Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Іван Снігурський

Єпископ Іван Снігурський і утвердження мовно-культурної та національної ідентичности українців Перемишльщини

(До 150-річчя з дня смерти)

Загально прийнято уважати, що мовно-культурне відродження галицьких українців пов’язане з іменами будителів, а в першу чергу з Маркіяном Шашкевичем. Ну, й очевидно, що в такому випадку осередком, де розпочинався процес становлення мовно-культурної ідентичности і національної самосвідомости мусів бути Львів. Однак початків цього руху треба дошукувати в Перемишлі. Власне, це місто, що було столицею найдалі на Захід висуненої греко-католицької єпархії, має великі заслуги в цьому пляні перед нашою історією. Тут серед ініціяторів національного відродження бачимо головно осіб духовного сану. З їх рядів вийшов один з найвизначніших діячів на ниві української культури передшашкевичівської доби єпископ Іван Снігурський. В цьому році минає 150-та річниця з дня його смерти і тому варто ближче приглянутися його світлій особі й справі, якій він служив.

Енциклопедія українознавства каже, що був він меценатом і філянтропом, який разом з крилошанами Іваном Могильницьким та Іваном Лаврівським заснував велику і цінну бібліотеку, друкарню, відкривав парафіяльні школи і відновив навчання у перемиській духовній семінарії. Ближче знайомство з його біографією свідчить, що Іван Снігурський народився 18.05.1784 р. в с. Берестяни біля Самбора.

Батько його був парохом в цьому селі. Мати походила з священичого роду Вербицьких, до якого належав також автор мельодії нашого національного, а тепер державного гимну «Ще не вмерла Україна». Успішно закінчивши гімназіяльні науки в Самборі 1800 p., Іван Снігурський користає зі стипендії релігійного фонду і їде до Львова. Тут вивчає філософію та богословію, доробляючи приватними лекціями для допомоги матері, що 1799 р. овдовіла. По чотирилітніх студіях на Львівському університеті, для поглиблення богословських знань 1804 р. вписується на ц.к. університет у Відні. По закінченні третього курсу богословія в 1807 р. одержав дияконські свячення з рук єп. перемишльського Антона Ангеловича, що в той час прибув до Відня. Ще як питомець четвертого року богословія в церкві св. Варвари був рукоположений в священичий чин і по просьбі тодішнього пароха цієї церкви о. Івана Ольшавського — назначений сотрудником при столичній гр.-кат. парафії, 1811 р.

Отець Іван Снігурський робить докторат з богословія і призначається професором, аз 1817 — деканом теологічного ф-ту Віденського університету. Після призначення пароха церкви св. Варвари о. Івана Ольшавського на ординарія Мукачівської єпархії на його таки пропозицію консисторським декретом о. сотрудник Іван Снігурський наставляється парохом цієї церкви. В березні 1818 р. номінований цісарем Францом І на перемишльського єпископа і в серпні того ж таки року відбулась його інтронізація, яку довершив тодішній Львівський митрополит Михайло Левицький. Така коротка біографічна довідка єп. І. Снігурського.

Вступивши на єпископський престіл, новий архипастир застав єпархію дуже занедбаною. Щоб пересвідчитися в її потребах, владика розпочав свою архієрейську працю з візитації всіх, навіть найменших і найвіддаленіших парафій. В той час перемишльська єпархія налічувала 697 парафій. Отже, можна собі уявити, скільки труду і часу вимагали такі візитаційні подорожі владики. Варто при цій нагоді нагадати як представлялося тоді галицьке греко-католицьке суспільство. Отже, складалася тодішня українська Галичина майже виключно з нужденних панщизняних селян, повністю залежних від сваволі дідичів. Всюди панував безпросвітний анальфабетизм, а спроби віденського уряду запровадити підставову науку грамотности серед селян зустрілися з рішучим спротивом поміщиків. Своєї інтелігенції, яка могла б працювати на ниві народної освіти не було. Українська шляхта була спольонізована і окатоличена. Греко-католицька ієрархія в багатьох випадках наслідувала шляхту, вживаючи на щодень всюди мови польської. Не в кращому становищі знаходилося і сільське духовенство. Воно, як писав І. Франко, напротязі «18 ст. дійшло до послідньої стадії пониження, темноти і упадку». До сякого-такого піднесення освітнього рівня духовенства спричинилися засновувані в кінці цього й на початку 19 ст., уже при австрійській владі, релігійно-освітні організації, ну й, очевидно, що в першу чергу віденська духовна семінарія для всіх греко-католиків Австро-Угорщини так зв. «Барбареум» (1774), а також епархіяльні семінарії у Львові та Перемишлі (1780). Треба признати, що велику ролю в піднесенні освітнього рівня духовенства відіграло «Студіум Рутенум», яке повстало при Львівськім університеті в 1787 р. Випускники цих закладів були, можна сказати, піонерами в ширенні освіти серед народу, що в свою чергу підносило його національну і громадську свідомість. До найзаслуженіших діячів на цій ниві слід віднести перемишльського єпископа Івана Снігурського. В цій великій справі — поширенні народної освіти і утвердженні національної свідомости — владиці до помочі були крилошани перемишльської капітули Іван Лаврівський та Іван Могильницький. Праця спорилася і вже 1832 року в згаданих вище 697 парафіях перемишльської єпархії було 385 парафіяльних, 24 — тривіяльні і 2 головні школи. Ще будучи парохом церкви св. Варвари у Відні, о. І. Снігурський вступив до першого в Галичині т-ва Галицьких і Духовних Греко-католицького обряду, яке заснував у Перемишлі неструджений і енергійний працівник і організатор народної освіти о. І. Могильницький. Він був інспектором парафіяльних шкіл, для котрих склав Катехизм (1815) і Буквар (1816) і, власне, створене ним згадане т-во мало на меті зібрати якнайбільше людей, головно парохів, які би взяли під свій контроль і опіку справи народної освіти. Рекомендуючи пароха церкви св. Варвари у Відні Івана Снігурського до т-ва Ів. Могильницький представив його як доброго знавця «руської» мови і граматики, що було необхідне при видаванні шкільних підручників, на підставі яких учні удосконалювали б знання рідної мови, а тим самим могли б краще розуміти літературні твори, писані на цій мові, виповідатися в ній. Статут т-ва складений по латині (Societas Presbyterorum Ritus Greko-catolici) був затверджений декретом віденських властей і за підмогою та запорукою перемишльського владики успішно почала розвиватися статутна праця над піднесенням освіти і релігійности населення. Тут варто пригадати, що загал тодішнього малоосвіченого греко-католицького духовенства, головно його старша генерація, була слабо усвідомлена в справах свого обряду, не розуміла його красоти і символічного змісту, церковних відправ. Досить того, що навіть в перемишльській катедрі проповіді виголошувалися по-польськи, а по сільських церквах їх майже не було. Студіюючи у Відні Ів. Снігурський здобув не лиш високу богословську науку на столичнім ун-ті, але також значно розширив свої знання про східний церковний обряд. Обнявши епархіяльну владу в Перемишлі, він почав віднов­лювати занедбані церковні традиції, беручи за взір церкву св. Варвари, включно з проповідями, які ще з кінця 18 ст. виголошувалися тут по-українськи тодішнім парохом Єронімом Стрілецьким ЧСВВ а потім його наступниками Іваном Ольшавським, Петром Паславським та, врешті, Іваном Снігурським. Впроваджуючи чи. властиво, відновлюючи цей звичай в Перемишлі та й в цілій єпархії владика мусів побороти певний опір та інерцію старого духовенства, що було констерноване такими «нововведеннями». Але ця практика підносила авторитет рідної мови в очах її носіїв, т.зв. вірних Грекокат. Церкви. Для підготовки кадрів, які могли б реалізувати програму владики по піднесенні національної самосвідомости парафіян і упорядкування церковного життя владика в 1818 р. відкриває т.зв. Інститут Дяків і Учителів (Institum Cantorum et Magistrorum Scholae). В тому ж таки році статут Інституту був затверджений цісарем. Інститут, в якому що року навчалося 24 слухачів утримувався коштом єпископа і з пожертв парохів. Пізніше робилися також певні відчислення від доходів з парафіяльних нерухомостей в Перемишлі і с. Новосілки. В Інституті викладали релігію, мови — церковнослов’янську, руську (українську), німецьку і польську, а також церковний спів, каліграфію, аритметику і логіку. Випускники цього закладу, будучи учителями парафіяльних шкіл і церковними дяками, за прикладом свого владики багато старань докладали до піднесення загального культурного рівня своїх співгромадян та їх самосвідомости. Завдяки особі єп. Снігурського, Перемишль стався «модним» і заманливим для людей духовного сану і світських, які, поступаючи за духом часу, шукали можливостей для праці для народного добра. Тому круг однодумців і співпрацівників єпископа з кожним роком розширювався. В 1820 р. до Перемишля перейшов зі Львова ректор Генеральної Духовної Семінарії Іван Лаврівський, якому надано титул крилошанина і запропоновано викладати в Ін-ті Дяків і Учителів. Крім того, І. Лаврівський викладав у латинській семінарії, згодом був обраний членом Краківської Академії Наук і багато працював на літературній ниві, збагативши наше красне письменство перекладами з інших мов і своїми творами. В році 1836 єпископ назначив його головним інспектором парафіяльних шкіл. В тому часі ним був написаний підручник методики для учителів, що навчали в цих школах. В 1825 р. покінчивши богословські науки в Відні, приїхав у Перемишль і молодий енергійний о. Йосиф Левицький, пізніше добрий публіцист і мовознавець, якому єпископ відразу поручив працю над упорядкуванням обряду в катедрі, подаючи за взір церкву св. Варвари у Відні. О. Левицький, що мав широкі знання з богословії та гуманітарних наук блискуче справився з цим завданням. Він також удосконалив церковний спів під час урочистих відправ. Після закінчення університетських студій у Львові, до Перемишля прибув о. Йосиф Лозинський, автор знаної серед фолкльористів праці «Рускоє весілє», «Граматики руського язика», багатьох брошур і полемічних творів на суспільно-економічні теми. В оточенні перемишльського владики був також о. Антін Добрянський, автор підручника з граматики старослов’янської мови та численних публікацій на історичні теми, зокрема з історії Перемишля. Очевидно, що для так широко закроєної праці в царині народної освіти треба було подбати про видавничу базу. Така нагода трапилася єпископові в 1828 р. Він відкупив цілу друкарню у вдови померлого польського друкаря і скоро урухомив її. Друкувалися не тільки церковні книжки, але й світські. Першим керівником друкарні був назначений о. Й. Левицький, котрий вистарався про кириличні черенки, якими друкували, в першу чергу, шкільні підручники і молитовники. В перемишльській друкарні були надруковані «Азбука і абецадло» М. Шашкевича, згадане «Рускоє весілє», коштом єпископа був прекрасно виданий великого формату «Служебник сиріч Літурґікон», а крім того ціла серія польських книжок. Навіть Яків Головацький, що гостював якось у владики, одержав від нього 50 гульденів на покриття коштів приготування до друку зібраних ним пісень; їх збирався видати єпископ у своїй друкарні. Величезні заслуги перед Церквою і українською культурою має єп. Снігурський в розвитку музичної освіти і богослужбового співу. За його старанням в Перемишлі була заснована школа хорального співу, до якої були запрошені чеські музиканти, зокрема Алоіз Нанке, Франц Лоренц, Вікентій Єрсави та ін. Тут вперше після Відня почали виконуватися твори Д. Бортнянського, з якими І. Снігурський познайомився ще в церкві св. Варвари. Як подають тогочасні джерела, школа мала характер консерваторії, а катедральний хор, складений з учнів цього музичного закладу дорівнював вимогам оперного співу. До речі, з цієї школи вийшли перші галицькі композитори Іван Лаврівський, Михайло Вербицький, пізніше Віктор Матюк – всі греко-католицькі священики. Звідси розповсюджувався багатоголосий церковний спів не тільки в Галичині, але й на Закарпатті та Буковиі. Власне, семінаристи, що перенеслися в 30-их pp. 19 ст. з перемишльської до львівської духовної семінарії, значно оживили музичне життя серед української громади Львова. Справами церковного хорового співу цікавилися не тільки перемишльські українці. Бо навіть дочки міського старости поляка Вінклера, також капітана австрійського військового гарнізону Шенка на великодній відправі 1829 р. приймали участь в хорі як солістки, чим викликали загальне захоплення присутніх на святочній літургії. Успіхи перемишльського катедрального хору мали величезний вплив на розповсюдження хоральних співів по інших греко-католицьких єпархіях, зокрема львівській. Єпископ Снігурський постійно дбав про розвиток українського шкільництва і був сумлінним опікуном студіюючої молоді. Від 1817 до 1847 pp. він виконував обов’язки директора Філософічного і Богословського закладу, що постав в Перемишлі розпорядженням цісаря Франца І на просьбу перемишлян. Для допомоги бідним студентам єпископ заснував брацтво св. Миколая, яке, крім того, дбало про удержання в порядку церков та історичних пам’яток (воно, до речі, і нині існує). Крім інших доброчинних актів єпископа належить згадати також створений ним перший в Галичині Фонд Вдів і Сиріт (1840 p.), що опікувався священичими вдовами і сиротами.

До речі, домашній капелян і біограф владики о. Ю. Желехівський, що завжди супроводжував єпископа в усіх його подорожах, докладно описує народні торжества з нагоди посвячення владикою (він тоді повертався з відпочинку в Страшевичах) новозбудованої церкви Успенія Пресвятої Богородиці в Хирові та демарш, який вчинили присутні на консекраційних урочистостях польські священики з приводу виголошення о. Антонієм Добрянським оказійної проповіді «по-руськи». За то цей нечуваний до того факт, доконаний за розпорядженням владики, викликав еуфоричний ентузіязм народу, що розтягнув перше храмове свято майже на три дні. Ця подія, пов’язана з іменем єп. І. Снігурського, заслуговує окремої статті. Бо й парафія хирівської Успенської церкви також нараховує вже 150 літ від свого освячення.

Про жертвенність владики свідчить його Заповіт, згідно з яким увесь його маєток переходив у власність перемишльської капітули. Великі суми грошей призначалися на цілі доброчинні: для вдів і сиріт, для брацтва св. Миколая, для слуг і підданих, яким до того дарував їх задавнені довги. Сума з 5000 з.р. була призначена для студіюючої молоді, велика сума завіщалася на оплату учителів української мови, літератури, співу, музики та на оплату хористів катедрального хору. 200 з.р. завішалося роздати бідним під час його похорону, причому зазначалося, що без різниці конфесійної приналежності. Помер єпископ Іван Снігурський 24.09.1847 р. Поховано його на громадському цвинтарі коло церкви Благовіщення, бо бажав собі вічного спочинку серед своїх вірних. В сумних погребальних церемоніях взяло участь більше 100 священиків, українських і польських, з єпископом латинським на чолі, а також найближча родина покійного, інтелігенція, урядники різних урядів і незліченні маси народу. Похід замикала велика група перемишльських жидів на чолі з рабіном, що в урочистому облаченні йшов з Торою. Всі ізраеліти були також зодягнені в святочні сабашові вбрання. Вони зупинилися перед входом на цвинтар і чекали аж закінчиться чин погребенія цього праведника. По ліквідації згаданого цвинтаря забуто про місце захоронення цього великого мужа Церкви і Нації. Аж в 50-ту річницю його праведної кончини 1897 р. була віднайдена могила і тлінні останки перенесено в крипту перемишльської греко-католицької катедри Івана Хрестителя. Там вона зберігалася аж до недавна, аж поки катедра в скандальний спосіб була забрана польськими монахами кармелітами. Чи є вона там нині — ніхто не знає, бо до катедри українці не мають доступу. Може тепер, з нагоди 150-ої річниці його смерти наші церковні й урядові чинники поцікавляться долею мощів цього праведника і жертовного працівника на ниві духовного відродження українців Перемишльської землі й вшанують пам’ять його згідно з нашими національними традиціями.

О. Юстин Желехівський так пише про нього: «Вже та обставина, що ще в той час, коли між руською (читай українською) інтелігенцією руська мова не була ще взагалі вживана, то в його палаті мова руська була домашньою, а з кліром офіціяльною, свідчить беззастережно о його щиро руській душі і о руськім серці. Хто тільки з світської інтелігенції руської признавався до свого обряду, був йому милим другом… Всякий прояв руського духа… наповняв єпископа Іоанна сердечною радістю…». Це дуже важне свідчення в користь перемишльського владики, коли згадаємо, яка антируська (якщо ходить про мову) була тодішня святоюрська «консерва». Доля «Русалки Дністрової» підтверджує вищесказане. Можна сказати без всяких застережень, що саме завдяки таким небагатьом на той час людям, яким був єпископ Іван Снігурський, Перемишль став єдиним осередком в Галичині, де розвивалася українська духовість. Тут жили і працювали для добра свого народу найвизначніші свідомі українці: І. Могильницький, І. Снігурський, І. Лаврівський, Й. Лозинський та ін. В тих часах український Перемишль взорувався на віденський осередок, який існував при церкві св. Варвари. Львів, як адміністративна і політична столиця тодішньої Галичини тільки після «Весни народів» перебирає ініціятиву від Перемишля в розвитку української громадсько-політичної, науково-історичної та літературної думки.

Свої добре налагоджені зв’язки з цісарським двором владика часто використовував для добра вірних ГКЦеркви не тільки перемишльської єпархії. Складаючи подячну візиту цісареви Фердинандови І за присвоєння йому почесного титулу «його превосходительство», яке, як правило, належалося тільки митрополитам, Його Превосходительство єп. Іван Снігурський добився у монарха дозволу на відкриття у Перемишлі IV-гo року семінарії (1845 p.), а починаючи з 1847 р. у ц.к. війську, в якому служило багато галичан, було введено інституцію полкових греко-католицьких капелянів для цілої львівської митрополії. Отже, 1997 р. це також 150-та річниця офіціяльного, сказати б, державного греко-католицького військового капелянства, установленого й затвердженого найвищими урядовими чинниками Австро-Угорської імперії, до якої входили тоді західно-українські землі. Отже, як бачимо, всі згадані тут 150-ті річниці є пов’язані з іменем єп. І. Снігурського.

Ну, і на закінчення, як звичайно, кілька думок з приводу. Трудно сказати, чому саме так широкоформатна особа церковного, громадського й просвітницького діяча, яким був єп. Іван Снігурський, нині призабута й мало спопуляризована. Тимчасом, це був чоловік, діяння і заслуги якого йдуть в порівнянні хіба що з митрополитом Андреєм (враховуючи, звичайно, часові та й ін. обставини). Беручи до уваги ті великі заслуги перед нашою Церквою і нашою культурою, оцінивши належно його великі християнські чесноти, переконуємося, що був це муж «велій і правий» наділений Провидінням великою харизмою. Такі харизматики ще за життя стають добрим прикладом до наслідування, а по смерті — блаженними. Цього року минає 150-та річниця успіння нашого великого праведника. Щось не чуємо наразі голосів, які б говорили про те, як збирається відзначити цю дату його єпархіяльна столиця і ціла наша Церква. Маймо, однак, надію, що якісь урочистості таки відбудуться у Львові, Перемишлі, Самборі, ба навіть і в такому селі як Страшевичі чи Хирові, де часто любив перебувати владика. І найважніше. Може при цій нагоді варто замислитися нашим церковним властям над тим, аби розпочати збір необхідних документів для оголошення історичного беатифікаційного процесу. Адже необхідних документів і всяких свідчень його сучасників є багато. Є, а властиво треба віднайти, його мощі, є навіть його прекрасний портрет. Все це знаходиться в архівах і в Музею Перемишльської землі. (До речі, тут зберігаються портрети єпископського ряду перемиських владик, які варто було б видати окремим альбомом). Знаємо, що такі справи є в компетенції правлячого архієрея. Згідно з існуючими правилами беатифікаційний процес можна розпочати в місці смерти, так би мовити, кандидата в блаженні. Щоб заохотити або й спонукати нашу церковну й інтелектуальну еліту до цього святого діла варто приглянутися, що роблять сусіди в цьому напрямі для свого добра й возвеличення своєї Церкви. Подивімся, як обставили себе (в добрім значенні цього слова) національними святими і блаженними поляки. Тут і Максимілян Кольбе, і Марцеліна Даровська, і багато бувших засновників і засновниць різних монаших чинів та згромаджень. Вже поданий до Риму повний комплект необхідних для беатифікації матеріялів на архєп. Більчевського, триває процес кард. Ґльонда, ба навіть ведеться серед вірних розмова, що після зобов’язуючого п’ятилітнього терміну від смерти бувшого пароха латинської катедри, а потім єп. помічника львівського Рафала Керніцкого також розпочнеться його беатифікаційний процес. А в нас? Триває довжелезні десятиліття процес Слуги Божого митр. Андрея і кінця цьому не видно (не тільки з вини Ватикану). Закінчується процес сестри Йосафати Гордашевської, оголошено процеси на наших мучеників за віру єп. єп. Григорія, Николая і Теодора та й, здається, все. Тому маємо наразі лиш одного греко-католицького святого — Йосафата. То може, обходячи урочисто 150-ту річницю від дня праведної кончини єп. перемишльського Іоанна Снігурського застановимося над порушеними тут питаннями? Приклад сусідів нехай буде для нас доброю наукою.

Вчитися чогось доброго й пожиточного від тих, що мають великий досвід і значні здобутки в конкретних справах не є ні встидом, ні приниженням. До цього колись заохочував нас Шевченко.

Вищеназваний біограф владики, описуючи його добрі вчинки, часто цитує псальмопівця, кажучи: «В пам’ять вічную будет праведник: і от слуха зла не убоітся». Поминаючи ім’я єп. Іоанна Снігурського в 150-ті роковини його смерти, будемо жити надією, що «ім’я єго во святих водворится». Тоді, наслідуючи псальмопівця, зможемо сказати: «Возвеличил єсть Господь сотворити с нами: бихом веселящеся».

Іван Гречко
Клюб ГКІ «Однова», Львів

Примітка: Ширше зацікавлених особою та діяннями єп. І. Снігурського відсилаємо до таких першоджерел:

  1. ЕУ, т. 8.
  2. о. Іосифь Лозинскій, «Житье Іоанна Снігурського», Львов, 1851.
  3. «Іоанн Снігурскій, єго жизнь і діятельность в Галицкой Руси. Сочиненіє Юстина Желеховского», Львов, 1894.
  4. Jan Kozik, «Ukrainski ruch narodowy w Galicji w latach 1830-1848», Kraków, 1973.
  5. «Polska-Ukraina — 1000 lat sąsiedztwa», Przemysl, 1996, стор. 165-176 (дуже добра історична розвідка українського історика в Польщі Стефана Заброварного п.н. «Dzielo biskupa Jana Snigurskiego».
  6. Франко, т. 27, Київ, 1980.
  7. Leopold Hauser, «Monografia miasta Przemyśla», Przemysl, 1883.

Просвітницька діяльність Івана Снігурського

До 150-річчя з дня смерти єпископа

В історії української культури маємо чимало діячів, чия просвітницька діяльність щедро прислужилася рідному народові, сприяла національному пробудженню і відродженню духовности. Серед них перемишльський єпископ Іван Снігурський — життя і сподвижницька праця якого потребують нині правдивішого висвітлення і справедливої оцінки.

Основні етапи діяльности І. Снігурського висвітлені в біографії, популярно викладеній о. Наумовичем, а також Й. Левицьким (1851 p.).

Іван Снігурський (1784-1847) походить зі священичої сім’ї (батько був парохом в с. Берестяни Самбірського повіту), вчився у Самбірській гімназії, потім у Львові й Відні на богословському відділі. З 1813 р. — священик церкви св. Варвари у Відні, далі професор богословія у Віденському університеті, а з 1817 р. — декан богословського відділу цього ж навчального закладу. У 1918 р. став єпископом у Перемишлі і вся його наступна діяльність тісно пов’язується з цим містом.

В тогочасному духовному житті українського народу єдиним джерелом наснаги і поступу була церква. Маючи в серці любов й співчуття до рідного покривдженого народу, І. Снігурський поринає в жертовну працю для його добра.

Йому належить ідея започаткування й організації професійного співу в Перемишлі. Мріяв про створення хору, навколо якого мала б згуртуватись найздібніша молодь.

Зауважимо, що на початку 19 сторіччя в Галичині не було жодного хорового колективу. Спів культивувався в церкві і провадився одноголосно, рідко на два голоси зі слуху. Перший голос завжди виконував мелодію, а другий вторував йому в терцію чи сексту.

Думка про організацію хору в Перемишлі зародилася в І. Снігурського ще в 1809 p., коли при греко-католицькій церкві св. Варвари у Відні він почув хор, співом якого дуже захопився. Прибувши до Перемишля, приступив до втілення своєї мрії. Організацію хору було доручено Й. Левицькому — професору богословія, автору ряду праць з літератури, граматики, музики. В 1828 р. Й. Левицьким були замовлені з Петербургу духовні твори Д. Бортнянського, М. Березовського (власне з цього часу говоримо про нотозбірню при Перемишльській співочій школі, бо ноти з Петербургу надходили постійно). На посаду керівника хору був запрошений Вінкент Курянський — органіст, який знав чотири вокальні ключі, грав на скрипці, добре співав. Першими співаками хору були молоді люди, які знаходились в єпископському палаці. Щодо їх кількости, то сучасники подають різні дані. Й. Левицький називає Михайла і Влодислава Вербицьких, Олексу Осику, Матвія Пиньковського, Івана Абрамика, Юрка Чижевича та Івана Кордасевича (Й. Левицький. Історія введенія музикального пенія в Перемишлі. —Перемишлянин. Місяцеслов на год 1853. С. 86). І. Сенкевич, крім вище згаданих, подає й себе, як сопрана-соліста хору (І. Сенкевич. Начало нотного пения в Галицкой Руси. — Беседа. No 1, 1880. —С. 46). М. Вербицький зазначає, що спочатку в хорі були чотири співаки (М. Вербицький. О пінію музикальном. — Галичанин. — Кн. 1. — Вип. 2, 1863). В хорі виділився студент філософії Перемишльського ліцею Яків Неронович, який, отримавши основи нотної грамоти, сам почав диригувати хором.

«Була це перша спроба мистецького співу в Галичині. Спів був, правда, невиглажений і потребував очищення, але він, як новонароджене дитя, зростав, кріпився і дожидав кращих часів, більших сил і кращого керівника», — писав М. Вербицький.

Оскільки на часі була заміна керівника хору, перемишльський староста Вінклер представив І. Снігурському прекрасного музиканта, чеха Алоїза Нанке. На утримання хору і диригента єпископ купив будинок т. зв. «Старий Циркул» і призначив доходи з с. Новосілки. Матеріяльне забезпечення школи повинно було сприяти не тільки утриманню 24 співаків, які, крім шкільних предметів, вивчали музичний спів, приймали участь в богослужіннях, а найголовніше — по виході зі школи випускники повинні були «…розповсюджувати науку співу по містах і селах» (Слово. — Ч. 50, 1886. — С. 2).

Хористам виплачувалась стипендія (окремі призначення були для учнів ін. навчальних закладів, особлива плата призначалась басам). А. Нанке, будучи здібним і наполегливим, вивчив дух руської церкви, а хорову справу підняв на небувалу висоту. Музичний спів так захопив і зацікавив городян, що в катедральний собор потягнулась вся перемишльська знать, поляки і німці записувались в школу й приймали участь в богослуженнях. «В Перемишлі зародився такий ентузіязм, що єпископ Снігурський наказав навчати музичного співу навіть своїх слуг» (Слово. — Ч. 50, 1886. — С. 1).

Маючи добрий матеріял, А. Нанке «… в короткому часі поставив хор такий чистий, що кра­щого не можна було й бажати» (М. Вербицький. О пінію музикальном).

Оскільки праця в школі та хорі набула великого розмаху, потрібен був ще один вчитель. Ним став Вікент Серсавій, який співпрацював з А. Нанке так: «В. Серсавій учив початківців і підготовляв, а А. Нанке завершував діло» (М. Вербицький. О пінію музикальном). А. Нанке навчав хористів гри на різних музичних інструментах, давав лекції з гармонії (напр., М. Вербицькому), довершував інтерпретацію виконуваних творів. Організаційні та адміністративні функції продовжував виконувати Й. Лeвицький, а мистецьким наставником залишався А. Нанке. Після смерти А. Нанке (1834), В. Серсавій став головним диригентом та вчителем хору, а також навчав співу в дяко-учительській школі (заснована в 1818 p.), ще існувала паралельно з співочою школою і катедральним хором. Про хоровий спів, коли В. Серсавію належала провідна роля в музичному житті Перемишля (як раніше А. Нанке), згадують сучасники: «Хор не був уже такий, як за часів Нанке, але все ще захоплював усіх своїм звучним та гармонійним співом і викликав почуття побожносте в серцях вірних (І. Желехівський. Автобіографія, 1909. — С. 139).

Протягом 1834-35 pp. Перемишльська школа дала багато фахівців хорового мистецтва, які, переїжджаючи на вищі студії в інші міста, несли з собою запал мистецького співу в практичне життя, активно сприяли зародженню професійного хорового мистецтва в Галичині.

По смерті В. Серсавія (1835 р.) посаду диригента й учителя в Перемишльській школі зайняв Людвик Седляк — також чех, який значно вирізнявся за музикальністю від своїх попередників. Хор почав занепадати, втрачати славу.

Отже, розвиток музичного співу в Галичині починається з 1818 p., коли І. Снігурський відкриває при Перемишльському соборі заклад для півчих дяковчителів, щоб розповсюджувати музичне мистецтво, нести музичні знання, засновувати хори при церквах. Перемишльська співоча школа і хор мали великий вплив на відродження української музики, відіграли велику ролю у підготовці перших галицьких композиторів М. Вербицького та І. Лаврівського.

Та це лише одна із великих заслуг І. Снігурського. Можливо, доленосну ролю відіграв І. Снігурський у вихованні та становленні М. Вербицького. «Уже 1825 р. умер батько… і залишив двох синів Михайла та Володислава. Тоді покинені сироти забрав до себе єпископ Снігурський» (І. Воробкевич. Михаїл Вербицький. — Календар «Просвіти». — Львів, 1884). Саме в Перемишльській хоровій школі М. Вербицький здобув теоретичні знання, які визначили професійні засади майбутнього композитора.

Велику увагу І. Снігурський приділяв освітнім закладам. Заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, дібрав здібних вчителів. «В Перемишлі він (митрополит Михайло Левицький. — І. Б.) з єпископом І. Снігурським заснував інститут для підготовки дяків, які одночасно були диригентами церковних хорів і вели церковні школи» (Кость П. Історія української церкви. — Львів, 1992. — С. 120). Викладання тут велося українською мовою, це була перша українська школа в Галичині. Її завданням була підготовка кадрів для духовного відродження української нації.

Для потреб школи І. Снігурський в 1829 р. купив друкарню, де українською мовою видавались підручники для церков і шкіл: букварі, збірники, катехизми та ін. У С. Шаха читаємо: «Приятель М. Шашкевича Я. Головацький привіз до Перемишля палку статтю М. Шашкевича п. н. «Азбука і абецадло», де її о. Й. Левицький в 1836 р. за фінансовою допомогою єпископа І. Снігурського видав окремою брошурою в новооснованій єпископській друкарні в З тис. примірниках і розіслав її до видніших людей в краю» (С. Шах. У 150-ліття уродин о. Маркіяна Шашкевича. — Мюнхен: Християнський голос, 1961. С. 19). Тут були видані «Руськое весілє» — фолкльорна збірка Й. Лозинського (1835 р.) та «Скит Манявський» —поема А. Могильницького (1852 p.).

«Коло єпископа Івана Снігурського в Перемишлі згуртувався в 20-30 pp. цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йосиф Левицький, автор граматики української мови (1834), Йосип Лозинський, етнограф і філолог, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші» (Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Т. 2. —Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — С. 301). Це був гурток перших українських вчених і письменників (серед відомих людей гуртка назвемо ще І. Могильницького), які досліджували українську мову, працювали над підручниками, статтями.

Як меценат української культури, Іван Снігурський заклав перші підвалини в справі поширення загальної освіти народу, і музичної зокрема. Зерна, засіяні єпископом, знайшли благодатний грунт на ниві плекання любови до рідної мови і пісні, української книжки, пробудження національної свідомости і це був місток до відродження української культури сьогодні.

Владика Йосафат Коциловський

(До 120-ліття народження та 50-ліття мученицької смерти
Ісповідника Віри, Сина 
Лемківської землі)

В тяжкі часи польської окупації Західної України (1919-1939), перемишльський греко-католицький єпископ Йосафат Коциловський користувався пошаною й авторитетом серед вірних і громадянства за його принципову оборону віри й обряду та прав українського народу перед свавіллям державної та римо-католицької церковної влади. Галицьким старожилам пригадується маєстатична, патріярхальна постать владики Йосафата з довгою, сивою бородою. Місце його осідку, древній Перемишль був фактично для українців другою столицею Галичини, містом, яке мало довгу, славну історію, велику культурну традицію, а в новіші часи було осередком українського національного відродження. Перемишль називали західним бастіоном України. Перемишльське християнство східного обряду є найстарше в Україні, а єпископство там засновано вже при кінці IX століття. В новіші часи, Перемишль був осідком таких визначних попередників владики Йосафата: Атанасій Шептицький, Максиміліян Рилло, Антін Ангелович, Михайло Левицький, Іван Снігурський, Григорій Яхимович, Йосиф Сембратович, Юліян Пелеш і Константин Чехович.

Йосиф (Йосафат) Коциловський народився в 1876 році, в селі Пакошівка на Сяніччині, в східній Лемківщині. Протягом всього життя був палким українським патріотом і противником москофільства, яке було закорінене в його сторонах. Говорили про нього, що він є українець з крови й душі.

Замолоду Йосиф Коциловський студіював право у львівському університеті. Служив в австрійській армії, при артилерії, дослужившись до ступеня лейтенанта. Студіював теологію в Римі, де став редактором журналу «Записки питомців руської Колегії в Римі». Був бібліотекарем в Колегії і префектом питомців. Докторат з філософії одержав в 1903 році, а з богословії в 1907 році. Тоді був висвячений на священика.

По поверненню до Галичини, став о. Коциловський професором догматики в духовній семінарії в Станиславові (1907-1911), де був також заступником ректора. В 1911 році вступив до чину отців Василіян і перебував у Святомиколаївському манастирі в Крехові. (Це є місцевість коло Жовкви. Манастир був положений в лісистій, горбовинній і романтичній околиці галицького Розточчя). Тоді Йосиф Коциловський прийняв чернече ім’я Йосафат. В 1913 році він склав монаші обіти і почав викладати богословію у василіянському манастирі в Лаврові. (Цей Святоонуфріївський манастир був положений у горішній течії Дністра, на лінії Турка-Самбір, на галицькому підгір’ї. Оснував цю старинну обитель князь Лев Данилович).

У воєнні роки 1915-1916 о. Коциловський був ректором духовної семінарії в Кромерижі на Моравії, основаній для питомців з Галичини, які втекли перед російськими військами.

В 1917 році отець Йосафат, після смерти владики Константина Чеховича, був призначений перемишльським єпископом. Це були часи Першої світової війни, під час якої наша Церква багато натерпілася від австрійської адміністрації, яка була в руках польських шовіністів, і від мадярських погромників. Багато людей, між ними священиків, було розстріляно, або запроторено до концентраційного табору в Талергофі під закидом москофільства. В тій кампанії через польські доноси, потерпіли також свідомі українці. Москалі, які здобули Перемишль в 1915 році, після довгої облоги, в свою чергу, переслідували владику Константина Чеховича в антиуніятській кампанії. Старий владика помер.

ДІЯЛЬНІСТЬ НОВОГО ВЛАДИКИ

Після свого призначення на перемишльський престіл єп. Йосафат Коциловський працював у чотирьох напрямках:

  1. Притягав світських людей до апостольської співпраці з духовенством.
  2. Захищав український народ перед навальним натиском польонізації.
  3. Розвинув доброчинну діяльність.
  4. Боровся з москофільством.

Владика Йосафат зорганізував «Перемиську Епархіяльну Поміч», товариство, яке дбало про сироти, відбудову церков, організувало місії, видавало релігійні книжки й часописи. В 1939 році ця організація розпоряджала значними, на галицькі обставини, фондами й посілостями (нафтовими полями).

Польська влада, від початку окупації Перемишля, ставилася неприхильно до Владики Коциловського. В часи польсько-української війни, польські офіцери робили часті ревізії в єпископській палаті, здемолювали каплицю і непристойно лаялись.

Після закріплення польської влади, польонізаційний наступ набрав чимраз більшої інтенсивності. Польський тиск був найбільше напружений на окраїнних теренах перемишльської дієцезії. Там організовано гуртки «шляхти заґродової», позбавлено українців права мати працю в уряді, агресивно перетягувано греко-католицьких вірних на латинський обряд, мобілізуючи до тої акції римо-католицький клір.

Найбільшим ударом було відлучення Лемківщини в 1934-1935 роках від перемишльської єпархії і створення окремої Апостольської Адміністрації Лемківщини. Тоді відокремлено від Перемишля дев’ять деканатів: Буківський, Горлицький, Грибівський, Динівський, Дуклянський, Короснянський, Мушинський, Риманівський і Сяніцький. Ця адміністратура, з осідком в Риманові, була керована священиками москофілами, по черзі: Василем Масцюхом, Іваном Полянським і Яковом Медвецьким. Щойно під час Другої світової війни завідував нею свідомий українець о. Олександер Малиновський (1940-1944), з осідком в Сяноці. В плянах польського уряду, можна їх назвати диявольськими, з якими солідаризувався Ватикан, була повна польонізація Лемківщини. Поляки підтримували москофільство, як противагу до українського руху, який тоді набирав розмаху на Лемківщині. Москофільство було перехідною стадією до повного ополячення. До ліквідації українства на Лемківщині не дійшло, тому, бо там вже було багато свідомих священиків, яких раніше призначив владика Йосафат Коциловський. Також перешкодила цим плянам війна та упадок Польщі в 1939 році.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВЛАДИКИ ЙОСАФАТА НА ЦЕРКОВНОМУ ПОЛІ

Великий будинок грекокатолицької семінарії в Перемишлі збудовано ще за австрійських часів в 1912-1914 роках. Посвячено його щойно 13 грудня

1921 року. Навчання проходило через чотири роки, а від 1930 року поширено його до п’ять років. Владика Коциловський дбав, щоб студії стояли на високому рівні і, щоб виховувати відданих і побожних священиків. Впровадження целібату в 1924-1925 роках спричинило конфлікт між владикою і громадянством. Він був ліквідований аж під час війни, коли 23 вересня 1942 року, у 25-ліття єпископства представники громади, включаючи критиків владики Йосафата, дали йому велике признання за його працю.

Богослови Перемишльської духовної семінарії заложили «Научне Товариство Богословів», яке видало в 1937 році «Ювілейний альманах українських католицьких богословів Перемишльської єпархії».

Владика Коциловський дбав про розвиток монаших чинів, Сестер Служебниць і Сестер Василіянок, які провадили школи, захоронки й дитячі садки. Він заснував новий жіночий чин, Згромадження Святого Йосифа. Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії вели 34 сиротинців для 2000 дітей, а Сестри Святого Йосифа 14 сиротинців з 850 дітьми. Сестри Василіянки мали дві гімназії для дівчат в Дрогобичі та Яворові. Велику місійну працю розгорнули Отці Василіяни. Вони мали кілька великих манастирів на території Перемишльської єпархії.

Владика Йосафат часто відвідував парафії і дуже успішно проповідав до народу. Поборював сектанство, яке ширилося серед селян. Величаві були свята Йордану в Перемишлі з участю владик Йосафата Коциловського й Григорія Лакоти. Про це пише і має фотографії в своїх знаменитих споминах отець Степан Дзюбина («І стверди діло рук наших», Видавництво «Український Архів», Варшава 1995). Він згадує, що семінарійний хор, який співав під час йорданських відправ, був найкращий хор в Перемишлі. За йорданською процесією тягнувся, майже, ввесь Перемишль.

Єп. Коциловський організував Марійські дружини молоді, дбав, щоб реколекції були влаштовані по українських середніх школах. Видавано релігійні книжки й молитовники, які були поширені не тільки в Галичині, але й в Америці, Канаді й Бразилії. Від 1928 року виходив єпархіяльний часопис «Бескид», який пізніше називався «Український Бескид». Виходив також квартальник «Перемиські Епархіяльні Відомості». Розвинув владика працю Католицької Акції і влаштував курси цієї організації для священиків у 1934 році.

ВІДНОШЕННЯ ДО ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ

В міжвоєнні часи сидів на престолі Святого Петра в Римі папа Пій XI, фанатичний польонофіл, для якого поляки, польська влада й польська католицька ієрархія не могли робити чогось злого чи несправедливого. Таке становище Ватикану й папи робило життя для наших владик нестерпним. Назагал, становище грекокатолицької Церкви в Галичині, під час польського панування було тяжке.

Поляки й польська влада особливо не любили перемишльського владики Йосафата Коциловського за його принципову поставу як українця і за його оборону українських інтересів. Статті в епархіяльній газеті «Український Бескид» були часто сконфісковані. Заборонено видавати молитовник за включення пісні «Боже Великий Єдиний». Польська поліція в 1919 році була ув’язнила крилошанина Константина Богачевського. пізнішого митрополита Філядельфійського, за оборону прав українського народу й брутально з ним поводилася. Владика Йосафат протестував, звернувся до нунція у Варшаві й вислав меморіял в цій справі до Ватикану. Пізніше, висилав протести до польського уряду та до Ватикану в справі пацифікації 1930 року. Вніс скаргу владика Йосафат до польського уряду в 1938 року в справі надужить польської державної влади.

Щоб захищати дітей від спольщення в місті Перемишлі, вели Сестри Служебниці шістьклясову школу на Засянні. На цьому передмісті працювали також отці Василіяни, які там мали манастир і збудували церкву. Польська влада заборонила збудувати отцям Василіянам величаву, простору церкву за проектом А. Лушпинського. Формальною причиною заборони була обставина, що ця церква заступила б вид на костел отців Салезіян. Тому довелося будувати меншу скромнішу церкву. Ввесь український Перемишль складав гроші на цю будову. Церкву Страдальної Матері Божої посвятив владика Йосафат Коциловський на свято Благовіщення 7 квітня 1935 року.

В боротьбі з москофільством, яке ще було сильне на західних окраїнах, владика Йосафат призначав в москофільські села священиків свідомих українців. Іменував українців членами перемишльської капітули.

ПЕРША БІЛЬШОВИЦЬКА й НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЇ

Зайнявши західноукраїнські землі в 1939 році, взялися і більшовики і до переслідувань Грекокатолицької Церкви. Границя була на річці Сян.

Правобережний Перемишль був на радянській стороні. Передмістя, Засяння осталося під німцями в Генеральнім Губернаторстві. Сов’єтська влада відібрала епархіяльні посілості. Владику Коциловського переслухували нібито за неплачення податків. При тому насміхалися з релігії. Владика відважно протестував проти надужить.

З приходом німців в 1941 році, владика Йосафат сподівався кращого їх відношення до Церкви як від атеїстичного більшовицького режиму. Однак, переконався, що гестапівці не є кращі від енкаведистів. Німці підозрівали владику, що він критично ставиться до їхньої влади і співчуває переслідуваним жидам. Владика відмовився написати пастирського листа зі закликом до співпраці українців з німцями. Через це йому заборонила німецька влада відбувати владичі візитації парафій.

ДРУГИЙ ПРИХІД БІЛЬШОВИКІВ І НОВА ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ

Червона армія здобула Перемишль 27 липня 1944 року. В 1945 році, на підставі договору, Перемишль передано Польщі. Українці на захід від лінії Керзона мали бути переселені до Радянського Союзу. Владика Йосафат Коциловський відмовився добровільно покидати Перемишль, своє історичне місце осідку, закріплене договорами з Ватиканом і урядами королівської Польщі, Австро-Угорщини й поверсальської Польщі.

Наслідком цієї відмови був арешт владики Йосафата польською поліцією 26 червня 1946 року. Арештовано також єпископа помічника Григорія Лакоту та багатьох священиків. Єпископську резиденцію з музейними пам’ятками, старими портретами й архівами пограбовано й здемольовано. Грекокатолицьку катедру й капітульні будинки перебрали польські монахи отці Кармеліти.

Єпископа Йосафата вивезли до концентраційного табору біля Львова, де вже були інші єпископи, священики й монахи. Пізніше, він перебував у тюрмі в Києві. Владика настоював, що він не є сов’єтським громадянином і, що радянські суди не мають права його судити. Хворого на запалення, його примістили в православному манастирі біля Києва. Він там помер від вибуху крови 17 листопада 1947 року. До кінця життя владика Йосафат Коциловський не заломився і був готовий терпіти та вмерти за вірність своїй Церкві й українському народові.

ЗАКІНЧЕННЯ

Владика Йосафат Коциловський, побіч митрополита Андрея Шептицького, належить до провідних діячів Галичини в першій половині нашого віку, не тільки на церковному, але також на громадському полі. Він поєднував глибоку віру з українським патріотизмом і своєю діяльністю лишив значну спадщину в історії Західної України. Його владича столиця Перемишль, з визначного українського національного центру, стала в теперішній Польщі символом польського шовінізму й українофобії.

Польща вийшла з Другої світової війни одною небагатьох реальних переможців. Вона дістала від Німеччини західні землі, які є економічно більше вартісні від втрачених регіонів Західної України й Західної Білорусі. Дістала великі центри: Ґданськ, Вроцлав, Щецін, Ополє. Дістала довге побережжя Балтику й індустріяльний Шлеськ. Але найважніший здобуток є поширення, тобто подвоєння польської етнографічної території, яка до 1939 року була відносно мала. Це була найбільша етнічна територіяльна експансія за всю історію польського народу. Можна вияснити чи виправдати, що ця експансія сталася коштом Німеччини. Німці напали на Польщу й хотіли її назавжди поневолити, або цілковито знищити. Але польська етнографічна територія поширилася також на схід коштом українців, які втратили Перемишль, Холм і Сянік, втратили Лемківщину, Холмщину і Підляшшя. Українців вигнано ніби за підтримку У ПА. Україна не була суб’єктом Другої світової війни, ніколи не завойовувала Польщі ані не збиралася цього робити. Українці по війні стали, без причини, покараним народом, тобто жертвою міжнародного цинізму і несправедливости. Такою жертвою був владика Йосафат Коциловський, який за все своє життя робив добро й любив свій нарід.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІЯЛИ:

  1. Петро Голинський, «Перемиські владики й духовенство в службі Церкви і народові», збірник «Перемишль, західний бастіон України», Перемиський видавничий комітет, 1961.
  2. Петро Ісаїв, «Історія перемиського єпископства східного обряду», Видавництво «Америка», Філядельфія, 1970.
  3. Михайло Ваврик, «По василіянських манастирях», Видавництво отців Василіян, Торонто 1958.