Нижче друкуємо відважний лист Ігоря Клименка, що його він вислав і що був надрукований у комсомольському тижневику «Собеседник» за 29 червня 1987 р.ч.27, який є додатком до «Комсомольської правди», без жодного коментаря. Автор листа є молодим українцем, йому 22 роки. У своєму листі він зробив виклик комсомольським провідникам, чи взагалі комсомольцям, щоб дискутувати на тему релігії і атеїзму, на тему віровизнання. Цей лист викликав велике зацікавлення читачів. На нього відгукнувся довшою статтею в російській мові під назвою «Поверніть українцям Церкву» Василь Барладяну, що з’явилась у 27 числі «Хроніки Католицької Церкви на Україні», яку друкуємо поруч. Стаття продісталась на Захід і була надрукована в американському відділі «Архів саміздату» у Мюнхені. Автор статті В. Барладяну, колишній партієць, що був усунений з наукової праці за «націоналістичні» прояви.
В. Барладяну був суджений, сидів під арештом З роки і зазнав різних переслідувань. Під сучасну пору живе в Одесі і є членом новоствореної «Ініціятивної групи для звільнення українських в’язнів сумління», що її очолює М. Горинь. Стаття своїм змістом і висловом думки надзвичайно цікава, тому пропонуємо запізнатись з нею нашим читачам.
Редакція
Мені 22 роки. Я хотів би за вашою допомогою нав’язати переписку з якимсь комсомольцем. Сам я — вірний УКЦ, «схрестити мечі» було б мені дуже цікаво. Хоча наперед переконаний у своїй правоті і думаю, що тепер не ті комсомольці, як були, напр., у 20-тих роках. Одним словом, слабаки. Ну так що, погодитеся вступити в бій, чи ні? Якщо мене зігноруєте й мені не відповісте, тоді вважатиму, що вони бояться діялогу й програли.
Своєї Церкви — дому, буднику, як баптисти, ми не маємо, а збираємося денебудь на квартирі чи приватній хаті. Звичайно це співання церковних пісень, слухання передач радіо «Ватикану», філософічні дискусії, читання Євангелія та Біблії. Беремо також участь у відзначенні релігійних свят. Літературу привозять туристи, родичі із-за кордону або ми її переписуємо ручно. Радує очі численна молодь, зокрема школярі молодших кляс, які знайшли дорогу до Бога й активно нам допомагають. Вони — наша майбутність.
Мені, відкрито сказати, незрозуміло, чому так багато молоді йде до вас (комсомолу). Я пригадую комсомольські зібрання в школі, технікумі, наприклад, де я колись учився. Нудьга.
Якщо б мені сказали: треба умирати чи постраждати за віру, — секунди не роздумуючи, я поклав би голову на вівтар, та й не тільки я, це зробив би кожен з наших. А чи є серед вас хтось, так гаряче відданий ідеї комсомолу? Вашу мовчанку буду вважати поразкою й боягузтвом, намаганням утечі від правди. Моя адреса в редакції.
Ігор Клименко
«Поверніть українцям Церкву!»*
Думаю, що величезну більшість тих, хто цього року прочитав у 27 ч. «Собеседника» листа Ігоря Клименка, були здивовані . й збентежені. І не тому, що автор пропонував «схрестити мечі» з атеїстичною молоддю. Ні! Читачів, я певен, ударило те, що Ігор назвав себе вірним якоїсь там «Української Католицької Церкви». Редакція щотижневого додатку до «Комсомольської правди» не вважала за необхідне пояснити, про яку саме Церкву йде мова. І комсомолець, який матиме бажання вступити в дискусію з молодим українським католиком, заглядаючи до «Атеїстичного словника» або «Настільної книжки атеїста» за довідкою, не натрапить там на статті про УКЦ. А якщо юний атеїст не знає, що мовиться про Церкву, яку в атеїстичній літературі найчастіше називають «уніятською», він не зрозуміє, чому «своєї церкви — дому, будинку, як баптисти», українські католики не мають і збираються «денебудь на квартирі або в приватній хаті». А комсомолець, який начитався про «підривну діяльність проти країни рад» релігійних центрів Заходу, задумається над тим, чому такі, як Ігор Клименко, перебувають на волі, адже він не приховує, що українським католикам «привозять релігійну літературу туристи, рідні із-за кордону або її переписують ручно»…
Так і читач, обізнаний з літературою про Церкву, що її Ігор Клименко цитує у своєму листі, мабуть, також здивується. Авжеж, коли мова йде про УКЦ, засоби радянської масової інформації, автори сотень і сотень книжок запевняють, нібито ця Церква в березні 1946 р. «самоліквідувалася», тому що була чужа українському народові як «засіб соціяльного та національного гноблення трудівників» Ватиканом. А закордонні рештки тієї Церкви, начебто «всупереч волі народу», «продовжують виконувати ганебну ролю шпигунів на службі в найбільш реакційних імперіялістичних кіл», заявляючи, що УКЦ «живе й поширюється» не лише за кордоном, а й «там у Совєтському Союзі», у формі переслідуваної «катакомбної Церкви» на Україні.
Надрукувавши листа І. Клименка без коментарів, «Собеседник» потвердив наявність у СССР громад УКЦ й відкинув твердження, нібито ця Церква чужа українському народові.
І насправді, кожному, хто хоч побіжно обізнаний з історією існування УКЦ, відомий той факт, що 1905 p., «як тільки 17 квітня, на Великдень, був опублікований Указ про релігійну терпимість, який давав кожному повнолітньому громадянинові Росії право визнавати будь-яку християнську віру.., відразу ж вернулися до «уніятства» десятки тисяч селян у західній частині країни, які лише формально вважалися православними». Автора цього повідомлення, графа Ольденбурґа С. С., спорідненого кровними вузлами з династією Романових, не можна запідозрювати в необ’єктивності. І в згаданій цитаті мова йде про землі, котрі Росія привласнила в результаті трьох розподілів Польщі, де Унію відразу ліквідували, як чужу «російському» народові.
Чого ж тоді по згаданім Указі і пробувши понад сто років у лоні Російської Православної Церкви, українські й білоруські селяни покидали її? Це зумовлено передусім двома факторами. Поперше, УКЦ, зберігши східній обряд, проповідує Слово Боже народньою мовою, чим зберегла українців від польонізації, а потім від русифікації. Подруге, УКЦеркві доводилося і доводиться пояснювати своїй пастві законність єдности з Апостольською римо-католицькою Церквою, що само собою веде до обов’язкового релігійного виховання. А Православна Церква, будучи завжди залежною від держави, в основному обмежується обрядовою діяльністю, тому вона слабка перед натиском воюючого безбожництва.
І саме ці, щойно наведені, причини пояснюють той факт, що УКЦ відіграла визначну ролю в історії української культури. Свого часу автор цих рядків був вражений, коли вивчаючи історію українського мистецтва, довідався, що не було ні одного східнього чи західнього українця-мистця, який, студіюючи в Краківській, Мюнхенській мистецьких академіях, в Парижі чи в Італії, вносячи прохання про допомогу, не отримав би стипендію від Митрополита УКЦ Андрея Шептицького. При чому стипендія не зобов’язувала східніх українців перейти на Унію.
То чому ж тоді громада, членом якої є І. Клименко, «власної церкви — дому, будинку» — не має й змушена вдатися за допомогою до туристів та закордонних родичів, щоб отримати релігійну літературу? Адже, за точкою «б» ст. 10 частина II «Положення про релігійні об’єднання в УССР», «віруючі, які створили релігійне об’єднання, мають право отримувати в безплатне користування будинок і культове майно на підставі рішення ради для справ релігій при Раді міністрів СССР». На початку відповідаємо на питання про релігійну літературу. Не зважаючи на те, що Біблію слід вважати теж пам’яткою народнього мистецтва, без якої незрозуміла історія європейської культури, за 70 років існування радянської влади в українській мові вона жодного разу не видавалася. Що стосується храму-будинку, то громадам українських католиків таких не дають, іншими словами т. «б» ст. 10 ч. II згаданого «Положення…» не стосується цих громад і їм відмовляють у реєстрації.
Щоб не бути голослівним, звернемося до аналізи причин відмови в реєстрації громади УКЦ із с. Мшана Городокського р-ну Львівської обл., викладених Н. А. Колесником та В. Г. Фуровим у книжці «Громадянськість та релігійна віра». Причин три. І головна та, що мешканці с. Мшани «намагалися організувати церкву за національною ознакою» (стор. 42), а це нібито суперечить «духові конституції СССР» та «організаційній структурі світового католицизму», тобто в СССР «не можуть бути зареєстровані громади», які ставлять «в основу національне питання». До того ж, як твердять автори «громадянськости…», існує, наприклад, «Католицька Церква Бразілії» (а не Бразільська Католицька Церква!)», і тому в системі всесвітнього католицизму УКЦ буцім то «являє собою виняток із загального правила поступок українському буржуазному націоналізмові». Проте, поперше, ні в 52-ій ст. конституції СССР, ні в 50-ій ст. конституції УССР, а також у вищезгаданому «Положенні…» не висловлено заборону на ісповідування національних релігій.
А такі релігії в СССР існують. Це — юдаїзм — релігія євреїв, Вірмено-григоріянська Церква, Грузинська Православна Церква, ейзидизм, що його визнає частина закавказьких курдів. Та й караїм — не хто інший, як послідовник юдейської секти караїмів, яка стала своєрідною національністю, записаною навіть у пашпорті деяких громадян СССР.
Що торкається «організаційної структури світового католицизму», то УКЦ в тій структурі не становить «винятку» або «поступку». Нарівні з УКЦ до «структури» Римо-католицької Церкви входять такі національні католицькі Церкви — Вірменська, Коптська, Маронітська та інші, з’єдинені з Апостольською Римо-католицькою Церквою «на умовах визнання релігійного головства Папи Римського й католицької догматики при збереженні традиційного релігійного обряду та використання місцевої мови для богослужіння». Іншими словами, відмова зареєструвати громади УКЦ на основі розгляданої щойно головної причини суперечить «духові конституції СССР», «Положенню про релігійні об’єднання в УССР» та «організаційній структурі світового католицизму».
Другою причиною відмови в реєстрації громад УКЦ це те, що українські католики, мовляв, хочуть «вивести… з-під юрисдикції Московської патріярхії» приходи (парафії) Російської Православної Церкви. Це більш, ніж дивовижна причина. Православний приход в СССР — це «громада віруючих» та «священно- і церковнослужителів одного храму». При чому храм-будинок та його майно, згідно з ст. 28 ч. ІV «Положення про релігійні об’єднання в УССР», «є власністю держави і знаходяться на обліку виконавчого комітету… Ради», тобто «приход» користається будинком та майном, але не володіє ним. Що стосується членів громади віруючих та священно- і церковнослужителів, які складають приход, то вони, відповідно до ст. 38 конституції СССР, є громадяни СССР, а не Московської патріярхії і визначають своє відношення до тієї або іншої конфесії на підставі ст. 52 конституції СССР. Інакше кажучи, Твердити, що українські католики «хочуть вивести приходи з-під юрисдикції Московської патріярхії» — це ніщо інше, як перетворення «приходу»— вірних, служителів культу, будинку та майна храму — у власність Московської патріярхії, що знову таки суперечить «духові конституції» та «Положенню про релігійні об’єднання в УССР».
І третя причина відмови в реєстрації громад УКЦ також більш, ніж безграмотна.
«… Той, хто поділяє римо-католицьке віровчення, йде до католицького костьолу… Двері тих культових домів відкриті» (стор. 43).
Ми вже говорили, що УКЦ і такі католицькі Церкви, як Вірменська, Маронітська. Коптська та інші, відрізняються, наприклад, від Католицької Церкви Бразілії тим, що зберігають традиційний обряд і користуються місцевою мовою в богослуженнях. УКЦ в обрядовому відношенні — грецька Церква, яка визнає головство Папи Римського й католицькі догми. Догми, але не обряд! І в костьолі, куди українським католикам Рада для справ релігій відкриває двері, українських католиків не хрестять, не вінчають й не хоронять. Щоб мати право на це, вони мають «перехреститися», тобто зректися віри батьків, чого від них колись вимагали польські магнати.
Я впевнений, що Колесник і Фуров добре обізнані з усім цим. Але комусь в угоду вони спотворюють дух і букву ст. 52 конституції СССР і законодавства про культи. І завдання громадськости — бути напоготові, щоб відбити незаконні спроби позбавити віруючих права на храм Бога Живого. А українські католики нічого іншого й не просять, їхня просьба не суперечить ст. 52 конституції СССР і «Положенню про релігійні об’єднання в УССР». — Так, отже, — поверніть їм церкву!
Василь Барладяну
270023 Одеса
вул. Лейт. П. Шмідта 8, кв. 10
* Передруковано за «Саміздатом»