Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Іван Г. Білас

Трагедія Церкви

(Продовження з червневого числа)

А тим часом на вулицях Львова буяла перша повоєнна весна 1946 року. Як і було заплановано, ще 2 березня 1944 року, коли Сталін вперше доручив Г. Карпову «опрацювати» низку заходів щодо ліквідації Греко-католицької Церкви, яка не скорилась перед тираном і не стала його прислужницею, отримавши клеймо ворожої проти радянської влади, тому що «зайняла абсолютно нетерпиму в політичному відношенні позицію…», — ідею скликання і проведення Собору Греко-католицької Церкви західніх областей України «вміло» приписали ініціятивній групі, про яку йшла мова в інструкції Г. Карпова ще із березня 1944року.

Принагідно зазначимо, що протягом десятиліть офіційна радянська історіографія постійно повторювала версію спецслужб, мовляв, чого ви прагнете, Львівський Собор був підготовлений самими греко-католицькими священиками, які завчасно проголосили про необхідність возз’єднання з РПЦ.

Необхідно раз і назавжди покінчити з такими «науковими» сентенціями, які й досі сприяють розпалюванню ворожнечі між віруючими, розбрату між Західньою і Східньою Україною.

Адже аналіза вищенаведених архівних документів свідчить, що цей фарс був підготовлений службами державної безпеки і являє собою безпрецедентне втручання радянської держави у справи Церкви на користь іншої (РПЦ), що використовувалася як знаряддя для проведення російської великодержавної політики, прикритої комуністичними гаслами.

Ініціятивна група «постала» у Львові 28 травня 1945 року. До її складу увійшли настоятель Преображенської церкви у Львові о. доктор філософії Г. Костельник, о. доктор М. Мельник, парох Генерального вікарія Перемишльської єпархії Нижанкович, о. А. Пелвецький, декан Гусятинського деканату представник Станиславівської єпархії парох Копичинець.

Основна причина появи ініціятивної групи, писали її члени, в тому, що «Наша Церква опинилася в стані безвластя та дезорганізації. Це болюче відбивається на церковному нашому житті, довгий час воно так не могло б бути. Тому ми, підписані, чільні представники з наших трьох єпархій, рішилися вивести нашу Церкву з стану анархії в стан консолідації для перетворення її в Православну Церкву і просимо одобрити цей наш почин».

28 травня 1945 року ініціятивна група звернулась до уряду УРСР з проханням затвердити її склад. Необхідно зазначити, що незадовго до утворення групи, 11 квітня 1945 року, НКВС заарештував митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, М. Чарнецького, Г. Хомишина, І. Лятишевського. Ось витоки анархії і безвладдя в Греко-католицькій Церкві.

Очевидно членів ініціятивної групи в кабінетах НКВС швидко переконали, що «вина» заарештованих доведена, бо навіть не дочекавшись рішення суду, вони констатували стан безвладдя у своїй Церкві. Хоча це не відповідало дійсності, бо на свободі ще перебували перемишльські єпископи Й. Коциловський і Г. Лакота. Але ініціятивна група звернулась не до них, а до РНК УРСР. Згодом, правда, задля «святого» спокою членів ініціятивної групи на території Польщі були заарештовані і видані органам НКВС і о. Й. Коциловський, і о. Г. Лакота. Але це сталося лише в квітні 1946 року.

Члени ініціятивної групи усвідомлювали, що на шляху реалізації нав’язаної їм ідеї будуть значні перепони ще з боку священнослужителів, так і з боку віруючих. Тому у зверненні до РНК УРСР вони змушені визнати: «психологію релігії — дуже делікатної натури, тому годі думати про моментальне перетворення нашої уніятської Церкви в православну. На це треба часу, щоб зберегти особисту честь священиків, щоб священиків переконати і перевиховати, вірних успокоїти і приготувати і т.ін.».

Отже, процес переходу з греко-католицької віри в православну вимагав «переконування і перевиховання» священнослужителів і «успокоєння і приготування» віруючих. Для особливо «несвідомих» процес «перевиховання» й «успокоєння» довершувався в радянських таборах архіпелагу ГУЛАҐу.

Але вся справа в тому, що віра членів ініціятивної групи була замішана на страхові, омані і брехні, про що і свідчать їхні звернення. Так, 28 травня 1945 року ініціятивна група одночасно із зверненням «До Ради Народніх Комісарів УРСР» подала звернення «До всечесного греко-католицького духовенства в західніх областях України». Варто лише порівняти два абзаци звернень.

У зверненні «До РНК УРСР» зазначалось: «Отже, просимо затвердити Ініціятивну групу і призначити їй право вести намічене діло».

А в зверненні «До всечесного греко-католицького духовенства…» читаємо: «Оцим повідомляємо Вас, Всечесні Отці, що з дозволу державної влади утворилася Ініціятивна група… Державна влада признаватиме тільки зарядження Ініціятивної групи…».

Отже «державною владою для святих отців, членів Ініціятивної групи, був НКВС, а не РНК УРСР, бо тільки в кабінетах цих відомств можна було в один день і «просити затвердити», й одержати «дозвіл», і, не боячись Божого гніву, обманювати вірних.

Насправді «державна влада» дозволу не давала. Санкцію на проведення роботи Ініціятивна група одержала тільки 18 червня 1945 р. і не від РНК УРСР, а від уповноваженого Ради в справах Руської Православної Церкви при РНК УРСР П. Ходченка, який у третьому пункті свого листа-сповіщення, який не є нормативним актом, вимагав від членів групи:« В міру проведення обліку деканів, парафій і манастирів Греко-католицької Церкви ініціятивна група має надсилати до уповноваженого в справах Руської Православної Церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів манастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції Ініціятивної групи Греко-католицької Церкви по возз’єднанню з Православною Церквою».

З цього випливає, що з правової точки зору створення та діяльність Ініціятивної групи була антизаконною. Окрім того, діяльність групи носила характер кримінального злочину, бо, як випливає з документа П. Ходченка, вони складали списки духовенства, що відмовлялось від возз’єднання з Православною Церквою. Ці списки передавались у Раду в справах РПЦ, яка функціонувала як філія НКВД. Яка доля чекала після цього ні в чому не винних священнослужителів — здогадатись неважко.

Трохи пізніше голова Ініціятивної групи, а отже, виражаючись юридичною термінологією при кваліфікації злочинних дій, — організатор масових злочинів проти свого ж народу, о. доктор філософії Г. Костельник, замітаючи сліди злочину, в інтерв’ю газеті «Правда» так пояснив цей факт: «Як видно з повідомлення Прокуратури УРСР, опублікованого в газеті «Львовская правда» від 1 березня 1946 року, згадані особи (високопоставлені священнослужителі УГКЦ — прим, автора) були заарештовані в квітні 1945 року як громадяни СРСР за активну зрадницьку і посібницьку діяльність на користь німецьких окупантів, і справа по їх звинуваченню передана Військовому Трибуналу».

З початком репресій проти греко-католицького духовенства віруючі і священнослужителі, не знаючи істинного становища і причин, в надії на справедливість і захист безвинних звернулись з листом до заступника Голови РНК СРСР В. Молотова. Але відповіді вони так і не отримали, а більшість з них з часом опинилися в таборах.

12-14 вересня 1945 року листом №260 І. Полянський сповістив Уповноваженого Ради в справах релігійних культів по Львівській області: «Радою у справах релігійних культів при РНК СРСР отримано від Раднаркому СРСР листа, адресованого на ім’я замісника Голови РНК СРСР т. В. Молотова групою священиків Греко-католицької Церкви у кількості 61 осіб з проханням звільнити заарештований весною 1945 року греко-католицький (уніятський) єпископат на чолі з митрополитом Й.Сліпим, припинити «переслідування» за греко-католицьку віру і «навернення у православ’я» греко-католиків».

«Рада просить Вас усно довести до відома цій групі священиків на чолі з архимандритом Климентієм Шептицьким і ксьондзом Іваном Котовим про нижчеслідуюче:

  1. Керівництво ГКЦ зайняло по відношенню до радянської влади ворожу позицію, використовуючи всю Церкву відповідно своїм політичним інтересам;
  2. Створена після арештів єпископату уніятської Церкви ініціятивна група Греко-католицької Церкви на чолі з доктором Г. Костельником, одержавши дозвіл на існування від РНК УРСР (такого дозволу, як уже вказувалося вище, не було — прим, автора), повела роботу на возз’єднання ГКЦ з Православною Церквою.

На основі вищевикладеного Рада не вважає за потрібне розбирати згадані в листі питання групи священиків Греко-католицької Церкви, що підписали цього листа».

Таким чином, ініціятивна група, як бачимо, використовувалась як прикриття актам вандалізму щодо УГКЦ, що творились новоявленими «спасителями» українського народу за активної допомоги членів ініціятивної групи та інших духовних осіб. Про це красномовно розповів священик І. Бачинський із Стрия І. Вільховому під час перебування останнього в Дрогобичі: «Я сорок три роки працюю священиком. По дорозі сюди я зустрів священика з Славського району, прізвища якого не пам’ятаю. Він мені розповів, що там в Славському районі священиків викликають в НКВС і заставляють силою переходити в православ’я. Мені здається, що така постанова питання може перешкодити нашій спільній справі. Краще, якщо з священиком буде розмовляти старший священик. Польське прислів’я говорить: «Цо нагле, то подябле» (Що нахабно — то для чорта).

Трохи пізніше, 28.07.1945 р. І. Вільховий в інформації №71 І. Полянському пропонував:

«Заборонити районному керівництву займатися вербовкою священиків. Це справа старшого духовенства, що приєдналося до ініціятивної групи».

Робота ініціятивної групи завершувалася, коли виявилось, що за церковними канонами Собор може не відбутись: без участи в ньому єпископів він буде визнаний недійсним. Адже на той час єпископи Греко-католицької Церкви знаходились у тюрмах і таборах. Вихід знайшли, але він став головним злочином проти Греко-католицької Церкви, поставив Собор поза законом. Цього не могли збагнути служби держбезпеки, які займались інспірацією Собору. Що ж це за злочин? А полягає він у тому, що Собор скликали і провели священнослужителі Руської Православної Церкви.

І це, не соромлячись, визнають упорядники «Діяння …». 22 лютого 1946 року 13 греко-католицьких священиків у м. Києві перейшли у православ’я. Ці отці доктор Г. Костельник, А. Пельвецький, доктор М. Мельник, К. Юрик, Й. Маринович, Г. Марко, І. Крук, В. Дрелих, М. Крутяк, К. Добрянский, Р. Дорик, Ю. Ванчицький, М. Павлосюк. 24 лютого відбулась хіротонія о. А. Пельвецького, 25 лютого — о. М. Мельника. Новонаречений єпископ Перемишльської єпархії, донедавна її Генеральний Вікарій, у своїй першій єпископській промові під час хіротонії кривив душею, цинічно заявляючи про те, що тепер повнота любови між українцями заступила колишній розбрат, а перемишльський владика Й. Коциловский — ревнивий оборонець унії — «опинився, правда, в межах Польщі, але ж не на волі, тільки в польській тюрмі. Цікаві, символічні зіставлення».

Отець М. Мельник змушений був так говорити, щоб прикрити свою зраду єпископа Й. Коциловського, який перебував на той часу Перемишлі на свободі і від керівництва єпархією його ніхто не увільняв. Бо міг це зробити тільки Папа Римський, а М. Мельника єпископом нарекли у Києві при живому владиці Перемишльської єпархії.

А напередодні Собору вже відомий нам «спеціяліст по релігії» Г. Карпов 1 березня 1946 р. шле телеграму «Бажаю всякого благополуччя Вашій поїздці до Львова і успіху як главі патріяршої делегації. Шлю привіт. З повагою, Г. Карпов».

Цього ж числа з резиденції Г.Карпова відправляється ще три термінові телеграми. Голова Ради у справах Російської Православної Церкви при РНК СРСР, залишаючись у Москві, пильно стежив за проведенням Собору у Львові.

Телеграма №724 адресувалась у Львів уповноваженому Ради у справах РПЦ при РНК СРСР Вишневському і відповідальному працівникові з московського центру у справах РПЦ Уткіну, який був відряджений на цей період у Львів. Г.Карпов сповіщав: «Мого приїзду не чекайте. Відповідальним являється Уткін, якому слідує разом з Ходченком і Вишневським провести необхідні заходи. На випадок неясностей, необхідности вказівок дзвоніть по телефону».

Уповноваженому у справах РПЦ при РНК СРСР на Україні П. Ходченку Г.Карпов телеграмою №723 наказував: «Співдійте виїздові до Львова митрополита Йоана. Також слідує особисто Вам виїхати. Виступати на Соборі не треба. Якщо потрібні вказівки, дзвоніть по телефону».

Ще одна телеграма за №725 знову була направлена у Львів Вишневскому та Уткіну: «Період п’ятого-десятого березня дзвоніть мені щоденно. Кариов Г. Г.».

Для 225 делегатів Собору і 22 гостей з мирян завчасно було зарезервовано кращі готелі Львова: «Народній Готель», «Европа», «Брістоль» і «Київ». Ходченко, Уткін і Вишневський подбали також і про безкоштовне добірне харчування із алькоголем. Виступи завчасно готовились і правились, аби ніхто «е міг сказати крамоли. З моменту прибуття у Львів усі учасники Собору були взяті під надійний контроль та охорону, що виключали всілякі спілкування з посторонніми особами.

Собор тривав три дні: з 8 по 10 березня. Президію Собору складали о. Г. Костельник, о. А. Пельвецький, о. М. Мельник; секретаріят Собору — о. О. Ванчицький і о. М. Павлосюк, але ні президія, ні секретаріят ніким не обирались. Усі вони перейшли в іншу віру, тобто роботою Собору керували священики Руської Православної Церкви. З цієї причини о. А. Пельвецький у своїй доповіді заявив: «Для чистоти понять перш за все треба ствердити, що цей нинішній Собор є Собором Греко-католицької Церкви».

Організатори, репетитори і виконавці цього політичного спектаклю пильно стежили за ходом шоу, щоб, упаси Господи, ніхто не порушив сценарію. Але протоколів не було, про що Уткін, Ходченко і Вишневський щоденно телеграфували Г. Карпову:

  1. Львів, 4/А, 16 9.03. 11.32. «Молнія», Москва, Островського, 10, Карпову. Перший день пройшов добре. Постанова прийнята одноголосно. Уткін, Ходченко, Вишневський.
  2. Львів, 4/36/A, 11.03. 14.08 «Молнія», Москва, Островського, 10, Карпову. Другий, третій день пройшли добре. Доручення виконано успішно. Уткін, Ходченко, Вишневський.

Мавр зробив свою чорну справу. Усі 216 делеґатів-священиків і 19 представників-мирян одноголосно прийняли рішення про розпуск Греко-католицької Церкви. Але чи настав мир під західноукраїнськими «оливами»?

Г. Костельник, який виконав свою зловісну ролю у кремлівському спектаклі, перестав цікавити НКВС. Але ця служба не залишала поза увагою його поведінку, і коли (очевидно Г. Костельника гризла совість про содіяне ним і його «помічниками») вона стала занадто підозрілою, його застрелили на сходинках Преображенської церкви у Львові. Сталося це 20 вересня 1946 року. І водночас покінчив собою його вбивця В.Паньків, що виконував завдання мечоносців більшовицької партії органів міністерства державної безпеки. В ті роки тільки у Львівській єпархії було вбито понад тридцять православних священиків. Уніятська Церква (У ГКЦ) була загнана державою в глибоке підпілля. Сотні священиків вислали у Сибір. Але залишалося біля п’яти мільйонів вірних, які продовжували молитись за своїми звичаями, молитись таємно. Греко-католицькі святині опустошували і закривали, перетворюючи їх у склади.

Але історія має свої невмолимі закони, яких не можна зупинити ні бісівською комуністичною ідеологією, ні мілітарними силами. Тільки на хвилі зростаючих змагань за демократію і самостійність Української Держави став можливим вихід з підпілля Української Греко-католицької Церкви. Вона вистояла чотири десятиліття у підпіллі тільки завдяки своїй патріотичній сутності, яка забезпечувала зв’язок її з народом: я з простими робітниками, селянами, так і з національною інтелігенцією. Інтелігенцією, яка пронесли крізь морок тоталітаризму саму ідею духовности, ідею національної Церкви, без зусиль якої відродження Української Греко-католицької Церкви було б просто неможливим.

Архівні джерела, які нарешті відкрились для широкого загалу, дають нам підставу стверджувати, що розбрат, ворожнеча і міжконфесійні стосунки між греко-католиками і православними в Україні розпалювались державними чиновниками з метою роз’єднання українського народу, відвернення його з історичного шляху побудови Незалежної Соборної Української Держави.

Народ і вірні різних конфесій України, які вибрали Незалежну Українську Державу як єдино правильний шлях свого подальшого буття, повинні добитися злагоди і єднання, любови і пошани один до одного. Тільки спільні зусилля зможуть втілити в життя ідею національної державности, за яку боролись і гинули наші славні предки.

Цю працю хочеться завершити словами з благословення Патріярха Йосифа Сліпого: «…Український народе, стань уже раз собою. Позбудься своєї вікової недуги, сварів і чварів, вислугування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх і нині в наших національних і церковних провідних колах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях.

…Народе, піднеси свою голову, випростай свої руки…».

(Кінець)

Трагедія Церкви

(Продовження з травневого числа)

У кінці Г. Карпов додав: «Продовжуючи вивчення питання, прошу Ваших вказівок по представленим питанням».

Сталін 16 березня 1945 року своєю рукою на цій інструкції накреслив: «Товаришу Карпову. Зі всіма заходами згоден. І. Сталін».

Отримавши санкцію «верховного вождя», Г. Карпов разом із своїм «відомством» запопадливо взявся за каїнову справу. Уже 17 березня 1945 року він відправляє Голові Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР І. Полянському копію листа-інструкції, сповіщаючи у супровідній записці: «Рада у справах РПЦ при СНК СРСР, направляючи при цьому копію листа Ради за №58 від 14.03.1945 p., повідомляє, що всі пропозиції, викладені у листі, санкціоновані 16.03 ц.р. Головою Ради Народніх Комісарів Союзу РСР товаришем Сталіним. У зв’язку з цим Вам належить забезпечити виконання пропозицій, викладених у розділі 1, пункт «е» і в розділі II — пункти «а» і «б». Наступні двадцять пунктів пропозицій будуть виконуватись Радою у справах РПЦ.

Крім того Ви повинні прийняти участь у спільному виконанні ІV-го розділу по організуванню всесвітньої конференції християнських (некатолицьких) Церков».

Невдовзі, виконуючи розпорядження Г. Карпова, який керував відділом НКДБ з релігійних питань, його підлеглий полковник держбезпеки І. Полянський підготував не менш підступну за змістом і намірами інструкцію, яка призначалась для уповноважених Ради у справах релігійних культів України, тодішніх республік Прибалтики, а також Білорусі. 8 травня 1945 року лист-інструкція за №134 з суворими застереженнями про необхідність його повернення на адресу І. Полянського була відправлена уповноваженим у справах релігійних культів: України — Вільховому, Білороусі — Маслову, Естонії — Ківі, Литви — Гайлявічусу.

В архівних сховищах збереглися усі шість копій зловісної інструкції-пам’ятки І. Полянського, який рекомендував:

«Виходячи з вищевказаних директивних органів Ради у справах Православної Церкви при РНК СРСР про переведення ряду заходів по православній Церкві Рада у справах релігійних культів при РНК СРСР вважає необхідним, у порядку інструктивно-тактичних вказівок, звернути Вашу увагу на нижчеперечислені питання у відношенні Римо-католицької Церкви.

У повсякчасній роботі при вирішенні тих питань, які висуває перед Вами духовенство Римо-католицької Церкви, Вам необхідно мати на увазі, що римо-католицьке духовенство завжди було настроєне вороже по відношенню до радянської влади. «Папський престол» з ватиканського палацу систематично організовував випади у різних формах проти СРСР.

Ватикан, будучи теократичною державою, що історично прагнув на основі теократії до завоювання світового панування, являється організацією не тільки релігійного характеру. Він завжди активно втручався і втручається в міжнародню політику. Міжнародній дипломатичний зв’язок через інститут державних послів-нунціїв Ватикан підтримує з 40 країнами. У складі дипломатичного корпусу Ватикану до цього часу зберігається представник бувшого буржуазного уряду Литви. Ватикан має добре організований політичний апарат, добре розгалужену інформаційну мережу у всіх країнах, в яких проживають католики і діючі монашеські ордени.

Ватикан вже давно встановив дружні відносини і ділові зв’язки з фашизмом. У період Великої вітчизняної війни, особливо починаючи з 1943 року, коли зазнала поразки горезвісна «непереможність» армії гітлерівського фашизму, папська курія усіма засобами стала домагатися заключення «компромісного миру». Зараз Папа Пій XII у своїх публічних виступах і папських посланнях намагається захистити гітлерівську Німеччину від відповідальности за всі здійснювані нею злочини. Римо-католицька Церква на чолі з Ватиканом цілком і повністю стала на шлях захисту фашизму. На теперішній час, коли війна йде до повної розв’язки і наближається повний розгром фашизму, Ватикан застосовує різноманітні заходи, щоб утримати свій авторитет і прийняти активну участь у розробці післявоєнної організації миру і безпеки.

Крім вищесказаного необхідно мати на увазі, що власне Католицька Церква під керівництвом Ватикану віками вела і веде запеклу, ніколи не припинену боротьбу проти слов’янських народів у Східній Европі та всього, що так чи інакше зв’язане з нами, зокрема і особливо проти православ’я.

Православна Церква у теперішній час уживає ряд дій, розрахованих на енергійний спротив наступаючому Ватикану. Ці дії на даний відтинок часу сприяють укріпленню сил демократії і тому зустрічають прихильне відношення уряду.

У боротьбі з гітлерівським Ватиканом і реакційним римо-католицьким духовенством повинні використовуватись також і ті засоби, що виникли в надрах самого Ватикану. Тут мається на увазі так зване старокатолицтво…

Рада у справах релігійних культів покищо має у себе лише уривчасті дані про стан старокатолицької Церкви на території західньої частини Союзу РСР. Але це питання заслуговує вивчення і необхідно, щоб працівники Ради на місцях докладно його вивчили та вияснили, яка є можливість організації на території Вашої республіки ініціятивних груп старокатоликів для послаблення впливу католицизму.

Маючи на увазі, що Папа Римський на протязі війни, у злуці з його профашистською діяльністю, в очах маси віруючих скомпромітований, старокатолицизм може бути використаний у цій справі, як вимогливий фактор для послаблення і наступної ліквідації політичного впливу Ватикану. Можливості активізації старокатолицтва посилюються також і тим, що за роки війни у зв’язку з воєнними діями у багатьох країнах, у яких проживають католики, зчинилося різке послаблення зв’язку між Ватиканом і його епархіяльними куріями.

Існують також відомості про те, що деякі з керівників епархіяльних курій не проявляють належної наполегливости у справі укріплення зв’язків чи не приймають у цьому відношенні активних заходів.

Бажано, щоб Ви у повсякденній роботі, якщо дозволять обставини, в бесідах з поважними працівниками єпархій, що користуються авторитетом у ксьондзів, та іншими особами в дуже обережній формі виясняли б їх настрої, як вони оцінюють довгу відсутність зв’язків з папою, який їх погляд на організацію Католицької Автокефальної Церкви і т.п. Одначе, Рада попереджає, що такі розмови, невміло чи незручно переведені, можуть нанести великої шкоди справі, передчасно розкрити пляни. Тому необхідна виключна обережність. Якщо, на Вашу думку, той чи інший керівний служитель культу не може сам бути активним діячем розколу в Католицькій Церкві, то з ним не потрібно говорити на цю тему взагалі, навіть в порядку зондажу настроїв. (Ці і наступні слова в інструкції були підкреслені особисто І. Полянським — автор).

По вказівкам директивних органів Православній Церкві надано ряд можливостей для більш широкої діяльности у деяких областях УРСР і СРСР і в Прибалтійських радянських республіках, у яких широко розповсюджено католицтво. В цих місцях (містах Рига, Вільнюс, Гродно, Луцьк, Львів, Чернівці) будуть організовані православні братства. Головне і основне завдання цих братств — укріплення православ’я і протидія їх католицтву. Ці братства будуть провадити місіонерську та благодійницьку роботу, влаштовувати релігійно-моральні читання церковно-патріотичних творів і т.п. їх місіонерська діяльність буде направлена проти католицизму.

Православна Церква вже почала широку організаційну діяльність по закріпленню зв’язків з закордонними православними церквами і популяризації авторитету Московської патріярхії.

Протягом 1945 року будуть послані за кордон духовні делегації з метою закріплення впливу РПЦ за кордоном. У найближчий час передбачається прийняття до юрисдикції Московської патріярхії ряду Автокефальних Православних Церков (польську, Закарпатської України та ін.).

Дані про запляновану діяльність РПЦ повідомляються Вам для того, щоб Ви у повсякденній роботі могли зайняти вірну позицію по всім вищевказаним питанням.

Рада у справах релігійних культів нагадує, що при розв’язуванні тих чи інших питань, що висуваються римо-католицьким духовенством, треба проводити тактику зовнішньо коректну, не подаючи ніякого приводу для зайвого загострення відносин між місцевими органами радянської влади і духовенством.

Якщо до Вас у повсякденній роботі будуть звертатися уповноважені Ради у справах Російської Православної Церкви при Раднаркомі СРСР по Вашій республіці з питаням про надання віруючим РПЦ будь-якого приміщення, що належало католицькій церкві, то Вам необхідно допомагати їм у розв’язанні цих питань у користь РПЦ, здійснюючи їх в особливо гнучкій формі. Само собою розуміється, що рішення усіх можливих питань в цьому пляні може бути прийняте лише Радою у справах релігійних культів. Вашим завданням є лише детальне вивчення питання у вказаному дусі і поставлення його перед Радою.

Рада у справах релігійних культів при РНК СРСР особливо підкреслює, що дана робота являється виключно важливою і переведення в життя вищевикладених завдань може бути почате лише після старанної підготовки, детального і всестороннього вивчення кожного питання. Ці завдання не можуть бути вирішені наскоком, їх здійснення розраховане на довгий час.

У порядку інформації повідомляємо Вас, що Греко-католицька Церква (уніятська) в особі митрополичого управління зайняла цілком нетерпиму в політичному пляні позицію і стала на шлях боротьби з радянською владою, активно підтримуючи антирадянський націоналістичний рух. У зв’язку з цим у теперішній час проводяться заходи, що направлені до ліквідації впливу повністю окатоличеного уніятського духовенства і до переходу віруючих на православ’я. З цією метою зокрема у Львові організована єпархія Православної Церкви.

По всім заторкнутим у цьому листі питанням Рада пропонує надати Ваші міркування на розгляд Ради не пізніше 30 травня ц.р.

Ознайомте з даним листом уповноважених Ради у справах Православної Церкви у Вашій республіці. Листа поверніть у Раду, не знімаючи з нього копії, одночасно з Вашими міркуваннями по усім заторкненим у ньому питанням».

Через кілька днів заступник І. Полянського Садовський ще раз сповістив І. Вільхового: «… Рада у справах релігійних культів при РНК СРСР просить Вас мати на увазі, що при подачі вказівок уповноваженим Ради по областям у питанні про нашу тактику у відношенні Римо-католицької Церкви на зазначений лист Ради (від 08.05.45 р. за №134) не посилатися».

І. Вільховий та інші уповноважені запопадливо приступили до «зразкового виконання» завдання. Уже 15 травня 1945 року в листі за №13545 І. Вільховий сповіщає І. Полянського: «… Вельмишановний Іване Васильовичу. У зв’язку з отриманням Вашого листа за №134 з питання Римо-католицької Церкви вважаю необхідним надати Вам деякі матеріяли, що я їх роздобув при виїзді до Львова. З комуністичним привітом І. Вільховий».

Далі він подав загальну характеристику Греко-католицької Церкви і її стан у західніх областях України, бо основний удар був спрямований проти неї, а не проти Римо-католицької Церкви, хоча в інструкції формально йшла мова про неї. Вільховий звернув особливу увагу на каноніка митрополичого ординату, доктора філософії Гавриїла Костельника. Він писав, що Костельник раніше виступив у червні 1933 року на сторінках газети «Мета» із статтею «Наполеон і Сталін», у якій вихваляв Наполеона і паплюжив Сталіна. Він також, як оповіщала 9 грудня 1934 року газета «Мета», виголосив проповідь на Панахиді, що проходила в архикатедральному соборі Львова в пам’ять мільйонів українців, що померли з голоду і були похоронені не за християнськими звичаями. На труну він поклав тризуб і хрест.

Ці факти будуть використані як основний компромат проти нього і кваліфіковані як дії, спрямовані проти радянської влади та її «мудрого керівництва». Зауважу лише: на тодішніх галицьких землях панувала польська, а не радянська влада.

Водночас варто згадати, що саме доктор філософії Г. Костельник 22 і 27 грудня 1944 року на прийомі у І. Полянського ставив найбільш гострі питання з проблем подальшого буття Церкви на території Галичини, на які І. Полянський не зміг дати прямої відповіді. І. Костельник тоді сумлінно і енергійно відстоював права Греко-католицької Церкви, яка у відповідності до прийнятих напередодні Радою Народніх Комісарів СРСР постанов мала всі юридичні і фактичні підстави для функціонування. Адже згідно даних митрополита Андрея Шептицького, які він наводив від 17 серпня 1944 року на адресу Голови Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР І. Полянського, на території Галичини у чотирьох єпархіях налічувалось 5 мільйонів віруючих.

Годі власне на прийомі у І. Полянського енкаведисти зрозуміли, що Г. Костельник — впливова особа серед греко-католиків, за якою піде духовенство. Кандидатура каноніка Г. Костельника на «посаду голови ініціятивної групи», про яку ще ніхто з віруючих не знав, цілком влаштовувала працівників беріївського відомства. І. Вільховий інформував також своє керівництво про те, що митрополит Й. Сліпий звернувся із заявою до голови Львівського облвиконкому, прохаючи дозволу на відкриття при єпархії греко-католицької церковно-общинної групи, яка б організовувала і надавала матеріяльну допомогу і моральну підтримку пораненим і хворим бійцям червоної армії га їхнім сім’ям. Але під час перебування І. Вільхового у Львові греко-католикам у цьому проханні відмовили. На сторінках інформації про це Полянський зробив надпис: «Правильно».

Водночас на території Галичини створювались максимально сприятливі умови для православ’я, про що І. Вільховий сповіщав у Москву:

«Виходячи із Ваших вказівок, нами пророблено наступне:

  • щоб чинити всіляку допомогу уповноважним Ради у справах РПЦ у їх заходах, дані інструктивні вказівки нашим уповноваженим;
  • забороняється ксьондзам обслуговувати греко-католицькі громади, що не мають священиків;
  • забороняється священикам Римо-католицької Церкви об’їзди парафій, що не мають служителів культу;
  • підтримування клопотання православної «двадцятки» про передачу їм колишніх костельних будівель;
  • вказати уповноваженому по Кам’янець-Подільській області т. Гречкіну на неправильні дії у відношенні відбирання у православних молитовної будівлі (костела) і передачі його римо-католикам;
  • якщо уніятську церкву будували православні — надаємо можливість православній «двадцятці» відібрати цю церкву у своє розпорядження;
  • надавати всіляку підтримку в роботі «Ініціятивної групи по возз’єднанню Греко-католицької Церкви з Православною Церквою».

Таке вірнопідданське заповзяте виконання незаконних у правовому відношенні завдань, спрямоване на засилля Російської Православної Церкви, ліквідацію ре… (нерозбірливо — автор) національних вольностей викликало втіху московських властей, про що вневдовзі Садовський повідомив Вільхового: «Рада у справах релігійних культів при РНК СРСР, ознайомившись з Вашим повідомленням про переведену працю по Вашому листу №134 від 8.05.1945 року відмічає правильність переведених і намічених Вами практичних заходів у відношенні Греко-католицької Церкви. Почату роботу належить продовжувати й активно розвивати у тому ж напрямі.

Рада у справах релігійних культів підтверджує, що завдання, поставлені в листі Ради від 08.05.45 р.у відношенні Римо-католицької Церкви та її священнослужителів, залишаються в силі».

Ось так готувалися «заходи по возз’єднанню ГКЦ з Православною Церквою». Як і було спляновано в кабінетах державної безпеки, «все робилось руками греко-католицьких священиків».

У найбільш концентрованому вигляді процес возз’єднання Української Греко-католицької Церкви з Руською Православною Церквою відтворено в книзі «Діяння Собору Греко-католицької Церкви 8-10 березня 1946 року у Львові» (видання Президії Собору, Львів, 1946). Вона була підготовлена і видана з поданням тих же спецслужб, які й займалися підготовкою і проведенням Собору-спектаклю, а на стор. 13 для «об’єктивности» цинічно зазначалось: «Все тут, у книжці, подаємо вірно, як воно дійсно було… Надіємося, що ця наша книжка… буде не тільки важливим історичним документом, але й дорогоцінною пам’яткою для кожного українця».

Сталінська політика, що вершилась спецслужбами ВС тих часів, мала і має трагічні наслідки. Адже ця «дорогоцінна пам’ятка для кожного українця» до цього часу кровоточить незгойними ранами, які роз’ятрюються не без лихих намірів «нащадками і спеціялістами» з міжнародніх проблем.

(Далі буде)