Інститут Історії Церкви

Інститут Історії Церкви (скорочено ІІЦ) при Львівській Богословській Академії був заснований в 1992 році.

Через кілька місяців роботи, в 1993 році Інститут відкрив свій новий підрозділ — Пасторальний відділ. Головними завданнями поставленими перед цим відділом були: тримати в полі зору життєвий шлях репресованих за віру респондентів ІІЦ; по змозі піклуватися їх матеріяльними та фізичними потребами; виявляти перед суспільством їх достойні наслідування чини і життєвий шлях.

Найпершим завданням, яке поставив перед собою Пасторальний відділ, було — особисто познайомитися з тими, хто вже розповів про своє життя працівникам Інституту — інтерв’юерам. Відвідавши кожну з родин та проаналізувавши ситуацію, вони прийшли до висновку, що необхідний захід, який зібрав би разом священиків — тих, хто брав активну участь в часи підпілля. Такою нагодою було відзначення 210 річниці з дня заснування Львівської Духовної семінарії.

Зустріч відбулася в жовтні 1993 року в соборі св. Михаїла на спільній Літургії з Владиками, Верховним Архиєпископом Мирославом Кардиналом Любачівським та Митрополитом Володимиром Стернюком. Це був знаменний день зустрічі тих, хто дочекався свободи Церкви і тих, хто повернувся до рідного краю. Вдалося вперше об’єднати у спільній молитві 15 священиків-героїв Катакомбної Церкви та їх ієрархів, дати можливість їм поспілкуватися в гостинній обителі монахів-студитів.

Не всі змогли приїхати на зустріч, а про багатьох ми ще, на той час, не знали, адже життя в підпіллі мало свої закони конспірації.

Пошуки тих, хто мав заслуги перед Церквою, тривали. Родину за родиною відвідували зав. пасторальним відділом та інтерв’юери; крім розповідей про життя, записаних на магнітофонну стрічку, заповнювали спеціяльну анкету-обслідування про те, чим можна допомогти оповідачеві. Так появилися списки потребуючих. Зустріч у 1993 році з представниками Інтернаціональної Християнської Асоціяції (ІХА) — пастором Арнольдом Розе з Німеччини та пані Геді Флюрі з Швайцарії, які з відкритим серцем зустрілися з членами підпільної Церкви — надала нам можливість налагодити постійну матеріяльну допомогу 100 особам: священикам, вдовам по жонатих священиках, монахам та монахиням, які мешкали поза зруйнованими обителями та мирянами — активним помічникам священиків. Ми дістали змогу оплачувати лікарства та одноразово допомагати ще іншим потребуючим, тим, хто розповідаючи про інших, скромно замовчував про свою участь в тяжких буднях переслідуваної Церкви. За п’ять років співпраці над цим проектом, число таких осіб сягнуло понад 200 чоловік, хоч потребуючих було значно більше та всім допомогти ми не мали змоги.

Особливо приємно було зустрітися з нашими підопічними, як ми їх називали, під час святкування празників св. Миколая; тоді юнаки з організації «Українська молодь Христові» брали за примір собі св. Отця Миколая та розносили стареньким скромні подарунки від Самбірського цукрового комбінату та ІХА. За це Господь хай щедро нагородить наших спонсорів. Ще інші заходи проводились спільно з цими юнаками та юначками, бо зустрічі старших священиків з молоддю стали звичними. Коляди на Різдвяні свята… Привітання з ювілеями… — Зрештою 13 липня 1996 року, на з’їзді організації «Українська Молодь Христові» отці — довоєнні члени цієї організації, благословляли з митрополичих палат катедри св. Юра прапори з’їзду та молодь на подальшу працю для народу і Церкви.

Ми прагнули якомога частіше влаштовувати такі обміни думками та досвідом між молоддю та представниками старшого покоління священиків, монахів та монахинь. Традиційними стали: проведення циклу бесід «Хресна дорога нашої Церкви» для учнів Духовного ліцею ім. А. Шептицького (1994-95 p.), для студентів Богословської Академії (1994 p.), та участь наших респондентів у всіх заходах, які проводить Інститут Історії Церкви.

Щоб виявити нові імена «тихих героїв», ми розсилали листи по деканатах, довідувались про них від співбесідників під час інтерв’ю та з приватних довірочних розмов з тими, хто розумів важливість нашої праці. Так доповнювались списки учасників греко-католицького підпілля.

Дуже б хотілося довідатися долі всіх священиків, які були в Шематизмі — списку виданому в 1945 році. Багато прізвищ вже стало легендами, доля багатьох є невідомою, а ще інших ми розшукували та продовжуємо шукати. На основі матеріялів, зібраних Інститутом, в 1994 році п. Лялевич написала п’єсу, яку поставили молоді ентузіясти з театру «Мета». Вистава вперше була показана для учасників Синоду Греко-Католицьких єпископів у 1995 році. В залі були присутні живі герої, які після закінчення вистави, могли оповісти глядачам про свої особисті переживання та згадати про тих, котрих з такою любов’ю зобразили актори театру. Вистава та подібні зустрічі повторювались для учасників Синодів та першого повоєнного Собору Греко-Католицької Церкви, для молоді в різних містах Львівщини. Цей захід показав себе, як актуальне виховне знаряддя у роботі з молоддю.

Не зважаючи на підірване каторгою та іншими репресіями здоров’я, старші священики і надалі приймають активну участь в заходах організованих IIЦ. Цикл наукових конференцій «Берестейські читання» та конференцій присвячених: «400 років Берестейської унії», «50-ліття з дня смерти митрополита Андрея Шептицького», «50 років псевдособору 1946 року». «Пам’яті єпископа Василя Величковського», ювілей Владики Володимира Стернюка, численні зустрічі з представниками преси і телебачення — всі вищезгадані заходи відбуваються з активною участю наших старших духовних наставників, для котрих пасторальний відділ організовує і транспорт, і необхідний супровід та опіку.

Прізвища та життєписи священиків, що відзначились в період переслідування Церкви тоталітарним режимом, найбільш повно були зібрані по Львівській архиєпархії. Тому за матеріялами опрацьованими пасторальним відділом Львівська митрополія УГКЦ в 1997 році представила до нагороди групу старших священиків, заслужених у підпіллі душпастирів лише з одної Львівської архиєпархії. Матеріяли були надіслані Папі Іванові-Павлові II, котрий нагородив за особливі заслуги перед Церквою медалями та грамотами 24 священиків. Стаж священства кожного був не менше 50 років.

Церемонія нагородження героїв-священиків, запрограмована з участю пасторального відділу ІІЦ. відбулася 11 січня в каплиці собору св. Юрія. Після вручення нагород Владикою Любомиром Гузарем священики зустрілися з Блаженнішим Патріярхом Мирославом і Кардиналом Любачівським та семінаристами Духовної семінарії святого Духа, останні запросили ювілярів до себе в семінарію. Архиєрейською Літургією, яку відслужив Владика Юліян Гбур в сослуженні відзначених отців, розпочалася 8 лютого зустріч майбутніх священиків з ветеранами. Хор семінаристів піснями вітав їх, а пізніше відбулися розмови та розповіді про життя.

Публікацію біографій нагороджених священиків за матеріялами Інституту Історії Церкви розпочинає журнал «Місіонар».

Як багато можуть розповісти фотографії про повновартісне життя: ті, що зберігалися як реліквії та ті сьогоднішні, які висвітлюють ту славну пору, коли Церква заговорила про себе на новий голос. Подаровані нашими оповідачами, вони стали ніби візитівкою ІІЦ. Тут слід відзначити серію знимок виконаних п. Лідією Михайлюк-Сухі «Портрети учасників Греко-Католицького підпілля». Вони з успіхом демонструвалися на фотовиставці в Філядельфії в 1995 році та стали окрасою нашої постійної фотовиставки, яка розпочала свій шлях від інавгурації Інституту. Знимки подаровані Інститутові, брали участь в слідуючих експозиціях: «Хресна дорога України», що була організована в 1995 році «Меморіялом» та Львівським Історичним музеєм; «Голгофа нашої Церкви» — оформлена спільно з Інститутом релігії, котра демонструвалася в Коломиї та Косові в 1996 році: вони були надіслані до Риму на фотовиставку про переслідувані Церкви, організовану отцями-єзуїтами; були представлені в експозиції музею Інституту релігії в 1997 році. Коли наприкінці 1997 року Львів відвідала дружина президента США п. Гілларі Клінтон — на тлі нашої фотовиставки директор Інституту д-р Борис Ґудзяк познайомив її з учасниками Греко-Католицького підпілля та Історією Катакомбної Церкви.

Не залишились поза увагою пасторального відділу й долі священичих дружин. Тих, хто пережив і часто ділив переслідування та терпіння разом з чоловіками. З гідністю несли вони звання їмостей, не ставали на перешкоді своїм мужам при виконанні їхніх душпастирських обов’язків, а були їм опорою. У випадку втрати мужа — продовжували його справу: особистим прикладом та працею збагачуючи духовне життя свого оточення.

Вперше зібрались разом молоді дружини священиків і ті старші — на з’їзді дружин священиків у 1994 році. Це була незвичайна зустріч. Доповіді приготовані старшими панями були і актуальними, і повчальними. А особистий обмін думками та розповіді про життя, які супроводжувалися демонструванням знимок з часів пережитого, були взаїмно корисними для всіх присутніх. Така зустріч повторилась і в 1995 році; а на реколекціях для дружин священиків вони стали щорічними.

В 1996 році завдяки проекту, який розробив пасторальний відділ разом з Львівською Архиєпархією, ми отримали матеріяльну допомогу від «Організації солідарности німецьких католиків з католиками східної Европи» — «Renovabis». Допомога не тільки матеріяльно підтримала бідуючих священиків та священичих вдів, які стільки трудились для нашої Церкви, але й скріпила їх бойовий дух і бажання служити суспільству. Бо без переконання, що про них пам’ятають, що їхній досвід є для суспільства цінним, було б важко пережити теперішню економічну й політичну ситуацію в державі. Виплата допомоги давала можливість щомісячно зустрічатися та спілкуватися не тільки пасторальному відділові з нашими підопічними, а їм самим збиратися разом та спілкуватись між собою, що є особливо важливим для людей старшого покоління.

Всі, хто потрапляє в поле зору наших інтерв’юерів, а вже взято 800 інтерв’ю, стають членами нашої великої родини, нашого Інституту. Пасторальний відділ підтримує зв’язки з ними, практично забезпечує їх участь в наших святкуваннях і презентаціях; ми їх вітаємо з ювілеями та святами; співчуваємо в горі та вітаємо з радісними подіями; дякуємо їм за можливість поспілкуватись з ними, отримати духовні настанови, тощо.

Тепер пасторальний відділ опрацьовує документи з інших єпархій про життєвий шлях і подвиги старшого покоління душпастирів. Ті з них, хто має не менше ніж 50 років священства, також будуть представлені Святійшому Отцеві для відзначення за самовіддану оборону святої католицької віри у час випробувань. Збираємо ми теж матеріяли про життя Закарпаття в роки переслідування, зокрема складений список вдів по переслідуваних священиках, щоб з їх допомогою показати чітку картину боротьби Церкви, зазначити героїчне місце цієї єпархії в історії Катакомбної Церкви. Плянуємо зустрічі семінаристів зі священиками старшого покоління, щоб в час великого посту вони могли розважити про роль священика на парафії, а студенти Богословської Академії оглянуть виставу театру «Мета», присвячену Хресній дорозі Спасителя. Зразки подвигів нашого духовенства і мирян виявлені з розповідей наших оповідачів будуть опрацьовані й передані постуляційній комісії нашої Церкви.

Про подвиг переслідуваної Церкви потрібно говорити, щоб підростаюче покоління, а отже майбутнє нашої Церкви знало своїх героїв, тих, хто став вже історією. Щоб молодь знала про тернистий шлях відданих синів Церкви і своєю увагою скрашувала осінь їхнього життя. Вони ще поруч з нами, вони готові поділитися з нами своїм досвідом та розповісти правду про минуле.

П’ять років працює Пасторальний відділ, звітуючи перед суспільством за свою працю, ми прагнемо співпрацювати з усіма, хто хоче матеріяльно допомогти конкретним особам з духовенства та мирян переслідуваної Церкви, з тими, хто подасть нові адреси і назве прізвища невідомих героїв Катакомбної Церкви тут, у нас на Україні, або долею закинених в чужі краї. Кожна ідея, кожна пропозиція, яка свідчила б про безінтересовну зацікавленість і бажання допомогти будуть з радістю прийняті. Ми готові до праці, ми хочемо познайомити світ з тими, хто є нашою гордістю.

Керівник пасторального відділу Інституту Історії Церкви ЛБА
Ірина Коломиєць

Борис Гудзяк — доктор філософії Гарвардського університету. З 1992 року директор Інституту історії Церкви у Львові. Докторська дисертація: «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріярхат і генеза Берестейської унії». Автор статтей, рецензій та матеріялів із загальної Церковної історії.

У 1992 році було засновано Інститут історії Церкви, директором якого став Борис Гудзяк. Ця установа зовсім нового типу, нічого подібного до недавна в Україні ще не було. Виникнення цієї інституції було потребою часу. Впродовж останніх 50 років історією релігії, історією Української Греко-Католицької Церкви на рідних землях ніхто не займався. Працівники новоствореного наукового закладу поставили перед собою мету заповнити оцю прогалину в дослідженні історії нашої Церкви взагалі, а періоду підпілля зокрема, вивчити історичну спадщину релігійного життя в Україні в контексті Вселенського християнства. Ці дослідження ляжуть в основу науково обгрунтованої історіографії УГКЦ.

За час свого існування співробітники Інституту розшукали чимало священиків, котрі в роки переслідувань підпільно виконували душпастирські обов’язки. Крім цього, працівники Інституту записали спогади мирян, котрі впродовж усіх років, залишалися вірні вірі батьків, та свідчення представників інших Церков України, котрі були свідками підпільної діяльности представників УГКЦ. Крім цього, мета Інституту — сприяння дослідам і видання наукової педагогічної літератури з української церковної історії. У своїй праці Інститут дотримується екуменічних принципів і застосовує критичний підхід і сучасну наукову методологію.

Проект Інституту дослідження «живої» (усної) історії підпілля УГКЦ є важливим методологічним вкладом у розвитку української історичної науки. Впродовж 5 років свого існування Інститут історії Церкви провів 22 міжнародних симпозіюми за участю близько 100 провідних науковців з 20 країн світу. Крім цього, до 50-ої річниці з дня смерти митрополита Андрея Шептицького відбулася наукова конференція у листопаді 1994 року у Києві й Львові. Конференцією «Історична доля Греко-Католицьких Церков центрально-східної Европи після Другої світової війни» Інститут науково відзначив сумне 50-ліття ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Особливе значення серед багатьох його наукових заходів відводилося дворічній програмі «Берестейських читань», які включали 18 міжнародних одноденних конференцій у Львові, Києві, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпропетровську, Ужгороді, Харкові, Перемишлі та видання 6 томів друкованих матеріялів, які висвітлюють історичне тло і наслідки Берестейської унії 1596 року. Аналітичний підхід читань при розгляді основних історичних течій дає змогу долати наукові та конфесійно-полемічні стереотипи.

Свою працю Інститут розпочав у приміщеннях манастиря отців-студитів. — У своїй діяльності інститут, — сказав його директор д-р Борис Гудзяк, — старається поєднати правдиву науковість з актуальністю у своїх дослідницьких проектах, через конференції, в своїх виданнях. Ціль Інституту — плекати бачення історичних подій, які дуже часто мають контроверсійний характер, але не мусять, обов’язково, сприйматися через конфесійну призму. З другого боку, ми всі свідомі, що церковне життя є в центрі українського історичного досвіду. Різні духовні питання, проблеми — глибоко хвилюючі й важливі для сьогоднішнього суспільства. Тому у своїх пріоритетах Інститут поставив саме такі питання, які є важливими для Української Церкви, для українського народу на порозі третього тисячоліття: проект усної історії, дослідження Берестейської унії, міжконфесійні питання останніх століть. Сьогодні для Інституту надзвичайно цікавим, інтелектуальним, і надзвичайно відповідальним духовним завданням — дослідити історію підпільної нашої Церкви.

З перших років своєї діяльности Інститут намагається використати національні традиції й світові досягнення, поєднати кращі традиції української історичної науки часів Грушевського та досягнення сучасної світової науки в галузі методики дослідження. Директор Інституту Борис Гудзяк — член Української секції міжнародної комісії порівняльних досліджень історії Церков. Його участь у наукових конференціях, які організовує ця комісія, гарантія того, що провідні спеціялісти світу будуть поінформовані й про Україну, і про Українську Греко-Католицьку Церкву, і про досягнення українських вчених.

Працюючи над проектом усної історії, — продовжив розповідь заступник директора Олег Турій, — Інститут нав’язав контакти з подібними інституціями країн центрально-східної Европи на базі проекту міжнародного дослідження порівняльного аналізу Церков періоду панування тоталітарних режимів. Цей проект, ініціований Австрійським Пасторальним Форумом, дав змогу поставити історію підпільного життя Церкви в Україні у контексті того, що відбувалося в усій Европі в післявоєнні часи. Крім цього, в рамках міжнародної співпраці Інститут нав’язав плідні наукові взаємини з Папським Орієнтальним Інститутом, Інститутом Східно-християнських Наук ім. Андрея Шептицького в Оттаві, Центром Історичних Досліджень ім. Петра Яцика, Українським Науковим Інститутом Гарвардського Університету, Інститутом Патрології та Історії Східних Церков Віденського Університету. Інститут Історії Церкви спричинився до утворення української секції міжнародної комісії порівняльних досліджень історії Церков. В плянах Інституту — створити свою філію у Києві. Крім проведення різних наукових конференцій та симпозіюмів, Інститут займається й видавничою діяльністю. Збірник статтей «Ковчег», який вийшов друком у 1993 році — спільний проект Інституту Історії Церкви та Інституту Історичних Досліджень Львів­ського Державного Університету ім. Івана Франка. У цьому виданні у кількох статтях була представлена історія УГКЦ. У перспективі такий науковий збірник має й далі виходити у світ. В ньому плянується друкувати не лише переклади з інших мов, але поміщати оригінальні статті, рецензії, дискусії. Це має бути фаховий орган для обміну думок науковців, котрі займаються українською церковною історією.

Нещодавно побачила світ наукова праця о. Ярослава Москалика «Концепція Церкви митрополита Андрея Шептицького». До 1998 року мають вийти друком 6 збірників Берестейських читань. Крім цього, у видавничих плянах Інституту монографія канадського політолога Богдана Бацюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і радянська держава (1939-1950)», книга сестри Софії Сеник «Історія Церкви в Україні», нарис видатного сучасного візантиніста й тюрколога Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом» та ряд інших видань.

Спершу замість вступу — дещо з історії польсько-німецьких міжцерковних стосунків. Можна навіть не нагадувати, якими кривдами і болями була обтяжена пам’ять обох народів про воєнний і повоєнний період їхнього сусідства. Для поляків слово «німець» асоціювалося з жахами війни і відкритими ранами концтаборів. Для німців слово «поляк» асоціювалося з утраченими територіями і насильним вигнанням із них німецького населення. Каяття Євангелістської Церкви перед західноєвропейськими і північноамериканськими представниками екуменічного руху в жовтні 1945 року, відкрило перед нею шлях до спілкування із Заходом — але не зі Сходом, зокрема не з Польщею. В той час про таке порозуміння ще не могло бути й мови.

Перший серйозний прорив стався рівно через 20 років, у жовтні 1965 року, коли в Німеччині було оприлюднено так званий Східний Меморандум Євангелістської Церкви Німеччини, що мав повну назву «Становище втікачів і ставлення німецького народу до своїх східних сусідів». Заслугою Східного Меморандуму вважається те, що він був спрямований до вигнанців та німецької громадської думки і засвідчив, що вихід із глухої ворожнечі можна знайти не шляхом вказування на свої права і кривди, а тільки через взаємне прощення і започатковане на цьому взаємне примирення.

Майже через місяць — під кінець Другого Ватиканського Собору — польські єпископи Римо-Католицької Церкви спрямували листа до своїх німецьких братів по вірі. Саме там були сказані сьогодні знамениті слова «прощаємо і просимо пробачення», у відповідь на які німецькі єпископи з вдячністю прийняли цю пропозицію і просили Бога, «щоб ніколи більше злий дух ненависті не розчепив наших рук».

Зрозуміло, що ненависть не припиняється одразу ж після опублікування письмових деклярацій, якими б гарними вони не були. В обох країнах були невдоволені, які говорили про зраду інтересів; в обох народах розпочався тривалий процес запеклих дискусій і повільного переосмислення своєї позиції. Але дух миру і злагоди діяв невпинно й врешті виявився сильнішим. Сьогодні християнам обох країн під силу значно вагоміші справи, ніж просто написання деклярацій, але величезне значення отих перших звернень сьогодні визнається усіма.

Закінчення другого тисячоліття і входження Польщі до Европейського Союзу поставили перед обома партнерами іншу проблему. Якщо рани взаємних непорозумінь на західних кордонах Польщі можна вважати залікованими, то що чекає Польщу, а разом із нею і Европейський Союз, на сході? Які тенденції характерні для християнського життя у цьому величезному регіоні? Чи могли б Церкви на сході започаткувати таке ж примирення, на яке зважилися свого часу німецькі та польські Церкви?

Таким, власне, і був початок конференції у Варшаві, що відбувалася 17-21 червня ц.р. і, в роботі якої взяли участь делегації Польської Православної Церкви, Російської Православної Церкви з Бєларусі, Української Православної Церкви (у нас завжди додають «Московського патріярхату», щоб відрізнити від патріярхату Київського) та Української Греко-Католицької Церкви — всього близько 50 осіб. В переговорах взяли участь також організатори зустрічі, представники Польської Екуменічної Ради та Євангелістської Церкви Німеччини. До складу делегації УПЦ входили Єпископ (тепер уже Архиєпископ) Львівський і Дрогобицький Августин Маркевич, архимандрит Митрофан та о. Василій Заев із Києва, миряни Інна Карсім і Станіслав Речинський з Києва та Сергій Маслов зі Львова. До складу делегації УГКЦ входили Єпископ-Помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, о. д-р Іван Дацько, миряни Олег Турій зі Львова та автор цих рядків, який і виступив із головною доповіддю від України на тему «Поширення європейських інститутів на Схід: історичні обтяження».

Уже сам вираз «історичні обтяження» свідчить про те, що в доповіді, а також під час «подіюму України» (тобто Круглого столу з участю чотирьох дискутантів з України) мова йшла про непрості сторінки української історії: Львівський псевдособор 1946 року і феномен унії, проблему української православної автокефалії та її канонічного визнання, перспективи загальноукраїнського церковного примирення, роль трьох Римів в історії та майбутній долі України. Не зважаючи на очевидну різницю в позиціях представників УПЦ і УГКЦ, запеклої суперечки, на щастя, не відбулося. І на пленарних засіданнях, і під час роботи по групах усі сторони виявили толерантність і готовність іти на компроміси, тобто, говорячи відкрито про свою позицію, все ж не наступати надмірно на болючі «мозолі».

Українські делегати не вирізнялися особливим оптимізмом, коли мова заходила про порозуміння між нашими Церквами. Владика Любомир Гузар навіть так і сказав, що Україна сьогодні ще до цього не готова. А Станіслав Речинський говорив про те, що до цивілізованих форм роботи не готова й держава, і навів один приклад з історії недавнього походу шахтарів на Київ. Коли стало відомо, що шахтарі виявляють бажання прийти до Києво-Печерської Лаври на молитву, з Держкомітету у справах релігій у Лавру надійшов дзвінок: «Приймати не смійте!».

Звичайно ж. розмова на конференції йшла не тільки про Україну. Не зважаючи на те, що «подіюм Бєларусі» пройшов доволі мляво, загалом делегати з цієї країни були підібрані досить вдало. На наше здивування, були там навіть представники національно-демократичної опозиції, які принаймні вільно говорили білоруською мовою і не боялися говорити про національні інтереси своєї країни. До речі, білоруси згадували, що на початку 1990-их років була надія, що Білоруська Греко-Католицька Церква стане загальнонаціональною Церквою країни. Але згодом ці сподівання з різних причин не справдилися, і сьогодні інтерес до греко-католицизму в Бєларусі впав. Про автокефалію ж Православної Церкви в Бєларусі поки що говорити не доводиться. В кулюарах деякі білоруси з гіркотою жартували, що дочекаються визнання автокефалії в Україні й тоді виборюватимуть свою з допомогою Києва.

Під час «подіюму Польщі» мова йшла здебільшого про становище православних і про­тестантів у цій країні (нагадаю, що організаторами конференції були німецькі протестанти і православно-протестантська Польська екуменічна рада). Треба сказати, що організаторів зустрічі неприємно вразило те, що польські римо-католики фактично проігнорували цю конференцію (на противагу їм, українські греко-католики-василіяни не тільки взяли активну участь у роботі конференції, а й забезпечили ранішній греко-католицький молебень для учасників конференції чудовим манастирським співом семінаристів). З польських виступів запам’ятався детальний опис генези і нинішнього стану польських старокатоликів, які не визнаються папою, а також враження про дуже популярне в Польщі християнське радіо «Марія». На думку учасників, це радіо займає дещо консервативну позицію. Воно активно підтримувало кандидатуру Леха Валенси на президентських виборах, подаючи свою позицію як офіційну підтримку Католицької Церкви. Крім того, це радіо загалом неприхильно ставиться до входження Польщі в Европейський Союз.

Поділилися своїми думками й німецькі учасники конференції. Вони говорили більше про макротенденції в християнській Европі. Чи є Церкви в Европі елементами миру? Відповідь була невтішною: ні, вони є скоріше джерелом напруженості. Одна з причин цього, на думку німців, полягає в тому, що Церкви орієнтуються скоріше на ідеалістичні моделі, ніж на реалії. Говорилося також про те, що економічна й політична мотивація приєднання до Европейського Союзу може не тільки об’єднувати, а й роз’єднувати. І ще одна важлива ремарка. В Німеччині увага суспільства до церковних ініціятив є значно більшою, якщо різні Церкви виступають спільно. Що ж, очевидно, такою ж була б ситуація і у нас, якби наші Церкви були готові до спільної праці. Готові не тільки тим, щоб зійтися разом, а й тим, щоб не ставити одне одного в незручне становище, не намагатися виграти за рахунок інтересів іншої сторони.

Загалом, конференція у Варшаві запам’яталася добрим рівнем організації і прихильною атмосферою серед її учасників. Це вже не перша зустріч делегацій чотирьох європейських країн (гостювали вони і у Львові). Можна також з певністю сказати, що такі контакти продовжаться і в майбутньому.

Мирослав Маринович, Дрогобич

(З приводу його інавгурації)

У Львові у вересні 1992 р. постав за старанням нашого молодого історика д-ра Бориса Ґудзяка, родом з Америки, Інститут Історії Церкви. Чи на нашому історіографічному науковому, доволі велелюдному полі не конечний додаток? У Львові в тому ж часі постав при Львівськім державнім університеті теж Інститут історичних досліджень (Франко сердився на нашу історіографію…). По Другій світовій війні у нас зарясніло істориками, історичними публікаціями, конгресами, конференціями, видавництвами, товариствами та інституціями. Ні! Не буде за багато ще один інститут більше, бо завдання усіх тих зусиль у нашій історіографії є велетенські, широкі, чимало в ній білих або «чорних» плям, які вимагають невідкладного дослідження і мозольної праці багатьох рук. Тому привітати треба новий Інститут Історії Церкви. На нашім науковім полі не буде його «за багато», бо за довго ми мали в нашій історії зв’язані руки, ноги і замкнені уста.

Приємно теж, що наша Католицька Церква в останнім п’ятдесятлітті з гаком, користаючи з ватиканських та інших європейських архівів, розгорнула своїми молодими силами велику дослідницьку роботу. Велика при тому, шкода, що стільки наших «випускників» священиків з Риму не могли потім продовжувати свою дослідницьку наукову роботу, бо Церква кидала їх на душпастирську працю, і вони в ній для науки «згубилися», зникли. Але Рим, зокрема централя Василіянського Чину в ньому, на історіографічному полі дав науковців та чимало вартісних видань з історії нашої Церкви. Д-р Борис Ґудзяк почав свої студії в Римі в Колегії Св. Софії. Майже пророчими (хоч в контексті терпкими!) були слова проф. М. Грушевського в 1909 році по його екскурсії до Риму, коли він описав у «Літературно-науковому Віснику» свої спостереження з життя наших студентів «руської колегії при П’яцца дель Монті і в церкві свв. Сергія і Вакха: «А як би подбати, щоб при сій колегії давано місце людям з науковими інтересами (на жаль і стид, їх так страшенно мало серед галицького духовенства, навіть в порівнянні з православним духовенством Росії!), могла би тут зав’язатися й певна учена традиція на взір деяких голосних в історії європейської культури духовних конгрегацій католицьких…». Так писав Грушевський в 1909 році і так сталося в Римі згодом з чималим числом студентів богословії, які більше чи менше посвятилися студіям нашої історії і видаванням своїх дисертацій на основі матеріялів ватиканських архівів. Новий Інститут в додатку є, як каже його Статут, «першим кроком до відновлення Греко-католицької Богословської Академії у Львові».

Інститут має і нові цілі, свої власні. Перша, і так поставлена вона в Статуті, — це студія підпілля УГКЦ 1946-1989 років. За два роки нашої державности і волі таки мало ще зроблено, а живих свідків того активного підпілля є не багато і ті вмирають. їхні свідоцтва будуть ще найціннішим матеріялом для історика, бо при писані документи годі було мріяти в тих нелюдських часах. Те збирання усних матеріялів чи не найбільше вже конечне, не вільно його відкладати і треба вже його починати серед своїх, чужих і ворогів навіть. (Минулого року, в жовтні, здається, помер горезвісний «історик» Клим Дмитрук — правдиве прізвище Гальський, майор КҐБ, в якого «творах» так часто фігурувало і моє прізвище, майже як «ес-еса», горлоріза, і коли я перед знайомими в Україні виявив охоту з ним побачитися, мені сказали, що живе в Києві, і це можливо, але нім я зібрався до Києва — і досі ще не встиг зібратися,… він помер. А є більше таких і з ними спокійно, вони ж науковці, кандидати історичних наук, треба говорити, бо знають вони чимало справ, подій і ситуацій, мають архівні матеріяли). В додатку Інститут ставить собі широкі і теж нові цілі. Між ними такі оригінальні: історична основа сучасних релігійних процесів на Україні, історія нашої візантійської церковної традиції (так хибно зрозумілої між нашими публіцистами, істориками чи зокрема священиками, які у «візантівізмі» добачають тільки бруд і воші…). Цікавою теж ціллю Інституту в його майбутній праці, згідно з новими методами історіографії, є «Жива історія Церкви» або «Прозопографія (історія осіб) і мартирологія церковних діячів». Цілі нові, позитивні і сподіватись треба гарних овочів тієї енергійної праці молодих науковців, які вже встигли згуртуватись біля нового Інституту, враз із деякими «сеньйорами» на історіографічному полі. Це видно з їхнього журналу «Ковчег», який вже появився і від нього дише свіжістю та динамізмом!

В дні 23 серпня 1993 р. о годині 19-тій у Палаці Урочистих Подій при вулиці Коперника 15 у Львові відбулась інавгурація цього нового Інституту. Подія зібрала чимало запрошених гостей і зацікавлених. Сприятливою нагодою до цього був Другий Міжнародній Конгрес Україністів, який саме в тому часі відбувався у Львові. Велика частина учасників Конгресу взяла участь в інавгурації. Відкрив цей вечір інавгурації академік Ярослав Ісаєвич — голова цього ж Конгресу україністів, який у своєму слові звернув увагу на те, що Інститут є справді новістю у нашій українській науці. В тому дусі говорив теж у своїм вступнім слові основник Інституту д-р Ґудзяк, не лякаючись вказати на позитиви метод історіографічних досліджень, які сьогодні не є поверховним описом історичних фактів на основі документів, але ідуть вглиб досліду внутрішніх процесів нашого життя з минулого, відкриваючи нові фактори того життя, ферменти, психіку (живемо у добі психології!) і зародки розвитку людства, народів, родини чи й індивідуальностей. Нова історіографія не може бути більше «конвеншіон гісторі», не можна трактувати теж історії як безконечні досліди у висновках і оцінках, наче б не існувало справді об’єктивної історії. Інавгураційна доповідь була інтриґуючо цікавою і сміливою. Молодим це вільно, і вони є готові боронити своїх думок і позицій!

У дальшій програмі цього інавгураційного вечора був ряд виступів різних запрошених до цього присутніх професорів (чи не за велике число, але такий вже стиль в Україні, інший від західнього).

Проф. Вакарчук — ректор Львівського державного університету, проф. Григорій Грабович, директор УНІ в Гарварді, проф. Єжи Клочовський з католицького університету в Люблині, проф. Мирослав Лабунька від УВУ в Мюнхені, проф. Леонід Рудницький від НТШ, проф. Софія Сеник, ЧСВВ, з Папського Орієнтального Інституту, проф. Франк Сисин зальбертського університету, кандидат історичних наук Наталія Яковенко АН з Києва, проф. Ігор Шевченко — Гарвард. Окреме слово до науковців мав при кінці православний преосвященний владика Ігор з харківського університету з незвичайною прямою думкою про завдання нашої історіографії сьогодні.

Від Греко-католицької Церкви був присутній владика Юліян Вороновський, студит. Усі промовці висловили своє вдоволення й дружню радість з появи нового наукового Інституту, складаючи свої і своїх інституцій побажання і вислови готовости співпраці. Одна помітна думка й увага була майже в усіх зі сильним підкресленням і вимогою до праць нового Інституту, і це вимагає окремого, бодай короткого коментаря. Це підкреслення і вимога — об’єктивність.

Питання об’єктивности, чи простіше, дійсної правди для кожного історика є небезпечною кладкою над бистрою і глибокою рікою, і ріка та — то пристрасті, себелюбство, шовінізм чи й сантиментальність та подібні їм внутрішні почування поза здоровою і логічною думкою.

Можемо до цього дати споріднений гріх до необ’єктивности — тенденційність, яка теж веде людину стежками поза правду. Для історика все це є грізні вороги й небезпечні кручі. Дехто твердить, що ніхто досі не написав історії свого народу об’єктивно (значить — у цілому світі!). Тенденційним є кожний з нас у своїм мисленні, часто у світогляді, бо якусь дозу самолюбства має кожний з нас. Історики не є суперлюдьми, і їм це часто трапляється. Окремо то відноситься до істориків Церкви. Усіх! На жаль! Відомий історик папів Людвик фон Пастор писав: «Глибока різниця між істориками ліберальними й католицькими полягає в тому, що перші бачать в Церкві історичне явище, тоді коли вона є інституцією Божою, як теж і з людською «фасадою» (лицева сторона будинку).

До Божої інституції маємо мати, річ ясна, респект і пошану в оцінках, критиці й описах її діяльности, як до рідної матері чи батька, але клопіт є з тією лицевою сторінкою, з людським елементом (Нашим! Бо ми, люди, його творимо!), який, власне, буває таким, як ми, люди, буваємо. Яким бути історикові? Не легко. Це проблема. А в нашій національній історіографії? Наші історичні злидні, несправедливості наших ворогів і лихоліття перемагають нашу логічність, правдолюбіє і крізь сльози не легко є бачити виразні контури минулого і себе серед них. Тому стільки перебільшень, переменшень, замовчувань, погорди до документів. Це тортури наших істориків, які вони переживають або які їм задають критики-публіцисти.

Щось для прикладу. Недавно появилась у Львові коротка історія нашої Греко-католицької Церкви (як різно дивимося на цю дивовижну назву нашої Церкви!) і в ній написано: «Наша Греко-католицька Церква вийшла з катакомб «оновленою» (Курсив мій!). Важко зрозуміти, що вона по Першій світовій війні постарілася, а по другій і 50-літтю важкого поневолення ще й під впливом російського православія, відновилась… Як? Чи дійсно ми вийшли оновлені?

То питання історичного об’єктивізму, біля якого переходили досі вже три покоління модерних наших істориків з різними вислідами і труднощами. Найважче воно таки на міжнародньому науковому полі, де про нас блукає така різна «правда», перед якою наші історики часто й безрадні. Наш молодий Інститут матиме можливість ступити і на міжнародне поле зі змаганням за історичну об’єктивність. Сподіємось від наших молодих істориків справжного об’єктивізму, очікуємо його зокрема в церковній історіографії, в якій у нас стільки тенденційности різних напрямків. А церковна історіографія повинна бути зразком у шуканні об’єктивности.

Тому стільки голосів було в інавгураційних словах у наших щирих науковців. Багатомовною може бути думка папи Павла УІ на другій сесії II Ватиканського Собору: «Рим не потребує боронитися, замикаючись у мовчанку, перед увагами, які походять від шанобливих голосів, зокрема коли є голоси приятелів і братів. Повинні ми прийняти критику зі смиренністю, рефлексією і вдячністю». Перед нашим Інститутом близька перша поважна і тверда, може, проба сил цю об’єктивність в історичних дослідах показати. То буде 400-ліття відновлення нашої єдности з Римом у 1595 році. Правди не треба лякатись, коли вона приходить до нас з любов’ю. Побажати б треба, щоб новий наш Інститут був для нас світлом у пошуках історичної правди, яка нас визволить від не одного історичного лиха.

В Україні зроблено ще один крок у справі правдивого висвітлення історії і відновлення справедливости. У Львові створено Інститут історії Церкви. Ініціятором і засновником його є американський вчений, доктор філософії Борис Ґудзяк, який має за мету дослідити історію підпільного життя Української Греко-католицької Церкви (1946-1989 pp.). Новостворений Інститут береться дослідити такі питання: як, завдяки чому вдалося вистояти Церкві, що незаконно й насильно була позбавлена права на легальне існування і майже півстоліття переслідувалась і нищилась, як вдалось зберегти не лише віру й вірність їй, а й плекати нові покоління священиків і ченців.

Минуло півроку напруженої праці Інституту, завдяки якій вдалося полагодити питання приміщення (яке ласкаво надали отці-студити в своєму манастирі), його капітального ремонту та технічного оснащення, формування штату кваліфікованих працівників, який тепер нараховує 19 осіб. 7 травня цього року відбулися установчі збори, на яких було остаточно затверджено статут, оформлено його для реєстрації, обрано Раду Інституту, дирекцію та ухвалено плян роботи на поточний рік.

Одночасно з організаційною роботою йшла кропітка праця по виявленню осіб, причетних до підпільного життя Церкви: священиків, котрі не зламали присяги та підпільно сповняли свої душпастирські обов’язки (як на волі, так і в тюрмах), членів їх родин, монахів і монахинь, які навіть після вигнання із своїх обителей, далі залишились вірними своєму чину і залучали до себе нових членів. Інститут не обходить увагою мирян, які не зреклися своєї віри і задовольняли свої духовні потреби таки через греко-католицьких священиків. Коло таких осіб щораз розширюється. Створюється картотека, на основі якої за спеціяльно розробленою методикою, що базується на підвалинах такої молодої та прогресивної історичної дисципліни, як жива (усна) історія, беруться спогади у людей, які перейшли через підпілля. У своїх розповідях вони розкривають нам високі зразки відданости й вірности, терпеливости і мужности. Але пам’ять людей значно розширила рамки досліджень, адже корені незхитности і незнищености нашої Церкви сягають багато літ назад, і це яскраво відображається у живих свідченнях.

Виявлені і висвітлені образи достойних наших отців, сестер і мирян можуть служити благодатними прикладами, які здатні зміцнити нашу християнську віру та допомогти очиститись від усього того, що перешкоджає формуванню гармонійного духовного світу людини.

Крім науково-дослідної роботи Інститут дбає також про пасторальну діяльність на ниві належного вшанування ветеранів підпілля Церкви. їм надається різностороння допомога й підтримка. До цієї справи залучилася християнська молодь з організації «Українська Молодь Христові» та з Українського Греко-католицького ліцею.

Інститут Історії Церкви щойно створився, але його пляни та ідеї благородні і чисті. Отож, Благословення Господнє на його діяльність.

Лідія Купчик
Львів