Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Стати автором

"Карітас України"

«Служити тим, кому пощастило менше, ніж тобі!»

Про спільноту взаємодопомоги «Наша хата» як місце порятунку і надії для безхатьків, одиноких та узалежнених осіб

Цитата, винесена у заголовок цієї статті, є головним принципом Міжнародного руху «Емаус», за яким функціонує і громадська організація «Спільнота взаємодопомоги «Наша хата»», розташована території колишньої військової частини за 12 кілометрів від Дрогобича.

«Наша хата» – це спільнота для бездомних людей Дрогобицького району та всієї України, створена у 2010 році. Беручись до справи, її засновник отець Ігор Козанкевич взяв за приклад організацію Міжнародного руху «Емаус», який підтримав створення регіонального осередку і допоміг з будівництвом. Тож і тепер програмний принцип своєї діяльності «Наша хата» наполегливо втілює через співпрацю з благодійними організаціями, волонтерами та державною владою.

Уже за пів року до офіційної реєстрації «Нашої хати» як громадської організації в її приміщеннях проживало п’ятеро осіб. Тими першими мешканцями стали тверезіючі люди – випускники реабілітаційного центру «Назарет», яким або нікуди було повертатися, або ж вони самі не хотіли повертатися додому, в колишнє оточення, боячись можливих зривів (рецидивів). Тому завдяки ініціативі отця Ігоря, тодішнього директора благодійного фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ», та його однодумців вирішили не залишати таких людей напризволяще, ба більше – наполегливо боротися за кожну тверезіючу особу.

Спершу люди, які завершили курс реабілітації в «Назареті» і не хотіли або ж не мали куди повертатися, лишалися проживати в центрі. Але з часом це стало проблемою для організації, бо кількість охочих пройти реабілітацію постійно зростала, що унеможливило подальше перебування колишніх випускників у стінах «Назарету». Отож розуміння проблеми і прагнення допомогти ближнім стало першопричиною для створення спільноти взаємодопомоги.

На наше прохання районна рада передала нам напівзруйноване приміщення військової частини розміром 12х20 метрів квадратних, яке вдалося відновити завдяки фінансовій підтримці спонсорів та нашим спільним зусиллям. Далі ми облаштували в цьому будинку мансарду й оновили покрівлю, поряд спорудили котельню, викопали криницю, відремонтувати житлові кімнати, добудували кухню та їдальню, провели каналізаційну систему та систему водопостачання, впорядкували приміщення котельні, запустили систему опалення. Завдяки донорському фінансуванню та пожертвам небайдужих людей група активістів, натхнених ідеєю отця Ігоря, змогла втілити проєкт, а саме прихистити потребуючих, допомогти знедоленим бездомним (колишнім узалежненим) інтегруватися в суспільство. Так «Наша хата» стала порятунком та новим життям для осіб, які опинилися без даху над головою та перебувають у скрутній життєвій ситуації.

Поступово до спільноти почали звертатися жінки з малолітніми дітьми: жертви домашнього насилля і торгівлі людьми, а також неповносправні, безробітні, всі ті, що з різних причин опинилися на узбіччі суспільства. Уже зараз в спільноті проживає близько 70 осіб, десять із них – неповнолітні. Найстаршому мешканцеві виповнилося 75 років, наймолодшому – п’ять місяців.

Із 2018 року «Нашу хату»» очолює отець Андрій Савка, який понад десять років працює за напрямком «допомога бездомним». І позаяк спільнота ця молода, ми добре пам’ятаємо, що все починалося з малого. Проживання наших перших п’яти мешканців було фінансоване лише за рахунок пожертв небайдужих людей. Ці благодійні внески дозволяли нам приготувати для бездомних Святу Вечерю і великодній сніданок… Зараз же, завдяки згуртованості, наші мешканці самі можуть утримувати себе і заробляти на хліб насущний.

Також наша спільнота щороку під час найбільших морозів готує і роздає гарячі обіди безхатькам на вулицях Дрогобича, спільно з єпархіальним «Карітасом» організовує подарунки від Святого Миколая для дітей.

Понад те, у нас знедолені люди можуть знайти психологічну підтримку, скерування на медичне обстеження, допомогу у відновленні втрачених документів, реєстрацію за місцем проживання, а також пройти курс соціального навчання.

Спільно з єпархіальним «Карітасом» ми допомагаємо малозабезпеченим і багатодітним родинам, одиноким матерям, літнім одиноким людям, що перебувають у складних життєвих обставинах, ветеранам АТО/ООС та їхнім родинам. Зокрема, роздаємо сезонний одяг, побутову хімію, продукти харчування, іграшки та інші необхідні для життя речі.

Як я вже згадувала, «Наша хата» створена і працює на засадах та принципах Міжнародного руху «Емаус», який об’єднує понад 350 спільнот безпритульних у 40 країнах світу. І ось уже 12 рік наша спільнота є притулком, підтримкою для безхатьків, даючи їм почуття захищеності. Варто наголосити, що перебування в «Нашій хаті» добровільне. Єдиною його умовою є тверезість. Упродовж останніх років ми постійно розбудовуємо свої приміщення, щоб надати можливість проживання усім охочим знедоленим.

Також у самому Дрогобичі на вул. Козловського, 81 наша спільнота облаштувала Центр нічного перебування для бездомних людей. Він розміщений у старенькому, частково відремонтованому нами будинку, що його надала міськрада. Цей центр діє як осередок, в якому потребуючі можуть щодня поїсти, помитися, випрати одяг, підстригтися, отримати гуманітарну допомогу.

Як окрема громадська організація «Наша хата» бере активну участь у різних грантових конкурсах. Проєктні заявки, що успішно завершуються донорським фінансуванням, дають неабиякий старт, поштовх і водночас право на існування нашій спільноті.

Зараз наші мешканці займаються фермерством, соціальним виробництвом. Усі зароблені гроші спільнота скеровує на своє утримання та на кишенькові витрати мешканців.

Загалом спільна праця ведеться у таких напрямках:

  • тваринництво (розведення корів, свиней, коней, курей);
  • рослинництво (картопля, кукурудза, городина);
  • ремонт у будинку для проживання;
  • збір уживаних речей (одяг, меблі та інші товари хатнього вжитку);
  • реалізація продукції в соціальних крамничках;
  • соціальне підприємництво (майстерня з реставрації старих меблів та одягу).

У нашому регіоні лише наша спільнота запровадила збір уживаних речей в контейнери. Ці речі потрапляють на реставрацію до нашої майстерні, а потім у соціальні крамнички Львівщини.

Особливо актуальним зараз є наш проєкт «Реставрація старих меблів та одягу бездомними», розміщений на краудфандинговій платформі «Спільнокошт». Його головна мета – збір грошей на закупівлю необхідного обладнання для нашої майстерні. Тож будемо щиро вдячні за будь-яку фінансову підтримку (більше інформації про проєкт можна знайти за назвою у мережі Facebook).

Я переконана, що мешканці спільноти отримують можливість реалізувати свої здібності, повернути втрачене почуття гідності саме у праці, яка їх об’єднує і, звичайно, результатом якої є фінансовий прибуток майстерні. Одне слово, майстерня «годує» спільноту.

«Наша хата» – це справді хата, дім у найкращому тлумаченні цього слова, бо там потребуючі знаходять затишок, підтримку, розуміння, впевненість у тому, що вони не самі, що комусь потрібні, і це приносить радість у їхнє життя.

Олеся Монастирська

СВІДЧЕННЯ ЧЛЕНІВ СПІЛЬНОТИ

(з етичних міркувань імена змінені)

Мирослав:

– Я народився і ріс у благополучній сім’ї. Як усі діти, нічого не потребував, навчався непогано. Початком вживання наркотиків стала погана компанія, сумнівні знайомі. У перехідному віці не задумувався про негативний вплив наркотиків і не ставив собі за мету зупинитися, допоки це не почало руйнувати всі сфери мого життя. Дев’ять років тому я звернувся у єпархіальний «Карітас» по допомогу в реабілітаційному центрі «Назарет». Проживши там сім місяців і не маючи належної підготовки до самостійного життя, покинув лікування, зірвався. 21-річним потрапив до в’язниці на два роки. Перебуваючи там, навіть після звільнення не переставав вживати наркотики, намагаючись щораз «зав’язати». Так минули мої роки. Будучи в короткочасній «зав’язці», я одружився, але моя залежність мала наслідки: втративши дружину і сина, я знову зірвався. Повністю усвідомивши те, що моє життя зруйноване і що я безсилий у боротьбі з наркотиками, зрозумів, що самому мені не впоратися з цією проблемою. Потрапивши у спільноту «Наша хата», я відчув належну підтримку і допомогу її мешканців, працівників та психологів. Знайшов тут вірних друзів та багато гарних тверезих людей. Зараз я багато працюю над собою, щодня змушую себе робити щось нове. І, шукаючи свій шлях, можливо, зможу теж допомогти цим людям. Я почав жити ідеєю «Нашої хати», тому мені не байдужа доля розвитку цього осередку. Прошу всіх долучатися до допомоги іншим!

Василь:

– Я народився в місті, зростав разом із сестрою та мамою. Вчився добре, лише поведінка була незадовільною. З першого класу перебував на обліку в міліції. Школу закінчив із двома неатестаціями через часті прогули. У 14 років почав вживати наркотики, а саме опіум, займатися кишеньковими крадіжками. Це сталося тому, що я зростав, як кажуть, на вулиці і був нікому не потрібний, непідконтрольний, належав сам собі. У 18 років познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Згодом ми побралися. Коли мені був 21 рік, у нас народився син. У 32 роки мене посадили за ґрати через наркотики, я розлучився з дружиною,і  життя пішло іншим руслом. У 36-ть в мене стався інсульт через надмірне вживання, після чого паралізувало ліву частину тіла. Усе життя я був некорисний суспільству і найближчим людям, про що дуже шкодую. Останні шість років вживав дуже небезпечну речовину. Судячи з прочитаного в інтернеті, люди які це практикують, живуть не більш ніж два-три роки, але Бог дуже милостивий до мене. У 39-ть я потрапив до реабілітаційного центру «Назарет». Це вже мій шостий реабілітаційний центр. Після реабілітації, яка тривала дев’ять з половиною місяців, я перейшов у спільноту «Наша хата», з чого дуже задоволений  як працівниками, так і мешканцями. Я відчув тут душевний спокій, затишок, опіку і всіляку підтримку. Знайшов тут справжнього товариша. Зараз намагаюся жити правильним життям, не вживаю уже майже рік. Відвідую психолога та працюю як можу на користь спільноти. Тут мені допомогли вирішити всі бюрократичні питання щодо отримання державної допомоги через інвалідність, за що також дуже вдячний. Я тверезий. І дякую за це!

Олександр:

– Я народився в місті. Коли мені було сім років, вбили мого тата. У цей час ми жили в Росії і після трагедії змушені були повернутися в рідне місто, де я закінчив школу, а потім училище за спеціальністю слюсар-ремонтник промислового обладнання. Потім були роки служби в армії, після чого я пішов працювати на завод. Одружився, проте життя в шлюбі не склалося, через півтора року ми розлучилися. Також працював вантажником, у будівельній бригаді, на швейній фабриці. На останньому місці роботи познайомився з дівчиною, одружився, у нас народився син. Через п’ять років щасливого сімейного життя дружина почала мене зраджувати, що призвело до чергового розлучення та нової депресії, від якої я втік у село на сім років. Одного дня подумав, що так далі не може тривати, що я хочу мати сім’ю, дітей, роботу. Мені якраз запропонували роботу, і я без вагань погодився. Відтак познайомився з дівчиною, з якою прожив півтора року, проте подружнє життя знову не складалося. Виникали постійні сварки через те, що вона не могла завагітніти. Почалися важкі часи на роботі, перестали виплачувати зарплату, і я знову змінив місце праці. Так я опинився на заводі Leoni. Успішно працював там, проте чогось у житті бракувало. Будучи одруженим, почав зустрічатися з новою дівчиною, що, звичайно, призвело до розриву стосунків із дружиною. Після п’яти років спільного життя вона зрадила мене, вийшла заміж за іншого і народила йому дитину. Це стало останньою краплею, я зірвався, пішов у запій і не вийшов на роботу. Декілька разів потрапляв на лікарняне ліжко і продовжував вживати. Весь цей час на роботу не виходив. Коли був тверезий, розумів, що мені потрібно йти на роботу, хоча б звільнитися, але вже не міг цього зробити, бо було соромно. Потім прийшов лист, що мене звільнили. Це стало ще одним підтвердженням того, що життя втратило сенс. На додачу мене ще й обікрали.

Так за короткий період моє життя змінилося до невпізнання: я втратив роботу, відключили газопостачання в помешканні, мене обікрали, грошей не було навіть на те, аби купити хліба.

Перед Великоднем мама запропонувала мені піти на благодійний обід у єпархіальний «Карітас», де я вперше почув про «Нашу хату». Не відразу взяв це до уваги, допоки мама не сказала, що зателефонувала в «Карітас» і попросила допомогти мені. Так я опинився у спільноті. Перші два тижні адаптаційного періоду далися мені важко. Було важко звикнути до нового життя: жити за правилами, не вживати спиртного, працювати. Але з часом стало легше. Думаю, це Бог мені допоміг. Багато чого почало вдаватись, я опанував нове ремесло, проваджу тверезий спосіб життя, харчуюся регулярно, навіть погладшав. Стосунки з рідними налагодились. У спільноті до мене ставляться з повагою. Дуже допомагають заняття з психологом, бо маю велике бажання довести іншим та собі, що я не такий, яким мене запам’ятали, і хочу змінити своє життя на краще!

Іван:

– Невдовзі мені виповниться 40 літ. Народився я в одному селі, але прожив десять років із бабусею в іншому. Там закінчив дев’ять класів школи, після чого мама забрала мене до себе в місто. Там я влаштувався на роботу, потрапив у погану компанію, почав пити, курити. Жив я з мамою та сестрою, але нас спіткало горе: гуртожиток, в якому ми мешкали, забрали, отож ми опинилися на вулиці. У тривалих пошуках помешкання я й далі напивався і, звичайно, став тягарем для сім’ї. Не бачив іншого виходу, аніж піти в «Нашу хату». Вже рівно рік, як я тут живу. Дуже радий, що потрапив сюди, бо тут відчуваю себе корисним. Працюю сам для себе та для спільноти. До спиртного не тягне, живу в гармонії з іншими мешканцями спільноти, завжди дослухаюся до розумних і добрих порад своїх колег зі спільноти. Прошу Бога лише, щоби дав мені сили, здоров’я та розуму працювати й жити далі, допомагаючи не лише собі, а й іншим.

Соціальний мир

Закінчення. Початок у попередньому числі.

Розрив і навіть відсутність спілкування між бідними та багатими, особливості світогляду «покоління Z», прихована бідність – це лише вибрані характеристики, що впливають на суспільну реальність як у глобальному, так і в українському вимірах. А маємо ж іще війну… Про наслідки названих чинників і зміни акцентів у соціальній роботі в таких умовах говоримо у другій частині інтерв’ю з президентом Міжнародного благодійного фонду «Карітас України» Андрієм Васьковичем.

– Бідність завжди має свої глибинні причини, проте в різних країнах і на різних контитентах вони інші. Якими є ці причини в Україні?

– Корупція є глибинною причиною, бо корупціонер ставить себе на перший план, спотворює ставлення до інших людей. В Україні однією з глибинних причин певного егоїзму може бути Голодомор, коли людина була змушена думати тільки про виживання своє і своєї сім’ї, не могла думати ширше, не могла думати про розвиток цілого суспільства. Голодомор змушував людину до екзистенційного мінімуму – забезпечити себе і свою сім’ю. Це причина тих соціальних відносин, які маємо сьогодні в Україні.

Бідність не є українським феноменом. Егоїзм людини, коли вона дивиться тільки на себе, притаманний усім націям. Егоїст не бачить, що цей егоїзм не йде йому на користь. Люди не бачать, що жити в країні, де є внутрішній мир, соціальний мир, розвиток для всіх, краще, аніж в країні, де цього нема.

Якщо порівнювати Німеччину й Америку в плані розриву між бідністю і багатством, то можна побачити, що у США людина живе добре, якщо добре працює, має багато благ. Але там тепер є такі міста, в яких середній клас вже не може жити (наприклад, Нью-Йорк чи Сан-Франциско), а мусить переїздити на периферію чи до інших штатів. Із тим теж пов’язаний феномен виникнення ресторанів самообслуговування для дуже багатих людей. Там дуже професійні кухарі, але нема офіціантів, бо надто дорого їх утримувати. Обслуга мала б отримувати близько 120 тисяч доларів на рік, щоб могти в цих містах прожити, а це подорожчання меню і відхід частини клієнтів.

– До чого такий розрив може призвести?

– Поляризація суспільства є небезпекою для всіх. Я зростав у Західній Європі. У 1960-1980 роках там був видимий такий загальнодержавний консенсус щодо деяких питань, на який пішли всі політичні рухи, навіть якщо в чомусь іншому не мали згоди. Тепер бачимо зрив такого загального консенсусу. Колись різні партії, навіть ідеологічно протилежні, були зближені до центру, тобто керували правоцентристи і лівоцентристи. Це були альтернативи. Сьогодні є партії більш екстремні. Сьогодні відіграють більшу роль не категорії старих ідеологічних відмінностей «ліві – праві», а етнічні приналежності. І це поляризує. Бо, наприклад, якщо я належу до однієї етнічної групи, то це означає, що я відрізняюся від іншої і хочу, щоб для моєї групи, мого прошарку суспільства робилося більше, щоб він був краще забезпечений.

– У майбутньому буде важче допомагати убогим, виходячи з того, що підростає «покоління Z», яке більше дивиться у гаджети, аніж на людей довкола. Чи є загроза, що це покоління стане нечутливим до людських проблем і потреб?

– Дійсно, ми не знаємо, який ефект матимуть соціальні мережі в майбутньому, і не до кінця знаємо, як це впливає на сьогодення. Діти виростають зі смартфонами в руках, а це інший тип спілкування, ми не можемо навіть зрозуміти цього. Це новий феномен, з яким доводиться жити.

– Перед виборами активно поширювали тезу «кінець епохи бідності» як своєрідне програмне завдання кандидата в президенти Володимира Зеленського. Та й сам він говорив про те, що дбатиме про повернення трудових мігрантів на батьківщину. Проте, мені здається, Україна останніми роками не бідніє, а навпаки – багатіє.

– Я такої ж думки. Якщо говорити про трудову міграцію, то це люди, які хочуть жити по-іншому. Це найактивніший прошарок суспільства, а не найбідніший і найбезпорадніший, який виїжджає тому, що не знає, як далі жити. Це ті люди, які знають, як далі жити. Вони вирішили піти на цей крок емігрувати або виїхати хоча б на якийсь час. Але щоб виїхати в якусь країну, треба бути ініціативним, відважним, розумним, вміти щось організувати. Декому це не вдається, але більшість тих, що виїхали, вчать мови, готові інвестувати в своє майбутнє, щоб забезпечити себе і свою сім’ю. Однак це не найбідніші.

Утім бачимо певний розвиток, маємо просто проблему об’єктивної оцінки того, де ми пе- ребуваємо. За офіційними даними Україна – найбідніша країна Європи, але якщо ми вийдемо з цього офісу (Ред – в Києві) і подивимося довкола, то засумніваємося в такому висновку. Я не маю враження, що українці найбідніші в Європі. Та оцінка рівня убогості базується на офіційних даних, а наша економіка великою мірою є тіньовою. Маємо мільйони українців, які надсилають в Україну з-за кордону кошти, що не оподатковуються, маємо підсобні господарства, які не входять до офіційної статистики, маємо сім’ї, які дають собі раду завдяки сукупному доходу. І ще один український феномен, який впливає на рівень бідності чи навпаки: ми є країною власників нерухомості. У Німеччині свою власну нерухомість мають близько 50% населення, решта орендує. Якщо людина соціально дуже слабка, але має своє помешкання, вона вже дасть собі раду, а якщо ні, то це велика проблема. Тобто нема чіткого окреслення, що є бідністю в Україні.

З другого боку, люди перебувають в дуже складних обставинах. Працюючи в «Карітасі», ми це бачимо на власні очі. Це перш за все пов’язане з війною: у нас понад 1,5 мільйона переселенців, а ще ті, що живуть у так званій буферній зоні. Ми працюємо з двома категоріями і бачимо, яка там тяжка ситуація. Там абсолютна бідність. Вони мають свої хати, але не можуть обробити поле, бо воно заміноване. Всі молодші за 60 років виїхали, залишилися тільки літні люди. Якщо вони хворіють, їх нікому доглядати, вони помирають, бо не хочуть бути тягарем для сусідів. Трагічні історії…

– Чи зміщував за останні 20 років праці «Карітас» акценти допомоги, якщо не брати до уваги проблеми, породжені війною?

– Так, вони трішки зміщуються, а разом із тим змінюються підходи. Основні напрямки роботи «Карітасу» – такі як, до прикладу, домашня опіка літніми людьми не змінюються, бо й надалі існує потреба в цьому. Ми маємо можливість цю програму утримувати з коштів, які надходять з-за кордону, а також із державних коштів.

Друга наша програма називалася «Допомога дітям у важких життєвих обставинах». Почали ми її з праці із дітьми вулиці, але цей феномен змінився. У 2004 році запрацювали великі державні програми, спрямовані на вирішення цього питання. Було підкріплення державними програмами прийомних, фостерних сімей. Почала змінюватися ситуація з державними інтернатми, з дітьми почали по-іншому працювати, вони перестали втікати. Це вплинуло на наші підходи. Колись ми мали програми мобільних соціальних центрів для дітей вулиці, бо вони не могли відвідувати звичайні центри. Там їх годували, намагалися створювати для них перспективи виходу з важких ситуацій.

Колись, якщо ви йшли Києвом, то могли часто зустріти дітей вулиці, навіть дуже малих від чотирьох до шістнадцяти років, які нюхали клей і жебракували. Завдяки зміні державної політики і великим зусиллям громадянського суспільства цю проблему вдалося значною мірою вирішити. Тому ми в «Карітасі» теж почали змінювати наші підходи: акцентуємо тепер на праці з проблемними сім’ями, щоб їх стабілізувати, на допомозі середовищу, в якому дитина може виховуватися поза сім’єю, наприклад, у інших родичів. Багато працюємо превентивно, щоб запобігти потрапляння дітей у важкі ситуації.

Працювали і працюємо в сфері медіації – поборюємо негативні наслідки міграції. Багато «Карітасів» у світі працюють з трудовими мігрантами, які приїжджають з України. А «Карітас» в Україні працює з їхніми дітьми, які залишаються тут. Вони, хоч і забезпечені матеріально, потребують додаткової уваги, бо позбавлені батьківської турботи. Є проблема людей, які повертаються з неуспішної трудової міграції. Ми мали проєкти запобігання торгівлі людьми, психологічної та медичної реабілітації жінок, яких змушували до заняття проституцією за кордоном і які повернулися додому. Міграційна тема є однією з наших пріоритетних. Інша сфера – праця з людьми із особливими потребами, оскільки дуже часто їхні сім’ї навантажені постійною опікою. Ми створили центри, в яких вони можуть перебувати впродовж дня, займатися рукоділлям або творчістю.

– Чи змінилася за ці роки географія діяльності «Карітасу»?

– Звичайно. Але тут є така річ, що до 2013 року ми мали більшість осередків там, де є греко-католицькі єпархії, тобто на заході України, бо «Карітас» прив’язаний до церковної структури. Зараз маємо 13 єпархіальних чи екзархальних центрів. Основні осередки були у Львові, Києві, Одесі та Донецьку. В Донецьку був дуже сильний, активний «Карітас» до початку війни. Діяв ще, здається, до 2015 року. Потім ми евакую- вали працівників до Івано-Франківська, а згодом до Дніпра, який належить до Донецького екзархату. Цей осередок і далі активно працює як «Карітас-Донецьк» у Дніпрі.

Після початку війни був створений Харківський екзархат, і ми створили «Карітас-Харків» та разом із осередками «Карітас-Одеса» і «Карітас-Донецьк» (у Дніпрі) почали працю над подоланням наслідків війни. Їздимо звідти в буферну зону, працюємо з внутрішньо переміщеними особами.

Воєнні події та гуманітарна допомога, яку потрібно було надавати, змінила «Карітас». До війни ми мали приблизно 350 штатних співробітників, а потім ця цифра зросла до 1000. На сході маємо близько 20 центрів: у Краматорську, Маріуполі та менших містах. Із 2014 року від крили перші програми допомоги внутрішньо переміщеним особам із Криму, які переїхали в Західну Україну. Зі зростанням кількості внутрішньо переміщених осіб зі Східної України ми надали допомогу більш ніж півмільйону людей, а це понад 30 мільйонів євро.

– Якщо не брати до уваги війну і проблеми, породжені нею, в якій частині України потребують допомоги «Карітасу» більше?

– Потреба в допомозі усюди велика. Збільшивши кількість своїх співробітників, ми теж побачили, що, незважаючи на війну, наша допомога є потрібною. В Німеччині у «Карітасі» близько 650 тисяч штатних працівників. Це найбільший працедавець після німецького уряду. «Карітас» діє у всій соціальній сфері: лікарні, діє у всій соціальній сфері: лікарні, дитсадки, домашня опіка, будинки для літніх людей тощо. Очевидно фінансує це державна система соціального забезпечення. Наприклад, для домашньої опіки є окреме страхування, щоб люди на схилі літ могли мати опіку. Питання, як ми в Україні будемо це вирішувати.

– Гарний приклад співпраці держави і Церкви.

– Так. Це той же принцип субсидіарності. Ви знаєте, в Німеччині нема державних соціальних установ, є комунальні, міські структури, є церковні (католики мають «Карітас», а протестанти «Дияконію») і комерційні структури. Церковні структури більш привілейовані, аніж інші. І це тому, що, наприклад, «Карітас» береться за найтяжчі випадки, які вимагають більше праці, але не дають більшого доходу. За ці випадки комерційні структури не хочуть братися. «Карітас» почувається відповідальнішим за людей як церковна організація, бо дбає не тільки про комерційні моменти. Але, наприклад, у Франції «Карітас» є волонтерською структурою, в якій теж задіяні сотні тисяч людей.

– Що вас, пане Андрію, особисто вражає при зустрічі з бідними в Україні?

– У нас є «невидима» бідність. Якщо ми зустрінемо вбогу людину на вулиці, то не побачимо за зовнішнім виглядом, що вона потребуюча. Вона старається, щоб ніхто не знав про її нужду. А коли прийдете до неї додому, то побачите, що в неї нічого нема. До прикладу, ліжок для всіх дітей. Вони сплять на зіставлених кріслах, недостатньо харчуються. Уявіть собі стан людини, яка розуміє, що не може дати своїм дітям розвитку! В деяких частинах буферної зони (про це пишуть організації від ООН, які моніторять ситуацію) батьки забирають дітей зі школи, бо не можуть забезпечити всім необхідним, щоб вони могли вчитися. Це страшні ситуації для ХХІ століття. Зростає проблема проституції через бідність. Літні люди змушені приймати неймовірне рішення: що купити – ліки чи харчі? Це рішення бідності, це неможливість забезпечити базові потреби, а не якісь додаткові потреби. Це те, про що ми в Україні, на жаль, замало знаємо…

Розмовляла Лідія Мідик