латинізація

Коли прочитуємо нашу релігійну пресу часто дивує нас велика кількість шумних, патріотичних фраз, які повинні б зробити на читача досить приємне вражіння. Тому часто буває так, що дехто захоплений такими фразами, не звертає уваги на тут чи там кинені дрібні натяки про універсалізм католицької Церкви. Це ще виразніше виходить наверх, коли в розмові з деякими духовними особами запитати їх про причину тої великої розбіжности між цим патріотизмом на папері, а неменшим запереченням його в дійсності, в щоденному житті Церкви. Тоді звичайно буває так, що такий духовний достойник з поблажливою усмішкою починає досить несміливо пояснювати, що католицька Церква, маючи характер універсальний тобто всесвітний, не може на ділі займатись національними справами, а кожний її член повинен би як найскорше визбутись всяких національних рис та культурних досягнень своєї нації і піднестись на вищий ступінь християнської досконалости та стати католиком-універсалістом, тобто всесвітним, понаднаціональним. Виходить, що це мав би бути якийсь окремий тип, який не признає ні батьківщини, ні своєї культурної окремішности, для якого кожна мова, традиція чи обряд є однаково добрі.

Слухаючи таких поучень, неодному приходить на думку питання, як такий універсалізм в католицькій Церкві в дійсности виглядає та який він був в початках християнства. На це дуже влучно відповів український священик о. В. Зінько, називаючи проповідників теперішнього універсалізму «крокодилями з іменем католиків». Ось кілька його прикладів, взятих з католицьких країн різних континентів: «Тепер скрутно словакам і ми їм щиро співчуваємо. Але нехай вони знають, що проти них свідчить з гробу покійний український єпископ Павло Гойдич, якому свого часу президент вільної Словаччини, священик Тісо, навіть не хотів подати руки на привітання, коли наш Єпископ посмів пригадати словацьким шовіністам, що наша мова українська і нашим дітям належиться українська школа.»

«Згадаймо ще, що проти еспанців-католиків мають національні меншини басків та каталонців; що проти італійців мають південні тирольці, а вже до неба кличе принижування греків-католиків у Калябрії та Сицилії /Італія/. Італійські католики мали свого часу приказку: «як зустрінеш вовка і грека, то залиши вовка, а забий грека !» «А нема вже що говорити про кривди менших народів та етнічних груп, що їх більші хочуть живцем проковтнути, культурно задушити.

А все те чинять брати-християни, часто дуже ревні католики.»

За прикладами не треба шукати. Ось американський єпископат хоче мати привілей сам касувати етнічні парафії, навіть без рекурсу до Апостольської Столиці в Римі.

Це якраз ці теперішні універсалісти, що з ментальністю традиційного «старшого брата» хотіли б всіх слабших довкруги себе пожерти, не застановляючись над тим, чи зможуть стільки перетравити. Кожного року ранньою весною населення цілої Америки є свідком величавих парад в честь св. Патрика, національного святого Ірляндії. Кілька тижнів перед тим святом всюди починає «зеленіти», а окремі написи звертають на себе увагу, бо наближається великий день для кожного ірляндця, коли він має прилюдно заманіфестувати, що «Ірляндія є вічна». Якраз в тому то часі на парадних трибунах можна побачити духовних достойників, прибраних “на зелено”, якраз тих завзятих проповідників церковного універсалізму. Деякі з них вразі недуги кажуть себе привезти в шпитальних амбулянсах, щоб в той великий день їхнього національного свята показатись на парадній трибуні. А після закінчення таких неуніверсалістичних парад вертаються до своїх парафій та з фарисейським обуренням «роздирають на собі ризи», бо не можуть зрозуміти, що інші національні меншини мають відвагу утримувати для своїх дітей рідну школу та вчити дітей молитись в своїй рідній мові. Очевидно, що цей образ «універсалізму» не був би повний, якщо б ми поминули мовчанкою такий же універсалізм в самому осередку католицтва, тобто в Римі. Хоч до католицької Церкви належать вірні різних національностей із всіх континентів нашої землі, то тяжко зрозуміти, що цими католиками цілого світу керує невелика однонаціональна група італійська. Так вже завелось від століть, що завдяки перебуванню там Папи Римського в столиці тої держави, італійська нація, не відомо яким правом чи законом, проголосила себе вибраним народом Нового Завіту та захопила в свої руки ціле керівництво католицької Церкви. Керівниками поодиноких Конгрегацій, цебто міністерій в політичному значінню, обов’язково мусять бути італійці, головні позиції мусять бути обсаджені італійцями, Папа Римський мусить бути італієць. Час від часу невеличкий виїмок попаде та припадково допуститься «для прикраси» кількох довірених чужинців. І так найбільш складні проблеми католицької Церкви, що відносяться до прерізних національностей цілого світу, від віків рішає за стандартними шабльонами однонаціональна групка людей, накидаючи свою ментальність католикам цілого світу, не розуміючи ні потреб, ні стемлінь поодиноких народів, не говорячи хоч би про елементарне знання історії чи культури поодиноких націй. Бо ж трудно собі представити, щоб невеличка група осіб, відвічальних за керівництво справами цілої Церкви, мала досить часу за ціле своє життя бодай в найбільш поверховних рисах пізнати ту величезну кількість національностей та бодай знатиме вони на землі живуть. І в таких обставинах керується цілою Церквою від віків, виноситься далекосяжні децизії відносно поодиноких народів. Тому нічого дивного, що в цьому адміністраційному безголов’ї для упрощення справи береться під увагу великі та впливові держави, а решту національностей кидається на поталу, чи торгується ними відповідно до потреб впливових великодержав, навіть хоч би ті держави переслідували віру. Це був би в коротких словах накреслений образ того так уперто проповіданого «універсалізму».

Тому беручи під увагу численні приклади з різних держав цілого світу, мусимо ствердити, що такий універсалізм, як його нам тепер на свій лад проповідують, не є нічим іншим, як звичайним обманом, де для примітивних цілей торгується правдами віри.

Чи однак поняття універсалізму є цілком чуже для Христової Церкви? Коли ми приглянемось до початків Християнства, побачимо там приклади того іншого універсалізму, який в порівнанні з теперішним не має нічого спільного. Коли християнство в своїх початках вийшло поза границі одного жидівського народу, охоплюючи щораз то більше країн, тоді св. Апостол Павло ясно й недвозначно проголосив засаду християнського універсалізму, коли сказав, що він став греком для греків, жидом для жидів, щоб лише приєднати всіх до Христа. Отже св. Павло не казав християнам різних народів кидати свої культурні здобутки та йти за якимсь універсальним самообманом, але поучив майбутніх Апостолів та керівників Христової Церкви, щоб вони достосувались до інших народів та вміли їх зрозуміти на те, щоб приєднати до Христа.

Ми були б дуже вдячні нашим універсалістам, якщо вони могли б нам сказати, скільки мирян вони приєднали до католицької Церкви своїми універсалістичними проповідями. Зате ми можемо їм вказати на тисячі українців католиків, що пересичені таким проповідуванням та дволичним поступованням своїх духовних керівників, пішли якраз в противному напрямі, приєднуючись до Української Православної Церкви, яка має виразний національний характер. Подивімся на численні парафії тої Церкви в Канаді та Америці і побачимо, що багато з них має серед своїх членів три чверти а часом і більше бувших українців католиків. Тому говорячи про християнський універсалізм, не треба його перевертати догори ногами та вимагати від християнських меншин, щоб вони лізли в ненаситні пащі більших народів, але щоб найвищі керівники Церкви в свойому центрі стали універсалістами та зрозуміли християн поодиноких народів, що входять в склад тої Церкви. В центрі Християнства мають бути авторитетні представники поодиноких народів, що вийшли зі свого народу та є здібні його гідно репрезентувати. Також права та інтереси навіть найменшого народу мусять бути чесно заступлені, а не достосовані до інтересів великодержав.

На цю тему маємо знамениті слова Мелхітського Патріярха Максима IV, відважного оборонця Східних Церков. Він разом з нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом І належить до найвизначніших постатей II Ватиканського Собору. В своїй промові до Отців Собору він сказав, що, якщо Церква буде накидати богословські системи, літургічну мову та культуру лише одної групи та буде вимагати від східних католиків занехання їх власної Літургії, традицій мови та культури, то тоді така Церква не буде даром Божим для цілого світу, але буде лише людською інституцією, що служить інтересам одної групи. «Тому протиставляючись латинізації наших інституцій – говорив він – ми не заступаємось за дрібну парафіянщину чи перестарілий традиціоналізм. Ми є свідомі, що боронимо суттєвих інтересів Апостольської Церкви».

Очевидно в теперішних обставинах не можна сподіватись, щоб такі зміни прийшли на протязі короткого часу. Те, що століттями робилось, щоб цей первісний християнський універсалізм Апостолів перевернути догори ногами, не може бути змінене навіть найкращими паперовими рішеннями одного Собору. Зміни мусять прийти найперше в адміністраційному складі Церкви, щоб позбутись тої специфічности однонаціональної кліки. А покищо ми мусимо дуже осторожно відноситись до чужих та, нажаль, і до своїх провідників теперішнього здегенерованого універсалізму, бо його «широкі води» є дуже каламутні.

/Доповідь, виголошена на зборах священиків Т-ва Св. Андрея. Скорочено./

Українська еміграція в діяспорі повинна працювати для найважливішої релігійно-національної ідеї, яка мусить бути змістом її політики. Наші суспільні організації, церкви, школи та родини мають святий обов’язок цю найважливішу ідею защіплювати в народі. Праця над релігійно-національним освідомленням нашого народу серед оточення різних націй і їх ментальних властивостей – це наш обов’язок і конечність часу.

На сучасності не можна будувати будучини, лиш на гармонійній злуці минувшини з сучасністю. Коли будемо будувати наше релігійне життя на сучасності, а відкинемо здобутки минувшини, як прадідівську культуру, традицію, мову, обряд та інші здобутки творчого духа наших предків, то самі будемо котитися до пропасти асиміляції і денаціоналізації. Коли виточиш кров із живого організму, то організм перестане жити. Забереш людині, народові, його національну свідомість він дістане ментальність народу-асимілятора.

Сотні й тисячі наших вірних пропали і шлях їх повороту навіки замкнений. Дух асиміляції опанував уже церкви, парафіяльні школи, організації і навіть родини. Звичайно, цього діла доконують такі наші духовні і світські провідники, які мають чужу ментальність. Свідомість походження, місце уродження, обряду і поняття ідентичности ще не творять релігійно-національної свідомости. Свідомість національна посідає, любить, і плекає свою питому культуру релігійну, національну, політичну, мистецьку. Вона є суттєвим змістом і основою творчого ума кожного народу. Нарід може стратити мову свою, але свідомості національної не мусить.

Українська нація має в своїй душі глибоку віру та любов до свого і не легко піддається деструктивним впливам місцевого оточення, яке має гнилі ідеї, доляровий маєстат, і безцільне розгнуздане життя. Той неоепікуреїзм, який будується на сучасності – це моральна руїна і загибель для тих, що його приймають, як норму свого життя. Його прихильники тратять остаточну, вічну ціль життя та стають в суспільному національному житті нації каліками.

Щоб зберегти себе перед тією моральною і релігійною деструкцією та від тих ідей, нам треба розбудовувати, закріплювати і плекати наше релігійне, культурне, політичне й економічне життя в діяспорі. Це є святий обов’язок і категоричний імператив у нашому народньому житті.

Нам треба за всяку ціну задержати український дух та українську ментальність у нашій церкві, парафіяльних школах, в релігійних і національних організаціях. Наша церква, як католицька, не відмовляє участи усім католикам інших обрядів у наших св. літургіях, але ми рішуче противимося їх членству, і на цю концепцію ми ніколи і під ніякими умовинами ми не погодимося. Приспішена майоризація призводить до повної асиміляції нашої прадідівської церкви, а це є духовим і національним самогубством українців в Америці.

Наша Церква має свій питомий український національний обряд, опертий на нормах обряду східніх церков, та має свій специфічний національний дух і ментальність. Наш обряд рідний і притаманний для парохіян-членів українців, тут народжених, і нероджених тут, але пов’язаних з нашою церквою тисячолітньою традицією, зв’язками крови, мови, традиції, звичаїв та обичаїв та іншими національно-культурними надбаннями. Берестейська та Ужгородська Унії, якими Українська Церква злучилася з Вселенською Церквою виразно та категорично окреслюють наш східній обряд, вже століттями зукраїнізований, календар, свята, пости, мову та дисципліну, одним словом, її внутрішню структуру. Їх постанови зобов’язують донині. Самоозначення в ряді східніх церков і самоуправа обов’язують і досі.

Апостольська Столиця не вмішувалася у внутрішню дисципліну і самоуправу церкви; вона мала обов’язок берегти їх та боронити перед державними властями. Численні папські декрети забороняли змінювати обряд і переходити на інший та противилися майоризації і асиміляції вірних нашої української церкви.

Архиєпископські IV і V Синоди, відбуті в Римі, виразно постановили, що літургічними мовами Української Католицької Церкви є мова церковно-слов’янська, з прийнятим в Києво-Галицькій Митрополії виголошуванням, та українська.

Уживання чужих мов не допускається, хіба виникне потреба і то крайня і то за згодою і благословенням патріярха помісної Церкви. Тільки дияконські частини можуть бути в чужій мові і то в дуже наглих і коротко триваючих випадках, але ніколи постійно. Українська Католицька Церква має свою літургічну мову, чи то старослов’янську, а чи українську, і більшість вірних рішуче і безкомпромісово не погодиться на впровадження чужих мов в наші богослуження або латинські практики, що їх насильно впроваджують таки наші священики.

Зміна мови у св. Літургії не відповідає нашому обрядові і зміна слов’янського тексту на інший: англійський, німецький, французький, причиняється до усунення тисячолітньої традиції і призводить до безсумнівної асиміляції і денаціоналізації вірних. На такі експерименти українські вірні не погодяться, бо таке поступовання доведе до анархії і до ще більшої кризи в лоні української громади. Наша церква є тісно зв’язана з народом і творить з ним нерозривний духово-національний моноліт.

Карпато-руська Католицька Церква в ЗСА не грає жодної ролі в дипльоматичних переговорах Ватикану з Москвою, бо вона вже давно втратила свого національного духа та стала лиш етнічною групою серед інших національних груп в діяспорі. Правда, вірні тієї групи задержали глибоку віру і обряд, але втратили свого національного духа через брак свідомих світських і духовних провідників. Там є культурно-національна загибіль і нема продовження народнього духа.

Політичні потягнення Москви і діялог з Ватиканом під плащиком екуменізму мають ціль не так релігійну, як політичну – знищити українську духовість, як національну підставу нашої Церкви. Є тенденція викинути слово український, а наш прадідний чудовий український обряд заступити словом візантійський. Український народ не знає такого обряду, але таки добре знає свій український обряд, який є спільний як для українців католиків, так і для українців православних. Якраз лиш український обряд може зблизити православних і нас, а зміна назви обряду віддалить нас і то назавжди.

Ми будуємо величні храми Божі, парохіяльні школи, мешкання для священиків, церковні залі, а не будуємо релігійного і національного духа в наших вірних. Ми, священики, як духовні провідники своїх вірних не можемо допустити до асиміляції їх в якусь етнічну групу з чужою назвою і обрядом. Не закладаймо цвинтаря історії нашого українського народу, а його тисячолітню релігійно-національну культуру не кидаймо в глибокий темний гріб забуття. Не гасімо духа в своїх церковних громадах, але підтримуймо його своїм рідним українським словом, українською молитвою, розмовами із своїми вірними, бо так Бог від нас цього жадає. Це справа Божа, якій ми не можемо протиставитися. Щоб ми могли свою місію в діяспорі виконувати краще, наш Блаженніший Митрополит Кардинал Кир Йосиф VII бореться за помісність Церкви, за її релігійно-національного духа і одверто жадає від священиків і вірних задержати прадідівську релігійно-національну традицію, мову, обряд, свята, пости, а головне, релігійно-національну свідомість священиків і вірних. Він став для нас українців пробудителем українського в наших церквах та організаціях, заборолом перед асиміляцією і денаціоналізацією, оборонцем наших релігійно-національних справ на світовій арені народів і вказує нам шлях до реалізації його глибоких плянів.

Наші незмінні постуляти мусять бути такі:

1. Задержати тисячолітню традицію нашої Церкви, а то є обряд, календар, мову старослов’янську, свята, звичаї і обичаї релігійно-національної натури.
2. В церквах виголошувати проповіді, розпорядження в рідній мові, хіба зайде конечна потреба – то в чужій мові.
3. Урядовою мовою в ректораті, тобто в канцеляріях, має бути жива рідна мова, а не чужа, бо вірні належать до української Церкви і є членами українського народу, а священик є сином його.
4. Українських дітей учити релігії в їх рідній мові і обряді і послуговуватися підручниками релігії і молитовниками, виданими нашими духовними властями, а не латинськими.
5. Не учити наших дітей релігії разом з дітьми латинського обряду.
6. Священик повинен говорити до дітей їхньою мовою, а не чужою, спеціяльно коли дитина свідомих родичів говорить по-українському. Буває так, що учителька-монашка говорить з батьком дитини по-українському, а звертаючись до дитини, зразу переходить на англійську мову. Дитина підносить до батька здивовані очі і відповідає їй по-українському, бо вона є національно свідома. Наші вірні будували парохіяльні школи на те, щоб своїх дітей зберегти від асиміляції, прищепити їм свій народній дух, навчити своєї мови, релігії, щоб стали вони добрими вірними своєї Церкви й народу. Гроші, жертва і праця родичів піде на марне через злий добір учителів, монахинь чи священиків, що самі провадять нове українське покоління до денаціоналізації.
7. Закладати школи українознавства і добирати національно-свідомого учителя, щоб своїм знанням з історії і літератури запалив у дітей вогонь любови до своєї церкви та до свого безталанного народу.
8. Щоб зберегти нашу молодь від винародовлення треба її втягнути до школи українознавства, і самому священикові учити релігії та навіть історії і літератури. Підтримувати молодечі та студентські організації, виголошувати промови й доповіді, бо добром налите серце дитини ніколи не захолоне.
9. Висилати кандидатів на священиків до українського католицького університету в Римі, де є богословський факультет. На це він там існує, щоб покликані до священства юнаки готувалися на високовартісних священиків не з саксонсько-латинською ментальністю, а таки українською. Тоді не треба буде їздити по школах і намовляти дітвору до духовного священичого чи монашого служіння, бо діти цих проблем не розуміють. Використовувати добру релігійно-національну пресу. Українські молитовники, казки, байки, думи козацькі, оповідання добрий пастир повинен мати у себе вдома або в парохіяльній бібліотеці.
10. На означення нашого обряду не уживати назви візантийський український католицький обряд. Візантийського обряду взагалі не було, а був грецький. Були обряди церков, Ecclesia Slovenica і Ruthena а ніколи не було «Бізантіна». Наші прадіди називали свій обряд руським, тобто українським, греко-католицьким, але ніколи візантійським. Було Imperi Byzаntii але ніколи Ecclesia byzantina, i навіть нині православний патріярх носить титул «Царгородський патріарх», грецький, православний, а не візантійський. В ім’я чого робиться?

Товариство священиків імени св. Андрія повинно бути чуйним і всі ті некорисні практики для нашої Церкви й народу. Треба включатися в змагання за помісність своєї Церкви, щоб ми, священики, не заложили цвинтаря історії нашого народу.