Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Криниця

У Криниці повернено Церкву українцям католикам

Парохом поверненої церкви в Криниці 30 грудня 1996 р. став о. Мирон Михайлишин. Повернення церкви в Криниці сталось у наслідок домовлення Митрополита Івана Мартиняка та Єпископа римо-католицької Церкви Юзефа Жицінськего. Після п’ятидесяти років українську католицьку церкву в Криниці повернено її первісним власникам. Це можна назвати добрим кроком і виявом доброї волі зі сторони римо-католицького Костелу в Польщі.

Вже 8 січня 1997 p., тобто на другий день різдвяних свят, завітав до української парафії у Криниці Митрополит Іван Мартиняк, де його урочисто, хлібом і сіллю, привітали парафіяни. Окремо привітали Владику Івана численно зібрані діти квітами та виголошеними поезіями. Всі зібрані співали Владиці многая літа.

Владика Іван відправив торжественну архиєрейську Службу Божу при співслужінні о. пароха Мирона Михайлишина, о. Василя Стойка й диякона Андрія. Владика Іван Мартиняк виголосив змістовну проповідь, яка мала патріотичний і екуменічний характер. Був зроблений наголос на поєднання християнських Церков.

На Службі Божій були присутні гості: посадник міста Криниці Москала і Будьонний та парох римо-католицької Церкви в Криниці кс. Шимчик. З української сторони був голова Об’єднання Лемків Василь Шлянта й також запрошені гості з Кракова, Лося і Катовиць.

З приємністю приходиться підкреслити, що в Польщі, а зокрема у Краківському й Новосандецькому воєвідствах виразно помічається інший, прихильний підхід польських інтелектуальних кіл і кліру до української меншини в Польщі. Тут варто згадати, що під час архиєрейської Служби Божої, крім згаданих польських гостей була присутня і польська преса. В наслідок цього в польській пресі з’явились об’єктивні й прихильні пресові замітки. Тут можна назвати статтю Станіслава Смєрцяка під назвою: «Греко-католіци знову в своєй церкві» (Грекокатолики знову в своїй церкві), Іренеуша Данко: «Под єдним дахем» (Під одним дахом) й інші.

Після архиєрейської Служби Божої виступив Вертеп з України, який виконав цілу низку колядок. Отець парох Мирон Михайлишин запросив Преосвященнішого Владику Івана Мартиняка, гостей і парафіян на спільний обід до приходства вілля «Моя». Під час обіду велись вільні розмови. При цій нагоді Владика назвав імена мирян, які в трудних для нас обставинах не боялись твердо обороняти наш український обряд, як громадяни Польщі, вимагаючи відкриття грекокатолицької парафії у Криниці. До тих відважних належали: Семен Барновський, Володимир Макух, Максим Мирний, Богдан Цьока й Василь Сова. Велику духовну піддержку давав о. мітрат Стефан Дзюбина. На жаль, наша Служба Божа мала відправлятись у римокатолицькій каплиці «св. Антонєґо», бо на відправи в нашій церкві свв. Петра і Павла тарнівський єп. Аблевич не давав дозволу.

Першу Службу Божу в згаданій каплиці відправив о. Ст. Дзюбина. Через шість років не дозволяли нам відправляти у своїй церкві. Парафіяни не могли погодитись з такою несправедливістю і вирішили в цій справі звернутись безпосередньо до Примаса Польщі Кардинала Юзефа Ґлемпа. Делегація у складі: Стефанія та Семен Барновські, Володимир Макух та Богдан Цьок у 1987 році поїхали до Примаса Польщі й просили його, щоб їм дозволив правити наші св. Літургії у збудованому нашими предками храмі. Примас Польщі Юзеф Ґлемп був здивований нашим проханням, що ми, греко-католики, не славимо Бога в збудованій нашими предками церкві! На його доручення по двох тижнях було нам дозволено відправляти наші св. Літургії, але не як власники нашої церкви, тільки як «комірники», бо властителем дальше залишалась римо-католицька парафія.

Тоді виринула проблема мати свого священика й треба було для нього мати мешкання. І це питання було не легко розв’язати. Тоді Семен Барновський і Володимир Макух звернулись до наших братів — земляків за океаном, а саме до Юрія Ковальчика та Миколи Макуха в Йонкерсі, щоб вони звернулись з проханням до наших братів і сестер лемків-українців та Об’єднання Оборони Лемківщини, щоб нам допомогли. Завдяки названим особам і Організації та жертвенности поодиноких осіб нам вдалося розв’язати проблему помешкання для священика в Криниці, закуплено віллю «Моя».

Парафіяни греко-католицької церкви у Криниці складають щиросердечну подяку щедрим жертводавцям за океаном, хай Всевишній Господь Бог благословить Вас і нагородить щедрими ласками. Щиро дякуємо Преосвященнішому Владиці Іванові, що вислухав наших покірних прохань і упорядкував справи нашої парафії. Маємо надію і віримо, Преосвященніший Владико, що за Вашим сприянням і благословенням досягнемо успіхів на славу Божу й добро нашої Української Католицької Церкви.

Христос Раждається!

Стефанія Барновська, Василь Шост, Семен Барновський

 

Українська Церква в людовій Польщі

Немає сумніву, що Церква в житті українського народу відограла велитенську ролю, як в історичному минулому, так і теж у сучасному. Це тому, що специфічна релігійність і посвята українського народу є саме тією твердинею духовою об яку розбиваються ворожі наступи. Українські церкви, побудовані нашими князями, чи боярами, дають певну пропорцію для величі, віри та видержливости народу на всіх землях України. Цей феномен вороги волі нашого народу та Церкви повністю доцінюють, тому теж і приціл спрямований в першу чергу на Українську Церкву. Московський комуно-атеїстичний уряд, поневоливши Україну, вже в 1920-30- тих роках в нелюдський спосіб зліквідував відроджену Українську Автокефальну Православну Церкву, а в 1946 р. брутально зліквідував на західних землях України Українську Католицьку Церкву.

Людова Польща дістала в «дарунку» від Москви Лемківщину, Перемищину, Холмщину, Полісся і Підляшшя, а головно велику частину перемиської нашої єпархії, яка чи не найстарша своїм існуванням помічається, дивне явище, що комуністичний уряд залишив римо-католицькій Церкві в Людовій Польщі релятивну свободу, але зате Українську Католицьку Церкву позбавив цілковито правного статусу. Вона ніби існує з ласки римо-католицької ієрархії і польського комуністичного уряду. В 1971 р. українці католики, які проживають у Польщі, 111.000осіб підписали петицію до варшавського міністра віровизнання і культу, щоб Українській Католицькій Церкві признано правний статус існування, яким користується римо-католицька Церква. У тому самому році у Варшаві гостював Ватиканський висланник єп. Кассаролі, якого відвідала українська делегація під проводом генерального вікарія о. митрата Василя Гриника. Клопотання ішло про повернення українцям їхньої греко-католицької катедри в Перемишлі, яку передано після II світової війни отцям кармелітам, а зокрема говорено про оформлення правно 32 існуючих наших парафій. Одначе, як єп. Кассаролі, так і варшавський уряд дав ляконічну відповідь: — «підождіть ще якийсь час».

Отож стан фактичний нашої Церкви в Польщі такий, що всі наші церкви, яких на теренах прилучених після 1946 р. до Польщі було 454, з того числа 195 передано до вжитку полякам, себто латинникам, 27 віддано Польській Автокефальній Православній Церкві, а решту 229 передано як архітектурні пам’ятки під «опіку» державних чинників. Як ця «опіка» проявляється на ділі, то наведемо такі факти: майже всі ризи з наших церков понищено, ікони й іншу церковну утвар також понищено, а тільки частину ікон приміщено в польських музеях у Сяноці, Перемишлі, Ряшеві та Ланцуті. Одначе і ці наші ікони в деяких музеях, як наприклад у Перемишлі, вже не мають своїх, себто українських документацій, які замінено написом «нєзнанеґо походзеня». 10 наших церков замінено на різні магазини, а около 100 церков знищено. У Радимні розібрано чудову нашу церкву за тихою намовою латинського пароха, а на цьому місці привозять тепер сміття і гній. У Піщинах, пов. Добромиль, спрофановано нашу церкву, бо її замінено на публичний кльозет (виходок). В 1955 р. уряд наказав зладити інвентар українських оцілілих церков у перемиському повіті. Одначе в 1975 р. машинопис цієї інвентаризації як документ не має вже жодної вартости, бо лежить у сховку, половина зінвентаризованих церков вже понищені, а святі прицерковні місця заросли кропивою і будяками. Оціліли покищо чудова церква в П’ятковій і в Кругелі Великому, а немає вже барокової церкви в Берізці. Зникла з лиця землі церква в Сіракісцях, знищено нашу святиню у Війську, (тепер Нові Сади), на Паславській Кальварії, в Новосілках і багато інших. Церкву в Лодинці розвалено, а іконостас розбито.

Якщо їхати з Перемишля до Горлиць (Лемківщина), то наші церкви в доброму стані передано латинникам, а старі історичної вартости просто спалено, церкву в Бірчі розібрано, а в Малявій замінено на склад цементу. У селі Нова Весь, поблизу Криниці, в ночі 31.5.1975 р. постала з «невідомої» причини пожежа і згоріла високої архітектурної вартости церква. Таких випадків було куди більше. Безпощадно знищено наші церкви на Лемківщині, в Перемищині, що були побудовані в 17 і 18 столітті, які чарували своєю зовнішньою і внутрішньою красою. Церкви, в яких немає латинських парафій завалилися, як наприклад, у Волі Корінецькій осталась без опіки, бо наших Лемків насильно виселено з їхніх господарств і така ж доля зустріла наше населення з надсяння, тому там не можна зустрінути вже багато наших рідних церков як у Горличчині та на всій Лемківщині.

Колись наступні покоління, які переглядатимуть різні старі альбоми, довідники, фотознімки з наших віковічних земель, які після другої світової війни «подарував» Сталін Людовій Польщі, просто не повірять в те, що сотні українських церков існували століття, а польський комуністичний уряд знищив їх усі «з димом пожару» і то при повній мовчанці латинської місцевої ієрархії та Ватикану! Пресові агенції недавно повідомляли, що папа Павло VI прийняв на послухання 1 грудня 1977 р. секретаря польської компартії Едварда Ґерека, який заявив, що він шукає у папи моральної піддержки. Кореспондентам Е. Ґерек сказав, що його уряд помагає будувати нові костели в Польщі. Мусимо пригадати Е. Ґерекові, що він призабув признатись, що саме польський комуністичний уряд є морально й правно відповідальний за знищення сотень українських церков у Людовій Польщі! Треба пригадати, що саме уряд Е. Ґерека дня 22 серпня 1977 р. наказав змінити всі українські назви сіл і міст на землях, які покищо є в межах Людової Польщі, на польське звучання. Значиться, «ма биць паньство єдноліте», себто ґарантії конституції Людової Польщі для національних меншин остались тільки паперовими. Накладом «Музеум Будовніцтва Людовеґо в Саноку» появилася на книжковому ринку книжечка під таких же самим наголовком, а яку зладила до друку якась пані Анна Кісєлевска. На кінцевій сторінці цієї книжечки є карта етнічних ґруп, які розміщені-поселені на Лемківщині, частині Бойківщини, Перемищині, Ряшівщині і т.д. Вичислено такі етнічні ґрупи: лемки,бойки, доліняже, подґужанє і русіні. «Значить українців вже немає в теперішніх «господарів» наших земель. Чи це не є поворот до «мажень» Станіслава Ґрабського в поверсальській Польщі?

Можна не дивуватись комуністичному урядові Людової Польщі, що проводить антиукраїнську політику, але можна вимагати від латинської польської ієрархії, а зокрема від примаса кардинала Стефана Вишинського дещо більше християнської любови та вирозуміння супроти Української Католицької Церкви в Польщі під сучасну пору. Мимо усильних старань нашого церковного проводу в Польщі, щоб отці кармеліти віддали українцям католикам нашу катедру св. Івана Хрестителя у Перемишлі до «уживання», якщо не на власність. Єп. Токарчук (в Перемишлі) відсилає нашу делегацію до воєвідського уряду в Ряшеві, а цей твердить, що «вашу катедру вживають духовні, а не уряд». А цього року літом 1977 р. отці кармеліти почали усувати з нашої катедри іконостас, перемалювавши раніше на таблицях імена українських добродіїв і ктиторів катедри. На протест нашої капітули, отці кармеліти заявили, що «жуцілосєн робацтво». Так, кинулось «робацтво», але в кого? За іконостасом прийде черга на усунення історичної вартости проповідальниці з нашої катедри. Про що ж отже ідеться? Ясно, що новітні польські іконоборці намагаються усунути з нашої катедри її східний обрядовий характер. Ото ж приціл наставлено на нашу Церкву в Людовій Польщі, яка нероздільно пов’язана з народом. Церква бо завжди несла духову розраду та кріпила народнього духа, а під сучасну пору посиленого наступу «на зніщенє Русі», роля і завдання рідної Церкви для наших братів у Людовій Польщі просто незаступимі! Тому то наша допомога, моральна в першу чергу, мусить прийти негайно. Відповідальні керівні українські установи а зокрема і наш церковний провід повинен зайняти рішуче становище щодо польського наступу на українську Церкву в Польщі.

У цій статті говориться про Українську Католицьку Церкву в Людовій Польщі. Її положення незавидне, як теж праця наших там священиків це просто героїзм. Їхні матеріяльні умовини, шикани з боку латинських «пробощів», у костелах яких і відправляються наші Богослужби. Тільки Отці Василіяни мають власну церковцю, яку дарував їм примас Вишинський. Вони святкують за латинським календарем, а в тому кожної неділі служать одну Святу Літургію польською мовою і в латинських ризах. Це певна вдячність примасові Вишинському.

Не можна поминути мовчанкою і Православної Церкви в Польщі. Отже немає Української Автокефальної Православної Церкви в сучасній Польщі. Її назва така: Польскі Автокефальни Косьцюл Православни, а її церковний «Вістник» написаний (друкований) російською мовою! Польський уряд дає фінансову допомогу цій церкві, чи вірніше костелові, якої не має польський римо-католицький костел, ні Українська Католицька Церква.