Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Кость Чавага

Про проєкт пам’ятника Андрею Шептицькому у Львові

У зв’язку з наближенням 2000-літнього ювілею від народження Ісуса Христа, для вшанування пам’яті визначного діяча Церкви і Держави, великого сина України, Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького 13 квітня 1999 року голова Львівської обласної державної адміністрації Степан Сенчук видав розпорядження про встановлення пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому у Львові. Визначено замовниками проектування, виготовлення і встановлення пам’ятника слузі Божому Андрею. Затвердити проект і модель пам’ятника потрібно на Архітектурно-художній Раді при головному управлінні архітектури і містобудування Львівського міськвиконкому. Контролю за виконання розпорядження покладено на заступника голови обласної державної адміністрації пана Василя Базіва.

Як відомо, жюрі конкурсу на проект пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому, який відбувся в 1992 році, вирішило, що жоден з представлених тоді на конкурс проектів не може бути прийнятий як підстава для вироблення варіянту, гідного для реалізації. Працю над пошуком порадили продовжити. Невдовзі Заслужений діяч мистецтв України доцент Львівської Академії мистецтв Василь Гоголь, котрий не брав участі в згаданому конкурсі, разом з архітектором Юрієм Дибою створили новий проект пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому. Вони запропонували встановити його на майдані праворуч від входу до Святоюрського комплексу. Такої думки дотримуються і авторитетні рецензенти.

Доктор Архітектури, професор державного університету «Львівська політехніка» Андрій Рудницький:

— Вважаю, що проект пам’ятника авторів Василя Гоголя і Юрія Диби відповідає вимогам, які ставляться, і може бути прийнятий як основа для виготовлення пам’ятника в натурі.

Щодо вибору місця професор Андрій Рудницький зазначає:

— Враховуючи містобудівельну ситуацію, вважаю, що пам’ятник має бути архітектурно пов’язаний з комплексом св. Юра. Бо діяльність Андрея Шептицького — князя Церкви — протягом всього його життя є пов’язана з Святоюрським комплексом. Місце, яке пропонують автори, є добре, але треба трохи повернути пам’ятник лицем наліво, щоби він був звернений до муру плечима, а не трохи боком, як тепер. В принципі було би можливо також розмістити той пам’ятник, не міняючи його вигляду, не на зовні, а в середині комплексу св. Юра, а саме на майдані поміж церквою митрополичими палатами, на осі входу, що веде на подвір’я від площі Юра — але не на осі церкви, а трохи далі на північ. Якщоби розміщувати пам’ятник посередині площі св. Юра, або на осі вулиці Міцкевича, то це було би неправильним. Тоді вже краще було би будувати цей пам’ятник на проспекті Свободи або на проспекті Шевченка.

Про зображення постаті Андрея Шептицького. Вважаю, що зображати цю постать на пам’ятнику можна тільки в сидячій позиції, бо таким Він був саме в основний час своєї діяльності. В тому полягає Його подвиг, який ми може тепер ще не досить оцінюємо. Будучи інвалідом. Митрополит творив справи, які є не під силу багатьом здоровим.

І ще одна проблема, яку треба вирішити: якщо фігуру виконаємо в камені, то як зробити в камені жезл? Але я би, може, не давав жезла зовсім. Бо особистість Андрея Шептицького є така велика, що і так усі знають, що Він був Митрополитом. Коли Він діяв і коли розмовляв з людьми, то жезла не тримав. А виступав Андрей Шептицький з жезлом дуже і дуже рідко, хіба тільки що в дуже не численних і особливих формальних випадках. І ще: голову фігури, мабуть, треба було би трохи підняти. Але всі ці зауваги щодо фігури — то є тільки моя особиста думка.

Академік Академії мистецтв України, професор Академії образотворчого мистецтва і архітектури, народний художник України Василь Бородай (Київ):

— Запропоноване вирішення теми: пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому для міста Львова скульптором Василем Гоголем є цікавим мистецьким твором, який відтворює велику постать Митрополита Андрея Шептицького — діяча Церкви і Держави. Автор Василь Гоголь уважно опрацював багатий архівний матеріял, пов’язаний з постаттю Митрополита Андрея Шептицького. На основі глибокого опрацювання склався оригінальний, глибокий, багатогранний образ Митрополита. Хочу звернути увагу на вдале вирішення величі постаті Андрея Шептицького, його непорушності, стійкості і розуму, який є уособленням всієї Української Греко-католицької Церкви. Завдяки оригінальному пластичному вирішенню скульптурної композиції Митрополита, яка відтворює визначного діяча Церкви і Держави, трагічної, великої постаті, будівника Церкви і Держави, великого сина України. Як монументальна річ він вдало вирішений композиційно. Широкі плини, які підкреслюють вагомість постаті, лаконічність пластичного трактування відповідає особистості Андрея Шептицького, його життєвого кредо. Постать в глибокій задумі, кожна точка доповнює одна одну і по-своєму розкриває складність образу постаті, творить цільний глибокий образ. Композиція знайшла своє місце на площі Юра у місті Львова, де жив і творив митрополит Андрей. Вдале, оригінальне архітектурно-скульптурне поєднання, масштабне вирішення, вважаю, що дана робота заслуговує бути встановленою.

Проєкт львівських авторів — скульптора Василя Гоголя і архітектора Юрія Диби наприкінці минулого року розглядала в Києві Вчена Рада Української Академії мистецтв. У витязі з Протоколу засідання Вченої Ради УАМ від 9 грудня 1998 року, підписаного вченим секретарем УАМ професором, доктором філософії Миколою Михайлюком, читаємо:

«Розглянута модель пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому вдало втілює глибокий та багатогранний образ Митрополита як визначного діяча Церкви та Держави. Трактування фігури відзначається монументальністю, лаконічністю пластичних засобів, виразним композиційним вирішенням. Символіка піраміди вдало підкреслює велич постаті Митрополита.

Розгорнуте дослідження історико-містобудівельного розвитку площі св. Юра та композиційно-містобудівельний аналіз переконують у правильності вибору концепції прив’язки пам’ятника. Вибране авторами місце домінує в топографічній ієрархії площі й забезпечує вигідне освітлення пам’ятника. Пропонована прив’язка забезпечує цілісність просторового сприйняття площі в сукупності з архітектурним комплексом собору св. Юра та митрополичих палат.

Робота скульптора Василя Гоголя та архітектора Юрія Диби заслуговує бути встановленою.»

Цей проєкт замовив єпископ-помічник глави УГКЦ Владика Любомир Гузар.

Кость Чавага, Львів

Отворімо двері Христові*

«…двотисячний рік від народження Христа (обминаючи хронологічну точність) — це насправді Великий Ювілей і не тільки для християн, але посередньо для всього людства з точки зору першорядної ролі, яку християнство відіграло протягом двох тисячоліть».

Апостольський Лист Tertio Millennio Adveniente (Наближення Третього Тисячоліття) Вселенського Архиєрея Івана-Павла II (15)

Святіший Отець оприлюднив згаданий документ ще 10 листопада 1994 року, прагнучи, щоб відзначення Ювілейного Року поглибило наші знання про Таємницю Втілення Божого Сина й відновило віру в Бога у надії на вічне життя і взаємну любов. І світ, незважаючи на всі конфесійні розбіжності, відгукнувся. Приємно констатувати, що попри відомі економічні негаразди з ініціятиви Президента Леоніда Кучми створено Організаційний Комітет з підготовки та відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового. Очолив його віце-прем’єр-міністр Іван Курас. УГКЦ представлена владикою Любомиром Гузаром. Цього року запляновано провести Всеукраїнський християнський форум «Плід правди сіється творцями миру». Поінформовано також, що в рамках підготовки до Ювілею відбудуться Всеукраїнський конгрес «Примирення — дар Божий, джерело нового життя», вечори-зустрічі з духовенством та богословами, міжнародний фестиваль християнської духовної музики і хорів, виставка церковно-богословської та історичної літератури, художніх творів на релігійну тематику. Напередодні нинішніх Великодніх свят новий керівник управління гуманітарною політикою президентської адміністрації п. Микола Рудько висловив побажання, «щоб в Україні було якнайбільше віруючих людей». Оскільки це б підняло загальний моральний рівень.

З прагненням України повноцінно вступити до європейських структур пов’язуються позитивні зміни теперішнього керівництва державою щодо задоволення релігійних потреб народу. Так, Президент Леонід Кучма ще раніше недвозначно заявив про повернення віруючим до 2000-го року тих культових споруд, які використовуються не за призначенням. Подальший розвиток подій показав, що це стосується також певних об’єктів нерухомості, які раніше належали Церквам. Не вдаючись в деталі, візьмемо для прикладу будівлі Києво-Печерської Лаври, які влада розпорядилася віддати Московському патріярхату. На Східній Україні згаданій Церкві власті передають практично всі колишні церковні споруди. Репресованій же комуністичним режимом й досі не реабілітованій Греко-Католицькій Церкві не поспішають чомусь офіційно повернути навіть основні прицерковні корпуси на Святоюрській горі. Ще гірша ситуація в Ужгороді, де управління Мукачівської греко-католицької єпархії тулиться в придбаній, майже, на околиці хатині. Отож, не реабілітованій Церкві доволі складно боротися навіть за храми, які збудовані її вірними. Особливо, коли в Галичині та на Закарпатті продовжують інспіруватися так звані міжконфесійні конфлікти між єдинокровними братами-односельцями.

Або спробуймо порахувати, скільки добротних католицьких храмів передано не потребуючим і зареєстрованим греко-католицьким громадам, а представникам нетрадиційних християнських віросповідувань і усіляким місіонерам. Досить згадати про недавні вакханалії в каплиці й Домініканському храмі, які дирекція Львівського музею історії релігії здавала в оренду навіть забороненій в державі секті Муна. Після наполегливих протестів Клюбу греко-католицької інтелігенції й позиції УГКЦ один з найвеличніших у місті храмів став оживати. Там передбачено створити молодіжний центр, а конфісковану кагебістами літературу, яка досі там зберігається, повернути законним власникам, котрі впізнають свої книжки з печаток бібліотек монастирів отців-василіян, монахів-студитів…

Згадавши про наших ченців і черниць, не можемо залишатися байдужими до тих, стареньких, найзаслуженіших, котрі, як і за часів підпілля, надалі розкидані по різних квартирах. Взяти хоч би сестер-служебниць. Чому б їх не зібрати докупи, скажімо, в обителі, під яку годиться комплекс колишнього храму Св. Лазаря у Львові? До речі, там, у подвір’ї, зручно розмістити й транспортні засоби, які з потреби тримають біля митрополичих палат. А щодо дитячої хорової капели «Дударик», то вона могла б змінити адресу, збагативши, наприклад, колектив Палацу творчості дітей та юнацтва Галичини, що володіє просторими приміщеннями на Погулянці. Тож хочеться сподіватися на такий благородний жест з боку нашої мистецької юні та їх мудрих наставників. Вселенський Архиєрей, завжди пам’ятаючи про молодь, в Апостольському Листі з нагоди наближення Третього Тисячоліття зазначає: «Майбутнє світу і Церкви належить молодим поколінням, тобто тим, які народилися в цьому столітті й стануть дорослими в наступному. Христос чекає на молодих, так як чекав на юнака, який задав йому питання: «Учителю, що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне? « (Мт 19,16). Про чудову відповідь, яку дав Христос юнакові, я розповідав у недавній Енцикліці Сяйво істини, а ще трохи раніше, у 1985 році, — в Посланні до молодих цілого світу. Молодь у кожній ситуації і у всіх регіонах світу невпинно задає запитання Христові: вона зустрічає Його і шукає нагоди, щоб далі з Ним розмовляти. Якщо молоді зуміють іти дорогою, яку Він їм вказав, отримають радість підкріплення від Його присутності в майбутньому і наступних століттях, аж до повноти часів. «Ісус Христос вчора і сьогодні — той самий навіки» (58).

Кость Чавага

 * Статтю, нашого співдописувача, К. Чаваги передруковано з двотижневика Львівської Архиепархії УГКЦеркви «МЕТА», число 7, за 22 квітня 1997 p., шо з’являється у Львові.

З вірою через гори і доли

До 100-ліття від дня народження греко-католицького єпископа Олександра XIРИ

Вселенський Архиєрей Папа Іван Павло II у своїх посланнях і проповідях, присвячених Східним Церквам, звертає увагу на те, що, як і на початках християнства, під тоталітарними режимами багатьом єпископам, священикам, ченцям судилося перетерпіти муки ув’язнень і каторги. Вони заслуговують бути занесеними до числа священомучеників. Серед таких Ісповідників Віри з когорти Владик Греко-Католицької Церкви значиться ім’я єпископа Олександра Хіри, про котрого, через різні обставини в Галичині та й не тільки, відомо було досі небагато. Бо перший відтинок його життя за південними схилами Карпат обмежився із забороною нашої Церкви на рідних землях, а надалі судилося йому доживати віку на чужині, де за Сибіром сонце сходить.

Він народився 17 січня 1897 р. в багатодітній сім’ї сільського священика в селі Вільхівці Тячівського району на Закарпатті. Богословські студії закінчив у Будапештському університеті, отримавши ступінь магістра. 19 грудня 1920 року в Ужгороді возведений в духовний сан. Два роки був капеланом Мукачівської єпископської резиденції. Далі парохом у рідному селі. Невдовзі очолює Ужгородську богословську семінарію. Створив місіонерську общину св. Йосафата та розгорнув широку місіонерську ді­яльність. Серед молоді організував апостольство мирян. Для хворих — общину страдаючих. У в’язниці сприяв відкриттю каплиці. Під час так званих східних канікул подавав духовну опіку емігрантам-робітникам із Закарпаття у Франції та Бельгії. Брав активну участь в екуменічному русі, присвяченому св. Кирилові та Методію, який був започаткований у Велеграді. У 1934 році отримав титул каноніка.

1939 року, після окупації Закарпаття угорськими гортистськими військами, звільнений з посади ректора, під домашнім арештом. Звільнений на вимогу Апостольського Престолу. За опір окупантам в 1943 році удостоєний звання папського Домашнього Прелата. У 1944 році стає головним вікарієм Мукачівської греко-католицької епархії. У 1945 році владика Теодор Ромжа, діставши дозвіл з Апостольської Столиці, таємно висвятив отця О. Хіру в єпископа-помічника.

Тут варті уваги окремі спогади, залишені Владикою О. Хірою. Так, 27 серпня, напередодні празника Успення Пресвятої Богородиці, зазначав автор, до нього «на квартиру в Ужгороді увечері з’явився священик-відступник з Галичини доктор Г. Костельник. Останній прибув з місією переконати мене в необхідності переходу греко-католиків у православіє. Розмова, яка відбулася між нами, проходила у драматичному діялозі. Розмову почав гість:

  • Надіюся, пан канонік уже чув про мене?
  • Так. Мені відомо, але я не можу зрозуміти дещо. В який спосіб бувший професор теології міг стати проповідником православія?
  • А я завжди був православним.
  • Тоді скажіть, шановний докторе, як узгоджується у вас сяка хитрість з правдомовністю, з характером? І чому тільки зараз Ви показали своє справжнє обличчя?
  • Так склалися обставини.
  • Ви, як доктор теології, не відчуваєте, не бачите, що наскільки принизливо для греко-католицького священика опуститися до такого нищого рівня, на якому є православні священики?
  • Ми піднімемо їх до нашого рівня.
  • А я вважаю, що вони перетягнуть Вас до свого рівня.
  • Хіба Ви, пане каноніку, не бачите, якій силі протиставляєте себе? Чи знаєте Ви, що Вас позбавлять квартири, візьмуть і єпископську резиденцію. До єпископа і не заходжу. Обдумайте справу і спасайте ваших священиків та їх сім’ї.
  • Нас позбавлять квартир і в тому випадку, якщо відречемося своєї віри.
  • Пане каноніку. Ви шукаєте мучеництва. То є середньовіччя, а не сьогодення, не модерно.
  • А вічне життя, пане докторе?
  • Так, так… вічне життя…, — махнув рукою Г. Костельник під кінець цієї розмови і зробив зневажливу міну».

Як пише далі у своїх спогадах єпископ Олександер Хіра, наступного дня о. Г. Костельник, одягнений не по-православному, а як католицький каноник, «з фіолетовим беретом на голові й опоясаний широким фіолетовим поясом, стояв біля Мукачівського монастиря, проводячи агітацію проти папи Римського. Та наскільки була його агітація «успішною» свідчить вже той факт, що в одному з сіл на Мукачівщині автомобіль з ним разом був закиданий зрілими парадичками» (помідори — К. Ч.).

Коли енкаведисти почали непокоїти його й родичі пропонували виїхати за кордон, то почули відповідь: «Я — священик і моє місце тут, вдома, з моїми людьми. Нехай буде воля Божа». Після влаштованої органами НКВД насильницької смерті владики Ромжі комуністичні власті намагалися схилити його до зради, однак категорично відповів. Я народився греко-католиком і я хочу померти греко-католиком. Йому присудили 25 років тюрми. Заслали до трудового табору поблизу озера Байкал. Згодом переводять в Кузнецький рудник поблизу Кемерова Новосибірської області. Далі на вугільні шахти Омської області. Після амнестії 1956 року повертається на Закарпаття, де продовжує душпастирську працю, проте був знову заарештований. Потрапляє до Караганди, де, незважаючи на заборону, розгортає нелегальну священичу працю, задовольняючи духовні потреби численних вірників — католиків обидвох обрядів, каторжан з українців, німців, поляків, литвинів… Один з його колишніх парафіян — німець, який виїхав до Німеччини, написав: «Отець Олександр жив у занадто несприятливих умовах у зв’язку з тим, що був під суворим наглядом охранки, і йому було заборонено займатися душпастирською діяльністю серед людей. Часто пізно уночі агенти викликали його на допити, котрі тривали годинами. Але він не скорився. Знову і знову під покровом ночі продовжував відправляти св. Літургію. Він сповідав людей, хрестив дітей, вінчав молоді пари, турбувався про хворих і немічних, відправляв службу за померлими. Люди приходили з далеких місць, долаючи сотні кілометрів, аби тільки з його рук дістати св. Причастя, благословення».

Понад 20 років добивався офіційного визнання католицької парафії в Караганді. Зареєстрували їх 1977 року, коли владиці Олександрові Хірі вже було за вісім десятків літ. Через рік збудували храм, який освятили на Різдво Христове. З цієї нагоди своє Апостольське благословення надіслав Папа Іоан Павло II. Сталося так, що аж через 20 років у карагандинському храмі знову пролунав голос українського греко-католицького єпископа, цього разу Апостольського Візитатора Владики Василя Медвіта.

Згадаючи про величезну душпастирську діяльність Владики Хіри в далекому Казахстані, застановімося над тим, що протягом тривалого часу він керував ще й Мукачівською греко-католицькою єпархією. Долаючи понад 5 тисяч кілометрів, літній підпільний єпископ досить часто навідувався до рідного Закарпаття. Висвячував у підпіллі священиків, давав духовні поради душпастирям і вірникам. В останньому листі до рідного краю від 3 травня 1983 року писав: «… Я найбільше вдячний моєму улюбленому Спасителю за всі Його благодіяння, якими так щедро описав мене протягом усього життя, яке закінчується у Караганді. Особливо, вдячний я Богу за витривалість у вірі, говорячи словами великого ірляндського духовника О. КОННЕЛА: «Я дарую своє тіло землі, мою душу — Богу, але серце моє я залишаю Риму». Так, з останнім подихом у своєму житті я хочу висловити вірність вікарію християнства на землі папі Івану-Павлу II».

МОЛИТВА ЗА ЄПИСКОПА ОЛЕКСАНДРА ХІРУ:

«О, милостивий Боже, в Твоїй безкраїй мудрості Ти закликав нашу католицьку Церкву дати героїчних свідків єдності Твоєї Церкви, заснованої на скалі св. Петра. Серед багатьох свідків Ти також назвав нашого безстрашного духовника-єпископа Олександра Хіру, котрий у важких умовах примусової праці пожиттєвого заслання вів добру боротьбу, закінчив життєвий шлях та ісповів свою віру. Ми покірно просимо Тебе прославити Твого вірного слугу єпископа Олександра в небесах і через нього даруй нам… Ти милосердний і милостивий Боже, і ми прославляємо Тебе, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині й навіки. Амінь».

На засланні разом з єпископом Олександром Хірою томилося дуже багато греко-католиків з Галичини, латинників, зокрема поляків. Треба сподіватися, що знайдуться особи, котрі могли б подати свідчення, необхідні для беатифікаційного процесу Слуги Божого Владики Олександра Хіри.

Кость Чавага, Львів

Подивляюча жертвенність отця Івана Шевціва

Поодиноким прикладом організації гуманітарної і духовної допомоги потребуючим в Україні можуть служити акції, заініційовані отцем мітратом Іваном Шевцівим із Сіднею. Потоки різноманітної допомоги, яка надходить з-за кордону, в більшості випадків погано контрольовані. Нарікання справедливі: не встигли багатотонні вантажівки з червоними хрестами від’їхати з Києва чи Львова, як офіровані жертводавцями речі та харчі миттю з’являються у комерційних крамницях та на ринках, де гуманітарну допомогу можуть купити лише заможні особи. Навідуючись в Україну, о. Шевців розпізнав усілякі подібні махінації й подбав, аби зібрана минулого року австралійськими українцями поміч без перешкод потрапила до багатолітніх родин, сиріт і таких, що потребують, але соромляться просити. Знайшовся і спонзор-добродій Тарас Жовнірук, котрий заплатив за транспортування кільканадцятитонного контейнера з Австралії до морського порту в Одесі. Там вантажем заопікувався місцевий культурний діяч і активіст інженер Тарас Максим’юк, який допоміг прибулим зі Львова голові Клюбу греко-католицької інтелігенції «Обнова» Іванові Гречкові та сестрам-василіянкам швидко полагодити оформлення документів та інші необхідні формальності. Далі запломбований ще у Сіднеї контейнер привезли автом до манастиря сестер ЧСВВ у Львові. Не зважаючи на ремонт приміщення, невтомні сестри-монахині відразу зайнялися нелегкою справою розподілу гуманітарної допомоги. Насамперед до львівських шпиталів передали 35 пачок ліків і лікарського приладдя від Українського Лікарського Товариства Австралії, а також обладнання дентистичного кабінету для селища Нижнів Івано-Франківської области.

Настоятелька манастиря, преподобна сестра Модеста показує акуратні звіти про розподіл вживаного, але ще добротного одягу. Все ще продовжують надходити зворушливі подяки як зі Львова, так і з гірських районів — Турківського, Сколівського. Часто ці листи писані дитячою рукою. Просять передати вдячність доброчинцям з Австралії й поважні керівники области, котрі посприяли в справедливому розподілі гуманітарної помочі. Так, депутат Львівської обласної Ради, Генеральний директор об’єднання «Львівліс» Орест Фурдичко пише: «Як депутат виборчого округу № 7 (Турківський район), маю повну інформацію про матеріяльне забезпечення дітей шкільного віку в гірських селах. Смію запевнити Вас і жертводавців з Сіднею, що при розподіленні Ваших щедрих дарів не було ніякого несумлінного надужиття, оскільки все відбувалося в присутності і за посередництвом довірених людей». Ще одна подяка від отця Петра Салагуба, пароха церкви Різдва Богородиці з Брюховичів: «У зв’язку з важким матеріяльним станом вбогих та бідних людей стає дедалі більше. Тому стараюся допомогти людям не тільки словом, але й ділом. Користаючи з нагоди милосердя до ближніх, сестри Чину св. Василія Великого надали гуманітарну допомогу на мою парафію. А я, як парох, роздав бідним і малозабезпеченим сім’ям».

А ось лист за підписом провідного мистця-скульптора України, ректора Львівської Академії мистецтв Емануїла Миська:

«Преподобна мати Модесто. Ректорат Львівської Академії мистецтв та адміністрація Малої академії в с. Підбуж (Дрогобицький район) висловлюють велику подяку Вам, а за Вашим посередництвом усім жертводавцям з Австралії за виділену гуманітарну допомогу (одяг різних гатунків) студентам-сиротам і дітям з малозабезпечених родин. Окремо належиться подяка сестрам Бернадеті та Домініці, які були присутні при розподілі між дітьми подарованих австралійськими українцями речей.

Християнська лагідність та інтелігентна тактовність сестер дуже припала дітям до вподоби. Тому ректорат Академії має надію на подальшу співпрацю Вашого манастиря з учнями Малої Академії в справі катехизації та виховання їх в дусі християнської моралі». Нам не довелося довго чекати, щоб побачити цю співпрацю. Якраз в день свята Благовіщення разом з ректором Емануїлом Миськом, головою Клюбу греко-католицької інтелігенції Іваном Гречком, головою обласної організації Союзу українок Зоряною Білик та сестрами-василіянками Домінікою і Тадеєю вирушаємо до гірського бойківського селища Підбуж. Приїзд гостей зі Львова став святом для 46 здібних діток, котрі навчаються в Малій академії мистецтв. Цього дня сестри-василіянки вручили школярам щойно перевидані у Львові молитовники, складені Патріярхом Йосифом.

Іван Гречко розповів присутнім про австралійського священика отця мітрата Івана Шевціва, завдяки якому стало можливим, аби цей молитовник з’явився в Україні стотисячним накладом для безплатної передачі віруючим.

Це ще одна дуже важлива сторінка в доброчинній діяльності отця Івана Шевціва та його співпраці з львівським Клюбом греко-католицької інтелігенції. При кожній нагоді, перебуваючи у Львові, отець Шевців бере участь у заходах мирян, що відбуваются в ораторії Клюбу. Зокрема, завдяки коштам, зібраним І. Шевцівим, вже вийшло п’ять книг «Бібліотеки мирянина» КГКІ. Це порадник для хлопців-християн «На порогах змужіння» Патріка Ф. Доріяна, порадник для католицьких дівчат «На порозі зрілости» сестри Марії Вайнфрайд, проповіді о. Василя Лаби «Євангельські окрушини», «Шлях кожного до неба» Лео Трісата, «Перші кроки до неба» о. І. Шевціва. В стадії підготовки до друку ще кілька книг, на які чекають не лише греко-католики. Досвід показує, що згадані католицькі видання знайшли популярність також на сході та півдні України. Бо до Клюбу ГКІ часто дзвонять з Херсона, Миколаєва та інших міст, особливо вчителі, катехити, працівники бібліотек і активісти українських громад. Усі вони просять передати щире спасибі незнайомому, але близькому всім отцеві Івану Шевціву з далекої від України Австралії.

Кость Чавага

Прилбицькому іконостасу місце у храмі, а не в підсобці крамарів*

Після публікації «Як іконостас з родинного села Митрополита Андрея Шептицького опинився у магазинній підсобці?» («Ратуша», .13 серпня ц.р.) до редакції надійшли відгуки читачів, не байдужих до долі реліквії.

Ірина Гах, художник-реставратор Музею історії релігії:

Про іконостас дерев’яної церкви в селі Прилбичах я збиралася підготувати мистецьку сторінку для телепрограми «Благовість». Та для того, аби ознайомитися із цією пам’яткою, довелося звертатись не до пароха храму в рідному селі Митрополита, не до Львівської митрополії, не до жодного з греко-католицьких манастирів чи реставраційних майстерень, а до… крамниці. Ще однією несподіванкою було те, що іконостас знаходиться навіть не у виставочному залі магазину, а у приміщенні, що призначене для якихось складувань. Завідуюча крамницею люб’язно дозволила оглянути іконостас. Далі було найнеприємніше, що відчуває людина, причетна до реставрації: іконостас «сиплеться». Це професійний термін, який означає, що різка зміна температурного режиму негативно подіяла на живопис. Перед тим, як потрапити до сухого приміщення магазину, ікони тривалий час знаходилися у вологому середовищі. Я звернула на це увагу пані Валентині Михаляк, директора крамниці, на що відповідь була однозначна! «Реставрація цього живопису мені буде коштувати більше, ніж вартує сам іконостас».

Невже це вирок для відомого твору сакрального мистецтва?

Іконостас з села Прилбичі є не тільки мистецькою, але й духовною цінністю для нашої Церкви та народу, є тією тоненькою ниткою, що пов’язує нас з однією з найвизначніших постатей в історії української культури — Митрополитом Андреєм Шептицьким.

Іван Гречко, голова Клюбу греко-католицької інтелігенції:

Тривожну інформацію подала газета «Ратуша». Наразі не знаємо мистецької вартости іконостасу, але в даному випадку не про мистецькі вальори іконопису йдеться. Адже ж Прилбичі — це родинне село Слуги Божого Митрополита Андрея, і все, що пов’язане з його пресвітлою особою, має для нас ареол святости. Про цей іконостас згадує Митрополит у своїх роздумах про ікону. Тож як же мусіла здевальвуватися наша соборна душа, наше християнське сумління, коли національне «сакрум» стає предметом якихось підозрілих гендлярських махінацій. Виявляється, є вже навіть приватний, але засекречений власник іконостасу. Чи приватизаційні процеси в нас зайшли аж так далеко, що вже навіть церковний іконостас можна приватизувати? Нема сумніву в тому, що робиться якась велика і нечиста фінансова афера. І що найголовніше, відбувається це в ювілейний рік Митрополита Андрея. Бо восени цього року ввесь християнський світ буде в урочистій скорботі відзначати 50-річчя Його праведної кончини. У зв’язку з цим можна ставити питання: «А де ж наші церковні власті, де обласні та міські органи культури, на очах яких відкрито творяться такі дива? Та здається, що це буде черговим риторичним питанням, на яке відповіді не одержимо. А, може, на цей раз не буду мати рації. Дай Боже!

Ця священна реліквія повинна знайти своє місце там, де збираються люди на молитву, а не на торги. Може, найкраще було б віддати іконостас під опіку отців-василіян, бо до цього Чину належав великий Митрополит.

Кость Чавага

* Передруковано з «Ратуші» 20 серпня 1994 р.

Засилля лжепророків

Мабуть, за всю тисячолітню історію України по її просторах не вешталось стільки усіляких проповідників та місіонерів, як нині. Дійшли й до Галичини, заполонивши найбільш людні місця. Розмахуючи Святим Писанням, перепиняють перехожих, грюкають у двері, намагаючись проникнути до приватних домів, комунальних помешкань. В той час, коли наша багатостраждальна УГКЦ ніяк не може добитися храму для своїх вірних у Києві, найкращі залі й стадіони від столиці до віддалених населених пунктів віддають у розпорядження невідомих досі організацій та угрупувань, котрі прикриваються хрестом або невиразною і малозрозумілою сумішшю з євангельських цитат та азіятських віровчень. Однак чи всі вони є такими безвинними й безпечними для нас?

Глава Вселенської Церкви Папа Іван-Павло II на зустрічі з американськими єпископами перестеріг, що численні сектантські згромадження намагаються пізнати Бога через знання, запозичені відсхідньої не християнскої духовности або завдяки психологічним технічним прийомам. Вони підміняють особисту відповідальність перед Господом за наші вчинки почуттям обов’язку до космосу, таким чином перекручуючи правдиву концепцію гріха, необхідности порятунку від щоденних гріхів через Христа. Водночас навіть в сусідній Росії найвищі власті законним шляхом забороняють діяльність псевдо-релігійних угрупувань, позбавляються від шарлатанів, котрі, скориставшись з посткомуністичного ідейного та економічного хаосу, з усіх боків посунули на територію колишнього Радянського Союзу. Подібним чином турбуються про здоров’я і духовність нації в інших державах Центральної і Східньої Европи. Натомість, що сталося в Україні?

З цього приводу своїми думками ділиться голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції Іван Гречко:

Уважно спостерігаючи за подіями від довшого часу і аналізуючи побачене, почуте і прочитане, приходжу до глибокого переконання, що ця змасована атака на традиційну духовність нинішної України має програмний характер з різноманітними тактичними прийомами та ідеологічними «гачками», на які чіпляються люди, а особливо молодь з невиробленим світоглядом. Виглядає, що всі пекельні сили об’єдналися в якийсь сатанинський союз і видали ультиматум Україні, зокрема Західній, а конкретніше її столиці, що довго була та й, що й говорити, надалі залишається столицею української національної духовности та свідомости. Це добре знали і знають відвічні вороги самостійності! України, тому не жалували колись і тим більше не жалують коштів тепер, аби розсадити зсередини наш галицький духовний моноліт. Варто звернути пильну увагу на те, що в сусідній багатонаціональній Росії, де з правіків проживають народи різних рас і культурних та релігійних традицій, розпорядженням президента Єльцина поставлено рішучий бар’єр всяким новоявленим «апостолам», «пророкам», «спасителям» світу і різним шарлатанам та проповідникам нових квазірелігій. І це правильно. Там прекрасно розуміють, що бажаючи мати спокій в державі і здисциплінованих ідейно, відданих справі державного будівництва громадян, не можна порушувати національних традицій, звичаєвого права і всього того, що творить психологічний субстрат існування нації — ментальність. Зустрівши сильний опір зі сторони державної влади, всі ці різноязичні і різношерстні лжепророки об’явили Бориса Єльцина антихристом. Зате мають всі підстави для того, щоби нашого президента називати ангелом або й архистратигом їх сатанинських полчищ тільки за те, що на Україні, яка для них стала «місійним тереном», а ми дикунами, вони творять, що хочуть. І ніхто наразі, ні державні верховні власті, ні влада на місцях не питає і не приглядається, що це за люди, чию місію виконують на нашій змученій землі, на чиї кошти і де знаходяться їхні диверсійні центри.

Диво дивнеє сталося з нашими традиційними церквами, які не шкодують сил, щоб себе взаємно оскаржувати і поборювати, але не стає їм доброї волі і тверезого розуму на те, аби перед страшною загрозою новітньої духовної татарської навали примиритися, об’єднатися і спільно стати на прю за віру, за Україну, за її тисячолітню християнську культуру і національні традиції. Не зрозуміло, за чим дивиться наша влада, коли віддаються в оренду на тиждень-два, а то й місяць спортивні комплекси, найкращі й найбільші залі для легальної диверсійної діяльності! різних заїжджих, переважно англомовних гастролерів з відповідними «місіями». Проходячи вулицями Львова, всюди бачимо оголошення і плякати, що запрошують нас «спасатися». Якась «Мария-Деви-Христос», російськомовна «Господь Матерь Мира» погрожує нам страшним судом, що має наступити 24 листопада цього ж року (а ми журимося жнивами!). Натомість новоявлений «Союз віруючих християн України та США» (і таке вже є) запрошує на «живе слово євангелії» і зустрічі з «місіонерами» до … нашого Народнього дому. Цієї святині, побудованої коштом кривавих мозолів нашого греко-католицького попанщизняного хлопа, інституції, де в не дуже давньому минулому засідали найкращі і найсвітліші наші національні уми й формували ідею Української Держави. Де засідав штаб листопадового зриву. А тепер — яка гірка іронія долі! — волею дирекції «Дома офіцеров при ВО» твориться антинаціональна духовна диверсія. Це ще раз підтверджує, що те святе для нас місце і цей прекрасний будинок повинен негайно, в урядовому порядку бути поверненим його правовитому історичному власнику, українському народові в особі різних громадських організацій, які дотепер туляться десь по якихось «каптьорках». Така сама ситуація з колишнім палацом культури імени Гагаріна. Це саме, на жаль, твориться і в колишньому Музеї історії релігії та атеїзму, куди його колишній і актуальний директор Володимир Гаюк запускає всіх — від кришнаїтів до не визначеного толку проповідників «слова Божого», що якраз недавно знову окупували аж на два тижні прекрасну католицьку святиню, Домініканський собор.

Звичайно, що така анархічна вседозволеність директорів буде ними та їх зверхниками з управління культури оправдуватися ринковою економікою, свободою слова та іншими демагогічними фразами. Але ж мусимо колись дивитися правді в очі і усвідомити собі, що при абсолютній безпринципності нинішньої демократичної влади над нами твориться велика духовна диверсія. Всі вище згадані сатанинські сили з-за кордону, свідомі своєї деструктивної місії, дуже зручно використовують нинішню не впорядковану відповідними законами ситуацію. А наші напівсвідомі або й скритоворожі посадові особи їм в тому помагають. За «соотвєтствующую мзду», звичайно, а не за «Боже прости».

Погоджуючись з паном Іваном Гречком, мусимо ще додати, що маємо, на жаль, також власних лжемесій та лжепророків, російськомовних і українськомовних, про антигуманні дії котрих з тривогою говорили на другому Світовому мирянському конгресі у Львові делегати з різних областей України. Стільки ж то матерів і батьків уже оплакують ще живих, красивих, юних, але втрачених своїх дітей, котрі відреклися від дому, полишили науку й нині блукають з «білими» і «чорними» сектантами. В Україні легально діють псевдорелігійні центри, які заборонені й переслідуються в США та інших західніх державах. І ще один тривожний сигнал: львівський народний часопис «За вільну Україну» 14 серпня ц.р. закликав разом з Олесем Бердником розпалити «Багаття всенародного Очищення і Покаяння» на Говерлі — святині Карпатського Національного Парку.

Це при тому, що в пам’яті галичан ще свіжі події так званого собору Духовної республіки в Коломиї: дикі оргії у лозах над Прутом з містерією аля Проскурня, натовпи прибулого люду, який буквально витоптав схили Воскресінської гори. Переважна більшість подалася туди з цікавости й задля пригод, і невідомо, чим би скінчилось оте збіговище, якби ситуацією не оволоділи греко-католицькі владики з Івано-Франківська. Чому ж екс-кандидат у президенти України Олесь Бердник не піднімає духовність нації на зросійщеному Сході та Півдні або на Хортиці чи Черкащині, а знову приїхав на Гуцульщину? До того ж в дні Світового з’їзду гуцулів.

«Звичайно, що наші власні лжемесії, чорнокнижники, екстрасенси, різні «спеціялісти» від живої енергії і т.д. і т.д. є функціями того самого ряду,— продовжує далі пан Іван Гречко. — Може навіть не ряду, а цілої, як виглядає, грізної армії диверсантів, що завзялися повалити нашого національного духа на радість і пожиток ворогам нашим». Бердник один з-поміж них. Пригляньмося до його «діяній». Він не береться розпалити «Багаття Всенародного Очищення і Покаяння» десь на сході або півдні України, де бездуховність паношиться зі страшною силою і де «воінствующий атеїзм» по нинішній день в моді й в ужитку. Апостол «духовної республіки» скерував напрям своїх ударів на Західню Україну, зокрема на Прикарпаття. Як свідок бердниківського «восходження» на воскресінецький тавор два роки тому і передуючим йому нічним оргіям під горою, підтверджую Ваші слова і при нагоді вважаю за потрібне згадати для пам’яті всім, що саме єпископ станиславівський Софрон Дмитерко вчасно оцінив ситуацію і своїми архиєрейськими відправами і словом надав тому некоординованому дійству бодай частково християнський характер. Тепер Бердник знову ступив на апостольську стезю, що веде в Галичину, і на сей раз аж на Говерлю. Не будемо говорити про те, що своїми діями відразу попадає в колізію з правом, поскільки Говерля і навколишні гори є заповідником, і ніякі «Багаття Очищення» та й витоптування карпатських ендемів там не дозволені. Але цікаво, що Бердник заговорив про очищення покаяння. А йому якраз є з чого очищуватися і є за що каятися перед Богом і людьми, перед світлою пам’яттю Івана Світличного, так, як він колись «каявся» перед КҐБ і радянською владою за ніби то содіяні «гріхи» проти неї. Якщо у цього чоловіка була би хоч крихта християнського сумління і Бога в серці, то він би довго-довго мусив каятися і покутувати за своє минуле. І не треба для такого щиросердечного покаяння аж на Говерлю пхатися і збирати товпи народу, а забитися десь у глибоку пущу, в якийсь скит чи печеру і там на строгому пості і молитвах просити прощення у Господа і в народу за свої прогрішення, а не ставати в позу пророка і туманити чистих серцем людей. Якщо такі «будівничі», як Бердник, беруться будувати нам духовну республіку, то гай-гай — з такими набудуємо!.. Як син Гуцульщини, я скорблю, що вона, наївна, щира і довірлива, піддається впливам і магії різних пройдисвітів та ідейних диверсантів. Та, чей не вмре її животворний і патріотичний дух.

Виходячи з того, що Олесь Бердник часто називає себе колишнім дисидентом, ми звернулися до відомого поета Ігоря Калинця, в минулому політв’язня, щоб він дав характеристику цій особі.

Справді, в 70-х роках, — повідав пан Калинець, — Бердник увійшов до Українського Гельсінкского руху, за що був ув’язнений і перебував у таборах. Однак не витримав випробування покарань і зрадив справу правозахисників. Вступив у контакти з тюремною адміністрацією і, очевидно, з КГБ. Купив собі свободу тим, що в найбрутальніший і найогидніший спосіб обплював ідеали українського націоналізму, обплюгавив конкретні імена правозахисників-мучеників, які для нас зараз є національними героями. Це такі святі для нас імена, як, наприклад, Іван Світличний. Він зробив ганебну заяву в «Літературній Україні» про це, а також виступив з цими брудними інсинуаціями по телебаченню. Коли у Львові він мав виступи і йому задавали питання відносно цього, то «пророк», який будує нову релігію, замість визнати себе винним, покаятись, попросити пробачення у людей, яких очорнив, навпаки, сердився, як йому, мовляв, посміли дати такі запитання. Невже людина, яка не здатна очистити свою душу, може повчати інших очищенню душі, може видавати себе за пророка і творити нову релігію, яку інакше як сатанизмом не назовеш. Хай би він ці ідеї проповідував у своїх фантастичних романах, а не займав християнського храму в Києві та не збирав людей для таких самих акцій, не баламутив людей в тих регіонах України, де є традиційна віра батьків.

Останнім бердниківським собором не без підстав серйозно занепокоїлися вчені-екологи. Так, заступник директора Інституту екології Карпат, доктор біологічних наук Йосип Царик направив листа директору Карпатського Національного Парку Йосипу Побережному, в якому, зокрема, зазначається: «З інтерв’ю п. Олеся Бердника в газеті «Згода» стало відомо, що велика кількість людей плянує провести 18-19 серпня в наметах, а також під шатрами смерек, а 20 серпня на світанку зробити сходження на гору Говерлю і по дорозі зібрати в’язки хмизу, щоб запалити на її вершині велике вогнище. Вважаю, що в цьому сходженні, яке заплянував п. О. Бердник, є цілий ряд порушень заповідного режиму:

  1. Розміщення великої кількості! людей на 10-му кілометрі приведе, хочемо ми цього чи не хочемо, до знищення підросту смерек, оскільки буде необхідно готувати на чомусь їжу протягом двох днів.
  2. Оскільки 10-й кілометр не забезпечений ніякою каналізацією, то можна допустити, що всі відходи будуть поступати у верхів’я ріки Прут.
  3. Збирання по дорозі хмизу аж ніяк не можна допустити в заповідній зоні, так як для того, щоб його зібрати, людям прийдеться значно відхилитися від визначених маршрутів.
  4. Зовсім абсурдним вважаю ідею палення на г. Говерлі вогнища, в підтриманні якого візьме участь велика кількість людей. Внаслідок цього буде випалено частину рослинности, витоптані рідкісні види рослин і засмічена сама вершина, яку будуть відвідувати люди і після IV Собору.

… Прошу заборонити палення вогнища на вершині Говерлі і забезпечити посиленою охороною дотримання заповідного режиму на території Говерлянського лісництва».

Звернімо увагу, що той же Бердник користався у Львові з послуг залі будинку політосвіти обкому партії, а нині різношерстна братія псевдопророків знаходить для себе дах переважно в тих установах, де міцно засіли «в окопах» перевірені тоталітарною системою старі кадри. Тож, випадковим є усе це масове засилля сучасного мракобісся, а чи маємо справу з чітко продуманою і детально розробленою за межами України контрпропагандистською акцією?

Кость Чавага, Львів

Передвеликодня містерія в ораторії і страсна проповідь отця-архимандрита Любомира Гузара

З часів Слуги Божого митрополита Андрея і Блаженнішого Патріярха Йосифа Львів, мабуть, не чув досі проповіді такої глибоко духовної, як та, з якою в страсну середу (27.04) звернувся до присутніх в ораторії Клюбу греко-католицької інтелігенції та музею історії релігії один з провідних сучасних теологів УГКЦ отець архимандрит Любомир Гузар. Він недавно на постійно повернувся з Риму до рідного Львова. Незважаючи на великопосні відправи й приготування до Великодня, під склепінням колишнього Домініканського костьолу зібралися цього вечора священики, монахи й монахині, семінаристи, представники УГКЦ, УПЦ-КП, УАПЦ та інших християнських гілок. Переважна більшість вперше почула живе слово знаменитого проповідника, котрого перший український Патріярх Йосиф Сліпий свого часу висвятив на єпископа й прагнув бачити своїм наступником на патріяршому престолі. Вияснюючи значення Великого Посту й участи у ньому віруючих християн, отець архимандрит торкнувся існуючих міжконфесійних конфліктів. Бо трапляється й таке, що на Великдень представники двох релігійних громад в селі замість привітати один одних словами: «Христос Воскрес!», не лише лихословлять, а й б’ються свяченими яйцями та кошиками. Не виправдовуючи котрусь зі сторін, проповідник пригадав випадок, що трапився з його батьком — австрійським жовніром під час фронтового Великодня 1915 року. Без надмірних зусиль вдалось тоді галичанам та солдатам російської армії порозкладати між окопами свої пасочки і їства, спільно відзначити християнський празник, за що невдовзі жорстоко наказали їх командири з ворожих штабів. Часом для навернення до Бога і зміни способу думання достатньо трьох, навіть одного дня, зазначив отець архимандрит Любомир Гузар. Бо якби в згаданому випадку, наприклад, все залежало від простих вояків, то війна не продовжувалася б. А ми з такими душпастирями, як отець архимандрит, не мали би клопотів і могли б багато зробити для добра віри Христової, підкреслив голова Клюбу греко-католицької інтелігенції Іван Гречко, дякуючи отцеві за проповідь.

В духовному концерті «Співстраждання Христу», яким продовжився вечір, взяли участь Львівський камерний хор під орудою Василя Яциняка та чоловічий хор «Гомін» під керівництвом заслужено­го діяча мистецтв України Олега Цигилика.

Кость Чавага

Львівські миряни пом’янули Патріярха Йосифа

У львівській бібліотеці діяспорної літератури відбувся вечір-спомин, присвячений 31-ій річниці виходу на волю Митрополита Йосифа Сліпого. Ще рік тому голова Клюбу греко-католицької інтелігенції Іван Гречко під час мирянських заходів з нагоди відкриття філателістичної виставки, присвяченої 30-ій річниці звільнення з тюрми Патріярха Йосифа, запропонував щороку збиратися у ту днину, коли почало розвалюватися «царство червоного сатани-антихриста» (9.02.1963). Отож, цього разу залю заповнили християнські інтелектуали: професори, діячі культури, керівники інституцій. Прийшло також багато студентської молоді. Ведучий — голова Клюбу інж. Іван Гречко представив гостей, зокрема отця архимандрита Любомира Гузара, якого дуже тепло вітали присутні. До президії було покликано і віце-ректора греко-католицької семінарії св. Духа, отця Івана Терлецького, котрий, не зважаючи на завантаженість у семінарії, знаходить час, аби брати активну участь у мирянських заходах, залучаючи й своїх питомців.

Високий тон подальшій роботі задав виступ доктора філософських наук професора Олега Гриніва, текст доповіді якого подаємо окремо. Відомий вчений наголосив на тому, що висилаючи за межі радянської імперії літнього владику, кагебістські власті не сподівалися, що з появою Митрополита Йосифа на Заході розпочнеться воскресіння УКЦ. Отець архимандрит Любомир Гузар поділився не тільки враженнями і спогадами від співпраці з Блаженнішим, а й спробував дати аналізу окремих прорахунків в закордонній діяльності першого українського Патріярха. Передусім це стосувалося підготовки до важкої праці в Україні тодішнього молодого духовенства діяспори. І в цьому, на жаль, ми переконуємося нині, коли всупереч нашим романтичним сподіванням дуже непросто відроджується на рідних землях наша Церква.

Сталося так, що чи не найбільшим пропагандистом діяльности Патріярха Йосифа стали українські філателісти. Так, Львівське Філателістичне Товариство імени академіка А. Кримського, котрим керує заступник голови державної адміністрації Шевченківського району міста Львова Роман Бишкевич, при співучасті відомого філателіста і колекціонера з Чікаго д-ра Романа Смика зорганізували не одну цікаву філателістичну виставку не тільки у Львові, а й у Тернополі, Бережанах, Коломиї, Івано-Франківську та інших менших містах Галичини. Збираються влаштувати виставку також і у Києві.

Роман Бешкевич поінформував присутніх про те, як львівські філателісти випускають коверти, поштівки і поштові марки, влаштовують спеціяльні гашення. Так через мініятюри шириться правда і утверджується культ Патріярха Йосифа.

Проте цього недостатньо, як наголошували практично всі виступаючі. Мистецтвознавець Олег Сидор звернув увагу на численні мистецькі здобутки зарубіжних українців — церкви, музеї, маєтки, котрі постали завдяки тодішньому главі УКЦ — св.п. Патріярхові Йосифові. Мусимо думати всі разом про заснування українського музею в Римі, котрий міг би стати зародком культурного центру Української держави у Вічному Місті. (Музей у Римі вже заснований, його треба розбудувати — Ред.). О. Сидор сподівається, що змобілізувати прихильників і небайдужих до цієї справи можна через мас-медія. Треба сказати, що львівські засоби масової інформації не забарилися: вже у наступні дні широко інформували читачів і глядачів про перебіг згаданого вечора.

Бібліотечна заля була оригінально удекорована графічними та малярськими працями молодого мистця Андрія Тирпича, котрий оповів, що до теми, пов’язаної з особою Патріярха Йосифа, його привели події у Львові, викликані перепохованням тлінних останків Блаженнішого. Член Клюбу греко-католицької інтелігенції Володимир Лига та заступник директора Музею історії релігії Мирослав Гуменний пропонували подумати над створенням меморіяльного музею Патріярха Йосифа, а також влаштовувати місії та інші заходи, котрі дозволили би пригадувати про діяння Патріярха Йосифа не лише час від часу, а постійно. Підсумовуючи цей цікавий поминальний вечір, голова Клюбу Іван Гречко висловив сподівання, що надалі читання в день 9.II., присвячені пам’яті першого Патріярха нашої Церкви, стануть традиційними.

Кость Чавага

Львівський семестр канадського богослова

«З нашого боку мусить бути чітке і ясне переконання, що без стійкого київського християнського центру не встоїть ні наша Церква, ні наша держава. Церква — це основа й остоя державного ладу. Таку кріпку остою не осягнемо самим декляративним проголошенням одного, двох чи трьох київських патріярхів. Київський християнський центр треба духовно будувати крок за кроком, цеглину за цеглиною», — неодноразово наголошував під час своїх лекцій у Львові доктор богословія, професор Українського Католицького Університету в Римі та Університету св. Павла в Оттаві, дійсний член НТШ, отець Ігор Мончак з Монтреалю. Відомого знавця східнього богословія та церковної історії було запрошено на катедру філософії і культурології державного університету «Львівська Політехніка», де протягом осіннього семестру він викладав для студентів різних факультетів два предмети: «Розумові основи християнської віри й етики» та «Історію самоуправности Київської Церкви». Викладачів та студентів цього вузу, а також Медінституту та університету зацікавив його спецкурс про культурні традиції Київської Церкви.

Рівночасно з цим о. професор Ігор Мончак читав лекції про екуменізм Берестейських синодів для вищого курсу питомців Львівської духовної семінарії св. Духа та навчав догматичної богословії студентів Греко-католицького ліцею імени Климентія Шептицького. А у вечірні години монахи-студити черпали від гостя з Канади знання про візантійсько-київську літургіку та історію Київської Церкви.

Унікальні енциклопедичні знання, набуті під час праці у ватиканському та інших зарубіжних архівах, критична аналіза багатьох подій і явищ з життя Церкви на тлі історичних і політичних процесів та доступна форма викладів забезпечили лектору з-за океану широку мирянську авдиторію. Так, щочетверга під час сходин студентського товариства «Обнова» допомагав молоді краще пізнати київську ідею Берестейської церковної єдности. Отець д-р Мончак активно прилучився до починань Клюбу греко-католицької інтелігенції та Музею історії релігії у справі відзначення 400-ліття Берестейської Унії. Так, під час організованої мирянами міжнародньої наукової конференції з нагоди 370-ої річниці мученицької смерти св. Йосафата він виголосив реферат на тему: «Йосафат Кунцевич як жертва змагань за Київський Патріярхат», вченому-богослову надали слово в часі відкриття виставки про першого святого греко-католиків. Львів’янам надовго запам’ятається і доповідь «Андріївська візія Андрея Шептицького», прочитана на пропам’ятному вечорі Слуги Божого Митрополита Андрея, який відбувся в ораторії. Жваве зацікавлення викликала доповідь професора Ігоря Мончака на міжнародній конференції, зорганізованій катедрою філософії Львівської політехніки, де виклав свою точку зору на ролю Київської Церкви у формуванні української державної свідомости.

Цікаво, що багато вищих учбових закладів Львова запропонували, аби о. д-р Ігор Мончак приїхав до них на виклади знову. Далеко не всі бажаючі змогли потрапити на його лекції та виступи, висловлювалися побажання, щоб статті й наукові розвідки вченого були видрукувані в Україні, стали доступними широкому загалу. Але знайомство з ними не лише збагачує знаннями з нашої церковної історії, а й спроможне застерегти окремі кола співгромадян від необдуманих вчинків, котрі нерідко не тільки йдуть у розріз з християнською мораллю, але й серйозно шкодять молодій українській державі. Тому приклад з отцем Ігорем Мончаком показує, що такі досвідчені вчені-богослови із діяспори можуть добре прислужитися Україні в різних ділянках науково-педагогічної діяльности.

Кость Чавага

Пошанування святого Йосафата у Львові

За участю глави Української Греко-католицької церкви Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського 25 листопада 1993 року у Львові розпочалися мирянські заходи, пов’язані з широким відзначенням 400-ліття Берестейської Унії. Ініціятива належить Клюбу української греко-католицької інтелігенції, члени якого згромадили навколо себе християнських інтелектуалістів з різних держав, запропонувавши їм разом вшанувати пам’ять святого Йосафата Кунцевича. З нагорди 370-ої річниці його мученицької смерти в ораторії (колишньому Домініканському костелі, котрий тепер у спільному користуванні Музею історії релігії та Клюбу) відбулася міжнародня наукова конференція. Її відкрив директор Музею історії релігії Володимир Гаюк. Голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції Іван Гречко тепло подякував за участь в конференції Мирославу-Івану Кардиналу Любачівському, представникам римо-католицького і православного духовенства, монаших чинів і згромаджень, мирянських організацій, що стало виявом екуменічного підходу до діяній святого Йосафата. Кандидат філософських наук Іван Паславський відчитав доповідь «Україна, яку застав св. Йосафат», а доктор філософських наук професор Олег Гринів у своєму виступі торкнувся подвижництва священномученика Йосафата в оцінці Патріярха Йосифа. Отець маґістер Теодозій Янків з Василіянського манастиря у Крехові розглянув питання монашества на Україні в період подвижницького життя святого Йосафата. Отець доктор Іван Мончанз Монтреалю запропонував свій підхід до висвітлення священномученика Йосафата, як жертви змагань за Київський патріярхат.

Актуальними для теперішнього часу залишаються підхід і форми до пізнання святого Йосафата, апробовані в 1923-24 роках під час відзначення 300-ої річниці мученицької смерти архиєпископа Полоцького, про що оповіла науковий співробітник Музею історії релігії Олександра Киричук. А Олена Канчалаба зробила інформацію про літературу про св. Йосафата, яка зберігається у фондах наукової бібліотеки імени В. Стефаника Академії Наук України у Львові.

Присутні підтримали слушні пропозиції, висунуті під час виступів доповідачів і в ході обговорення доповідей та дискусій. Зокрема голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції Іван Гречко запропонував звернутися до Вселенського Архиєрея з проханням про видання у 1996 році спеціяльної енцикліки, присвяченої 400-річчю Берестейської Унії. До 1000-ліття Хрещення Руси-України енцикліки з невідомих причин не було. Нижче підписаний запропонував створити у Львові Фундацію імени святого Йосафата, яка б сприяла реалізації наступних важливих справ: виданню доповідей і матеріялів даної наукової конференції, а також випуску іншої друкованої продукції, пов’язаної з мирянськими заходами; популяризації імени святого Йосафата засобами мистецтва (малярство, музика, література, різьба); організації місій і урочистостей у Володимиру-Волинському, Полоцьку, Вільні та інших місцях подвижницького життя св. Йосафата.

26 листопада в одному із залів Музею історії релігії відбулася хвилююча церемонія відкриття виставки «Йосафат Кунцевич — перший греко-католицький святий». Ця подія зібрала велике число гостей, в тому числі з-за океану, Польщі, Румунії, Росії, Сербії, Хорватії, а також представників мас-медія. Адже вперше в Україні стало можливим дізнатися так багато цікавого про святого Вселенської Церкви Йосафата Кунцевича.

Організаторам виставки вдалося зібрати унікальні документи і матеріяли його епохи, передусім представити для огляду пергаміновий оригінал грамоти про Берестейську Унію. Впродовж багатьох десятиліть, а то й століть недоступними для загалу були листи, окремі видання, котрі люб’язно надали для виставки Центральний державний історичний архів України у Львові та наукова бібліотека імени В. Стефаника АН України. Цікаві книги також і з львівської бібліотеки літератури діяспори. Відвідувачі мають змогу побачити оригінальні ікони св. Йосафата з фондів Музею історії релігії, а також з львівського римо-католицького костелу св. Антонія. В експозицію органічно вписалися твори сучасних львівських мистців — скульптора Володимира Ропецького та майстра-художника Ігоря Копчика.

Виставка стала місцем продовження тем і питань, які обговорювалися попередньо на конференції. Після короткого вступного слова директора музею Володимира Гаюка отець доктор Ігор Мончак (Канада) та голова «Львівської Бесіди» відомий український поет Ростислав Братунь, виходячи з дещо різних позицій, наголосили на тому, що мученицька смерть Полоцького архиєпископа кличе до єдиної Української Церкви і єдиного Київського Патріярхату і застерігає, щоб ми всі були пильними і стереглися братовбивства, до якого підбурюють чужинці. По-російськи промовляв питомець греко-католицької семінарії в Рудно Ігор Пашменов, котрий приїхав сюди здобувати духовну освіту з Санкт-Петербургу, бо бачить шлях кращих свідомих верств російської інтелігенції в їх єдності у Вселенській Церкві разом з українськими братами греко-католиками. Таня Мацевко з Сербії розповіла, як живе українська греко-католицька громада в її рідному містечку Кула, що у Воєводині. А від семінариста Василя Поповича присутні дізналися про життя наших братів і сестер на Мараморощині та Південній Буковині в Румунії. До речі, на виставці представлені світлини і книги, які знайомлять з храмами св. Йосафата в Рочестері, Едмонтоні, Кулі та в інших українських поселеннях. «Я дуже схвильований можливістю брати участь у заходах, присвячених святому Йосафату», — сказав присутній у музеї Степан Дікановіч, католик латинського обряду з Хорватії. «Хоч я вперше в Україні, але з українцями та русинами давно знайомий, ми поважаємо обряд кожного з наших народів». А Славко Бурда, секретар Союзу русинів і українців у Хорватії, сподівається, що подібні мирянські заходи знайдуть своє продовження також у Загребі та інших місцях, де живуть греко-католики Хорватії.

В заключній частині заходів — концерті взяв участь ісповідник віри митрополит Володимир Стернюк. Цього вечора під склепінням ораторії велично звучали хорові та музичні твори у виконанні львівського камерного хору та оркестри під орудою В. Яциняка, відомих львівських солістів. Останнім трепетним акордом стало виконання акафисту на честь святого Йосафата. Ця честь припала новикам Крехівського манастиря, ЧСВВ, і отцеві Григорію Планчаку з Кулі (Сербія), де знаходиться українська церква св. Йосафата.

Подякою голови Клюбу всім присутнім, виконавцям програми вечора, а особливо владиці Володимиру дводенні урочистості, присвячені 370-ій річниці мученицької смерти св. Йосафата, закінчилися.