Свіжий номер

Редактору-емериту часопису «Патріярхат» Миколі Галіву – 100 років!

Час ставати сильнішими

Стати автором

"Культура"

Про пріоритети і культуру

о. Юрій Блажиєвський

Блажиєвський Юрій о 2Людський досвід формує культуру – діло рук людини. Культура в розумінні колективної людської діяльності становить надзвичайно важливу ланку для поєднання Божественного поклику згори (сфера «духовності») та інструментів людської відповіді на цей поклик (сфера «релігійності»). Загальновідомо, що найдавніші збережені витвори людської культури були «релігійними» проявами її «духовності». Це поховання і предмети, які можна в них знайти, музика, скельні розписи тощо. Функція культури полягає в наповненні діяльності людини сенсом. Тому дуже швидко культура вийшла на рівень не тільки вираження, а й формування ідей, розвинулися богословська і філософська думка, розквітла писемність. Згодом, у період античності, деякі релігійні культурні феномени почали відокремлюватися від духовності. Це, наприклад, спортивні змагання, що спочатку були дійствами культу, частинами окремих релігійних святкувань, або театр, який виріс із релігійних містерій. Те саме по черзі ставалося і з поезією, музикою, літературою, живописом, архітектурою… Відтак з плином часу різні суспільства входили у історичні фази культурної кризи, зумовленої недостатнім наповненням сенсом діяльності цих суспільств. Вони помирали, відроджувалися або були зметені більш цілеспрямованими культурами.

 Євангелізація через культуру

З культурологічної точки зору саме культурна криза зумовила конкурентні переваги для християнства після смерті й воскресіння Христа. Перші апостоли у своїй євангелізації спиралися передусім на духовну складову – передавали свідоцтво про дію Бога. Інколи намагалися підкріпити це свідоцтво релігійним компонентом, але в цьому часто зазнавали невдачі: для юдеїв хрест був згіршенням, для греків – безумством. Тодішня культура була не в стані прийняти нові сенси, що їх пропонували апостоли. Тож згодом християнські спільноти почали витворювати власну культуру. Редакція Євангелій, Послання апостолів, літургійна творчість апостольських учнів… Святий Юстин дав початок розвитку християнської філософії, а святий Єронім своїми перекладами і дослідженнями наблизив тогочасній панівній культурі культуру біблійну. Ці та багато інших культурних процесів у лоні християнства перших сторіч посприяли тому, що Добра Новина дійсно сягнула «кінців землі», а Церква з підозрілого зборища начебто маргіналів-сектантів здобула державне визнання та допомогла перейти суспільству від античної культури до сучасної, зберігши та інтегрувавши тисячі її проявів у постійно живий культурний процес.

Сучасна культура виросла саме з християнства. Воно дало поштовх політичній думці (рівність, свобода, справжнє братерство, інтеграція мігрантів, службова функція влади тощо), філософії (перехід від арістотелізму до томізму і персоналізму), науці (заснування університетів як спроба передання і розвитку цілісного світогляду), літературі (збереження античної спадщини, переклади, бібліотеки, формування основних жанрів), мистецтву (спів і музика, скульптура, архітектура, живопис)… Саме культура стала шляхом проникнення християнства в суспільство. Звісно, основою Церкви є Боже Об’явлення, спасенна дія Бога. Але цю повноту духовності й благодаті Церква відкриває і передає не через мертвий «закон», формальні ритуальні дії, а через втілення Доброї Новини в конкретному житті сучасної людини. Останнє було б неможливим без повноцінної та авторитетної участі християн в культурному процесі.

Після тривалого періоду культурного занепаду (два-три покоління цілеспрямованої радянської та останнє покоління хаотичної руйнації культури) наше суспільство стало найбільш бажаним покупцем у супермаркеті культурних пропозицій. Як суспільство з великою часткою вакууму в сфері культурної спадщини воно є надзвичайно сприятливим середовищем для культурної експансії. Але святе місце пустим не буває. Якщо не буде якісних культурних пропозицій з боку християнства, тоді це місце дуже швидко виповниться бездуховним, хоча, може, й квазірелігійним шумовинням. Церква мусить зрозуміти просте правило: якщо культура не в пріоритеті у Церкви, тоді Церква не в пріоритеті у суспільства.

 Про структури і культуру

Щоби шукати способів включитися в сучасний культурний процес, треба спочатку усвідомити собі його структуру. Як виглядає сучасна культура? Я зазвичай послуговуюся своєрідним міксом образів зі світу природи для створення ескізу структури культурного процесу.

Перший рівень, найбільш масовий – це те, що видно на поверхні, тобто верхівка айсберга. Це явища масової, поп-культури, які становлять мейнстрим[1]. Масовість цієї культурної пропозиції зумовлена її доступністю. Це часто досягається зменшенням видатків на її створення, а отже породжує помітно гіршу якість. Взагалі сучасний культурний процес перейняв на себе індустріальні риси. Про нього також говориться як про індустрію розваг, тобто продукцію мейнстримових товарів і послуг. Звісно, для цього потрібні великі гроші, які генеруватимуть ще більші прибутки. Фактично сьогодні всі галузі індустрії представлені міжнаціональними корпораціями, які контролюють більшу частину ринку, але також надають досить місця для альтернативних пропозицій.

Що ж зараз є культурним мейнстримом? Гадаю, вже треба відходити від класичних окреслень початку нашого століття. Справжній мейнстрим тепер мігрує в онлайн, його дім зараз – мережі комунікацій. Чільне місце, звісно, займають тут соціальні мережі, які потіснили інтернет-портали та блогосферу. Але й їм уже наступають на п’яти комунікатори та онлайн-відео (споти, відеоблогінг, короткі розважальні чи навчальні відео, стрим).

Відштовхуючись від усього перерахованого, із сумом констатуємо, що Церква присутня в наймасовішій сфері сучасної культури суто номінально. Також із недоліків – потрібні серйозні капіталовкладення в цю галузь для її просування в маси. З переваг – неврегульованість цього сегменту (авторські права, податки, цензура, тощо) все ще дає можливість талановитим одинакам обганяти неповороткі корпорації. Висновок: Церкво, в тебе слабкі шанси в прямій конкуренції з корпораціями, виховуй та підтримуй компетентних і запальних відчайдухів!

Основна маса кожного айсберга – під водою. Що ж відбувається на культурній ватерлінії, на стику мейнстриму та глибоких процесів, які його породили і дають йому теми й сенси? Тут містяться більш інституційні, але все ще глибоко комерційні культурні шари, де домінація промислових культурних виробників відчувається найбільше. Передусім це ті сегменти мереж комунікацій, які все ще опираються втисненню свого контенту виключно в кілька речень чи невелике зображення зі стрічки соцмереж: традиційні ЗМІ та подкасти.

Краще від них тримаються інші традиційні сегменти культури, що пропонують нелаконічний контент. Це ті галузі мистецтва, які радше обробляють сенси та зміст, аніж виробляють його: фільми (у тому числі  документальні), музика (включно з культурою її живого виконання) та візуальний арт (театр, скульптура, стрит-арт, перформанс, живопис, постери, флаєри та інша візуальна продукція, дизайн). Є ще один культурний простір, який приваблює, мабуть, найбільші маси. Це спорт. Але праця в ньому варта окремої статті. Безперечним є лише те, що це найбільш інтерактивна галузь культури.

Недоліки – спорт, мистецтво і журналістика потребують висококваліфікованих виконавців, згуртованих у групи, а ті, своєю чергою, потребують багато часу і зусиль на власний вишкіл (не забуваймо про новаторство). Якщо коротко, необхідні значні людські та фінансові ресурси. Переваги – Бог дає таланти рівномірно, тому навіть серед віруючої меншості можуть сформуватися професійні колективи однодумців. Висновок: Церкво, інвестуй у формацію та навчання людей, сприяй їх соціалізації та створюй відповідне середовище, здатне видавати нових діячів спорту, мистецтва і журналістики!

Зіткнення з айсбергом наштовхує на неприємні асоціації з «Титаніком». Тому пропоную для опису ще глибших рівнів сутності нашого питання звернутися до рослинного світу. Отже, наступний рівень – коріння. Якщо верхівка айсберга складається з інтерпретацій наявного контенту, а ватерлінія формує його, відтворюючи сенси та змісти, то самі ці сенси і змісти з’являються на рівні коріння. Цим уже не можуть займатися сотні тисяч любителів чи десятки тисяч трудяг культурної ниви. Тут потрібна індивідуальність. Створення якісно різниться від інтерпретування чи відтворення. Саме тому продукти цього сегменту культури рідко стають мейнстримом у сенсі надприбуткових продуктів, але якраз вони живлять буйний цвіт індустрії культури.

З царини мистецтва можна віднести сюди архітектуру та книги. Адже через них людство комунікує широкому загалу принципово нові сенси. І цей спосіб залишається доступним, зрозумілим для багатьох, піддається відтворенню й інтерпретації. До цього варто додати тренди. Вони існують усюди – від політики та економіки до моди на їжу, одяг та інші кінцеві продукти споживання. Тренди також у зрозумілий і доступний спосіб комунікують стиль, тобто практичне переведення абстрактної думки в побут. Але тренди саме задають, створюють стиль, а не відтворюють його з інших джерел. Таким чином, вони відповідають за актуальні сенси і змісти в суспільстві. І для задавання трендів також потрібен митець-одинак.

Недоліки – християнська літературна та архітектурна творчість дещо втратили свої позиції в світі, хоча й залишаються помітними й впливовими, але в Україні вони зникли майже повністю. З трендами ще сумніше, хоча на світовому рівні деякі представники Церкви є ключовими гравцями галузі. Переваги – це вже той рівень, на якому більше важить індивідуальність; тому лише один геній, помічений і підтриманий, може суттєво вплинути на ситуацію (згадаймо хоча б Андрея Шептицького). Висновок: Церкво, не проґав того, хто може здійснити культурну революцію в суспільстві, вчасно підтримай тих, що мають бажання та можливості це зробити, розвивай допитливість і кмітливість, пропагуй читання!

Ще глибший культурний рівень я називаю гумусом. Як коріння живиться з плідного ґрунту, так і сенси та змісти напряму залежать від глибоких ідей. Мусить бути хтось, хто їх засіватиме. Це відбувається в царині думки: актуальний стан аналітики, богослов’я, філософії, інтерпретування історії… Це своєрідний простір, середовище, яке народжує актуальну культуру. Гумус формується протягом десятків, сотень років шляхом перетворення коріння та всього іншого. Він дозріває, повільно формується і збагачується. Висновок: Церкво, дбай про розвиток думки: освіти, науки, культури мислення!

Врешті, як і кожна солідна конструкція, людська дія, тобто культура, мусить мати поважну основу. До основ культури належать найвлучніші, найбільш аксіоматичні думки, надбання попередніх тисячоліть та поколінь, незабуті факти історії. Одним містким словом – це досвід цілої нації або людства. Звідси черпають натхнення до нових думок, які потім народять сенси і зміст. Основа забезпечує тяглість та безперервність цілого процесу. Думаю, що висновок очевидний.

 Якість і управління

Ще дві прикінцеві зауваги. Щодо якості культури: якість не береться з повітря – це результат серйозної підготовки. Наприклад, Голлівуд живиться свіжими кадрами, що здобувають свої MFA[2] в сотнях спеціалізованих університетів США на чолі з Південним Каліфорнійським університетом. І вчать там не біографій давніх митців (хоча звісно згадують), а сучасного підходу до актуальної культури. Натомість технологічні можливості досліджень і практики для студентів переростають усю кіно- та аудіоіндустрію цілої Європи.

Питання якості також означає продуманий вибір форми культурної пропозиції. Сучасні напрями – це кросовер, змішання різних галузей в одному гібридному продукті[3]. Наприклад, infotainment або edutainment – поєднання розважального компонента з інформаційним чи навчальним – відповідно, дає змогу подати потрібні сенси в привабливій для сучасної людини формі. Також варто запитати, чи Церква бачить можливості культурного впливу через відеоігри? У 90-ті роки, в добу першої популярної гри Warcraft, наші школярі дослівно самостійно вчилися англійської завдяки їй і не тільки. До речі, Церква все ще має потенціал у сучасному культурному полі. Наприклад, термін «блокбастер» раніше вживали військові на позначення бомби, здатної дослівно «підірвати цілий квартал». Саме цей термін вжили журналісти Variety в рецензії на прокат фільму «Камо грядеши» у 1951 році. Відтак слово отримало нове значення.

І остання думка щодо якості. Сучасна культура, потерпаючи від надміру пропозицій, потребує гейткіперів (критиків, які пропонують, запрошують до пережиття конкретного культурного досвіду) та трендсетерів (хтось, хто перший встановлює тренди, які щойно мають з’явитися), які фільтруватимуть контент і покажуть своїй аудиторії лише те, що варте її уваги. Отже, сучасний Ареопаг чекає на свою католицьку Опру.

А тепер щодо менеджменту. Як я вже згадував, сьогодні культура втягується у конкурентне бізнес-середовище. Це означає, що навіть Леонардо Да Вінчі залишиться непоміченим без фахової галузевої менеджерської підтримки. Так щороку помирають чудові католицькі журнали, передачі, книжки, музика, канали… Культурний процес вимагає якісного управління, яке допоможе йому бути доступним для людей. Слова «фандрайзинг» і «краудфаундинг» можуть лякати митця, але тоді йому треба забезпечити фахову менеджмент-підтримку. Звісно, якщо Церква зацікавлена в його творчості.

Також сучасність ясно показує, що централізоване корпоративне управління культурними процесами буде ефективним лише тоді, коли ціла корпорація створена лише для цього. Церква також нагадує корпоративний механізм, але вона має ще й інші завдання. Тому намагання вирішити культурні питання централізовано більше нагадуватиме анахронізм у стилі КПСС, аніж гнучку сучасність, в якій перевагу на старті здобувають інді-проекти (тобто independent, незалежні). Може, замість того, щоби намагатися казати, що і як писати чи співати, треба просто мати фахових скаутів та менеджерів культури, які шукатимуть, допомагатимуть вчитися і сприятимуть творчості здібних та охочих людей, готових діяти на полі культури, щоби передавати світові Євангеліє?

 

То чи потрібно Церкві включатися в культурний процес? Так. Бо інакше вона не зможе у змінній ситуації сьогодення вповні виконувати свою євангелізаційну місію. Як це робити? Передусім знаходячи індивідуальний підхід до кожного з етапів культурного процесу. Це правда, що за останні 200 років Церква перестала бути монополістом у комунікації сенсів та змістів культури, а її переказ став невиразним і малозрозумілим, поступаючись конкурентам. Саме тому суспільство майже повністю викорінило із себе християнські ознаки. Але також залишається правдою й те, що Церква має неоціненну перевагу – вона є свідком єдиної основної правди людського життя, явленої його Творцем. Саме тому, міцно спираючись на основу, вона може завжди знову почати нарощувати чорнозем ідей, у якому закоріняться актуальні християнські сенси, що проростуть та розквітнуть захопливим розмаїттям квітів. Для цього треба докласти зусиль, «наповнювати землю і підпорядковувати її» (пор. Бут 1,28).

[1]   Дослівно, «головний нурт» – масова культурна пропозиція.

[2]   Master of Fine Arts – магістерський ступінь із «вільних мистецтв», тобто спеціальностей культурного спрямування, здобувається після 5-6 років навчання у виші.

[3] Сама суть кросовера – він позбавлений довершеності й закінченості, це перехідна форма, диковинка, дивний твір, в якому чи не найбільшу вартість відіграє елемент несподіваного поєднання, а не кореляція між його компонентами, тому вважаю термін гібридний вдалим, в будь-якому разі в кросовері не йдеться про синтез чи комплексність.

«Сьогодні слід передусім проповідувати слуханням і прикладом»

Одним із трендів є протиставляти Церкву та масову культуру, мовляв, щось є елітарне, а щось – для масового споживача. Агностики ж кажуть, що сама Церква, яка налічує мільярд членів, є масовою, а їхній світогляд, навпаки, пропонує альтернативу. У будь-якому разі зв’язок Церкви і культури, чи радше Церков і культур, цікавий. Про нього, про проповідь поколінню X, феномен велелюдних хресних ходів у сучасній Україні та інші жести і прояви релігійності «Патріярхат» розпитав владику Бориса Ґудзяка, єпископа Паризької єпархії святого Володимира Великого і президента Українського католицького університету.

– Кажуть, що в сучасному світі Церква втратила домінантність і є просто одним із гравців на ринку ідей. Чи відчуваєте ви, що це так? Яку частину ринку «тримає» Церква?

– Великим спасенням для Церкви є, коли вона може позбуватися ілюзії домінантності чи ринкової конкуренції, тому що це абсолютно протилежне стилю нашого Спасителя. Адже Він не запанував ні владно, ні комерційно.

Важливе інше: аби Церква зберігала свою таїнственність, свою здатність свідчити. Ісус закликав своїх послідовників бути «дріжджами і сіллю». У добрій хлібині кількість дріжджів є мінімальною і, як правило, вистачає лише малої кількості солі, щоби надати страві смаку. Коли наш Господь проповідував, Він не раз промовляв до тисяч. Ми знаємо, що при примноженні хлібів було п’ять тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. Для цього Христос збирав народ на схилах пагорбів, у амфітеатральних умовах з доброю акустикою. Зараз це називають ефективними комунікативними навичками. Але той, хто навіть побіжно знайомий з Євангелієм і Страстями Господніми, знає, що з тих тисяч, що слухали, згодом викрикували «Осанна! », стелили квіти і галузки при Його в’їзді до Єрусалима, буквально через кілька днів залишилося дуже мало, майже нікого. Цей натовп не супроводжував Його до кінця в Його пасхальній дорозі.

У перших століттях Церкви християн теж було небагато. Ми бачили, як у радянський час Церква була видимо знищена. Греко-Католицька Церква в Україні, яка налічувала майже 3000 священиків перед Другою світовою війною, під час виходу з підпілля мала заледве 300, і то більшість похилого віку. Якщо взяти довоєнне число вірних – приблизно 4 мільйони, то в 1980-их роках лише до 40 тисяч вірних, тобто один відсоток мали регулярний контакт із підпільною Церквою. Малі цифри, правда? Але ця Церква залишилася «сіллю і дріжджами». Вона не пішла на компроміс із лукавою ідеологією та брутальною системою, тому була здатна давати нове життя та піднімати дух цілого народу.

Ще один, сучасніший приклад – рік тому ми бачили, як авторитет немічного сліпого Патріарха-емерита викликав пошану цілої країни, яка була присутня на його похороні у Львові та в Києві або спостерігала через засоби масової інформації. Ціла країна – політики та бізнесмени, митці і гіпстери, сильні світу цього і люди на маргінесах Церкви і суспільства – хотіли попрощатися з Патріархом Любомиром Гузаром. Чому? Що в ньому таке було? Він же просто хотів “бути людиною”.

З огляду на це нам слід зосереджуватися передусім не на цифрах і ознаках сили чи влади, а на автентичності. Бо жодна культурна течія не скасовує правдивої любові, взаємної поваги, слухання. Сьогодні ми можемо слухати й чути одне одного, можемо виявляти терпеливість, яку нам показує Господь, можемо

в черговий раз намагатися жити за Євангелієм. Здається, Честертон говорив, що проблема із християнством не в тому, що воно не вдалося, а в тому, що ніхто ще не дуже пробував бути християнином.

Церква молода, і висновок про наш час ми зможемо зробити через 20 тисяч років. Тому я б не спішив формулювати клепсидру Церкви в Україні.

– Але чи є Церква справжнім агентом змін на ринку ідей?

– Все сказане не означає, що не виринає легітимне питання ефективної комунікації Церкви та її більшої чи меншої здатності поширювати свідчення про Христа. Звичайно, є над чим задуматися. Ми живемо в час радикальної детрадиціоналізації, коли майже всі категорії, котрі сприймалися століттями чи тисячоліттями, хитають або заперечують. Сьогодні в Європі немає однієї спільної антропології, тобто ми не можемо погодитися щодо того, ким є людина. Традиційне християнське бачення людини – творіння Бога на Його образ і подобу, з душею, тілом і духом – не є загальноприйнятим. Є багато сумнівів до вимірів нашого життя – чи є воно вічним, а чи закінчується могилою? А це все обумовлює на свідомому чи підсвідомому рівні наш побут і стосунки, наші цілі й пріоритети. Сьогодні Церкві важливо знаходити поставу, категорії та мову для того, щоби висловлювати віковічні істини і представляти їх у сучасний спосіб для сучасних людей.

Пострадянська людина має здорову природну алергію до загроз і насилля. І хоча молодь майже нічого про радянський час не знає, певні травми тоталітаризму є транспоколіннєвими. Досвід минулих поколінь, яких система заганяла в кут, викликає також серед молодих підозру до систем загалом і до широких наративів, які обіймають дійсність. Людина боїться, що обійми можуть її задушити. Водночас у своїй самотності мріє про ці обійми. Прагне бути в Домі Отця. Як їй допомогти зрозуміти, що в Церкві вона є вдома і що ця будівля не обмежує її волю, а навпаки – допомагає зрозуміти, ким вона є і в чому полягає її воля. Це сучасний виклик для Церкви.

Є багато способів «підвищення конкурентоспроможності».

Важливо, щоби дух свободи, яка реалізується у відповідальності, був у церковних духовних закладах, щоби семінаристи довіряли своїм настоятелям (а це на жаль не так), а вони, своєю чергою, викликали довіру. Важливо, щоби в родинах батьки могли ставати для дітей моделлю Божого батьківства, бо завершився час автоматичного визнання авторитетів. Можливо, навпаки, ми живемо в час автоматичного заперечення авторитетів і передання. Християнський духовний досвід годі спонтанно створити тут і тепер. Традиція в принципі—здорова і необхідна. Наше життя передається, воно саме по собі є traditio, і в час, коли всяка традиція скептично сприймається, цей аспект Церкви важко пояснити. Але це не означає, що він не потрібен.

– Різні дослідження показують зростання народної релігійності в Україні, і підтвердженням цього є масові прощі та хресні ходи. Хтось каже, що це нове Середньовіччя. Як думаєте, з чим це пов’язане і про що свідчить?

– Хоча у ХХ столітті насильницьким методом в Україні намагалися нищити церковне життя, перекреслювати віру людей, відбулася дуже потужна десакралізація та секуляризація, певний консерватизм комунізму все ж таки стримував детрадиціоналізацію культури, і вона наче заморозилася. Процеси, що в той час вирували на Заході, до неї приходили пізніше, а тому з іншою силою нанизувалися вже на інший досвід наступного покоління. Водночас церковне, духовне, релігійне стало суворо забороненим плодом, який завжди приваблює. Звичайно, той факт, що наше суспільство переживає різні негаразди, також може бути чинником, адже ми пам’ятаємо народну приказку: як тривога, то до Бога.

Це такий соціо- чи культурологічний погляд, одна з гіпотез, але вона зовсім не вичерпна, бо не показує глибини людського досвіду й переживань.

Для мене кожен вияв духовного пошуку є потенційно виявом природної потреби людини, і оцінювати мотивації особи чи соціальної групи, яка бере участь у релігійному житті в даній країні, непросто. Нема якогось одного чинника. Спільні прощі, масові літургійні зустрічі свідчать про те, що люди потребують солідарності, спільного духовного досвіду і шукають їх. Шукають Бога, відповіді на свої питання, які матеріальний, суто раціональний підхід до життя не дає і не може дати.

Важливо помічати усі можливі аспекти релігійного пошуку і сакральної експресії. Отримавши сьогодні (27 квітня.Авт.) нагоду зустрітися з кількома сотнями молодих людей у рамках регіональної зустрічі Тезе у Львові, я був вражений увагою, участю в дискусії, духовною свідомістю наскрізь сучасних людей. Це дивує з перспективи атеїзованого суспільства, хоча вірити в Бога і бажати ділитися цією вірою з іншими цілком нормально.

– Чи повинна Церква пристосовуватися до змін у культурі, чи сама її змінювати?

– Церква є культуротворчою, хоча її вплив на культуру, зважаючи на час та обставини, різний. Християнство – це релігія втілення. Це не якась ідеологія, низка моральних правил чи філософських ідей, а жива зустріч з Богом в історії, яка відбувається в житті особи і спільноти на матриці культури. При цій живій зустрічі матриця розвивається, змінюється. Тому співвідношення і взаємовпливи Церкви та культури є неминучими. Церква свідомо ставиться до культури і свідомо її творить, розуміючи, що людина не може діяти, спілкуватися, жити без своєї культури.

– Якби виникла потреба описати сучасну культуру чужопланетянам чи людям, які житимуть через мільйон років, як би ви це зробили?

– У світі багато культур – сотні, якщо не тисячі. І всі вони мають унікальні характеристики. Особливість сучасної культури – це технології, які творять своєрідний знаменник у глобальному контексті, хоча й не нівелюється особливість місцевих культур – елітних чи масових. Вплив сучасної комунікації і технологій глобалізує спілкування і витягає периферію перед очі загалу, тож певний тренд стає швидко відомим і доступним на всій периферії.

– Ви бачили, як Церква промовляла до бейбібумерів та хіпі, самі промовляєте до покоління X. Як варто говорити із представниками різних субкультур і поколінь, аби не втрачати новизни звістки?

– Сьогодні слід передусім проповідувати слуханням і прикладом, увагою до іншого, яка з пошаною ставиться до таїнства кожної людини. Передача віри нині вимагає діалогу, зустрічі, діл, які промовлятимуть чіткіше, аніж слова. Єрархічність структур замінюється мережевою матрицею. І Церква тут абсолютно «на своїй території», адже, з одного боку, має єрархічний вимір, а з другого – великий мережевий досвід упродовж двох тисячоліть: чи в ранньому християнстві, чи в своїй місійності у другому тисячолітті, чи в підпільному житті у Радянському Союзі.

Увага до таїнства органічно пов’язана з радістю та гумором. Якщо Церкві, її членам притаманні мир, радість, гумор і служіння, це буде найкращою проповіддю.

– Часто чуємо про загрози для Церкви від сучасної культури. А які ж можливості вона дає?

– Завдяки сучасним комунікаціям можна переступати через колосальні бар’єри, передавати не лише ідеї, а й звук, образ, відчуття. Наприклад, цікаво спостерігати, як священики нашої Церкви на різних континентах дивляться, як служать у соборі в Києві (завдяки, наприклад, «Живому ТБ»), як вони уважно аналізують, обговорюють різні літургійні жести. Важливі статті чи відео передаються миттєво і стають відомими одночасно в різних куточках. Ми отримуємо чудовий фундамент для спільної одночасної дискусії.

Особа, яка шукає відповідь на певне духовне питання, може поставити Google будь-яке запитання і неодмінно знайде відповідь. Наше завдання в тому, щоб забезпечити достатню кількість якісних пропозицій та відповідей на ці запитання.

– А чи достатньо їх?

– Церковних пропозицій щораз більше. Багато парафій мають свої веб-сайти, де є стрим богослужінь, багато душпастирів і свідомих мирян активні у соцмережах. Це можна, звичайно, професіоналізувати, але, можливо, не завжди варто, адже одним із трендів сучасних комунікацій є певний «аматорський підхід», під який навіть професіонали намагаються мімікрувати.

– Навесні увесь світ був свідком скандалу у Facebook, який з необережності чи з інших причин зробив особисті дані сотень тисяч користувачів відкритими для досліджень та маніпуляцій. У соцмережах ми самі ділимося особистою інформацією, і поняття «для друзів» стало доволі розмитим. Де межа нашої відкритості?

– У СРСР секретні служби хотіли б мати інформацію, щоби тримати людину «на гачку», а ми зараз цією інформацією добровільно ділимося та ще й дивуємося, що хтось шукає способів нас піймати. На жаль, у світі є лукавство і бажання використовувати іншого. І віртуальний світ має ті ж вади. Ми на цьому прикладі яскраво побачили, що наша емоційна спонтанність реєструється і залишається постійною складовою мета-даних, які стають інструментом для маніпуляції. Для мене цікавим є особистий аспект – Google «нічого не забуває». В таких обставинах дуже важко прощати, адже образ, символ чи доказ провини є постійно доступним. І хоча це стосується насамперед публічних осіб, воно змінює й нашу щоденну поставу, хоча непомітно, багато хто «гуглить» особу, щойно з нею познайомившись.

– Ми часто говоримо про Церкву та культуру, але чи має Церква свою корпоративну культуру? Що таке культура Церкви як організації?

– Немає однієї монолітної церковної культури. У посттридентійському католицизмі була колосальна уніфікація і глобалізація певних норм, стандартів і стилів. Ми побачили і позитиви, і негативи такої монолітності. Наприклад, це призвело до латинізації Східних Церков. Нині, зокрема після Другого Ватиканського Собору, в Католицькій Церкві є розуміння скарбу культур, мов і відмінних досвідів. Папа Франциск пропонує звернути увагу на підходи самого Ісуса Христа, які були безпосередніми та позначені сходженням до нас, до нашого болю, гріха, смерті. Підхід Христа був особистий, наративно-образний, із промовистими жестами, ніжний, не клерикальний, з великою увагою до маргіналізованих: бідних, жінок, хворих, грішників. Тому Папа говорить про Церкву як про польовий шпиталь, запрошуючи її членів часом забруднити руки, заохочуючи пастирів «мати запах своїх овець». Це є концепція заангажованої небайдужої Церкви. Думаю, такою була Церква, яку формував наш Спаситель, і такою вона має бути в майбутньому.

– Чи не є популярність Папи Франциска також продуктом масової культури, яка любить ікони і жести?

– Без сумніву, сучасна культура уможливила глобальний феномен Папи Івана Павла ІІ і Папи Франциска. Обидва мали дар харизматичної комунікації, говорили про Христа, були близько до людського болю, подорожували, любили людей. Багато людей це бачили і бачать. У кожного свій дар, творити фейкові іміджі – не вихід для Церкви. Ми ж не знаємо, наскільки тиха молитва пустельників змінює світ, її не знімають та, мабуть, і не треба. Ефективність, дохідливість різних духовних підходів ми побачимо краще з перспективи вічності.

– Стосовно Папи Франциска: його Twitter надзвичайно популярний, але чи можемо ми вмістити вчення Церкви у дві сотні символів?

– Звичайно, короткі та миттєві комунікаційні підходи мають обмеження. Вони не провадять людину на глибину, бо отримати тривалі глибокі відчуття через миттєвий імпульс неможливо. Духовне життя —не магія чи лотерея, коли ми отримуємо щось за ніщо. Духовні цінності коштують і то дорого. Вони передбачають жертву. Однак миттєві комунікаційні варто використовувати, щоби промовляти до більшої кількості людей, пам’ятаючи, однак, про обмеження.

Розмовляла Мар’яна Карапінка

Українцям католикам виставлено рахунок…

(До статті в Культурі: «Константинополь, Москва, Унія і Папа»).

У вересневому числі за 1980 p., польського журнала «Культура», що появляється у Парижі — Франція появилась стаття під назвою: «Константинополь, Москва, Унія і Папа», якої автором є Тадеуш Жихіевіч. Це своєрідна спроба дати історичну аналізу досить складної проблематики з церковного життя. Мабуть сам задум автора був добрий, але чи його виповнено справжнім змістом, то проте можна сумніватись. Стаття має більше публіцистичний характер у якій є чи мало цікавих підмічень і спостережень. Коли ж ідеться про її закінчення, то тут Тадеуш Жихіевіч не видержав тону і пішов дещо у пропагандивні рейди, але про це пізніше.

Треба підкреслити, що в останньому часі у польській пресі частіше можна подибати статті на українсько-релігійні проблеми. Деякі з них, як «Українське ламіґловкі» Владислава Баськевіча, що появилась у «Ґв’язді Полярній» за 8 вересня 1979 p., чи «Доконд ідзєцє сонседзі українци» Антона Гермашевскеґо, з 3 листопада 1979 p., «Тидзєнь Польські» — Лондон і подібні, були низько примітивним виявом нерозуміння проблем, до яких не варто було займати будьяке становище. Не раз тільки поставало питання, чи поляки, а в першу чергу згадані автори, як також до певної міри редактори цих газет, виросли з свого зацофаного і перестарілого загумінка, чи і дальше залишились на незмінній концепції «польського моцарства»? До того типу журналістики не можна зачисляти журнала «Культури», яка підходить до всіх проблем серйозно і розважно. До речі, цей журнал є широко почитний і навіть часто нотований в українській діяспорі.

Названа стаття в Культурі Тадеуша Жихіевіча викликала деяке зацікавлення і деяке розчарування, бо властиво закінчення статті дає ясну і не двозначну відповідь, з якою метою вона була написана. Можливо автор не мав такої інтенції, але воно так вийшло. Автор статті оперує історичними фактами і старається подати читачеві картину з того часу, чим був і як діяв, один з головних християнських осередків Константинополь. В з’ясуванні Жихіевича сильно підкреслені політичні моменти, очевидно, які не залишились без впливу на розвиток християнства. Мабуть ніхто не може заперечити надзвичайно важливого значення Константинополя у розвитку християнства. Роля Константинополя зменшується з хвилиною поділу Христової Церкви на дві: на східну і західну. До ще більшого послаблення приходить, коли Константинополь опиняється під турецьким пануванням. Хоч він і на далі залишався осідком патріярхів, то все ж таки розвиток християнства був різними шляхами здержуваний, гамований і утруднюваний турками. Ні більше, ні меше константинопільські патріярхи все були залежні від турецьких володарів, яким були змушені платити велику данину. В таких обставинах константинопільські патріярхи шукали різних доріг, щоб знайти собі союзників проти Туреччини. В той час сильною була Польща, як також зростала на силі Росія.

Автор вказує, що на константинопільському престолі часто мінялись патріярхи, з чого були дуже раді турки, бо з кожною зміною падав авторитет патріярха, а до турецької скарбниці впливало нове золото. Турки використовували кожну нагоду так економічно, як і політично. В тому часі вже сильно зарисовувалась російська потуга на півночі Европи і, то так в політичній, як і християнській площинах. Зрештою в Росії Церква від найдавніших часів була й діяла на услугах царів. Цар був тим, який вирішував церковні проблеми. Це, що сьогодні російська Церква є на услугах більшовицьких вождів, не є нічим новим.

В статті підкреслено, як приступила наша Церква до унії з Римом в Бересті 1596 р. Рим забезпечував і ґарантував нашій Церкві окремішність, окрему ієрархію, окремий обряд і затримання юліянського календаря. Поруч цього автор ставить відкрите питання: «Чи унія була в польськім інтересі»? Автор відмічує, що польська сторона твердила, що унія не була у польськім інтересі, бо мовляв, вона спричинила розбиття, поділ руського населення і тим спричинила багато клопотів для Річи-посполитої. Автор статті підкреслює, що з таким короткозорим поглядом не погоджується. Тут він розгортає цілу політичну ситуацію. Чим в той час була Росія з своїм православ’ям та до чого вона змагала, — третій Рим. Про це добре була зорієнтована Польща, яка мусіла протидіяти. Треба було боротись не так з християнським, як політичним православ’ям. Наводить факт, як у 18 ст. цар Петро розігнав московський Патріярхат і на чолі Церкви поставив оберпрокурора, свідського урядника, якого ніхто не знав і навіть не питав, чи він віруючий…» здавалося, що кінець Церкві, потоне у п’янстві і хорах. Але під кінець 19 і на переломі 20 століть несподівано вибух ренесан російської релігійної думки, що загорівся від кількох великих прізвищ, які світять по сьогодні. Аналізуючи російське православ’я і пов’язуючи події, які стались в Царгороді, автор підкреслює, що в тій ситуації унія була в інтересах суверенної польської держави. Автор троха дорікає і полякам і Римові, і єзуїтам за те, що вони не потрактували унії в належній площині. Проти унії була не тільки Москва, але також і Константинополь. Також згадує, як російське православ’я навертало уніятів на православ’я. Це була і залишилась болюча сторінка в історії нашої Церкви і в загальному нашого народу.

Поруч того автор статті подає цікаву характеристику вірних українців з над Дніпра і православних росіян. Він підкреслює, що українці виробили свій стиль — обряд і окремішні властивості свого Богопочитання, які не є римські і не є російські, але типово українські. Підмічує, що українець прийшовши до церкви не кидається до землі, і не б’є поклони, але схиляється, і рукою робить глибокий доземний поклін, молиться і стоїть. Тут підкреслена особиста гідність і пошана та почитання Всевишнього Господа Бога. Згадує також, що сталося з нашою Українською Католицькою Церквою після другої світової війни, яку примусово приєднано до російського православ’я. Коли ж ідеться про нашу УКЦеркву в діяспорі, то автор твердить, що Ватикан після Вселенського Собору Ватиканського II не знав, що з нею зробити. Властиво тоді нав’язувався діялог і залицяння до режимової Російської Православної Церкви в СССР, а в цьому наша Церква стояла на перешкоді. З приводу такого обороту справи уніяти були цим дуже діткнені. Це викликало в них протиакцію. Тут автор розгортає картину і дає чорне, чорне тло, щоби опісля на ньому покласти світлі контрасти. Він підкреслює, що наша Церква почала робити різні кроки не все передумані, які випливали з нетерпеливости. Кардинал Сліпий, пише автор — «пробував на власну руку шукати зближення з православними українцями на еміграції в національній площині». Тут автор наводить зустріч Патріярха Йосифа з покійним Митрополитом Теодоровичем, де Патріярх сказав — такі з вас католики, як з нас православні. Що автор тим хотів підкреслити трудно з певністю сказати, мабуть розчарування, що властиво не відповідає правді.

Зворотньою точкою понурих днів нашої Церкви в діяспорі був вибір на папу кардинала Войтилу. Тут автор перечисляє поодикокі випадки відмінного трактування нашої Церкви Папою Іваном Павлом II. Це почалось від зібрання кардиналів на площі св. Петра в Римі, зараз після вибору, де Папа Іван Павло II два рази встав з фотеля, перший раз до кардинала Стефана Вишинського, примаса Польщі, а другий раз до Кардинала Сліпого. Також перший раз говорив і поздоровляв українською мовою. Це на думку автора мало бути потвердженням важности і актуальности Папою Іваном Павлом II унії. Цей факт також був потверджений в листі до кардинала Сліпого з нагоди наближаючогося 1000-ліття хрещення Руси-України. При цьому Жихіевіч робить завваження, що цей лист кілька місяців пролежав в шухляді Кардинала Йосифа і щойно після повороту Папи Івана Павла II з Польщі був опублікований в Оссерваторе Романо. Це зовсім не відповідає правді, що лист пролежав кілька місяців в шухляді в Патріярха Йосифа не оголошений. Лист Папи Івана Павла II є датований «дня 19 березня 1979-го року, Понтифікату Нашого першого» і він був надрукований в журналі Патріярхат за травень 1979 р. Папа Іван Павло II був у Польщі від 2-9 червня 1979 р. Отже не Патріярх Йосиф держав листа. Чому так пізно цей лист появився в Оссерваторе Романо повинен би був автор дослідити.

Автор згадує, як під час побуту Папи Івана Павла II у Польщі на Площі Перемоги у Варшаві о. мітрат Степан Дзюбина в свойому золотому літургічному строю ішов в гроні між єпископами, що було першою після війни демонстрацією визнання існування Церкви, яка по тій стороні офіційно не існує. Дальше згадує візиту Папи Івана Павла української катедри Непорочного Зачаття у Філядельфії і виголошену промову українською мовою. І в кінці висвячення митрополита Мирослава І. Любачівського в Сикстинській каплиці, де перший раз в історії папа відправляв «греко-католицьку» Службу Божу. Автор підкреслює, щоби це все правильно оцінити треба міряти властивим вимірами.

Далі Жихіевіч пише: «Папа не змінив устрою і структури Грекокатолицької Церкви і не обдарував кардинала Сліпого гідністю Патріярха, що є довголітнім і упертим маренням українського Ієрарха» (за часу Павла VI цю гідність надала йому сама Церква, але ця децизія не є однак правосильна у світлі порядку прав Церкви). В продовженню пишеться, що папа скликав до Риму Надзвичайний Синод, на якому вибрано коадьютора Мирослава Любачівського з правом наслідства. Далі пише: «Це означає, що в цій хвилині прислуговуюча Кардиналові гідність Верховного Архиєпископа остане затримана і не вигасне разом з його смертю. Може бути, що це є вступом до евентуальної перебудови структури Церкви, тоді коли перед війною така не існувала. В сумі не улягає жадному сумніву, що Папа дуже відкрито, видатно і урочисто зміцнив Греко-католицьку Церкву. Такий є від цеї сторони білянс перших 19 місяців нового понтифікату».

Весь цей білянс, який нам виставив Т. Жихіевич є тільки частково дійсний. Він в деяких випадках перебільшений, в деяких випадках автор не знає дійсних фактів і тому його виміри не є властивими. Тут не збираюсь ні применшувати, ні перебільшувати того, що для нашої Церкви та його голови Патріярха Йосифа зробив Папа Іван Павло II. Треба сказати, що Папа Іван Павло II належить до надзвичайних папів. Він є папою з великою харизмою і особистим чаром. Якщо судити по пресових відгуках і різних українських голосах, після вибору кардинала Кароля Войтила на Папу Івана Павла II, то треба підкреслити, що вони були прихильні й захоплюючі. Зрештою це можна б навіть ілюструвати статтями, що появились в українській пресі. Це захоплення триває і по сьогодні і то так по цій, як і по другій стороні Буга. Тут можна б згадати тих з-за Буга, диви лист Олеся Бердника до Папи Івана Павла II, який був надрукований в травневому числі «Патріярхату» за 1979 р. Але ж треба сказати, що Жихіевіч у свойому білянсі дещо переяскравив, перебільшив, а в деяких місцях недооцінив. Треба сказати, що і за попередніх папів наша Церква не була так опущена і не була в такій ситуації, що Ватикан не знав, що з нею робити. Знаємо, що за Папи Пія XII в справі нашої Церкви була написана окрема енцикліка. Папа Іван XXIII був тим, який допоміг Блаженнішому Йосифові дістатись на волю. І Папа Павло VI, який після вибору, на якому не міг бути Блаженніший Отець Йосиф, бо був хворий, відвідав першого його хворого в ліжку, нагородив його кардинальським капелюхом, згідно з історичним правом, привернув нашій Церкві верховне архиєпископство і на підставі цього, що це належало Києво-галицькій Митрополії, Блаженніший Отець Йосиф став Верховним Архиєпископом. При цьому належить тут відразу дати відповідь, де автор під кінець білянсу ставить твердження, що на Надзвичайному Синоді продовжено Верховне Архиєпископство вибором коадьютора з правом наслідства. Треба підкреслити, що підрахунок не зовсім точний j правильний. Верховний Архиєпископ то не є особиста гідність, як кардинал, що кінчається з смертю особи. Верховний Архиєпископ, Верховне Архиєпископство, це є інституція. Особа може померти, але інституція залишається. Отже тут рятунок, чи продовження існування Верховного Архиєпископа при нічому і тому не треба річей перебільшувати, а їх міряти властивими вимірами. Також треба підкреслити, що Папа Павло VI не обмежував нашої Церкви до верховного архиєпископства Львова для українців, як це увів Папа Іван Павло II, але визнавав Києво-галицьку Митрополію. Він не заперечував і не твердив, що нашій Церкві не належиться Патріярхат, але казав, що цього не можна здійснити під сучасну пору. Під кінець понтифікату Папи Павла VI його наставлення до нашої Церкви було дещо більше холодне. Отже не є так, як автор пише, що було дуже чорно, чорно, а опісля дуже ясно, ясно.

Так справді лист Папи Івана Павла II в справі надходячого 1000-ліття хрещення Руси-України був щиро написаний, але також є правдою, що опісля на реакцію на цей лист патріярха Пімена кардинал Віллібрандс відписав в імені папи, що папа свідомий того і знає, що Російська православна Церква є спадкоємцем Церкви Київської Руси. Якщо показати дві сторони медалі, то цілість виходить дещо іншою, як її накреслював автор. Варто також хоч одним реченням згадати справу нашої Церкви у Польщі. Гарно було читати про те, що о. мітрат в золотих ризах був видним серед єпископів, а наскільки є видною наша Церква у Польщі, чому до сьогодні наші вірні не одержали у своє посідання своїх власних церков? Але в цій справі стосується відому практику, коли наші вірні звертаються до польської церковної влади, то вона їх відсилає до цивільно-комуністичної влади, а останні роблять це навпаки. Отже ідеться не про одноразову демонстрацію на експорт, але про щиру братню і християнську допомогу і зрозуміння.

Про назначення і висвячення Митрополита Мирослава Любачівського, варто було промовчати. Це належить до сумних фактів нашої історії таки за понтифікату Папи Івана Павла II. Тут треба говорити про ювілейні святкування, у вересні 1979 р. у Римі і проголошення назначення митрополита М. Любачівського, що сталось без порозуміння і узгіднення з Патріярхом Йосифом. Українська сторона не зачисляє цього факту до світлих, але автор Жихіевич підбив нам це до білянсу. Автор повинен був ближче познайомитися з внутрішним змістом цих питань. В такій самій площині належало б розглядати і Надзвичайний Синод. Відомо є, що не все золото, що світить. Так і в даному випадку не все є так ясно і рожево, як підбив наш балянс Жихіевич. Ще по сьогодні не всі нюанси є відомі про перебіг Надзвичайного Синоду. Говориться про певні внутрішні втручання деяких римських курій. Це все говорення, на яких не можна робити висновків, але поява буллі говорить більше, як декому може це видаватись, бо вона не видержує жадної критики і переходить всякі межі. Нам відомо, що Патріярх Йосиф в цій справі був висловив свій протест, який відхилено. Не треба бути каноністом, щоби бачити про що тут ідеться. Коадьютор є тільки коадьютор і більше нічого. Він не може мати ні більших, ні рівних прав за свого зверхнього ієрарха для якого він є помічником. Ось цим хочу тільки сказати авторові статті Т. Жихіевичеві, що не все є так чорне, і не все є так ясне і світле, як в статті написано. Треба більше внутрішньо-змістового знання цих фактів, тоді виставлений білянс буде виглядати дещо інакше, більше у «властивих вимірах». Варто було б також мати на увазі й рахунок нашої Помісної Української Католицької Церкви, щоб побачити хто і перед ким є дійсним боржником.

Українська хроніка в журналі «Культура»

Найновіше число бюлетеню Товариства Приятелів Християнської Філософії, який появляється в Римі під редакцією о. Фелікса Беднарського ОП, професора «Ангелікум», помістило листи кардиналів Сліпого і Войтили. Обидва кардинали гарячо підтримують ініціятиву о. Беднарського відносно співпраці між теологами польськими і українськими (греко-католицькими). Маємо, отже, до діла із найбільш авторитетним актом в релігійній, моральній і народній ділянці. Можливим є, що під час одного із найближчих побутів кард. Войтили у Вічному Місті, він виголосить відчит на Українському Католицькому Університеті, на запрошення кард. Сліпого, канцлера цеї високої школи.

Як довідуюся, одного з учасників української прощі з нагоди Святого Року (гляди мою кореспонденцію у вересневому числі), єп. Прашка з Австралії, президія Конгрегації для Східніх Церков завізвала до «карного звіту». Прашко був головним прелегентом на академії в папській залі авдієнцій, підчас липневої прощі. Академія ця, получена із концертом українських ансамблів, пройшла під знаком потвердження патріярхальної гідності кардинала Сліпого, яку то гідність надали йому єпископи, священики і вірні української діяспори. Єп. Прашко боронив своє становище в справі патріярхату (якого Папа відмовляє українцям) тим, що він не може виступити проти власної совісті. Це становище признано умотивованим,як рівно ж признано, що з точки зору літургічної, постулят патріярхату не викликує застережень. Натомість Конґреґація знову висловилася проти патріярхальної юрисдикції кардинала Сліпого як Голови Української Церкви (після неї, може існувати лише територіяльна юрисдикція, то є відносно території України, а її не можна виконувати через вищі сили). Прашко твердив, що може існувати також юрисдикція персональна, і в цьому покликувався на соборовий декрет про Східні Церкви, який українців обряду греко-католицького обов’язує від 7 квітня 1965 р., то є від хвилі впровадження в життя постанов того декрету на території ЗСА і Канади. Бо кард. Сліпий мав право надати цьому декретові виконну силу, обов’язуючу для української діяспори, коли підписав його офіційний переклад на українську мову. Прашко, подібно як і інші єпископи, пригадують нота бене, що Пій XII признав у Східніх Церквах не лише територіяльну юрисдикцію, але також і персональну.

Як сьогодні виглядає опозиція проти патріярхату серед українців? Передусім треба ствердити, що ніхто із української ієрархії не ангажується одверто проти патріярхату. Натомість є деяка розбіжність опіній щодо метод його установлення. Нечисленні єпископи (нпр. Марусин, Апостольський Візитатор в Европі, також василіяни, Химій з Ванкуверу в Канаді і Горняк в Англії, який походить з Югославії) уважають, що треба діяти обережно і не натискати на ватиканську Конгрегацію для Східніх Церков. Отже, в склад опозиції входить кілька ватиканських льоялістів, приклонників надмірної угодовости. І власно ці новоспечні ватиканські номінати (пригадую, номінації на є узгіднювані із кард. Сліпим) вносять елементи розламу до збитої лави українського фронту, який визнає Сліпого Патріярхом. Ватиканській диверсії успішно протидіють поодинокі українські осередки в діяспорі і їх головна організація Світова Федерація Товариств «За Патріярхат»; диверсію цю рівно ж частинно невтралізує солідарна постава до українських постулятів, яку виказують патріярхи і представники інших Східніх Церков (головно Мароніти), які це виказують в праці ватиканської комісії для опрацьовання східнього канонічного кодексу. В цій комісії домінують нота бене латинники і це, лагідно кажучи, становить грубе непорозуміння.

(Культура, 12/75,) Д. Моравський

Польський журнал КУЛЬТУРА, що виходить в Парижі, на стороні 89 грудневого числа, після листа Д. Моравського, подав заяву редакції цього журналу, яка чітко відзеркалює її становище в справі українського католицького патріярхату.

Заяву цю, у вільному перекладі з польської мови, передаємо в цілости:

«Ми попираємо стремління наших братів українців до формального затверження Апостольською Столицею патріярхального устрою їхньої Церкви греко-католицького обряду.

Українці, що живуть у діяспорі, єпископи, духовенство і вірні визнають Кардинала Йосифа Сліпого Патріярхом, а скликаний ним Синод Єпископів — найвищим органом помісної церковної структури.

Ватиканські застереження, історичного і канонічного характеру, не мають суттєвого значіння. Інші східні патріярхати Апостольська Столиця також затвердила ПОСТ ФАКТУМ. Рішальними повинні бути причини моральні і душпастирські. Йдеться тут про врятування цього старослов’янського обряду, його традиції і правної автономії, не тільки територіяльної, але і персональної.

Українцям католикам, які потерпіли незмірні жертви — включно з мученичою смертю тисячів ісповідників за вірність Унії і Апостольській Столиці — патріярхат НАЛЕЖИТЬСЯ.

Відкинення того домагання означало б фактично погодження з ліквідацією Української Уніятської Церкви і примусове влучення її в православну російську Церкву.

Ми є переконані, що прийде день, в якому зволікання, оперте на обманних політичних рахунках, уступить в користь вимог справедливости: УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ БУДЕ ВИЗНАНИЙ ТАКОЖ І АПОСТОЛЬСЬКОЮ СТОЛИЦЕЮ!

РЕДАКЦІЯ»

Таке чітке і шляхотно-прихильне становище стосовно Українського Католицького Патріярхату зайняла — Редакція журналу КУЛЬТУРА!

І насувається таке, до болю пекуче, питання — а де ж декляративні заяви з української сторони?

Сказав ватиканський Валуєв: нє било, нєт і бить нє может! Анаші СКВУ, УККА,Свобода, Америка і інші їм подібні — мовчать і чекають, щоб поляки перші станули в обороні прав Української Церкви!

Панове Батьки Народу — виборні і саморобні — схаменіться, поки ще час і не чекайте, аж зробить це за Вас поляк! Чекаємо Ваших заяв: ЧІТКИХ — ДОСТОЙНИХ — І МУЖНІХ! ЧЕКАЄМО, ХТО ПЕРШИЙ піде слідами журналу КУЛЬТУРА! СВОБОДА?! АМЕРИКА?! УККА?!

Чи може навіть СКВУ?!

МИ ЧЕКАЄМО!