Іван Стах

Достойні Громадяни і Вірні Української Католицької Церкви!

Перед кількома днями Апостольська Делеґатура в ЗСА проголосила номінацію Отця Шамбеляна Івана Стаха на Єпископа-помічника Філядельфійської Архиєпархії. Це відбулося без відома й згоди Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви і його Голови Верховного Архиєпископа їх Блаженства Кир Йосифа Сліпого. Таким чином потоптано права нашої Помісної Церкви та знехтовано всіх наших Владик, членів Синоду.

Не маючи жадних застережень до особи Високопреподобного о. Номіната, спосіб номінації вважаємо неправильним і протизаконним. Засекреченість номінації перед законною владою нашої Помісної Церкви є замахом на Її права й самобутність. А притому реєстр протиукраїнських потягнень римської Курії за останні роки ось такий:

1. Виступи кардинала М. Фюрстенберґа проти Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви.
2. Заперечення кардиналом Є. Тіссераном прав нашої Церкви і національного імені нашого народу.
3. Фактичне визнання Апостольським Престолом римо-католицької зверхности над нашими єпархіями в Польщі і Чехословаччині.
4. Призначення неукраїнця адміністратором Пряшівської Єпархії.
5. Діялог /переговори/ з Московською Патріярхією і Совєтським урядом коштом нашої Церкви.
6. Заборона Східньої Конґреґації нашим Владикам визнавати постанови Архиєпископського Синоду.
7. Намагання створити у ЗСА Церкву «Візантійського Обряду» коштом відірвання американських єпархій від нашої Матірньої Церкви.
8. Мовчанка Апостольської Столиці про засуд Владики Кир Василя Величковського.
9. Номінація Філядельфійського Єпископа-помічника поза плечима нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.
10. Виступ Архиєпископа Августина Казаролі в Москві 24 лютого 1971.

Коли ми стоїмо сьогодні перед найновішим фактом зламання наших церковних законів і потоптання наших національних аспірацій – ми повинні з повною свідомістю відізватися листами й телеграмами передовсім до самого Достойного Номіната з проханням не прийняти його єпископських свячень від нікого іншого, а лише від Верховного Архиєпископа, і в другу чергу, запротестувати перед нашими Владиками проти їхнього мовчазливого зламання їхніх власних постанов, і включення у незаконний дивовижний «Бизантин-Слав Католік Райт».

Т-во за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви в ЗСА

Філядельфія, березень 1971.

Повищу заяву Товариства вислано до преси зараз чергового дня, по проголошенні номінації о. Івана Стаха єпископом-помічником Філядельфійської Архиєпархії. Це була перша реакція Товариства на явне й не перше вже порушення основних прав нашої Церкви і її Синоду Владик Римськими властями. Згідно з правом і традицією Східніх Церков, які їм привернено на II Ватиканському Соборі, номінування Єпископів – це прерогатива Патріярхальних або Архиєпископських Синодів тих Церков. У нашому випадку це право задержала собі Східня Конґреґація, яка; без уваги на постанови II Ватиканського Собору намагається й на дальше здійснювати його у нашій Церкві. Східня Конґреґація вже двічі пробувала номінувати для нас єпископів минулого року, і два рази не дійшло до здійснення цих спроб. Щойно тепер вдалося нашому Філядельфійському Митрополитові при помочі куріяльних монсіньйорів перевести цю номінацію спеціяльними дорогами. Тому, що поїздка Митрополита Сенишина до Риму була законспірована, його авдієнція у Святійшого Отця: не публікована як це звичайно повинно бути, а Отець Шамбелян Іван Стах достосувався до цього конспіративного способу й ще досі не скомунікувався в цій справі з Верховним Архиєпископом ані не виявив бажання поїхати до нього – цілий цей процес виявився підготованою змовою проти нашої Церкви, проти її Синоду, та проти волі широких мас вірних.

Станувши перед такою складною ситуацією Крайова Управа Товариства заініціювала декілька акцій прохань, насамперед до о. Івана Стаха, до наших Владик, щоб вони здержалися від уділення єпископських свячень аж до полагодження цієї справи із Синодом Українських Єпископів, та до громадської опінії мобілізуючи її на оборону належних нашій Церкві прав. Негайно вислано телеграми – до Святійшого Отця, до Владик, до о. Стаха та до Апостольського Делеґата у Вашінґтоні. У останнього Крайова Управа просила негайної авдієнції в справі номінації о. Стаха, але одержано відмовну відповідь. Листи до наших Владик в цій справі залишились без відповіді, а деякі були неприйняті й повернулися.

Через брак комунікації з Владиками делеґації Товариства не могли їх відвідати. Зате вже в перших днях березня ц. р. делеґації Товариства відбули розмови з о. Іваном Стахом, та з екзекутивами трьох братських союзів: Українського Народнього Союзу, Українського Робітничого Союзу та Провидіння. Розмови з проводами тих організацій вважалися корисними тому, що своєю питомою вагою вони могли були в цій ситуації успішно впливати на дальший розвиток подій. Братські організації мають у своїх руках пресу, більші матеріяльні засоби і близькість стосунків до Владик. Вони також є і господарями у центральних громадських організаціях. Хоч цим делегаціям не вдалося успішно заанґажувати ці сили, разом з їхніми засобами й можливостями, до акцій натиску на спрямування номінації о. Стаха через Синод Українських Єпископів, то принайменше вдалося їм витворити загальну атмосферу, в якій конечність якоїсь дії була вимогою загальної людської опінії.

Лиш під впливом такої людської опінії наші центральні організації, господарями в яких є до великої міри братські союзи, рішилися на певні кроки. Вже 11 березня виїхала делеґація СКВУ, в складі П. Лисогір, Г. Білинський, М. Стахів та Б. Гнатюк, до Риму. Не випадково виїзд цієї делеґації синхронізувався із побутом у Римі Митрополита Сенишина. Друга делеґація, складена із дев’яти людей, від нашого Товариства, від Т-ва Св. Андрея, від Приятелів УКУ та від Студентського Комітету, поїхала до Риму день скорше. Присутність тих двох делеґацій в Римі, їхній персональний склад, розбіжність їхніх цілей і врешті конфронтація їх на авдієнції у Верховного Архиєпископа причинилися до певного уточнення позицій обох сторін. Заява трьох американських Владик, комунікат Президії СКВУ, заяви Митрополита Сенишина та повідомлення його Митрополичої Канцелярії появилися лише в результаті певного натиску зі сторони вірних. І хоч в тих комунікатах оминається конкретних питань, які хвилюють нарід, оперується загальниками й недвозначно опрокидується діяльність Крайової Управи нашого Товариства, то це нас не турбує, бо все ж таки це дасть кращу можливість громаді зрозуміти сучасні потягнення її громадських і церковних чинників. Перед громадою не закриється сьогодні вже нічого й вона не задоволиться самими заявами, а вимагатиме діл.

Крім поданих вище акцій Товариство рішило зробити ще одну форму вияву людської опінії – демонстрацію. Переведено їх декілька. Негайно після пресових повідомлень про номінацію о. Стаха спонтанно й без підготовки з’явилися демонстранти з плякатами в його парафії у Йонкерсі. Опісля дня 3 березня, коли було відомо про те,що о. Стах мав мати авдієнцію у Апостольського Делеґата у Вашінґтоні поїхали демонстранти й туди. Цей епізод був досить вірно поданий у столичній пресі. Рішенням Управи Товариства проведено більшу демонстрацію мирян дня 4 квітня ц.р. у Філядельфії перед палатою Митрополита Сенишина напроти катедри Непорочного Зачаття. Ціль маніфестації була заздалегідь широко опублікована у пресі й іншими доступними засобами. Оборона прав помісности Церкви була головним мотивом маніфестації, але й були домагання щоб єпископська номінація о. Стаха була переведена через Синод Українських Єпископів.

Хоч підготовка була коротка а протиакція Митрополичої Канцелярії настирлива, то маніфестація своєю чисельністю, організованістю, програмою та волевиявленням народу була вдалою. Біля чотирьох тисяч учасників було із близьких міст Філядельфії та Ню Йорку з околицями, а з віддаленіших міст, як Чікаґо, Рочестер, Клівленд, Ню Гейвен, Бріджпорт та Гартфорд були представники. Взірцевий порядок маніфестації був практичним запереченням спрямованих на підірвання довір’я до організованого мирянства і його проводу комунікатів Митрополичої Канцелярії, де їх представлялося як невеличку групку підривних елементів.

Маніфестація закінчилась вічем, в якому доповідачі двома мовами дали яскраву аналізу сучасної ситуації та випливаючих з неї вимог дальшої громадської акції за церковні права. Головним ляйтмотивом думок на вічу було те, що кризова ситуація зростає тепер кожного дня й обіймає щораз ширший засяг нашого духового і громадського життя. Не залишається тут часу ані можливости на відкладування й вичікування, бо вже тепер кожний громадянин індивідуально, кожна католицька родина й також кожна громадська організація сукупно мусять визначити своє конкретне становище у змагу за права Церкви: по стороні її прав, Синоду Українських Єпископів і Верховоного Архиєпископа, або по стороні Східньої Конґреґації і Римської Курії.

1. 3-го березня ц.р. ми були змушені запротестувати перед Святішим Отцем проти процедури номінації о. Івана Стаха єпископом-помічником. Рівночасно ми ствердили й пояснили громадянству причини того протесту, які лежали в легальній площині, в неґації і в запереченні прав помісности Української Католицької Церкви.

2. Сьогодні, 4-го травня 1971 p., ми змушені вдруге протестувати перед Апостольським Престолом з цієї самої причини, бо не зважаючи на попередні протестні телеграми й письма багатьох організацій та індивідуальних людей, ці самі римські чинники номінували другого єпископа для нашої Церкви – о. Василя Лостена, такою самою неправильною дорогою поза Синодом Українських Єпископів і без порозуміння з Верховним Архиєпископом.

3. Номінація римськими чинниками другого єпископа-помічника мимо гострих протестів нашого священства, мирян та студенства виявила ще раз послідовне намагання Римської Курії зліквідувати нашу Церкву як самостійну релігійну, традиційну, культурну й історичну одиницю, іґноруючи духові потреби багатьох тисяч вірних.

4. Наша сьогоднішня заява тим болючіша, що сьогодні протестуємо не тільки проти принципу номінації, але і проти особи Номіната. Українська громада в діяспорі є на такому рівні, який вимагає відповідного духовного проводу.

5. Крайова Управа вислала протестні телеграми до Святішого Отця Папи Павла VI і до Ватиканського Делегата у Вашінґтоні Архиєпископа Люїджі Раймонді. В них підкреслено, що спосіб номінації, який заперечує помісні права Української Католицької Церкви, є ворожим актом проти української церкви й народу.

6. Тому, що події останніх двох місяців глибоко обурили вірних нашої Церкви, і тому, що вичерпні засоби протидії руйнуванні нашої Церкви не здержали Східньої Конґреґації від її дальших кроків, Крайова Управа взиває всіх мирян до спокою й рівноваги духа й закликає до дальшої боротьби за наші права у Вселенській Католицькій Церкві.

За Крайову Управу:

д-р Зиновій Ґіль, голова

д-р Рома Навроцька, секретар

д-р Роман Осінчук, голова Ради Мирян

On February 22, at eight o’clock in the morning, the nomination of Monsignor John Stock as auxiliary bishop was announced through the Office of Archbishop Louigi Raimondi, the Apostolic Delegate to the United States о Without regard to the strong protests and a deep disappointment of the Ukrainian laity the same source announced on May 4, 1971, the nomination of another auxiliary bishop to the same Metropolitan Ambrose Senyshyn, what intensified an anger and a dispair within the Ukrainian catholic community.

It is the conviction of wide masses of Ukrainians that it is in violation of the rights of the Ukrainian Catholic Church. This evaluation is based on the rights guaranteed this Church by the Union of Brest of 1596 when it reestablished its affiliation with Rome, the provisions in “Cleri Sanctitati” issued in 1957, the “Decree on Catholic Eastern Churches” accepted by 2,700 Council Fathers at Vatican II and promulgated on November 21, 1964 by Pope Paul VI, and upon the resolutions accepted by the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic Bishops held in Rome early in October of 1969 convoked in accordance with the rights reasserted the Eastern Catholic Churches by the said decree. All the above recognize the right for the head of the Ukrainian Catholic Church, together with his Synod, to appoint bishops for their particular Church. Yet, the nominations in question, were made not only without the consent of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj and his Synod, but even without consultation with him, more precisely without his knowledge. The head of the Ukrainian Catholic Church was not even granted the courtesy of notification from official Vatican spokesman of this nomination. He learned of it from the newspaper as did the average layman.

Such procedure, following on the heels of Archbishop Agostino Casaroli’s trip to Moscow during which it was reported that he spoke in defense of the rights of Roman Catholics in Lithuania, Polish Catholics in Lviv and Odessa in Ukraine but made no reference to the rights of approximately five million Ukrainian Catholics in Ukraine, was interpreted as proof of the rumored Vatican-Moscow agreement to lay the Ukrainian Catholic Church on the sacrificial block for the promulgation of a Vatican-Moscow dialogue in the interest of some indefinite “higher cause”.

Information from reliable sources indicates that this fear is not a baseless one. Discussions at “what price” a Moscow-Vatican dialogue was possible commenced in the early days of Vatican II. To pacify adverse public opinion towards such a dialogue, steps were taken to liberate the high ranking eastern Catholic Church prelate still imprisoned in Soviet labor camps. The Moscow regime consented to the release of Archbishop Joseph Slipyj (now Cardinal) upon Vatican’s promise that the liberated prisoner would keep his silence. The released prisoner, at the wish of Pope John XXIII took up residence in Rome. With this psychological ace in the possession of the dialogue negotiators talks about the possibility of a Vatican-Mowcow dialogue made progress.

The liberated head of the Ukrainian Catholic Church kept the Vatican promised silence. He did not, however, remain inactive. Metropolitan Slipyj, the sole survivor of the Ukrainian Catholic Church prelates imprisoned by the atheistic regime of the Soviet Union, rose at the Vatican Council to propose the creation of a patriarchate for the Ukrainian Catholic Church. The “Decree on Catholic Eastern Churches” recognized the legitimacy of his proposal.

This was not in accordance with Soviet plans for the Ukrainian Catholic Church. They called for its destruction. The Russian Communists, therefore, inaugurated counter measures to insure success for their plans for this Church. It has been learned from reliable sources that during Peter Podgorny`s visit to Rome in February of 1967, he stipulated the prerequisites for the continuation of the Vatican-Moscow dialogue. These were: 1) the formal recognition of the liquidation of the Ukrainian Catholic Church in Ukraine and its incorporation into the Orthodox patriarchate of Moscow (as per the fictitious 1946 Synod of Ukrainian bishops held in Lviv at which not one Ukrainian Catholic bishop was present); the liquidation of the Ukrainian Catholic Major Seminary in Rome; 3) The liquidation of the Ukrainian Catholic Minor Seminary in Rome.

In December of 1970, Andrei Gromyko came to Rome and stipulated similar conditions for the prolongation of the Vatican-Moscow dialogue. About the same time Poland’s Cardinal Vishynsky came to the Vatican and under the pressure of that country’s communist regime presented a plan for the establishment of Roman Catholic churches from “sea to sea” (that is from the Baltic to the Black Sea.) There was no recognition of the rights of Ukrainian Catholics on their native territory during either of these sessions, Ukrainian Catholics constituting the “Church of the Modern Catacombs” were left defenseless by the Vatican.

Now, the same reliable sources which reported the above, leaked the information that during his recent visit to the Soviet Union, Archbishop Casoroli agreed in Moscow that the Vatican would recognize the non-existence of the Ukrainian Catholic Church in: Ukraine and would tolerate its existence abroad only as long as it took to assimilate it into other Catholic ecclesiastical structures more acceptable to the Soviet Union.

In the face of these facts and rumors and the efforts of the Sacred Congregation for Eastern Churches during the winter of 1969 to invalidate the synod of Ukrainian Catholic bishops held that fall, the abrogation of the right of the Ukrainian Catholic hierarchy to nominate a bishop for their Church was interpreted as an indication: of Vatican policy of political expediency in favor of the continuation of a Vatican-Moscow dialogue. It was taken as a sign of the willingness of the Vatican to make a sacrificial lamb out of the Ukrainian Catholic Church in its search for improved relations with the Soviet Unione.

Morally it is unexplainable. And formally – it is a violation of centuries old rights of the Ukrainian Catholic Church, which have been reaffirmed by the Vatican Council II.

Номінацією і свяченням двох єпископів для нашої Церкви в умовах невизнання Синоду Українських Єпископів та формального і фактичного касування Ватиканом і Москвою Берестейської Унії Апостольська Столиця дала в дарунку Московській Патріярхії таке:

Мовчану згоду на ліквідацію Української Греко-католицької Церкви на Україні;

Недопущення до організаційного функціонування і структурального завершення Української Католицької Церкви поза Україною;

Примушення наших церковних організацій і вірних, асимілюватися в краях нашого поселення і переходити під владу церкви латинського обряду безпосередньо, або посередньо формою т.зв. Візантійського обряду.

Ліквідацію уніятства у формальному, історичному, традиційному і моральному відношеннях.

«Для української Церкви і народу» цю функцію послушно виконав вірний Римові Митрополит Амброз Сенишин, а не зовсім невинними об’єктами були о. І. Стах та о. В. Лостен.

Наше товариство, як не консультований в тих справах, але строго відмежований та іґнорований мирянський чинник, заплянувало і перевело в такій ситуації декілька акцій в обороні існування, єдности і прав Церкви.

• Відбуто зустрічі з номінатами.
• Відбуто зустрічі із проводами багатьох громадських впливових організацій, шукаючи в них попертя своїм акціям.
• Вислано телеграми і протестні письма Святійшому Отцеві та його Делегатові у Вашінґтоні.
• Вислано більшу делегацію до Верховного Архиєпископа у Римі.
• Відбуто декілька демонстрацій в різних місцях.
• Вислано листи й телеграми до наших Владик.

Тими акціями виявлено не тільки достойні прохання до компетентних церковних чинників, але й чисту, тверду, правдиву і не збаламучену волю організованого мирянства, і його постанову. Тим передано своїм і чужим церковним чинникам доволі багато матеріялу й часового простору для якогось розумного, людського, мирного і позитивного полагодження сучасних наших церковних справ, які аж ніяк не можуть відкладатись, або залишитися нерозв’язаними. З цієї політичної можливості ніхто із «властьімущих» не скористався, але навпаки. Вони твердо, беззастережно і безпощадно постановили реалізувати наведені вище пляни,залишаючи нашому у вигнанні народові одну-однісіньку можливість без альтернативи: забути за свою церкву, віру, традицію і національне обличчя і стати гноєм на чужому ґрунті для кращого плекання чужих культур. Є у нас церковні і світські діячі, що з гонором таку функцію виконують…

Ще заки дійшло до драматичного акту свячень відігрався ще один акт, спрепарований для тих українських піґмеїв, що люблять «високу політику». Кардинал Фюрстенберґ сказав Верховному Архиєпископові, що він не має нічого проти переложення свячень двох номінатів. Два номінати також може й переложили б, але їм конечно до того потрібно було дати наступного Синоду. Але тому, що Кардинал Фюрстенберґ заявив, що нам Синод не пасує, а лише мітінґ, то дати Синоду й досі ніхто не може визначити. Зачароване колесо зачинається і кінчиться у Кардинала Фюрстенберґа і це у нас називається висока церковна політика, як протиставлення від винесення справи патріярхату на вулицю…

Під знаком таких крутійств прийшло до драми 25 травня, якої історія нашої Церкви не мала. Наша демонстрація була тверда, зворушлива і вимовна, бо не було на цей час іншої мови до тих чинників, в чиїх руках спочиває можливість привернення правопорядку. Присутність поліції біля вівтаря, /також і в церковній бані, з далековидами в руках/, протести під час церемонії, відповіді мирян «не гідні!», та другі вияви оправданої реакції на грубу несправедливість були доведені лиш до тих меж, щоб не перервати процесу релігійного обряду. Це, що при тому не дійшло до драматичніших актів треба завдячувати передовсім особистій здисциплінованості учасників демонстрації і відчутті міри, бо хоч демонстрація була організована, то сотні учасників її знайшлися в таких умовах, де їхнє поступовання було вислідом лиш їхнього власного рішення і відповідальності.

Про важність свячень не нам, мирянам, слід видавати рішення, але з огляду на такий перебіг свячень та на протести під час церемонії в опінії багатьох відповідальних людей і широкого загалу мирянства – вони не були важні.

Після широкої активности в квітні і травні цього року, зв’язаної із номінаціями і свяченями, Крайова Управа скликала Раду Мирян до Ню Йорку 19 червня 1971 року для обдумання, обговорення і опрацьовання напрямних праці мирянських організацій – специфічно Відділів Товариства. Матеріялом обміну думок були змістовні доповіді на Раді, які виголосили др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. З. Ґіль, проф. М. Лабунька, пані Е. Піддубчишин, та інж. С. Процик. Із залі, заповненої вщерть біля 850 учасниками, зібрано ряд суґестій і внесків до актуальних справ, на підставі яких має базуватися праця Товариства на найближчий рік. Вони, зредаговані у формі резолюцій З’їзду Мирян, поміщені на наступній сторінці.

21 травня, 1971 року група українських студентів із Філядельфії, Іван Бережницький, Олена Бережницька, Роман Петик, Олена Куземська, Марія Ратич та Ізидор Ратич, зачали протестну голодівку проти номінацій і свячень о. І. Стаха та о. В. Лостена єпископами УКЦеркви. Вони зайняли місця під огорожею катедри Непорочного Зачаття при Френклін вулиці, розклали там свої коци й мішки до спання, принесли зі собою пояснюючу літературу та свічки, і при кожній нагоді пояснювали людям та кореспондентам преси і радіо причини їхнього кроку. В суботу до цієї групи долучилось чотирьох студентів із Чікаґо: Олесь Черінь, Марта Гарасовська, Роксоляна Бігун-Сацюк та Олег Сацюк. Усі вони мотивували свій чин так:

«Учасники голодівки протестують проти разючої беззаконности номінацій о. І. Стаха та о. В. Лостена на єпископів Української Католицької Церкви Конґреґацією для Східніх Церков, яка старається узурпувати історичні права помісности нашої Церкви.

Учасники голодівки осуджують рішення отців І. Стаха та В. Лостена не піти на зустріч бажанням Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого, щоб відложити свячення аж до Архиєпископського Синоду, який відбудеться цього літа. Непорушне право Синоду Українських Єпископів вибирати нових єпископів для Української Католицької Церкви є ґарантоване умовами Берестейської Унії, та підтверджене постановами II Ватиканського Собору.

Учасники є глибоко стурбовані браком моральної відваги у отців І. Стаха та В. Лостена коли вони цінять свої особисті амбіції вище добра своєї Церкви і народу.

З огляду на те, що рішення обох отців не шанувати законів своєї Церкви ані бажань її Голови примусило учасників ступити на цей болючий крок, вони заявляють, що оба отці особисто відповідають за здоров’я голодуючих».

Українська громада, а зокрема активніші члени патріярхального товариства не залишали цих молодих відданих людей самими ні на хвилю вдень, ні вночі. Вони пильнували їх, доглядали, і хоронили ночами під час коли зривалася буря, прикриваючи сплячих. Вже на другий день голодівки появилось багато цвітів біля студентів від співчуваючих громадян, а опісля почали надходити телеграми:

«Ваша відданість і відвага в боротьбі за прадідівські права Української Католицької Церкви скріплюють нашу віру в перемогу наших спільних ідей. Наші серця є з вами.» Підпис: «Члени і прихильники патріярхального Товариства у Гартфорді, Коннектікат.»

«Салют вашим героїчним крокам для справи Української Католицької Церкви. Держіться гідно!» Др.сЕмільян Дерій з Дружиною.

«Дорогі Студенти! Наші молитви і моральна піддержка з вами під час вашої відважної акції. Господи благослови вас!» Віра і Ярослав Качай.

Першим із наших отців духовних прийшов і поблагословив студентів на місці голодівки хрестом, яким колись благословив Українську Дивізію в Галичині о. І. Нагаєвський, а опісля отці В. Головінський, М. Харина, та Т. Бариляк.

Студенти видержали у своїй постанові голодівки чотири дні аж до моменту переведення проблематичних і опротестованих свячень. Їхній драматичний крок і вимовна самопосвята не зворушили сумлінь двох номінатів ані завідуючого цілою висвячувальною кампанією Митрополита Сенишина. Це одначе студентів не зневірило, але навпаки. Вони виявили громаді не тільки запал і відданість, але й громадську зрілість, знаходячи все нові методи їхньої акції за права і правопорядок у їхній Церкві.