Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Караганда

Великодні свята в Караганді

Цього року Казахстанська погода зробила несподіванку на Пасху, бо прийшлося посвячувати паски на снігу. В Казахстані говорять, що від погоди сподіватися можна всього, хоч такого давно вже не пам’ятають, щоб на Великдень був сніг. А почалося все з того, що після довгої затяжної зими весняне сонце заглянуло й до Караганди. І вже у Великий Тиждень було досить тепло. У Великодню П’ятницю, за традицією, було у церкві виложення плащаниці. Але наступного дня всі жителі шахтарського міста були здивовані, коли багато із них не могло в суботу вранці відчинити дверей своїх домівок, так багато снігу намело за ніч. Одначе, це не остудило наших вірних, які у своєму житті всяке бачили, і не в такі морози валили дерева в Сибірській тайзі, зранку почали збиратися люди до церкви. Звичайно, що цього дня прийшло набагато менше, ніж вибиралося, бо при таких умовах не всі мали можливість добратися до церкви. Також після обіду о. Віталій поїхав в Майкудик (район Караганди, де досить компактно проживає велика кількість українців), щоб посвятити паски для людей, з яких не всі можуть приїхати до церкви.

Але звичайно головною подією була Пасха. Не зважаючи на 12° морозу та сильний холодний вітер, до церкви прийшло понад 350 чоловік. Звичайно, шо не всі могли поміститися до середини, адже церковця наша має тільки близько 70 кв.м., і тому багатьом із них прийшлося слухати богослуження сидячи в автах (бо на дворі при такому вітрі годі було стояти), добре, що було озвучення і багато, хоч в такий спосіб, могли прийняти участь у торжественному богослуженні. На пасхальну відправу, на запрошення о. Василя, приїхав о. Збігнєв, польський священик, який працює в Караганді. Він досить часто помагав та служив для наших вірних, коли тут не було нашого священика. І як приємно було чути коли всі українці з любов’ю казали «наш отець Збігнєв». Тут, в Казахстані, люди навчилися одного — не звертати увагу на національність, але як людина до тебе ставиться. А у отця Збігнєва бачили тільки добро, завжди бажання допомогти, відправити богослуження, висповідати чи поховати. Ніколи не відмовляв, не зважаючи на те, що багато праці мав на своїй парафії. Думаю, що для багатьох це міг би бути добрий приклад співжиття двох слов’янських народів, яких багато що розділяє, але об’єднює всіх Христос, який помер і воскрес за всіх людей та за всі нації.

Після відправи Божественної літургії всі вийшли з церкви та ставши в півколо, приготували свої паски та всі страви до посвячення на… сніг. Але не зважаючи на мороз та капризи природи на всю площу далеко по вулиці лунав спів: Христос Воскрес! І всі відчували, що, не зважаючи на ніщо, смерть переможена й торжествує Життя — Воскреслий Христос, а по зимі прийде весна й все знову пробудиться до життя. І з цією радістю повернулися до своїх домів, щоб споживати паску, пригадуючи цю славну подію Воскресіння Ісуса Христа.

Після неділі отець Віталій залишився, щоб продовжувати святкування з вірними Пасхи, а о. Василій поїхав до Алмати, де в понеділок розпочалася зустріч священиків Апостольської Адміністратури Казахстану. Понад 50 священиків приїхало із своїх парафій розкиданих по цілому Казахстані, щоб разом помолитися та вирішити різні питання, які повстали у зв’язку із душпастирською працею. Радує те, що кожного року прибувають все нові та нові священики, щоб працювати в Казахстані, залишаючи свої рідні домівки, часто дуже вигідні. Майже всі священики приїхали із Заходу. І хоч більшість це священики із Польщі, але також є німці, італійці, еспанці, яким не завжди є легко привикнути до деяких невигод казахстанського життя. Тому часто стає прикро, що, на жаль, не спішать священики з України, хоч тут є для кого працювати, адже згідно із статистикою в Казахстані проживає близько 800 тис. українців, можливо, не всі вони знають українську мову та ходять до церкви, але як можуть ходити, як не знають Бога? Бо як пише Апостол Павло: «Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?» (Рм 10,14). Тому казахстанська земля та українці, які опинилися на цій землі чекають на своїх проповідників. Чи дочекаються? Не знаю. Нехай Христос промовляє до серця, хто почує, той прийде.

Також не можу не згадати про римо-католицьких сестер, які працюють тут вже кілька років. Вже не один манастир надіслав своїх сестер, щоб вони працювали та помагали при парафіях. Про важливість сестер на парафії не буду говорити нічого, думаю, що ті які трошки пізнали життя українців у діяспорі самі знають, яке значення має сестра на парафії для вірних. Надіюся, що сестри, не зважаючи на різні труднощі, чим скоріше приїдуть сюди на місію, яка так потрібна для цих загублених людей і віддадуть їм любов своїх сердець, на яку ці люди так довго вже чекають. Воскресний Христос дає силу працювати на його ниві і я вірю у майбутнє нашої Церкви на Казахстанській землі, бо всі не зможуть повернутися на Україну, більшість із них залишиться тут, а значить і ми будемо з ними.

Отже, довірмося всі Воскреслому Христові, не ставляймо Йому опору, нехай Він порушає нас до діяння, до свідчення Його благовісті перед усіма народами.

о. Василій Говера

Лист з Караганди про приїзд владики Василя Медвітя

Друкуємо листа, який прийшов факсом і в деяких місцях неможливо прочитати, тому просимо вибачення.

Слава Ісусу Христу!

Караганда, 25 грудня 1996 р.

21 грудня 1996 р. о год. 20.15 Преосвященіший Владика Василій І. Медвіт, Апостольський Візитатор для українців католиків у східній Азії прилетів до Караганди. На летовищі Владику зустріли представники української греко-католицької громади Караганди, генеральний вікарій Апостольської Адміністрації римо-католиків у Казахстані о. Едуардо Канетта та о. Збігнєв, який душпастирює для наших вірних на час відсутносте священика нашого обряду.

Після зустрічі на летовищі Владика Василій разом з особами, які його зустріли від’їхав на короткі відвідини до Апостольської Адміністратури.

22 грудня 1996 р. о годині 11.00 Владика Василій, у супроводі о. диякона Василя Говери, відвідали дитячий садок, у якому відбулося свято св. Миколая. Свято підготовили членкині українського товариства у Караганді.

Українські діти підготовили гарний концерт на честь св. Миколая. Після концерту до дітей завітав з пакунками сам Миколай. На закінчення свята до дітей та присутніх батьків із словом звернувся Владика Василій, який висловив кілька слів про св. Миколая, якими захопив усіх присутніх та роздав їм образочки.

О год. 14.00, у римо-католицькому костелі, у Караганді, у якому тимчасово почергово відправляються св. Літургії для наших вірних. Владика Василій разом з о. Збігнєвом та о. дияконом Василем Говерою відслужили св. Літургію у східньому обряді для вірних Української греко-католицької Церкви. На св. Літургії було понад 200 мирян. Владика Василій привітав присутніх від імені УГКЦеркви (нерозбірно). Розказав про свій приїзд і місію у Казахстані. У свойому виступі Владика подякував вірним за вірність, збереження українського обряду і традицій, які, наші вірні, незважаючи на важкі умовини плекали впродовж багатьох років лихоліть і поневірянь на чужині.

Після св. Літургії Владика Василій відбув візиту Апостольському Адміністраторові римо-католицької Церкви у Казахстані і середній Азії єп. Іванові Ленґе. В атмосфері братньої любови і взаєморозуміння владики обмінялись думками щодо ситуації римо-католицької і греко-католицької Церков у Казахстані та про дальшу їх співпрацю.

24 грудня 1996 p., Преосвященніший Владика Іван Ленге запросив Владику Василія та о. диякона Василя Говеру на Святу Вечерю, на якій були присутні члени (нерозбірно) римо-католицької Церкви та запрошені гості. Варто відмітити, що у Казахстані римо-католицька Церква має 54 громади, які обслуговують священики з Польщі, Італії та США. Крім цього тут працюють сестри-монахині чину св. Францішка та інших чинів, які провадять катехизацію серед дітей та молоді, під час яких є присутні не тільки вірні римо-католицької Церкви.

З прикрістю мусимо підкреслити, що наша Церква під сучасну пору не має жадного священика. Отець Збіґнєв, який опікується нашими вірними є священиком згромадження отців маріянів і окрім наших вірних має ще римо-католицькі парафії. Богослужіння у римо-католицькій церкві відбуваються у російській, польській та німецькій мовах. Можна сказати, що в Караганді та її околицях проживає понад 40 тисяч українців, які, як зазначено вище, не мають свого священика.

Субота, 28 грудня 1996 p.: Після офіційних зустрічей Владика Василій приступив до своїх душпастирських обов’язків, оскільки громада наших вірних в Карагадні немає свого постійного душпастиря. Як ми згадували вище, громаду обслуговує римо-католицький священик, який має право біритуалізму. Тому окрім офіційної візити Владики Василія, як Апостольського Візитатора, в обов’язки якого входить ознайомлення із організаційно-душпастирськими проблемами і потребами наших вірних у Казахстані, Владика виконує обов’язки пароха церкви у Караганді. Тому о годині 10.00 ранку Владика відправив св. Літургію за померших у римо-католицькій церкви для наших вірних, як рівнож розпочав передріздвяну сповідь.

Неділя 29 грудня 1996 р. О год. 14.00 (час відправ св. Літургії, далі нерозбірно) Владика Ва­силій і о. диякон Василь Говера відслужили св. Літургію для наших вірних, під час якої Владика Василій виголосив проповідь, у якій звернув увагу вірних на їхні обов’язки, які випливають з покликання вірних, як християн, членів Церкви. Спираючись на причту про господаря, який запрошує гостей на бенкет. Владика пояснив вірним важливість позитивної відповіді на це запрошення.

Рівнож Владика пригадав, що треба зробити все можливе, щоб якнайшвидше відкрити свою церкву, яка вже від пів року жде на відкриття і посвячення. Також пригадав вірним, що треба це зробити якнайшвидше. Тут окремо треба пояснити, що півроку тому німецька організація «Реновабіс» поставила малу дерев’яну церковцю з готових бльоків для наших вірних у одному з районів Караганди, який називається Майкодук. З організаційно-технічних причин, як рівнож з браку священика ця церква до сьогодня пустіє. Розмір цієї церкви 7 метрів на 12, але на початок для розвитку душпастирської праці у повні вистачає. Можливо колись у майбутньому, якщо душпастирська праця буде успішно розвиватись можна буде думати над питанням побудови нової церкви, згідно із законами нашого обряду. Владика Василій говорив про збільшення активности нашої громади в Караганді і конечність відкриття церкви.

Владика звернув увагу на те, що в офіційних та неофіційних розмовах підкреслюється велике число наших вірних у інших містах (тут знову нерозбірно) потрібна активніша праця вірних, щоб офіційно зареєструвати там наші громади та у міру можливости висвятити для них священика. Ця ініціятива повинна виходити від самих вірних. Наші українці у тих місцевостях повинні точно визначити до якого віроісповідування вони належать, бо наголосив Владика, ніхто тут не приїхав спеціяльно намовляти на католицизм, а нести духовну обслугу вірним, які вважають себе католиками. На разі, на території цілого Казахстану у одній Караганді офіційно діє одна зареєстрована греко-католицька громада.

Після Літургії Владика Василій ще приватно говорив з членами громади, які виявляли журбу про дальшу діяльність громади.

Цей тиждень буде душпастирським для наших вірних, які немають змоги ходити до церкви будуть могли приступити до різдвяної сповіді.

О годині 24 у римо-католицькій церкві Караганди Владика Василій на запрошення Владики Івана Ленґе відслужив різдвяну святу Літургію для вірних римо-католицької церкви. Під час св. Літургії Владика Василій виголосив слово до вірних, у якому наголосив, що помимо того, що християни святкують Різдво Христове у різних датах…нерозбірно… не треба творити своїх приватних вертепів. На щастя у Казахстані, казахській землі християни, члени різних Церков живуть мирно і в згоді, і дав би Бог, щоб так було завжди.

Користаючи з нагоди Владика Василій подякував від імені УГКЦ єпископові Іванові Ленге та священикам за братню опіку над вірними греко-католиками.

І. Федак

Греко-католики Караганди: стисла історія і сьогодення

Україна і Казахстан, якщо глянути на карту, трохи схожі обрисами своїх контурів-кордонів. Львів і Караганда розташовані на майже одній географічній широті, проте відстань між ними сягає близько 4000 км. Попри таку далечінь, для сотень тисяч українців, зокрема галичан, Казахстан став місцем життя і вічного спочинку. На жаль, велика кількість наших земляків була виселена до цієї великої азійської країни примусово: спершу в часи панування Російської імперії, згодом – за радянської репресивної системи.

Сьогодні, за офіційними даними, понад триста тисяч (за неофіційними, українське походження мають понад мільйон) нащадків українських політичних в’язнів та людей, які «піднімали цілину», замешкують простори цієї величезної країни. Казахстан у чотири з половиною рази більший від України. Більшість українців проживає в містах Астана, Алмати, Караганда, Семипалатинськ та Павлодар. У цьому матеріалі хочемо ознайомити читачів з вірними нашої Церкви в Караганді, оскільки тут діє одна з найстаріших та найактивніших парафій УГКЦ у цій країні.

Українська греко-католицька громада з’явилася в Караганді унаслідок депортації жителів Західної України до Казахстану в 40 – 50-ті роки ХХ століття Переважна більшість українців опинилася там через акцію «Захід», яка розпочалася 21 жовтня 1947 року Це були і колишні в’язні «Карлагу», і ті, що сиділи в тюрмах у Сибіру, і ті, кому заборонили повертатися в Україну. Вони приїхали в Караганду до родичів, яких сюди депортували.

До 1955-го в Караганді не було священиків, адже більшість із них перебувала в тюрмах. У другій половині 1950-их душпастирів разом з іншими в’язнями почали звільняти. Деякі з них залишилися служити нашим вірним у Караганді. Серед них – владика Олександр Хіра (1956 – 1983) та отці-василіяни Степан Пришляк і Микола Шабан (1956 – 1988). Було й багато інших душпастирів, які короткий або тривалий час опікувалися українцями в Казахстані. Їхнє служіння відбувалося зазвичай підпільно, у землянках і бараках, де мешкали наші вірні.

У той час в Караганді підпільно душпастирював і блаженний отець Олексій Зарицький, який знайшов вічний спочинок в казахській землі, відбуваючи покарання за свою душпастирську діяльність в таборі поселення Долінка поблизу Караганди.

Оскільки на цій території проживала чимала кількість німецьких та польських спецпереселенців, у 1977-ому в Караганді була зареєстрована римо-католицька громада. Вірні отримали дозвіл на будову храму. У 1980-ому владика Олександр Хіра освятив новозбудовану церкву Святого Йосифа в районі Майкудук у Караганді. Тут із 1980 до 1985 роки публічно служили й греко-католицькі священики. Але в 1985-ому влада заборонила нашим отцям звершувати літургію в східному обряді, тому вони змушені були знову перейти у підпілля.

Після розпаду Радянського Союзу настали вільніші часи, і в 1993 році громада УГКЦ отримала дозвіл на реєстрацію. Завдяки німецькій благодійній організації Renovabis вона звела невеликий дерев’яний храм. Та вже за два роки стало зрозуміло, що святиня надто мала для тієї кількості вірних, які є в місті. Тож розпочалося будівництво просторішого Божого дому, наріжний камінь для якого освятив святий Іван Павло ІІ під час свого папського візиту до Казахстану. Храм Покрову Пресвятої Богородиці освятили у 2005 році.

Упродовж 1989 – 1992 рр. у Караганді душпастирював отець Володимир Геш, після нього до 1996-го отець Василь Дурда. Обидва з України. Від 1997 року й донині настоятелем парафії є отець Василь Говера, якому з 2000 року допомагають у праці Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії.

«Наша парафія в Караганді є центром української громади в місті. Парафія разом із українським товариством організовує концерти, відзначення національних та релігійних свят, літні табори для молоді, вертепи, вечори української пісні тощо. Звичайно, асиміляція і в Казахстані робить своє. Старше покоління – те, що родом з України, практично вже відійшло. А те, що народилося в Казахстані, не завжди почувається пов’язаним із УГКЦ: дехто приходить до храму тільки на великі свята. Більшість подружжів уже мішані, а діти в третьому та четвертому поколіннях практично не знають української мови. Це стає своєрідним викликом для нашої громади та її майбутнього, тож маємо шукати шляхів, аби зберегти повноту Церкви, зважаючи на знаки часу та місця», – ділиться думками про свою парафію отець Василь Говера.

Щиро дякуємо йому за допомогу в написанні цього матеріалу!