У квітневому числі, на титульній сторінці, була картина Христове Воскресіння, автором якої є Леонід Денисенко з Австралії. У замітці біля змісту було подано, що про життєвий шлях буде стаття-автобіографія Леоніда Денисенка,
яку друкуємо нижче.
Редакція
Народився 25 липня 1926 Р.Б. у Варшаві. Батько, Дмитро, старшина Армії УНР, брав участь у славнозвісних Зимових Походах, де за особливий героїзм та відвагу був відзначений двома медалями Залізного Хреста. Мати, Ніна, — асистентка та хореограф Василя Авраменка. Мій брат, Юрій, став заступником президента СКВУ, головою СУОА, кошевим отаманом Укр. Вільного Козацтва в Австралії; за професією — архітектор. 1966 року я одружився з Любою, родом з Надсяння. У нас дві доні — Галя, за професією — архітектор, та Аня, яка, після успішної матури, здобула диплом фризерської стилістики. Від Ані та зятя, Філіппа, маю прекрасну внучку, Катю.
Серед польського моря, наша хата у Варшаві була українським острівцем, де плекалася глибока національна свідомість. В українській Рідній Школі ім. Лесі Українки, в українській гімназії — де здавав матуру та у православній духовній семінарії ім. Кирила і Методія, — я і брат набули те, чого не дала нам ніяка чужа школа, включно з моєю варшавською графічною Академією. Цим дорогоцінним скарбом була любов до Бога й України, глибоко вщіплена батьками та збагачувана впливами особистих друзів нашої родини, серед яких найближчими були поетеса Олена Теліга з її чоловіком Михайлом, бандуристом — обоє розстріляні гітлерівськими окупантами 11941 р. в Києві. Серед близьких друзів були також письменники і поети — Євген Маланюк, Улас Самчук, Роман Завадович, відомий літературознавець проф. Петро Одарченко з родиною, наш родинний лікар та відомий революціонер Юрій Липа та ряд інших палких патріотів, з якими наша родина ділила скитальну долю.
Власними очима, ще досі не пощастило побачити батьківські землі вільної України. Єдине, що назавжди лишило живу уяву України, це коли впродовж кожних шкільних вакацій перебував з братом на селах Тернопільщини, Рави Руської та Полісся. Мальовнича краса окупованих Польщею корінних земель України, з її глибоко-свідомими селянами, які приймали мене й брата неначе своїх рідних дітей, зарисувалися в серці так глибоко, що до нині черпаю з них свою уяву, кольорит та натхнення для української мистецької творчости, змальовуючи краєвиди, побут та героїчну історію нашого невмирущого народу.
В роках воєнної завірухи прийшлось перейти справжнє пекло на землі — перше в Польщі, а відтак у Німеччині, де нераз заглядав смерті у вічі, й лише завдяки чудесним Господнім ласкам лишився живим. В Німеччині був ув’язнений гітлерівською владою. Після визволення американськими збройними силами, служив добровольцем при команді гарнізону сьомої американської армії на становищі перекладача та художника-хронікаря. Користуючись в Армії великими привілеями та дружніми відносинами, намагався якнайбільше допомагати українським біженцям, головно транспортом, харчами та одягом. Після закінчення Другої світової війни, перед своїм від’їздом до США, командир гарнізону передав мені зареквіровану армією бувшу дачу фльотилії гітлерівського юнацтва, де поселився з батьками, братом та українцями з недалекого табору біженців.
1949-го року, прибувши з батьками і братом до Австралії, поселився у переходовому таборі Батгурст, де дістав працю в адміністрації як керівник відділу картотек та викладач англійської мови. Користуючись прихильним ставленням команданта табору, який захопився моїми картинами та сатиристичними малюнками, де він побачив і себе, мені вдалося придержати у таборі на постійно чимало українських іміґрантів, яких чекало переселення в різні ізольовані частини Австралії, де, серед несприятливих обставин, відбували б дворічний державний контракт на важких фізичних роботах. Скупчення більшої кількости українських поселенців у цьому таборі також допомогло батькам і брату, спільно з іншими свідомими діячами, заснувати там першу українську громаду, церкву, хор, регулярно влаштовувати українські святочні та культурні імпрези.
1951 року федеральний уряд Австралії та СОУА запросили мене стати керівником, а мою маму — технічним дорадником павільйонів «Україна» та «Білорусь» на першій державній Об’їздиш Виставці Міжнародних Образотворчих та народних мистецтв. Впродовж року з виставкою об’їздив столиці та більші міста всіх Стейтів Австралії, виголошуючи безліч доповідей, уділяючи чисельні інтерв’ю для преси і радіо, роздаючи сотні тисяч інформаційних англомовних брошур про Україну, якої австралійці нічого не знали, або утотожнювали її з Росією. Впродовж подорожі, в кожному відвіданому місті змальовував цікаві місцеві об’єкти, які вішав в українському павільйоні. Поява тих малюнків у місцевих часописах, часто на передовицях, притягала до нашого павільйону найбільше число відвідувачів. Впродовж того року, на тодішню 9,200,000 населення Австралії, виставку оглянули 2,500,000 осіб.
1955-го року моя мама, Ніна, заснувала в Сіднеї, а відтак в Нюкастелі, українську хореографічну школу та 150-членний Український Народний Балет «Дніпро», який довгими роками виступав на чисельних сценах Австралії та висвітлювався на екранах цієї країни, США і Канади. Адміністратором інструктором мужеських танків та виконавцем ролі Довбуша був мій брат Юрій. Я був керівником сцени, референтом преси, бандуристом та виконавцем головної ролі козака у «Причинній». Ролю самої «Причинної» виконувала Таня Сурма. Особливим тріюмфом українсько-австралійського Балету «Дніпро», був вибір державною мистецькою комісією в Сіднеї, щоб цей український Балет репрезентував Штат Нового Південного Вельсу на першому Мистецькому Фестивалі в Аделяїді, де своїм добре приготовленим виступом перед 60-тисячною авдиторією ми здобули найвище відзначення.
1977 року, в Сіднеї, заснував та очолив Українське Товариство Відродження — патріотичну організацію глибоко-християнського, національно-соборницького спрямування, яка у своїх рядах об’єднує свідомих лицарів духа й тіла, тобто — вірних, незломних синів і дочок Неньки-України, які відкинули сучасний, найбільш народовбивчий, гріхоплодний наркотик-алькоголь та всякі інші наркотики, включно з нікотиною. Товариство Відродження є членом Світового Конгресу Українців та зареєстроване в австралійському уряді.
Нахил до мистецтва почав у мене проявлятися ще з раннього дитинства. Зокрема чітко зарисувався в пам’яті один цікавий епізод: Під час обідньої перерви між лекціями у третій клясі Рідної Школи ім. Лесі Українки, на шкільній дошці почав з уяви рисувати крейдою великий український корабель. Саме закінчив, коли у клясу ввійшла моя вчителька Олена Теліга. Побачивши на дошці мій малюнок, не дозволила нікому його стирати, аж доки покликала мою маму й сказала: «Подивіться як акуратно й чудесно Леонід відобразив усі, навіть найменші деталі корабля… як прекрасно намалював хвилі… як гарно лопоче український прапор… погляньте на ті хмари… а ті люди, що на палубі — скільки в них життя!» і додала: «Згадаєте мої слова, що Леонід буде славним мистцем!». Чи став славним, чи ні — не мені судити. Все, що роблю, це не для власної користи чи слави, але для слави Бога та для добра українського народу. І навіть сам факт, що у мистецтві успішно та безпереривно працюю більше пів століття — заслуга не моя, а Бога, який мною керує.
Не зчислити всіх тих мистецьких праць, які виконав лише в Австралії. Вони включають чотири іконостаси для українських та грецьких церков, три серії поштових марок, безліч серій українських святочних карток і календарів видаваних в Англії та Канаді, обкладинки та ілюстрації для книжок різного роду — від шкільних читанок і букварів, до образкових оповідань з ручно виготовленими буквами відповідніх текстів чи діялогів, обрямованих «бальончиками». Цим, так дуже поширеним на Заході стилем книжкової графіки, ілюстрував образкове оповідання Дій Святих Апостолів, під заг. «Ісусова Міць». Ця книжечка, видана Бритійським та Іноземним Товариством окремо у кількох різних мовах, кольоровим друком та величезним накладом, масово поширилась у світі. Австралійський період праці включає також комерційну графіку у всіх її видах — від екслібрисів та фірмових знаків, до плякатів, газетних реклям, рисункових фільмів та архітектурних перспектив. Одною з найбільш улюблених ділянок моєї праці завжди були карикатури. З ділянки скульптури можу згадати третю нагороду на міжнародньому конкурсі на проект пам’ятника Тараса Шевченка у т. зв. «Парку Славних» в столиці Аргентіни — Буенос Айрес. За проект публічного монумента в честь «Іміграції в Австралії», у центрі міста Фейрфільд, біля Сіднею, одержав першу нагороду спільно з братом Юрієм, він — за інженерну конструкцію, а я – за мистецьке оформлення. 1988-го року в Австралії (у Канбері) побудовано пам’ятник в честь Тисячоліття Хрещення Руси-України, архітектурно проектований Юрієм. Зовнішні фасади пам’ятника прикрашені моїми мозаїками, зображають історичні постаті славних подвижників українського християнства. Ряд нагород здобув також за образотворче мистецтво та графіку.
Найважнішою іконографічною працею всього життя рахую літерографічну ікону Христа-Вседержителя побудовану виключно буквами, які творять чіткі слова — «Бог, це Любов», у 79 мовах світу, на чолі з українською. Натхнення Силою Святого Духа серед дивних надприродніх обставин і виконувана впродовж 1972-го року в молитві та пості, ця унікальна ікона ще досі масово поширюється у світі, де прикрашує Божі храми, іконостаси, навчальні установи, бібліотеки, музеї, королівські та президентські палати, залі парляментів, лікарні, доми для старших, сиротинці, світлиці та житлові кімнати у містах і селах різних закутків земного шару. Появлялася вона на передовицях часописів, на обкладинках журналів, на екранах телебачень… і скрізь викликувала подив та захоплення; а найважніше — вщіплювала або відновляла віру. Від хвилини свого зародку ця ікона не перестає позначатися надзвичайною силою Святого Духа — лікуванням смертельних недуг у безвихідному стані, спасанням життя у важких катастрофах та багато інших, задокументованих та засвідчених очевидцями, чудотворних Божих ласк. Ще 1952-го року я був висвячений в духовний сан Архиєпископом УАПЦ, Сергієм. З появою цієї чудотворної ікони Єдности та Любови, Господь покликав мене стати місіонером у поширюванню її серед широкого світу, а зокрема в Україні, де вона допомагає Господеві скріпляти душі сильною вірою та братньою любов’ю.
До мене звертались редактори міжнародніх словників та енциклопедій, з проханням помістити мою біографію, і то — не лише в загальній гасловій частині, але також окремо, на початку книги — у секції «Присвячення» (Дедікейшен), як це мало місце з міжнароднім словником — «Люди Досягнення», виданому в США. Серед числа міжнародніх словників, які помістили про мене гаслові інформації, слід згадати «Світову Біографічну Залю Слави», виданий науковою установою Збереження Історичної Спадщини Америки та закаталогований у Конгресовій Бібліотеці Вашінґтону. За поміщення моїх біографічних гасел міжнародні словники не вимагали від мене ніякої оплати, що підтвердили у своєму запрошенню. Мої біографії та зразки мистецьких праць часто появляються в українській пресі України і діяспори та в мистецьких і літературних довідниках.
Окремою ділянкою моєї мистецької діяльности була педагогічна праця, де, після одержання державної учительської кваліфікації, у 1960-их роках був керівником приватної школи графіки та живопису на центральній вулиці міста Парамата. Відтак довгі роки навчав мистецтво в державних середніх школах (гімназіях) і, вкінці, через три роки викладав в австралійській Християнській Академії, де в програму навчання впровадив пізнавання та вивчання відомих українських мистців, про яких австралійські та азіятські студенти доти нічого не чули. Академію залишив тільки тому, щоб решту свого життя присвятити виключно Богу, Україні та важливим мистецько-творчим проектам історичного значення — не менш унікальним та оригінальним, ніж літерографія.
Вкінці хочу бодай коротко згадати про подію, яка стала вирішальною у моїй мистецькій кар’єрі в Австралії. 1950-го року, після мого приїзду до цієї країни, Австралійське Товариство Сприяння Культури Нових Австралійців влаштувало у Сіднеї першу образотворчу виставку мистців-новопоселенців, у якій і я взяв участь зі своїми пейзажами своюрідної австралійської природи. Оточений мистецькими критиками та репортерами, до моїх картин приступив Сер Ерік Ленгкер — директор стейтової мистецької галереї та президент Королівської Мистецької Асоціяції. Мої картини викликали у нього таке сильне враження, що запросив мене стати членом цієї престижної мистецької асоціяції. В цей сам час, Сер Ленгкер уділив інтерв’ю присутнім журналістам сіднейських та мельборнських щоденників, де заявив, що в моїх картинах він знайшов нове мистецьке відкриття і зробить все, що в його силах, щоб помогти мені осягнути мистецькі вершини. І справді! Завдяки безмежним Божим ласкам та всебічній підтримці Сер Ленгкера, двері австралійського мистецького світу переді мною широко відкрилися. Як тепер самі бачите, пророцтво моєї учительки, Олени Теліги, сповнилось!
Тут хочу сильно підкреслити, що всі мої подвиги та успіхи, це не моя власна заслуга, а лише заслуга Господа Бога, який живе в наших серцях, душах і тілах, тих — за словами Святого Письма — цінних храмах Духа Святого. Шлях мого життя є лише одним з чисельних прикладів та живих доказів — як багато Господь може зробити, коли передамо кермо свого життя Йому, в дусі непохитної віри та всевідданої любови до Бога й ближнього. Тоді кожний день стає цінним подарунком від Бога, а в серці постійно панує весна. Чисельні відзначення, нагороди та похвали за мистецькі осягнення завжди приймав лише як вияв пошани, на що заслуговує кожна чесна, працелюбна людина. У цьому, для українського мистця наймилішою людською подякою є та, яка виходить від рідної української спільноти. Відносно матеріяльних надбань, то ніколи не забуваю, що Бог дає нам їх не на власність, а в оренду. Тому намагаюся сумлінно керуватися прикладом своїх батьків, які завжди жили не для себе, але для інших. Щоправда, графічна професія, ця окремішня спеціяльність образотворчого мистецтва, а зокрема – книжкова, чи ілюстраційна графіка, зараховується до високоприбуткових ділянок праці. Проте, ніколи не збирав для себе скарбів на землі. Де лише виникала потреба, зокрема серед рідної спільноти, виконав багато своїх праць зовсім безкоштовно. А коли й брав платню, то щедро ділився нею з найбільш потребуючими, лишаючи собі лише маленьку лепту, необхідну на скромне, ощадне утримання. Дякував Богу за все, що мені з дня-на-день посилав. Тому й сьогодні — коли пенсійний буджет не дозволяє навіть, бодай раз, побувати в Україні, щоб змалювати її чарівну красу, особисто поспілкуватися там з її корінним, таким прекрасним, а одночасно так сильно уярмленим та обездоленим, українським народом, якому не в стані дати все те, що він потребує, у власному житті рахую себе багатим. Бо, коли маю Бога, маю все!
З любов’ю у Христі, Леонід Денисенко Сідней, 1997 Р.Б.