Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Іван Марґітич

Лист до Святішого Отця Івана-Павла ІІ

(Копія Президентові Леонідові Кучмі)

25 листопада (XI) 1998 р.

До Вашої Святости звертаються вірні Греко-Католицької Громади міста Ужгороду, що належить до ужгородського Преображенського (Цегольнянського) храму, та представники вірних Закарпаття — в дуже важній справі.

Звертаємося до Вашої Святости щиро від душі, вітаючи Вашу Святість в році Світлого Ювілею 20 років Вселенського Служіння та 50-ої річниці наукового докторату, вітаємо в щирих молитвах як свого першого Духовного Батька, приєднюючись до привітання наших паломнків, що в серпні цього року в Кастельґандольфо сердечно вітали Вашу Святість в цьому Світлому Ювілейному році й були щасливі почути батьківські вітання і благословення з уст Вашої Святости, проводячи паломництво до Вічного Міста Риму, молячись разом з Вашою Святістю і всіма християнами доброї волі за святу Єдність християн в 3-му тисячоріччю та за Святу Єдність закарпатських греко-католиків Мукачівської Епархії з усіма греко-католиками всієї України і всього світу, з якими закарпатські греко-католики є не тільки однієї віри і одного обряду, але в загальній більшости й однієї мови, що в основній більшости етнологічно приналежать і в основній більшості признають себе приналежними до того самого русько-українського етносу, що разом творять єдину Помісну Церкву Київську, що є найбільшою гілкою між Східними Церквами в Єдиній Вселенській Церкві.

Вже 10-ий рік вірні нашої громади моляться під голим небом і на дощі і на морозі біля свого храму, що має назву Преображенський (Цегольнянський) храм міста Ужгороду. Парафія цього храму була заснована в 1575-му році як греко-католицька парафія Мукачівської Епархії, а кам’яна Преображенська церква побудована в 1678-му році. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті в 1949-му році Преображенський храм був переданий радянською владою Ужгородському державному університету для обчислювального центру університету. Після легалізації Греко-Католицької Церкви в листопаді 1989-го року Закарпатська обласна адміністрація в 1991-му році незаконно передала Преображенський храм так званій православній громаді Московського патріярхату всупереч існуючому закону.

Вже 3 роки православні проводять богослужіння в новозбудованому храмі, однак за підтримкою влади не повертають греко-католикам їхній історичний храм, а навіть не погоджуються на почергове моління. Молячися в своєму новому храмі, в нашому храмі з них моляться в дуже малому числі, щоб тільки по їхньому «християнському» баченні нам не давати можливосте. Ми з ними готові молитися й почергово, бо ми так гаряче бажаємо, щоб між нами і ними була правдива християнська любов, «щоб світ бачив», що ми разом християни, учні Христові. Однак, вони спокійно дивляться, що наша громада, понад 400 осіб, проводить богослужіння на подвір’ї храму і під час дуже несприятливої погоди.

Біля храму поховані греко-католицькі священики, в тому числі й Михайло Лучкай.

Закарпаття і вся Україна в цьому році починає святкувати 60-річчя Карпатської України з закарпатською столицею в Хусті й святкує 125-річчя з дня народження батька національного відродження Закарпаття, папського прелата, президента Карпатської України, монсеньйора о. д-ра Августина Волошина, який свою священичу діяльність починав як парох цього Преображенського храму міста Ужгороду.

Уклінно просимо Вашу Святість, щоб спільно з нашим Високодостойним Президентом Леонідом Кучмою — допомогли нам, щоб ми мали право і могли, бодай почергово, молитись в нашому власному історичному храмі. Маємо велику надію, що й Господь Бог змилується над нами з нагоди таких світлих урочистостей.

Ще раз уклінно просимо Вашу Святість ласкаво повідомити нашого Президента про батьківське піклування Вашої Святости про нашу історичну Преображенську громаду міста Ужгороду.

З великою надією щодня очікуємо той благословенний День, коли прибуття Вашої Святости на землю України принесе щедре Боже благословення для всіх її громадян, в тому числі й на Мукачівську Епархію, оскільки Ваша Святість ставиться з повагою і вирозумінням до всіх національностей і конфесій, зміцнюючи своєю присутністю і молитвами в кожному народі дух Єдности, Любови і Братерства, дух правдивого християнства, правдивої людськости.

Щиро віддані в Христі з синівською відданістю і любов’ю
від імені громади і вірних Закарпаття

Іван Марґітич,
єпископ-сикел для українців Закарапаття,

о. Павло Федака, парох,
Ганна Мартиненко, голова.

Вітаємо владику Івана Марґітича з 75-літтям

Почуваємось до милого обов’язку привітати Владику Івана Марґітича з сімдесятп’ятьліттям, яке йому сповнилось 4 лютого 1996 року. Владика Іван Марґітич пройшов нелегкий шлях страдника за Українську Католицьку Церкву.

Після закінчення семінарії в Ужгороді у 1946 році прийняв священичі свячення, які довершив Владика Теодор Ромжа, якого згодом замордувало більшовицьке НКВД. Отець Іван Марґітич за свою священичу працю був арештований і засуджений на 25 років ув’язнення. З Сибіру дозволили о. Іванові повернутись до рідного села Великої Чингави (сьогодні Боржавське). Тут, себто у своєму селі, о. Іван працював у колгоспі, а вечорами потайки виконував свою душпастирську працю. На жаль, більшовицька влада його безперебійно переслідува­ла і в 60-тих роках знову його арештувала.

Отець Іван ніколи не переставав проводити душпастирської праці, як тільки була для цього нагода, не зважаючи на ризико. У 1987 р. Патріярх Мирослав-Іван призначив його єпископом, а у 1991 році Папа Іван-Павло II наділив його функцією єпископа-помічника для Мукачівсько-Ужгородської Епархії. На жаль, обставини склались такі, що Владика Марґітич і надалі залишився жити в своєму селі Боржавське і виконує з честю та відданістю покладені на нього владичі обов’язки. Владика Іван бере жваву участь у релігійно-церковному житті, виступає з доповідями на конференціях та інших релігійних зустрічах. Мужно обороняє права нашої УКЦеркви і змагає за те, щоб Мукачівско-Ужгородська Епархія була приналежна до Києво-Галицької Митрополії. Владика Марґітич провів і дальше проводить на цьому відтинку вагому працю, за що йому належить висловити вдячність і признання. Хай Всевишній Господь благословить його щиру і віддану працю га нагородить довгим життям і кріпким здоров’ям, щоб ще міг дальше успішно працювати для добра нашої Церкви і народу та на славу Божу. Водночас вітаємо з ім’янинами, днем різдва св. Івана Хрестителя та бажаємо всього добра. Щасти Вам Боже, Владико Іване!

Редакція

Від Ватикану вимагаємо тільки справедливости

Не вибираємось входити в далеке й недавньо-минуле трактування Ватикану, а точніше Східньої Конгрегації Української Католицької Церкви, бо це справді дуже болючі питання, які забрали б багато часу. Ми в той час просили й благали не ласки, не привілеїв, але повернення нам історичних прав і тим самим справедливости. У більшості Апостольська Столиця була мовчазна на наші прохання. Скільки було порушено справ, які залишились на столі під сукном ватиканських деґастерій. Ми бажали про це все забути і починати нову сторінку історії нашої Помісної УКЦеркви. Навіть не збираємось згадувати чотиричленну комісію, яку благословила Апостольська Столиця для вирішення міжконфесійних справ на терені колишнього Радянського Союзу, яка, як нам відомо, не діяла в дусі добра воскресаючої Української Католицької Церкви, і треба було невідклично від цих «доброзичливих» намагань чотиричленної комісії рішуче відмовитись. На жаль, це також сумна сторінка в історії нашої Помісної УКЦеркви.

На жаль, останні місяці знову разюче позначились несправедливим втручанням Апостоль­ської Столиці у внутрішні справи Помісної Української Католицької Церкви. Тут маємо в першу чергу на увазі Перемишльську Епархію Помісної УКЦеркви, яку булею Папи Івана-Павла II підпорядковано митрополії Варшави, себто Примасові Польщі. На цей факт гостро запротесту­вали миряни УКЦеркви у Польщі. Звичайно, такої постановки і вирішення Апостольської Столиці не поділяв Владика Іван Мартиняк і священики його єпархії. Ми дуже здивовані, що Апостольська Столиця намагається вирішувати політичні, а не релігійно-церковні питання. На жаль, справа Перемишльської єпархії є суто політична. Ще добре ця справа не втихла, бо, звичайно, вона ще не вирішена, бо ж Помісна УКЦерква не може погодитись на таке разючо несправедливе трактування.

Нашим читачам відомо, що заіснували деякі ускладнення у нашій Помісній УКЦеркві на Закарпатті, де Владика Іван Семедій відмовляється належати до Києво-Галицької Митрополії. Знаємо, що Владика Семедій не брав участи у Синоді УКЦеркви у Львові. Ми також знаємо, що у Католицькій Церкві східнього і латинського обрядів існує дисципліна й порядок і кожний владика цього придержується. Слід відмітити, що відсутність Владики Семедія на Синоді УКЦеркви у Львові не сталась без благословення відповідних ватиканських декастерій. Без такого благословення і деякої солідної допомоги з США Владика Семедій не пішов би на розрив з матірною Церквою і свого народу.

На жаль, і тут Ватикан пробує це питання розв’язувати політично. Варто хоч одним реченням згадати, що таки наша Церква східнього обряду може тільки завдячувати Ватиканові, який, колись одну, Греко-католицьку Церкву в США поділив на дві: Церкву Закарпатських Русинів й Українську Католицьку. Тут знову відограла ролю політика. Мабуть, по тій самій лінії Апостольська Столиця намагається вирішити питання нашої Церкви на Закарпатті.

Пропонуємо нашим читачам запізнатися з «Прес комюніке єпископів Епархії Мукачівської» з спільної зустрічі, що відбулась 9 і 10 серпня 1992 р. Комюніке, яке друкуємо на іншому місці, підписали Апостольський Нунцій Антоніо Франко, єпископ-ординарій Іван Семедій і єпископи-помічники Йосип Головач і Іван Марґітич. Трохи дивним видається, що на цій зустрічі не було глави — Паріярха Мирослава-Івана. Невідомо, чи це звичайний недогляд, чи свідомий плян. На нашу скромну думку, це знову втручання у внутрішні справи нашої Церкви. Звичайно, у комюніке згадано, як Апостольська Столиця у цій справі непорозумінь уболіває, але факти цього не потверджують. Не треба сліз, але фактів! Ми знаємо, як ці справи вирішувались у Польщі, а ще виразнішим образом обмежування і обкроювання нашої Помісної Церкви може послужити ситуація нашої Церкви на Пряшівщині, де ніби наші владики повністю словакізують і латинізують нашу Церкву. Чомусь там не посилалось ватиканського медіятора, а вирішено і тільки заспівають по ній «вічная пам’ять», правдоподібно, якщо миряни не піднесуть голос протесту, то наша Церква розпливеться в латино-словацькому морі.

З поданого комюніке випливає, що для Ватикану, а точніше для Апостольського Нунція, трудно визнатись, до якої митрополії повинна належати Закарпатська єпархія? Гадаю, що таких питань не буде вирішувати Владика Семедій, але треба буде спитати також вірних і священиків. Варто б запитати Владику Семедія, хто його висвячував на владику і для якої Церкви? З висновків нунція випливає, що вірні не можуть собі вибирати, куди їм належати і якому владиці давати послуги. Чи справді можна так трактувати вірних, якщо говоримо про повноту Церкви, яка складається з трьох компонентів: мирян, священиків і владик. Чому так високо ставиться ієрархію, за якою ніби всі права Церкви, і в той же час ігнорується всіх інших. З Євангелії знаємо, що Ісус Христос прийшов на землю, щоб послужити, а не Йому служити. Папський нунцій намагається сказати щось іншого… Напевно папському нунцієві, як також у Ватикані, відомо, які впливи діють на Закарпатті і яка їх ціль! На іншому місці друкуємо два листи, що стосуються закарпатської церковної проблеми.

Ми свідомі того, що на Закарпатті створилась складна проблема, це, до речі, гріхи Ватикану, який поділив нашу одну Українську Католицьку Церкву, що колись мала назву «греко-», на дві. Було б добре, щоб Ватикан до цієї проблеми на Закарпатті не підливав оливи, а діяв по-християнськи справедливо. Ми від Апостольської Столиці не просимо нічого, жодних привілеїв, ні ласки, ні допомоги — тільки вимагаємо справедливости і рівного трактування нашої Помісної УКЦеркви з іншими Церквами. Хіба ж наша Помісна УКЦерква, яка понесла такі великі, незчисленні жертви за Христову Віру і приналежність до Апостольської Столиці у Вічному Місті Римі, не заслужила на краще трактування — справедливість? Чи ж ця Церква не заслужила собі на окреме відзначення? На жаль, замість того стараються її обкраювати, де тільки можна і як тільки можна.

Микола Галів

Підпільна діяльність владики Івана Марґітича

7 вересня 2018 року виповнилося 15 літ з дня смерті апостола підпільної Церкви на Закарпатті та єдності Греко-Католицької Церкви в Україні єпископа Івана Марґітича. Його життя було сповнене великих випробувань, які він стійко витерпів, не зрадивши свою Церкву і народ, тому заслужив ймення «народного владики».

Майбутній єпископ Іван Марґітич народився 4 лютого 1921 року в селі Велика Чингава (тепер Боржавське) на Виноградівщині у селянській родині Антона Марґітича і Терезії Костак. Навчався у народній школі рідного села, потім у горожанській школі в Севлюші (Виноградові) та гімназії в Хусті, яку закінчив у 1941 році. Як гімназист був членом організації «Пласт», у 1938 – 1939 роках став свідком народження і трагічної загибелі Карпатської України. Ці події, зі слів владики, справили на нього велике враження.

Роки навчання і служіння в Рахові

Із 1941 по 1946 рік Іван Марґітич студіював теологію в Ужгородській богословській семінарії. Тут його наставниками і викладачами були, зокрема, єпископ Теодор Ромжа і отець Олександр Хіра (пізніше таємний єпископ). У липні 1942-го семінариста Івана Марґітича заарештувала угорська контррозвідка за зв’язки з українським підпіллям. Разом із іншими ув’язненими він перебував у палаці Ковнера в Мукачеві, перетвореному на тюрму. 22 липня Івана Марґітича засудили до одного року ув’язнення і відправили до в’язниці міста Вац, що за 35 км на північ від Будапешта. Але на прохання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки засуджених закарпатських священиків і семінаристів (між ними й Івана Марґітича) амністували. Після закінчення богословської семінарії 18 серпня 1946 року Іван Марґітич був рукоположений на священика владикою Теодором Ромжею.

Кілька місяців молодий отець Іван був сотрудником при церкві Успення Богородиці в Севлюші, а після арешту рахівського пароха Стефана Уйгелі владика Теодор Ромжа перевів його на цю парафію. В Успенській церкві Рахова отець Іван Марґітич прослужив до лютого 1949 року. За цей час його ревністю і активною працею було консолідовано парафіян і підготовлено до прийдешніх переслідувань Церкви. Пізніше, під час слідства, отця Марґітича звинувачували, зокрема, в тім, що він у Рахові нелегально збирав у себе вдома дітей шкільного віку і навчав їх «релігії». Як свідчать протоколи допитів з обласного архіву СБУ, ув’язнений священик підтверджував, що збирав дітей, грав із ними у футбол і навчав їх катехизму.

На «нелегальному» становищі

Радянські функціонери намагалися схилити отця Марґітича до переходу в Російську Православну Церкву, але марно. Востаннє отець Іван служив у рахівському храмі 10 лютого 1949 року. Тоді під церквою його вже чекали представники МДБ, які заборонили служити і наказали покинути Рахів. Тож душпастир повернувся до рідного Боржавського, але й тут його турбували представники райвідділу МДБ, настирливо пропонуючи «возз’єднатися» з РПЦ. Потім, як стверджує брат владики Івана Юрій Марґітич, у непокірного священика дільничний міліціонер щоранку забирав паспорт і наказував по обіді приходити по нього до райцентру. Після місяця таких «процедур» отець Іван перейшов на «нелегальний» стан. Спочатку переховувався у хаті свого батька Антона Марґітича, пізніше у хатах родичів, односельців та надійних вірян інших сіл. Іноді доводилося ховатися по хлівах, на полях, засаджених кукурудзою, спати в копицях сіна. На Великдень (24 квітня 1949 р. ) отець Іван Марґітич на полі між селами Боржавське і Завадка освятив паски вірних, які зібралися з навколишніх сіл. З цього почалося невтомне підпільне служіння, що тривало 40 літ. Згодом сформувалася група підпільних мандрівних греко-католицьких священиків. Окрім Івана Марґітича, до її складу ввійшли отці Іван Горінецький, Іван Роман, Іван Ченгері, Петро Орос. Діяли вони переважно у Виноградівському та Іршавському районах. Діяльність групи священиків полягала в задоволенні духовних потреб тих, що залишилися вірними своїй Церкві. Підпільне служіння літургій проводили в хатах або в лісі. Там же уділяли Святі тайни Сповіді, Хрещення, Вінчання та звершували треби. 20 серпня 1950-го на лісовій галявині біля села Боржавське розпочалася багатолюдна Служба Божа. Під час співу Херувимської пісні з’явилися міліціонери і намагалися затримати отця Івана Марґітича. Але, як згадують боржавські старожили, відважна дівчина Єлизавета Кормош схопила міліціонера за руку, і священику вдалося втекти у гущавину лісу. На місці незакінченої літургії рівно через п’ятдесят років (20 серпня 2000 р. ) владика Іван відслужив Архиєрейську літургію.

Арешт, допити, тюрма

5 березня 1951 року в Боржавському отців Івана Марґітича та Івана Романа заарештували. З даних обласного архіву СБУ, де зберігаються протоколи допитів Івана Марґітича, видно що він тримався дуже мужньо. Слідчі змушували священика назвати осіб, які його переховували. Він же відповідав, що переховувався в батьківській хаті (це було й так очевидно), а імен та прізвищ інших людей, які його переховували, не пам’ятає. Дуже цікавило радянських сатрапів і те, де переховувався отець Петро Орос, але отець Іван Марґітич не зрадив. Загалом слідство тривало майже сім місяців. 18 вересня 1951-го Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-10 ч. 2 і ст. 54-12 Кримінального Кодексу УРСР засудив Івана Марґітича до 25 років позбавлення волі з поразкою в громадянських правах терміном на п’ять років і конфіскацією майна. Засуджений священик відбував покарання у таборах поблизу міста Омськ у Західному Сибіру.

З-поміж інших членів священичої групи отець Петро Орос загинув мученицькою смертю від пострілу міліціонера в 1953-ому. Отця Івана Романа засудили, а отцям Іванові Горінецькому та Іванові Ченгері вдалося уникнути репресій. Згодом усі три священики Івани відновили активну підпільну священицьку діяльність.

До вірних – пішки, велосипедом, мотоциклом…

Після смерті Йосифа Сталіна в СРСР настали зміни, зокрема амністія політв’язнів. 6 вересня 1956 року отця Івана Марґітича звільнили з табору, і він повернувся до рідного села. Поселився в рідної сестри Марії Костак. Працевлаштуватись колишньому в’язневі було важко, але нарешті вдалося стати робітником виноградної ланки Боржавського колгоспу імені Ватутіна. Увесь день отець Марґітич працював у колгоспі, а вночі виконував таємне душпастирське служіння в рідному селі та інших населених пунктах Закарпаття, особливо в центрально-східній частині краю. Часто виїжджав для служіння в сусідні Львівську та Івано-Франківську області, постійно підтримував зв’язки з підпільним духовенством Галичини.

Отець Марґітич їздив громадським транспортом (автобусом, потягом), попутним транспортом, а якщо відстань до місця служіння була не дуже велика, то добирався велосипедом. Отець Василь Зейкан (молодший) у статті «Риси підпільного пастирського служіння о. Івана Марґітича на прикладі Іршави» пише, що він часто служив у Іршаві, зокрема в будинку Зейканів. Зазвичай підпільний отець приходив за годину-дві до початку літургії та проводив катехизацію з дітьми. Одного осіннього вечора він не з’явився, і вірні почали поволі розходитися, вважаючи, що священик вже не прийде. Але отець Марґітич прийшов мокрий з ніг до голови, спираючись на велосипед, і розповів про причину свого запізнення: вчасно вирушив з дому у напрямку Іршави, та його засліпило зустрічне авто біля села Заріччя, і підпільний священик з’їхав у придорожню канаву. Поки вибрався звідти, поки витягнув пошкоджений велосипед і пішки дійшов до Іршави, минуло чимало часу. Переодягнувшись у сухий одяг, вже близько опівночі отець розпочав Службу Божу.

Авторові цієї статті довелося чути з уст владики Марґітича й таку комічну історію: одного разу зранку після нічного служіння він, повертаючись автобусом додому, від утоми стоячи задрімав і впав на пасажирів, що стояли поряд. Тоді хтось із присутніх сказав: «Дивіться, ще зовсім рано, а цей уже встиг так напитися!». Пізніше отець Іван придбав мотоцикл і їздив у душпастирські подорожі на ньому. Племінник владики Марґітича Іван Костак згадує, що 12 червня 1973 року біля села Березинка на Мукачівщині душпастир потрапив у ДТП і сильно ушкодив ногу. Лікарі хотіли ампутувати її, але чоловік не погодився. Травмована нога давала про себе знати до кінця життя.

Служив у всіх священичих ризах

Учасники підпільних літургій, що їх звершував отець Іван Марґітич, наголошують, що він на відміну від інших підпільних священиків, які звершували літургії лише в єпитрахилі, постійно служив у всіх священичих ризах. Це було небезпечно, але додавало неабиякого натхнення вірним переслідуваної Церкви.

Відомо, що владика Миколай Чарнецький, повернувшись із заслання, започаткував таємне повернення відпалих під тиском греко-католицьких священиків у лоно Католицької Церкви з подальшим служінням для греко-католицьких вірних у рамках РПЦ. На Закарпатті це відбувалося за посередництва отця Івана Марґітича. Навесні 1956 року до нього звернувся священик села Сільце Ілля Сидор з проханням таємного повернення до Католицької Церкви через складання присяги віри. Згодом через отця Марґітича таємно повернулися до рідної Церкви отці Андрій Глеба з Онока, Юрій Матейча із Шаланок, Віктор Федорчак з Великої Копані, Юлій Микуланинець із Нижніх Реміт, Микола Ченгері з Верхніх Воріт. А отець Степан Федорко, парох села Нижнє Болотне, після присяги офіційно залишив РПЦ і перейшов на підпільне служіння.

Заслугою отця Івана Марґітича була підготовка нових греко-католицьких священиків. У 1980-ому він вибрав 13 кандидатів, більшість – із Боржавського та сусідніх сіл. Навчання проводили конспіративно у власних будинках кандидатів в різний час доби. Отець Петро Бровді – один із підпільних кандидатів, згадує, що, крім отця Марґітича, виклади читали отці Павло Мадяр і Антоній Мондик (обидва з ЧСВВ) та інші. Отець Юрій Бровдій, також учасник підпільної семінарії, у статті «Владика Іван Марґітич – організатор підпільної духовної семінарії (1980 –1988 рр. )» розповідає про труднощі з підручниками, які були надруковані латинською та угорською мовами. Тож отець Марґітич перекладав і надиктовував їх, тому лекції доводилося конспектувати. Спочатку користувалися Святим Письмом, виданим церковнослов’янською, а потім тим, що українською, яке отримували нелегально з Чехословаччини від священиків Степана Папа та Івана Лявинця. 12 березня 1988 року 12 слухачів підпільної семінарії були рукоположені на священиків підпільним єпископом УГКЦ Софроном Дмитерком.

Комітет захисту УКЦ і єпископські свячення

У 1987 році створили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви. Головою став закарпатець Йосип Тереля, а отець Іван Марґітич – активною рушійною силою цього комітету. Комітет боровся за легалізацію Греко-католицької Церкви в СРСР. 10 вересня 1987-го владика Софрон Дмитерко рукоположив Івана Марґітича на єпископа. Незважаючи на великі перешкоди, які чинило КДБ, владиці Марґітичу в грудні 1987 року таки вдалося поїхати до Москви і за сприяння журналіста Олександра Огородникова та священика Гліба Якуніна виступити на прес-конференції в присутності іноземних журналістів. Саме там єпископ Іван Марґітич розповів про реальний стан Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі.

1988 рік – тисячолітній ювілей Хрещення України-Русі. З цієї нагоди владика Марґітич із понад півсотнею вірних приїхав до Києва, показав їм місця, пов’язані з подією Хрещення Русі-України і на Володимирській гірці, на лавці, відслужив Службу Божу. А ще разом із отцем Павлом Мадяром (ЧСВВ) 2 липня 1988-го організував святкування тисячоліття Хрещення Русі біля недіючого тоді Боронявського монастиря. Декілька сотень людей із усього Закарпаття, а також сусідніх областей України зібралися на свято, але представники радянської влади та міліція перешкодили проведенню торжества. І хоча заплановані заходи не відбулися, вони мали великий резонанс серед вірян Закарпаття.

Ще до офіційної легалізації Греко-Католицької Церкви в СРСР єпископ Іван Марґітич відкрито звершив святкове богослужіння угорською 6 і 7 січня 1989 року в церкві села Шаланки на Виноградівщині. Друге публічне богослужіння було звершене ним 19 січня 1989 року в Боржавському – в каплиці присілка Костаковиця.

29 листопада 1989-го Греко-Католицьку Церкву в СРСР було легалізовано, і владика Іван Марґітич взяв активну участь у відродженні Мукачівської греко-католицької єпархії. Єпископ Марґітич був причетний, зокрема, до повернення Греко-Католицькій Церкві Вознесенського собору в Хусті. Похилий літами, але молодий духом владика відвідував парафії, звершував Архиєрейські літургії, проповідував, освячував нові храми. Він щиро бажав єдності Греко-Католицької Церкви в Україні за Христовою заповіддю «щоб усі були одно» і через це не раз ставав жертвою інтриг ворожих агентів на Закарпатті. Також єпископ Іван Марґітич часто брав участь у зібраннях, мітингах та інших заходах патріотичних сил. Неодноразово служив панахиди на Красному Полі під Хустом і на могилах героїв, які загинули за Україну. У рідному селі владики його стараннями протягом 1991 – 2001 років була збудована велична церква Покрову Пресвятої Богородиці. Однак і в 90- ті роки єпископу довелося пережити труднощі через недоброзичливців і наклепників. Упокоївся владика Іван Марґітич 7 вересня 2003 року в церкві села Пилипець на Міжгірщині. Похований у храмі Покрову Пресвятої Богородиці в селі Боржавське.

Ще за життя його назвали «народним єпископом», що цілком справедливо і дуже влучно. Адже він вийшов з народу, любив свій народ, жив зі своїм народом, не залишив народ у важкі часи переслідувань, був духовним провідником народу. Владика Іван Марґітич доклав титанічних зусиль для збереження Греко-Католицької Церкви в часи підпілля і для її успішного відродження після легалізації. Ім’я сповідника віри, народного єпископа Івана Марґітича золотими буквами навіки вписане в історію древньої Мукачівської єпархії та всієї Української Греко-Католицької Церкви, а «пам’ять його з роду в рід! ».

о. Михайло Михайлець, священик Мукачівської греко-католицької єпархії