Іван Прашко

З особливою радістю вітаємо Владику Івана Прашка з днем імянин, які припадають на різдво св. Івана Хрестителя та складаємо, як нашому колишньому Духовному Опікунові зорганізованого мирянського руху, наші найщиріші побажання: багато Божих ласк, щоб Ви, Дорогий наш Владико, прожили ще довгі, довгі роки життя. Щоб Всевишній Господь нагородив Вас ласкою великого терпіння, яке Ви вже довший час терпеливо переживаєте і дальше безперебійно світили добрим прикладом відданого Владики, чим Ви собі здобули пошану та любов мирян до Вас. Молимо Всевишнього Господа Бога, щоб Вам допомагав успішно нести Ваш хрест на славу Божу і добро нашої УКЦеркви.

Нижче друкуємо листа Владики Івана Прашка з Австралії до владик УКЦеркви. Цей лист вже від довшого часу є у посіданні редакції, але тому, що він був спрямований виключно до владик УКЦеркви, себто не для загального відома, ми не бажали його друкувати без відома і згоди Владики Івана. Тим більше, що Владика Іван звертається до «Членів Святішого Синоду (Владик) УГКЦеркви». Нам ішлось, щоб надрукуванням цього листа без відома Владики Івана ще більше не ускладнити і так уже складну ситуацію нашої УКЦеркви в Австралії. Тим більше, що ми мали надію і сподівались, що Синод УКЦеркви або Патріярша Канцелярія у Львові займе офіційне становище у цій справі й знайде якусь розв’язку. Ми були заскочені, що в цій справі нічого не зроблено. Мало цього, деякі владики говорили, що такого листа не одержали, нічого не знають — що не відповідає правді, а деякі сказали, це не наша справа… Ба, що більше, на терені Австралії був гостем член Постійного Синоду Владика Михайло Колтун, але нічого в тій справі не було зроблено.

В останньому часі, редакція офіційно одержала цього листа з дозволом Владики Івана Прашка його надрукувати у журналі «Патріярхат». Звичайно, ми не можемо відмовитись від надруковання цього листа, у якому порушені дуже важливі питання. Дивно, що цих питань не відчули поодинокі владики? Треба молити Всевишнього, щоб вам, владики, таке, на старості ваших літ, не сталось, що притрапилося Владиці Іванові у Австралії. Ми знаємо Владику Івана довгі роки, бо він був один з небагатьох, який все обстоював права мирян і довгі роки був духовним опікуном зорганізованого мирянського патріярхального руху. На жаль, з Владикою Петром ми вже маємо сумний досвід, який конфіскував журнал «Патріярхат». бо йому не сподобався його зміст. Стримуємось від коментарів у справі листа, бажаємо, щоб наші читачі мали свою особисту, неупереджену опінію про те, що є написане у листі Владики Івана Прашка.

Редакція

* * *

Мельборн, 12 грудня, 1997

Слава Ісусу Христу!

До Високопреосвященних і Преосвященних Владик Членів Святішого Синоду (Владик) УГКЦеркви. Львів. УКРАЇНА.

Дорогі Владики і Собрати в Єпископстві,

Вірю, що багатьом з Вас не потребую себе представляти. А пишу Вам цього листа з великим болем і жалем, бо йдеться про долю і майбутнє австралійської Епархії нашої Церкви, якій я служу впродовж 60 літ (20, як священик, 40, як єпископ). Дуже невідрадна і поважна ситуація (прямо криза) заіснувала з приходом мого наступника владики Петра Стасюка. В цій справі я писав раніше до Свящ. Конгрегації Східніх Церков, на руки Архиєпископа Мирослава Марусина (29.10.1994 р.) і копії післав до наших Владик, до бл. п. митрополита Максима Германюка (29.10.1994 p.), як того, що запропонував і рекомендував о. П. Стасюка, «як най­кращого» (і якого він сам хотів для себе взяти) і три листи я вислав до Блаженнішого Патріярха Мирослава Івана з жалями, що мій наслідник не дає мені спокійно й гідно доживати старости.

Спочатку я думав, що молодий, недосвідчений владика з часом увійде в русло релігійного життя нашої спільноти в Австралії, пристосується до нових обставин і поведе те життя «у світле майбутнє», на підставі нашої спільноти в Канаді (де він народився і повинен був мати досвід у збереженні молодих генерацій при нашій Церкві) та що він поступатиме згідно з його гарними заявами-обіцянками в день інтронізації.

На жаль, так не сталося. А навпаки, його поведінка і час працюють на ще більшу шкоду; криза поглиблюється, громада вірних поділена. Церква тратить вірних.

Нижче подаю причини, що довели до такого стану.

Прямо вже з першого дня після приїзду до Австралії, новий владика був наставлений до мене негативно. Найперше і найбільше заінтересовання він проявив не в справі душ, але грошей! Він розшукував у церковного бухгалтера, чи хата, в якій я зараз живу, є куплена за мої гроші, чи за церковні.

(Щоб доживати віку спокійно, я купив собі хатину біля катедри, а йому звільнив вигідне помешкання в парафіяльнім домі, де живуть священики. Однак він довго там не побув, а побудував собі окремий будинок, поставив високу огорожу і став недоступним).

Господарку я провадив на свій лад, часто докладаючи з власної кишені на різні церковні й харитативні потреби, дбаючи про добро Церкви більше, ніж про якесь особисте. Того не може розуміти Владика Петро. Мабуть така ментальність монаха, який не має приватної власности і вважає все церковне чи манастирське майно своєю власністю і робить з нею, що йому подобається.

Я просив церковного бухгальтера, щоб фінансові справи почав вести окремо з датою приходу до влади нового владики. А той не лише вивідував, але й оспорював усі мої і церковні конта в банках. Він не признав моєї (і моїх 5-тьох Мужів Довіря) ДАРЧОЇ ГРАМОТИ, якою я подарував Сестрам Василіянкам друкарню за їхню довголітню і віддану працю у видавництві «Просвіта» і друкуванні часопису «Церква і Життя», кажучи, що я не мав права такий дар робити. А вони (Сестри) працювали в ній з посвятою і безкорисно, сповняючи так апостольство преси на славу Божу і для добра Церкви. З часом він ту друкарню продав майже за безцін, скривдивши бідних Сестер. Коли я противився такому його поступованні супроти мене і Сестер, він через австралійського адвоката загрозив мені судом.

В грошевих справах владика Петро поступає якось не по християнськи. Йому здається, що він має абсолютне право рядити і розпоряджатися церковним майном, що його ми досі придбали, наче своїм власним. Він назначив собі вигідних йому Мужів Довіря (Трастіс), які в усьому йому притакують. До церковних рахунків ніхто не має доступу і якоїсь контролі. Про якесь звітування про приходи-розходи епархії немає мови.

Мою бібліотеку, яку я збирав ще з часів студій у Римі і яка у 75% є моєю власністю, він вважає власністю Епархії. Про Епархіяльний Архів не говорю, бо в часі переносу його до нового приміщення, багато документів по дорозі кудись зникли, а про ті. що осталися, ніхто належно не дбає. їхня втрата була б великою шкодою для нашої Церкви. Подібне треба сказати і про Музей. В ньому багато мого вкладу. Покищо ним опікується (з віддалі 1000 км.) — о. мітрат Зенон Хоркавий. А що буде далі? — один Бог знає, бо владика Петро не проявляє до книжок і до архіву особливого заінтересовання і дбання про них.

Фінансові справи — це «Ахілева п’ята» мого наступника. У них він безпощадний і такою є його фінансова політика. Вимагає централізації церковних фінансів, все згуртував в своїх руках і вимагає, щоб усі парафії (в тому Братства, Сестрицтва, які тяжкою працею здобувають фонди на вдержання побудованих ними церков, і т.п.) переслали до епархії свої заощадження. Тут він зустрівся з опором, який його не здержує і не знати чим це скінчиться. Колись були Мужі Довіря, які під проводом владики адміністрували церковним майном. Сьогодні він про них не згадує, ані не інформує нікого про те, що сталося з церковними збірками на різні цілі. Нпр. перевів серед наших вірних збірку для наших братів у Боснії, вислав до Боснії двох своїх делегатів, ніби для розслідування ситуації, справа притихла, а з нею і гроші. На запит про збірку на «Патріярший Фонд», сказав, що він ці гроші дає бідним єпископам в Україні. Але ж це прерогатив Патріярха, це ж бо «Патріярший Фонд». Колись Блаженніший Патріярх присилав подяки і називав одержані суми, а ми публікували це в часописі. Тепер такого немає.

Дуже голосною справою на терені Австралії є справа пересилки дару сіднейської парафії на руки Патріярха Мирослава Івана в сумі пів мільйона австралійських долярів. Владика Петро, при помочі інтервенції Сх. Конгрегації в Римі, домігся звороту половини тих грошей, але не повернув їх правному власникові сіднейській парафії. Перед людьми він це скриває і каже, що він тих грошей від Церкви-Матері не відібрав. Щобільше, він пробував відобрати від Ректорату Українського Католицького Університету в Римі пів мільйона долярів, особисту фундацію о. мітрата Івана Шевціва для УКУ з його особистих ощадностей. Він кидає підозріння-натяки, наче б то о. Іван Шевців здобув майно якимось незаконним способом (а який в людей має опінію доброго господаря-адміністратора церковним майном, щедрого мецената на добродійні цілі і т.п.), щоб його понизити в очах людей. Це насторожує вірних.

СЕСТРИ. У 1967 p., при великім сприянні св. п. Патріярха Йосифа, я спровадив з Аргентини Сестер ЧСВВ. Спочатку вони (їх 4) поселились у Сіднеї. Тепер їх мабуть є 14. Всі вони, крім одної (вихованої в Австралії), приїхали з Аргентини і тут розвинули дуже плідну працю в цілій Австралії. Вони провадять дитячі садки, церковні молодечі хори, вівтарні й марійські дружини, приготовляють щорічно дітей до першої Святої Сповіди, відвідують старших, хворих вдома і шпиталях і т.п. Коротко: вони дуже причинилися до оживлення релігійного життя наших вірних, старших, дітей і молоді в Австралії, зокрема в осередках, де вони мають свої манастирі: Сідней, Мельборн, Аделяїда. Ті манастирі вважаються формально власністю Епархії, а в дійсності Сестри своєю працею заслужили на те, щоб вони були їхньою власністю, а вже принайменше матірний манастир у Сіднеї. В цьому напрямі була уложена умова між Епархією і Сестрами ЧСВВ. Саме перед приходом Владики Петра ми були в процесі передачі сіднейського манастиря на власність Сестер ЧСВВ. В Сіднеї Сестри власним коштом добудували частину манастиря і його розбудували, а також Дитячий Садок. Але Владика Петро каже, що все це майно є церковне і не хоче передати його Сестрам на власність. Що більше, він спровадив (на мою гадку непотрібно) з Канади Сестер Служебниць і тепер робить тиск, щоб Сестер Василіянок позбутися з Австралії, особливо ж тих з Мельборну. Досі тут Сестри провадили кухню для священиків, доглядали за порядком у церкві, працювали в друкарні і сповняли всі інші обов’язки в парафії: провадять молодечі організації Вівтарну і Марійську Дружини, вчать релігії в Братській Школі, відвідують хворих і т.п. Тут вони дуже необхідні й здобули собі в людей любов і пошану. їм і людям дуже прикро було почути вислів Владики Петра, що вони невчені. а лиш «доместік» — здатні хіба до домашньої господарки. Впродовж 30 років Сестри вчили в школах релігію, приготовили відповідні підручники, а Владика Петро сказав, що вони мусять мати дозвіл від Сестри (Марії) Служебниці, щоб вчити релігії.

Владика Петро дуже нетактовно протиставить ці два Чини Сестер, протегуючи Сестер Служебниць, нібито вони більше «едуковані» до навчання і виховання молоді, понижаючи Василіянок перед людьми. Це було причиною публікації «Відкритого Листа» Ігумені Анісії ЧСВВ до Владики Петра. Люди огірчені й гіршаться таким несправедливим трактуванням заслужених і відомих зі своєї посвяти Сестер Василіянок впродовж 30 літ. Вони бо провадять правдиве монаше, повне молитви і труду життя, ходять у традиційних габітах і тим здобувають собі повагу-пошану не лише в очах українців, але й чужинців. На жаль. Сестри Служебниці дуже змодернізовані. Часом їх тяжко відрізнити від звичайних жінок чи дівчат. Кажуть люди, що Владика Петро записав на їхню власність доми в трьох парафіях, а Сестри Василіянки після 30 років праці живуть у манастирях, що вважаються власністю епархії. Я відраджував Владиці Петрові спроваджувати Сестер Служебниць до Австралії, бо наша єпархія мала і тут немає місця ані потреби на два монаші Чини. Він тоді відповів, що коли Служебниці до нього звернуться, то він їм не може відмовити. А на ширших Сходинах вірних цю справу так пояснив: «Владика Іван мав право спроваджувати Сестер Василіянок, а я маю право спровадити Служебниць. Я не купував їм домів. їх купили їм анонімні меценати. Хай владика Іван був би записав їм (тобто сестрам василіянкам) приміщення. Це не моя справа…» Люди гіршаться поступованням Сестер Служебниць. Вони вмішуються в життя парафії, впроваджують якісь дивні іновації: які в ментальності наших людей ніколи не приймуться. Владика Петро каже, що Сестри Служебниці й деякі вірні роблять це самовільно. Нпр. англомовні богослуження коштом українських, «проповіді» Служебниці говорять по англійськи, ніби то для молоді й дітей. Спроба впровадити новий календар спричинила велике замішання і він мусів тактовно, хвилево, відступити. А вже зовсім неповажно виглядає в одній парафії поширювання листів про з’яву духа Патріярха Йосифа і св. Михаїла. Таке розповсюджує Сестра Марія Моравська (яка каже, що має «телефон до неба»), парох підписує, а Владика Петро все це толерує… (Сестра Марія Моравська походить з Мельборну. Обіти зложила в Канаді й тепер, з волі Владики Петра командує і проповідує в парафії Джілонґ).

СВЯЩЕНИКИ. Владика Петро публично висловлюється негативно, а то й вульгарно про деяких священиків, називаючи їх «биками» і т.п. (Перед Сестрами ЧСВВ, в Сіднеї). Без потреби перекидає їх з парафії на парафію. Немилих йому колишніх заслужених душпастирів, як о. мітрат Іван Шевців (який почав видавання часопису «Церква і Життя», побудував церкву, школу-залю і парафіяльний дім у Перті, Зах. Австралія, церкву-пам’ятник 1000-ліття Хрещення України в Канберрі; школу-залю, параф. дім, манастир і дім пенсіонера в Сіднеї) змусив іти передчасно на емеритуру. До Нюкастлю назначив парохом старшого австралійського редемпториста, який не розуміє української мови. Молодих, недосвідчених священиків поставив у проводі парафій, а позбавив становища пароха о. мітрата Дмитра Сеніва, зробивши його сотрудником у свого «єсмена» і ген. Вікарія в Сіднеї. Загадочно усунув з парафії довголітнього священика о. Володимира Волочія. Ізолював мене від участи в Соборчиках священиків і від висвячування нових священиків, моїх колишніх питомців, яких я підібрав, приготовляв, висилав на студії і фінансував. Нерозважно, залишив на парафіях далеко (дві і більше тисячі км. від Мельборну) молодих священиків, це також аномалія. З України спровадив жонатих священиків, поробивши їх сотрудниками в безженних парохів у великих парафіях, замість вислати їх на менші парафії, де їм було б вигідніше провадити родинне життя і душпастирювати. На Соборчиках не бере до уваги думок священиків щодо покращання релігійного життя вірних.

Владика Петро вважає, що все те, що він робить є дуже добре, похвальне і прогресивно-модерне. Він не здає собі справи скільки зла своєю поведінкою приносить нашій Церкві. Це ніякий поступ. Цим він не «купує», тобто не притягає до себе і до Церкви молодих парафіян, за винятком небагатьох, нецерковних. Навпаки, багато молодих парафіян таким поведенням владики гіршаться. Він робить враження, що історія нашої Церкви в Австралії починається з його приходом на становище епарха. Справляє п’ятирічні «ювілеї», роздає незаслужені нагороди. відзначення, похвали і т.п., купуючи тим собі прихильників, а це гіршить людей. Висвячує священиків і дияконів і посилає їх на самостійну працю в парафіях, без належної підготовки і українського духа.

МОЛОДЬ. Головним козирем чи коником, на якому Владика Петро їде, це молодь. Мовляв, на те його призначили єпископом в Австралії, щоб рятувати Церкву, а насамперід молодь. Практично, впродовж 5 літ він не зробив нічого в тім напрямі. Про збереження молоді при церкві й українській спільноті і ми боролися від самих початків нашого тут поселення. У парафіях заснували Вівтарні й Марійські Дружини, вчили релігії в наших суботніх школах, приготовляли дітей до 1 св. Сповіді і т.п. Владика Петро проголосив над тими організаціями свою «парасольку» — «Молодь Христові»; раз у рік робить З’їзд добровольців зі згаданих парафіяльних організацій, дає дітям нагоду мати «ґут тайм»; публікує в газеті спільну знимку, і на цьому кінчиться його і Сестер Служебниць праця над збереженням молодого покоління для Української Церкви і Народу. Найприкріше це те, що на таких з’їздах діти без контролі. Ані Владика Петро, ані Сестри Служебниці буквально нічого особливого, іншого від того, що ми досі робили, для усвідомлення молоді та її збереження при нашій Церкві, не зробили. Навпаки, своєю поведінкою, англійською мовою і т.п. критично думаючих молодих людей від Церкви відпихають.

МИРЯНИ. З вірними не спілкується. Старших, заслужених для Церкви людей ігнорує, понижає. Це витворило в них анімозію до нього і до всього, що він каже і робить. З самого початку зробив «ставку» на молоде покоління парафіян, англомовне. Ще до його приїзду була мова, що він приїжджає «рятувати» Церкву в Австралії. Наша церковна спільнота тут доволі консервативна; в переважаючій більшості наше всестороннє українське життя посьогодні держиться на тих перших піонерах, які приїхали сюди 50 літ тому. Владика Петро чомусь протиставив їм молодших (англомовних, освічених і багатих їхніх дітей і внуків), що довело до дуже скорого негодування і відвертого протистояння тих двох груп.

Щоб таку ситуацію «вияснити», Владика Петро скликав у Мельборні сходини вірних (він сам їх заповідав і реклямував у катедрі), які тільки поглибили існуючий стан. На тих сходинах він публично критикував мене, заслужених священиків і Сестер Василіянок; давав неправдиві інформації; на запити викручувався і врешті заявив, що для вияснення скличе ще одні сходини. Тої обіцянки він не додержав і тим тільки погіршив ситуацію.

З групою однодумців, особливо з однією Служебницею, в одній парафії, витворив психозу поділу на молодих і старих, це немов бунт дітей проти батьків. Про це свідчать чисельні публікації в англійській мові, на сторінках його газети «Церква і Життя». Мовляв: батьки не дбали про дітей; батьки старі й не допускають молоді до Церкви. На сторінках газети публікується виклик: «чи нас наші батьки почують?», «це ганьба, що досі нами ніхто не цікавився», «ми втратили цілі покоління» і т.п. Такого ми в Австралії не мали. Впродовж 40 років церкви були переповнені вірними і молоддю. Тепер наглядно в церквах участь вірних в Богослуженнях зменшується і я з острахом слідкую куди така «політика» Владики Петра веде і до чого вона доведе?

У висліді, створився з громади невдоволених мирян — «Комітет за права Церкви і Мирян». Цей Комітет друкує свій «Інформаційний Листок» і подає кожночасно чимало інформацій і новин з теперішньої дійсности; ставить до Владики Петра запитання та прохає про вияснення. 2.4.1995 p., той Комітет скликав свої ширші сходини і запросив на них Владику Петра і мене. Владика Петро не прийшов і від тоді почала творитися дуже нездорова і загрозлива ситуація. В церкві деякі священики нап’ятнували старих добрих і відданих церковних людей, як «зрадників»; посипались погрози, анонімні листи і телефонічні дзвінки в сторону активістів Комітету. Врешті Владика Петро, вичуваючи, що ситуація загрозлива, погодився на спільну зустріч з членами того Комітету для вияснення ситуації. На тій зустрічі було по 5 осіб з обох сторін і ми два владики. Виглядало, що все скінчилось добре і достойно; обі сторони домовились на нову зустріч, щоб узгіднити спільне повідомлення-комунікат. Яке ж було здивовання, коли Владика Петро не прийшов на ту зустріч і на запити пізніше заявив, що не має про що говорити. Він уникає зустрічі й прямої розмови з людьми. Не узнає і не хоче говорити з представниками згаданого Комітету, а каже, що буде говорити лиш з кожним поодиноко. Люди на це не годяться, бо знають з сумного досвіду, що Владика Петро неправдомовний. А «тейпре-кордера» він не дозволяє вживати у розмові з ним, бо боїться відповідати за свої слова.

Надто зв’язаний з римо-католицькими ієрархами в Австралії. На єпископських конференціях не боронить справ нашої Церкви, а виглядає, що змагає до її латинізації. Заводить англійську мову в богослуженнях і проповідях та навчаннях релігії там, де це не конечне. При створенні Об’єднання християнських Церков в Австралії, куди належать всі католицькі і православні Церкви, Владика Петро прилучив нашу Церкву до римокатолицької і виступає як її член, а не як український владика і представник Української Церкви. Людей це гіршить. Такий свій крок він пояснював священикам на соборчику 1994 p., зробив ніби з екуменічних причин, мовляв, окреме членство і поїздки на з’їзді тих Церков коштувало б нас 4-5.000 дол. (При іншій нагоді казав, що 2-3.000 дол.) річно та, що з позиції римо-католиків він має змогу-право говорити в інтересах нашої Церкви.

Найгірша справа — це не правдомовність Владики Петра. Тут можна наводити цілу низку прикладів, де він публічно, на проповідях, на сходинах, чи в радіомовленнях говорить неправду, подаючи невірно і явно неправдиві інформації, пристосовує їх до особистої вигоди і своїх уподобань.

Звертаюся до Вас, Дорогі брати в Єпископстві, і благаю про допомогу. В нашій епархії в Австралії є поважне майно. Це спадки і життєві заробітки наших добрих вірних, ревних і побожних людей, патріотів. За свої моральні діла Владика Петро відповідатиме перед Богом та історією. Але я боюся за інші, матеріяльні досягнення.

Думаю, що частинною розв’язкою було б прислати Патріяршого Візитатора, невтральну, об’єктивну, досвідчену людину, найкраще Єпископа, який провірив би ситуацію, вислухав свідків усіх сторін. Перевів контролю епархіяльного майна і поміг би очистити атмосферу недовір’я до владики, священиків і до Церкви взагалі. Найкращою розв’язкою сьогоднішньої ситуації було б, якщо це можливе, — замінити Владику Петра Стасюка іншим владикою, а це вийшло б на добро Церкви і Народу.

P.S. Для старших Владик, моїх ровесників, на підставі мого особистого досвіду, моя пересторога: не просіть собі наслідника ще за життя, якщо хочете спокійно дожити старости. Старайтеся радше про Помічника, щоб продовжав Ваше діло…

Остаюсь з християнським привітом, Ваш у Христі брат і слуга

+ Іван, єпископ-емерит

Почуваємось до особливого і приємного обов’язку привітати з днем ім’янин, у різдво св. Івана-Хрестителя,

Владику Івана Прашка в Австралії та побажати Йому, невтомному працівникові у Божому Винограднику, багато Божих ласк, ще довге життя у кріпкому здоров’ї працювати для добра і розвитку нашої Української Католицької Церкви. На многі ліга, владико Іване!

Редакція

(до 80-річчя з народження)

З ім’ям Владики Івана Прашка зв’язана історія становлення і розвитку Української Католицької Церкви в Австралії. Ревний Владика поруч з плідною організаційною працею в галузях релігійній і суспільній зробив багато для піднесення релігійного духа в громаді та для скріплення громади в цілому. Саме він своєю працею з священиками й громадою довів до цього, що Папа Іван-Павло II 1982 р. підвищив Апостольський Екзархат для українців-католиків у Австралії до рівня єпархії і першим епархом-ординарієм нової єпархії свв. Петра й Павла з осідком у Мельборні іменував дотеперішнього апостольського екзарха Владику Івана Прашка.

Народився І. Прашко 1 травня 1914 р. в місті Збаражі в селянсько-міщанській сім’ї. 1934 р. почав богословські студії в Українській Богословській Академії у Львові. 1937 р. митрополит Андрей Шептицький вислав його до Риму, де 1939 р. закінчив богоословські студії в Урбаніянському університеті й цього самого року отримав священичі свячення. Пристрасне прагнення до освіти привело молодого священика до студій у Понтифікальному Орієнтальному Інституті. Тут отримав магістерський ступінь і 1944 р. докторат.

У 1944-1950 роках о. д-р І. Прашко працював в Українському Допомоговому Комітеті в Італії під проводом архиєпископа Івана Бучка й був опікуном і священиком для полонених Першої Української Дивізії «Галичина» та українських скитальців у Італії.

1950 р. архиєпископ І. Бучко вислав о. І. Прашка на душпастирську працю до Австралії, де він протягом вісьмох років виконував священичі обов’язки серед українських вірних у Мельборні, Вікторії і Тасманії. За ці роки заснував багато церковних громад, причинився до побудови одинадцятьох церков, зорганізував українські суботні школи та цілий ряд церковно-громадських товариств.

У травні 1958 р. Папа Пій XII назначив його апостольським екзархом для українців-католиків у Австралії, Новій Зеляндії та Океанії. Єпископську хіротонію довершили в Мельборні 19 жовтня 1958 р. митрополит Максим Германюк, архиєпископ Іван Бучко та єпископ Ізидор Борецький.

Праця єп. І. Прашка від самих початків була пройнята вірою у світле майбутнє свого народу, в силу правди слова та в правильне розуміння особливостей нашого сучасного етапу — виробити серед розсіяних українців уміння об’єктивно оцінювати життєві явища, мати повагу до того, що зроблено, та бути завжди здатним на подвиг.

В часі приїзду св. п. Блаженнішого Патріярха Йосифа Владика І. Прашко разом з іншими українськими католицькими єпископами брав активну участь у праці над організацією нашої Церкви та її патріяршим оформленням.

Він був учасником у чотирьох сесіях Ватиканського Собору II, 1973 р. багато причинився до найактивнішої і найуспішнішої української участи в Міжнародньому Євхаристійному Конгресі, що відбувся у Мельборні.

1983 р. відбулося урочисте відзначення 25-річчя Мельборнської єпархії свв. Петра й Павла на чолі з Владикою І. Прашком. Ці святкування стали доброю нагодою для оцінки й підсумків проробленої праці та для визначення плянів на майбутнє, що в наш нестійкий час є дуже важливе для розвитку Української Католицької Церкви й росту нашої церковної громади.

20 січня 1993 р. апостольський нунцій на Австралію, архиєпископ Франко Брамбілля повідомив Владику І. Прашка, що Папа Іван-Павло звільнив його від обов’язків правлячого епарха.

Владика Іван, до речі, вніс свою резигнацію ще в 1990 р. й у зв’язку зі станом здоров’я просив Святішого Отця Папу Івана-Павла II і Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана про назначення наслідника. Прощання улюбленого Владики відбулося 4 квітня 1993 р. й складалося з відслуження св. Літургії, святкового обіду та мистецької програми.

Український Австралійський тижневик «Церква і життя» присвятив цій події окреме видання з підзаголовком «Історичний Владика».

З цього приводу появився в тижневику знаменний вірш «Владиці», що його написала поетеса Зоя Когут. Вірш закінчується такими рядками:

Життя людини — лиш коротка мить.
Хоч і важка буває ця дорога…
Своє життя зуміли Ви прожить
У ревній праці для людей і Бога.
Подяка Вам, Владико дорогий,
Від Ваших вірних,і тих менше вірних…
Згадайте нас у доброті своїй
В молитвах Ваших тихих, надвечірніх.

Говорячи про успішну й багатогранну діяльність Владики І. Прашка, треба сказати, що вона є наслідком його правильного розуміння ролі одиниці в суспільстві та її діяльного проявлення у релігійній і національній праці.

Владика І. Прашко — це сіяч добрих і шляхетних ідей. Він відвертий, щирий і точний у своєму поступуванні. Віддано й пристрасно виступає за патріярхат, за чистоту нашого обряду, за бережливе ставлення до наших релігійних ідеалів, до наших святих релігійно-національних понять. Він твердо стоїть за активну віру, що помітна в кожному чіткому слові, пройнятому якнайсильнішим почуттям та тверезою мислю творити добро, ширити вірність Христовому знаменню, будувати кращий світ, вільний від фальшу, безідейности та безвартісного світогляду.

Вшановуючи нашого дорогого Владику, відзначаючи його заслуги перед Українською Церквою і українським народом в розсіянні й на батьківщині, ми від щирого серця бажаємо йому міцного здоров’я й багато-багато літ творчої праці на службу Богові й Україні.

Першого травня 1994 р. коли ми святкували свято-свят — Христове Воскресіння за старим календарем, Владиці Іванові Прашкові рівно сповнилось вісімдесят років багатотрудивого, для нашої УКЦеркви й українського народу, життя. Цей високий вік сам по собі не є важливий, він тільки є доброю нагодою підкреслити, назвати й підсумувати, який був вкладений зміст праці й посвяти громаді, Церкві, народові і в загальному для людства. Звичайно з приводу такої особливої нагоди, бо не всім Господь дає таку ласку, дожити такого високого віку, вітаємо ювілята й складаємо йому найкращі побажання. Цю особливу, ювілейну дату Преосвященнішого Владики Івана належно відзначили і щиро привітали священики, миряни і ціла українська громада у Австралії, яких був правлячим єпископом. Долучаємось до цього обильного вінка щирих привітань для Преосвященного Владики Івана, які він одержав з нагоди його ювілею вісімдесятріччя, і складаємо наші сердечні вітання і доземний поклін від журналу «Патріярхат», мирянського патріярхального руху, як свого духовного опікуна та бажаємо Преосвященному Владиці Іванові прожити ще довге творче життя на славу Божу, добро нашої Церкви та українського народу. Вітати Владику Івана належить до особливої приємности, бо справді наш Ювілят належить до особливих, виняткових владик у нашій Церкві. Про це можуть найкраще сказати українські співжителі в Австралії. Здається нам, що Владика Іван живе в Австралії з своїми вірними, як одна родина.

Наш Дорогий Ювілят у своєму багатогранному душпастирському житті усе практикував Божу Заповідь, яка є основою основ Христової Церкви — Любов. Ось ця, усе доброзичлива його настанова, що спирається на любові, з’єднувала і все ще з’єднує Ювілятові багато його щирих і відданих прихильників. Владика Іван у своїй великій доброті, любові і справедливості свідчив і все був клясичним прикладом справжнього християнина — духовного провідника. Владику Івана миряни бачили не тільки у великі свята чи неділі, але також і в будні. Ні більше, ні менше, Владика Іван був не тільки ієрархом йому повіреної пастви, але активно діючим членом української громади в Австралії, з якою разом тішився успіхами і долав її турботи й проблеми.

Владика Іван народився 1 травня 1914 року у Збаражі, Тернопільська область. До речі, Владика Іван є однолітком Патріярха Мирослава-Івана. Бажалось би щось більше сказати про юнацькі роки Ювілята, але, на жаль, не диспонуємо ближчими біографічними даними, тому обмежуємось до загально нам відомих. Пробували дещо засягнути з Енциклопедії Українознавства, але без успіху, такого гасла немає, а шкода.

Знаємо, що великим бажанням батьків дорогого ювілята було, щоб їх син Іван став священиком. Батьки своє бажання підкріплювали безустанними молитвами, морально і матеріяльно. Господь вислухав молитви і прийняв зусилля батьків, їх син Іван після закінчення середньої освіти поступив до Духовної Семінарії у Львові. Ректор Духовної Семінарії о. Йосиф Сліпий, пізніше Патріярх Йосиф, послав на поглиблення богословських студій до Риму, де 2 квітня 1939 року прийняв священичі свячення з рук Владики Наряді.

На жаль, нововисвяченому о. Іванові Прашко не вдалось повернутись на рідні землі, бо того ж 1939 року розпочалась Друга світова війна. Отець Іван дальше в Римі продовжує і поглиблює свої богословські студії, які закінчив докторатом. Тут же, в Римі, о. д-р Іван Прашко виконував свої душпастирські обов’язки, брав активну участь у збереженні від репатріяції на «родіну» Української Дивізії, що перебувала у таборі полонених у Реміні. У 1950 році о. д-р Іван Прашко переїжджає з Риму до Австралії — Мельборну на душпастирську працю. Тут прийшлось будувати українське церковне життя від самих початків, що не було легко.

У 1958 році Апостольська Столиця призначує о. д-ра Івана Прашка єпископом-екзархом для УКЦеркви в Австралії і Новій Зеляндії. Єпископські свячення відбулись 17 жовтня 1958 року у Мельборні, які довершили: Митрополит Максим Германюк, Владика Іван Бучко і Владика Ісидор Борецький. Владика Іван, як екзарх на Австралію і Нову Зеляндію, провів вагому душпастирську працю. Розбудував церковне життя, воздвигнув чудові Божі храми, які залишаться його пам’ятниками. Слід відмітити, що Владика Іван був неодноразовим починателем розбудови українського церковного, але також українського громадського і політичного життя. Владика Іван був і залишився неухильним послідовником ідей Патріярха Йосифа.

Пригадується, коли робив перші кроки український мирянський патріярхальний рух. Пригадаймо собі, як це було. Цей мирянський рух не був мило бачений у єпископських і духовних колах. Треба було собі здобувати право громадянства і визнання. Треба було, щоб хоч хтось із владик нас у цьому піддержував. Не во гнів нікому, але Владика Іван був один з небагатьох, який погодився стати духовним опікуном мирянського патріярхального руху. Може, це для декого сьогодні не є нічим особливим, але в той час це було багато. За це мирянський рух був і залишився дуже вдячний Преосвященному Владиці Іванові, Також не можна забути, коли мирянський рух мав свою конференцію у Римі, у 1987 році. Все було наперед запляноване, і при цій нагоді мали були бути передані підписи до Папи Івана-Павла II у справі визнання патріярхату нашої Церкви. На жаль, відповідальний за полагодження цих справ знав про це далеко наперед, виїхав з Риму, і справа мала закінчитись нічим. Всі розкладали руками, а Владика Іван спокійними голосом сказав до Патріярха Мирослава, що це не є пропаще, ось підемо до Ватикану і ці справи полагодимо. І справді так сталося, і відбулась зустріч з Папою Іваном-Павлом ІІ. Ось доброта, щире наставлення, вирозуміння до всіх справ у Владики Івана були і залишились неперевершені.

Слід підкреслити, що велику віддану працю Владики Івана також високо цінили в Апостольській Столиці. В 1982 році Владику Івана Апостольська Столиця піднесла від екзарха до епарха. Це можна вважати актом признання успішної праці Владики Івана. Ювілят Владика Іван залишив незатерті сліди своєї праці на терені Австралії і Нової Зеляндії. Ювілят може мати повне задоволення, що його віддана праця має загальне щиро-позитивне визнання.

На закінчення цієї далеко не повної інформації про працю Дорогого Ювілята Владики Івана ще раз вітаємо Преосвященнішого Владику Івана з його вісімдесятріччям, а водночас з днем його ангела — св. Івана та бажаємо прожити ще довгі роки у кріпкому і творчому здоров’ї. На многі літа, Владико Іване.

Микола Галів

П.С. Дивно, що на ювілею Владики Івана Прашка не було його наслідника
єп. Петра Стасюка! Чи спрагу були такі невідкличні проблеми!

 * * *

Преосвященний Владика Інан Прашко
Мельборн, Австралія

С.І.Х.!

Ваше Преосвященство! Найдостойніший з достойних
Архипастирю Української Греко-католицької Церкви!

Клюб греко-католицької інтелігенції у Львові спішить вплести і свою скромну квітку у вінок слави, пошани і любови, яким вінчає Вас з нагоди Вашого великого ювілею наша Церква і всі мирянські організації в Україні й поза нею. В пам’яті членів Клюбу Ваша Світла Особа записалася як великий ревнитель нашої Церкви і жертвенний патріот України. В цьому переконали нас тих кілька зустрічей, на які Ви були ласкаві дати згоду під час Ваших відвідин Львова. А кому пощастило бути на тому предивному континенті, на ім’я Австралія, де з волі Божої по війні також і українці опинилися, той міг особисто утвердитися в думці, що Панбіг, посилаючи їх у країну антиподів, аби свідчити про добре ім’я України серед інших народів, дав їм по великій милості своїй духовного провідника, батька і пастиря доброго, щоби вони не розгубилися і не блудили в потемках чужини. Ваша глибока духовність, патріотизм і вирозуміння до слабостей людської натури, а крім того велика християнська любов ближнього з’єднали Вам незаперечну синівську відданість всіх тих, кому прийшлося жити і діяти під Вашою архипастирською опікою. Нині вся Україна може гордитися тими великими здобутками в царині духа і достатку, які осягнула наша діяспора на п’ятому континенті. Наша присутність задоку­ментована тут численними громадськими та й політичними інституціями, прекрасними церквами з прицерковними архітектурними ансамблями, які постали у всіх великих містах Австралії завдяки Вашим, Владико, старанням і винятковим організаційним здібностям. І це нехай буде Вам, дорогий наш Ювіляте, найкращий пам’ятник соборний, пам’ятник вдячности, який воздвигали ті, що з Вами, на славу Божу і як свідчення працьовитости, жертвенности і невмирущости нашої Нації в цій далекій стороні. Ваша довголітня самовіддана праця сівача слова Божого серед новоприбулих українців на австралійських облогах стане прикладом для наслідування усіх Ваших наступників в єпархії св. св. ап. Петра і Павла, а також для наших владик на рідних землях. Згадуючи Вас у день Вашого 80-річчя, знаючи Ваші заслуги в розбудові українського церковного та громадського життя під сузір’ям Південного Хреста, Клюб греко-католицької інтелігенції у Львові вітає Вас сердечно, Світильниче Правди і Добра, з цим ювілеєм і просить Всемилостивого Бога про Ваше здравіє і долгоденствіє на радість тих, що Вас знають, люблять і шанують. Поручаючись Вашим молитвам, в глибокій покорі і синівській любові колінопреклонно хилимо свої голови під ювілейне благословення Вашої щедрої архипастирської десниці.

Щасти Вам Боже завжди і всюди, достойний Ювіляте. Ісполла еті Деспота!

Від імени Клюбу греко-католицької інтелігенції у Львові.

Іван Гречко — голова
Роман Чмелик — секретар

Як попередніх років, так і цього року щиро вітаємо Вас, Преосвященніший Владико Іване, з днем Ваших ім’янин, якими є Різдво Івана Хрестителя. Бажаємо Вам, Владико Іване, багато Божих ласк, щоб Ви, Дорогий наш Владико, прожили довгі роки та мали Божу ласку дальше так віддано з любов’ю управляти повіреною Вам паствою, а також з любов’ю дальше подавати Вашу щиру опіку для зорганізованого українського мирянства. Молимо Всевишнього Господа Бога, щоб Вам допомагав у Вашій щирій та відданій праці.

З радістю вітаємо нашого Дорогого Опікуна зорганізованого мирянського руху — Преосвященнішого Владику Івана Прашка в Австралії з днем ім’янин, різдва св. Івана. Цьогорічні ім’янини є особливими, бо Владика Іван у цьому році, 2 квітня, святочно відзначав п’ятдесятріччя душпастирського служіння для спасіння душ вірних Помісної Української Католицької Церкви. Це рівно півстоліття відданої, з посвятою праці у Божому Винограднику на славу Божу, для добра і розвитку нашої Церкви та українського народу. Ювілят, Владика Іван, на протязі п’ятидесятріччя пройшов нелегкий шлях.

Владика Іван належить до тих перших українських піонерів на австралійському континенті. На протязі того часу він ділив долю разом із своїми вірними. Приходилось починати майже голіруч, а сьогодні наша Українська Католицька Церква може бути тільки горда з своїх осягів, але приходилось їх творити не так легко. Успіх Владики Івана був у тому, що він старався бути із своїми вірними не тільки у великі свята й неділі, але і в понурі, тяжкі будні. Владика Іван розумів своїх мирян, а миряни розуміли проблеми Церкви. Така обопільна взаємність творила нерозривне релігійно-церковне звено — екзархат, який виріс до епархії.

Цей золотий ювілей Владики Івана вірні й священики УКЦеркви в Австралії гідно й величаво відзначили. У неділю, 2 квітня ц.р., у Мельборні, у церкві свв. апостолів Петра і Павла Ювілят, Владика Іван відправив торжественну архиєрейську Службу Божу у сослуженні багатьох священиків і трьох мітратів. Дияконували: о. Василь Іванчо і о. диякон Ждан Коломиєць. Співав катедральний хор під диригентурою О. Куціля. Під час Служби Божої о. мітрат Іван Шевців виголосив вдумливу, присвячену Ювілятові проповідь.

У вечірніх годинах цього ж 2 квітня в залі Народнього Дому відбувся величавий бенкет з концертом на пошану Ювілята, Владики Івана. У бенкеті взяло участь 500 осіб. Серед учасників були також всечесніші отці Української Православної Церкви. Товариство Священиків ім св. Андрія репрезентував о. мітрат Маріян Бутринський, парох церкви свв. Володимира й Ольги у Чікаґо, а зорганізоване українське мирянство репрезентував голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) інж. Василь Колодчин разом з своєю дружиною Лідією. Крім цього на бенкеті були офіційно заступлені представники різних крайових організацій. Преосвященнішого Владику Івана з його ювілеєм привітало багато патріярхальних Товариств з-поза Австралії, як також поодинокі особи. Ювілят одержав теплі привітання від Святішого Отця Івана-Павла II, Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, українських владик і священиків.

Господарем бенкету був голова УОКОА і відомий редактор тижневика «Церква і життя» Юрій Венгльовський. Він коротким вдумливим словом про Ювілята Владику Івана відкрив дбайливо підготований бенкет. У всіх виступах-привітаннях підкреслювались особливі прикмети Ювілята дня нашої Української Церкви, для її мирян, для вірних і в загальному для українського народу в діяспорі й на Україні. Цими незабутніми прикметами Преосвященнішого Владики Івана були і залишилися його посвята, працьовитість, відданість, добрячість і справжня християнська любов. Слід відмітити, що немає багато таких Владик, як Владика Іван, який зумів так гармонійно, по-дружньому і з зрозумінням, без зайвих конфліктів жити з своєю повіреною йому паствою. Ці особливі прикмети, записані на скрижалях життя Владики Івана, були в особливий спосіб підкреслені й наголошені і тим самим потверджені під час цього виняткового бенкету на пошану Ювілята.

Ювілята, Владики Івана, і горді, що Преосвященніший Владика Іван є духовним Опікуном зорганізованого мирянського руху. І з днем його Ангела бажаємо Преосвященнішому Владиці прожити довге життя у кріпкому здоров’ю та дальше продовжувати успішно так вагому працю у Божому Винограднику для добра і розвитку нашої Церкви.

НА МНОГІ ЛІТА, ВЛАДИКО!

З приємністю вітаємо нашу Мельборнську Епархію свв. Петра і Павла, складову частину Помісної Української Католицької Церкви в Австралії на чолі з Владикою Іваном Прашком, з нагоди срібного ювілею. Хоч в історичній перспективі двадцять п’ять років не великий проміжок часу, але в житті людини й організації чи церковної інституції це досить довгий проміжок часу, на протязі якого можна було багато зробити і мати значні осяги. Відзначення 25-річчя існування і творчої праці вітки нашої Церкви належить до радісних і підбадьорюючих моментів у житті й розвитку цілої Помісної УКЦеркви на чужині. Це добра нагода для аналізи, оцінки й підсумків пройденого часу з одного боку, а з другого — визначення правильного дальшого майбутнього, що у наш час нестабільности і церковної поляризації є дуже важливе.

При цьому треба мати на увазі, що на австралійському континенті, в Новій Зеляндії та Океанії вітцям нашої Церкви доводилось починати все з самих початків. Ні більше, ні менше доводилось починати будову не маючи нічого. Звичайно, в цьому сенсі австралійський терен не був одиноким. Тут можна б назвати Велику Брітанію, де також доводилось так само починати спочатку. На інших теренах і континентах наша Українська Католицька Церква у більшій чи меншій мірі вже у якійсь формі існувала й діяла. Отже, доводилось тільки її посилити й скріпити, що, без сумніву, було легше.

На двох згаданих теренах нашого поселення було дещо тяжче. Під цим оглядом нашим священикам і мирянам доводилось бути, у дослівному розумінні цього слова, піонерами. Для цього потрібно було багато праці й зусиль.

Очевидно, у житті Церкви багато залежить від її проводу, а властиво, від владики, який є відповідальний за повірену йому паству. Якщо тільки оком глянути на два згадані терени, які були Апостольською Столицею піднесені до Апостольського Екзархату, то наглядно бачимо, що Владика Іван Прашко своєю відданою з посвятою працею і співпрацею з священиками і мирянами довів до того, що Апостольський Екзархат нашої Церкви у Австралії, Новій Зеляндії та Океанії піднесено до повної Епархії, а Преосвященний Владика Іван став епархом. Пригляньмось, куди завів Апостольський Екзархат у Великій Брітанії єп. Августин Горняк. Аж страшно про це говорити, бо таку динамічну нашу церковну одиницю знівечено. Якщо порівняти цих два Апостольських Екзархати, то наявно бачимо, яким успішним і добрим виявився Владика Іван Прашко. Його постава до нових проблем у Церкві, велике розуміння священиків і вірних були тими основними чинниками, які складались на успішний ріст і розвиток нашої Церкви в Австралії, Новій Зеляндії та Океанії. Владика Іван не кривив душею навіть коли треба було стати в обороні прав нашої Церкви чи піддержати Блаженнішого Йосифа у змаганні за піднесення нашої Церкви до гідности Патріярхату. Владика Іван також прийняв, як фактичний стан, що наша УКЦерква є патріярхальною на чолі з Патріярхом Йосифом. Владика Іван поминає Блаженнішого Йосифа Патріярхом, чекаючи на визнання патріярхату Української Католицької Церкви Апостольською Столицею. Крім цього, Владика Іван виконував з повною відповідальністю свою душпастирську працю. Він ішов попереду своєї пастви, а вірні йшли за своїм владикою, бо вони знали, куди він іде й до чого прямує. Завдяки Владиці Іванові в його єпархії практикується Патріярхат і помісність нашої Церкви. Вірні на терені Австралії, Нової Зеляндії та Океанії не знають, що значить бути проти патріярхату й помісности. Правда, таке становище і практика Владики Івана нікому не пошкодила, але для нашої страждальної Церкви, яка сьогодні на рідних землях перебуває у катакомбах, це означає багато. За те все, що на протязі 25 років робив і діяв, і добре діяв Преосвященний Владика Іван, не тільки що не мав жодних докорів, але, навпаки, Апостольська Столиця, її Вселенський Архиєрей Святіший Отець Іван Павло II підніс Український Екзархат в Австралії до гідности єпархії й епарха. Ось знаменні слова Папи Івана Павла II: «… Беручи до уваги, що Екзархат розвивався як щодо числа вірних, так і під оглядом релігійного життя і дисципліни, щоб надалі запевнити ще кращий розвиток — підносимо Екзархат до гідности Епархії, надаючи їй всі права й обов’язки, властиві Епархії».

А в буллі, зверненій до самого Владики Івана, говориться: «Достойний Брате, маючи на увазі, що Ти, як Екзарх, добре і успішно дбав про своїх вірних, знаєш їх потреби і умови життя — призначуємо Тебе Епархом з титулом — Епарх Мельборнський свв. Петра і Павла для українців в Австралії, Новій Зеляндії та Океанії. З цим надаємо Тобі всі права й обов’язки, з тим урядом зв’язані. (Підкреслення наше).

Вищенаведені слова говорять самі за себе і не потребують жодних коментарів. 14 українських церков, що виросли на австралійському континенті, які вимагали чимало зусиль, праці і жертвенности, були не порожніми словами, але дійсністю. Це, в першу чергу, незаперечна заслуга Владики Івана, а разом з ним його священиків і мирян, які з посвятою підтримували кожну добру ініціятиву свого відданого Владики. Можна сказати, що це тільки мури, але й це не приходило легко, але треба до цього додати, що ці мури є виповнені вагомим християнським змістом.

Владика Іван також подбав, щоб українське світське життя було виповнене належним змістом, було зорганізоване й діяло. Тут можна назвати «Об’єднання Українських Католицьких Організацій Австралії (ОУКОА), яке проводить жваву працю на церковно-релігійному відтинку. Заходами Владики Івана почав виходити квартальник «Церква і життя», що згодом перейшов на тижневик, який появляється в такій формі з 1968 р. Владика також подбав, щоб на терені Епархії, а перед тим Екзархату, були монахині й тому спровадив з Арґентіни Сестер-Василіянок, які виконують корисну виховну працю.

Слід підкреслити, що двічі відвідував Австралію наш Патріярх Йосиф та благословив вірних нашої Церкви. Це були тріюмфальні й незабутні хвилини в житті австралійських українців. Про все це подбав і старався при допомозі своїх вірних і священиків Владика Іван Прашко. Може, нам це тільки так здалека здається, але переконано віримо, що немає багато таких владик, як Владика Іван, який зумів створити таку гармонійну співпрацю з священиками й мирянами у своїй Епархії чи Екзархаті.

Напевно, наша Церква в цілому стояла б краще, якщо б деякі наші владики пішли шляхом Владики Івана. До речі, слід тут тільки відзначити, що ми зробили тільки натяки на велику пророблену працю, а за цим всім є довгі роки праці, недоспаних ночей, переборених труднощів і з посвятою відданих зусиль. Але Владика Іван, священики і вірні мають право бути гордими, бо його вклад праці належно оцінила й відмітила Апостольська Столиця на чолі з Папою Іваном Павлом II. Осяги кожної епархії і кожного епарха є осягом нашої Помісної Української Католицької Церкви. Це наша спільна радість. Ми радіємо успіхами нашої Мельборнської Епархії в Австралії, Новій Зеляндії та Океанії і великим успіхом її Епарха, Преосвященного Владики Івана Прашка. Одночасно висловлюємо наші щирі бажання і бажаємо Преосвященному Владиці Іванові, щоб Всевишній Господь і Мати Божа Марія нагородили його кріпким здоров’ям і довголіттям та допомогли дальше продовжувати успішну працю у Божому Винограднику на славу Божу святої Української Церкви й українського народу. Щасти Вам Боже, Преосвященний Владико!

Редакція

 

 

День Рождества св. Івана Хрестителя, що припадає 7 липня, за старим календарем, є днем ім’янин нашого Духовного Опікуна зорганізованого мирянського руху в діяспорі Помісної УКЦеркви, Єпарха для українців в Австралії, Новій Зеляндії, Преосвященного Владики Івана Прашка. Щиросердечно вітаємо нашого Владику Івана і бажаємо йому добра та обильних успіхів у його нелегкій праці. Занесім наші щирі молитви за здоров’я нашого Дорогого Владики Івана і просім Всевишнього Господа Бога, щоб нагородив Владику Івана кріпким довголіттям для дальшої успішної праці у Божому винограднику Української Католицької Церкви й українського народу, а Пречиста Діва Марія щоб тримала його у своїй материнській опіці.

Ми радіємо успіхами Владики Івана. Завдяки відданій праці Владики Івана Апостольська Столиця піднесла Владику Івана з екзарха до єпарха для українців в Австралії, Новій Зеляндії і Океанії, за що йому ще і ще раз висловлюємо наші гратуляції і признання. Бажаним було б, щоб наш і владики вели так гармонійно працю з своїми мирянами, як це засвідчив Владика Іван у Австралії. Владика Іван має зрозуміння до всіх питань, а зокрема до українсько-церковних. Він завжди старався і старається згладжувати гострі кути, але не поступатись там, де нашій Церкві діється кривда, й обстоювати їй належні права. На жаль, не всі наші владики так роблять. Ми радіємо успіхами нашого Владики Івана та ще раз бажаємо дальших успіхів у праці та прожити довгі роки для добра Церкви й українського народу. Щасти Вам Боже, Владико Іване!