Календарне питання

/Доповідь, виголошена на зборах священиків Т-ва Св. Андрея. Скорочено./

Українська еміграція в діяспорі повинна працювати для найважливішої релігійно-національної ідеї, яка мусить бути змістом її політики. Наші суспільні організації, церкви, школи та родини мають святий обов’язок цю найважливішу ідею защіплювати в народі. Праця над релігійно-національним освідомленням нашого народу серед оточення різних націй і їх ментальних властивостей – це наш обов’язок і конечність часу.

На сучасності не можна будувати будучини, лиш на гармонійній злуці минувшини з сучасністю. Коли будемо будувати наше релігійне життя на сучасності, а відкинемо здобутки минувшини, як прадідівську культуру, традицію, мову, обряд та інші здобутки творчого духа наших предків, то самі будемо котитися до пропасти асиміляції і денаціоналізації. Коли виточиш кров із живого організму, то організм перестане жити. Забереш людині, народові, його національну свідомість він дістане ментальність народу-асимілятора.

Сотні й тисячі наших вірних пропали і шлях їх повороту навіки замкнений. Дух асиміляції опанував уже церкви, парафіяльні школи, організації і навіть родини. Звичайно, цього діла доконують такі наші духовні і світські провідники, які мають чужу ментальність. Свідомість походження, місце уродження, обряду і поняття ідентичности ще не творять релігійно-національної свідомости. Свідомість національна посідає, любить, і плекає свою питому культуру релігійну, національну, політичну, мистецьку. Вона є суттєвим змістом і основою творчого ума кожного народу. Нарід може стратити мову свою, але свідомості національної не мусить.

Українська нація має в своїй душі глибоку віру та любов до свого і не легко піддається деструктивним впливам місцевого оточення, яке має гнилі ідеї, доляровий маєстат, і безцільне розгнуздане життя. Той неоепікуреїзм, який будується на сучасності – це моральна руїна і загибель для тих, що його приймають, як норму свого життя. Його прихильники тратять остаточну, вічну ціль життя та стають в суспільному національному житті нації каліками.

Щоб зберегти себе перед тією моральною і релігійною деструкцією та від тих ідей, нам треба розбудовувати, закріплювати і плекати наше релігійне, культурне, політичне й економічне життя в діяспорі. Це є святий обов’язок і категоричний імператив у нашому народньому житті.

Нам треба за всяку ціну задержати український дух та українську ментальність у нашій церкві, парафіяльних школах, в релігійних і національних організаціях. Наша церква, як католицька, не відмовляє участи усім католикам інших обрядів у наших св. літургіях, але ми рішуче противимося їх членству, і на цю концепцію ми ніколи і під ніякими умовинами ми не погодимося. Приспішена майоризація призводить до повної асиміляції нашої прадідівської церкви, а це є духовим і національним самогубством українців в Америці.

Наша Церква має свій питомий український національний обряд, опертий на нормах обряду східніх церков, та має свій специфічний національний дух і ментальність. Наш обряд рідний і притаманний для парохіян-членів українців, тут народжених, і нероджених тут, але пов’язаних з нашою церквою тисячолітньою традицією, зв’язками крови, мови, традиції, звичаїв та обичаїв та іншими національно-культурними надбаннями. Берестейська та Ужгородська Унії, якими Українська Церква злучилася з Вселенською Церквою виразно та категорично окреслюють наш східній обряд, вже століттями зукраїнізований, календар, свята, пости, мову та дисципліну, одним словом, її внутрішню структуру. Їх постанови зобов’язують донині. Самоозначення в ряді східніх церков і самоуправа обов’язують і досі.

Апостольська Столиця не вмішувалася у внутрішню дисципліну і самоуправу церкви; вона мала обов’язок берегти їх та боронити перед державними властями. Численні папські декрети забороняли змінювати обряд і переходити на інший та противилися майоризації і асиміляції вірних нашої української церкви.

Архиєпископські IV і V Синоди, відбуті в Римі, виразно постановили, що літургічними мовами Української Католицької Церкви є мова церковно-слов’янська, з прийнятим в Києво-Галицькій Митрополії виголошуванням, та українська.

Уживання чужих мов не допускається, хіба виникне потреба і то крайня і то за згодою і благословенням патріярха помісної Церкви. Тільки дияконські частини можуть бути в чужій мові і то в дуже наглих і коротко триваючих випадках, але ніколи постійно. Українська Католицька Церква має свою літургічну мову, чи то старослов’янську, а чи українську, і більшість вірних рішуче і безкомпромісово не погодиться на впровадження чужих мов в наші богослуження або латинські практики, що їх насильно впроваджують таки наші священики.

Зміна мови у св. Літургії не відповідає нашому обрядові і зміна слов’янського тексту на інший: англійський, німецький, французький, причиняється до усунення тисячолітньої традиції і призводить до безсумнівної асиміляції і денаціоналізації вірних. На такі експерименти українські вірні не погодяться, бо таке поступовання доведе до анархії і до ще більшої кризи в лоні української громади. Наша церква є тісно зв’язана з народом і творить з ним нерозривний духово-національний моноліт.

Карпато-руська Католицька Церква в ЗСА не грає жодної ролі в дипльоматичних переговорах Ватикану з Москвою, бо вона вже давно втратила свого національного духа та стала лиш етнічною групою серед інших національних груп в діяспорі. Правда, вірні тієї групи задержали глибоку віру і обряд, але втратили свого національного духа через брак свідомих світських і духовних провідників. Там є культурно-національна загибіль і нема продовження народнього духа.

Політичні потягнення Москви і діялог з Ватиканом під плащиком екуменізму мають ціль не так релігійну, як політичну – знищити українську духовість, як національну підставу нашої Церкви. Є тенденція викинути слово український, а наш прадідний чудовий український обряд заступити словом візантійський. Український народ не знає такого обряду, але таки добре знає свій український обряд, який є спільний як для українців католиків, так і для українців православних. Якраз лиш український обряд може зблизити православних і нас, а зміна назви обряду віддалить нас і то назавжди.

Ми будуємо величні храми Божі, парохіяльні школи, мешкання для священиків, церковні залі, а не будуємо релігійного і національного духа в наших вірних. Ми, священики, як духовні провідники своїх вірних не можемо допустити до асиміляції їх в якусь етнічну групу з чужою назвою і обрядом. Не закладаймо цвинтаря історії нашого українського народу, а його тисячолітню релігійно-національну культуру не кидаймо в глибокий темний гріб забуття. Не гасімо духа в своїх церковних громадах, але підтримуймо його своїм рідним українським словом, українською молитвою, розмовами із своїми вірними, бо так Бог від нас цього жадає. Це справа Божа, якій ми не можемо протиставитися. Щоб ми могли свою місію в діяспорі виконувати краще, наш Блаженніший Митрополит Кардинал Кир Йосиф VII бореться за помісність Церкви, за її релігійно-національного духа і одверто жадає від священиків і вірних задержати прадідівську релігійно-національну традицію, мову, обряд, свята, пости, а головне, релігійно-національну свідомість священиків і вірних. Він став для нас українців пробудителем українського в наших церквах та організаціях, заборолом перед асиміляцією і денаціоналізацією, оборонцем наших релігійно-національних справ на світовій арені народів і вказує нам шлях до реалізації його глибоких плянів.

Наші незмінні постуляти мусять бути такі:

1. Задержати тисячолітню традицію нашої Церкви, а то є обряд, календар, мову старослов’янську, свята, звичаї і обичаї релігійно-національної натури.
2. В церквах виголошувати проповіді, розпорядження в рідній мові, хіба зайде конечна потреба – то в чужій мові.
3. Урядовою мовою в ректораті, тобто в канцеляріях, має бути жива рідна мова, а не чужа, бо вірні належать до української Церкви і є членами українського народу, а священик є сином його.
4. Українських дітей учити релігії в їх рідній мові і обряді і послуговуватися підручниками релігії і молитовниками, виданими нашими духовними властями, а не латинськими.
5. Не учити наших дітей релігії разом з дітьми латинського обряду.
6. Священик повинен говорити до дітей їхньою мовою, а не чужою, спеціяльно коли дитина свідомих родичів говорить по-українському. Буває так, що учителька-монашка говорить з батьком дитини по-українському, а звертаючись до дитини, зразу переходить на англійську мову. Дитина підносить до батька здивовані очі і відповідає їй по-українському, бо вона є національно свідома. Наші вірні будували парохіяльні школи на те, щоб своїх дітей зберегти від асиміляції, прищепити їм свій народній дух, навчити своєї мови, релігії, щоб стали вони добрими вірними своєї Церкви й народу. Гроші, жертва і праця родичів піде на марне через злий добір учителів, монахинь чи священиків, що самі провадять нове українське покоління до денаціоналізації.
7. Закладати школи українознавства і добирати національно-свідомого учителя, щоб своїм знанням з історії і літератури запалив у дітей вогонь любови до своєї церкви та до свого безталанного народу.
8. Щоб зберегти нашу молодь від винародовлення треба її втягнути до школи українознавства, і самому священикові учити релігії та навіть історії і літератури. Підтримувати молодечі та студентські організації, виголошувати промови й доповіді, бо добром налите серце дитини ніколи не захолоне.
9. Висилати кандидатів на священиків до українського католицького університету в Римі, де є богословський факультет. На це він там існує, щоб покликані до священства юнаки готувалися на високовартісних священиків не з саксонсько-латинською ментальністю, а таки українською. Тоді не треба буде їздити по школах і намовляти дітвору до духовного священичого чи монашого служіння, бо діти цих проблем не розуміють. Використовувати добру релігійно-національну пресу. Українські молитовники, казки, байки, думи козацькі, оповідання добрий пастир повинен мати у себе вдома або в парохіяльній бібліотеці.
10. На означення нашого обряду не уживати назви візантийський український католицький обряд. Візантийського обряду взагалі не було, а був грецький. Були обряди церков, Ecclesia Slovenica і Ruthena а ніколи не було «Бізантіна». Наші прадіди називали свій обряд руським, тобто українським, греко-католицьким, але ніколи візантійським. Було Imperi Byzаntii але ніколи Ecclesia byzantina, i навіть нині православний патріярх носить титул «Царгородський патріарх», грецький, православний, а не візантійський. В ім’я чого робиться?

Товариство священиків імени св. Андрія повинно бути чуйним і всі ті некорисні практики для нашої Церкви й народу. Треба включатися в змагання за помісність своєї Церкви, щоб ми, священики, не заложили цвинтаря історії нашого народу.

Вже минає четверте сторіччя, як нам насильно хочуть накинути новий григоріянський календар. Наші предки століттями гідно й мужньо боронилися й трималися міцно традиційного старого календаря в церковному житті. Таке повинно бути й наше становище!

Боротьба за календар почалася в ХVІ сторіччі, точніше в 1582 p., коли Папа Григорій ХІІІ зреформував наш старий юліянський і впровадив в латинській церкві новий календар, від його імені названий григоріянським.

Були спроби в історії, щоб і також у нашій церкві завести новий календар, уживаючи нераз насильства, але наш нарід під проводом ієрархії боронився і не відступав від свого традиційного старого календаря. Різні заходи в цілі насильного введення нового календаря в нашій церкві осталися без успіху, тільки спричинювали непотрібні колотнечі, заворушення та сварки.

Один такий дуже драстичний інцидент стався у Львові зараз по впровадженні в Західній Церкві нового календаря. На Святий Вечір, а відтак і на Різдво Христове в 1583 р. старого стилю, львівський латинський архиєпископ Ян Деметреюш Суліковский і його львівська капітула «назбиравши собі помощников і приятелей і теж брата свого рожоного Войтиха Суліковского і капітули своєй князей, офіціялов, моцою і ґвалтом з рушницями і іншими розмаїтими бронями, впавши до церков і манастирів у Львові, до церкви Успенія Пресв. Богородиці, до манастиря і престольної церкви св. Юрія, до церкви Благовіщення, до церкви св. Миколая, до манастиря св. Онуфрія і до церкви Богоявленія, попів і відправляючих Службу Божу від вівтарів повідривали і зволікши їх і шарпаючи, священичі одежі з них позривали, з церков повипихали, а навіть попа Якова зі св. Николая потурбували п’ястками. Дяків і людей побивши з церков повиганяли, монахам і монахиням проч з церкви вийти вказали, всі ті манастирі і церкви запечатали печатію названого вище львівського архиєпископа, та заказали печаті зривати під карою смерти /горла/ /акти Западной Росії том ІІІ, ст. 280/.

Такою пацифікацією хотів львівський архиєпископ змусити львівских українців перейти на новий календар. Тодішній український єписког Ґедеон Балабан вніс скаргу до городського Галицького суду. Справа булі перед сенатом і королем, закінчилася у Варшаві 1583 р. полюбовним судом. Погодилися з умовою, що на майбутнє українці не будуть мати жодних перешкод святкувати свої свята у старому стилі. Король Стефан Баторий видав обіжник 1585 р. до достойних вельмож королівства польського і Великого князівства литовського, що «люди греческого закону до поправи календаря нового ґвалтом примушені бути не мають». Та навіть загрозив карою 10.000 зол. тим, що будуть змушувати українців до поправленого нового календаря.

Перед приступленням до Берестейської Унії український єпископаті в кореспонденції з Римом поставив як умову до прийняття Унії саме задержання старого календаря, разом з цілістю обрядів» Г так у листі де Апостольської Столиці в справі умов Унії, від дня 2 грудня 1594 р. наші єпископи писали, що приступлять до Унії… «при збереженні одначе в цілості і при ненарушимості наших обрядів і торжеств після звичаїв Східньої Церкви»… «щoб після давнього звичаю було все так, як тоді, коли ще єдність тривала» /ут море антікво фієрент омнія, сікуя ояім унійоне дуранте фуерунт/.

У в другому збірному листі від дня 12 червня 1599 року до Св. Отця-Климента VIII наші єпископи писали виразно: «Як що іменно Ваша Святість спосіб уділювання св. Тайн, обряди і торжественні обходи Східньої Церкви ціло і ненарушено і в цей спосіб як ми їх в часі єдности уживали — зволить нам заховати, потвердити за себе і за своїх наслідників, що нічого в тім обряді не змінять ніколи…» /Цитати взяті з Пелеша «Ґешіхте дер Унійон» і Гарасевича «Анналєс Екклєзія Рутене», свящ. Олександер Корінецв «Рим і наші церковні постанови, зокрема календар». /Відень, 1916/. Всі ті обрядові застереження, включно з календарем, Св. Отець прийняв до відома, дозволив і затвердив буллею «Маґнус Домінус» від дня 23 грудня 1595 року», що нею Папа прийняв наших єпископів до церковної єдности. «Омнес сакрос рітус ет церемоніяс Рутеніс епіскопіс ет клєро апостоліка беніґнітате перміттімус, концедімус ет індульґемус».

Найбільшою суттєвою причиною задержання старого календаря була та, що її видвигнув сам головний подвижник Унії, Володимирський єпископ – Іпатій Потій, а саме: він знайшов дуже великі труднощі в практичнім переведенні злуки обох календарів. Ці труднощі не даються усунути без нарушення цілости нашого обряду, /іменно пасхалії, подвижних і неподвижних свят/, тому що в нас календар належить до організму нашого обряду, який на ньому опирається і був до календаря примінений в наслідок чого календар і обряд взаємно зі собою злучені і суттєво споєні. І це найголовніше. Ця причина є все найбільш актуальною і живою.

Всі пізніші Папи римські та римські Конґреґації так само задивлялися на справу старого календаря, та східніх обрядів. Декрет Священної Конґреґації Тридентського Собору від дня 5 грудня 1722 р. в справі рішень Замойського Синоду каже, що Римські Папи потверджуючи синодальні постанови, не наміряли щонебудь в справі наших обрядів змінити в тому, що їх попередники постановили.

Після прилучення Західньої України до Австрії, Львівський єпископ Лев Шептицький обороняючись перед новими спробами накинення нового календаря, писав до цісарського намісника Галичини Ґрафа Перґена 30 грудня 1773 року, що навіть королі і польський уряд залишили були українцям старий календар і давні свята є апробовані Апостольською Столицею, та що він не може нічого нового заводити також із цієї причини, що це дало б нагоду незєдиненим до закиду, що уніяти пруть до латинізації, а це було б великою шкодою і перешкодою до ідеї з’єднання. Його докази переконали цісарське намісництво, але тільки на чверть століття, бо 25 літ пізніше, це в році 1798, знову прийшли письма до греко-католицької Консисторії від намісника із запитом, яка була б їхня думка відносно злуки юліянського календаря з григоріянським. Мотиви: економічна шкода в краю, що постає з подвійного святкування свят одного і другого обряду, і т.п.

На це дав вичерпуючу і переконливу відповідь тодішній перемиський єпископ Антоній Ангелович. Він навів декрети двох цісарів /Йосифа ІІ і Лєопольда IІ/, якими вони зрівняли правно оба обряди і забезпечили всі свята грецького обряду, та хотіли, щоб старий календар лишився в цілості ненарушений. А далі подає два арґументи:

І. Старий календар є згідний зі загальними церковними постановами Вселенської Церкви, бо ціла церква опирається на рішенні Нікейського Вселенського Собору, котрий сказав, що пасха, від котрої залежать всі подвижні свята, має святкуватися: 1 в місяці Нізан /квітні/, 2 після – його повні, 3 в неділю, не разом з жидівською пасхою. Випадає отже ж, щоб в котрімсь католицькім обряді лишився ненарушений цей – з огляду на свою старинність – пошани гідний закон котрого і сама Римська Церква держалася півтори тисячі літ, точно до 1582 року.

IІ. Календарна злука не доведе ані латинників до посту в середу, ані греко-католиків до посту в суботу. Ніколи латинники не схочуть постити вчасніше, це є від неділі сиропусної, – так як українці постять; так само відносно інших постів остане різниця з цієї просто причини, що пости зовсім інакше рахуються в латинників, а інакше в греко-католиків. Після зрівнання календаря таки не припадуть свята в цей самий день, бо напр. в латинському обряді святочним днем є Всіх Святих, коли в грецькому обряді нема цього в будньому дні, лиш у першу неділю після Сошествія Св. Духа. В латинському обряді є Боже Тіло в середині тижня, а в грецькому святкується в неділю. В грецькому обряді святочними днями є: третій день Воскресення Христового, Рождество Св. Івана Христителя, Преображення Господнє, Воздвиження Чесного Хреста, св. Великомученика Димитрія, Введення в храм Пресв. Богородиці, св. Миколая і Трьох Святителів – а в латинському обряді немає. Дальше: св. Стефана в грецькому обряді третього дня Різдвяних Свят, в латинському другого дня; Михайла не лише іншого дня, але й іншого місяця. Рівнож додає, що треба було б наперед переробити церковний устав і примінити його до нового календаря і то для священиків і для дяків.

Цісарський уряд прийняв до відома всі ці докази і погодився з ними. Всі українські єпископи були ревними оборонцями нашого старого традиційного календаря. Один виїмок одначе заіснував при кінці XVІII століття, а саме перемиський єпископ Максиміліян Рилло був прихильником нового календаря; очевидно йому на нашому обряді цілком не залежало.

Наш нарід держався кріпко старого календаря, зжився з ним і полюбив його, що навіть свої господарські справи обчисляв після свят свого календаря, на основі своїх традиційних постів, празників, відпустів і т.п. Нічого дивного, що наш нарід дуже був чуйний і реаґував на кожний рух чи навіть поголоску в справі зміни календаря. Поставали негодування і заворушення з причини нераз неправдивих поголосок про календарну злуку. Такі заворушення були часто поважні. Ось маємо документ від дня 24 березня 1812 року. Президія цісарського намісництва у Львові пише до нашої Консисторії:

«В деяких околицях нашого краю поширюється дуже скоро і загально поголоска, що в Найвищих Кругах є вже вирішена злука греко-уніятського обряду з латинським, та що ця злука в найближчому часі має бути з цілою строгістю переведена в діло…»

«Для того, що ця поголоска зовсім безпідставна і є звичайною видумкою, то вслід за цим парохіяльне духовенство має вибити з голови це непотрібне занепокоєння».

Ось так наші предки боронили свого традиційного календаря і мали спокій аж до наших днів.

Ми вірні нашим традиціям не маємо чого шукати в чужих. Рівно ж і наш Блаженіший є великим оборонцем старого нашого традиційного календаря, бо в III Спільнім Пастирськім Посланні українських католицьких владик, приявних на кінцевій сесії Вселенського Собору Ватиканського Другого в Римі, читаємо «…не можна тепер міняти в Українській Католицькій Церкві дотеперішнього юліянського календаря».

Весною, минулого року делєґація Комітету Оборони Традицій і Мови Української Католицької Церкви в складі проф. Б. Попеля і інж. Б. Трусевича була в Римі і відвідала Кардинала М. Фюстенберґа. По авдієнції вручено петицію, яку передаємо в перекладі на українську мову.

Редакція.

Слава Ісусу Христу!

Чікаґо 30 березня 1968

Ваша Еміненціє!

Як делеґати Комітету Оборони Традицій Української Католицької Церкви, ввічливо прохаємо Вашу Еміненцію зробити інтервенцію в нашого чікаґського владики Ярослава Ґабра, щоб 6.000 /шість тисяч/ вірних могли святкувати надходячі Великодні Свята в Чікаґській катедрі за юліянським календарем, що є їхньою парафіяльною церквою. Ми спрямовуємо це наше прохання до Вашої Еміненції на те, щоб не допустити до згіршаючих протестанційних маніфестацій та щоб усунути непорозуміння внутрі нашої парафії та єпархії в Чікаґо.

Вже від чотирьох літ ми боремось за наші права. Наше Товариство завжди старалось уникати насильних волевиявлець і від самого початку конфлікту представляло наші прохання так нашому єпископові як і компетентним властям у Римі. Коли ж наші священики включно з єпископом в цілі осягнення своїх замірів перейшли зі шляху легальної та чесної боротьби на шлях примусів, погроз, екскомунікацій і відмовлення останнього блягословення помершим, до скандальної кампанії, неймовірних обвинувачувань в наших українських часописах в Америці і до фальшивих інформацій в американській пресі, тоді наші вірні стратили довір’я до церковних властей і взялись до зараз вживаних засобів, то це було наслідком нечесної поведінки наших противників.

Як нам відомо, наші церковні власті представляли нас тут в Римі у різних урядах як революціонерів, склонних до опозиції в кожній ділянці, що їм не можна довіряти, та як атеїстів, що змагають насильно знищити нібито гармонійне, релігійне життя нашої парафії і єпархії св. Миколая в Чікаґо.

Однак що бажають оці т.зв. атеїсти? Вони бажають лише можливости учащати до церкви і приймати Святі Тайни та інші релігійні обслуги за старою традицією їхньої Церкви, як це було дотепер. Зміну календаря можна було перевести тільки для тих, що такої зміни собі бажали, але треба було рівночасно зберегти нам, що задержали старий календар, релігійну обслугу, а не залишити нас для наруги осторонь. Зміна юліянського календаря наступила за однобічною акцією і зі стосуванням насилля.

Після чотирьох літ боротьби наша організація не є в силі контролювати експльозивної ситуації. І тому, щоб не допустити до заіснування фактів, що їх тяжко буде в будучому полагодити і за які зараз ніхто не відповідає та, щоб показати нашу добру волю, ми, члени Товариства, відповідальні за його долю, рішили ще раз звернутись до Риму, щоб знайти якийсь компроміс, що був би сприятливим для обох сторін у цій великій боротьбі на лоні нашої парафії і єпархії.

Наближається Великдень. Наші парафіяни, що зберігають старий календар, бажають відбути релігійні обряди, і згідно зі звичаєм, одержати благословення пасок у своїй парафіяльній церкві, якої вони є членами. Треба заявити, при тій нагоді, що церковця віддана до нашої послуги, не задовольняє вимог наших вірних.

Тому просимо Вас, Ваша Еміненціє, своїм впливом уможливити нам святкувати ці свята так, як ми бажаємо, у мирі, любові, та у повній згоді з нашими священством і нашими родинами. На жаль, ми спостерігаємо, що вже тепер наші противники роблять заходи, щоб не допустити до здійснення наших бажань. Маємо інформації, що відповідні чинники вже тепер плянують замкнути катедру в святочний великодній день під претекстом відновлювання, а кромі цього на той самий день призначили благословлення і відкриття нових будинків.

Якщоб сталось таке, що катедра буде замкнена тоді велика частина наших вірних буде позбавлена Великодніх відправ за старим календарем. Запевняємо, що тоді обидві сторони підуть на повну боротьбу на вулицях міста Чікаґо як це вже трапилося передше серед подібних обставин. Зачуваємо, що Управа міста вже робить заходи, щоб запобігти відкритій боротьбі українців-католиків. Наші люди вже не в силі терпіти провокації і вже є рішені відповісти на ці провокації силою.

Щоб це не трапилося пора дійти до компромісу який задоволив би обі сторони парафіян, парафію і єпархію св. Миколая в Чікаґо. Це домагання є релігійного характеру, бо це вимога релігійної обслуги.

Закінчуючи наше письмо, склонюємо наші голови у вислові глибокої пошани та синівського прив’язання.

/Проф. Богдан Попель/

/інж. Богдан Трусевич/

 

Урядовий орган філядельфійської архиєпархії «Шлях» в англомовному виданні від 24 вересня ц. р. помістив статтю п. н. «Екскомуніковано групу людей за напад на пароха». Ця стаття це вірна відбитка комунікату з тижневика «Нова Зоря» від дня 10 вересня цього року, органу єпископа Кир Ярослава Ґабра в Чікаґо. Там пишеться таке:

«Дня 28 серпня 1967 вечером група людей вдерлася до парафіяльної канцелярії, напала на пароха катедри о . шамб. П. Леськова, чинно зневажила його, витягнула на вулицю де знова побито його, і щойно скорий приїзд поліції навів порядок та спокій. За напад на пароха і провокацію є відповідальні неспокійні елементи, які протестують проти введення нового григоріанського календаря в богослужбах у катедрі. Біля 90 українців католиків в ЗДА святкують після нового календаря. Три роки тому катедра св. Николая в Чікаґо, щоби достосуватися до більшости українців католиків в ЗДА які святкують після нового календаря змінила святкування свят з старого юліянського на новий григоріанський календар. Група людей знана в Чікаґо як Комітет Оборони Обряду та Традицій в Українській Католицькі,. Церкві противиться зародженні єпископа що до зміни календаря, та є причиною сталих скандалів і неспокоїв серед вірних парафії. О. парох Леськів потерпів, окалічення лиця під час нападу. Тяжко є зрозуміти що такий дикий напад мав місце в будинку катедральних забудовань. Виглядає, що для таких людей нема нічого святого. Вони не є здібні шанувати ні Бога ні людину. Вони нарушили Божий закон і через неопанований напад наплюли також на закони демократії, не шануючи державних законів»…

Повища цитата познайомлє нас лише з односторонно із прикрими подіями в Чікаґо. Дехто з читачів напевно ознакомлений із другою стороною цих подій, чи то приватною дорогою, чи то із повідомлення в журналі «Мирянин», що виходить у Чікаґо. А більшість нашого громадянства, яка про події дізнається із союзової або католицької преси, не має доступу до жадних інших джерел інформації, не знає правди, або знає її лише частинно. Цього одначе не вистарчає для того, щоби мати правдивий образ про події і щоб мати можливість зайняти до них відповідне становище.

В англомовному ахидієцезальному органі «Шлях» вже віддавна пляново друкуються неґативні опінії про сучасну українську інтеліґенцію, головно про цю, що приїхала до ЗДА після Другої світової війни та зберегла релігійну та національну свідомість. Редактор свідомий того, що читач, для якого призначений англьомовний «Шлях», не знайде іншого джерела інформації для доповнення або провірення фактів з цієї саме церковної ділянки, та що він мусітиме задоволитись тою «правдою» яку йому підсунуть. З тим розрахунком і надруковано комунікат про екскомунікацію із спеціяльним насвітленням.

Поміщення цього матеріялу в «Шляху» є продовженням індоктринації одного роду священиків в наших єпархіях в ЗДА: тих, що читають й розуміють лише по англійському. Згідно з цим псевдонавченням новоприбулі інтеліґенти є причиною всього лиха в нашій Церкві. Не диво, що коли молоді священики, що може колись вагались чи повірити в те, що ці вірні є «Юди», «хруні чи в’єтконґи», по прочитанні комунікату про напад на пароха в Чікаґо, повірять в це навчання а це матиме дальші катастрофальні наслідки на життя й розвиток нашої Церкви в ЗДА.

Насамперед варто застановитись над тим, чи дійсно треба було поширювати такий комунікат, спеціяльно в англійській мові,в той час, коли та сама католицька преса промовчує багато важливіших оправ, що відносяться до цеї Церкви. Чи не було б більш по христіянськи промовчати і це? А коли вже інформувати священство й вірних про ці події, то інформувати їх об’єктивно і правдиво. Бо злочином є обвинувачувати лише невинних людей, що їх доведено до розпуки руйнуванням залишків їхньої Церкви, до якої вони прив’язані вірою і правдивими христіянськими почуттями. Треба було також звернути увагу на провідників церковних, що викликали усі ці події своєю негромадською і нехристіянською поведінкою, а саме: обвинувачування вірних Церкви в комунізмі і бандитизмі. Цим ці церковні чинники розбили єдність в Церкві, та зруйнували згоду в народі. Свої церковні пости вони ужили для придушування волі вірних.

Поспішне передрукування комунікату в «Шляху» не сумісне із пастирською засадою лагодити всякі неприємні конфлікти на базі христіянської любови, прощення і великодушности.

На жаль, це не лише сумний вияв жалюгідної нетерпимости малих людей на високих постах рядити та душпастирювати при помочі неправди, перекручувань, пімсти і відплати, поширювати ненависть і руїну, роздвоювати народ лише для заспокоєнння власних почуттів гордости. В дійсности в цій заяві апель йде до т.зв. «давно прибулих», й замериканізованих, він є звернений проти тих, що бажають до смерти залишитись при своїй незміненій батьківській вірі і традиції. Душпастирська праця, отже, користується сьогодні засадою «діли і пануй!»

Церковні події в катедральній парафії св. Миколая в Чікаґо це наш спільний біль, та сором перед Богом й чужинцями, це скандал перед дітьми нашими, це національна трагедія. Відмова духовної опіки, Богослужб, свячення пасок на вулиці, відмова христіянського похорону христіянинові, введення поліції до катедри – все це звучить неймовірно у двадцятому столітті, в часі екуменізму. Встановлення церковних календарних розпорядків без співдіяння вірних і знехтування волі більшости парафіян – це феодальне середньовіччя а не дух II Ватиканського Собору. Брак душпастирського вирозуміння братньої любови й відповідальности за душі вірних, політика відчужування наших людей від Церкви, що в ній панує безладдя, не дозволяють об’єктивній людині повірити в те, що причиною всіх скандалів. В Чікаґо є анархістична поведінка тих, що «наплювали на демократичні закони країни». Все це радше доказує, що вина є по стороні тих, що топчуть схвалені і підписані всіми Владиками постанови Українського Єпископату. Добрий Ієрарх, коли бачить незадоволення чи відрух спротиву серед мирян проти такого жорстокого зарядження, як насильна зміна календаря, повинен шукати кращих доріг до замирення, заспокоєння та полагодження конфлікту, що його цей Ієрарх сам створив, а не дразнити вразливих людей ще гострішими а навіть провокацією. Принайменше того треба було очікувати від відповідального Ієрарха.

Але розчаровані в свойому церковному проводі і ображені до глибин душ миряни зустрічають у своїх пастирів не зрозуміння, а погорду.

Дня 28 серпня ц.р. в день Успення Матері Божої, біля 500 вірних зібралося в катедрі щоби вислухати св. Літурґію. Наче для провокації священик відслужив св. Літурґію у чорних ризах. Численні жінки принесли зі власних городчиків квіти, щоб їх поблагословити згідно з нашим традиційним звичаєм. Одначе священик відмовився це зробити. Тоді огірчені жінки звернулись до катедральної парафіяльної канцелярії, пароха о. шамб. Леськова, але й він відмовивсь благословити квіти. При тому вив’язалась дискусія. О. парох Леськів назвав жінок бунтівниками, безбожниками, комуністами й став випихати їх руками із канцелярії. Тяжко повірити, що о. Леськів, шамбелян Католицької Церкви, не знайшов іншої методи для полагодження цього прохання вірних, і що рукопашні пересправи із жінками, до яких на вулиці вмішались теж чоловіки, були одиноким засобом, що залишивсь йому – мужчині і джентельменові до диспозиції. Ні! отцеві Леськовому забракло в цей критичний час здорового розсудку, бо ображених і спровокованих людей не можна зустрічати роздратованістю й штовханням. Треба було ситуацію ратувати в інший спосіб!

А коли дійшло до скандалу і у метушні, де о. шамбелян не був стороннім глядачем але активним учасником – його потурбовано, то у звітуванні про це церковна влада повинна була застановитись над тим, зважити усі аспекти прикрої ситуації, і поступити так, щоб це поступовання мало позитивний вплив, а не додаткове роздратування серед мирян. Екскомунікація – це доказ імпотенції церковного проводу, і це політика дальшого роздвоювання громади й поглиблення руїни.

Це саме стосується й філядельфійської церковної влади, і редакцію «Шляху», де цю прикру подію з’ясували народові не лише ложно, але також односторонно в цілі продовжування дальших роздорів серед громади, і для дальшого поділу й переслідування з чого наші англомовні священики напевно скористають.

На терені філядельфійської єпархії вже довгі роки практикується двоподіл як серед священиків, так і серед вірних. На жаль, частина священиків, виховувана чужими людьми без пошани до української традиції і культури, а також частина суспільства вже вихована такими священиками не виявляє заінтерисування українською мовою, культурою, літературою й українським надбанням взагалі. Що раз меншає старших священиків – патріотів і вірних, за рахунок яких церковне й суспільне життя розрослось. На їх місце приходять ті, які є байдужі до українства, не мають відваги обороняти себе а до того і долучилася нехитра калькуляція деяких політичних груп нашої громади. Все це сприяє ерозії національних вартостей в нашій Церкві. Відповідальність за цей жалюгідний двоподіл, що зростає серед мирян в ЗДА через поступовання і церковну політику спадає на тих Ієрархів та священство, які в своїй душпастирській праці серед загалу прийняли засаду: «Діли і пануй»!