In Memoriam

В понеділок 12 квітня, цього року, в Джерзі Сіті, несподівано помер на 62-му році життя, від серцевої недуги, Степан Роман Качмарський. Покійний у своєму житті визначався великою ідейністю і жертвенністю в змаганні за державну самостійність українського народу колись, та за помісні права Української Католицької Церкви тепер. Він був членом УВО та ОУН. За свою політичну діяльність в Україні був засланий до польських тюрем, та до Берези Картузької.

На еміґрації брав живу участь в громадському житті в Европі, а опісля В Америці. Покійний був головою Пласт-Прияту, та членом управи Самопомочі в Джерзі Сіті, а від початку цього року був головою Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в цьому місті. На тому останньому пості він дуже енергійно повів акцію збірки на «Церкву в Потребі», і весь час послідовно виступав в обороні прав і збереження живими традицій нашої Церкви і нашого обряду.

Після панахид і богослужб, відправлених за упокій душі Покійного 13, 14 і 15 квітня, похорони відбулися на Українському Православному Цвинтарі в Бавндбруку. Над могилою Покійного промовляв його колишній товариш із польських тюрем – Іван Кравчук, який у зворушливих словах відобразив повне посвяти, відваги та ідейности життя С. Р. Качмарського. Черговий промовець – Маріян Коць, вказав на неподатню силу волі і характер Покійного, які створили з нього українського дуба, що не хилився під чужими вітрами.

Після похоронів, які відправив о. Бачинський із Джерзі Сіті, відбулися поминки, влаштовані Ріднею та Союзом Українок із Джерзі Сіті. На поминках знова промовляли представники різних організацій, а від Патріярхального Товариства промовляв Василь Пасічняк, який підкреслив високий патріотизм Покійного і його відданість Церкві, і правильне розуміння її історичних прав.

Вічна Йому Пам’ять І

Дня 4 березня 1969 року умер у Філядельфії др.. Лев Василь Смішко, лікар, активний громадянин української громади і голова Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Філядельфії.

Покійний народився 2 лютого 1902 року у Львові. Закінчив Філію Академічної Гімназії у Львові, і сімнадцятирічним юнаком вступив добровольцем до Української Галицької Армії. Брав активну участь у Листопадовому Зриві, і разом з декількома його товаришами завісив тоді синьо-жовтий прапор на львівській ратуші. В рядах УГА відступив на Велику Україну, перебув у чотирокутнику смерти, опісля попав у польський полон. Із полону щасливо утік на Чехословаччину, де осів на довше, і закінчив успішно медичні студії, осягнувши ступінь доктора. Коли розгорілись обіцюючі події на Закарпатті 1938 року, покійний др. Лев Смішко знова зголосився до зброї, був у Закарпатській Січі, а після її розгрому повернувся до Праги. 1943 року під час німецької окупації побував коротко у рідному Львові, але скоро мусів залишити його, і включитися в загальний еміґраційний похід. У Львові одружився із відомою лікаркою і громадською та політичною діячкою др. Софією Панкевич.

Виеміґрувавши до Німеччини, подружжя Смішко, виконували свої лікарські обов’язки в різних умовах, але завжди з увагою і питомою їм добротою, за що мали вдячність від багатьох українських людей. Емігрувавши 1949 року до ЗСА, обоє виконували дальше свої професійні обов’язки, але при тому весь свій вільний час і можливості присвячували для добра нашого народу й Церкви, ставши відверто і здецидовано за ідею помісности Української Католицької Церкви і її Патріярхату. Будучи особисто знайомими Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, стали меценатами і великими приклонниками Українського Католицького Університету у Римі, та собору Святої Софії.

Родина Смішко відзначувалася багатьма християнськими чеснотами, за що пам’ять їх довго житиме серед філядельфійської української громади. Меценатами української науки у Римі вони стали лише завдяки особливій працьовитості, а визнавцями ідеї Патріярхату із-за великого ідеалізму і глибокого християнського виховання. Від 29 листопада 1967 року покійний др. Лев Смішко залишився і працював осамітнено, бо у вічність відійшла його дружина, якої відсутність він глибоко переживав.

10 березня вранці жалібна філядельфійська громада відпровадила покійного др. Лева Василя Смішка на вічне місце його спочинку, і поклала його побіч його незабутньої дружини.

Нехай Вічна Пам’ять про Покійних, щиро відданих нашій Церкві і Народові, др. Лева Василя Смішко, і др. Софію Панкевич-Смішко, буде серед вдячної української громади такою, на яку обоє своєю ідеалістичною добротою, відданістю, жертвенністю і христіянською поведінкою заслужили.

Прощальне Слово над домовиною бл. п. Д-ра Лева-Василя Смішка, голови Філядельфійського Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, яке виголосив Др. Юліян Колтун дня 9 березня 1969 року.

Шановні Учасниці, та Учасники Жалібного Зібрання!

Римський поет Горацій сказав про себе такі слова:

«Non omnis moriar,

Multaque pars mei restabit»

«Я не умру цілий, бо велика частина мойого «Я» останеться.»

Коли поганський поет ствердив, що зі смертію не все кінчиться, то ми – Христіяни – знаємо, що безсмертна душа і діла людини не вмирають після смерти її тіла.

Коли ми тут зібралися, горем прибиті, щоби попрощати на дорогу вічного спочинку бл. п. невіджалуваного нашого Доктора Лева-Василя, то Його невмирущі добрі діла – як неструдженого лікаря, та як великого жертводавця-мецената на Український Католицький Університет, та на Собор Св. Софії в Римі, стають нині перед нами взнеслі, в цілій своїй величі, хоч сам Він був незвичайно скромною та невибагливою людиною, повною посвяти:

Бо все, що мав – Він віддав
Для одної ідеї,
І терпів і страждав
І трудився для неї.

А Його ідеєю була автономія Української Католицької Церкви у формі Патріярхату на чолі з Блаженнішим Йосифом – першим Українським Католицьким Патріярхом, що самостійно адміністрував би Українською Католицькою Церквою, признаючи лише Примат Папи, як Найвищого Учителя цілої Вселенської Церкви.

Я – як член Управи місцевого Відділу нашого Товариства, та як близький співробітник незабутнього нашого Голови стверджую без пересади, що Він любив нашого мученика-Ісповідника, Блаженнішого Йосифа більше ніж своє власне життя.

А ідея Патріярхату, якій Він майже виключно посвятив останні роки свого життя, була підчас Другого Ватиканського Собору так близько до здійснення як ніколи в історії.

Чотири дні перед Його смертію, коли я був в Нього і просив, щоби Він не переймався останніми не надто веселими новинами з Риму, то Він сказав мені так:

«Всі сили спряглися, щоби перешкодити скликанні Синоду Єпископів і справі Патріярхату. Що чужі є проти – то це нічого дивного і того ми сподівалися, але факт, що свої – наші таки «приятелі», прикидаючись прихильниками, грають подвійну ролю, правдою торгують і позакулісово дальше торпедують справу Патріярхату, – цей факт мене добиває і вкорочує мені життя.»

Дорогий і Незабутній Докторе! Спи тепер спокійно!

Лицемірство людей вже не буде більше Тебе турбувати.

Своєю жертвенністю та посвятою Ти збудував собі ще за життя пам’ятник триваліший від каменя і сталі, пам’ятник незнищимий в наших серцях.

Хоч завтра сира земля покриє Твою домовину, то Твої діла стануть приміром для многих, що переймуться ідеєю і допровадять її до остаточного здійснення.

Прощаю Тебе від членів Управи нашого Товариства, від усього членства, та від прихильників, від ближчої і дальшої Родини. Прийми від нас усіх, що так численно тут зібрались, останнє «Спасибі» і останнє «Прощай»!

Ти так бажав, щоби бодай померти на рідних землях. Та не діждався Ти тої хвилини, щоб повернутись на свою Вкраїну.

Але ми посадимо Тобі на гробі червону калину.
Будуть пташки прилітати
Калиноньку їсти,
Будуть Тобі приносити
З України вісти…

Слава Ісусу Христу,і

Ватикан, дня 1 грудня 1967·

Високоповажаний Пан Др. Лев Смішко Філядельфія.

Високоповажаний Пане Доктор!

З не меншим від Вашого болю одержав я сумну вістку про смерть Вашої Дружини д-р Софії. Прийміть моє найглибше співчуття по так великій Вашій втраті, як і нашій:великої прихильниці і добродійки Патріярхату, Університету, нашої Церкви і великої патріотки. За Її душу відправлю 6 грудня Св. Службу Божу, щоби Бог прийняв Її душу в «селеніє праведних».

З Архиєрейським Благословенням

Йосиф Сліпий Верховний Архиєпископ.

Дня 29 листопада 1967 року у Філядельфії відійшла у вічність д-р медицини Софія Смішко, з дому Панкевич.

Покійна родилась 26 жовтня 1902 року у Львові в родині Юліяна Панкевича і Климентини з роду Волинських, гербу Амікус. Батько Покійної був артистом-малярем, а мати була довголітньою директоркою Книгарні Наукового Товариства імені Шевченка у Львові. Рідний брат Покійної Іван згинув у бою з большевиками під Крутами, куди був спрямований як студент Старшинської Школи із Кам’янця Подільського.

Покійна закінчила гімназію у Львові 1920 року і стала студенткою і організаторкою·Медичних Курсів, а опісля студенткою Українського Тайного Університету. Весь свій час Покійна ділила тоді між наукою і громадською працею для студентів і Тайного Університету, збираючи для, цієї цілі фонди і влаштовуючи різні імпрези. Була активним членом таких студентських організацій: Академічна Громада, Медична Громада, Український Студентський Союз, та Українське Допомогове Товариство.

Після невдалого замаху на польського вождя Пілсудського,Покійна разом із групою передових студентів, була арештована польською поліцією, опісля дякуючи старанням др. С. Шухевича та др. В. Старосольського звільнена, з Порадою виїхати негайно за кордон.

Літом 1922 року Покійна залишила рідний дім, переїхала до Праги, вступила на медичний факультет Карлового Університету, який закінчила докторатом з медицини в березні 1929 року. 1932 року нострифікувала свій диплом на університеті в Кракові.

Повернувшись в рідні сторони Вона працювала професійно як доктор медицини і високий спеціяліст очних недуг ад’юнктом очного відділу Міського Шпиталя у Львові, лікарем Каси Хворих, та лікарем Української Народної Лічниці.

19 січня 1944 року др. Софія Смішко, не відриваючись від професійної, громадської і культурної праці, одружилася з товаришем діточих літ доктором медицини Левом Смішко, після чого обидвоє були змушені залишити рідне місто і виїхати на еміґрацію. В Німеччині подружжя Смішко дальше продовжувало професійну і громадську працю, з вдячністю від багатьох пацієнтів-еміґрантів, аж до часу виїзду до Америки в грудні 1949 року.

На новому місці Покійна не звільнила себе від професійної і громадської праці, працювала в очному шпиталі, і приготовлялась до ще одної нострифікації свого лікарського диплому. Але на жаль воєнні переживання, скитальщина, виснажуюча праця і сильно підірване здоров’я спричинили ряд недуг і зламали фізичні сили цієї Жінки-Лікарки-Громадянки. Але не зламали Її духа.

Вщеплену в родинному домі любов до мистецтва, культури, книжки, Вона плекала ціле своє життя. Глибоко віруюча християнка-самаританка, несла моральну і матеріяльну поміч усім потребуючим. Велика любов до Церкви і Народу та почуття відповідальности за їх долю дали др. Софії Панкевич-Смішко незмірну енерґію і силу вже на склоні Її життя віддати ще так багато праці і старань для ідеї Українського Патріярхату і Українського Католицького Університету, якого Меценаткою Вона була завжди.

Глибоко стурбована долею Її Церкви-Мучениці, боліючи над сумною дійсністю яку уважно спостерігала до останку свого життя, і залишаючи осамітненого друга свого життя, др. Софія Смішко відійшла у вічність з вірою у волю Божу над усім.

Нехай світла пам’ять Покійної буде вічною між людьми!