Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ігор СКЛЕНАР

«Діалог є терапією ран» Із думок глави УГКЦ Блаженнішого Святослава

Із думок глави УГКЦ Блаженнішого Святослава на презентації книжки у Львові

Книгу «Діялог лікує рани» презентував 19 вересня в актовій залі Львівського національного університету ім. І. Франка (ЛНУ) глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук. Модератором цієї події в рамках 25-го Форуму видавців (Book Forum) у Львові був голова комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України Микола Княжицький. Позитивну атмосферу презентації забезпечила красива актова зала одного з найстаріших університетів Європи, а головне усмішки й оплески великої кількості присутніх.

Після привітального слова ректора ЛНУ професора Володимира Мельника Патріарх Святослав коротко описав контекст задуму видання. Він стосується руху українсько-польського порозуміння, що зародився 30 років тому. Ідея книги полягає в тому, щоби відкрити можливість для діалогу між Греко-Католицькою Церквою в Україні та суспільством у Польщі, адже поляки мало знають про Україну, українців і УГКЦ.

Польський редактор Католицької інформаційної агенції (KAI) – однієї з найвпливовіших серед католиків у Польщі – Кшиштоф Томасик (чому ТомасИк, а не ТомісІк? В оригіналі – Tomasik, а не TomasYk) запропонував главі УГКЦ відповісти на низку запитань щодо теми порозуміння, на шляху втілення якої існують чималі перешкоди, а також про Церкву, Бога, виклики для світу і особу самого предстоятеля УГКЦ – від моменту покликання до обрання главою Церкви.

Книжка-інтерв’ю польською мовою вийшла друком у березні цього року і була презентована в кількох польських містах. Зі слів Блаженнішого Святослава, у розмові з паном Томасиком він постає як «свідок своєї Церкви». Напередодні Форуму видавців у Львові у видавництві «Свічадо» книжку переклали українською (перекладач Тарас Різун) і видали для нашої аудиторії з наміром підсилити діалог між народами. Адже, як акцентував глава УГКЦ, «ми живемо в світі монологів. Ми не вміємо діалогувати. Ми не вміємо чути іншу людину, особливо тоді, коли вона думає поіншому, ніж я… А діалог є терапією ран…». При цьому Блаженніший навів приклад святого Папи Івана Павла II, який діалогував у рамках зраненої та поділеної Європи.

Слово перед аудиторією мав і Кшиштоф Томасик. Він говорив про фанатизм на різних рівнях, який заважає діалогу між народами. На презентацію завітав Президент України Петро Порошенко. В його промові, окрім високої оцінки й актуальності видання «Діялог лікує рани», прозвучала думка про «велику розкіш» живих діалогів із Блаженнішим Святославом, які він провадить іноді в пізні години доби. «Хочу, щоб моя нація і народ нічого не боялися. Цього, у тому числі, вчить книга Блаженнішого Святослава», – зазначив Президент і додав, що книга «наблизить нас до більш чіткого розуміння і подолання будь-якої кількості проблем між нашими державами». Патріарх Святослав вручив Петрові Порошенку примірник книги, підписавши її.

Наступна частина презентації відбулася у вигляді запитань із залу та відповідей на них Блаженнішого. Патріарх УГКЦ висловив переконання, що для того, аби Україна та Польща були великими державами, вони повинні відкрити велич і святість Митрополита Андрея Шептицького. «Митрополит Андрей ламає стереотипи по обидва боки кордону… Це взірець, кого би я хотів наслідувати», – пояснив глава УГКЦ.

У контексті одного з питань Блаженніший розмірковував над позицією УГКЦ щодо надання Томосу для Православних Церков в Україні. Глава УГКЦ покликався на «екуменічну думку» Митрополита Андрея, який у своїх поглядах на єдність християн випереджав ідеї Другого Ватиканського Собору. В непрості для України часи він був прихильником об’єднання українських Церков. Ось його слова, процитовані Блаженнішим Святославом: «Я готовий зректися проводу своєї Церкви, нехай очолить Її хтось із православних братів, тільки щоб ця Церква жила у єдності та сопричасті з наступником апостола Петра». У відповіді на інше запитання глава УГКЦ наголосив: «Ми є Церквою не тільки для українців. Наша Церква є невід’ємною частиною вселенського християнства… Вона здатна шукати діалог з нашими православними братами та допомогти нашій Київській Церкві відкрити свою вселенськість». Блаженніший покликався і на власний досвід єпископського служіння серед греко-католиків Аргентини, наводив приклади того, як окремі громади українців у діаспорі привертають увагу місцевого населення своєю релігією та культурою. Згадав і про свої відвідини громади греко-католицьких жінок у Познані, які яскраво зберігають свою релігійну та культурну ідентичність.

Окремими словами предстоятель УГКЦ звернувся до присутніх студентів: «Дівчата і хлопці! Мою книжку можна легко прочитати… Книжка – це засіб до успіху, як казав світлої пам’яті Блаженніший Любомир». Автор цих рядків, як довголітній викладач університету, поділяє думки Блаженнішого Святослава і вважає їх вельми доречними саме в такому форматі зустрічі з молодими людьми. Тому що за час своєї праці іноді зіштовхувався з небажанням студентства взяти до рук цікаву книжку і прочитати з неї лише (може краще хоч? ) частину. Втім це тема подальших матеріалів на сторінках «Патріярхату».

Наприкінці другої частини презентації Блаженніший Святослав зауважив повідомив, що в жовтні під час Папського Синоду в Римі відбудеться презентація книжки італійською мовою під назвою «Скажи мені правду» – теж як розмова із главою УГКЦ.

Інші питання живого діалогу глави УГКЦ стосувалися духовності, вивчення історії України тощо. Своїми відповідями він неодноразово зривав оплески присутніх, бо його діалог був справді живий і, на його думку, потребує продовження в стінах університету. Наприкінці презентації ректор ЛНУ нагородив Блаженнішого найвищою відзнакою навчального закладу – медаллю Івана Франка.

Ігор Скленар, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Майбутнє Європи під загрозою

«Можна спостерігати цікавий феномен, коли впливова частина ЄСівської бюрократії намагається накинути Україні своє бачення «європейських цінностей», за якими християнські цінності часто нівелюються, не є в пріоритеті чи відходять на задній план. Під виглядом «толерантності» пропонують ідеї розмивання традиційних понять суспільства, родини, шлюбу, національної ідентичності, а бажання відстоювати свої права і обороняти свій дім тлумачать як агресію, непримирення з несправедливістю і агресією сусіда – як непоступливість чи мілітаризм. […] Що робити в цій ситуації? Як тримати оборону перед агресором і схаменути часто «дивного» союзника? На допомогу […] приходить розуміння суті об’єднаної Європи, яку ми знаємо з праць Роберта Шумана, Конрада Аденауера, Альчіде де Гаспері та інших батьків-засновників Європейського Союзу. [У їх спадщині] ми бачимо християнську Європу народів, яка наповнена змістом спільного минулого. Бачимо, що бажання вихолостити Європу від її базових цінностей призводить до дивних наслідків», ‒ читаємо в публікації президента «Фонду підтримки демократичних ініціатив» Юрія Міндюка у збірнику матеріалів Міжнародної конференції «Християнська перспектива об’єднаної Європи: витоки і майбутнє».

Конференція відбулася у Львові 29 ‒ 31 травня завдяки «Фонду підтримки демократичних ініціатив» і фонду Sallux. Основною метою останнього є пропагування християнських цінностей по всій Європі.

Уже 28 травня у Центрі Шептицького в УКУ у Львові була презентована книга Джеффа Фонтейна «Глибоке коріння». Автор є громадським діячем, директором Центру європейських досліджень ім. Р. Шумана, протестантом, який 20 років був керівником круглого столу «Надії для Європи».

Джефф Фонтейн поставив собі за мету розширити контекст розуміння задуму європейської єдності та концепції об’єднаної Європи через повернення до відповідної первісної базової ідеї, викладеної одним із батьків-засновників ЄС ‒ прем’єрміністром Франції Робертом Шуманом. Зокрема, Джефф Фонтейн акцентує, що християнські цінності слід розуміти як невід’ємну і необхідну складову об’єднаної Європи. Ця його думка і лягла в основу конференції, на яку зібралися учасники з різних куточків України.

29 травня у конференц-залі готелю «Ірена» Джефф Фонтейн докладно розповів про втілення християнських принципів Робертом Шуманом при заснуванні ЄС. До слова, Католицька Церква розпочала процес беатифікації цього політика. На переконання доповідача, сучасні християни в Європі повинні взяти відповідальність за її майбутнє і повернутися до втілення тих принципів, які глибоко віруючий французький очільник передбачав у 1950 році у французько-німецькій «Декларації» про примирення і прощення після жахливих подій Другої світової війни. Своєю чергою, директор фонду Sallux Йоганес де Вонг розповів про діяльність установи, до якої належить, коротко представив життя і політичну діяльність іншого батька ЄС ‒ Конрада Аденауера, який відбудовував Німеччину після війни. При цьому директор фонду акцентував, що визнання Німеччиною провини стало духовним фундаментом повоєнної доби.

Того ж дня розгорнулася дискусія щодо необхідності країнам Європейського Союзу повертатися до християнських коренів.

Про запровадження європейських норм в українське законодавство говорив юрист Андрій Гнідець, який представляє Асоціацію юристів-християн. На його думку, відбувається підміна понять «європейські/ліберальні цінності». В Україні як «європейську традицію» представляють переважно лібералізм Європи, хоча там, на переконання доповідача, ще досі залишаються сильними консервативні середовища. Тож мова зайшла про те, що християни різних конфесій могли б творити такі середовища в українському суспільстві. Наразі, зі слів юриста, в Україні сильними є прагнення скопіювати європейські інституції без врахування цінностей, які насправді формують інституції.

30 травня під час конференції мовилося про стан християнськодемократичних цінностей в українському суспільстві. Окрім того, Йоганес де Вонг звернув увагу на «Хартію основних прав ЄС», яка є глибоко християнською за змістом. А втім цей документ досі не перекладений українською. Після роботи в групах понад 20 учасників конференції представили пропозиції щодо того, аби християнсько-демократичні цінності втілювали у життя в українському суспільстві.

Були на конференції і доповіді, присвячені темі об’єднання християн України довкола справи пропагування християнських цінностей. Говорили і про прикрі факти порушення прав християн в країнах Євросоюзу. Слово тут мали громадські діячі Мирослав Данилків і Богдан Панкевич, науковці Мар’ян Житарюк, Оксана Горкуша та інші. Учасників вразив емоційний виступ протестантського пастора і волонтера Сергія Косюка з Донбасу, якого катували терористи в окупованому Донецьку у серпні 2014 року через те, що він організував «молитовний ланцюжок» за мир в Україні.

Зрештою, 31 травня учасники конференції обговорили можливість спільних проектів між християнами різних конфесій. Попереду, як кажуть, багато роботи для активістів громадянського суспільства.

Ігор Скленар, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

«Відкрити самого себе»

Отця Томаса Мертона означують «святим Августином XX століття». Теперішня людина в світі, який страждає від кризи цінностей і зіштовхнувся з явищем «постправда», потребує чтива, яке задовольнить її пошук правди про саму себе. У передмові до видання, перекладеного українською в 2017 році і презентованого того ж року на Форумі видавців у Львові видавництвом «Свічадо», єпископ УГКЦ Борис Ґудзяк дає високу оцінку отцеві Томасу Мертону (1916 – 1968 рр. ) як духовному авторитетові й мислителю минулого століття і розглядає суспільний та релігійний контексти, в яких зродилася «Семиярусна гора». Уперше книга була опублікована в 1947 році і стала бестселером. Після цього був ще з десяток книжок на релігійно-духовну тематику авторства отця Томаса Мертона. Варто сказати, що щедра письменницька нива знаменитого популяризатора католицизму стала наслідком ще й журналістської праці в різних американських виданнях.

Книжка, написана у вигляді автобіографії, розповідає про молоді роки автора. Свого часу американський тижневик про літературу Saturday Review охарактеризував історію молодості та покликання отця Томаса Мертона як «одіссею душі». Він провів ці роки у різних середовищах. Як зазначають авторитетні рецензенти «Семиярусної гори», сьогодні для читача книги важливо осмислити, як студент із декадентськими і гедоністичними думками став філософом світового масштабу… Кожен із нас на сторінках книги, напевно, знайде свої яруси до відкриття самого себе. Може, іноді маємо в голові стереотип, що великі мислителі чи навіть авторитетні духовні провідники свого часу були ідеальними дітьми чи взірцевою молоддю. Якраз приклад отця Томаса Мертона показує протилежне.

Походив він із мішаної протестантської родини (батьки були різних національностей, а материні батьки – американцями), але в обрядових практиках свого віровизнання не переживав відчуття Бога. Томас був захоплений полотнами батька, часто бував у високих мистецьких середовищах, читав літературу, яку рідко хто читає в такому віці, захоплювався тогочасними популярними письменниками. На сторінках Мертонової «одіссеї душі» можна побачити портрет цивілізації тодішньої Франції чи Швейцарії кінця 20-их – початку 30-их років XX століття, коли він після раптової смерті

матері разом із близькими родичами подорожував цими країнами, бував у музеях та інших визначних місцях, відкривав для себе культуру епохи Середньовіччя. Під час навчання в Кембриджському університеті (Велика Британія) молодий Томас ще більше занурився в світ літератури та поезії, пишучи власні вірші. Та все ж почав відчувати особистісну кризу, тільки набагато глибшу, яка буває в людей його віку, тому що цінності, якими він жив з дитинства, почали в його очах танути. Смерть батька стала для нього найболючішою раною, внаслідок чого бунт і егоцентризм Томаса сягнув найвищого піку. Подальші роки, які автор описує в книзі, показують нам поступове відкриття порожнечі та беззмістовності власного буття, яке доводить до «дна розпачу». Внутрішній стан молодого Томаса відображений у таких його міркуваннях: «…правда життя така: що більше ти намагаєшся уникнути страждань, то більше страждаєш… Душі – як атлети: їм потрібні достойні суперники, щоб проходити через випробування… рости, розквітнути в силі й отримати нагороду, відповідну до їхніх можливостей». Довівши себе в Англії до фізичного стану, близького до смерті, автор «Семиярусної гори» зауважує: «Найгірше, що може трапитися з людиною в цьому житті,‒ це втрата уявлення про дійсність. Найгірше, що трапилось в житті зі мною,‒ це залежність моїх гріхів у мерзенному холоді та байдужості навіть перед обличчям смерті».

Вийти зі стану збайдужіння до всього молодому Томасу вдалося завдяки філософським працям та поезії, а згодом і богословським працям. Для нас, громадян суспільства, яке стає все більш глобалізованим і відкидає релігійні цінності, можуть стати в пригоді такі настанови: «Я порадив би звичайним вірним (якби хто потребував моєї поради) уникати будь-яких суперечок на релігійні теми, а особливо про існування Бога». Водночас ті, що хотіли б мати аргументи в дискусії про існування Бога, можуть взяти до уваги посилання Томаса Мертона на працю з XIV століття блаженного Дунса Скота Opus Oxoniens.

Віднайдення modus vivendi і внутрішнє потрясіння через відкриття присутності Бога ‒ наступний період Мертонової «одіссеї душі». Подорожуючи Італією, зокрема Римом, він досвідчує Бога через естетику величних храмів. У стінах римських базилік автор уперше в житті відчув, що таке прагнення щирої молитви. В часі канікул у Кембриджському університеті молодий Томас переїжджав час до часу до своїх дідуся та бабусі у США. Попри ще нестійкий мінімальний релігійний досвід він зауважує: «Взагалі-то мені ще вистачило здорового глузду розуміти, що шукати групу ідеальних людей, ідеальне суспільство, релігію чи церкву було б безглуздям…». Ця думка може і нас заторкнути, коли ми у своїх церковних середовищах іноді відчуваємо оте прагнення шукати всього ідеального і коли бачимо недоліки інших, то, може, знеохочуємося в добрих намірах…

У одній з рецензій про хроніку життя Томаса Мертона після смерті батька зауважено: «Численні ретроспективи автора дають змогу читачу заглибитися в компактний внутрішній світ пережиттів і роздумів, який був пов’язаний із зовнішнім чуттєвим життям, або родинним». Тому через пережиття в Томаса виробився критичний погляд на сучасний йому світ середини 30-их років, коли панували провоєнні й антинацистські тенденції. Автор внутрішньо дозріває до зустрічі з надприродним, однак не до кінця позбувається своїх людських травм, які повністю залікуються в подальших подіях. Він починає усвідомлювати, що «ще не винайшли поки бомби, яка б мала хоч наполовину таку ж руйнівну силу, як смертний гріх…». Невпорядковане життя Томаса під час навчання в Кембриджі завершилося фінансовими обмеженнями з боку рідного дядька, і тому він переїхав до маминих батьків у США. Покидаючи Англію, Томас уже мав переконання, що вона стала на той час зовсім іншою – «мерзенною», не такою, яку він любив у дитинстві. «Ми живемо в суспільстві, вся політика якого спрямована на те, щоб збудити кожен нерв у людському тілі і утримувати його у стані максимальної напруги…» Чи не ті самі духовні проблеми переживаємо ми в період значних геополітичних змін?

У час світоглядної кризи і відкидання цінностей «старої» Європи юнак захоплюється ідеями комунізму в Нью-Йорку, але ця ідеологія стає для нього занадто простою релігією. Він вважає комунізм «продуктом занепаду капіталістичної системи». Під час навчання в Колумбійському університеті Мертон відвідує зібрання, де пропагують ідеї Маркса і потім намагаються втілити їх у життя. Водночас критичний студент бачить різницю в задекларованих ідеях і реальних вчинках політиків. Та все ж пошук Бога і живої віри переважив у Мертоновій душі: «У кожній людині є природна потреба істинного розуміння Бога: ми народжені спраглими пізнавати й бачити Його, й інакше бути не може». Під час навчання в Колумбійському університеті він зустрів у своєму колі друзів студента-індуса Брахмарі, який приїхав до США цілковито бідним юнаком, та все ж зумів соціально інтегруватися в тодішнє американське суспільство. У бесідах Томаса Мертона з другом Брахмарі варте уваги питання місіонерства і релігійної мультикультуральності в Азії: «Серед головних причин невдач усіх християнських місіонерів проникнути в глиб мільйонних народів Азії він (БрахмаріАвт.) називав той факт, що вони продовжували жити на набагато вищому суспільному рівні, аніж місцеві мешканці».

Розчарування колишнім собою та поступова деморалізація і фашизація світогляду сучасників призводила до подальшої туги Томаса за відкриттям себе самого в християнській вірі. Попри інтелектуальне зростання завдяки тогочасним трендовим літературним і філософським творам Томас Мертон усвідомлює, що дорога до справжнього християнства передбачає й низку інших кроків. «Як нас деколи вводять в оману прості ідеї, взяті з книг! Вони змушують нас думати, що ми справді розуміємо речі, щодо яких не маємо ніякого практичного досвіду взагалі». В епоху тиражування й популярності різної мотиваційної літератури у ділянках, наприклад, психології чи економіки, чи не накладається ця проблема й на частину нашої читаючої аудиторії?

Далі Томас Мертон описує хроніку свого входження у католицтво: хрещення, служіння як мирянина в спільноті Гарлема (Нью-Йорк) і врешті монашество. Він розмірковував перед Таїнством хрещення в латинському обряді про те, яку роль відіграє катехизація неофітів: «Якби люди краще розуміли, що означає бути наверненим із запеклого, дикого поганства, з духовного рівня канібалів або Стародавнього Риму до живої віри і до Церкви, вони ніколи не вважали би катехизацію чимось незначним і неважливим». У цих думках міститься досвід людини, яка це все пережила сама, будучи при цьому інтелектуалом міжвоєнного часу. Після хрещення Томас Мертон висловлює переконання: ким би людина не була за статусом, «земля, до якої її привів Бог, не така, як земля єгипетська, з якої людина вийшла». У подальшому молодий Томас намагався втілити в життя принцип «бути добрим католиком означає бути святим».

Вельми цікаво для тих осіб, які думають про монаший стан, побачити Мертонову дорогу. Він перейшов через сумніви, внутрішні муки, страх, прислухався до порад духовних провідників. Після невдалої спроби стати монахом-францисканцем успішно працював на посаді викладача англійської літератури і середньовіччя в Колумбійському університеті. «Поступова переміна мислення чітко помітна в цій книжці, як і в її порівнянні з пізнішими творами, творить образ людини, яка розвивається, яка націлена на осягнення обраної цілі, а одночасно не позбавлена людських зламів і реакцій на них», зазначено на польському літературознавчому сайті «Шухляда». Переживши глибокі для себе реколекції в монастирі трапістів у Гетсимані, за деякий час після роздумів Мертон вступив до цього ордену. На такий відважний, як на Томаса Мертона, крок спонукало його й заохочення баронеси Катерини де Гук, яка створила доми для просвіти темношкірих осіб у бідних кварталах Нью-Йорка (Гарлем), де Мертон як викладач Колумбійського університету коротко спробував себе в служінні просвітництвом. «Гарлем є мовби божественним актом звинувачення місту Нью-Йорк і людям, які живуть у середмісті і заробляють там гроші. Борделі Гарлема, його масова проституція, його банди наркоторговців і все інше є віддзеркаленням політичних перелюбств – численних й окультурених ‒ на Парк Авеню. (…) У певному сенсі Гарлем – це те, що Бог думає про Голлівуд», ‒ гостро характеризує автор «Семиярусної гори» тогочасну систему цінностей американської столиці.

Вступ до монастиря монахів-трапістів відбувся наступного дня після входження США у бойові дії Другої світової війни (за висновками медкомісії Мертон не підходив навіть на санітара). Ось як описує автор свій внутрішній стан, коли був прийнятий до ордену: «Я був вільний, я віднайшов свободу. Я належав Богові, а не самому собі, а належати Богові означає бути вільним від усіх хвилювань, скорбот і тривог, пов’язаних з цією землею і з любов’ю до земних речей». Для тих, що цікавляться особливостями служіння різних орденів Католицької Церкви, «Семиярусна гора» якраз є чудовим джерелом для знайомства з монахами-трапістами. У кожному їхньому монастирі, як зазначає Мертон, є такий напис: «Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, то своє серце обманює, марна побожність того». На сторінках книги мають місце влучні портрети Мертонових співбратів по новіціяту (перша монаша школа), короткі характеристики духовних наставників, священиків. Томас Мертон, обравши в Гетсимані монаше ім’я Maria Ludovicus, і далі підтримував зв’язки зі своїми колегами-інтелектуалами, родичами, і його приклад надихнув декого на прийняття католицької віри. «Дозрівання до того, щоби побачити себе в правді на противагу своїй колишній особистості, слабкості і їх прийнятті, поєднаному з глибокими філософськими і релігійними роздумами, починається власне із «Семиярусної гори», яку можна вважати досконалим вступом до розуміння особи і філософії Т. Мертона», ‒ зазначає авторка рецензії на польському літературознавчому сайті szuflada.net.

І наостанок подаю думки рецензентки Каміли Камінської про потенційну аудиторію цієї книги: «Припускаю, що «Семиярусна гора» сподобається кожному, хто шукає надії, миру, свободи та, основне, ‒ Бога. Т. Мертон описує семиярусну гору чистилища, яка так направду стосується всіх нас, не тільки майбутнього священика. (…) Варто пошукати в його житті вказівок, як нам поступати, як йти за голосом серця і врешті, як відчитувати знаки, які даються нам Господом». Адже сьогодні світ щораз більше приглушує наш голос серця через різні причини.

Ігор Скленар, доцент факультету журналістики Львівського нацуніверcитету ім. І. Франка

Нове джерело з історії василіянських монастирів в Україні

Цього року науковці представляють нові доробки в ділянці вивчення історії монастирів у Західній Україні. З часу виходу УГКЦ з підпілля в католицькій пресі й наукових виданнях різного рівня з’явилося вже десятки публікацій на тему минувшини чернечих обителей. У рамках конференції, присвяченої 400-літтю Чину святого Василія Великого, 14 вересня цього року серед інших джерел з історії ЧСВВ відбулася коротка презентація книги Володимира Мороза, наукового співробітника Інституту історії Церкви УКУ, «Світильник віри: історія Боронявського монастиря на тлі епох» (Львів: видавництво УКУ, 287 с. + ілюст. ).

Дослідження молодого історика, яке складається з п’яти розділів і різних допоміжних частин, кількох кольорових вклейок, написане в науково-публіцистичному ракурсі. Читаючи «Світильник віри», мовби сам проживаєш ті епохи, у яких Володимир Мороз розглядав історію маловідомого широкому загалу василіянського монастиря неподалік міста Хуст на Закарпатті. Цінністю дослідження є те, що ця хроніка обителі нерозривно пов’язана зі становленням і розвитком Мукачівської єпархії після укладення Ужгородської унії 1646 року.

Цілком влучно підібрана назва книги – «Світильник віри». Цим світильником протягом століть став не лише Боронявський монастирський комплекс як духовна цінність, але й сотні монахів ЧСВВ, які в складних історичних періодах на Срібній Землі служили Богові, Церкві та людям. Із скрупульозністю, притаманною фаховому історику, автор відтворив їхні імена та прізвища, а в одному з додатків подав біограми деяких заслужених отців і братів. Кожна генерація боронявських ченців мала свої випробування, зумовлені релігійним, політичним, економічним становищем українців на Закарпатті, передусім на Мараморощині, де на початку XVIII століття постав сам монастир. Читач дослідження в кожному розділі відтворить в своїй уяві не лише його становлення як релігійно-духовного осередку цієї місцевості, але й як форми матеріального забезпечення обителі.

Закарпаття впродовж останніх двох століть переходило під владу різних державних утворень, тож відповідно всі тамтешні василіянські монастирі, в тому числі й Боронявський, не раз були закриті, а потім знову відновлені. Автор представив нові факти з життя та чернечого служіння отця Йосифа (Василя) Завадяка (1911 – 1958 рр.), стосовно якого розпочатий беатифікаційний процес новомучеників УГКЦ, одного з найвизначніших ігуменів перед ліквідацією Боронявської обителі комуністичним режимом. Сильною стороною дослідження є сучасний літопис монастиря в Бороняві (з часу виходу Церкви з підпілля), у якому Володимир Мороз докладно розглянув його становлення з різних аспектів – релігійно-духовного, матеріального та інших.

У дослідженні Володимира Мороза опрацьований широкий спектр архівних матеріалів кількома мовами. Без перебільшення книга «Світильник віри» може слугувати взірцем для тих, що пишуть хроніки релігійних святинь України. Сам виклад не перевантажений науковою лексикою і має багато потрібних пояснень для читача, необізнаного з монашим життям.

Книжка адресована історикам Церкви, а також всім тим, що цікавляться монашеством УГКЦ на Закарпатті.

Ігор Скленар, доцент факультету журналістики Львівського нацуніверcитету ім. І. Франка