2019 року у видавництві «Дух і Літера» в рамках проєкту «Вчимося пам’ятати» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ ФРН вийшла друком монографія доктора Юрія Скіри «Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост».
У книзі висвітлена досі неналежно досліджена тема порятунку євреїв монахами Студійського уставу в роки Голокосту на теренах Львівської архиєпархії Греко-Католицької Церкви. Автор узявся за дослідження історичної правди про акцію студитів з ініціативи їхнього архимандрита Митрополита Андрея Шептицького, що зберегла життя кільком сотням дорослих і дітей.
Монографія отримала позитивні відгуки як у академічному середовищі, так і від євреїв, яких Митрополит Андрей Шептицький рятував із оточенням. Зокрема, добрий відгук на неї дали доктор Леон Хамайдес зі США, доктор Цві Барнеа з Австралії, пані Лілі Польман із Великобританії та лауреат Нобелівської премії Роалд Гоффман зі США, якого переховувала українська родина Дюків неподалік Унівської лаври.
Також позитивно про роботу доктора Скіри висловилися родина Шептицьких в особі доктора Варшавського університету Анджея Шептицького та деякі єпископи УГКЦ: Гліб Лончина, Венедикт Алексійчук, Теодор Мартинюк. У червні 2019-го книгу відзначили Ректорською премією Українського католицького університету за високі академічні стандарти в наукових дослідженнях. Її автора нагородили Почесною грамотою Львівської облдержадміністрації.
У першому розділі монографії «Ставлення митрополита Андрея Шептицького, архімандрита монахів Студійського Уставу до нацистської політики «остаточного розв’язання» єврейського питання» увага зосереджена на тому факті, що Митрополит мав тісні контакти з єврейською громадою Львова з перших років свого служіння на Святоюрській горі. У міжвоєнний період він був єдиним членом греко-католицького єпископату, який мав такий високий рівень поваги серед галицьких євреїв і виявляв інтерес до їхнього життя у ІІ Речі Посполитій.
Митрополит намагався схилити євреїв до християнства. Це, однак, не впливало на ставлення до предстоятеля ГКЦ з боку різних єврейських суспільних кіл, у тому числі духовних. Навіть у 1939 – 1941 роках він і далі проводив консультації та перемовини з окремими рабинами Львова щодо розуміння політики держави стосовно релігії. Під час Голокосту Митрополит Шептицький і його оточення категорично відмовилися і не чинили жодних дій, спрямованих на схиляння євреїв до переходу в християнство. Це було пов’язане з розумінням становища людей, які опинилися під загрозою смерті.
Як пише доктор Скіра, уже з перших місяців німецької окупації глава ГКЦ у пастирських посланнях активно висловлює свої думки стосовно дійсності, в якій опинилося населення Галичини. Їх автор книги розглядає як форму протесту Митрополита проти Голокосту.На сторінках монографії проаналізовані основні твори предстоятеля Церкви цього періоду, в яких містяться заклики до неучасті в злочинах нацистів. Дослідник робить висновки, що в архимандрита монахів Студійського уставу досить швидко розвіялися ілюзії щодо нової влади: з перших днів він став свідком знущань з львівських євреїв. Це зумовило потребу застерегти передусім українську молодь від участі в погромах та вбивствах, організованих німецькою адміністрацією. Прямих закликів у пастирських посланнях Митрополит не міг робити з огляду на небезпеку арешту і конфіскацію видань, тому словом душпастиря доносив свої погляди до громади. Також глава Церкви листувався з високопосадовцями про незалучення поліції до переслідувань євреїв, відкрито критикував дії нацистів при аудієнціях з німецькими чиновниками, повідомляв Ватикану про становище євреїв у архиєпархії.
Такою була перша частина спротиву. Коли ж улітку 1942 року ситуація вкрай загостилася, глава ГКЦ перейшов до порятунку євреїв. Безперервний контакт із ними та обов’язок допомоги ближньому в смертельній загрозі спонукали Митрополита на послідовний спротив нацистам.
У другому розділі «Переховування євреїв монахами Студійського Уставу у Львові в 1942 – 1944 рр.» доктор Скіра розглянув заходи допомоги жертвам Голокосту з боку студитів. Початком тих подій була антиєврейська «серпнева» акція 1942 року: євреї у львівському гетто розуміли її наближення і шукали порятунку. Деякі з них, знаючи про прихильне ставлення Шептицького, звернулися по допомогу безпосередньо до нього. Почалося все з порятунку дітей, а в наступні місяці поширилося й на дорослих.
Дослідник зазначає, що для євреїв звернення до глави християнської конфесії не було простим. Юдеям тяжко було віддати своїх дітей з огляду на релігію та уклад життя традиційних єврейських родин. Для них це був перший потенційний крок до асиміляції, але в умовах смертельної безвиході євреї йшли на це. Суперечності сумління щодо укриття під час «серпневої» акції 1942-го в молодої людини у підвалах Святоюрського митрополичого комплексу та усвідомлення загибелі власної родини в гетто історик відобразив на сторінках книги на прикладі Вайнтраупів.
Окремо автор дослідження розглянув місця, способи та методи переховування євреїв монахами Студійського уставу у Львові: описав особливості допомоги у Святоюрському комплексі, монастирі священномученика Йосафата, у Святоіванівській лаврі та на взуттєвій фабриці «Солід». При цьому історик зосередив увагу на постатях студитів, їхньому життєвому досвіді та сприйнятті вибору. Особливий акцент автор робить постаті ігумена Святоуспенської лаври єромонаха Климентія Шептицького, який був координатором акції порятунку.
Аналізуючи джерела, дослідник вважає, що завдяки злагодженим діям львівських студійських монастирів вдалося максимально скористатися можливостями порятунку євреїв, вибудувати безперебійну конспіративну систему, яка, незважаючи на постійні доноси та обшуки, не зазнала краху. Жоден єврей і рятівник за таку діяльність не потрапив до рук СД!
Останній розділ книги має назву «Допомога монахів Унівської Свято-Успенської Лаври Студійського Уставу в с. Уневі євреям у роки Голокосту».
На початку вказаного розділу подана історія унівської єврейської громади, особливості її економічного життя та стосунків з українцями. Автор звертає увагу на вересневі події 1939 року як безпосередню передісторію, що вплинула на акцію порятунку, наголошуючи, що це був період першої вседозволеності, грабунків і поступового витворення системи доносів та нагород за них. Таке зіпсуття продовжилося, набуло згубних масштабів за німецької окупації і стало одним з чинників провалів у акції порятунку євреїв.
Закономірно, що доктор Скіра сфокусував увагу на стосунках монахів лаври і єврейських біженців, які мешкали в монастирських приміщеннях. Дотримуючись уже описаної логіки, він простежує лінію взаємодопомоги між українцями та євреями уже під час першої радянської окупації. Ці стосунки і лягли в основу довіри між обома громадами, спонукали ченців переховувати дві єврейські родини під час Голокосту.
Юрій Скіра показує загибель унівської єврейської спільноти, описує долі людей, які вціліли, і ставлення до них української громади. Окрему увагу зосереджує на історії родини Вольфа Ляма, якій студити допомагали аж до завершення німецької окупації. Також у книзі розглянуте переховування Курта Левіна і Фаїни Ляхер монахами та монахинями Студійського уставу в селі Унів. Історія Фаїни Ляхер – єдина добре зафіксована в джерелах історія єврейської жінки, яку врятували монахи і монахині ГКЦ. У всіх інших випадках існують лише фрагментарні спогади та свідчення осіб, котрі або переховували, або зустрічалися, або жили поруч із переслідуваними.
Фаїна Ляхер залишила декілька інтерв’ю та одне свідчення, яке було написане чотири роки після завершення німецької окупації, і постійно в розмовах з близькими людьми, наприклад із сестрою Хризантією Гнатів, поверталася до цих подій. Завдяки цим матеріалам можна простежити перебіг Голокосту в галицькому містечку і селі, зокрема ставлення монахів та монахинь Студійського уставу до євреїв, яких вони рятували, і проаналізувати методи цього порятунку.
Курт Левін також залишив дві книги спогадів. Першу написав одразу після завершення Другої світової війни, другу – як підсумок кар’єри і життя. А ще він постійно давав інтерв’ю, складав свідчення на процесі беатифікації Митрополита Андрея Шептицького в Римі та під час спроб присвоїти главі ГКЦ звання Праведника народів світу в Єрусалимі. Крізь призму його спогадів можна простежити механізми укриття та функціонування місць переховування євреїв студитами, настрої у їхньому середовищі та позицію братів Шептицьких.
Доля Фаїни Ляхер є дещо нетиповою з огляду на її покликання до монашого життя. Такою ж нетиповою є історія Курта Левіна через те, що він був єдиним євреєм, для якого брати Шептицькі обрали метод маскування під виглядом новика. Зрештою, історія кожного єврея, врятованого духовенством чи монашими спільнотами ГКЦ, унікальна.
Наприкінці книги автор описує сиротинець Унівської Святоуспенської лаври Студійського уставу як місце, де монахи переховували єврейських дітей. Четверо єврейських хлопців, які перебували там упродовж 1942 – 1944 років, залишили свої свідчення. Описаний ними досвід та побут підтверджується і доповнюється матеріалами інтерв’ю монахів та старожилів Унева, що дозволило дослідникові відобразити цілісну картину життя, небезпек і викликів, з якими стикалися унівські студити та довірені їм діти.
До слова, вказаний заклад порівняно з іншими не був надійним укриттям. Доноси місцевого населення, періодичні обшуки та пильність німецької адміністрації робили його вразливим, і лише спритність та винахідливість монахів урятувала виконавців і мешканців сиротинця від викриття та арешту. Важливою в цьому була атмосфера дисципліни, завдяки якій, на відміну від сиротинця при Святоіванівській лаврі, тут жодного разу не було викрито дітей євреїв. Окрема заслуга в цьому належала єромонаху Даниїлу Тимчині. Незважаючи на несприятливі обставини, монахам в Уневі вдалося порятувати трьох дітей. У серпні 1944 року двох із них передали Митрополитові Андрею Шептицькому. Вони стали одними з тих 300 дітей, яким судилося пережити Голокост за допомоги координаційної групи у Львові та готовності монахів різних згромаджень виконати прохання глави ГКЦ.
Юрій Скіра – кандидат історичних наук (2018 р.), керівник проєктів і програм Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету. Член Української асоціації юдаїки (УАЮ). Автор монографії «Покликані: Монахи Студійського Уставу та Голокост» (Київ: Дух і Літера, 2019) та понад 20 наукових публікацій з історії українсько-єврейських відносин у роки Другої світової війни.