Іван Бучко

Захисника скитальців і 1-ої Української Галицької Дивізії
(Він жив, щоб іншим виборювати життя)

Його в живих уже немає,
Його душа в небесних вже хоромах.
І молиться за всіх святий, благає
За Рідну Церкву, що у катакомбах.
Це той, що змалку почитав рідні святі ікони.
Служив Христові з юних своїх літ.
Й не знав того, що через чужі кордони
Він знамено Христа понесе в чужий світ.
І знамено Христа і рідної Вкраїни,
Якій служив усе своє життя.
І всіх взивав і закликав нестримно:
«Ви в єдності виборюйте буття».
Це той, хто молодь нашу рідну
Кликав: «Гуртуйтесь в обнові!»
І повів «ЗДВИГ», назвавши так побідно:
«ВКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ХРИСТОВІ».
Той, що любив допомагати
У кожній рідній справі.
За правду рідну міг повстати
Проти усіх лукавих.
Якби не Він, то нас були б погнали
Кудись, що навіть й не дізнався б світ.
В сибірських тайгах були б ми вмирали,
І до могил наших загубився б слід.
А як гаряче Він за нас моливсь
У вірі і тривожному чеканні.
І з нами без вагань рішивсь
Ділити долю на страшнім засланні.
І Господь Його молитви
Вислухав справедливо.
Вибила північ, і всі ми
Вітали волю дивом.
Лишились ми без вітчизни
На чужині вільній.
І в серці спомин зберегли
Про ці тривожні дні.
І в чужині на схилі літ
Наш Архипастир нас покинув.
Та залишив безсмертний міт
Своєї дії й свого чину.
Поклін глибокий, наш Владико,
Тобі ми віддаємо
І пам’ять Твоїх діл великих
На віки збережемо.

Стефанія Кралька
Чікаґо, 1974 р.

Статтю передруковано з деякими скороченнями з Вістей з Риму

Синод 1929 року був першим синодом, на якому були присутні Владики, яких паства находилась поза межами рідної території в ХХ-му столітті. Хоч і попередньо вже частина вірних нашої Церкви опинилась в Югославії, але всетаки ці вірні були в рямцях одної політичної території, тодішньої Австро-угорської імперії. Зв’язок із Львовом був запевнений і конечний. Еміграція наших людей до заокеанських країн і не без труду створення для них юридичне оформлення витворило нову проблему їхнього зв’язку із своїм матірним пнем. Перший єпископ для Америки, Еміграція наших людей до заокеанських країн і не без труду створення для них юридичне оформлення витворило нову проблему їхнього зв’язку із своїм матірним пнем. Перший єпископ для Америки, Кир Сотер Ортинський, ЧСВВ., номінаційною буллею був цілковито підчинений латинській ієрархії, тим самим відтятий від зв’язку із Львовом, помимо цього, що всі старання і духовну опіку давав своїми подорожами, листами і допомогою львівський Митрополит — тоді Андрей Шептицький. Хоч справу із правами Кир Сотера Ортинського по численних протестах частинно Апост. Столиця направила, історія із територіяльністю і пов’язаною із нею юрисдикцією остала по сьогодні спірним питанням в змаганнях за одність нашої Церкви.

Синод 1929 року є яскравою подією, що тую одність нашої Церкви в Україні і на чужині ілюструє і потверджує. Історія того синоду цікава. Почалась вона з’їздом наших архиєреїв 29 листопада 1927 року у Львові. Головним мотором, або як його називає хронікар «спірітус мовенс» того з’їзду був крижевацький єпископ, Кир Діонізій Няради! Він — ієрарх першої нашої громади поза межами рідної території хотів, щоб такий з’їзд усіх наших Владик відбувся! Приїхали тоді до Львова такі єпископи: Никита Будка з Канади, Василь Такач із ЗСА,(Петро Гебей з Ужгороду, Павло Ґойдич із Пряшева, Діонізій Няради з Крижевців, Кирило Куртев з Болгарії і наші галицькі тодішні Владики. Хронікар тієї події пише так: «Де ж були би мадяри позволили /за Австрії!/ гр. кат. єпископам з Пряшева і Ужгорода приїхати до Львова на спільну конференцію всіх наших Владик?!» А дальше пише із захопленням: «По всіх краях розсипані Церкви лучаться в один орґанізм, координуються, зближуються серцем, духом, своєю конструкцією, плянами на будуче… Ахилева п’ята, найтяжча рана унії — розсипаність і нескоординованість Церков — зачинає сцілятися…» І ще дальше: «Слава і честь всім тим, що потрудилися для здійснення цього великого діла, якого унія ще не зазнала, а яке при божому благословенню обіцює красшу будучність для нашої Церкви.»

Так мріяли тоді! Об’єднання нашої Церкви по всіх закутках землі принесе кращу будучність… Чи так сталося? До сьогодні йдуть старання цю єдність поділеної Церкви створити, щоб льокальні Церкви /на взір латинського права/ у формі екзархатів злучити в цілість з одним проводом, і перешкоди не лише не зменшились, збільшились. Як розчарувався б хронікар 1927 року, коли б бачив нашу дійсність і труднощі до цього, щоб наші Владики з’їжджались, як тоді до Львова. А він писав тоді ще і таке: «Сеї життєвої єдности, яка збирає розсипані сили, найбільше недоставало греко-католицьким Церквам через усі віки. Алєа якта єст! Понад історичними провалами перекинено міст, що має нас получити в одно тіло і в одну душу. Всі все знайдуть у тому сполученню — знайдуть те, чого їм не достає: одні признання й заохоту, инші масу вірних, инші поборення упереджень, знов инші взір і плян для праці, а всі знайдуть подвоєння життєвої сили для праці на добро і славу нашої св. Церкви.»

Не входитимемо в подробиці нарад з’їзду. Вони були дуже позитивні і творчі. Рішено тоді за два роки стрінутись знову, а потім що п’ять років. І так за два роки, 21 до 29 жовтня в 1929 році, відбувся цей перший синод наших Владик в двадцятому столітті. Його називають знова за латинською термінологією «конференцією». Він відбувся в Римі. Хронікар знова не находить слів радости у зв’язку із тією подією, що мала б на його думку великі тоді ідеї єдности Церков Сходу і Заходу, і він каже: «А щоби се осягнути, мусить вона /наша Церква/ сама в собі як найкрасше зорганізуватися, мусить об’єднати усі розкинені частини і поодинокі єпархії, що досі жили, чи починають жити своїм власним життям на шкоду цілости, і таким чином створити одну, міцно зорганізовану цілість, єдну внутрі і на зовні під зглядом літургічним, обрядовим і дисциплінарним. Се було і буде найголовнішим завданням таких конференцій.» Читаючи це, не здається, що це писане тому 50 літ! Цілих п’ятдесят літ не лише не покращали ситуації, а погіршили її і змагання за тую єдність в наші дні не принесли її, а навіть принесли заяви відокремлень чи й боротьбу із кпинами проти помісности, проти власного патріярхату, що єдино був би остоєю такої єдности на майбутнє.

Приїхали на синод в Римі: Митрополит Андрей, Кир Григорій Хомишин, Кир Йосафат Коциловський, Кир Григорій Лакота і висвячений тоді Кир Іван Бучко, Кир Петро Гебей і Кир Павло Ґойдич із Закарпаття, Кир Діонізій Няради з Югословії, Кир Константин Богачевський з Америки. Не приїхали: Кир Такач з Америки і Кир Ладика з Канади. Предметом нарад були: єдність обряду, літургія, церковна дисципліна, безженність духовенства і фінансові справи.

Подія, що її ювілей 50-ліття будемо відзначувати цього року, 20 вересня в Римі, варта такої згадки, бо вона є першим свідком нашого бажання бути одною Церквою неподіленою континентами, ні кордонами, ні територіями.