історична пам'ять

/УПБ, РИМ/ – В якій частині міста Риму знаходиться церква св. Сергія і Вакха? В іншому числі «Вістей з Риму» ми подали радісну вістку про те, що в висліді наполегливих заходів Верховного Архиєпископа Римський Апостольський Престіл створив українську парохію при церкві св. Сергія і Вакха. Це і є основна причина, чому бажаємо бодай в загальному поінформувати українського читача про те, в якій частині міста Риму знаходиться ця церква разом із прибудовами. Іншою причиною, таки прикрою, є те, що заки ми могли подати до відома громадянству згоду Римського Престолу на утворення парохії, безпосередньо після закупна церкви з прибудовами Верховним Архиєпископом, деякі василіянські борзописні «публіцисти» вилили на сам закуплений об’єкт, тобто на неоціненну пам’ятку української культури і на частину міста Риму, в якій ця пам’ятка знаходиться, стільки їді, що не приходиться ніщо інше сказати, як те: комусь на цьому залежить,щоб знецінити і саму пам’ятку й те, що пам’ятка вернулася до своїх правних власників, і тих, які потрудилися, щоб пам’ятку врятувати.

Стиль, словництво, діялектика і тенденція всіх цих «публіцистів» такі, що, якщо б не було підписів з попереджуючим «о.» і заключними чотирьома літерами «ЧСВВ», можна б догадуватися, що ці еляборати походять з тієї самої школи і кузні, з якої виходять вульгарні провокативні пасквілі, що їх анонімно що якийсь час розсилається до українських священиків і мирян, з ясною метою – зогидити все, що українській християнській людині є святе.

І так напр. на оправдання, чому то василіяни продали історичну пам’ятку, відповідається: «Головною причиною… було те, що цей осідок знаходився в одній з найгірших частин міста Риму… бо…» /тут дальше не цитуємо, бо не хочеться користуватися вуличними лайливими словами – прим. Ред./ «…та ціла дільниця міста, як препоганий «слам», була і так засуджена та призначена не перебудову. і цей дім з часом був би містом призначений на завалення. Очевидно, що темпо перебудов в Італії не йде таким темпом /!?/, як у Канаді чи Америці, тому мабуть ще деякі роки дім постоїть…». В дійсності місто заборонило в осередку Риму перебудови й бурення домів. Вкінці, редактор-пасквілянт згадує про те, що, мовляв, Єпископська Конференція «не хотіла купувати того осідку від василіян» /дивуємося, як можна було взагалі пропонувати Єпископській Конференції і оо. єзуїтам на колеґію такий «зогиджений» осідок – прим. Ред./, бо «чого пхатися між…». І пасквіль закінчується наступними словами: «…церкву св. Сергія і Вакха… відкупив наш Верховний Архиєпископ від згаданої Папської Колегії /тут пасквілянт свідомо перемішав факт, бо не від Папської Колегії, але від торговельної світської фірми – прим. Ред./, яка теж, побувши там пару років, побачила, що це не є для неї місце…». Інакше, пасквілянт хоче тим вмовити в українського читача, мовляв, втікли зі «сламу» василіяни, обмила руки українська Єпископська Конференція, втікли і єзуїти, бо «чого пхатися…» Натомість Верховний Архиєпископ, не знати з яких мотивів, відкупив церкву з прибудовою.

А інший підручний цієї ж корпорації вторує: хтось там «захопився старим домом, що знаходиться в дільниці міста – брудній, занедбаній, яку в Америці називають «слам»… В сусідстві, коли василіянські студенти там перебували, був дім розпусниць, і тому не дивно, що о. протоархимандрит звідти переніс манастир». Не знаємо, чи такий дім там був; не знаємо, чи він ще є, але за таке логічне пов’язання даного дому із фактом перенесення студентів о. протоархимандрит повинен насамперед «перенести» кудись самого пасквілянта, щоб не давав причини насмішок над самою корпорацією. Та є ще інша цвітка в листі цього читача /гл. «Українські Вісті», Едмонтон,1 жовтня 1970 р., ч.40, ст.2/. На доказ, що василіяни не перенеслися до «палатки», дописувач пише: «…василіяни купили не «палатку», а манастир оо. трапістів, найсуворіших ченців римського обряду». Направду, цю специфічну діялектику важко розчовпати. Насамперед, дописувач не розуміє, що таке «палатка». «Палатка», це в українській мові те саме, що «намет», отже, це щось скромніше, як «манастир». Але припустімо, що хтось розумів палатку, як здрібніле поняття від «палата», тобто в сенсі малого гарного «домику». Чи це обидливе? Але при чому тут оо. трапісти, оці «найсуворіші ченці»? Чи з того, що трапісти «найсуворіші ченці», що це був «манастир найсуворіших», треба вносити, що й переємці «палатки», згл. манастиря, такі ж «найсуворіші»?

Набирається враження, що пасквілянти «перевиконали норму» або «переплюли самих себе», якщо користуватися їхньою термінологією.

При цій нагоді не від речі буде пригадати, що ще недавно одній українській монахині чинено закиди за те тільки, що вона виступила з прилюдною доповіддю перед громадою, при чому сама доповідь як щодо змісту, так і щодо форми вислову була на культурному рівні. А водночас ті, що, як мається враження, зневажають, скільки вдасться, і історичні пам’ятки, і дорогих цілій українській громаді осіб, просто виливають помиї із своїх помийниць і лають на сторінках своїх пресових пасквілів. Чи це подвійна мораль в оцінках поступування? Самі пасквілянти пишуть, що їхній тодішній о. протоархимандрит колись «переніс манастир» зі «сламу», бо «чого пхатися між пр..». Чи не було б опортунним, щоб і теперішній о. протоархимандрит подбав про те, щоб пасквілянти, які і їхній власній корпорації наносять шкоду, навчилися пристойности і культурної поведінки, зокрема культури слова? Коли хтось наклепи і брудну лайку корпоративних пасквілянтів прийме за дійсність, то як обманений пасквілем читач має тоді інтерпретувати рішення Римського Апостольського Престолу про утворення української парохії при церкві св. Сергія і Вакха в отій зогидженій пасквілянтами дільниці міста?

Ми бажаємо запевнити українську громаду, що ні Папа, ні Верховний Архиєпископ не підводять віруючих українських католиків і не заганяють їх у «слам». Церква св. Сергія і Вакха лежить в центрі міста Риму, віддалено всього около 1000 метрів від головної римської залізничої станції, Стадійне Терміні. Площа Мадонна дей Монті біжить паралельно до великої римської магістралі вія Кавур. В оточенні церкви, в радіюсі від двісті до тисяча метрів лежать пам’ятки старого і християнського Риму, які кожний турист чи паломник обов’язково відвідує. І так старий Форум Романум знаходиться у відстані від церкви не більше 240 метрів. В такій самій віддалі, за рогом найближчої вулиці, знаходиться церква «Сан Пєтро ін Вінколі» з відомою мистецькою пам’яткою, Мойсеєм Мікельанджеля. У віддалі 500 метрів находиться «Базиліка Масенція», також історична пам’ятка християнського Риму, і Колізей. Не говоримо вже про те, що в віддалі 600 метрів находиться одна із патріярхальних базилік «Санта Марія Маджоре». Так же само віддалений від церкви св. Сергія і Вакха Квіринал і Кампідоліо. Не більше 800 метрів від церкви знаходиться прегарна площа «Пяцца Венеція». В такій самій віддалі на вія Меруляна є Генеральна Курія оо. Редемптористів і відома туристична атракція «Фонтана ді Треві». Не згадуємо тут різних церковних інститутів і менших церков, які знаходяться у близькому сусідстві до нашої української парохії св. Сергія і Вакха; не згадуємо старинних парків і луків.

Чи борзописні пасквілянти направду вірять, що відповідальні за християнський, давній поганський і новітній світський Рим, прийдуть і в «канадському чи американському темпі» зруйнують ці пам’ятки і заорають їх, щоб і сліду не лишилося? На щастя, ці римляни таки більше зрілі і вміють шанувати і зберігати свої історичні і культурні пам’ятки. Ні Колізею, ні Санта Марія Маджоре римляни не зруйнують, навіть римські комуністи, які збираються перебирати владу в Італії, цього не зроблять. Бо і червоні володарі в Кремлі не зруйнували московських церков, музеїв і історичних пам’яток, ні не зруйнували монастиря в Заґорську. Зате вони їх руйнували в Києві і по всій Україні. А руйнувати помагали і свої незрячі! Бо, на жаль, оборонців рідних пам’яток і соборів, таких як Валентин Мороз, ще так мало серед українського народу, на Батьківщині і поза нею. Руїнників більше; а вони крикливі і напастливі!

Людям доброї волі й тим усім, які по правді хочуть служити своїй рідній Церкві, мимо всього того крику і напастей, треба радіти, що історична церковна пам’ятка з чудотворною іконою Жировицької Матері Божої, знайшовшися над берегом руїни і небуття, врятована, що більше, що вона буде живою, бо в ній – як парохіяльній церкві – будуть служитися наші св. Літургії і буде линути до Всемогутнього Бога щира молитва українських душ за те, щоб Господь не допустив до повної руїни всього, що дороге українській християнській людині. І там треба буде таки молитися за незрячих синів нашої рідної Землі, щоб Господь і їх «вразумив, і просвітив, і помилував».

/УПБ, Рим/ – В попередньому числі «Вістей з Риму» було подана інформацію про те, що «по довготривалих заходах, вдалося Блаженнішому Верховному Архиєпископові набути одну з незвичайно цінних українських пам’яток в Римі, церкву св. Сергія і Вакха враз із приналежними до неї забудуваннями. Тим самим привернено давній правний стан цього важливого об’єкту так з точки зору минулого Української Церкви, як і з уваги на дальші перспективи цієї установи в майбутньому.

Разом з вісткою про набуття церкви і про ремонтні роботи «Вісті з Риму» подали в коротких ствердженнях майже чотиристарічної історії цієї історичної пам’ятки. У ствердженнях було подано наступне:

1. Апостольський Престіл передав церкву на початку XVII століття на власність – «Рутеніс» – Київських митрополитів, бо тілом вони представляли Церкву.

2. При церкві містився осідок постійних представників Київських, пізніше Галицьких митрополитів, отже, представників Помісної Української Церкви при Апостольському Римському Престолі /прокуратори-апокрізарії/.

3. Пізніше в Колегії, яку приміщено в цьому осередку виховувалися кандидати монашого і світського духовенства.

4. В підземеллях церкви похоронено цілий ряд видніших постатей Української Церкви, в тому представників нашої Церкви при Апостольському Престолі, т. зв. прокураторів, а навіть похоронено там тлінні останки Київського Митрополита, Рафаїла Корсака.

5. В приналежній до церкви будівлі жили Василіяни, як прокуратори і підчинені Митрополитові, які користувалися і церквою і житловим будинком.

6. В 1960 р. Василіянська Курія продала весь об’єкт, тобто церкву і приналежний житловий будинок оо. Єзуїтам.

7. ОО. Єзуїти перепродали все світській компанії.

8. У зв’язку з тими прикрими періпетіями церква й будинок дуже потерпіли, тому приходиться все відновляти.

В цих основних пунктах зібрано найважніші дані щодо минулого церкви і її теперішнього стану. А щоб було зрозумілим, в чому вартість цієї історичної пам’ятки, «Вісті з Риму» навели дослівно місця з тоді ще неопублікованого документу українського в’язня російського большевицького режиму, Валентина Мороза. Треба було сподіватися, що кожний неупереджений читач і кожна свідома українська людина, прочитавши слова Валентина Мороза, струсне своїм сумлінням і зрозуміє, яка цінність могла бути втрачена для української культури, якби дослівно в останньому моменті не було відкуплено від їх останніх власників, світської торговельної фірми, цілого об’єкту. Згідно з останніми документами, які є до огляду в римській комуні, торговельна фірма отримала згоду будівельного уряду перебудувати весь об’єкт на готель з усіма акомодаціями, які належать до модерного вирядження готелю, як кофейня, розривкова заля і т. п.

Ще в 1964 році, коли митр. Кир Йосиф шукав за місцем для Університету і посередник запропонував давню Українську Колеґію та церкву св. Сергія і Вакха, Митрополит був згідний купити це, тим більше, що кількох професорів теології в Римі заявили, що він в совісті обов’язаний рятувати згадану церкву, її історію і тлінні останки: митрополита і ін. Там мабуть має спочивати і царгородський патріярх Маммас, що святив митр. Григорія, наслідника Ісидора. Одначе оо. Єзуїти відбувши наради, заявили тоді, що коли добрий цей об’єкт для Митрополита, то добрий і для них. Вони примістили там 100 священиків студентів. Тоді прийшло до купна теперішнього терену Українського Католицького Університету і собору Св. Софії. По трьох роках згадані оо. Єзуїти, в скрутному фінансовому положенні, продали церкву св. Сергія і Вакха з забудованнями світській фірмі. Коли знову виринула можливість купна, і інші наші професори заявили, що Блаженніший в совісті обов’язаний купити це без огляду на ціну, якщо тільки можливо. Такий дійсний стан, у висліді якого історичний церковний пам’ятник мав бути переданий для профанних цілей, був алярмом, щоб не допустити до спрофанування і до зникнення його з лиця землі, як зникли сотки і тисячі українських історичних пам’яток на цілому просторі, де живуть українці, впавши жертвою новітнього вандальства.

І сталося щось нечуване. Замість радіти, що врятовано цінну історичну пам’ятку, посипалися в українській пресі, навіть в такій, що зве себе християнською, вульгарні лайки. Зчинився крик, який направду можна скваліфікувати словами в’язня, українського патріота, Валентина Мороза, що це «справді боротьба світла і темряви, як це написано в атеїстичних брошурах. Та де світло, а де темрява?» І ми питаємо себе, де світло, а де темрява? Історичну пам’ятку обкидано болотом та вилито на неї, якраз тепер, коли вона знайшлася в українських руках, відра помий. Можна ставити питання, чому, в чиєму інтересі знецінюється вартість історичної пам’ятки? Читавши з огірченням і обридженням ці «помийні» статті, очам своїм не віриться. Замість підкреслити цінність пам’ятки, історичної пам’ятки не ціниться грішми, – підкреслюється її матеріяльну безвартісність. Так підходять до справи тільки люди, яких душі обросли салом матеріялізму, яких серце, це серце торгівців і купчиків. Таких людей проганяв Христос батогом з Єрусалимської святині… Замість радіти, що історична пам’ятка врятована, розпуталася полеміка, – не в обороні пам’ятки, не в признанні для тих, хто врятував пам’ятку, але в обороні торгівців.

Нібито причиною до «святого» обурення була примітка в праці о. д-ра Ю. Федорова п.н. «Обряди Української Церкви» на ст.. 47-ій. Отець Федорів, написавши в праці, описуючи будову іконостасів в українських церквах, про те, що «зразковий іконостас із п’ятьма ярусами маємо в Римі, в греко-католицькій церкві Сергія і Вакха, який вибудував Галицький Митрополит Сильвестер Сембратович наприкінці XIX ст.», – вважав доцільним дати примітку, що церква вже не є в українських руках, що вона продана та що її мають перебудовувати на готель. І все те правда. В одному о. Федорів допустився неточности. Церкву продали Василіяни Єзуїтам, а ці перепродали світській компанії /Жидам/.

Думаємо, що можна було справу вияснити не полемічними статтями, а безпосередньо письмовою дорогою, вимагати уточнення, якщо оо. Василіяни чулися тим діткнені. Самої справи це ніяк не міняє, бо фактом, залишиться, що церква знайшлася в руках купців, від яких хіба годі вимагати, щоб вони мали зрозуміння до української культурної пам’ятки. Коли цього зрозуміння не виявили наші, продаючи чужим цю пам’ятку, то як можна вимагати, щоб чужинці, до цього люди, для яких цілий об’єкт мав тільки вартість матеріяльного об’єкту, яким можна торгувати, міняти, зруйнувати, і будувати щось нове, щоб ці чужинці вшанували пам’ятку української культури. Хто мав нагоду побачити церкву св. Сергія і Вакха в останньому часі, той мав нагоду переконатися про руїну. Вівтарі зруйновано, стінні фрески й образи знищено, образи вирізано з рам, іконостас викинено, залишилися тільки ікона Жировицької Матері Божої, якої важко було вирвати зі стіни, в якій вона вмурована, а окрім цього відомо, що римські жінки, для яких ця ікона стала їхньою рідною «мадонною», до цього не допустили. Хто на власні очі побачив руїну, міг обурюватися на те, що сталося з церквою. І такий жалюгідний стан наступив у висліді продажі церкви. Тут почалася руїна пам’ятки. На це виправдання нема, як немає виправдання на підпал бібліотек в Україні, на поступове і плянове нищення українських пам’ятників на українських землях, на нищення церков, соборів тощо.

Та користуючися не точно спрецизованою приміткою, розпутано полеміку, а саме полеміку за те, чия це власність, ота нещасна церква св. Сергія і Вакха. До речі, можна б думати, що це повинно бути байдужим для тих, що провели купецькі трансакції. Не слід забувати, що історична й культурна пам’ятка є власністю не якоїсь групи, але власність цілого народу, в даному випадку це культурна пам’ятка Помісної Української Церкви. Хто напр. сьогодні був би в посіданні старинного українського літопису-унікату і знищив його чи продав чужому, не турбуючись долею цього рідкісного предмету, цей в очах суспільства напевно не міг би надіятися на признання, навіть, якщо за здобутий гріш побудував би собі палату. Але в реакціях на врятування церкви св. Сергія і Вакха виявляється, що справа є в отих загумінках. Власність, мовляв, Василіянська, прокуратори – представники Василіян. Видно, важливіше подвір’ячко, як ціла Церква. Мається враження, що довкола загумінку крутилася ціла історія Української Церкви.

У «Вістях з Риму» було подано, що весь об’єкт – це власність Помісної Української Церкви. Не будемо покликуватися на невідомі «бюлетені»,які мають служити орієнтиром в політиці тієї чи тієї групи в Церкві. Наведемо важливіші документи, які говорять самі за себе і яких не знищено в архівах.

Дослідники історії української Церкви, зокрема дослідникам часів Берестейської Унії, повинно бути відомим, що найбільшою журбою Митрополитів Київських і всієї Русі, разом з єпископатом зєдинених з Римським Престолом Руської /Української/ Церкви, була справа виховання й освіти духовенства. Відомим є, що Папи – Климентій VII в 1595 р., Павло V в 1606 р., Григорій XV в 1623 р. – обіцювали зарадити цьому болючому питанню. Митрополит Рутський, а потім митр. Рафаїл Корсак /1637–1640/ робили заходи, щоб оснувати духовну семінарію в Римі.

Другим пекучим питанням для Київських Митрополитів було мати при Римському Престолі свій двір і свого постійного представника, чи, як його офіційно називали, прокуратора. Є така давня практика на Християнському Сході, що самостійні помісні Церкви втримують «двори» при інших патріярших Церквах, з якими знаходяться в повній єдності. Ці представники звуться «апокризіями»; представників Української Церкви в Римі звали прокураторами. З факту, що митрополити, єпископи й прокуратори були монахами, які жили згідно правил св. Василія Великого, годі заключати, що митрополити, єпископи та прокуратори заступали в Римі справи Василіянського чина.

Така інтерпретація просто знецінює цілу українську Церкву, бо ж Помісна Українська Церква, це не самі монахи чи якась одна чи інша «провінція» монашого чину. І було б дивовижею, коли б при Римському Престолі мав своє представництво /прокуратуру/ якийсь монаший чин, а не мала його ціла Помісна Церква, зглядно її Глава, Митрополит. Та видно такі ідеї ще побутують в декого з теперішних борців за свої загумінкові кільця.

Як згадано, дві головні справи стояли перед Київськими митрополитами: Справа своєї семінарії і справа свого представництва.

Документи, які збереглися до нашого часу, дають на це відповідь. Місця з деяких документів подаємо в українському перекладі. Першим прокуратором Помісної Руської /Української/ Церкви призначив Рутський, Митрополит Київський і всієї Русі, о. Миколу Новака, його офіційно прийнято в Конґреґації Поширення Віри дня 16 червня 1626 р. На прийнятті, на якому о. Новак пред’явив вірчі грамоти присутніми були 6 кардиналів. Стосовний документ, що знаходиться в «Акта С.К. де Про. Фіде, воль І», на ст. 40 занотовує наступне: «Конґр. 58. – Дня. 16 червня 1626 р. Відбулося Зібрання в палаті Високодостойного П. Кардинала Бандіні, в якому взяли участь шість кардиналів, а саме сам Бандіні, Борджа, Валеріюс, від св. Онуфрія, Маґальоттус і Маркомонціюс, і Ремус Монціюс. На ньому 1-е було допущено о. Миколу Новака, монаха св. Василія, русина зєдиненого, який пред’явив вірчі грамоти Митрополита Русі, на підставі яких цей, назначив його представником /по латині «аґенс», /примітка Вістей/ Руської зєдиненої Церкви при Апостольському Престолі і просив Святішого та Священну Конґреґацію, щоб його в такому характері прийняли та всьому тому, що він буде в імені своєму і Руської Церкви звітувати зволили виявити повне довір’я» /підкреслення Вістей/.

Дня 20 червня 1626 р. Конґреґація висловила в письмі до Митрополита Рутського своє вдоволення з приводу призначення представника і надію, що на майбутнє справи Руської Церкви будуть полагоджувані скоріше, більш авторитетно та успішно. Перший Прокуратор Руської Церкви при Апостольському Престолі доклав усіх старань, щоб якнайкраще виконати своє завдання. Вже в 1627 р. він представив Конґреґації Поширення Віри, яка полагоджувала справи нашої Церкви, 25 справ митр. Рутського і 8 справ єпископа Корсака, він окрім цього виконував чинности Постулятора в справі беатифікації і канонізації свящмуч. Йосафата. Вся його чинність Прокуратора наявно доводить, що він був речником цілої Руської /Української/ Церкви, а не «прокуратором» монашого чину. Від 1633-1635 уряд Прокуратора виконував єп. Рафаїл Корсак «Митрополит Рутський в листі до папи Урбана VIII називає його «нашим речником» та «представником і прокуратором» справи беатифікації муч. Йосафата.

Перші Прокуратори Руської Церкви не мали ще свого власного приміщення в Римі. Немає сумніву, що єп. Корсак робив заходи, щоб отримати власну церкву і власний осідок-резиденцію. та гостинницю /госпіціюм/ для русинів, бо цю справу розглядала Конґреґація вже в 1632 р. Щойно 1638 р. Р. Корсак, вже тоді Митрополит Київський і всієї Русі, знав, що справу вирішено задовільно, бо в своєму письмі з 12липня 1638 р. до Секретаря Конґреґації, Фр. Інґолі, пише таке: «Незвичайно тішуся, що церкву св. Сергія і Вакха призначено для русинів завдяки трудам Вашої Достойности…» /Пор. Великий А. Г.-Епістолє Метр. Кіос. Катол. Раф. Корсак…, ст. 154; Монумента Україне Гісторіка, водь. ІІ» ст. 247/.

Саме вирішення передати церкву св. Сергія і Вакха Русинам наступило дня 12 травня 1639 р. Про це згадується в письмі /Бреве/ папи Урбана VІІІ з 8 лютого 1641 р. /Пор. Великий А. Г. – Документа Поyтіфікум Романорум…, воль. І, ст. 517/. Не входячи в подробиці що історії самої церкви св. Сергія і Вакха, відсилаємо заінтересованих до наступного документу – «Акта С. Конґр. де Про. Фіде, воль. І» – Великий А. Г., де на ст. 174–175 читаємо: «Конґр. 267 Дня 25 червня 1640 р. – Було Зібрання. в Квіриналі у присутності Святішого, на якому були приявні 11 кардиналів,.. Реферував Ем. Кард. Сенкта Круціюс про Декрет візитації Апост., яким признається зєдиненим русинам /Рутеніс унітіс/церкву св. Сергія і Вакха в Римі разом з приляглими будівлями /підкреслення Вістей/. Цього самого дня Святіший Отець затвердив Декрет Свящ. Конґреґації».

Як згадано, Папа потвердив це рішення Конґреґації, надаючи йому силу ненарушного апостольського потвердження з вимогою, щоб усі ненарушно його зберігали «…так як ця Свящ. Конґреґація, властю їй даною Святішим Отцем… насамперед усно з Святішим Отцем і з його зарядження та уповаження постановила, вирішила і зарядила, щоб цією парохіяльною церквою св. Сергія і Вакха могла користуватися Колегія Руської Нації, яка має бути там утворена» /Пор. Великий А. Г. – Док. Ром. Понтіфікум… воль. Іст. 518/. Та руські /українські/ питомці і далі мешкали в Грецькій Колегії. Щойно 18груднгя 1897 р. папа Лев ХІІІ створив при церкві св. Сергія і Вакха «Руську Колегію». В стасовному письмі папа Лев ХІІІ згадує про задум папи Урбана VIII «…в думці прибігаємо до церкви св. Сергія і Вакха і її забудувань, які вже папа Урбан VIII – ласкаво призначив для Русинів» /підкреслення Вістей/. /Пор. Великий А. Е., цит. твір, воль. ІІ, ст. 485/.

Церква св. Сергія і Вакха була тим часом церквою Руської Нації, а в приміщенні, біля неї містився осідок Прокураторів Київсько-Галицьких Митрополитів. Для Митрополитів втримувано окремі кімнати. Вони, почавши від Київського Митрополита Р. Корсака, який вже як митрополит приїхав в вересні 1639 р., аж до Слуги Божого Андрея заїздили сюди як до свого власного митрополичого двору. Як відомо, Митрополит Корсак, приїхавши до Риму, тут занедужав і помер дня 28 серпня 1640 р. Згідно з його бажанням там його також похоронено.

Ствердження про те, що Києво-Галицькі Митрополити безпосередньо після зєдинення з Римським Престолом мали свій власний двір в Римі і утримували свого власного Прокуратора-Апокрізарія, має не тільки історичне значення. Церква св. Сергія і Вакха це не тільки історична пам’ятка, це свідок самобутности і помісности Руської /Української/ Церкви. Цей свідок говорить хоч мовчаливою, та зате дуже наглядною мовою до всіх, прихильників і противників, зрящих і незрячих, що Церква Київсько-Галицької Митрополії, це не якась собі провінція Латинської Церкви, але повноцінна, на началах свого власного східнього права і східньо-християнської традиції побудована Помісна Церква Руської /Української/ Нації. Не бачити цього, зводити все до маленького загумінка, це знецінювати цілу історію нашої Церкви, це підкошувати самі основи-принципи, на яких було заключено Берестейську Унію, це не розуміти «сіґна темпоріс», отих знаків нашого часу, це вбивати свідка, який говорить історичну і сучасну правду.

В перших роках після поселення, українці у Боснії будували для своїх потреб скромні церковці, котрі багато не різнились від їхніх ще скромніших домів. Але з часом, коли вже перебороли всі тягарі початку, а економічний стан став кращим, не одна українська громада вирішила збудувати більший і гарніший Божий храм.

І в Козарці збудовано гарну стилеву церков. Тим самим були вичислені дні старій церковці, котру поставлено ще 1911 року. Зачали її люди розбирати, а коли розвалили вже й престіл, у ньому знайшли зацементовану пляшку. Із зацікавленням відчинили її, витягнули звій паперу виписаного чорним атраментом і зачали читати:

Во ім’я Отца і Сина і Сьвятого Духа – Дорогі Христіяни – на сім папери списано є коротко про руско-українську громаду, що виеміґрувала з Галичини в роках від 1890 – до нинїшного дня се є до празника Введеня в храм Пресьв. Дїви Мариї дня 4. грудня 1911 – Церков ся поставлена в часї від 15 мая 1911 до дня Воздвиженія Чесного Креста, в якім то дни і поблагословив сю церков місцевий душпастир сьвящ. Михайло Кіндій родом з Пісочни в Галичині – одержавши на се власть від Всесьвітлїйшого Отця Мітрата о. Дра Йосифа Жука з Сараєва, який є рускої-української народности і походить з Галичини.

Церков стоїть на ґрунті чесного господаря Русина Ілька Сцїбайла обнимає простору40 м. довго, і 40 м. широко – в селї Калато коло Козарця – Є ту в Козарци всїх душ до 500, пятьсот. Церков збудовано з дубового і ялового дерева, а стїни балабуховано – Всї правовірні Христіяни дуже ревно взялись до будови і добровільними датками звели сю будову на славу Всевишнього Господа Бога а на спасене своїх душ – Кобто Господь дав, щоб наш руско-український нарід удержав ту на чужині свою правдідну віру католицку, таку яка була на перших соборах, щоб держав ся Сьвятійшого Отця Папи Римского, який є наслідником св. Петра і правдивим керманичем Церкви вселеньскої, а до того щоб удержав ся і при своїй народности українській і щоб плекав ту… /тут бракує/ …єго матір виспівуючи пісеньки над колискою. Може бути, що Ти читачу, що відкрив єсь се письмо, вже забув єсь свою прадїдну бесїду, але знай що ти тих батьків син, які в молодости своїй сьпівали пісню: «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, але камінь має; як ту мову мож забути, якою учила нас всїх ненька говорити, ненька наша мила. Згадай на се брат і розповідай се другим «чиїх вони батьків діти». Тепер знай, що всі Русини в Боснї що суть греко-католицкого обряду, то прийшли зі Східної Галичини і поселились на самперед в Прняворі, опісля в Деветинї, Хорвачанах, в Дуброві, в Каменици, де і є монастир братів Студитів, на Челїнци коло Банялуки, в Яблани, на Іваньскій, в Козарци, на Марічцї, в Домброві коло «Нові», в Прєдорі, в Церовлянах коло Ґрадіши – Крім того є много Русинів робітників в Завідовічи в Вареше коло Сараєво. – Ось так розмістились бідні переселенці – Мають тепер шість сьвящеників Русинів але не мають нї одної школи і тому дуже винародовлюють ся, перестають бути Русинами, а стають Хорватами або Сербами. – Шкода того народа – слїд по нім загине, бо всі напосїлись на него – в Галичині давили і давять нас Поляки і Жиди, а ту знов не можем собі дати ради і так загибаєм – живцем в гріб лягаєм.

На Мадярщині знов… /бракує/ …і не дають нї школи, а навіть там впроваджує мадярску бесїду, і так ми здані на ласку і неласку чужинців – загибаєм – але дасть Господь милосерний…

Зараз коло церкви є також цвинтар для хоронення померших. Церков ся коштувала коло 3000 /три тисячі/ Корон, а надто много людий працювало даром – возили камінь, дерево, пісок – а все добровільно з запалом справді апостольским – Надто прислали Русини з Америки квоту 307 К /триста сїм Корон/ ї сим причинились до украшеня церкви. Знай дорогий брате, що до сеї пори збудовано вже в Боснї 7 руских церков в Козйрци, Марічцї, Челїнаци, Каменицї, Деветинї, Хорвачанах, Пастиреві /Домброві/ – а будуєсь тепер красна в Прняворі під проводом сьвящ. Щесного Щурка – се має бути мала, але величава церковця – Ту в сїм місци, на тім камени є побудований сьв. престол і в сїй фляшці є монета того часу /сотикова, двосотикова/ – яко знак з котрого часу походить ся будова. – Читай то і росповідай се другим і віддай то письмо десь до якогось музею, не дри того, бо ся… /нечиткі слова/…сьвідоцтво про нашу бувальщину. – Друже, приятелю, що добув єсь се письмо, знай щось руского батька син і рускої… /бракує/ – розповідай се всїм – і молись за дїдів і… /бракує/ молись за нас, що сьмо ставили сю церков, за нас, що вже сьмо може зігнили давно в гробі темнім, молись за нашу душу – тримайсь своєї віри рускої-католицкої і будь все щирим Русином – добрим сином Руси-України, що видала таких синів як Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка.

Кінчуюче письмо і складаю до сего каміня і зацементовою в сей камінь най буде се слїдом і памяткою для грядучих століть – на сїм місци приносить ся Найсьв. Бескровна Жертва за вірних, на сїм місци хилили свої голови Твої дїди і вчились відси закона божого і брали запал до житя.

Писано в Козарци в день Предпразденства Введеня в храм Пресьвятої Дїви Мариї а вмуроване се письмо в часї сьпіваної Служби Божої в сей камінь по проповіди.

Здоровлю Вас сердечно – Ви наші дорогенькі дїти, наша надіє – наша радости.

свящ. Михайло Кіндій місцевий душпастир

/Греко-кат. банялуцкий парохіяльний уряд у Козарци./

 

Минуле українців у Боснії тісно пов’язане з рідною Церквою. Священики були перші й одинокі освічені люди, котрі дбали не лише про духовні потреби своїх вірних, але заразом були й батьками, вчи­телями, лікарями та опікунами наших людей…

…Від перших хвилин поселення українців до Боснії, священики разом зі своїм народом будували своє нове життя у нових обставинах і творили власну культуру. Творили свою власну історію! Божі плугатарі заорювали глибокі борозди на Божій і народній ниві…

(Роман Мизь, «Історичні образки: Таємниця старої пляшки». Християнський Календар за Вирних Крижавецкей Епархиї – 1969. ст. 65-87)

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь.

Того дня, в якому прийдешні покоління читатимуть цю грамоту, нехай буде відомо всім, що в час:

КОЛИ в Римі відбувався Вселенський Другий Ватиканський Собор /1962 – 1965/;

КОЛИ сповнилося ПЯТДЕСЯТ ДЕВЯТЬ років існування й історії Українського Католицького Собору Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії при 814 Норт Френклин вулиці у Філядельфії, Пенсилвенія;

КОЛИ Христовий Намісник Його Святість Папа Павло VI славно володів на Петровому Престолі;

КОЛИ Його Еміненція Кардинал Амлето Джованні Чіконіяні був Секретарем Стану Його Святости;

КОЛИ Його Еміненція Кардинал Ґуставо Теста був Про-Префектом Священної Східньої Конґреґації;

КОЛИ Його Еміненція Кардинал Йосиф Сліпий, Блаженніший Верховний Архиєпископ прибув з комуністичного заслання до Вічного Міста Риму;

КОЛИ Його Ексцеленція Високопреосвященніший Архиєпископ Еджідіо Ваньоцці був Апостольським Делеґатом у Вашінґтоні, ЗДА;

КОЛИ Його Ексцеленція Високопреосвященніший Архиєпископ Кир АМВРОЗІЙ СЕНИШИН, ЧСВВ був Митрополитом Української Католицької Провінції в Зєдинених Державах Америки, з осідком в городі Філядельфії, стейту Пенсилвенія;

КОЛИ Достойний Линдон Джансон був Президентом Зєдинених Держав Америки;

КОЛИ Достойний Вилиям Скрентон був Губернатором стейту Пенсилвенія;

КОЛИ Достойний Джеймс Тейт був Посадником міста Братньої Любови – Філядельфії;

КОЛИ Високопреподобний о. Михайло Федорович був Канцлером Філядельфійської Архиєпархії;

КОЛИ Високопреподобний о. Мирослав Харина був Філядельфійським Деканом;

КОЛИ Українці католики Філядельфійської Архиєпархії зі своїм ідейним Духовенством та Жертводавці інших Епархій своїми щедрими пожертвами й спільними зусиллями здвигнули новий Український Католицький Собор Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у Філядельфії, при 830 Норт Френклин вулиці;

КОЛИ Достойний Юліян Ястремський Архітект Інженер виготовив пляни Собору, а будівельні роботи були виконані будівельним підприємством Достойного Йосифа Феррела – здвигнено цей Собор у Філядельфії, в городі Братньої Любови, а дня 16 жовтня Року Божого тисяча дев’ятсот шістдесят шостого – Високопреосвященніший Митрополит КИР АМВРОЗІЙ СЕНИШИН, ЧСВВ, у приявності Преосвященних Архиєреїв, Священиків, Представників Міської Управи, Церковних і Народніх Організацій та великої скількости Вірних поблагословив Угольний Камінь Українського Католицького Собору Непорочно Зачатої Богоматері, у який покладено цей документ, по його прочитанню, та частину мармуру з гробу Верховного Апостола Петра, що його подарував для цього Собору Христовий Намісник Папа Павло VI – на славу Всемогутнього Бога у Пресвятій Трійці, Божої Матері Пречистої Діви й Всіх Святих. Амінь.

+ АМВРОЗІЙ СЕНИШИН, ЧСВВ Архиєпископ Філядельфійської Архиєпархії Митрополит Української Католицької Церкви в Америці о. Михайло Федорович – завідатель о. Василь Лостен – секретар

************

Друже-приятелю, – «що добув єсь се письмо», прочитай уважно оба наведені документи, і застановися над ними. Усвідоми собі, що всього лише дві ґенерації часу проминуло між датами виготовлення обох документів, але які вони не до пізнання різні. Зрозумій, скільки любови до рідного слова, віри, традицій і Церкви було у маленькій церковці у Козарци, яка сила національного духа зберігалась у тих скромних стінах із «ялового й дубового» дерева, що їх вірні ставили власними спрацьованими руками.

І що залишилось із того за п’ятдесятьп’ять років, коли ти плодишся вже не серед скромних ялових стін, але серед просторів склепінь заліза й бетону, в зимі огріваних а літом холоджених, у блеску неонів, споруджених за тяжко запрацьований доляр твоїх релігійних попередників. Невже ж тобі проміняли твою віру прадідівську, русько-українську, за цемент і аніліну?

Ще не багато, як на історичну міру, проминуло часу, а вже зі святині української духовости зробилось святилище чужинців, уже місце твоїх старовинних візантійсько-українських ікон зайняли портрети римських монсіньйорів, і скоро з Богом розмовлятимеш не на своїй мові.

Тебе позбавляють твоєї прадідівської Церкви, і творять для дітей твоїх чужу. Колись у тебе був хребет, була віра й була посвята; бо ти був син Руси-України, і ти держався духа прадідів своїх. Сьо­годні ти безбатченко і раб, бо у твою Церкву введено самовільно чужих тобі церковних й світських панів. І навіть ознак не залишилось із твоєї стародавної віри на цьому місці, де ти й діти твої вчитимуться Закону Божого.

Стань дорогий приятелю, подивись навколо себе, і тоді сам злякаєшся свого майбутнього. Твоя молода пані не співає вже над колискою своїй доні «Мово рідна, Слово рідне»… А коли вона навіть навчить її «Отче наш» по українськи, то в українській католицькій школі перевчать її по англійськи, дадуть їй американський молитвенник, з гріхів своїх вона сповідатиметься по англійськи, – а ти радітимеш з того, як твоя доня «універсалізується».

А коли мине знова п’ятдесятьп’ять років, і хтось із фундаменту філядельфійської катедри Непорочного Зачаття при вулиці Френкліна дістане в руки письмо, яке там 1966 року вмуровано, то він нічого звідти й не дізнається про своїх предків, ані про їхню правдиву віру. Він знатиме із цього клаптика паперу хто, коли, де й чим був. Але не поможе йому президент Джансон, ані мейор Тейт, бо він залишиться продуктом церковної політики «Архидієцезії Візантійського Обряду у Філадельфії». Яничаром…

Українські часописи подали своїм читачам вістку від Преосв. Митрополита Максима Германюка про підготовку Синоду Українських Єпископів у Римі. На пресовій конференції у Вінніпегу дня 3 жовтня цього року Преосв. Максим подав до відома свій ширший погляд на справу Синоду і на ті пекучі проблеми нашої Церкви, які повинні стати предметом нарад Синоду. У пресі не появилась на цю тему ще ні одна стаття, і жоден редактор не почувається до обов’язку дати цій справі якесь публіцистичне висвітлення. Навпаки! Навіть відомості із пресової конференції Митрополита Максима не дійшли читачів у оригінальному змісті, бо редактори «осмислили» їх по свойому, скреслюючи найважніші думки Митрополита. Для інформації наших читачів друкуємо їх тут.

«…Вінніпезький Митрополит сказав, що вже друкується офіційний переклад Служби Божої українського мовою.

Наша Церква відчула, що вона спільнота, і що тільки на цій базі може розв’язувати всі свої проблеми. Вона відчула, що нема якоїсь канадської, американської, бразилійської, арґентинської чи ще якоїсь, іншої Української Католицької Церкви, а що є одна Українська Католицька Церква в світі – в Україні і поза нею – і тільки в цій площині вона може діяти і жити.

…На перешкоді повної капіталізації відвідин верховного архиєпископа – сказав досадно Митрополит Максим – є наш глибоко закорінений у всіх колах сервілізм та неохота бути собою і почувати себе господарем у своїй церкві, у своїй спільноті, у своїх школах та установах. Українець, що має великі моральні скарби у своїй культурі воліє чомусь бігти за англосакським, латинським і яким хочете возом, замість самому мати віжки у своїх руках і самому кермувати своїми справами.» /Українські Вісті ч.42, Едмонтон./

Внаслідок кастрації інформації нашими редакторами читачі не мали змоги дізнатися про переклад Служби Божої українською мовою. Виходить, що впровадження української мови до св. літургії є справою, якою нашій громаді не треба займатись. Її увагу притуплюється щоби англійщення і денаціоналізація суспільного й церковного життя продовжувались без задержки.

Не є сьогодні вже таємницею, що у деяких наших церквах Служби Божі /крім освячення/ наші священики правлять англійського мовою. У філядельфійській Архиєпархії в 14 церквах священики ввели на власну відповідальність, або за тихою згодою свого зверхника, звичай відправляти одну св. літургію в неділі і свята англійською мовою. В наслідку такого тихого наступу на українськість і в наслідку так вихованих молодих священиків, які не знають або слабо знають українську мову велика частина української молоді зовсім не вивчає рідної мови. Це вже сьогодні не рідкість коли батьки комунікуються зі своїми дітьми по англійському в дома, на вулиці, під церквою чи в церковних залях, чи на відпочинкових оселях. Згідно з такою тенденцією сестри-учительки звертаються англійською мовою до дітей, які розуміють і в дома говорять по українському. Є навіть і практика, що члени церковного комітету – нові емігранти – говорять до свого молодого о. пароха по англійському навіть тоді коли він просить їх звертатись до нього українською мовою.

Лінґвіцид – мововбивство – є нашою білою смертю. З нею боряться в Україні, і з нею треба боротись і в країнах нашого поселення на чужині. Українська спільнота – її провідники, владики, священики, молодь, а передовсім батьки мусять зрозуміти, що відчуження від рідного слова – це замах на українську родину, культуру, церкву, націю. Потурання іґноранції українського слова, пристосовування себе до зовнішности і промовчування систематичної денаціоналізації серед громади й навіть у Церкві – це фактори, які заставляють українську пресу промовчувати або викривляти думки Митрополита-патріота і відвертати увагу громади від її життєвих справ.

Це не тільки проблема невідповідно вихованих молодих священиків, безпринциповости й іґнорантства української преси, але передовсім проблема відповідальности голов родин, батьків-виховників молодого поколінна, через невиконання обов’язку яких наші наступні покоління можуть стати, як сказав Іван Франко, погноєм для чужих·

І що з того, що Служба Божа буде написана українською мовою?

Хто ж її зрозуміє?

В багатьох містах минулого місяця прогомонів мистецькими імпрезами 50-річний ювілей пам’ятних подій 1 листопада 1918 року. Саме мистецькі імпрези, сполучені з панахидами за поляглих у церквах, є вже прийнятою в нас популярною формою відзначування важніших історичних подій, хоч і приймається вже також нова форма – святочний бенкет. Але яка форма не була б, вона заспокоює у наших людей певну духову потребу, певний моральний голод на виявлення себе політичного емігранта хоч психологічно у причаєності до більших політичних подій чи бодай акцій любої натури, яких не варто забувати, а згадувати. Не будемо ми розглядати тут тих ювілейних святкувань у інших як лише в моральному й духовому аспектах, бо інших здається, при тому немає. Бо якщо хтось бажав би з концерту, панахиди чи бенкету творити якісь політичні вартості, то він відійшов би задалеко від реальности. А може вже й так наша громадськість відбігла задалеко від потреб дійсности коли вона лише «морально й духово» придержується своєї історії і поверховно ходить на академії щоби віддати данину сентиментальності душі, коли не видно при тому жадних реальних політичних ознак прив’язання громади й людини до її історії, чи консеквентности у плеканні і продовжуванні тих історично-політичних вартостей, які на академіях святкують. Але того ще мало. Наша громадськість не тільки що лише обрядовою активністю відноситься до своєї історії і не виявляє при тому політичної, але мовчанкою погоджується на перекручення, обмеження, применшування і фальшування історичних фактів, і на цілий ряд недостойних сварок між політично некультурними людьми, які майже кожну святочну імпрезу попереджують.

Ми знаємо, що реальну політичну лекцію тяжко брати коли хтось знаходиться поза сферою політичного діяння, і коли комусь політичні можливості обмежені. Але при добрій волі лекцію з минулого, з історії взяти можна. Треба мати тільки політично-активне наставлення, і бажання служити вищим цілям. Сьогодні можемо спостерігати яке активно-політичне відношення до історії мають українські комуністи й некомуністи в Радянській Україні, де можливість політичної акції є тісно обмежена, і можемо спостерігати також як тяжко засвоїти собі політичну лекцію з історії украінським еміґрантам в діяспорі, де можливості плекання й розвитку політичної думки й акції в умовах повного лібералізму є практично не обмежені.

Йдеться саме про цей Листопад. В історії написано, що під кінець першої світової війни на Галицькій території наспіли події, які відповідали закономірності тодішної доби. Наші тодішні політичні провідники побачивши волю народу треба буде боронити зі зброєю в руках, вже заздалегідь таємно приготовляли військові сили, щоби були готові кожної хвилини стати в обороні рідної землі, окупованої тоді поляками. Українська Галицька Армія, яка складалась із вояків австрійської армії, вже першого листопада ранком стала до бою з поляками за посідання столиці Галичини Львова. Боротьба за Львів тривала три тижні, після яких УГА мусіла відійти з міста й зайняти позиції у підміських околицях, звідкіля облягала Львів аж до весни. Щойно Антантою вивінувана армія ген. Галлера вирішила долю Львова й цілої Західної України весною 1919 року, коли УГА змушена була залишити Галичину й перейти на Велику Україну.

Не претендуємо у цій статті на якусь кваліфіковану історичну оцінку цих скупих історичних фактів, лише хочемо сказати, що сентиментальними виявами з причини цього факту, що на львівському ратуші замаяв український сино-жовтий прапор ми далеко не вичерпуємо значення Листопадового Чину, а може й до певної міри обезцінюємо його, бо не робимо практичного висновку із тих політично-моральних вартостей, які мусіли бути щоби був Перший Листопад. А їх було декілька.

Перша й основна вартість Листопадової події це був факт, що до політичної і збройної акції стали разом, об’єднано, одною силою усі верстви українського народу без різниці на політичні програми, партії, ідеологів соціяльне походження чи стан. Навіть організоване москофільство, яке було наявне у всіх верствах народу, перестало на цей час існувати. Лише завдяки тому факторові можуть творитись великі історичні події. А без єдности, без спільних зусиль і без заінтересовання і укочення в політичне життя кожного здисциплінованого члена суспільства кожний політичний крок буде невдалий, і принесе лише розчарування. З цього факту наша громадськість нічого досі не навчилась. Навпаки. Ми були свідками творення чи відновлювання державности одною групою без єдности, наввипередки перед другою, творення державних установ груповим способом, а сьогодні дійшли вже до абсурду, що у всіх наших громадських верховних установах говорять для замилювання очей про єдність, а практично роз’єднують і дискримінують одні других. Так попри найголосніші бенкети й концерти ми маємо явне непошанування Листопадового Чину.

Друга вартість, якій завдячується постання Листопадового Чину, це благословенний вплив і роля Української Греко-Католицької Церкви, яку вона сповнила серед галицького народу. Наша Ієрархія та духовенство починаючи від доби великого відродження народу пробудитилем Галицької Землі о. Маркіяном Шашкевичем проявляли не тільки їхню душпастирську працю, але разом і національно освідомлюючу. Провідники нашої Церкви вийшли із церковних мурів і пішли з хрестом в народ. Вони припинили пиянство, піднесли грамотність, освіту, заклали ряд культурних і господарських організацій по містах і селах Західньої України, і вели завжди в них керівну ролю. Священичі родини давали природній доплив образованих інтелігентів які ставали провідниками громадського життя у кожній галузі.

Позитивна роля Церкви на національну свідомість й державно-творчі відносини була обумовлена двома чинниками: Церква була в руках великого загально-національного авторитету, митр. Андрея Шептицького, і творила одноцілу і цілеспрямовану організацію, а нарід був якнайтісніше зв’язаний із Церквою.

Великий Митрополит Андрей, коли вступив на митрополичий престіл 1900 року, розпочав і до кінця свого життя проводив свою пастирську працю ділами милосердя. Він творив культурні фундації, школи, шпиталі, допомогу вбогим студентам, а крім того брав участь у політичних діях за права нашого народу. Палати Владик і парафіяльні доми духовенства були завжди відкриті для громади, куди вона збиралась і разом із своїми духовими провідниками обговорювала усі важні справи свого організованого життя. Це був час дійсного природнього зв’язку Церкви з народом, і народу з Богом, бо християнська віра була базою всього суспільного порядку.

Можливість такого поєднання прийшла, як зазначено вище, через особу Митрополита Андрея. Він був головою Церкви, мав безспірний авторитет як у своїх католиків, так і в братів православних,він мав повну льояльність усіх наших Владик, він плянував і вів церковну працю цілеспрямовано, централізовано, і надзвичайно вміло навчив своїх вірних поєднувати Божу науку про вічне життя душі із дочасними справами людини на цій землі. І така єдність Церкви, і єдність народу з Церквою, це були первопочатки Листопадового й інших Чинів,і це є ця сила духа, яка зберегла нас до сьогодні.

Але сьогодні багато дечого змінилося. З нагоди великих історичних подій ми лише заспіваємо або забенкетуємо, а про єдність Церкви, і про єдність народу з Церквою не думаємо. Християнську мораль наші ідеологічні групи приймають лише тоді, коли є на це політична потреба, а не на вимогу душ їх визнавців. Наш Ісповідник віри й Голова Церкви Блаженніший Кир Йосиф, який також має беззастережний авторитет у всьому світі, мусів бути експериментом малограмотних партійних редакторів газет, і об’їздити весь світ, щоби добитись визнання у своїх маловірних вірних. А про єдність ним очолюваної Церкви тяжко без жалю говорити. Тому із Листопада слід витягнути його фундаментальні вартості, а не вживати його до дешевих ефектів.