Селфі, сторіс, онлайн-трансляції, колажі, меморіс – зображення буквально переслідують сучасну людину, яка, зрештою, і не втікає. Ми хочемо зберегти, законсервувати кожен міліметр, кожну секунду нашого життя. Не знаю, чи ще колись люди були настільки залежні від зображення, як у ХХІ столітті! Зображення можуть викликати естетичне задоволення, мати якусь інформативність, провокувати різні почуття – від любові до ненависті чи заздрості. Рідко кому вдається виробити стійкий інформаційний імунітет до щоденних тонн і доз зображень. Зазвичай ми бездумно, не зупиняючись, гортаємо стрічку новин, просто скролимо, щоб якось відволіктися. Сучасній людині важливо відволікатися – такий принцип роботи клік-пам’яті. Проте також важливою залишається потреба зупинки на чомусь стабільнішому, якщо не сказати – вічному; на чомусь, що може існувати довше за одноденну сторіс у інстаграмі чи бути настільки важливим, щоб залишатися в пам’яті пристрою, навіть коли у пам’яті йогоостанні гігабайти і метри інформації. Ця потреба не продиктована модою часу, вона глибша, закладена в самому сенсі буття людини, наділеному унікальною якістю – вічністю. «Вічна частина» людини зажди прагнутиме вічності в зовнішньому світі. Як відшукати вічне у візуальній культурі чи антикультурі ХХІ століття? Чи може вічність давати актуальні відповіді на запитання сучасності та її постійні дедлайни-реченці? Якщо вічність дорівнює стабільності, тоді як у ній може вміститися усе нестабільне та бентежне інформаційне середовище людини ХХІ століття?
Якщо я скажу, що відповіді на ці запитання ми шукатимемо в сучасному сакральному мистецтві та іконі, то дехто може здивуватися. Але що вам вартує спробувати і довіритися цьому текстові буквально на 30 хвилин?
У всезнаючому Ґуґлі, до якого прибігають усі спраглі правди за будь-якої нагоди, слово icon виводить у перші ряди маленькі емблеми-іконки різних соцмереж чи програм. Ці зображення лаконічні й мінімалістичні, вони не мають нічого спільного з іконою, яку ми звикли бачити у храмах. Але водночас цікаво спостерігати, що сучасна ікона також тяжіє до мінімалізму, лаконічності з елементами наїв-арту (дитячого мистецтва). Що це? Невже сакральне теж може бути модерним? Так! Навіть більше: в сакрального таке покликання – бути модерним, авангардним, щоби випереджати свій час у напрямку до вічного, щоби показати людині верховенство Бога над усіма тимчасовими модами і тенденціями, які є всього лиш віддаленими та нечіткими відображеннями Його величі. Сакральне мистецтво завжди промовляло до людей їхньою мовою ще задовго до того, як Мартін Лютер почав хвилю перекладів Біблії національними мовами, задовго до Другого Ватиканського Собору, який узяв курс на людину та відкриту Церкву.
Стінописи римських катакомб, які створювали християни перших століть, пояснювали, що Христос віддав своє життя за всіх нащадків Адама і Єви, як міфічний пелікан розриває собі груди, годуючи своїх дітей; що християнський Бог має силу, яку не могли собі уявити язичники та жерці Зевса/Юпітера. Тільки ця сила не в насильному пануванні, а в любові, що воскрешає однією вірою в неї. У Ренесансі Богородицю в іконах одягали як царицю чи королеву, щоби показати, що вона – цариця цариць. Барокові ікони показують нам пишне Небесне царство, величне небесне воїнство, яке нічим не слабше від найбільших завойовників, а Царство їхнє (і наше, християнське) нічим не гірше, навіть набагато величніше, аніж найкоштовніший інтер’єр маєтків тогочасної знаті. У добу Реалізму, чи в пізній період Нового часу, ми дивуємося людськості Христа, Марії чи особливо поширеного тоді образу Бога Отця. У цьому, мабуть, теж була своя потреба, бо саме в той період розвиваються філософські течії, які на тлі трагічних і революційних подій в історії людства заперечують існування Бога та його всемогутність. Тому іконописці майже на підсвідомому рівні відчувають, що Бога треба максимально наблизити до людини – буквально очі в очі, щоби вона відчула Його близькість на тілесно-візуальному рівні. Потім приходить буремний Модерн із усіма красотами та несподіваними образами й пошуками. І знову сакральне мистецтво, або радше присутність сакральної тематики в модернізмі, не замовкає, а проповідує Євангеліє ось уже друге тисячоліття. Так, це проповідництво своєрідне, так, воно подекуди провокативне, а подекуди геть суперечливе. Тим краще! Воно не залишає в підступній формі спокою, коли людина стає самовпевненою чи впевненою у своїх переконаннях більше, аніж у тому, Хто їй ці переконання вклав у розум. Таке мистецтво змушує думати, воно стоїть на межі канону і відображення особистого містичного досвіду творця, в нашому випадку іконописця.
Як бачимо, ікона, яка завжди була сучасною, намагалася пояснити християнство для вчорашніх язичників (Рання Церква) чи атеїстів (Церква ХХ століття) їхньою мовою, і тут не було жодного богохульства, а тільки та сама євангельська любов. Такий педагогічний і водночас катехитичний метод називають інкультурацією, коли незнайоме в певній традиції пояснюють символами, асоціаціями питомої культури, ніби прищеплюючи новий об’єкт. За цією схемою сакральне мистецтво, як невтомний місіонер, працює для кожного нового покоління. Так воно промовляє до нас і сьогодні. Отже, якими є слова сучасного українського сакрального мистецтва?
Мінімалізм, лаконічність, зосередження на центральній події в сюжеті, вкраплення національної культури і прочитання сучасних подій в євангельському контексті. Сучасна українська ікона почала відроджуватися відразу після здобуття незалежності України. Тоді митці одночасно шукали себе і притаманну нам традицію. Натомість новий виток відбувся після подій Євромайдану в 2013 – 2014 роках. Той час дав дуже «калорійну» поживу, аби малярі почали не просто шукати себе в іконі, а взялися активно мислити та осмислювати те, що відбувається в країні. Згадати хоча б шопку на Майдані, виконану Романом Зілінком, Сашком Бриндіковим та Остапом Лозинським в унікальному стилі, який дає друге дихання гуцульській народній іконі на склі. Або звернутися до численних виставок та благодійних аукціонів Лева і Михайла Скопів та інших митців, які порушували богословську тему «Церкви войовничої», де головними були образи архангеліввоїнів, Покрови Богородиці та Спаса Нерукотворного, якому служив за убрус український прапор.
Тут варто зауважити, що сакральне мистецтво виконує свою функцію тоді, коли майже дидактично вказує людині: євангельські події – це не якась дуже далека історія, а події, що повторюються в житті кожного. Тому якщо було десять повторів і одне правильне рішення, то нерозумно множити помилки, маючи всі козирі у руках. Що більше, в сакральному мистецтві центральною є людина, а якщо глибше – людина в контексті історії спасіння, яку об’являють нам Старий і Новий завіти. Ікона нагадує сучасному користувачу інтернету та споживачу соцмереж, на чий «образ і подобу» він/вона були створені і до чого покликані. Тому-то промовляти тут легше лаконічно й мінімалістично, у загальних рисах, але в повних сенсах, інколи шокуючи, як-от Розп’яття на кулінарній дошці авторства Наталі Русецької.
Цікаво простежити, що українська традиція сакрального мистецтва вирізняється вільним (але не свавільним) поводженням митців з каноном та усталеними приписами. Якщо взяти, до прикладу, народну ікону – це суцільне експериментаторство, де німби святих можуть бути зеленими, а сюжети з різних Євангелій чи сцен із житія святих цілком природно «уживаються» на одній площині. І це не означає, що кожен експеримент може стати частиною церковної традиції. Просто така свобода в сакральному мистецтві дозволяє пересічним людям наблизитися до тайнодійства і бути його учасниками, що дуже важливо в духовному досвіді, навіть якщо це несвідомі дії. Окрім того, людина «по той бік ікони», тобто молільник чи звичайний глядач, зупиняється біля незвичного чи шокуючого образу і починає мислити, обурюватися чи дивуватися, шукаючи сенси та пояснення. Це теж добрий показник, бо тоді маляреві вдалося вирвати звичайного перехожого з його стрічки новин, де «іконки» не мають жодної життєдайної функції, вирвати до космосу вічності, де одна ікона може містити в собі життя на цілі покоління.
Єжи Новосельський, модерний іконописець, автор відомого іконостаса в каплиці Люблінської духовної семінарії та в храмі УГКЦ у Люрді, який прийшов до ікони через сучасне модерне мистецтво, стверджував, що відродження іконопису стало можливим саме завдяки розвитку абстрактного мистецтва. Бо цей напрямок дозволяв передати інший вимір поза реальним, а також не боятися виявити внутрішній досвід. У якийсь момент, можна сказати, сакральне допомогло переосмислити сучасне мистецтво, яке могло зайти в чотири стіни без виходу, адже мистецтво без змісту приречене на самознищення. Мета справжньої творчості – катарсис, тобто переродження, очищення душі. Новосельський казав у добу тоталітаризму й атеїзму: «Я хочу творити цінності, які не можуть загинути, які можна буде реконструювати в інших умовах».
Отож, сакральне мистецтво та ікона – це не лише подразники зорових відчуттів, це духовний досвід і того, хто творить, і того, хто споглядає, а це вже набагато вищі форми пізнання, аніж просто відчуття. Ікона, а не іконка (!), про яку ми згадували на початку, допомагає людині зупинитися якісно, тобто не просто скролити, а уважно вдивлятися і бачити ознаки та живу присутність вічного в щоденному, щохвилинному, проминальному, бачити нескінченне у скінченному. Коли одне із завдань ікони – містити в собі протилежне, то що вже казати про новаторство чи модерність у сакральному мистецтві? Новаторство і нетрадиційне мислення лежать в основі сакрального мистецтва. Узяти хоча б роки іконоборства – ікону забороняли саме тому, що вона претендувала, в очах іконоборців, на «ув’язнення» святого та божественного. Насправді її місія, як і місія сучасної ікони, полягала в тому, щоби відхилити завісу Євангелія і таємниці воплочення Бога в людину, чим також підкреслити обожнювання земної матерії та земного життя взагалі. І це кажу не я – на цьому наголошував святий Іван Дамаскин.
Мистецтво має особливе покликання – розвіювати темряву. А сучасна ікона в сучасній Україні покликана дати усім «втомленим та обтяженим» (Мт., 11,29) тверду впевненість у тому, що страждання та випробування не можуть бути вічними. Вічною є любов Бога до людини та всього сотворіння. Любов усе перемагає (1 Кор., 13).
Ніна Поліщук