діаспорі через трагічні обставини вигнання, особливо драматичного для східних українців після Другої світової війни, створила модель, яка мені здавалася дуже продуктивною для посткомуністичної України. Це модель Церкви, здатної діяти в партнерстві з державою, але незалежно від неї, спроможної творити соборне тіло в єдності з іншими Церквами, зберігаючи власну ідентичність.

На превеликий жаль, Церква в Україні почала відроджуватися, коли наша Церква в діаспорі уже завмирала. Не було жодного єпископа, який би переїхав сюди. Єдиний владика, який відчував Україну, жив нею і через якого я згодився прийняти єпископський сан, це Патріарх Мстислав. Він мав тоді понад 90 років, тому не міг провадити Церкву в Україні довго. Після його смерті наша Церква ввійшла у єдність з Константинопольським Патріархатом або радше приєдналася до нього на правах окремих єпархій, зберігаючи свою окремішність у Північній і Південній Америці, Західній Європі та Австралії. Ми згодилися й на це. До часу, коли наша Церква в діаспорі не відмовилась остаточно від єдності з Церквою в Україні, я зберігав надію. Тільки тоді, коли 2015 року стало очевидним, що ця Церква стала на шлях інтегрування з різноетнічними частинами Православної Церкви на згаданих територіях, ми були змушені шукати свого місця у новій реальності. І мені здається, для України сьогодні, коли ми змарнували школу нашої Церкви в діаспорі, відкритим залишається один шлях – його ми й обрали. Я не заперечую, що Православна Церква України через дію благодаті Святого Духа зможе також знайти в собі творчі сили, які допоможуть їй стати на шлях аналогічного пошуку. Тим паче, що після краху імперії та внаслідок секуляризації суспільства не має перспективи Церква як ідеологічний відділ держави. На Православних Церквах, які й далі зберігають на собі відбиток симфонії, це рано чи пізно позначиться. Ми маємо дуже небезпечний приклад Росії, де позірно могутня Російська Православна Церква щораз більше втрачає довіру простих людей, особливо в середовищі інтелектуальних верств Російської Федерації. Це для нас є застереженням, уроком та імпульсом на майбутнє. Ми всі шукаємо одного – розуміння того, як зберегти в собі дух апостольського служіння, простування за Христом, до якого нас закликає Господь. І всі ми, усвідомлюючи себе частинками та спадкоємцями Київської митрополії, повинні тяжіти до єдності. Дуже своєчасним і доречним став на початку цього року Пастирський лист Патріарха Святослава про Святу Софію². Досвід Святої Софії, необхідність його прочитання є теж нагодою, що допомагає нам відчути силу минулого і велич викликів майбутнього.

Продовження в наступному числі

Серед концептуально найвагоміших ідей, котрі залишила нам гуманістика минулого сторіччя, варто виділити антиномію мови і мовлення в лінгвістичній концепції Фердинанда де Соссюра (1857 – 1913 рр. ). Саме зрослі на її основі погляди на суспільну комунікацію допомагають нам відчути варіативність змістів дискурсу, обумовлену його функціонуванням у інформаційному просторі. Авторський задум істотно трансформується або й цілком переінакшується залежно від контексту, від характеристик носія інформації, від рецептивної настанови адресата та його культурних кодів.

Реальна комунікативна ситуація виявляє в мовному контенті широку палітру змістотворчих чинників, здатних суттєво розширити, змінити чи спотворити автентичний текст слова або й усього повідомлення. Релятивістське ж трактування істинності інформації взагалі ставить під сумнів її адекватне сприйняття адресатом, легітимізуючи деформації змісту залежно від суспільної кон’юнктури.

Постправда починається з цинічного Пилатового «Що є правда?» (Ів. 18, 38). А вже потім констатаційне «Ісус Назарянин, Цар Юдейський» (Ів. 19, 19) перетворюється в його парадигматичній моделі на знущальний випад проти месіанських очікувань ненависних Пилатові юдеїв, а водночас на жорстоку насмішку над страченим сіромахою.

Нещодавно на презентації нам із отцем Михайлом Димидом довелося відповідати на питання про те, чому б усьому народові не об’єднатися довкола проекту перетворення України на християнську державу – проекту «Християнської України». Самé питання не позбавлене провокаційного підтексту: ну хіба ж може духовна особа заперечити проти надання її державі християнського змісту? Додається до цього інший, політичний нюанс: адже ж із 2006 року існує громадське об’єднання «Християнська Україна», котре ставить за мету «сприяння формуванню державницької ідеології, основаної на Божому Законі та тисячолітній християнській традиції Українського народу, і побудову християнської Держави».

Не викликає сумніву, що суспільна місія кожного члена Церкви визначається метою змінювати довколишній світ відповідно до євангельських ідеалів. Але чи потребує це делегування повноважень, належних Церкві, державним інституціям або політичним партіям? І в якому разі держава дістала б право іменуватися християнською?

Колись блаженної пам’яті Патріарх Любомир Гузар зауважив, що заборонив би партіям включати до своєї назви визначення «християнська». Справді, історія не лише української, але й загалом європейської християнської демократії рясніє скандалами, розколами, іншими прикрими епізодами, що дискредитують як самих їх учасників, так і Церкву, нібито ними репрезентовану.

Євромайдан, що розпочався 21 листопада 2013 року як реакція на відмову уряду Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом, поляризував українське суспільство на прихильників євроінтеграції та симпатиків союзу з Росією. І хоча вже з 30 листопада 2013-го протестні акції переросли в Революцію Гідності, євроінтеграційна риторика міцно вросла у свідомість найдинамічнішої частини суспільства. Оперуючи цією риторикою, мільйони українців не помічають її принизливого підтексту: адже вони не лише ігнорують геополітичні реалії, а й відкидають тисячолітній досвід повноцінної присутності власної країни в європейському цивілізаційному просторі. Не будучи членом Євросоюзу, як і Швейцарія, Норвегія, Фінляндія, Україна нікуди не дівалася з Європи.

Небезпека ж ототожнення понять «Європа» і «Євросоюз» виявляється в беззастережному прийнятті сформованої в неоліберальних середовищах системи вартостей останнього. Параноїдальна критика європейського способу життя проросійськими політиками та відчутна перевага побутових умов і оплати праці в країнах Євросоюзу стимулювали захоплене жонглювання ідеєю євроінтеграції як запоруки виходу зі стану принизливого животіння сучасного пересічного українця. Попри те, що «Брекзит», події в Каталонії, а ще більше – зверхні заяви високопосадовців Угорщини й Польщі дещо охолодили запал єврооптимістів, євроінтеграція в суспільній свідомості, по суті, змінила утопічну перспективу побудови комунізму.

Отже, і євроінтеграція може стати небезпечною пасткою для нашої національної та релігійної ідентичності. Розуміння цього не повинно означати відмови від зближення з Європейським Союзом. Але варто обережно і вдумливо оперувати євроінтеграційною риторикою, щоб не створювати в національній свідомості утопій, розчарування в яких здатне спровокувати ксенофобічну реакцію.

Широко вживаний на позначення російсько-української війни термін «АТО» до певної міри зрозумілий як поступка дипломатичним спробам уникнути розширення військового конфлікту й заохотити до допомоги Україні зарубіжні уряди, для яких слово «терор» є нині найпершим знаком небезпеки. Але психологічно термін «АТО» сприймається як втеча від реальності війни, жорстокої, кривавої війни з російськими агресорами, що не може не обурювати її учасників і жертв. Наслідком цього стає роздмухування істерії довкола звинувачень української влади у відмові від загальнонаціональної мобілізації для боротьби з ворогом, слабкодухості, навіть капітулянтстві.

В сучасному українському інформаційному просторі вживання терміна «АТО» слугує знаком лояльності до Президентської адміністрації та уряду, а відтак певною риторичною проекцією поляризації суспільства в ставленні до російсько-української війни. Є, однак, інший, аксіологічний вимір. Хіба не очевидна принципова різниця семантики висловів «герой//ветеран АТО» й «герой//ветеран визвольної//вітчизняної війни»?

Коли скромний і навіть грайливий Євромайдан перетворився на революційний простір, над ним знялися червоно-чорні прапори та залунали партійні вітання ОУН: «Слава Україні! – Героям слава!». Націоналістична риторика легітимізувалася в промовах донедавна цілком респектабельних політиків із космополітичного сектору, а з початком російської агресії стала невід’ємним складником патріотичного лексикону. Очевидно, це не могло не бути використане пропагандою сусідніх країн – не лише Російської Федерації. Як би зле не надавалися наші російськомовні високопосадовці на роль націоналістів, вони змушені були опановувати принаймні елементи відповідної риторики, хоча часом у них мимоволі проривалися вислови на кшталт «цинічні бандери».

Це мало неоднозначні наслідки. З одного боку, приймаючи нові для себе правила гри, чиновники «майданного призову» підіграли міфові про прихід до влади в Україні «націоналістичної хунти». З другого боку – ця нова ігрова ситуація розмиває, якщо не руйнує, ідеалізований образ націоналіста-борця за національну справедливість, успадкований з міжвоєнних та повоєнних часів. Цинічне визискування націоналістичної риторики прагматиками й кон’юнктурниками відштовхує від ідей Дмитра Донцова й Степана Ленкавського певну частину їхніх потенційних прихильників.

Реакцією на розширення дискурсивних меж оперування націоналістичною фразеологією стає свідома підміна понять «патріотизм» – «націоналізм» – «фашизм». Часто до цього прийому вдаються політтехнологи попри те, що більшість із них ще замолоду вчили слова Володимира Леніна: «Потрібно відрізняти націоналізм нації гноблячої і націоналізм нації пригнобленої, націоналізм великої нації і націоналізм нації маленької». Процеси дерусифікації мовного режиму, оздоровлення історичної пам’яті, подолання комплексів меншовартості, боротьбу за звільнення окупованих територій навряд чи можна визначати словом «націоналізм» у політкоректному європейському розумінні цього слова. Звичайно, мовиться про патріотизм, загострене почуття якого природне під час визвольної війни. І це оздоровче почуття не може не підтримувати Українська Церква.

Напевне, якби Шарлю Морісу де Талейрану розповіли, в якому контексті фігуруватиме слово «толерантність» на початку ХХІ століття, навіть цей талановитий, безпринципний, схильний до корупції дипломат був би принаймні здивований. Якщо ще років 30 тому я міг, відзначаючи позитивні якості знайомого, сказати, що він людина толерантна, то нині в абсолютній більшості ситуацій це сприймалося б як образа. Поняття толерантності виявилося безнадійно узалежненим від ставлення до однієї-єдиної меншини із нетрадиційними сексуальними орієнтаціями. І це, на жаль, об’єктивно відображає абсолютно непропорційну увагу, що приділяється цьому феноменові сферою суспільної комунікації.

Така семантична трансформація слова дуже показова. Вона відображає і широку експансію ґейкультури в сферу розваг, і незворотні втрати в сфері людських взаємин. Адже ще в «Словнику чужомовних слів», виданому в соціалістичному Харкові 1932 року в розпал боротьби з «ворогами народу», зазначалося: «Толерантність – терпимість до чужих думок узагалі і особливо до думок релігійних, віротерпимість». То чи не втрачені нами й ті якості разом із вимиванням згадки про них із сучасної інтерпретації толератності – слова, що також перетворилося на риторичну пастку?

Але ще підступнішою пасткою виявляється поняття ґендерної рівності. Вельми часто його й інші словосполучення з прикметником «ґендерний» вживають як модний синонім на позначення стосунків представників чоловічої та жіночої статі. В усякому разі так узвичаїлося в літературознавстві. Тим часом ґендер «виступає набором соціально рольових самоідентифікацій (самовизначень), які можуть збігатися з суто біологічними особливостями або суперечити їм», тобто певним особистим вибором сексуальної поведінки. Папа Бенедикт XVI ще 2008 року застеріг: «Те, що часто виражається і розуміється під терміном «ґендер», призводить урешті до самовизволення людини від сотвореного світу і від Творця. Людина хоче сама себе творити і завжди та лише сама хоче розпоряджатися всім, що її стосується. Але таким чином вона живе всупереч істині, всупереч Духові-Творцеві». «Ґендерна рівність» зрештою обертається на тоталітарне вчення, вороже християнській моралі.

У цій самій риторичній площині набуває поширення пропагандистський топос «канонічна Церква». Семантика його легко декодується в антиномічній моделі проросійських публіцистів, де цей топос стає ситуативним синонімом конфесійних визначень «Російська Православна Церква» або ж «Українська Православна Церква» на відміну від не визнаних іншими помісними Церквами УАПЦ і УПЦ КП. Але самі носії цього топосу легко можуть потрапити в риторичну пастку внаслідок семантичного конфлікту його публіцистичного змісту з адекватним буквальним розумінням.

Адже «канонічний» – це всетаки насамперед «вірний канонам». Коли ж заходитися перевіряти, чи немає серед священнослужителів тих, що беруть на себе громадські обов’язки, двічі одружених, одружених на вдовах і розлучених, блудників і перелюбників, винних у рукоприкладстві або тих, що здобули сан через хабар чи покровительство можновладців, винних у присвоюванні церковного майна, пияків або любителів азартних ігор, лихварів (тобто банкірів), чи не завинив хто з них, вдруге хрестячи людину, відправляючи поновне рукоположення, займаючись військовими вправами або харчуючись у ресторані, споживаючи кров’янку, не постячи у Великий піст, середу і п’ятницю, не дбаючи про навчання пастви, або з’ясувати в громади, чи всі присутні на літургії причащаються, то боюся, що від «канонічного» клиру небагато залишиться… А ці ж бо питання виникають тільки після прочитання найдавнішого канонічного корпусу – «Апостольських правил»! Є ж іще правила семи Вселенських Соборів, десяти Помісних Соборів, правила Святих Отців… Якщо вже назвався «канонічним», то відмовки на кшталт того, що, мовляв, «канони на відміну від догм можуть мати історично перехідне значення», не спрацьовують.

Ще понад 20 років тому мені доводилося провадити систематичні дискусії з Миколою Михайловичем Кравцем (1933 – 2004 рр. ), директором «Київгуми» і організатором фундації «Духовне єднання України». Він тоді все шукав визначення для ідеологеми самоврядної Церкви, яка об’єднала б усіх православних України. Зрештою, була винайдена ідіома «Єдина Помісна Православна Церква», активно визискувана в наступні роки в патріотичному спектрі українського політикуму. Акцентуючи на структуротворчих елементах цієї ідеологеми, що передбачали подолання юрисдикційних поділів і підпорядкування єдиному центрові на терені Української держави, її носії ігнорували якісні характеристики, без яких «помісність» може інтерпретуватися в суто тереновій площині. Крім того, у православній еклезіології «Помісною Церквою» визнається вже єпархія на чолі з архиєреєм. Що ж стосується «єдності», то навряд чи вона сама з себе може бути оздоровчим чинником у житті і Церкви, і держави. Адже Україна вже мала трагічний період діяльності в ній «Єдиної Помісної Церкви» – Московського Патріархату, до котрого по Другій світовій війні були долучені громади розгромлених УГКЦ і УАПЦ.

Ідеологема «Єдиної Помісної Православної Церкви» може стати небезпечною риторичною пасткою, якщо не збагатити її принаймні двома істотними елементами: необхідністю для Церкви динамічного апостольського служіння, вільного від втручання зовнішніх економічних або політичних чинників, і її вірності київській, тобто українській помісній традиції, достовірним джерелом відомостей про яку для нас може бути так звана могилянська доба (30-ті – 40-ві роки XVII ст. ). Без урахування цих чинників присутність Церкви в суспільному житті може перетворитися на елемент його стагнації та плекання комплексів меншовартості зі сліпим наслідуванням чужої еклезіальної традиції.

«Війна – це мир, свобода – це рабство, неуцтво – це сила» – написи на Міністерстві Правди з роману Джорджа Орвелла «1984» дуже містко відображають парадигму спотворення автентичного змісту слова в тоталітарній культурі. Декларування виходу з епохи тоталітаризму не звільнило нас від цієї небезпеки. Поняття «психологічна війна» змінюється на «гібридна війна», але жонглювання сенсами залишається популярним пропагандистським прийомом. І як після позиційних боїв на східному фронті в полях залишаються сотні й сотні мін, так і суспільна полеміка залишає в комунікативному просторі безліч прихованих риторичних пасток. Пройти між ними неушкодженими, захиститися від спокуси постправди можемо лише неухильно простуючи стежкою, прокладеною Тим, хто про Себе сказав: «Я дорога, і правда, і життя» (Ів. 14, 6).