Іван Гель

На цю тему на форумі відділу Українського Патріярхального Товариства в Нью-Йорку доповідав відомий в Україні й поза її межами правозахисник, довголітній політичний в’язень, голова комітету захисту УКЦеркви, а під сучасну пору заступник голови Обласної Львівської Ради, громадсько-політичний і релігійний діяч Іван Гель. Доповідача широко представив, відкриваючи вечір з доповіддю, голова відділу Юрій Малаховський.

Іван Гель у своїй доповіді спершу зупинився над подіями, що тількищо стались у Москві, себто усунення силою Верховної Ради Росії у Москві, де відбулось велике кровопролиття. При цьому він зупинився над питанням договору Л. Кравчука з Б. Єльциним у Массандрі, де розв’язувались справи Криму і Чорноморської фльоти. Ці переговори зрушили українську думку. Доповідач дав до них свої коментарі. Український політичний світ зрозумів, що в Массандрі стались дуже небезпечні домовлення, які перекреслювали пляни України. Цю ситуацію знівелювали події в Москві. Також підтвердив факт — події, що стались в Москві, налякали наших перляментаристів у Києві, і прийшло до того, що прийняли постанову виборів, які мають відбутись у березні 1994 р. і які можуть змінити обличчя Верховної Ради.

Доповідач підкреслив, що коли ж ідеться про економічну ситуацію в Україні, то Україна відстає від Росії. На жаль, дотепер не прийнято жодних законодавчих актів, які сприяли б розвиткові ринкових відносин. Не створено певного механізму для переходу до приватних структур. В тому відношенні є затримка за Верховною Радою, яка в тому відношенні нічого не робить і не має певного концепту, як слід робити. Звичайно, в тій ситуації відіграють певну ролю відомі всім «червоні директори», вони свідомо саботують рішення державних чинників. Про це свого часу у вузькому колі під час побуту в Львові президент Кравчук сказав, що вони прямо саботують рішення й укази уряду. В таких обставинах тяжко сподіватись успіхів і поправи економіки. Також звернув увагу, що в Україні є дуже слабо розвинено банківництво. Цей факт також впливає на розвиток економіки країни. Згадав про скрутну ситуацію України з приводу браку енергоносіїв. Тим нас шахує Москва. Цього року був добрий урожай. Отже, Україна голодувати не буде, хіба хтось може щось спровокувати.

«Питання духовности є дуже широким, — підкреслив Іван Гель, — але про це можна дещо сказати в загальних рамках. Україна потребує динамічного духовного провідника. Шкода, що помер св.п. Патріярх Йосиф, який мав візію Української Церкви. Його смерть — це велика втрата для нашої Церкви».

Окремо наголосив позитивний вплив приїзду Патріярха Мстислава на перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. Присутність під час перепохоронів президента Л. Кравчука, без найменшого сумніву, мала позитивний вплив. Очевидно, всім відомо, що питання релігійних конфесій в Україні є справді дуже складне. Українська Греко-католицька Церква була і залишилась фортецею українства. Можна жаліти, що досьогодні Апостольська Столиця не визнала патріярхату УГКЦеркви. Дуже негативно українські миряни УГКЦеркви сприйняли факт, що Апостольська Столиця обмежує нашу Церкву до меж Галичини. Знаємо, що юрисдикція нашої Церкви сягала за св.п. Митрополита Андрея Шептицького значно ширше. Доповідач підкреслив, що в той же час посилається польських владик і місіонерів без жодних обмежень.

Доповідач також поінформував про ситуацію наших православних Церков, яких під сучасну пору є три основні, це є Українська Автокефальна Православна Церква, яка в основному концентрується в Галичині, Українська Православна Церква, Київський Патріярхат, яка поширена на середніх і східніх українських землях і яку піддержує уряд у Києві, а точніше сам президент Л. Кравчук і Українська Православна Церква, що підлягає Московському Патріярхатові, яка є найчисленнішою з усіх українських православних Церков. До речі, Українська Автокефальна Православна Церква і Київський Патріярхат мають своїх окремих патріярхів, що дещо ускладнює їхню ситуацію. До цього доповідач підкреслив, що в Україні існують сильні євангельські об’єднання — баптисти, адвентисти й інші. На цьому відтинку потрібно більше об’єднуючих розмов. Цього вимагає життя.

Доповідач також торкнувся освітніх осередків в Україні. Він підкреслив, що під тим оглядом з кожним часом кращає. В основному українська мова займає своє належне місце. Відмітив, що 95% інформацій про Україну переходило через нам ворожі інформаційні центри. На цьому відтинку треба буде добре попрацювати, щоб цю ситуацію змінити, бо в іншому випадку «імедж» про нашу Україну у вільному світі не зміниться. Під кінець своєї доповіді Іван Гель наголосив, що слід не забувати, що Україна почала своє державне життя з нуля. Сьогодні ми вже маємо деякі здобутки, тільки треба видержати цей критичний час.

Справді доповідь Івана Геля була широко інформативна і давала ясний образ ситуації, яка зараз є в Україні. Авдиторія довгими оплесками подякувала доповідачеві. Після цього відбулась коротка дискусія, а на запитання Іван Гель давав вичерпні відповіді.

М. Г.

Дорогі Брати і Сестри в діаспорі!

Відходить в історію 1989 рік. Рік, винятково насичений подіями, динамічний національно-демократичними процесами, що стали віховими у відродженні української культури і мови, у розширенні та поглибленні усього суспільного буття народу.

Відбулися з’їзди товариств «Меморіял» і «Рідної мови ім. Тараса Шевченка»; видається величезна кількість позацензурних видань, газет, журналів, бюлетенів; проведено сотні мітингів. Нарешті на своєму установчому з’їзді ожила формальна організація — Народній Рух України.

Розробляючи стратегію боротьби за відновлення легального статусу і регабілітацію УКДеркви, ми заплянували проведення ряду великих Богослужень і процесів. Ці заходи перевершили усі наші сподівання. Грандіозна маніфестація у Львові 17 вересня, коли на вулиці міста Комітет Захисту УКЦеркви вивів понад двісті п’ятдесят тисяч людей, стала не лише вражаючим свідченням нашої сили, краси і величі українських традицій та обрядовости, але таким же вражаючим переконливим аргументом для властей про необхідність легалізації УКЦеркви.

1 жовтня на Богослуження в Івано-Франківську прийшло понад п’ятдесят тисяч вірних; 15 жовтня відбулися в Тернополі маніфестації і Богослуження, в яких взяло участь понад сімдесят тисяч людей. 1 листопада на Панахиду пам’яти Митрополита Андрея Шептицького та Українських Січових Стрільців зійшлося до семидесяти тисяч. Усі ті потужні маніфестації, розширені географічно, ще раз засвідчили численність і високу зорганізованість українських греко-католиків, але вже після 17 вересня ніхто не сумнівався, що УКЦерква таки буде легалізована у найближчий час.

Наша боротьба увінчалася успіхом. Оприлюднено постанову, що деклярує нам право на реєстрацію греко-католицьких громад.

У той же час це лише перший крок. Московське й імперське керівництво не звикло відступати і не спішить встановити історичну справедливість, добровільно і по-християнському повернути нам загарбані храми. Вони все ще хочуть почувати себе господарями на нашій землі. І куца деклярація на право реєстрації, хоч і відступ властей, але в той же час і образа та приниження нашої релігійної, національної і людської гідности, оскільки деклярація без повернення храмів та церковного майна нічого нам не дає. Те, що належало Церкві до 1946 p., мусить бути їй повернене, і ми з повною рішучістю мусимо добитися повної свободи.

На порядку дня ще один історичного значення акт. Це вперше за останні півстоліття на матірній землі готуємо проведення З’їзду українських греко-католиків. Створено оргкомітет і отримано благословення Владики Володимира. Відбулось декілька засідань під головуванням голови Комітету ЗУКЦ. Підготовка перейшла у стадію практичних рішень. Наближаються вибори, і тут Організація Руху досягла значних успіхів. Блок кандидатів від усіх неформальних Організацій солідарно протестують офіційному блокові партапарату.

1989 рік винятково насичений і ввійде в історію України, як рік переломний по національних процесах.

Українське національне відродження крокує до практичної стадії реалізації Нашої Великої Мети. Ми сповнені віри, що й українська Діяспора у духовному піднесенні і спільно з нами прямує до мети, що її визначило нам Провидіння.

Наближається Новий Рік, Різдво, Маланка, Водохрищі, наше національне свято Соборности Земель 22 січня 1919 p., як і трагедії боїв під Крутами. Усе це наша гордість, велич і біль.

Тож хай благословить Вас народжений Ісус добром, любов’ю, радістю, щастям. Хай сповняться усі Ваші думи і сподівання. Веселих колядок та щедрівок! Веселих свят! З Новим Роком! З Новим Щастям!

Христос Рождається!

Іван Гель, Голова Комітету Захисту УКЦеркви

В останній хвилині Редакція одержала 31 число (Львів — 1988),
Журнала — Хроніки «Християнський Голос Католицької Церкви в Україні»,
що його видає Комітет Захисту Української Католицької Церкви.
В журналі с ціла низка цікавих статтей і документів, що стосуються
захисту та легалізації Української Католицької Церкви в Україні.
На цьому місці друкуємо один із документів.
Інші надрукуємо в наступних числах.

Редакція

Історичне положення українського народу в середні віки передбачало не лише священне право на збройну боротьбу за національну свободу і державність, а рівно ж і право на пошуки шляхів збереження національної ідентичности і власного багатовікового духовного надбання в умовах колоніяльного ярма й надмірної агресивности сусідів, які нас оточували.

Нерівноправне становище українців і Церкви, приниження національної гідности і жорстоке свавілля польського уряду, шляхти, духовенства з однієї сторони, а з другої — посягання, прикладом, Івана Грозного на місце Верховного владики Церкви, трансформація діяльности Російської Православної Церкви від «православія» до «цареславія», тобто підпорядкування Церкви державі, грошеві операції на предмет купівлі церковних посад як усередині Церкви, так і константинопольським патріярхом, та ще ряд причин, спонукали церковних діячів України шукати вихід із існуючого становища і запропонувати возз’єднання з Римською Католицькою Церквою.

Єпископи Іпатій Потій, Рутський, Терлецький обгрунтували цей історичний акт тим, що князь Володимир Великий прийняв саме католицьку віру, оскільки розкол відбувся лише в 1054 році, тобто на 66 років пізніше від Хрещення Руси-України.

Звершившись, Унія 1596 року юридично зрівнювала в правах Греко-католицьку Церкву та її вірних з Польською Католицькою Церквою. Разом з тим, залишивши візантійську обрядність, Церква залишалась неприступною фортецею нашої духовної незалежности, акумулюючи національний імунітет українців у боротьбі з польонізацією, зберігаючи одночасно і наше духовне надбання і нас, як націю.

В той же час юрисдикція Папи Римського над Греко-католицькою Церквою України оберігала її від посягань Москви на панування, а трохи пізніше і народ від денаціоналізації.

Не відразу стали зрозумілими як задуми, так і ціль Унії. Та історичну далекоглядність і правильність цієї видатної події в житті нашого народу ми можемо оцінити тільки тепер, з відстані століть: там, де пастирство Української Католицької Церкви не охопило народ, — по всій Східній Україні розрослась до безмежних розмірів духовна пустеля, масове безбожниц­тво, національний нігілізм, тотальна русифікація.

На Правобережжі ж Українська Католицька Церква, залишаючись і понині бастіоном Християнської Віри, залишилася таким же бастіоном і в збереженні національної самосвідомосте людської гідности. Разом з тим Церква сьогодні є одним із визначальних факторів відродження нації.

Саме національна сутність Української Католицької Церкви, незалежність її від державної влади — під чиїм би колоніяльним пануванням не знаходився український народ — завжди були неприйнятні для колонізаторів. Показово, що дана сутність Церкви була головною причиною при спробі ліквідації її в 1946 році: державою був «організований» неправний собор; відразу ж після нього арештовані або замучені майже всі єпископи, тисячі священиків, монахів, монахинь, десятки тисяч мирян були кинуті в тюрми і концтабори. Храми закриті або передані Російській Православній Церкві, майно конфісковано, розграбовано, знищено.

Сумним і ганебним фактом було те, що залежні від держави ієрархи Російської Православної Церкви, яка, до речі, сама знаходиться в дискримінаційному положенні, схвалювали й самі приймають участь у знищенні Церкви, в поділі й грабежі її майна.

Неправу пропагандистську боротьбу вони ведуть і по сьогоднішній день, своїми «обгрунтуваннями» допомагаючи репресивним органам арештовувати й судити священиків, активістів Української Католицької Церкви. Останнім часом арешти припинені, але репресії продовжуються шляхом залякування, шантажу, затримування, неправомірних обшуків і конфіскації церковного приладдя, а через пресу піддають людей цькуванню й очорнюванню. І все це підтримують і, отже, допомагають санкціонувати репресії церковнослужителі з Російської Православної Церкви. Повторюю. Маємо на увазі не Російську Православну Церкву, а покірних державі церковних чиновників.

Саме слуги держави — церковнослужителі піддають дифамації не тільки живих, але й давно померлих отців Церкви, брехливо звинувачуючи їх у зраді народу, в співпраці з окупантами. Офіційно, на основі цієї виключно пропагандистської причини, Церква не має права на існування. Але ж ієрархи Української Католицької Церкви в такій же мірі «співпрацювали» з окупантами, як робили це зі Сталіним. Церква була незалежною. Однак, сьогодні для значної частини українців, а тим паче не українців, ця свята правда — одна із білих плям в історії Церкви та України.

Ми, віруючі Української Католицької Церкви, докладно знаючи історичні факти, з усією відповідальністю даємо їм об’єктивну оцінку і не вбачаємо тих, так званих злочинів, в діяльності наших ієрархів, митрополитів Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, єпископа Хомишина та багатьох інших. Більше того. Ми вважаємо, що їхня діяльність була в найвищій мірі корисною, навіть героїчною і мученицькою як для українського народу, так і для Української Католицької Церкви.

Але допустимо той факт, що дії названих осіб були в чомусь помилковими. Чи стає винною в цьому випадку Церква і чи повинна вона відповідати, тобто бути засудженою, навіть ліквідованою як духовне надбання народу за ті, не відповідаючі чиїмсь смакам, дії її службових осіб?

Чи може, наприклад, бути затаврованим і підданим загальному засудові російський народ за злочини російської імперської кліки? Чи повинен бути знищений марксизм, як суспільний устрій, за злочини Сталіна, Берії, Єжова, Федорчука?

Ні, звичайно. Російський народ не може підлягати гонінням за злочини, скоєні правлячою верхівкою. Так же очевидно, що Сталін зі своїми опричниками не мав ні юридичного, ні історичного, а тим паче морального права знищувати Українську Католицьку Церкву.

Українофобія сталіністів та їх послідовників загальновідома. «Я дуже жалію, — говорив Сталін Черчілю, вмовляючи його прийняти Україну в члени ООН, — що ще до війни не виселив всіх цих українців в Сибір». Організувавши штучний голод в 1932-1933 роках, знищуючи під корінь українську інтелігенцію, шельмуючи все українське, Сталін продовжував свою політику і після війни аж до смерти, а його послідовники — до цього часу. Цілком зрозуміло, що, поставивши метою позбавити нас історичної пам’яти та національної сутности, Сталін вирішив у першу чергу знищити Українську Католицьку Церкву.

Знадобились причини. І для цього підтасувались факти, піддавались цькуванню, компромітації та репресіям діячі нашої Церкви. В цьому ж ряді стоїть і скликання так званого собору 1946 року.

Він був організований і проведений державою в умовах найжорстокішого терору. За винятком декількох відступників, майже всіх назначених «делегатами» людей під загрозою суду і депортації не тільки їх самих, але і їхніх родин, родичів, зобов’язали з’явитися в приміщення, де повинна була відбутися ця чисто політична акція із заздалегідь відомим рішенням, сплянованим і розробленим Москвою.

Отже, з самого першого кроку так званий собор був неправомірним; держава не має права скликати церковні собори, втручаючись у життя Церкви, піддаючи людей насильству.

Можна лише уточнити, що будучи незаконною навіть в первісному задумі, сама ідея не була відкриттям сталіністів, а продовженням традиції самодержавства. Ще до Сталіна це робили Іван Грозний, Петро І, Катерина II. А Микола І наказав убивати всіх українців-католиків Київської Митрополії, які відмовились перейти в царське православ’я. Сталін і його кліка скористались лише сумним досвідом своїх попередників: підпорядкувати Церкву державі, знищувати національні інститути інших народів.

Скликання і саме проведення так званого «собору» неправомірне і ще по одній причині. Ініціяторами скликання були люди, що не мали до Української Католицької Церкви вже ніякого відношення. Вони — звичайні відступники: Костельник і Мельник офіційно перейшли до Російської Православної Церкви ще в 1944 році і тому не були правомочні виступати від імени Української Католицької Церкви в 1946 році.

Ці історичні факти та співставлення проведені тут не задля самої історії. Вони кажуть, що:

1. Українська Католицька Церква відіграла видатну ролю в історії українського народу і є живою і невід’ємною часткою його духовного надбання.
2. Політична акція 1946 року по ліквідації Української Католицької Церкви була юридично неправомірною тому що:

а) затіяна й проведена державою, а не Церквою, тобто не за рішенням Церковного Синоду;

б) проведена насильницьким методом — був арештований, а згодом і знищений увесь єпископат.

3. Справжньою причиною, що спонукала Сталіна та його імперську верхівку ліквідувати нашу Українську Католицьку Церкву, було не те, що вона католицька, а тому, що Церква національна, українська.

Отже ліквідацію Української Католицької Церкви ми розглядаємо як продовження політики проти українського народу, початої Сталіним в кінці 20-их — початку 30-их років.

Офіційно злочинні методи Сталіна сьогодні вже розвінчані. Однак на практиці справедливість не є відновлена й до цього часу — дух і страшне надбання сталінщини все ще в силі й продовжують своє мерзенне діло: Церква й надалі вимушена жити в катакомбах.

І те, що ось вже 41 рік вона живе в умовах заборони й терору, що активно діє і розширює свій духовний вплив на людей, — це, без сумніву, є визначальним фактором для легального статусу Української Католицької Церкви. Тому, що ні одна, навіть найбільш досконала підпільна організація, в тому числі й КДБ, якби опинилась під пресом КДБ, не витримала б в умовах підпілля 41 рік.

А Церква жива, хоч і винесла воістину неронівські гоніння. Нагадую: одинадцять її єпископів були або відразу замучені, або загинули в концтаборах. Тисячі священиків, монахів, монахинь, десятки тисяч вірних пройшли крізь тюрми і табори або віддали своє життя за віру.

Сьогодні наша катакомбна Церква має 6 єпископів і сотні священиків, свою підпільну духовну семінарію, власне видання «Хроніка Української Церкви в Україні», яка вже багато років видається теж підпільно й освітлює життя Церкви.

Сьогодні в домах і квартирах українських міст і сіл нелегально функціонують тисячі парафій, манастирів з сотнями монахинь і монахів.

Так, ми живі й будемо жити! Але ми хочемо жити відкрито! І отже вимагаємо офіційного відновлення Української Католицької Церкви.

Для цього необхідно:

1. Визнати неправомірним і саме скликання так званого «собору» 1946 року, і його рішення про ліквідацію Української Католицької Церкви.
2. Визнати Українську Католицьку Церкву юридичною особою і повернути їй все конфісковане майно, а саме: храми й допоміжні будови, ікони та церковну літературу; церковний посуд і бібліотеки, інше різноманітне майно, історично надбане Церквою.
3. Відновити духовні академію і семінарії, манастирі, видавництва, повернути Церкві ті будови, в яких вони функціонували.
4. Створити реальні умови, тобто прийняти відповідні нормативні акти для повернення із вимушеного вигнання ієрархів Української Католицької Церкви в їх історичну резиденцію: Львів, собор Святого Юра.

Необхідно паралельно з Українською Католицькою Церквою відновити й Українську Автокефальну Православну Церкву і передати під її юрисдикцію церковні православні парафії по всій території України. В подальшому дві конфесії об’єднались би в єдину Українську Церкву, як це було 1,000 років тому, й проголосили Український або Києво-Галицький Патріярхат. Таким чином Українська Церква повністю відійшла б від підпорядкування Російській Православній Церкві, що для вільного розвитку нації вкрай необхідно і що історично вже мало місце.

Такі кроки створять умови та можливості для більш повного свобідного й незалежного користування українською нацією свого духовного надбання в тій історичній місії України, яка визначена їй Богом.

* * *

В заяві про вихід із підпілля частини духовенства і віруючих Української Католиць­кої Церкви ми вже звертались до Його Святости Пари Римського Івана-Павла ІІ з проханням сприяти повній легалізації Української Католицької Церкви.

Документ був переданий також до Президії Верховної Ради СРСР.

Сьогодні з цієї високої трибуни Форуму по захисту національних свобід і прав людини ми знову звертаємося до Його Святости Папи Римського Івана-Павла II, до католиків світу, до всіх людей доброї волі: «Люди, допоможіть нам відновити нашу Церкву, щоб ми могли відкрито, без страху арештів, обшуків і цькувань, ісповідувати свою віру! Молитись не підпільно, в катакомбних місцях, а в храмах, побудованих нашим народом, християнами-католиками, їм, одначе, не приналежних! Молитись Богу рідною мовою!».

Цей виступ буде передано в прямій копії в Президію Верховної Ради СРСР як офіційний документ Української Католицької Церкви.

* * *

Ще одна інформація, що має безпосереднє відношення до питання легалізації Української Католицької Церкви.

Митрополит Філарет, глава Російської Православної Церкви на території України, в одному із своїх інтерв’ю заявив, що Українська Католицька Церква являє собою всього декілька тисяч віруючих. Ну що ж, ми вдячні Його Преосвященству Митрополиту, що вперше за останні десятиліття він признав існування Української Католицької Церкви «де факто».

Світову ж громадськість інформуємо, що Комітет Захисту Української Католицької Церкви почав збір підписів під Зверненням з вимогою відновити легальний статус Церкви. Якщо комітет та наших активістів не арештують, ми маємо намір в найближчий час зібрати не менше ста тисяч підписів активних парафіян Української Католицької Церкви. Це не складатиме великих труднощів, бо віруючих в десятки разів більше.

Голова Комітету Захисту Української Католицької Церкви

Іван Гель – Секретар Комітету
отець Григорій Будзинський – Члени Комітету
отець Петро Зеленюх
Василь Кобрин
Ярослав Лесів
отець Іван Маргитич