Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

єп. Іван Хома

Відходять від нас

Діяспорні газети більших країн наших поселень, сказати б можна, переповнені вже від якогось часу некрологами. То знак нашого останнього десятиліття на чужині. По останній війні велика частина нашої еміграції — то люди молодечого віку, або віку людей готових творити своє родинне і національне життя на чужині, то особи, що закінчили війну, коли їм було від двадцять до 35 років. Всі ці «річники» тепер стали готовими на поклик і ми читаємо некрологи — дивимось на себе, що ще остались і готуємось теж до відходу. Велике покоління добрих людей, що по прошумілій війні виповнили своє життя на чужині багатьма добрими своїми вчинками для своєї сім’ї, яку звили на чужині і для своєї церкви і народу.

До Таких належить Остап Захарків, який упокоївся в Бозі минулого березня в Дітройті, маючи 83 роки. Типовий зразок емігранта по Великій світовій війні ХХ-го століття. Син Поділля зі села Вишнівчик біля Зарваниці, починає свою науку в середній школі оо. Редемптористів у Львові, потім у Чорткові, а іспит зрілости здає в Рогатині в 1936 році. За першого приходу більшовиків стає вчителем у своїм селі, мусить міняти місце через відомі більшовицькі «контролі кадрів», студіює в Педінституті в Крем’янці-Подільському, де й осягає педагогічну освіту. Вчителює коротко і за німецької окупації в 1942 році записується на агрономічний відділ Львівського Університету, і студії перериває, коли німці замикають агрономічну школу в Дублянах, де відбувається агрономічна практика. Закінчує ці студії по війні у Мюнхені, одружується і виїжджає в 1948 році до Америки до Дітройту. Включається в українське життя, але хоче набути освіти, з якою міг би жити і працювати в Америці. Стає інженером-креслярем і працює у фірмі Крайслера. Ось, немов, нанизана еміграційна праця над собою, щоб здобути освіту і відповідний фах, по осягненні цього — праця для прожитку і куди більша праця серед українського громадського, церковного життя. То образ цього покоління, що прибуло по війні у вільний світ. Кожний щось не легкою працею здобув, кожний працював активно і щиро в своїм організованім українськім окруженні. кожний належав до своєї парафії, до прерізних Товариств і організацій, які створила українська діяспора, кожний лишив якийсь видимий слід свого членства і одною спільною прикметою у всього цього покоління була щира і щедра жертвеність на всякі цілі нашого церковного і національного життя. То не була «зарібкова» еміграція, як в інших народів, то не була еміграція, якою збільшився славний в демографії «мелтінг пот», а життя, щоб здобути щось для своєї Батьківщини, для її волі. То була еміграція, що дбала про велике ім’я своєї Батьківщини і тим жила. І багато вчинила.

Пишемо це з двома цілями: повчити «нову еміграцію», яка твориться на наших очах тим разом вже з вільної України, їм на науку, бо багато б треба їм в тієї зараз повоєнної еміграції вчитись. Пишемо це, щоб згадати і цими словами поставити квітку на могилу представників цієї пам’ятної в нашій історії еміграції блаженної пам’яті Остапа Захарківа. Він типовий представник того покоління, якому заходить вже сонце…

Покійний і його дружина Ірина остануться в пам’яті та історії нашої еміграції як великі жертводавці. Велика частина їхньої праці і заробітку належала для Церкви і Народу. Покійний був фундатором Українсько-американського Музею в Дітройті, не одна його цеголка в будові базиліки Св. Софії в Римі —його, пам’ятаючи свої важкі студії серед війни і скитання, він дарує стипендії для ЗУДАК, для студентів в Бразилії, для фундації Українського Вільного Університету у Мюнхені, на виховання священиків Василіян у Крехові, на Богословську Академію у Львові і для Українського Католицького Університету св. Климента в Римі. А жертвеність для своєї місцевої громади, а постійні фінансові потреби наших організацій — громадських, культурних і політичних? Згадуючи це все над могилою Остапа Захарківа, бачимо всіх його друзів і співгромадян його характеру і його типової української жертвености для загального добра. То його і їхній пам’ятник. За цю працю і жертвеність Церква співає йому і йому подібним те вдумливе «Вічная пам’ять», бо добрі вчинки — то життя людини, то окраса її життя, то єдине, що від людини вимагає Бог. А Христос дає найвищу оцінку чесноті жертвености: «Що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили». (Мт. 25.40).

Рим, 24 липня 1999. Ректорат УКУ
Єп. Іван Хома, о. Іван Музичка

Привітання Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського з нагоди 400-річчя Берестейскої Унії під час святочного обіду в Українській Папській Колегії

св. Йосафата 7 липня 1996 р.

Ваші Еміненції, Преосвященні Владики,
Всесвітліші Отці, Дорогі Гості!

Відслуживши Божественну Літургію разом зі Святішим Отцем у базилиці св. Петра з нагоди 400-ліття нашої відновленої єдности з Римським Апостольським Престолом у Бересті, вітаю Вас, зібраних при трапезі любови, висловлюючи Богові подяку за всі благодаті і хрести, які ми одержали від Нього впродовж цих останніх 400 років.

Нав’язуючи до моїх слів під час Божественної Літургії, можемо повторити зі св. Павлом: «Моя сила виявляється в безсиллі. Отож я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала» (2 Кор. 12, 9). Це, напевно, відноситься до мене, бо, як бачите, моя слабість, головно в ногах, не дозволяє мені бути між Вами. Та ці слова Апостола Народів так чудово співпадають з нашою історією і сучасною дійсністю. Скільки Божої сили ми відчули останніми роками, незважаючи на наші слабості. Слава Богу за це!

При цій нагоді бажаю ще раз висловити свою вдячність Святішому Отцеві, що своєю участю возвеличив наші торжества, надаючи їм вселенський вимір.

Дякую всім Кардиналам, Архиєпископам, Єпископам, священикам, монахам, монахиням і вірним, що вложили свій труд, прибули сюди до Риму і засвідчили перед усім світом про живучість нашої Церкви і про її бажання внести свій важливий вклад у праці для єдности Церков.

За цю єдність я підношу цей тост і сотвори. Господи, Святішому Отцеві Івану-Павлу ІІ, Папі Римському Многая і Благая Літа!

(Читав єп. Іван Хома)

Слово Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського під час святочного концерту української духовної музики з нагоди 400-річчя Берестейської Унії,

7 липня 1996 р.

Ваші Еміненції, Ексцеленції, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Всесвітліші Отці, Преподобні Сестри,
Дорогі в Христі Браття і Сестри!

Вітаю Вас на цьому святочному концерті української духовної музики з нагоди велелюдної прощі до Риму з приводу чотиристаріччя Берестейського Поєднання.

В духовній музиці народу проявляються найглибші й найшляхетніші елементи його душі. Сакральною музикою ми немов покидаємо цей світ і переносимось у світ небесних сил і ангельських хорів, де Всевишнього звеличується повсякчасно. І незважаючи на те, що сьогодні вечором ці чудові твори виконуються поза їх нормальним, молитовним і літургічним контекстом, як виконавцям, так і усім присутнім, слід пам’ятати, що все таки це молитва, бо де двох або трьох збирається в ім’я Господнє, там і Христос серед них.

Варто згадати також, що цей концерт має екуменічний характер, бо твори походять з різних регіонів України, і серед авторів є православні та католицькі композитори.

Отож, нехай цей духовний і культурний вияв українського народу підносить усіх Вас і вливає у Ваші серця радісний підйом і непохитну надію на світле майбутнє.

А всім тим, що причинилися до цього мистецького подвигу, і тим, що беруть участь своєю приявністю: Еміненціям, Кардиналам, Ексцеленціям, Владикам, Амбасадорам і всім Монахам, Монахиням і всім Шановним Присутнім — складаємо щиру подяку та бажаємо приємного та одуховленого вечора.

(Читав єп. Іван Хома)