кардинал Ахіле Сільвестріні

Звертаю своє[1] привітання Його Еміненції Кардиналу Мирославу-Іванові Любачівському, Львівському Верховному Архієпископу, Його помічнику Ексцеленції Монсіньйорові Любомиру Гузарові і Синоду Єпископів Української Церкви, до співбратів єпископів присутніх на зустрічі, ректору та віце-ректору Богословської Академії і до всіх присутніх та до єпархії чи провінцій монаших згромаджень які вони представляють.

Уже другий раз Конгрегація для Східних Церков організовує зустріч-семінар для настоятелів й відповідальних лиць у семінаріях Східних Католицьких Церков Европи. Результати минулорічних засідань у Нірекгазі в Угорщині підкреслили як першочергова увага формуванні майбутнього духовенства відповідає потребам ваших Церков.

Пленарне засідання Конгрегації для Східних Церков, що відбулося в кінці вересня та початку жовтня 1998 р. вповні підтримала нашу ініціятиву в тому значенні.

Ваші Східні Католицькі Церкви в Европі є сильні по відношенню до свідчення яке ви проявили під час переслідування, але слабкі по відношенню до академічних ресурсів через історичні обставини, але тепер час відновити їх богословську живучість для кращого добра Церкви та соціяльного стану в якому знаходиться. Тепер вже можливо збирати перші плоди зроблених зусиль та терпінь; до речі, в п’ятницю ввечері Богословська Академія буде мати радість вручати перші дипломи бакалавреату по богословії.

Головне повчання за 10 років релігійної свободи є гідно оперувати тим, що термінове і необхідне. Термінове — це пасторальна потреба серед окремих вірних і в спільноті. Необхідне — охоплює дальше майбутнє.

Ваші Церкви знаходяться в такому сус­пільстві, що швидко перемінюється. Одні труднощі виявляються, інші минаються. Є потреба повної та солідної формації, починаючи від катехизму для дітей аж до семінарій та богословських інститутів. Без сильних академічних інституцій, без добре приготованих для викладання і наукових праць професорів (така солідна формація потребує десятки років) ваші Церкви не знатимуть завтра розпізнати знаки часів та замкнуться у собі замість того, щоб евангелізувати соціяльні та культурні структури вашої нації.

Будучи духовними провідниками, ви покликані поділяти ці сильні переживання з вашими єпископами. І ви зараз тут, бо переконані, що здатність приготовляти майбутніх священиків безумовно залежить від вашої особистої духовної формації. Що таке самовиховання? Чи це не є поглиблення кожного дня чудесність і любов таїнства спасіння, що випливає з серця Бога нашого Отця? «Великі діла Господні, подивугідні всім, що люблять їх. Краса і велич його діло, правда його стоїть повіки» (Пс 111, 2-3).

Також хочу згадати вам про головний елемент священичої особистості який, на моє повідомлення, мусите передати семінаристам: сопричастя (спілкування). Священик поклика­ний бути ферментом сопричастя у Церкві та у суспільстві саме через таїнство священства.

Сопричастя у Святому Дусі є даром, що походить від Отця через хрест Христа. В Христі Бог пригортає до себе все. Воскреслий Христос дарує ученикам мир. Всі християни покликані приймати цей мир у власному житті: їхні гріхи прощені. Цей самий мир християнин повинен дарувати у прощенні свому ближньому. Це, що вимагається від християнина, ще більше вимагається від священика.

Святий Павло зробив все для всіх без жодного відхилення від євангельської правди. Для нього і для нас євангельська правда це, що Христос не може бути поділений всередині Церкви.

Дух поділення — часте притаманне явище в історії Церкви. Непорозуміння між генераціями може привести до конфлікту. Різне поняття про пасторальні потреби може ще більше привести до конфлікту. І базуючись на власному досвіді священичого життя кожний зможе зменшувати число джерел потенційних опозицій на всіх рівнях церковного життя.

Вже св. Ігнацій Антіохійській почав як утримати та будувати сопричастя у Церкві: мати опору в Ісусі Христі через стабільне відношення з єпископом. Навчайте майбутніх священиків любові до Церкви в повазі та любові до їхніх єпископів та бути вірним їх директивам, як також директивам наступника Петра.

Сопричастя будується на основі різності харизм даних Святим Духом. Є час для порівнання, слухання і виставлення різних точок зору. Є також час для дискусій, конфліктів, як свідчить Новий Завіт представляючи першу християнську спільноту. Потім приходить час прилучення до рішень Святого Духа та апостолів. Таке прилучення є саме дією сопричастя та миру, має свою основу в сопричастю отриманому від Отця. Таке прилучення є об’єктом нашої віри: вірую в єдину, святу, католицьку і апостольську Церкву. Виховуйте майбутніх священиків в еклезіяльному значенні, що сприймається фактом освячення Господом своєї Обручниці смертю на хресті і переконання в якому він продовжує шукати соту загублену вівцю, щоб її привести до дому Отця (і ми повинні так робити).

Східні Католицькі Церкви болюче переживають недосконале сопричастя з Православними Церквами-сестрами. Можливо, говорячи про недосконале сопричастя, у вас може виникнути думка, що я керуюся еуфенізмом. Правда, що рани потребують якогось часу щоб психологічно загоїтись. Наша перша відповідальність є насамперед не відкривати глибших ран. Головне завдання яке стоїть перед вами — це виховувати майбутніх священиків в екуменічному дусі Вселенського Ватиканського Собору II.

Маючи привілей бути зі Святішим Отцем на екуменічній візитації в Букаресті минулого місяця, можу засвідчити як ця праця є терміновою і з іншої сторони здійснимою в чесноті непохитної віри в любов до Христа через його Церкву. Святий Дух відновлює серця та освітлює образ Церкви. Наше завдання терпеливо підготовити до цієї дії Духа, очищуючи нашу пам’ять і чутливість нашим обов’язком є виховувати з серцем та розумом.

Суспільство в якому ми живемо має живу потребу згоди поміж Церквами. Успіх сект та нових поганських вірувань показує поділ Церков і паралізує євангельське свідчення. Ісус, наш великий Пресвітер, вечером перед страстями так молився: «Отче, нехай вони будуть одне в нас, щоб світ увірував…». Повторяйте ці Господні слова вашим семінаристам.

Дозвольте накінець ще дещо сказати, що вважаю дуже головним, щодо вашого зав­дання як виховників-форматорів. Ви є Божим знаряддям для росту єдности з Христом і духовної та людської зрілості молодих семінаристів, що завтра стануть апостолами Східних Католицьких Церков у Европі.

Святий Лука в Діянні Апостолів розповідає про навернення св. Павла, який переслідував Церкву. По дорозі до Дамаску Воскреслий Христос стрічає його світлом своєї ласки. Савло, осліплений, залишається на протязі трьох місяців в місті у непевності, перебуваючи на молитві. В цей самий час Господь за своє знаряддя вибирає Ананію щоб вилікувати та наставити Савла. Підкреслюється факт, що не зважаючи на пряме об’явлення Господь діє завдяки посередництву ученика, що представляє Церкву.

Служіння Ананії дає нам великі повчання нашому конкретному служінню, як форматорів. Господь кличе: «Господь сказав до нього у видінні: Ананіє». Відповідь Ананії була готового як і пророка Ісаї: «Ось я, Господи!» (Ді 9, 10). Після поклику і відповіді слідує післаництво Ананії. Це післаництво є знепевнююче (ст. 11-12): йди і оздоров ворога Церкви, як пророк Йона був післаний проповідувати навернення в Ніневії, столицю ворожої Божому народу імперії. Вірний ученик є повністю розстроєнний та протестує. Скільки разів нам ставалось мати цю саму людську реакцію страху та противенства!

Але Господь наполягає та дає збагнути Ананії свій плян спасіння, чи радше як його ласка процвітає через осліплення Савла: «Йди, бо він для мене вибране знаряддя, щоб занести моє ім’я перед поган, царів і синів Ізраїля. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за моє ім’я» (ст. 15-16). І Ананія сповнює свою місію.

Будьмо уважні! Дух нам помагає відкрити головні конструктивні елементи бути апостолом: вибрання походить від Бога, знаряддям є служитель, тягар проповідувати славу святого Божого Імені всім людям — це тягар хреста, що супроводжує післаництво (ст. 15-16).

Навіть послух Ананії дає нам великі повчання щодо служіння: він йде, заходить до хати де є Павло, каже, що є післаний Господом Ісусом, кладе руки на нього, доки Святий Дух виліковує Савла наповняючи його силою та знанням. У привіті до Савла провиджується сопричастя, яке Господь створив між учеником Ананією та старим переслідувачем. Він більше не є тим чоловіком, про якого зле говорили (ст. 13); він стає, тоді коли Ананія стрічає Савла вперше, братом (ст. 17).

Це одинокий раз де Ананія появляється у Святому Письмі. Але ж послух свого служіння, за будь-яку ціну, відкрив двері до Божої ласки Павлові і всім тим, кого Павло приведе до Христа.

Нехай так станеться і з вами: ви сьогодні сповнюєте післаництво Ананії.

[1] У Львові від 27 червня до 4 липня 1999 р. відбувся семінар для ректорів, настоятелів і духовників східних семінарій Европи. під час якого, 30 черевня. виголосив проповідь А. Сільвестріні.

Сердечно вітаю перш за все всесвітлішого о. д-ра Михайла Димида, ректора, і д-ра Бориса Ґудзяка, віце-ректора і директора Інституту Історії. Я добре знаю, з якою компетенцією і самовідданістю вони працюють для цієї академії. Результати, які осягнулись у такому короткому часі показують, скільки можна зробити, коли є сильне внутрішнє переконання.

Вітаю також з великим признанням увесь навчальний та адміністративний персонал: нам добре відомо з яким запалом вони працюють, в обставинах не завжди легких.

Особливо хочу сердечно вітати Вас — студентів Академії. На Вас припав привілей показати — через їхню науку і переосмислення — як такий доволі амбітний Проект, коли він підтриманий певністю, що працюється на службі Церкви і суспільства, може знову дати розквіт навіть там, де всі думали, що вже тільки пустиня. Ви є авангардом цього відродження.

Це, що Академія має намір здійснити підхоплює давній і далекосяжний задум: це задум, якого бажав великий митрополит Андрей Шептицький. Про нього писав Святіший Отець в Апостольському листі з нагоди Чотиристаліття Берестейської Унії: «[митрополит Андрей] крім визначної особистої підготовки і духовної шляхетності, мав також блискучі організаторські дари, засновуючи школи й Академії, підтримуючи богословські студії й світські науки, а також видання, сакральне мистецтво, і зберігання пам’яті».

Нам добре відомо, скільки Ваша країна завдячує якраз цій далекосяжній праці митрополита Шептицького; не тільки Церква, але й усе суспільство. Історія Вашої землі в особливо промовистий спосіб показує плідне співвідношення, яке поєднує культуру з Євангелією, так що прекрасний обмін і благословенна нерозривність зв’язує ці два аспекти єдиного життя українського народу.

Інтуїція, яка становить сам центр цього спів­відношення, полягає в переконанні, що богословська культура не обмежується до підготовлення добрих пастирів, не замикається за стінами священної забудови, але стає випромінюванням, у світлі якого осягає зрілості культура цілої нації. Без ефективного діялогу між вірою і культурою Церква лишається замкненою у власному гетто і тоді вона вже не здібна євангелізувати, але ледве затримує при собі тих, що вже в ній знаходяться. Тоді навіть у цивільному суспільстві забракне джерела необхідної сили відживити ці установи, які мають служити людині, які є в дійсності основним сенсом кожної соціяльної структури.

Не можемо забувати, що Євангеліє принесло народові й альфавіт: проповідь Євангелії стала причиною розширення його культурних обріїв. Яке значення це має для сьогоднішнього дня?

Ваша Батьківщина нині переживає нелегкий момент, обтяжений всякими труднощами, але й богата на надії й очікування. Людина, яка зі своєї природи прагне свободи навіть у своїх пошуках правди і добра, останніми десятиліттями жила під тягарем придушування: обмежуючи зліт людини вгору до Божої безмежності, ставлячи прерізні перешкоди, система намагалася придусити людину до поверхні землі, — примусити її забути, що існує небо, що існує сонце, що існує любов більша від усякого людського горя.

На щастя, цей намір виключити Бога зі свідомості людини не вдався у цілості, але певне є, що наніс тяжкі шкоди для ума, для серця і для душі синів і дочок української землі.

Нині треба виліковувати людину з тих ран, треба повернути їй смак і бажання літати, треба повернути їй довіру до того величного покликання, до якого її призиває Бог. Щоб це зробити. Церква не може заниматися виключно здоровими, — тими, які змогли знайти якусь відповідь, хоч би й тоді, коли навіть ставити собі питання було небезпечно.

Церква мусить заниматися всіма чоловіками й жінками Вашої землі. Вони мають право почути слово щире, свобідне і пламенне, яке зможе розбудити в них віру, яка ніколи до кінця не була в них викреслена.

Культура є інструментом, який розбуджує цей голос: так було для ваших предків, так воно є і нині. Ясно, це мусить бути культура повна віри і, одночасно, приваблива й доступна для нинішнього чоловіка й жінки, з їхніми деколи дуже елементарними проблемами виживання і праці, проблемами забезпечення і використання вільного часу.

Я мушу подякувати цій Академії задля того, шо вона якраз і посвятилася відповісти на це питання. Сили не були численні, а матеріяльні засоби дуже обмежені: однак тут доповнилось запалом і переконанням, що нас зрушує сила Святого Духа. Вже нині цією Академією може пишатися Ваша Церква, а тим більше й в майбутньому, коли вона й далі розвинеться і скріпиться, також із допомогою, яку Апостольський Престіл неминуче їй призначить.

Ця Академія є доказом, що Ваша Церква є переконана у великій істині: що християнська спільнота, яка відроджується, занимається, очевидно, будовою храмів — бо це ж і найперший її обов’язок; але одночасно вона будує школи й університети, де будуть подаватися глибокі причини, щоб відвідувати ті храми з глибокою й добре закоріненою вірою, яка може встоятись і в запереченнях, і в дебатах, бо вона добре вишколена: вишколена у глибокому сприниманні Істини, яка дарується нам Богом, вишколена в тому обгрунтуванні й поглибленні, які людський розум має чинити супроти віри, яку принимаємо, і якою живемо. І Ви, разом з іншими Церквами, забажали, щоб цей задум митрополита Андрея Шептицького став дійсністю.

Це служіння не буде виключно для кандидатів до священства, але для всіх, що хочуть обосновувати «причини тої надії, яка є у них». Вона не буде центром дослідження далеким від роду людського: вона житиме якнайбільш можливо в самому серці міста, щоб збирати в собі всіх прохожих, які зусиллям і відвагою ставлять собі фундаментальні питання про сенс життя. Ваша Академія вже є, і буде щораз більше, храмом наукових досліджень, одушевлених вірою. Чи було б занадто амбітно думати, що вона могла б становити ядро майбутнього Католицького Університету, тим більше «католицьким», оскільки вона відкрита екуменічному братерству усіх віруючих у Христа?

Ось, це є побажання, яке я нині хочу Вам висловити, і яке я додаю до глибокої вдячности Апостольського Престолу супроти всіх, які посвятили своє життя для того, щоб це діло процвітало й зросло, їхньою нагородою буде певність Апостола: «Бог любить того, який дає з радістю».

Ad multos annos! На многая літа!