Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Іван Хома

Вітаємо українську діяспору у південній Америці зі столітнім ювілеєм

Владика Іван Хома, що є прокуратором Української Церкви при Апостольській Столиці у Римі, надіслав до редакції копії привітальних листів до Владики Єфрема Кривого в Бразілії і Владики Андрія Сапеляка в Аргентіні, склавши на їх руки ювілейні вітання для української спільноти та Української Церкви у згаданих країнах. У жовтні цього року українська спільнота разом зі своїми Церквами, на чолі з владиками та громадськими провідниками у Бразілії й Аргентіні відзначили сторіччя з дня першого поселення українців у цих країнах. Привітальні листи Владики Івана Хоми друкуємо нижче.

Долучаємось до обильного вінка радісних привітань для української діяспори у Південній Америці. Засилаємо наш пламенний привіт дорогим землякам українцям у Бразилії й Аргентіні та бажаємо багато Божих ласк і благословення. Благаємо, щоб Всевишній Господь і Пречиста Богородиця, Мати Божа держали наших братів і сестер у своїй опіці й нагородили усім добром, силою витривалості, щоб могли безперебійно працювати на славу Божу й благо своєї Української Церкви та української спільноти, а тим самим для витривалого й терплячого українського народу.

Слід підкреслити, що серед української західної діяспори українські поселенці в Аргентіні й Бразілії, якось так склалось, що живуть порівняльно найбільше вбого. Ще перед повстанням української незалежної і суверенної держави українська діяспора у Північній Америці старалась допомагати своїм землякам у Південній Америці. Тепер майже вся увага є звернена у сторону українського народу в Україні та вся допомога, у різній формі, є спрямована в Україну.

Наші земляки — брати і сестри в Аргентіні й Бразілії на протязі сторічного шляху поконали чималі труднощі, пройшовши не легкий шлях, але видержали і встоялись, задержавши свою релігійну й національну ідентичність. Варто пам’ятати, що вони ставили перші кроки, як безбатченки. Якщо їм діялась кривда, а вона без найменшого сумніву була, то не було кому стати у їх обороні, не було в кого порадитись, як робити, щоб жити краще, допомогти матеріяльно, щоб розбудувати своє краще економічне життя. За кожне місце, за кожну позицію треба було дорого платити важкою експлуатованою працею і здоров’ям, але треба було ставити перші кроки, щоб добитись до кращого майбутнього. Отже, приходилось боротись не тільки з економічними труднощами, але також за своє релігійно-церковне й національне визнання. Спершу наш східний обряд трактувався, як єритичний, католицька Церква трактувала їх як єретиків і під тим оглядом все треба було просити дозволу латинників. Ні більше, ні менше йшов на наших поселенців великий денаціоналізаційний тиск з двох сторін: церковної і державної. На жаль, у такій ситуації, наших земляків зараховували до поляків, мадярів чи росіян. Встоятись проти цих сил при великій економічній скруті не було легко, але наші брати і сестри видержали. Правда, по дорозі слабші потонули у чужому морі й загубились, але сильніші видержали і встоялись, як лояльні громадяни даних країн зі своїм українським обличчям. В цьому багато допомагала Українська Церква, яка була справді національним маяком на протязі тих сто років.

Перші кроки наших земляків у Аргентіні й Бразілії були прямо неймовірними і не було навіть до кого звернутись за допомогою. Західна Україна чи Українське Закарпаття, з якого вони приїхали не були спроможні дати їм будь-яку допомогу, бо самі її потребували. Тому прийшлось самим, на власних силах здобувати позиції, творити, організувати і творити своє життя. Сьогодні у сторіччя поселення наших земляків у Аргентіні й Бразілії ґратулюємо і висловлюємо подив і признання, що вони видержали і перемогли не легкі труднощі, залишившись вірними батьківщині свого походження, не зрадивши своєї Церкви і свого народу та, водночас, стали прикладними і лояльними до народу і держави, в якій живуть. Вітаємо їх з успіхами, силою витривалості та непохитною вірою у Бога свою Українську Церкву та український народ. Хай Вам Всевишній Господь та Мати Божа і дальше допомагає у Вашій відданій та щирій праці. Щасти Вам Боже!

Редакція

* * *

Рим, дня 8 вересня 1997

Преосвященніший Владика Кир Андрій САПЕЛЯК
Єпископ Бонарійський Аргентина

Слава Ісусу Христу!

Ваше Преосвященство, Дорогий Владико!

З цілого серця Вітаю Вас і Ваш виноградник у великий Ювілей Поселення українців в Аргентині. Сто літ трудиться наш народ у цій гостинній країні Південної Америки в її розбудові серед її не легких політичних і економічних переживань. Наш нарід ніколи не попав в зневіру чи розпач, але з твердою витривалістю будував свою майбутність для своїх дітей, свого народу й своєї Церкви. Висліди тієї праці можна побачити по тих твердих сто роках.

До Аргентини найлегше було емігрувати, щоб там забезпечити свою долю і майбутність для своїх дітей. Зокрема найбільш нещасних прийняла Аргентина по Другій світовій війні. Готова ця країна помогти еміграцією і сьогодні нашим людям, що шукають праці поза межами рідної землі. Як щиро готовими були монахи і монахині, нечисленні інтелектуали в Аргентині помагати Блаженнішому Патріярхові Йосифові в його нелегких починах і змаганнях в Римі, коли він вийшов на волю. І тут з вдячністю згадуємо оснування і діяльність першої Філії Українського Католицького Університету в Буенос Айрес. Треба б сподіватись, що Україна поможе Вам в наші часи своїми священичими силами, щоб здобутки столітньої праці не пропали. Про це треба нам усім подумати, бо то наш довг вдячности аргентинському поселенню. Нехай це буде овочем святкувань Вашого Ювілею в цілій нашій Церкві.

Ваше поселення мало великих робітників на Христовій ниві — то були так все не малі числом монахи, монахині, між ними велика монахиня Мати Софронія ЧСВВ що жила великою візією розвитку українського поселення, яке стало сьогодні єпархією, численних наших працьовитих мирян, які трудились над нашим шкільництвом і вихованням молоді в Аргентині. Нехай цей Ювілей буде висловом вдячности для них за їх віддану працю.

Особисто не можу приїхати до Вас, бо вік і здоров’я не дозволяють мені, але серцем і душею буду з Вами, так як були ми якийсь час, Дорогий Владико, разом були на праці в Римі. Буду молитись за Вас і Ваш виноградник, щоб він став окрасою вселенської і нашої Церкви. Хай Боже Благословення буде у всьому серед Вас.

Ваш в Христі

+ Іван Хома
(єпископ Іван Хома, прокуратор Української Церкви при Апостольськім Престолі)

* * *

Рим, дня 8 вересня 1997

Преосвященніший Владика Єпископ Єфрем В. КРИВИЙ
Куритиба, Бразилія.

Слава Ісусу Христу!

Ваше Преосвященство, Дорогий Владико!

Радію дуже, що можу привітати Вас, Ваших священиків, монахів і монахинь, Ваших вірних з нагоди стільки Ювілеїв, якими Господь поблагословив наше численне поселення в Бразилії. Маємо за що дякувати Милостивому Богові, «який не покидає тих, що шукають Його» (Пс 9,11). Я був тут в Римі свідком усіх тих старань і дбайливості Апостольської Столиці й Преосвященного Кир Івана Бучка, що наше бразилійське поселення відвідував і ним журився, щоб ця велика наша еміграція мала свій духовний провід і полет до свого рідного розвитку. Початки поселення наших людей з України були дуже важкі, бо нікому було ними опікуватися, Західна Україна жила в тяжкій економічній кризі й не мала сили Вам помогти. Вашою долею журився тоді Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, їздив до Вас з Божим словом і відвідинами навіть найдальше поселених наших людей по бразилійських пущах, як св. ап. Павло — пішки, на коні чи й на човні… Про одну річ просив би я наш нарід з нагоди Ювілею 100-літнього поселення: подякуйте Богові за тую поміч Слуги Божого Андрея, бо та поміч була напевно тим зерном, з якого виросло оте велике ювілейне дерево — Ваша Куритибська Українська Епархія св. Івана Хрестителя. Нехай ці молитви, подяка будуть рівночасно молитвами за прославу цього нашого духовного Велетня для його беатифікації. Нехай Ваш Ювілей 100-ліття буде перед Беатифікаційним судом свідченням про велику силу апостольського духа Митрополита Андрея і Ви могли б сказати перед історією словами св. ап. Павла: «Так, ми його (Слуги Божого) слава і радість» (1 Сол. 2,20), він посіяв Христове зерно у нас, щоб Церква наша збирала плоди по сто літах! Ми сьогодні спроможні післати духовну поміч нашій Україні в особах наших монахів-священиків і в особах наших монахинь. Яка це велика благодать, за яку нам усім треба дякувати в часі цих святочних днів Вашого Ювілею!

З такими думками хотів би я привітати Вас, Дорогий Владико і Вашу Паству у цей щасливий для нас усіх Ювілей. Будьте щасливі, що під основи Вашої будівлі клав свої цегли цей Слуга Божий, що чекає за нашими молитвами на день своєї прослави серед нас і серед Християнського світу. Хай Вас Бог благословить всіма своїми ласками, дальшим ростом та Його Пречиста Мати нехай береже від всяких лих світу цього.

Прийміть моє скромне благословення на день Ваших Святкувань!

Христос посеред нас! Ваш в Христі

+ Іван Хома
(єпископ Іван Хома, прокуратор Української Церкви при Ап. Престолі)

З приводу офіційних призначень владики Л. Гузара і владики І. Хоми

На початку квітня 1996 р. проголошено офіційне призначення для названих владик. Владику Любомира Гузара призначено до Київсько-Вишгородського екзархату, а Владику Івана Хому, який постійно перебуває у Римі, заступати Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського у Ватикані. Треба радіти й дякувати Всевишньому Господу Богу, що послав Святого Духа на голови тих, які визнали законне висвячення владик Патріярхом Йосифом. Це взяло чимало часу, але, як ми переконано віримо, що свята правда завжди перемагає.

З одної сторони слід радіти, бо після 19років невизнавання їх свячень , а тепер дозволено їм працювати у Божому Винограднику як владики, але, з другої сторони, робиться моторошно, серце — Київ, де народжувалось і звідки поширювалось християнство в Україні і на всі сумежні краї, знижено його до екзархату. Покищо ми не завважили, щоб хтось з проводу нашої УК Церкви чи поодинокі владики хоч заікнулись, — сказали, тут щось не в порядку. До цього питання ще повернемось.

Тут бажаю звернути увагу на статтю Марти Коломиєць, що з’явилась на передовій сторінці англомовного тижневика «Юкраїніян Віклі» про офіційні призначення двох владик за 7 квітня 1996 р. У цій статті було написано, що названі владики були підпільними єпископами. Це значить, що від дня свячення, яке тайно, без відома Апостольської столиці, довершив св.п. Патріярх Йосиф, вони діяли як підпільні єпископи. На жаль, на протязі тих 19 років ні наші владики, ні Апостольська Столиця не трактували їх такими, хоч не могли заперечити важність свячень. Але в тій же самій статті М. Коломиєць є написано: «Згідно з багатьма церковними джерелами Ватикан визнав цих двох єпископів скоро після їх свячень, але Синод Українських католицьких Єпископів не думав, що це було розважне, — подаючи для цього політичний клімат в Україні, — аж до цього часу, відкрити їх призначення для їх вірних».

Цікаво було б знати, на основі чого М. Коломиєць подає такі далекі від правди інформації? Якщо справді Ватикан так скоро визнав свячення названих єпископів. І то пощо було це повторяти на Синоді УКЦеркви, що відбувся у листопаді 1995 р. у Римі, на якому префект Східньої Конгрегації кардинал Сільвестріні в імені Папи Івана-Павла ІІ визнав архимандрита Любомира Гузара і о. д-ра Івана Хому єпископами?

Повертаюсь тепер до більш суттєвої і важливої справи. Як з Києво-Галицької Митрополії стався Києво-Вишгородський екзархат? Пригадаймо собі, ще не так давно, бо до 1990 року, на домагання нашої Церкви, щоб Апостольська Столиця визнала фактично існуючий, що був проголошений у 1975 році, патріярхат Помісної УКЦеркви, то нам постійно молитовно, крім іншого, відповідали, що не можна такого здійснити, бо немає території. Ми підкреслювали, що не йдеться про фізичну територію, а про територію людських душ, яка є важливіша понад усі інші території. На нашу скромну думку, це є суть Христової Церкви. За це Христа розіпняли, бо тодішня верховна знать боялась, що він посягає на фізичну територію, а Христові йшлось про територію людських душ.

Сталось чудо чудес при кінці двадцятого століття, Господь вислухав наших молитов і послав українському народові свободу, незалежність і соборність. Український народ став господарем на своїй прадідній землі. На пожарищі антихристського царства також воскресла Українська Католицька Церква, як також Українські Православні Церкви. Маю сміливість твердити, якщо б це було залежне від всемогучих того світу, то Україна ще довго не була б незалежною державою. Так само, якщо говорити про наші воскреслі Українські Церкви, якщо б вони мали б бути залежними від могучих того світу, то вони були б стояли у тупіку Чотиричленної Комісії, яких само життя перекреслило, а наші Українські Церкви воскресли. Це є незаперечні факти, які можна б доводити цілою низкою подій, які відбувались на наших очах.

Отже, ні більше, ні менше, Україна є незалежною державою. УКЦерква вже має свою територію. І в тій ситуації висувається інше питання, хоч УКЦерква вже є в своїй хаті, на власному твердому грунті, але тепер висувається справа юрисдикції, себто нашу Церкву обмежено по річку Збруч, а також юрисдикція Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського обмежується до тих самих меж. Як зчинили з приводу того шум, то після того говорили, на жаль, у нашій редакції немає такого документу,* що Папа Іван-Павло II надав для Блаженнішого Мирослава-Івана юрисдикцію не тільки на Україну, але на ввесь світ. Ми цього не можемо потвердити, як також заперечити, бо не посідаємо такого документу, як також не бачили його надрукованим у пресі. З того, що зауважується, то юрисдикція Блаженнішого, якщо така є, то тільки на папері. Мабуть, щось подібно, як колись радянська конституція, яка була тільки на експорт, що все було можна, але одного кроку не можна було ступити вільно.

На одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся уже на рідних землях, у Львові, було прийнято рішення, щоб утворили Києво-Вишгородську єпархію, не митрополію, а Київ усе був митрополією. На жаль. Апостольська Столиця цю пропозицію відкинула. До речі, це питання на Синоді У К Церкви у лютому 1994 р. папський нунцій, архиєп. Антоніо Франко, у своєму секретному слові вияснював питання Київської Митрополії. Ось слова А.Франко:

«Знаємо історичну долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищеня з’єднаної Церкви в російській імперії з 1839 року, кілька місяців після смерти останнього Митрополита і, на мою думку, слід уважати її вимерлою (ККСЦ, кан. 927, 1)»…

«Отож, під сучасну пору територія Української Греко-католицької Церкви є чітко визначена: вона співпадає з територією Львівського Верховного Архиєпископства і не поширюється на території, які знаходяться під юрисдикцією Київської Митрополії. Щоб поширити цю територію, не вистачає одного рішення Синоду, а потрібний юридичний акт Святішого Отця, який визначив би нові границі».

Віримо, що на цьому ж лютневому Синоді наші владики не були згідні з становищем А. Франко. Для цього був випрацьований відповідний еляборат. І а ж знаємо, що юрисдикція Слуги Божого Митрополита Андрея сягала не тільки по річку Збруч, але навіть углиб Росії. Також можна говорити те саме про Патріярха Йосифа. До речі, Патріярх Йосиф як тільки появився на волі в Римі, то мав офіційний титул Митрополита Києво-Галицького. Згодом, коли Києво-Галицькій Митрополії привернено її належний титул, Верховний Архиєпископ, Ватикан дуже спритно додав дочіпок «для українців», що це не мало мовно-логічного пов’язання і що воно означало, ніхто не дав пояснення. На жаль, цю фразеологію Ватикан настирливо вживає, що є принизливим, бо є Верховний Архиєпископ Української Католицької Церкви, а не для українців. Не завважується таких дочіпок по відношенні до інших Церков.

Дехто може сказати, Богу дякувати, що вже в кінці будемо мати у Києві нашого, та ще й до цього на висоті, єпископа, а чи це буде митрополія, чи екзархат, це не важне. Якщо б так було, то можна погодитись, але чомусь так настирливо настоює на цьому Ватикан? Чому, яка для цього причина?

З перспективи часу мушу визнати правильність пропозиції Владики Василя Лостена, який, як тільки воскресла наша У К Церква і ми святкували приїзд до Львова Патріярха Мирослава-Івана, то Владика Василь казав: Патріярх Мирослав повинен мати свою резиденцію у Києві, а Митрополит Володимир Стернюк повинен був залишитись у Львові. Правда, я не дуже схвалював цю пропозицію Владик, хоч миряни не мали на це найменшого впливу. Сьогодні мушу сказати, що пропозиція Владики Василя Лостена була правильна. Якщо б так було сталось, ми не мали б цієї ситуації, яка утворилась.

Останньо приходиться читати багато матеріялів про Берестейську Унію. Якщо йти за думками Антоніо Франко, якщо вимерла Київська Митрополія, яка, до речі, підписувала Унію з Римом, у якій віддавалось папі главенство, а не володіння, то можна так само сказати: Берестейська Унія також вимерла. Львів, Перемишль і Ужгород не підписували жодної Унії з Римом, вони тільки долучились. Нам ніяк не зрозуміло, чому Ватикан намагається на всі боки розбивати єдність У К Церкви, це ми бачимо на Закарпатті, були спроби у Польщі, а тепер творення екзархатів на матірних теренах нашої Помісної Церкви, а з другої сторони, Святіший Отець Іван-Павло II всіма заходами працює над тим, щоб 2000-ий рік зустрінути у єдності всіх християн і працює над тим, «щоб усі були одно». Як це все пояснити?

Ставимо питання, де є наш провід Церкви? Чому не інформує своїх мирян? Чому в імені Церкви виконавці патріяршої курії удають, що все є в найкращому порядку? Коли провід нашої Церкви у колі Вселенської Христової Церкви буде діяти самостійно й незалежно? Коли наш провід УКЦеркви воскресить Києво-Галицьку Митрополію?

Нашим Владикам, Любомирові Гузареві й Іванові Хомі бажаємо багато Божих ласк, кріпкого здоров’я та успіхів у Вашій так вагомій, не легкій праці на славу Божу і добро українського народу.

Микола Галів

* Тількищо одержали такий документ. Про це у наступному числі.

Відійшов у вічність інж. Іван Хома

Блискавкою рознеслася по Едмонтоні вістка, що невмолима смерть вирвала раптово з-поміж нас в неділю раннім ранком, 17 лютого ц.р., інж Івана Хому. Відійшов у вічність примірно люблячий муж, добрий батько, милий дідусь, а понад усе те невсипущий і ревний патріот, суспільно-церковний, національно-громадський і політичний діяч.

Приїхавши в 1950 році до Канади, вже з родиною включився у ряди ОУВФ і, як інтелігент із високою освітою, був обраний до управи ЛВУ та був там на різних постах аж до останнього дня життя. В тій організації був прикладним головою, делегатом до КУК та до РУГОП. Три дні перед смертю, як голова Ради Українських Громадських Організацій за Патріярхат, відбув ще засідання й радів, кажучи: «Доба розвитку й росту надходить для УКЦ в Україні і на поселеннях. Ми маємо прийти їм з поміччю, нам треба посилити збірки!».

Із світських установ згадаю УКАМА, де, будучи директором, разом із управителем постаралися про дотацію для чотирьох студенток від уряду Альберти на 5 місяців. Зробили вони багато. Та не досить було інж. Хомі того, він же практикуючий християнин, тому й церковно-світські, як Централя Українців-католиків Канади, Епархіяльна Управа його все турбувала, всюди там не обійшлося без Хоми.

Господь обдарував Івася (так його називали) чудовим голосом ліричного тенора-соліста, що був всюди радо баченим — і в гімназії, й університеті, в таборах і в Едмонтоні. Його сольо в пісні «Через поле широкеє» хай лишиться родині та нам на спомин про нього.

З-під його пера вийшла праця в «Альманаху Надбужанщини» про село Хоробрів і околицю, а другою працею була «Історія парафії св. Юрія-Переможця у 30-ліття існування парафії». Ця праця ще не появилася друком. Крім того він писав репортажі до «Українських Вістей», «Гомону України», «Патріярхату» й іншої преси.

Іван-Павло Хома народився в родині Михайла й Пелагії в серпні 1913 року в селі Хоробрів коло Сокаля. З хати виніс він добре християнське виховання й любов до свого народу й України. Гімназію закінчив у Сокалі, а університет у Львові й Мюнхені — Німеччина. Восени 1943 року одружився з дочкою о. сов. Стефанова, Іриною, з села Вікно Городенського повіту.

Після війни молоде подружжя Хоми 1950 р. приїхали до Канади на останній побут. Господь обдарував їх сином Юрком і дочкою Тасею, що мають вже дітей-внуків покійного.

Похоронні відправи почалися в середу, 20 лютого ц.р., у каплиці Парк Меморіял. До Панахиди стали вчс. оо. В. Тарнавський, парох церкви св. Юрія, о. д-р Е. Камінський, о. М. Ковальчик та о. М. Мартинків. Співав ансамбль «Каштани». Прапороносці ЛВУ й БУК віддавали останній салют доброму й прикладному членові. Вчс. о. крил. В. Тарнавський виголосив змістовну проповідь. Прощав від організацій голова Епархіяльної управи Братства Українців-католиків Канади Григор Порохівник.

Збірку на «Патріярхат» і Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького в Оттаві переведено при вході. В четвер рано оо. душпастирі, вже без отця Ковальчика, відправили заупокійну Богослужбу. Проповідь знову виголосив парох церкви св. Юрія, прощаючи родину від парафії покійного. Довга кавалькада авт рушила на цвинтар св. Михаїла, де похоронено інж. Івана-Павла Хому. Над гробом попрощав покійного голова ЛВУ Петро Дацків.

Піснею «Видиш, брате мій» закінчено похорони примірного громадянина. Хай цих кілька рядків будуть живими трояндами на шляху до щасливої Вічности, Дорогий Івасю.

Похоронна тризна відбулася в залі Норвуд Ліджен. По тризні, якою провадив о. крилошанин В. Тарнавський, подякував о. М. Мартинків священикам, дякам, хористам, бесідникам, труноносцям і приявним на всіх похоронних відправах і на обіді. Дякував також збірщикам і за пожертви на «Патріярхат» і Інститут. «А Івасеві Хомі вічна в Бозі буде пам’ять», — закінчив о. Мартинків.

М. Когут

Інститут Східньо-християнських Наук ім. Митрополита Андрея Шептицького діє у Львові

В Чікаго при Чікагській Богословській Академії від кількох літ діє та веде виховно-богословську працю Інститут Східньо-християнських Наук ім. Митрополита Андрея Шептицького. Промотором постання цього Інституту був о. д-р Андрій Чировський, молодий, багатонадійний, енергійний теолог-науковець, який в цьому ж Інституті працює як професор-викладач.

24 травня ц.р. едмонтонська громада мала нагоду довідатись обширніше про працю Інституту та про пляни на майбутнє від його директора о. д-ра А. Чировського. Сталось це з нагоди його побуту в Едмонтоні.

Отець Чировський гостив в Едмонтоні вже кілька разів. За кожним разом його побут тут не обмежувався до якоїсь одної тільки специфічної функції. І тим разом не було інакше. До двох основних обов’язків, які шановний гість взяв на себе, щоб послужити громаді, він радо погодився ще й на третій, на публічну зустріч з доповіддю. Зустріч відбулася стараннями єпархії Братства Українців-католиків та Українського Патріярхального Т-ва у Едмонтоні 24 травня 1990 р. в залі УНО. Було біля 150 осіб. Голова БУК мгр Гр. Порохівник, представляючи о. Чировського, відмітив як талановитого, здібного науковця в ділянці богословії.

Отець Чировський розказав про основні завдання Інституту, з рамени якого він мав нагоду в днях від 5 до 16 березня 1990 р. відвідати вперше свою львівську Епархію, для якої тому 10 років висвятив його св. п. Патріярх Йосиф.

Завданням Інституту є виховати студентів богословії із знанням східнього благочестя, зокрема українського, і дати українському народові не тільки добрих священиків, душпастирів, але й професорів, науковців.

Завданням Інституту є створити трьохмільйоновий залізний фонд, відсотки з якого покриватимуть ввесь його річний бюджет. Над цим працює вже фінансова комісія, головою якої є Петро Кулій, а першим меценатом цього фонду в Едмонтоні став Володимир Паік, який склав на Інститут 26 тис. дол.

Другим завданням є доплив студентів. Зголошень є більше, ніж місць, то ж треба переводити селекцію. Першенство матимуть вибрані студенти з України, їм треба здобути акредитовані наукові ступені, щоб відтак вони в Україні стали до праці як науковці, викладачі-професори богословських наук. Немає богословських підручників, Святого Письма. Народ спрагнений Божого слова, голошеного та писаного.

За час несповна двотижневого побуту у Львові о. Чировський дав акредитований 30-годинний курс на тему: «Святоотцівська догматика донікейської доби». Курс відбувався в церкві Преображення. Пересічна участь — 150 осіб. Учасники слухали викладів з великою увагою. Отець Чировський виступав з доповіддю у Львівському Університеті, де говорив до понад тисячної авдиторії. Учасники ставили так багато питань, що на всі не зміг відповісти. Після доповіді до о. Чировського підійшов Є. Сверстюк і сказав: «Сьогодні, отче, з найбільшою сатисфакцією я слухав Вашої доповіді, бо з цього місця, де Ви голосили Боже слово, я як студент цього Університету, наслухався безліч «наукових» богохульних викладів про неіснування Бога».

Також о. Чировський говорив про Христову Церкву в Медичному Інституті. Його просили робітники найбільшої львівської фабрики «Електрон» доповідати для них. У своїй розповіді він відмітив про свої однотижневі місійні проповіді, яких кожного дня слухало понад 7 тисяч вірних. Про працю т. зв. Чотиристоронньої комісії сказав, що була безуспішна через різні крутійства представників РПЦ та УПЦ, чого представники Ватикану владики М. Марусин та С. Сулик не сподівались і на що не були приготовані. Це використали перші та прямо вдались до обману других. Край тим крутійствам положили наші владики в Україні на чолі з Високопреосвященним Митрополитом Володимиром, який покинув наради, заявляючи, що не буде брати ніякої участи в них, доки УГКЦ не буде юридично визнана радянським урядом та доки РПЦ не проголосить т.зв. Львівського собору з 1946 р. неканонічним. Свою розповідь о. Чировський ілюстрував кадрами з відео-стрічки. Між іншим майже повністю передав слухачам слово-звернення до українців діяспори Митрополита Володимира.

Після розповіді були питання в основному про процес відродження УГКЦ та УАПЦ. Відповідаючи на ці питання, о. Чировський накреслив невтішну картину цього процесу. Вечір закінчив словом подяки о. Чировському від імени БУК та Патріярхального Т-ва Іван Хома, голова Т-ва. Піснею «Боже, вислухай благання» закрито вечірку.

Іван Хома