Іван Семедій

Від Ватикану вимагаємо тільки справедливости

Не вибираємось входити в далеке й недавньо-минуле трактування Ватикану, а точніше Східньої Конгрегації Української Католицької Церкви, бо це справді дуже болючі питання, які забрали б багато часу. Ми в той час просили й благали не ласки, не привілеїв, але повернення нам історичних прав і тим самим справедливости. У більшості Апостольська Столиця була мовчазна на наші прохання. Скільки було порушено справ, які залишились на столі під сукном ватиканських деґастерій. Ми бажали про це все забути і починати нову сторінку історії нашої Помісної УКЦеркви. Навіть не збираємось згадувати чотиричленну комісію, яку благословила Апостольська Столиця для вирішення міжконфесійних справ на терені колишнього Радянського Союзу, яка, як нам відомо, не діяла в дусі добра воскресаючої Української Католицької Церкви, і треба було невідклично від цих «доброзичливих» намагань чотиричленної комісії рішуче відмовитись. На жаль, це також сумна сторінка в історії нашої Помісної УКЦеркви.

На жаль, останні місяці знову разюче позначились несправедливим втручанням Апостольської Столиці у внутрішні справи Помісної Української Католицької Церкви. Тут маємо в першу чергу на увазі Перемишльську Епархію Помісної УКЦеркви, яку булею Папи Івана-Павла II підпорядковано митрополії Варшави, себто Примасові Польщі. На цей факт гостро запротестували миряни УКЦеркви у Польщі. Звичайно, такої постановки і вирішення Апостольської Столиці не поділяв Владика Іван Мартиняк і священики його єпархії. Ми дуже здивовані, що Апостольська Столиця намагається вирішувати політичні, а не релігійно-церковні питання. На жаль, справа Перемишльської єпархії є суто політична. Ще добре ця справа не втихла, бо, звичайно, вона ще не вирішена, бо ж Помісна УКЦерква не може погодитись на таке разючо несправедливе трактування.

Нашим читачам відомо, що заіснували деякі ускладнення у нашій Помісній УКЦеркві на Закарпатті, де Владика Іван Семедій відмовляється належати до Києво-Галицької Митрополії. Знаємо, що Владика Семедій не брав участи у Синоді УКЦеркви у Львові. Ми також знаємо, що у Католицькій Церкві східнього і латинського обрядів існує дисципліна й порядок і кожний владика цього придержується. Слід відмітити, що відсутність Владики Семедія на Синоді УКЦеркви у Львові не сталась без благословення відповідних ватиканських декастерій. Без такого благословення і деякої солідної допомоги з США Владика Семедій не пішов би на розрив з матірною Церквою і свого народу.

На жаль, і тут Ватикан пробує це питання розв’язувати політично. Варто хоч одним реченням згадати, що таки наша Церква східнього обряду може тільки завдячувати Ватиканові, який, колись одну, Греко-католицьку Церкву в США поділив на дві: Церкву Закарпатських Русинів й Українську Католицьку. Тут знову відограла ролю політика. Мабуть, по тій самій лінії Апостольська Столиця намагається вирішити питання нашої Церкви на Закарпатті.

Пропонуємо нашим читачам запізнатися з «Прес комюніке єпископів Епархії Мукачівської» з спільної зустрічі, що відбулась 9 і 10 серпня 1992 р. Комюніке, яке друкуємо на іншому місці, підписали Апостольський Нунцій Антоніо Франко, єпископ-ординарій Іван Семедій і єпископи-помічники Йосип Головач і Іван Марґітич. Трохи дивним видається, що на цій зустрічі не було глави — Паріярха Мирослава-Івана. Невідомо, чи це звичайний недогляд, чи свідомий плян. На нашу скромну думку, це знову втручання у внутрішні справи нашої Церкви. Звичайно, у комюніке згадано, як Апостольська Столиця у цій справі непорозумінь уболіває, але факти цього не потверджують. Не треба сліз, але фактів! Ми знаємо, як ці справи вирішувались у Польщі, а ще виразнішим образом обмежування і обкроювання нашої Помісної Церкви може послужити ситуація нашої Церкви на Пряшівщині, де ніби наші владики повністю словакізують і латинізують нашу Церкву. Чомусь там не посилалось ватиканського медіятора, а вирішено і тільки заспівають по ній «вічная пам’ять», правдоподібно, якщо миряни не піднесуть голос протесту, то наша Церква розпливеться в латино-словацькому морі.

З поданого комюніке випливає, що для Ватикану, а точніше для Апостольського Нунція, трудно визнатись, до якої митрополії повинна належати Закарпатська єпархія? Гадаю, що таких питань не буде вирішувати Владика Семедій, але треба буде спитати також вірних і священиків. Варто б запитати Владику Семедія, хто його висвячував на владику і для якої Церкви? З висновків нунція випливає, що вірні не можуть собі вибирати, куди їм належати і якому владиці давати послуги. Чи справді можна так трактувати вірних, якщо говоримо про повноту Церкви, яка складається з трьох компонентів: мирян, священиків і владик. Чому так високо ставиться ієрархію, за якою ніби всі права Церкви, і в той же час ігнорується всіх інших. З Євангелії знаємо, що Ісус Христос прийшов на землю, щоб послужити, а не Йому служити. Папський нунцій намагається сказати щось іншого… Напевно папському нунцієві, як також у Ватикані, відомо, які впливи діють на Закарпатті і яка їх ціль! На іншому місці друкуємо два листи, що стосуються закарпатської церковної проблеми.

Ми свідомі того, що на Закарпатті створилась складна проблема, це, до речі, гріхи Ватикану, який поділив нашу одну Українську Католицьку Церкву, що колись мала назву «греко-», на дві. Було б добре, щоб Ватикан до цієї проблеми на Закарпатті не підливав оливи, а діяв по-християнськи справедливо. Ми від Апостольської Столиці не просимо нічого, жодних привілеїв, ні ласки, ні допомоги — тільки вимагаємо справедливости і рівного трактування нашої Помісної УКЦеркви з іншими Церквами. Хіба ж наша Помісна УКЦерква, яка понесла такі великі, незчисленні жертви за Христову Віру і приналежність до Апостольської Столиці у Вічному Місті Римі, не заслужила на краще трактування — справедливість? Чи ж ця Церква не заслужила собі на окреме відзначення? На жаль, замість того стараються її обкраювати, де тільки можна і як тільки можна.

Микола Галів

Спільний лист священиків на чолі з єп. Іваном Марґітичем

У лютневому числі нашого журнала ми з’ясували ситуацію гілки нашої УКЦеркви на Закарпатті і подали основні документи в цій справі. Нижче друкуємо додаткові документи, що відносяться до проблеми нашої Церкви на Закарпатті. Це дасть можливість нашим читачам виробити собі свою власну і правильну опінію. Дехто з наших недругів старається цю ситуацію не тільки фальшиво представляти, але використати для своїх злонамірених цілей. Також надрукуємо фальшивку під назвою «Протокол загальних зборів…», яку розсилає канцелярія Владики Семедія. До речі, ніхто під цією фальшивкою не поклав свого підпису. Фальшивка дає найкраще свідчення своєї юдиної роботи.

Редакція

* * *

ЙОГО СВЯТОСТІ ІВАНОВІ-ПАВЛОВІ II, ПАПІ РИМСЬКОМУ

ЙОГО БЛАЖЕНСТВУ ВЕРХОВНОМУ АРХИЄПИСКОПУ І КАРДИНАЛУ МИРОСЛАВУ-ІВАНУ ЛЮБАЧІВСЬКОМУ

ЙОГО ВИСОКОСТІ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ ПАНУ ЛЕОНІДОВІ КРАВЧУКОВІ

від закарпатських греко-католицьких священиків
і студентів Закарпатської Греко-католицької Духовної Академії

Ваша Святосте!
Ваше Блаженство!
Ваша Високосте!

Метою нашого звернення ми постановили:

Вказати на дезинформаційний характер звернень окремих представників нашої Закарпатської Греко-католицької Мукачівської єпархії, які вони посилали до Апостольської Столиці, головно на ім’я Святішого Отця.
Подати пояснення на ситуацію, яка склалася в єпархії.
Висловити свої скромні пропозиції.
У серпні цього року прибув на Закарпаття Його Екселенція Апостольский Нунцій Монсеньйор Антоніо Франко і 9 серпня мав розмову з єпископами нашої єпархії з ординарієм преосв. Іваном Семедієм і двома помічними єпископами: преосв. Йосифом Головачем і Іваном Маргітичем.

Як ми довідалися з «Прес-Комюніке», яке було опубліковане в пресі, Апостольський Нунцій сказав, що на думку Святішого Отця між греко-католиками на Закарпатті існує така ситуація, яка грозить вибухом, і що така ситуація спричинила Святішому Отцеві великий біль і зажуреність.

З цього, приводу ми з повним переконанням хочемо підкреслити, що на Закарпатті між греко-католиками такої ситуації ніколи не було й сьогодні немає. Це все спричинила не ситуація, а дезінформація, яка посилалася в Рим. Нас це так само дуже болить, і ми цим дуже стурбовані. Чим більше авторитетна людина говорить неправду, тим більше хочеться вірити, що те правда.

Окремі представники хотіли би бачити Мукачівську єпархію єпархією «суі-юріс». Але оскільки вони відчувають і переконуються в тому, що вони є тільки групою, а загал греко-католиків Закарпаття в 76%-ій більшості природньо бажає в церковній єдності разом зі своїми братами по вірі і по крові, що у всій Україні, належати до святої єдности з Римським Престолом, зі всією Вселенською Церквою, то їм потрібно було придумати якісь аргументи, які могли б потягнути на їх бік бодай тих, які ще не розуміють різницю між двома напрямами.

Але оскільки проти природнього прагнення закарпатських греко-католиків правдивих аргументів привести не можна, то вони вирішили придумати такі аргументи, які не відповідають дійсності.

Ще 1 липня 1990 року було передане Святішому Отцеві звернення, яке на італійську мову переклав єпископ угорської Гайдудорожської греко-католицької єпархії, в якому твердилося, що Закарпатська Мукачівська єпархія повинна бути єпархією «суі-юріс», бо:

ніби вона була такою віками, бо
закарпатські русини ніби не є українці, і вони ніби не хочуть належати до української митрополії,
що Закарпаття є багатонаціональне, і приєднання Закарпатської єпархії до українців було би ніби трагедією для закарпатських греко-католиків.

Крім того там ще писалася й така грубо наклепницька фальшивка, що українські єпископи на чолі з Первоієрархом Любачівским ніби робили тиск на єпископів Семедія і Головача, щоб Закарпатську єпархію приєднувати до колишньої Галицької Митрополії.

До цього ще українців у Галичині обвинувачується ще в якімсь екстремістськім націоналізмі, наслідком чого ніби деякі закарпатські греко-католики на чолі з єпископом Маргітичем спричинюють ситуацію, яка грозить вибухом.

Перед Богом і перед історією хочемо засвідчити, що всі ці твердження не мають жодної підстави і є повністю придумані для того, щоб на свій бік зискати не тільки Апостольську Столицю, але й загал закарпатських греко-католиків, бо це все вони посилали не тільки до Риму, але опублікували і в закарпатській пресі. Поступаючи таким нечесним способом, вони все ж думають, що вони поступають добре. Хтось може спокійно й сумніватися, невже ж віруючі люди можуть так поступати. Однак ми не можемо мовчати, бо мовчанкою ми непрямо підтверджували б неправду й це було б порушенням 8-ої Божої заповіді. Ми, як діючі, так і майбутні священики, не можемо мовчати, коли явно зневажується наша честь, коли явно і тайно проводиться спроба знову і знову обманути народ. Як важко спостерігати словакізацію нашого народу на Пряшівщині.

В згаданому зверненні до Риму

1) Не відповідає дійсності твердження, що Мукачівська єпархія віками належала прямо до Римського Престолу, що ніби віками вона була «суі-юріс». Після проголошення єдности з Римським Престолом у 1646 році вона не була повноправною єпархією, а тільки Вікаріятом угорської римо-католицької Егерської єпархії. Від 19 серпня 1771 року Мукачівська єпархія була канонізована повноправною єпархією з приналежністю до угорської римо-католицької Естергомської Митрополії. Ця приналежність фактично перестала після Першої світової війни, однак, де-юре ще й досьогодні триває.

2) Є історичною дійсністю, що Русь-Рутенія-Україна є одне і те саме. Так само є етнографічною дійсністю, що русини-рутени є українці так само, як волохи є румуни. Якщо якийсь русин не хоче визнавати себе українцем, це його особиста справа, але такий не має жодного права заганяти в свою кошару загал національно свідомих русинів-українців, не має права писати до Риму, що закарпатські русини не є українці, бо загал закарпатських русинів вже не раз признав себе і сьогодні признає себе українцями. Вже на сьогодні 63 церковні громади одностайно й документально заявили, що вони тому бажають належати до святої церковної єдности з Римським Престолом разом зі своїми братами греко-католиками, що в інших областях України, бо вони з ними одна віра і один народ.

3) Є безпідставним і грубо тенденційним твердження, що закарпатських греко-католиків тому не можна приєднувати до греко-католиків інших областей України, бо Закарпаття багатонаціональне. Найбільшою національністю після русинів-українців (76%) є угорці (14%). Але греко-католики угорці становлять десь біля 3%. Румунів греко-католиків є всього 5 громад. Ще цигани десь якісь записані греко-католиками. Між іншими національностями ніколи й не було греко-католиків. Тому якраз для греко-католиків русинів-українців є болючою трагедією, що Закарпатська єпархія ще досьогодні відокремлена від своїх братів по той бік Карпат, як також і те є трагедією, що Закарпаття як територія єдиної Української Держави якраз по церковній лінії вважається чужою територією для закарпатських русинів-українців як громадян України, у відношенні до Греко-католицької Церкви України, члени якої є з ними тої самої віри й тої самої народности. Українська Держава гарантує закарпатським греко-католикам, як і всім своїм громадянам, повну свободу совісти, тільки з церковного боку ще все є перепони, що закарпатські греко-католики ще не все мають свободи совісти, якої вони домагаються вже на протязі 3-х років свобідного існування після довгих ісповідницьких катакомбів. У катакомбах ми були разом, а у вільній Українській Державі нам ставляться церковні перепони, щоб ми не могли бути разом.

Легалізацію — свободу нашої Греко-католицької Церкви ми вибороли тільки тому, що ми виступали разом з нашими братами греко-католиками, які живуть по той бік Карпат. Тепер, коли настала свобода, Церкву потрібно утверджувати також спільними зусиллями. Але окремі представники Мукачівської єпархії думають це робити не спільно, а через роздроблення. В біді нам було добре бути разом, а тепер комусь потрібно робити розкол і обзивати розкольниками тих, які виступають за святу церковну єдність. Читаємо в Псалтирі: «Як це добре і як це гарно, коли брати живуть разом» (Псалом 132, 1). Але окремі представники, які вважають себе християнами, замість цього продовжують ширити невгамовані наклепи, які походять тільки з ненависти. Це все доказуємо документально.

За прагнення до святої церковної єдности нас обзивають не тільки націоналістами, але навіть гіпернаціоналістами. Це все безпідставно і фальшиво, аби тільки казати щось гучного. Своє і своїх любити — це не тільки природній закон, але і Божі заповіді: головна Божа заповідь любови і 4-а Божа заповідь. Це підтверджують і через Святого Духа написані слова: «Хто про своїх не дбає, той віри відцурався; він гірший, ніж невірний» (І Тим. 5, 7-8). За те, що ми любимо своїх братів і по вірі, і по обряду, і по мові, нас ненавидять. Ми любимо своїх без ненависти до інших, без ненависти й до тих, які нас ненавидять за любов до своїх. Отже йде мова не про націоналізм і гіпернаціоналізм, але йде мова про додержання Божих заповідей. Хто може осмілюватись перепинати комусь додержання Божих заповідей? Так. В Мукачівський єпархії є християни, які за додержання Божих заповідей ставляться до нас із завзятою ненавистю і наклепами. Але цього ще не досить. За додержання Божих заповідей вони безпідставно і фальшиво ще й погрожують церковними канонами. Додержання Божих заповідей не можна кваліфікувати як зневаження і непослух щодо ординарія. Поборники святої церковної єдности не виступають проти ординарія, але ординарій якраз зате виступає проти них. Даремно вже два Апостольські Нунції просили всіх до витримки і зважености. З цього приводу першопричиною загального обурення і згіршення не можна вважати самих вірних. Все сталося настільки явним, що воно вже саме про себе говорить.

На днях розісланий по всій єпархії циркуляр за підписом ординарія, щоб законно, тобто важно і дозволено висвячених священиків треба вважати екскомунікованими і суспендованими. Приводиться канон 1459 Східнього Кодексу, приводиться безпідставно і фальшиво. Циркуляр написаний до священиків і семінаристів єпархії. Але він вже став відомим широкому колові вірних, які вже спонтанно неправді не вірять. Явна неправда сама себе осуджує і за її розголошення винуватий сам її автор, а не хтось інший.

Канон 748 Східнього кодексу передбачає таку ситуацію, коли ординарій однієї єпархії має право при відповідній рекомендації і на письмове прохання кандидата, який проживає (має доміціліум) на території іншої єпархії, висвятити на священика для своєї єпархії, коли довкола немає священиків, а в їхній не відчувають можливости і відповідної причини до висвячення. Так у Львівській Архиепархії висвячено 7 кандидатів на їх письмове прохання, які проживають на території Мукачівської єпархії, бо ординарій Мукачівської єпархії не відчував достатньої причини до їх висвячення, хоч доктор теології проф. о. Ортутаі Елемир на протязі року письмово твердив, що їх можна висвячувати, за що він готовий і перед Богом відповідати, бо вони не тільки в семінарії вчилися два роки, але й заочно під його проводом. Рекомендація авторитетного професора була достатньою для ординаріяту Львівської Архиепархії. Висвячені кандидати дістали право служити за дозволом місцевого ординарія або на прохання настоятелів церковних громад, де й близько немає священика, щоб хворі не вмирали без Святих Тайн, щоб діти не вмирали нехрещеними тощо. Але ординарій Мукачівської єпархії замість дати їм дозвіл по всій єпархії, безпідставно проголосив їх екскомунікованими і суспендованими для ще більшого згіршення й обурення. Тим часом вірні по селах організують спільні молитви і піст, щоб ласкавий Бог послав до них одного з нововисвячених.

Апостольській Столиці і нашому Президентові ще приводимо до ласкавого відома, що за церковну автономію виступають окремі антиукраїнські, антидержавні групи, до яких пристали з особистих амбіцій і з «християнської» ненависти до всього українського й окремі представники Закарпатської греко-католицької єпархії, які мають спільну мету: більше ізолювати Закарпаття від України. Якщо хтось став би на боці цих елементів у такій мірі, що це було би на шкоду загалові греко-католиків русинів-українців й інших національностей, які ставляться льояльно до України, то такий потерпів би шкоду на своїй репутації в очах всього народу України, перед Українською Державою. Греко-католики Закарпаття разом з усіма греко-католиками України на протязі довголітнього переслідування в катакомбах принесли криваві жертви в першу чергу за вірність і відданість Римському Престолові, за вірність Христовій Католицькій Церкві.

Слідують підписи Івана Маргітина і тридцяти трьох священиків Закарпаття

Єдина можлива відповідь

Цю статтю чи звернення під повищою назвою, яке належить архиєпископові Антонію Франко, що є Апостольським Нунцієм в Україні, яке було надруковане в одній з газет України, редакція одержала без жодної помітки, де вона була надрукована. Це звернення с призначене для священиків греко-католицької Мукачівської єпархії. Передруковуємо її повністю без жодних змін, але поруч дозволимо собі висловити кілька наших завваг.

Нас здивував сам заголовок — «Єдина можлива відповідь». Чи справді єдина, чи справді добра і корисна і чи справді справедлива?

Без сумніву, ми безмежно вдячні Папі Іванові-Павлові II за його дбайливе словесне турбування проблемами нашої УКЦеркви, а в даному випадку Мукачівською єпархією, що на Закарпатті. Святіший Отець вислав експерта для дослідження доволі нескладної справи Мукачівської єпархії, а саме ексцеленцію Франческа Колосуоно, який мав би вирішити релігійні питання, а точніше — як поділити мукачівського церковного медведика. Як звичайно, всі рішення, всі турботи, що випливають з ватиканського центру, все прикрашені відповідними заспокоюючими словами, що це робиться з «великою любов’ю» до Христа Господа, «з великою турботою за долю і добро Церкви» і т.д. і т.п. Все це одержує найвище благословення… Ми вже це брали не раз і не два. На жаль, мова дійсних фактів с іншою! Але ставимо перед собою питання, чому з такою «дбайливістю», «любов’ю та турботою» не розв’язувалось питання нашої Церкви в інших місцях. Ось візьмім до уваги ситуацію нашої УКЦеркви в Польщі. До речі, поляки самі були заскочені і здивовані такою розв’язкою, що була подана у папській буллі. Там же говорилось, щоб древню Перемишльську єпархію підпорядкувати не Києво-Галицькій митрополії, до якої вона належала, але митрополії у Варшаві.

Хіба ж це не дивно, коли наша Церква на рідних землях була поза буквою закону і; існувала у катакомбах, а вітці нашої УКЦеркви в діаспорі все говорилось, що не можемо нічого для вас зробити, не можемо визнати вашого патріархату, бо ви не масте території. Дивно, що для них такою маловажливою була територія людських душ! Сьогодні Україна стала вільною і незалежною державою, і воскресла до відновленого життя наша Українська Греко-католицька Церква на своїй прадідній землі, значить мас свою територію. На жаль, тепер намагаються якось цю територію обмежити, повідтинати її гілки, і все робиться з благословенням і «любов’ю» і «для добра» нашої Церкви. Це нічого нового, пригадуємо історичні «хрестоносні походи», які також відбувались з «любови і для добра», але про їх справжні інтенції, як також наслідки, не доводиться писати. На жаль, вони нічогісінько доброго не принесли. Не випливали ці інтенції з справжньої любови і доброзичливої інтенції, тому не могло бути позитивних наслідків.

Якщо експерти Апостольської Столиці вирішили відірвати Мукачівську єпархію від Києво-Галицької митрополії і взяти під «дбайливе» крило Східньої Конгрегації, то не с у жодному випадку доброзичливою розв’язкою. Не потрібно вірних Мукачівської єпархії, що є і почувають себе членами Української Греко-католицької Церкви, відривати від їх кореня, бо вони не потребують жодного піклування від Східньої Конгрегації. Це їх право, це їх бажання, і не треба над ними робити насилля. А коли ж ідеться про ті інші «національності», яких так багато начислили посланці Ватикану, щоб їм не сталась жодна кривда, то хай Східня Конгрегація бере їх під своє безпечне охранне крило.

На цьому місці належить тільки підкреслити, що УКЦерква ще на жодній іншій конфесії чи національності не робила насильства, і віримо, що ніколи не буде цього робити, бо вона на собі це перенесла і знає, що значить насилля. Ексцеленціє Антоніо Франко, як бачите, що ваша пропозиція не є «єдиною можливою відповіддю», бо наша пропозиція не відривати Мукачівської єпархії від Києво-Галицької митрополії є природня, нормальна, правильна і доброзичлива розв’язка. А вірних не української національности на чолі з Владикою І. Семедієм і його помічником Й. Головачем візьміть їх під своє тепле крило Східньої Конгрегації. Дайте можливість УКЦеркві спокійно працювати.

Редакція

Усім священикам греко-католицької Мукачівської єпархії*

Від серпня минулого року займаюся справами єпархії у зв’язку з деякими серйозними подіями, які були перешкодою для релігійного життя священиків та вірників.

Святіший Отець,турбуючись справами греко-католиків на Закарпатті, у жовтні минулого року послав апостольського візитатора — його ексцеленцію Франческо Колосуоно, представника Святішого Отця в Москві, щоб вивчив ситуацію. Протягом двох тижнів він, разом із своїми співпрацівниками, мав зустрічі з єпископом Іваном Семедієм і двома його помічниками — Іваном Маргітичем і Йосипом Головачем. Також були зустрічі з священиками, деякими громадами та вірниками, які висловлювали свої думки з приводу подій в єпархії та побажання щодо її майбутнього. Відбулась також зустріч з Кардиналом Любачівським.

Конгрегація для Східніх Церков проаналізувала всі отримані інформації й обговорила їх на зборах, які відбулися в Римі 25 листопада 1992 року, в яких, крім апостольського візитатора Колосуоно, я також брав участь.

Його Блаженство Кардинал Акіле Сілвестріні, префект Конгрегації для Східніх Церков, інформував Святішого Отця про все, що діється в Мукачівській греко-католицькій єпархії. Згодом у листі від 8 січня 1993 року мені доручено відповідь Апостольського Престолу. Отже, ви дуже добре розумієте, що серед тих обставин, які спричинили до полеміки та скандалу, Апостольський Престол не міг прийняти остаточне рішення, яке в нинішній ситуації викликало б нове напруження і полеміку. Апостольський Престол вважає, що перш за все треба повернути мир і співпрацю між єпископами, між священиками і вірниками. Тому вирішено зберегти покищо теперішній юридичний «статус кво» Мукачівської єпархії. Тобто, з юридичної точки зору, вона залишається непідпорядкованою Львівській архиепарії, ані якійсь іншій митрополії за межами України. Покищо Мукачівська єпархія залишається підпорядкованою тільки Апостольському Престолові…

Апостольський Престол, однак, враховує, що Закарпаття — частина території незалежної України, а також, що частина греко-католиків Мукачівської єпархії є по національності українцями, а інша частина вірників не має української ідентичности. Отже, щоб налагодити краще душпастирське служіння для всіх вірників, Апостольський Престол просить ординарія Мукачівської єпархії Івана Семедія:

а) Номінувати його ексцеленцію Івана Маргітича синкелом для вірників українського походження і його ексцеленцію Йосипа Головача синкелом для вірників, які не мають української ідентичности;

б) створити такі органи, які допомогли б єпископові ординарієві в проводі єпархії запрошувати до участи священиків української національности та священиків, які не вважають себе українцями.

Ці «новини» в душпастирській організації єпархії повинні забезпечити краще душпастирське служіння громад, щоб задовольнити релігійні духовні потреби всіх вірників. Тому ці розпорядження мають на меті не розкол громади, а створення гармонії між усіма вірниками, в пошані релігійної традиції кожної з них. Апостольський Престол також бажає, аби якнайскоріше були створені «Збори єпископів» цілої України, щоб усім було зрозуміло, що Греко-католицька Церква в Галичині, Греко-католицька Церква в Закарпатті, Римо-католицька Церква — всі разом створюють Католицьку Церкву в Україні, щоб дати духовно-релігійну обслугу всім вірникам, які живуть на території України, сприяти єдності й співпраці між усіма пастирями й усіма вірниками України.

Можливо, ця відповідь Апостольського Престолу повністю не сподобається. Але, дорогі Отці, якщо добре над нею подумати, то стане зрозуміло, що це на сьогодні єдина можлива відповідь. 4 лютого 1993 року я цю відповідь вручив ординарієві Владиці Іванові Семедієві та його помічникам — Владиці Маргітичеві й Владиці Головачеві. Разом з тими Високопреосвященнішими Владиками продовжуватимемо працю над повною переорганізацією єпархії і разом краще пояснимо усім вам про ці справи на зборах священиків.

Запрошую вас до співпраці для повернення правдивого братерського духу між усіма священиками, між священиками і єпископом ординарієм і єпископами-помічниками єпархії, щоб таким чином співпрацювати для творення миру і злагоди між вірниками. Настав час сказати, що досить полеміки і скандалів. Треба зрозуміти потребу відновити єдність єпархії навколо єпископа ординарія, який, уникаючи всяких сторонніх впливів, і свідомий про бажання всіх вірників єпархії, разом із своїми помічниками забезпечить найкраще душпастирське служіння для вірників українського походження і для вірників, які не мають української ідентичности, згідно з їхніми традиціями.

Впевнений, що ви з вірою сприймете це запрошення. Це бажання Святішого Отця. Серед сьогоднішніх обставин ви маєте тільки один спосіб правильно співпрацювати для духовного добра усіх греко-католицьких вірників із Закарпаття і для добра всієї України: зобов’язатись працювати духом віри, молитвою і трудом сповняти волю Божу, висловлену Апостольським Престолом.

Архиєпископ Антоніо Франко, Апостольський Нунцій в Україні

* Подається скорочено

Розпорядження Священикам, семінаристам Мукачівської греко-католицької епархії

У зв’язку з ситуацією, що склалася в епархії по підготовці священиків, прошу прийняти до відома і виконання роз’яснення по цьому питанню:

богослови, що навчаються в епархіяльній семінарії м. Мукачева, можуть з дозволу священика-пароха приймати участь у сослужінні св. Літургії та інших богослужіннях (дияконувати);
богослови, що навчаються в інших духовних семінаріях, можуть дияконізувати по письмовому дозволу єпископа-ординарія Мукачівської епархії;
кандидати на священиків (Шелемба Михайло, Бляшин Василь, Омбруш Йосиф, Данилаш Василь, Звонарь Юрій, Маргітич Олекса, Райчинець Василь), що висвячені у Львові 14.09.1992 року без відома і дозволу єпископа-ординарія Мукачівської греко-католицької епархії, не можуть виконувати священичі функції, бо згідно 1383 канону латинського Кодексу і 1459 канону Східнього Кодексу всі вони є екскомуніковані, респективно суспендовані.

Єпископ греко-католицької
Мукачівської епархії
+ Іван Семедій

Про розкол греко-католицької єпархії на Закарпатті

Ніхто не може сказати, з чиєї рекомендації, при чиїй підтримці єпископом-ординарієм Мукачівської єпархії (Закарпаття) став Іван Семедій. Особливих якостей людських і моральних заслуг перед ГКЦ він не мав. У той час, коли єпископ Іван Маргітич відбував каторгу в радянських ҐУЛАҐах, коли вдень працював у колгоспі, а вночі ходив по гірських карпатських селах відправляти релігійні обряди, підтримував надію у своїх вірників на відродження ГКЦ, Іван Семедій жив тихо, непримітно, не наражаючись на небезпеку.

У його біографії не знайдемо того, що зветься гонінням за віру. І все ж таки він став єпископом-ординарієм. Можливо, про це не слід би говорити, якби діяльність Семедія як єпископа не наводила на сумні роздуми.

Долаючи великі труднощі, ГКЦ на Закарпатті виходила з підпілля. Особливої активности у той час Семедій не проявляв, навпаки, його дії, домовленість з владою про те, що греко-католики повинні чекати, не вимагати повернення своїх храмів, певний час повністю гальмували цей процес. Владика погоджувався віддати у власність православним греко-католицькі церкви.

Тим більше незрозумілою стала його активність у започаткуванні того розколу, який стався у Мукачівській єпархії з приводу її статусу. Греко-католики не мали жодної церкви, а Семедій у пресі виступає із заявою до Святого Отця про підпорядкування Мукачівської єпархії безпосередньо Апостольському Престолу. Така заява більшою частиною вірників не була зустрінута схвально. Це також спричинилося до того, що деякі громадські організації стали ухилятися від допомоги греко-католикам у боротьбі за повернення їм храмів, справедливо вбачаючи у вчинку Семедія далекоглядний крок до автономізації Закарпаття.

Ми чекали визнання Апостольським Престолом Українського Патріярхату, єднання нашої Церкви, а не шматування її. Сильна Українська ГКЦ могла б краще захищати свої інтереси, відстоювати свої права, тим самим зміцнювати позиції Вселенської Церкви у Східній Европі, зокрема в Україні.

Єпископи Семедій і Головач проявили зневагу до ГКЦ, до вірників, не з’явившись на Синод греко-католицьких єпископів, що відбувся у травні 1992 року у Львові. Коли ми звернулись до Семедія за поясненням, він заявив, що не визнає Любачівського і приєднуватись до Митрополії не буде. Як може людина з такими поглядами, з такою позицією очолювати єпархію? Хіба це не є кощунством, коли такий священик звертається до Бога з молитвою «за єдність віри»?

У газетній статті «Статус власного права» («Новини Закарпаття» за 6.08.92) Семедій наводить майже другорядні питання порядку денного Синоду, але ні словом не згадує про головні: визнання недійсним, неканонічним т.зв. львівського собору 1946 року, який оголосив «саморозпуск» ГКЦ, звернення Синоду до Президента України і Верховної Ради про регабілітацію ГКЦ. І недарма. Адже його підпису під цими документами немає. Виходить, владика визнає правомочність собору.

І ці дії Семедія не знайшли осуду в Римі.

Семедій не заперечує, а, може, й реклямує, що його підтримують певні кола в діяспорі, «русини», які ненавидять Україну, надіються на відокремлення Закарпаття від України.

Як би не прикривались діячі Церкви гаслом, що вони не вмішуються в політику, однак поступки їх чітко забарвлені в політичний колір. Єпископ Семедій виступає у тісному альянсі з політрусинами, знаходить форми фінансування їх, вояжів цих «вождів» на Захід.

Ми хотіли б довести до відома діяспори, що кошти, які, певно, направляються нею на відродження греко-католицької віри на Закарпатті, насправді послуговуються розколу в ній, а в майбутньому, може, й зникненню її, денаціоналізації нашого народу.

У Мукачівській духовній семінарії панують такі порядки, що більша частина студентів виступила із заявою протесту і свого виходу з неї. Вони мають право навчатись в іншій семінарії. Сімох кращих студентів, що перейшли на заочне відділення Івано-Франківської семінарії, у Львові рукоположили на священиків. На Закарпатті не вистачає священиків, у селах нема кому правити релігійного обряду (цим користуються православні — природа не терпить пустоти), а Семедій сімох священиків лишає, позбавляє священичого сану. Це викликало глибоке обурення у вірників. І нам не зрозуміло, чому Рим у особі папського нунція на Україні підтримує Семедія в таких нелюдських, не то що непастирських діях, чому з молодих священиків просто знущаються, хочуть принизити їх людську гідність, заставляючи їх у всіх газетах Закарпаття просити вибачення у Семедія. А за що? Як нам відомо, екскомунікують із Церкви єретиків. Хай відповість владика, яку єресь проповідували ці священики.

В ужгородському катедральному соборі Богослуження проводиться на старослов’янській мові, на угорській, в селах і на словацькій. Вірники, в основному інтелігенція і робітники заводів Ужгороду, звернулись до єпископа-ординарія з проханням, щоб Служба Божа проводилась і по-українському. Однак, ні Апостол, ні Євангеліє не читаються по-українському, не враховується те, що молодь не розуміє старослов’янської мови, а, не розуміючи змісту молитви і обряду, не буде і виконувати його.

Піддаються цькуванню єпископ Іван Маргітич і ті священики, що стоять за єдність ГКЦ.

Сумнівними були і методи, до яких вдався Семедій і прибічники, щоб переконати візитатора архиєпископа Франческо Колосуано в тому, що вірники стоять за пряме підпорядкування Риму. Про збори церковних громад не повідомлялось заздалегідь, але «група підтримки» була на місці, і серед них були люди, які взагалі до церкви не ходять, але мають певні політичні цілі. Все відбувалось за продуманим сценарієм з тими самими дійовими особами. І рішення таких «зборів» протиставлялись рішенню Мукачівського з’їзду греко-католиків, що стоять за єдність Церкви, рішенням окремих громад про визнання юрисдикції кардинала Любачівського, зверненням громадських організацій у пресі про підтримку ідеї єдности одної Церкви у державі.

У своїх рішеннях Апостольський Престіл міг би враховувати і думку мирян, вірників, психологія яких сьогодні не та, що була 250-50 років тому. Сьогодні вони не будуть іти сліпо за пастирем, якщо не будуть певні, що дорога веде до Храму. Думається, що незмінність церковного права на сучасному етапі розвитку людського суспільства не завжди є на користь самій Церкві. Якби церковне і світське право мали більше дотичних, то і Церква могла б мати більшу підтримку і розуміння своїх вірників.

Нам не зрозуміло, чому ГКЦ, на відміну від будь-якої Церкви у світі, не може мати свого патріярхату, чим диктується така нелюбов Риму до греко-католиків?

ГКЦ зараз має свою територію. Чому Перемишльська єпархія, найстарша з українських греко-католицьких єпархій, підпорядкована власне голові іншої Церкви? Якщо мається на увазі державна територія, то чому Мукачівська єпархія (хіба не відомо комусь у Римі, що Закарпаття — складова територія України?) відривається від матірної Церкви? Чому нас обманюють гаслом прямого підпорядкування Римові, коли ясно, як Божий день, що Святіший Отець не може фізично займатись справами окремих єпархій?

Чому ми у своїх справах повинні звертатись до папського нунція у Києві (а може в Егері? В Пряшеві?), а не до патріярха своєї Церкви?

Ми відчуваємо з боку Риму дискримінаційне ставлення до нас. Складається враження, що у Римі, у Конгрегації Східніх Церков, не всім до душі, що Україна стала незалежною, що Закарпаття увійшло до її складу, що ГКЦ зараз має свою територію, що повернувся на Україну кардинал Мирослав-Іван Любачівський, що греко-католики бажають мати свою єдину Церкву, Церкву-матір.

Продовжуючи політику дрібнення ГКЦ, Рим може більше втратити, ніж знайти. Спостерігається, що розкол у Мукачівській єпархії став причиною того, що припинився процес повернення православних громад (у минулому греко-католицьких) до ГКЦ. У випадку затвердження Римом статусу «власного права» Мукачівської єпархії може початись зворотний процес. Ми дивимось у майбутнє. Аргумент «так було» нас не переконує. Ми певні, що у майбутньому статус «власного права» привів би до латинізації, а так до мадяризації чи словакізації (приклади в житті греко-католиків Чехо-Словаччини, Угорщини, Югославії, Польщі). Такого рішення Риму наш народ у більшості своїй не сприйме. Думаємо, що знайдемо і розуміння у керівництва нашої держави, пам’ятаючи висловлювання нашого президента (з приводу справ православної Церкви), що керівництво Церквою у нашій державі із-за кордону не матиме його схвалення.

Ми звертаємось до греко-католиків цілого світу підтримати нас у бажанні бути в лоні своєї Матері-Церкви, допомогти нам переконати Рим у тому, що рішенням визнати Києво-Галицький патріярхат, об’єднати у його складі всі греко-католицькі єпархії, він об’єднає вірників одної Церкви у їх служінні Богу і укріпить в їх душах любов, мир і злагоду, місто Ужгород, 16 листопада 1992 р.

Ганна Мартиненко

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Іван Семедій

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку