Йосиф Шмондюк

Постанова Владики Йосифа Шмондюка, щоб не просити на бенкет, що був улаштований на пошану Патріярха Помісної УКЦеркви, їх Блаженства, Блаженнішого Кир Йосифа жодних православних, протестантів, чи рабина та американських політичних діячів не була в дусі сучасного екумунізму, себто розмов і зближення між різними віровизнаннями, як також не політична. Це тільки доказує, що для Владики Й. Шмондюка Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся. Сьогодні майже весь світ, а христіянський зокрема шукає доріг до миру шляхом екуменізму і діялогів. Мабуть, для Владики Й. Шмондюка все це є зайвим. Він думає продовжати мову монологу, себто тільки він говорить, а всі слухають, – в дусі, як Владика Шмондюк висловився в Торонті – з громадою немає про що договорюватись чи говорити – громада має молитись і слухати.

Владика Й. Шмондюк є великий подвижник Святішого Отця, це гарно й похвально, але належало б слухати й практично вводити в життя його науки. В одному з своїх звернень – наук Папа Павло VI сказав, Римо-католицька Церква до Вселенського Собору Ватиканського II займалась, виключно сама собою, а тепер в центр уваги поклала людину з всіма її складностями і проблемами. Це ніяк не вміщається у формулу Владики Шмондюка, що громада має молитись і слухати. Це анахронізм минулого, який ніколи не повернеться. Можна мати зрозуміння до Владики, що йому важко з цим погодитись, але добрий душпастир повинен збагнути в якій живе добі. Мова монологу, яку практикує Владика Шмондюк має дуже обмежену поляризацію, а наслідки такої мови жодні, якщо не негативні.

Ми знаємо, бо є безпосередніми свідками, що Католицька і Православна Церкви прожили довгі, довгі століття в клятві й здавалось, що віки ще так проминуть, але любов, що є основою основ у житті людства – це доказав нам наш Христос Спаситель, який з любови до нас дався розп’яти, – перервала всі труднощі й перепони і сталась історичного значення подія – знято клятву. Згодом два Архиєреї Папа Павло VI і Патріярх Атенаґорас впали у взаїмні обійми. Пригадаймо інші моменти, що стались на форумі Вселенського Собору Ватиканського II: започатковано екуменізм, прийнято, що Христовими Церквами й християнами є не тільки римо-католицька Церква й римо-католики, але Православна і Протестанська Церкви. Знаємо, що на цьому ж Соборі було знято офіційне обвинувачення з жидівського народу за христовбивство. Також на цьому форумі було стверджено, що Римо-католицька Церква по мачушиному ставилась і трактувала Католицькі Церкви східнього обряду, в тому й українську. Поруч з тим було прийнято цілий ряд ухвал й постанов, включно з постановами, що відносились до нашої УКЦеркви. Це правильна дорога, яка веде й має найбільшу запоруку успіху – щоб усі були одно.

Як у світлі цих, далеко не повних фактів, що сталися на форумі Вселенської Католицької Церкви виглядає вимога Владики Шмондюка не запрошувати православних…? Чи це не є протилежним до того, до чого Церква прямує?

Для занотовання цієї справи слід назвати декілька фактів. Громадський Комітет Метрополії Нью-Йорку для привітання Верховного Архиєпископа Помісної УКЦеркви Блаженнішого Кир Йосифа висловив бажання, щоб Владика Йосиф Шмондюк був його патроном і приняв делегацію Комітету, яка б обговорила всі поточні справи зв’язані з приїздом нашого Патріярха. Побажання від Комітету для Владики передав о. парох церкви св. Юра, ігумен д-р Володимир Ґавліч, ЧСВВ і при цьому поінформував про всі пляни й заходи, які поробив Комітет. З заходів Громадського Комітету нічого не вийшло. Владика Й. Шмондюк змінив плян візитації Блаженнішого Кир Йосифа, залишаючи незмінним заплянований Громадським Комітетом бенкет. Громадський Комітет знову ж через о. д-ра В. Ґавліча поінформував Владику Шмондюка, що зроблено і кого має в пляні запросити з визначних осіб на бенкет, вичисливши між ними Високопреосвященнішого Митрополита Української Православної Церкви Мстислава, представника протестантів і рабина, а з політичних осіб: губернатора Рокефелєра, посадника міста Нью-Йорку Лінзі, сенаторів Джевіца і Баклі. Інформуючи на засіданні Громадського Комітету о. д-р В. Ґавліч сказав, що Преосвященний Йосиф Шмондюк не думає також нікого запрошувати з римо-католицьких ієрархів. Сказав, щоб не просити жадних американських політичних діячів, не просити жадних православних, а якщо не просимо православних то не можемо просити протестантів й рабина. Присутні прийняли ці інформації з великим болем. Було поставлене питання, чому відмовляється Владика Й. Шмондюк запросити Митрополита Мстислава? На це о. В. Ґавліч відповів, що Преосвящений Кир Йосиф сказав, – Митрополит Мстислав має якийсь конфлікт з Верховним Ариєпископом, Блаженнішим Кир Йосифом. Важко було повірити у вияснення Владики Шмондюка про якісь там конфлікти. Зрештою ми були свідками, як о. Селепина в Ньюарку вітав їх Блаженство, Блаженнішого Кир Йосифа в імені Митрополита Мстислава. Дуже скоро виявилось, що вияснення Владики Шмондюка не були правдиві, бо їх Блаженство, Блаженніший Кир Йосиф сам запросив Владику Мстислава на бенкет. На бажання Блаженнішого Кир Йосифа рабин М. Вишоград був на бенкеті. Коментарі тут зайві.

Кому це все потрібне, де поділась і де шукати сьогодні правдомовність? Нажаль, Владика Йосиф Шмондюк не одинокий серед Владик що вживає таку мову. Сьогодні мирянина не можна збути будь-якою відповідю, чи сказати – моліться і слухайте, цей час проминув. Сучасний мирянин має широко відкриті очі, уміє слухати, читати і писати і йому жалко бачити тих, які повинні бути для нього прикладом, що вони самі не тудою ідуть. їм у першу чергу треба обнови. Як можна починати вести екуменізм, чи будь-який діялог без позитивної настанови, а зокрема без любови. Говорити про любов є замало її треба виявити у житті і то не тільки до своїх друзів й приятелів, але недругів, а навіть ворогів. Св. Августин говорить про любов так: «Якщо любиш Христа то виконуй його заповідь: “люби ближнього”. А коли не любиш брата, то як можеш любити того, чию заповідь нехтуєш?» Це зобов’язує не тільки мирян, але ще більше священиків і владик.

Яких чотири роки тому звернувся до мене мій приятель, великий прихильник Т-ва за Патріярхальний Устрій, із зазивом включитися до акції цього руху. Цього листа збув я мовчанкою. Виглядало мені тоді, що до усіх наших політичних сварок і незгод долучується ще одна – релігійна, де майже завсіди першу ролю грають особисті амбіції і боротьба за владу і впливи. Думав, от ще один старокалєндарник /між іншими до яких і я належу/.

Діткнув мене виступ кард. Фюрстенберґа 1969 p., де він вимагав з’єднатися нам з американською латинською Церквою.

Обурив мене лист кард. Тіссерана, в якому він заперечив взагалі існування української нації.

Але врешті змусив мене до перевірки мого підходу до руху за Патріярхат лист нашого Владики Шмондюка, в якому він домагається реєструвати нашу Церкву у стейтових властей на «/українсько/-візантійську діє цезію», із виразним вимаганням, що назва «українська» мусить бути у дужках, отже лишень тимчасова.

У цім домаганні я бачу три головні застереження:

Ставлення української назви у дужки, це лиш доказ почуття меншевартости.

Офіційне форсування «візантійської» назви нашої Церкви вказує на дволичність наших американських владик, які у всіх своїх святочних чи оказійних зверненнях розпинаються за Українську Католицьку Церкву, не уживаючи ані в одному випадку назви «візантійської», а на ділі нехтують нею.

Форсування «візантійської» назви покривається із домаганням кард. Фюрстенберґа – латинізації нашої Церкви.

У висліді тих сумнівів поїхав я 4-ого квітня на маніфестацію проти способу іменування о. Стаха єпископом до Філядельфії, де зібрав деякі матеріяли. І щойно тоді відчинилися мені очі. Я побачив, що рух за Патріярхальний Устрій це не якась церковна проблема, але самооборона українського народу проти послідовної і підступної акції Конґреґації для Східних Церков цілковитого знищення не лише нашої Української Церкви, але навіть і нашого імени і з виразним наміром цілковитої асиміляції нас із чужим нам середовищем.

Щоб краще зрозуміти наші теперішні церковні проблеми треба вглянути дещо в історію нашої Церкви. Як відомо, 1596 р. Берестейською Унією частина нашого народу з’єдналася із Римом під умовою, що задержує свою самоуправу, вибір єпископів, творення єпархій, задержує свої звичаї і обряди, дозвіл на жонатих священиків – іншими словами, задержує свою Помісність.

Одначе вже в короткому часі частину тих прав перебрала собі Конґреґація для Поширення Віри, а опісля спеціяльно створена «Конґреґація для Східних Церков», де верховодять у більшості італійські прелати, як префект кард. Фюрстенберґ і секретар архиєп. Бріні.

Для них наша Українська Церква була завсіди сіллю в оці, здається, головно з огляду на право висвячувати жонатих на священиків. На їхню думку це впливало деморалізуюче на їхнє священство.

Не могли вони багато вдіяти у тім напрямі на наших землях і тому звернули свою увагу на нашу еміґрацію, розпорошену, і тому легшу до опанування. І так кард. Сінцеро, секретар Східньої Конґреґації, у свому листі від 23 липня 1934 р. до єп. Ткача Уніятської Церкви у Пітсбурґу, покликаючись на декрети з 1924 і 1929 р., наполягав на встановлення целібату для священиків Східнього Обряду в Америці й Канаді. Він писав: «тому, що в ЗСА існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість, то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть у розріз із звичаями і традиціями католиків у ЗСА, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.»

І ця підривна акція Східньої Конґреґації триває далі. Їхній теперішній префект, кард. Фюрстенберґ, висловив те саме домагання 1968 р. до нашої делегації з Чікаґо, а опісля, 1969 p., у Філядельфії, що саме дало спонуку до маніфестації проти нього.

Що ця підривна акція триває дальше, то найкращим доказом можуть бути події у нашій богословській семінарії ім. св. Йосафата у Римі, яка є на удержанні Східньої Конґреґації і проваджена Василіянами.

Весною 1967 р. 9 питомців виступили із семінарії у наслідок конфлікту із ректором через брак попертя ректорату у змаганнях Верховного Архиєпископа за здобуття самоуправи Української Католицької Церкви.

Дня 1-го лютого 1968 р. прийшло до другого зудару, де 28 питомців запротестували проти листа о. Іваняка, в якому цей ображував Верховного Архиєпископа. Ректор протест відкинув. Тоді питомці написали листа до кард. Фюрстенберґа, як до свого префекта, і відповіді не одержали. Двічі висилали вони до нього своїх представників, але Фюрстенберґ їх не прийняв. Врешті вислали вони листа до папи. Але і цей лист залишився без відповіді. Тоді один із питомців дістався до папи з якоюсь групою паломників і вручив того листа особисто.

Фюрстенберґ зажадав слідства, щоб викрити особу, яка вручила листа. Деякі питомці твердять, що їх переслухувано по 30 годин під яскравим світлом, отже методами славнозвісної Інквізиції, чи совітського НКВД.

Виновника не викрито, і тоді 27 питомців одержали ультимат: або покаятися, або виступити. Виступили 24, і 12 із них перейшли на теологію до Інсбруку. Опісля 7 із них повернули до Риму для роблення докторату. Одначе їм відмовлено висвячення.

Справу патріярхатів вияснив Другий Ватиканський Собор, який при участі 2700 владик дня 21 листопада 1964 р. видав Декрет «Про Католицькі Східні Церкви». У цьому Декреті в Арт. 5 признається заслуги Східніх Церков для добра Вселенської Церкви і усталюється право полагоджування їхніх проблем згідно з їхніми «усталеними законами».

Арт.6 взиває заховати їхні літургічні обряди і їх усталений спосіб життя, і робити зміни лише у випадку конечних організаційних уліпшень їхньої Церкви.

Арт.7 до 11 обговорюють патріярхальну систему і вияснюють права і чини патріярхів.

Для нас українців важний арт. 10, який усталює, що всі зарядження Собору відносно патріярхів відносяться рівно ж до Верховних Архиєпископів. А кард. Сліпий був признаний Верховним Архиєпископом дня 23 грудня 1963 p., і він має право:

–        Іменувати єпископів;

–        Закладати нові єпархії;

–        Скликувати Синоди;

–        Перевіряти літургічні книги.

Арт.11 стверджує, що патріярхальний устрій є традиційний для Східніх Церков і Собор гарячо поручає творення нових Патріярхатів, які, одначе мусять бути затверджені Собором, або папою.

Саме на підставі рішень цього Декрету Верховний Архиєпископ почав старання про створення Києво-Галицького Патріярхату і скликав Синод усіх українських Владик, який тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. На Синоді прийнято для нашої Церкви патріярхальну систему, і вислано до Святішого Отця відповідне письмо, яке підписали усі наші владики, за вийнятком митр. Сенишина.

Ще в часі нарад Синоду, дня 3 жовтня, митр. Германюк вручив підписану петицію секретареві стану, кард. Війо. Цей, після прочитання петиції заявив, що створення Українського Патріярхату в теперішній час є неможливим із наступних причин:

1. Створення Українського Патріярхату загострило б переслідування Української Католицької Церкви в Україні, та що Українська Католицька Церква під теперішню пору не має своєї власної території;
2. Таке рішення перешкодило б екуменічним контактам з Московським і Константинопольським Патріярхами;
3. Це пошкодило б відношенням Совєтського Союзу із Ватиканом.

Так доля Патріярхату була пересуджена ще перед закінченням Синоду, і то на базі наївних причин.

Відносно переслідування Української Католицької Церкви, то Вона ж і так була вже вповні зліквідована. Вже 1946 р. арештовано 11 єпископів, 2 Апостольських Візитаторів, 2951 священиків. Усі наші Єпископи згинули, за виїмком двох, а саме: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і пряшівського єпископа Кир В. Гопка, якого врешті Східня Конґреґація скинула, а на його місце назначила словака – Гірку!

У справах політичного відношення Ватикану до Совєтського Союзу, то кард. Війо потвердив те, чого ми усі боялися. Задля сумнівного діялогу з атеїстичною Москвою, Ватикан жертвував п’ять мільйонів українських католиків. Як знаємо із хроніки, 1965 р. відвідав Ватикан зять Хрущова – Аджубей, 1967 р. президент СРСР Подґорний, 1969 р. митр. Нікодим, 1970 р. Ґромико, і усі ці відвідини відбулися під загальним зрозумінням, що т.зв. Львівський Синод 1946 р. є важним, визнаним, і в наслідку того ніде в політичних акціях Ватикану не згадується вже про нашу Церкву на Україні. У ватиканському річнику 1971 року вже скреслено навіть титул львівського митрополита Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому. Другою вимогою такого екуменічного діялогу мала б бути практична ліквідація нашої Церкви на еміґрації включенням і асиміляцією її в кожній латинській церкві кожної країни перебування наших вірних.

Протягом п’ятьдесяти років Росії не вдалося знищити нашої Церкви ані вирвати її із душ наших вірних, онищили лише форму, але зміст нашої віри нарід плекає далі. А Ватиканові можна зложити признання за те, що він доконує те, чого безбожницька Росія не могла доконати за пів століття: руйнує духа нашої віри латинізацією і асиміляцією.

Насувається цікаве питання: хто у Ватикані веде політику? Одну із відповідей можемо знайти у статті проф. Чубатого, поміщеній у «Свободі» від 15 квітня ц.р. Він подає там цікавий приклад із архиєпископом Мальти. Свого часу Папа зарядив, що ієрархи, яким минуло 75 років і не чуються вже на силах, повинні уступити. Тому, що цьому архиєпископові минуло вже 75 років, він звернувся до Папи з проханням дозволити йому працювати дальше, бо вірні його люблять, а він ще чується на силах до дальшої праці. Папа дав свою згоду. За два тижні архиєпископ одержав листа на урядовому папері папської канцелярії із повідомленням, що його звільняється, і що за два тижні приїде його наступник. Хто листа підписав, проф. Чубатий не хотів подати. Подав лиш ініціяли «Б». Їде архиєпископ знову до Риму і розвідується, хто є цей підписаний «Б». Показується, що це якийсь урядник папської канцелярії. На авдієнції у Папи без жодних труднощів одержав знову дозвіл на дальшу працю, а на запитання, що йому робити із тим листом, Папа відповів: «Сховайте собі на пам’ятку».

Наводжу цей приклад цілево, бо часто прихильники руху за Патріярхальний Устрій зустрічаються із закидами, і то нераз із проповідальниць, що вони комуністи, ворохобники, що хочуть відірвати Церкву від Риму, і т. п. Ніхто з нас проти релігійних доґм не виступав і не виступає! Виступаємо лишень проти неправних і для нас скрайно шкідливих і кривдячих потягнень поодиноких можновладців Ватиканської Курії, потягнень, які із релігією і вірою нічого спільного не мають, а противно, є цілковитим запереченням підставових християнських засад.

Кард. Фюрстенберґ взиває нас перестати займатися політикою, а більше молитися. І ми обіцяємо, що ми це радо зробимо, але під умовою, що монсіньйори Фюрстенберґи, Тіссерани, Кассеролі і Компанія, із Сенишиним включно, дадуть нам добрий приклад, закинуть свої обскурні політичні інтриґи і перестануть торгувати нашою Церквою із найзавзятішими ворогами Вселенської Церкви.

Нам закидають, що ми хочемо відступити від Католицької Церкви. Це властиво мрія частини нашого клиру, яка сподіється, що «горстка», як вони кажуть, бунтівників відійде і вони далі зможуть творити свою візантійщину на руїнах нашої прадідівської віри.

Дорогі Миряни! Противно! Ні один із нас не сміє відступити. Нашим обов’язком є держатися своєї Церкви і рівночасно боронити свої права, які нам належаться, а які чужі і ворожі нам сили хочуть відібрати і використати для своїх обскурних політичних цілей.

І дивна тут роля нашого митр. Сенишина. Після повороту його із другої сесії Ватиканського Собору і після іменування митр. Сліпого Верховним Архиєпископом, отже до певної міри зверхником над іншими нашими владиками, почали ширитися всякі неприхильні поголоски відносно Верховного Архиєпископа:

Чому Він не говорить про перебуті тортури?

Чому Він не критикує Сов. Союзу?

Що Сов. Союз не випускає нікого без причини!

Та, що Він є совєтським аґентом.

Мені самому тоді один Василіянин заявив, що краще було б, якщо б Верховний Архиєпископ був залишився на Сибірі, ніж мав приїхати до Риму. На моє питання, чому? – я не одержав відповіді.

З нагоди ювілею Філядельфійської Митрополії митр. Сенишин пише Верховному Архиєпископові, що не може його запросити, бо це осіння пора і усі готелі зайняті. Не знаю тільки, у котрому готелі удалося йому примістити кард. Фюрстенберґа?

Канцелярія Верховного Архиєпископа закинула митр. Сенишинові, що цей замість взяти участь в Українському Синоді, брав участь в Американському Візантійському Синоді. Канцелярія митр. Сенишина цю вістку заперечила стверджуючи, що Візантійського Синоду не було. Як спритно схватився митр. Сенишин за помилкове ужиття слова синод, замість конференція, і цією помилкою зробив у пресі великий шум, щоб тим шумом заперечити другі ствердження канцелярії Верховного Архиєпископа і прикрити свої чорні діла. Справді митрополичий вчинок!

У нашій боротьбі за права й збереження нашої віри й наших традицій ми послуговуємося різними кличами, які відображують певну програмову суть. «За Патріярхат» – це програма максімум, яка має забагато противників своїх і чужих, але це наше право, і формально патріярхат нашій Церкві признаний. «За Помісність» – це цілий ряд адміністративних функцій, які дають Церкві певний незалежний статус, творять її окремою в одній цілості. «Церква в Потребі» – відзеркалює конечність вдержання і збереження усіх моральних складових частин Церкви, як також і програма матеріяльної її підбудови.

Кидаємо новий клич – «Церква в Небезпеці»! Кличемо усіх щирих мирян, які колись гідно боронили свого імені «Греко-католик», чи «українець», наражуючись на грубі небезпеки й невигоди від сторони «моцарства польського», що прийшла пора не з меншою посвятою і енергією стати на оборону «Церкви в Небезпеці»!

Відмовляючи зустрічі з представниками мирян довший час Єпископ Йосиф Шмондюк аж на посередництво стемфордської поліції погодився привітати в своїй резиденції представників мирян 12 травня, 1971 року. Це сталося на кілька днів перед демонстрацією у Стемфорді, яка вже була тоді зголошена на поліції.

В складі делеґації були пані і панове: Р. Осінчук, В. Палідвор, М. Галів, Я. Щербанюк, Е. Піддубчишин, від Приятелів Укр. Кат. Університету М. Клячко, а від студентського Комітету Ю. Карпінський і Р. Купчинський. Разом з Єпископом Шмондюком був ще о. Монастирський, а у коридорі весь час була присутня чужа людина, не в мундурі.

Голова делеґації др. Р. Осінчук представивши присутних з’ясував сучасну церковну проблематику, ролю в ній організованого мирянства, та попросив, щоб Преосвященний сам зайняв становище до неї і також дав можливість висловитися кожному із делегатів. Він вказав на давні історичні права нашої Церкви, підтверджені декретами II Ватиканського Собору, схвалені «всенародним плебісцитом» під час тріюмфальної поїздки Верховного Архиєпископа по теренах Америки, та підписами 17-ти Єпископів на Синоді 4 жовтня, 1969 року. Так, продовжував Р. Осінчук, створився і діє зобов’язуючий усіх – ієрархію, священство та мирянство – самоуправний патріярший устрій Української Католицької Церкви з найвищими її органами: Синодом Єпископів і Головою Синоду – Верховним Архиєпископом.

На превеликий жаль наші Владики не виявили повного зрозуміння до таких важливих проблем Української Католицької Церкви, що рахуються на історичну міру. Деякі з них мовчали і мовчать досі, другі навіть протидіяли Синодальним постановам у правному, організаційному і літургічному аспектах. Відомо, що Митр. Сенишин не був присутнім на Синоді, а після нього діяв поза відомом Верховного Архиєпископа запрошуючи на ювілей десятиліття Митрополії Кард. Фюрстенберґа, змінюючи правила великоднього посту, та впроваджуючи на власну руку англійську мову там, де її не конечно треба було. Владики не спромоглися на якусь гідну реакцію на образливі виступи Кард. Тіссерана, Архиєпископа Касаролі, а тверді спроби Кард. Фюрстенберґа принизити нашу Церкву невизнанням нашого Синоду, і суґестією відбуття лише конференції Єпископів, без жадного формального значення, вони затаїли перед мирянами. Вони, Владики, дальше продовжують бути послушними Східній Конґреґації, тобто чужій владі, замість виявити льояльність і респект до власної влади: до Синоду Українських Єпископів та Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого. Мовчанка наших Владик на постійне втручання Східньої Конґреґації до внутрішних справ нашої Церкви після того, як вона згідно з законами стала церквою помісною, доводить Церкву до катастрофального упадку, і дозволяє Східній Конґреґації на її дальші незаконні виступи проти нашої Церкви, як ось номінація аж двох єпископів-помічників без консультації і порозуміння із Верховним Архиєпископом, або Синодом Єпископів. Це вже не тільки юрисдикційний конфлікт, а це просто нанесена обида нашій Церкві і народові.

Так як постанови нашого Синоду викликали колись велике піднесення і одушевлення серед народу, так ці останні кроки Ватикану викликали спонтанний спротив, гнів, образу, і вимоги мирян від Товариства негайної організованої протестної акції. Тому,що нас наші Єпископи називають часто «бунтівниками», заявив голова делеґації, то наш мирянський рух, зорганізований шість років тому і репрезентований Товариством за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви ніяк не думає бунтувати проти когось, але твердо стояти в обороні прав нашої Церкви і допомогти нашій Ієрархії сповнити засади самоуправи Української Католицької Церкви, єдности та ієрархічного завершення підвищенням Верховного Архиєпископства до гідности Києво-Галицького Патріярхату.

В дискусії забирали голос усі присутні делегати. М. Галів ствердив, що нема чого додавати до вже сказаного, лиш те, що акцію, яку веде наше товариство повинні вести наші Єпископи. Серед інших народів ці справи веде Ієрархія та священство. На жаль у нас того немає, і силою обставин за це діло взявся мирянський рух. Бесідник відмічує й це, що сам мирянський рух, очолюваний Крайовою Управою Товариства, свідомий того, що він не може бути вирішним у розв’язці тих питань про які йде мова, лише допоміжним чинником, але не мало важливим.

М. Галів дальше висловився, що не варто тепер говорити в площині хто винен за таку ситуацію, бо така розмова може нас лише віддалити. Натомість більш корисно буде ствердити існуючий стан, вказати на небезпечні феномени що є більш загрозливими як дехто думає, та знайти вихід і спосіб що зробити, щоб такий стан направити.

Преосвященний Йосиф у поденервованні переривав дискусію, мішав мову українську з англійською, застановлявся, а деякі факти ігнорував. Його відповідь можна схопити в ось таких точках:

1. Наш Синод не схвалив нічого. Єпископи підписали петицію до Папи і чекають на відповідь.
2. Наша Церква не має жадної самоуправи. Він не знає які права має Верховний Архиєпископ.
3. Папа – у нього – є найвищим чинником у релігійних і адміністративних справах нашої Церкви. Він дав порівняння відношення Американської Конференції Єпископів до влади Папи.
4. Папа не має часу усім відати, і тому у його імені діють всякі конґреґації. Запевняє, що Кард. Фюрстенберґ є приятелем нашої Церкви, про що він заявив йому під час візити 1969 року.
5. Папа має навал справ, і проблеми нашої Церкви не є в нього перші.
6. Нам треба молитвою і релігійним життям заслужити собі у Папи патріярхат.
7. Ми повинні вчитися із його послань, в яких він неоднократно виявив своє позитивне становище до нашої Церкви.
8. Він – Преосвященний – є також за патріярхатом, але він, знаючи що Папа має цю справу на увазі – чекає, і радив усім спокійно чекати.
9. Папа наіменував двох нових єпископів, і це законно. Він буде брати участь у свяченні і буде говорити святочне слово.
10. Він є за скликанням частіших єпископських конференцій для полагодження різних церковних справ. Як Блаженніший скличе конференцію – то він поїде. На Синод поїде лиш тоді, коли він буде скликаний за дозволом Папи.
11. На справу ініціятиви священиків за патріярхат – не дав жадного коментаря, але він, як єпископ, є проти такої акції.
12. На заввагу про це, що наша Церква заслужила собі на гідну відповідь Папи, /Купчинський покликався тут на численні жертви на Україні/, Владика сказав, що Папа не мусить рахуватися з тим, що хтось стратив життя, бо якийсь нарід зложив багато жертв. /Слід поденервовання/.
13. Його не інтересують жадні закиди вірних проти Митр. Сенишина. Можуть собі іти з ними до Папи, чи Конґреґації, або навіть до Верховного Архиєпископа. Одначе він у всьому радиться із Сенишиним.

Др. Осінчук навів факт, що коли по довгих відмовах Кард. Фюрстенберґ прийняв делегацію з Чікаґо в особах покійного вже проф. Б. Попеля, та др. Вітковського, то він їм сказав, що Ватикан має вже досить клопоту з малими церквами. Тому вони повинні вже вливатися в римо-католицькі церкви на місцях.

На авдієнції не дійшло до жадного вияснення поставлених справ, ані Преосвященний не подав ясно свого становища до помісности нашої Церкви. В 10-тій годині вечера він вже не бажав робити якихсь підсумків зустрічі, але не попращавшися з ніким – вийшов.