Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Лідія Купчик

Помер душпастир і патріот о. Василь Галій

Відійшов у вічність ще один представник найстаршої генерації наших священиків, тих, кому випали важкі випробування двох світових воєн, польського поневолення та репресій безбожної тоталітарної системи. Та все ж саме це покоління галицьких греко-католицьких священиків підняло на вищий щабель духовність українського народу, причинилось до його національного прозріння.

«Бог та Україна» — це було головне гасло численної когорти душпастирів, які мужньо й несхитно провадили під ним свою паству, не зважаючи на лють та переслідування поневолювачів. Почесне місце у цій когорті належить о. Василю Галію, який упокоївся 23 березня 1997 р. на 90-му році життя.

Народився о. Галій 29 жовтня 1907 року у с. Боків на Тернопільщині. Син селян Олексія та Насті Галіїв, він став ревним душпастирем і палким українським патріотом, якого не змогли зламати ніякі випробування, хоч випало їх на його яскраве, насичене подіями, життя немало.

Ще в час навчання у Бережанській гімназії чітко визначилась його національна гордість, яку зберіг до кінця життя. В гімназії вона не раз приводила до конфліктів із гімназистами-поляками, в яких без будь-яких розслідувань завжди звинувачували українців.

В час пацифікації його тричі арештовували, в ході слідства його немилосердно били, він непритомнів, його відливали і знову били. Та не добились бажаних свідчень. В майбутньому це відбилось на його здоров’ю, але не похитнуло його патріотизму. А можливо, саме це загартувало його волю та навчило терпіти за рідний народ.

З державної гімназії Василя Галія тоді виключили, і він продовжив навчання у Львівській Малій Семінарії, а після неї поступив до Львівської Богословської Академії, яку закінчив у 1936 році.

Ще будучи гімназистом та теологом Василь Галій брав активну участь у культурно-громадському житті рідного села. Провадив хором, виступав у аматорських виставах, був правою рукою отця-пароха Петра Каблака у його просвітницькій діяльності. У 1936 році одружився із Ольгою Каблак, дочкою пароха, яка закінчила вчительський Семінар і з великою посвятою вчителювала всюди, де доводилось душпастирювати о. Галію.

Отець Василь Галій був рукоположений на священика у 1937 році і працював сотрудником у с. Скоморохи Нові біля Галича, в с. Височани на Лемківщині, а з 1940 року — у м. Городок Львівської області.

І всюди, де працювали о. Галій і його дружина, вони проводили велику просвітницьку працю, плекали національно-патріотичні почуття у своїх парафіян, допомагали, чим могли, учасникам національно-визвольних змагань.

До речі, ще в час навчання у Львові, о. Галій був знайомий із Степаном Бандерою та не раз виконував різні дрібні доручення Провідника, виявляючи при цьому велику кмітливість та спритність. А в час війни о. Галію прийшлось на просьбу ОУН зробити візит до гетьмана Скоропадського. Також довелося йому допомагати Уласу Самчуку, якому в час його емігрування парох Городка о. Роздольський надавав тимчасовий притулок на плебані.

З великою посвятою віддавався о. Галій священичій і громадській праці, та настали трагічні дні для Української Католицької Церкви.

Комуністична влада, розуміючи, що УГКЦ є підвалиною сили духа української нації, постановила її зліквідувати, для чого було заініційовано і проведено псевдособор 1946 року. Тепер вже всім відомо, як жорстоко-репресивно це здійснювалось, внаслідок чого не один священик поплатився життям чи здоров’ям, а інші болісно шукали якогось компромісного виходу.

Парох Городка о. Епіфаній Роздольський, щирий український патріот і дуже гуманна людина, вирішив формально перейти на православ’я, надіючись, що це буде тимчасовий компроміс, який врятує парафію, а також прикриє о. Галія, який постановив твердо триматися своєї віри, але не покидати церкви і людей. Родина о. Галія добре усвідомлювала, чим це грозить. Тим більше, що о. Петро Каблак вже був арештований у Бокові за відмову перейти на православ’я. Дружина о. Галія була змушена покинути вчителювання, бо за радянськими поняттями дружина священика не могла навчати дітей. Закінчила медичні курси і почала працювати медсестрою у Львові. А о. Галій далі відправляв у своєму обряді у нібито православній церкві, а також обслуговував вірних католиків по домівках.

Та незабаром КГБ зорієнтувалось, що о. Галій ухилився від переходу на православ’я. Почались виклики до Львова, переконування, погрози. А пересвідчившись у його непохитності, після одного такого виклику його було арештовано у Львові. Це було 10 лютого 1953 року. От, тепер пригадали отцеві й встановлення у 1943 році пам’ятника Січовим Стрільцям на городоцькому цвинтарі, й полум’яну промову під час освячення його, й допомогу українському національному підпіллю. Військовий трибунал виніс отцеві вирок: 25 років таборів суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав (згідно із статтею 20-54-1а).

Відбував покарання о. Галій у Братському районі Іркутської області, працював у золотих копальнях пос. Анзеба, Вихровка, Бодайбо. Важка й небезпечна праця, нестерпні побутові умови… Та, на щастя, у 1956 році прийшла амнестія і о. Галій повернувся до родини до Городка. Довго, ніде не приймали його на працю. Згодом вдалось влаштуватись на Артищівському камінному кар’єрі недалеко Городка. Важко фізично працював, а у вільний від праці час підпільно сповняв свої душпастирські обов’язки: відправляв Служби Божі, сповідав, вінчав, хрестив, хоронив. До о. Галія часто звертались за порадами як миряни, так і священики, переважно молоді. Тепер Інститут Історії Церкви отримує чимало свідчень про діяння о. Галія. Нікому не відмовив, помагав чи то книжкою, чи наукою, чи то доброю порадою або власним втручанням, особливо, коли йшлося про ущемлення чиїхось прав чи інтересів. Не зважав, що не раз наражав самого себе, не стримували його ні постійний нагляд КГБ, ні часті ревізії вдома, які тривали до 1984 року включно.

Але це не могло не позначитися на його здоров’ю. О. Василь Галій дожив до Незалежносте України, у яку вірив навіть у найчорніші години свого життя і цю віру постійно вселяв у душі ближніх. Та сам вже не міг користати із омріяних завоювань української державности. Важка хвороба прикувала отця до ліжка. Боляче було бачити немічним цього колись надзвичайно енергійного та невтомного священика.

Та все ж Бог дарував йому дев’ять десятиліть достойного життя. У «Мартирології Українських Церков», виданій 1985 року у Торонто помилково подано, що його розстріляли більшовики. Не раз о. Василь Галій був близько загибелі, та з Божою поміччю досяг свого ювілейного року, в якому виповнилося 90 літ від дня народження і 60 літ священства. І в такий ювілейний рік цей ревний священик і великий патріот відійшов до Господа.

І хоч помер о. Василь Галій у с. Оброшино біля Львова, де проживав останніми роками, поховали його згідно із заповітом у Городку, якому віддав найбільше напруженої праці.

Здається, Городок не пам’ятає більш величавого і багатолюдного похорону, на який зібрались жителі Городка і навколишніх сіл, приїхати автобусами численні львів’яни. У похоронних відправах вдома і у церкві св. Благовіщення взяли участь 16 священиків (в тому числі і представники Римо-Католицької та Української Автокефальної Церков): оо. Ярослав Чухній, Степан Боровець, Іван Греділь, Василь Король, Іван Кузьмяк, Василь Дзвоник, Степан Борис, Роман Дембіцький, Зеновій Роман, Степан Телюк, Григорій Циганко, Василь Черепанич, Ігор Штойко, Ігор Броновський, Михайло Чобіт, Ян Фургала. Співав хор Львівської регентської школи. Подвір’я церкви і прилегла площа були вщент заповнені людьми. Потім скорботна процесія із хоругвами та домовиною отця на чоловічих плечах пройшла через усе місто до цвинтаря, де було приготоване місце неподалік освяченого колись о. Галієм пам’ятника Січовим Стрільцям. На годину завмер рух транспорту у всьому Городку. Зворушливо прощали о. Галія священики, рідні, друзі, Братство вояків УПА, Спілка політв’язнів і репресованих, Союз Українок, Ліга Українських Жінок та інші. Востаннє співали для отця львівські хори «Галичани» та «Відгомін», а також церковний хор м. Городка.

Відходив до Господа видатний душпастир, а плоди його праці залишались дорогоцінними цеглинами у моноліті скорботної громади.

Вічная Йому пам’ять!

Лідія Купчик

Сумний ювілей і його історичне трактування

На 1996 рік припадає кілька знаменних ювілеїв, пов’язаних з історією Української Церкви.

Виповняється 400 літ від пам’ятної події — укладення Берестейської унії, тобто відтоді, як на Соборі у Бересті ієрархи Київської Митрополії прийняли рішення відновити єдність із Римським Апостольським Престолом.

За дивним збігом, із цією знаменною датою співпадає ще одна річниця. У березні виповнилось рівно 50 років, як у Львові відбувся інший собор, який проголосив «возз’єднання» Греко-католицької Церкви з Російською Православною Церквою. Це була ліквідація насильна, з допомогою репресивного державного апарату. Церква, яка чотири століття знаменувала неповторний феномен українства, на 45 років була поставлена поза законом.

З нагоди 50-річчя цієї події Інститут Історії Церкви, який діє при Львівській Богословській Академії і прагне відновити комплексні дослідження з української церковної історії, штучно перервані радянським режимом, провів 7 березня 1996 р. міжнародню наукову конференцію на тему: «Історична доля Греко-католицьких Церков у Центрально-Східній Европі після Другої світової війни».

Необхідність встановлення історичної правди про цю подію відчувається в Україні дуже гостро, оскільки вона «колесом історії» прокотилась по всіх нас і негативні наслідки її відчуваємо і досі. То ж не дивно, що, як ніколи, була переповнена актова заля Львівського університету.

До участи в роботі Конференції були запрошені фахівці як з України, так і з-за кордону: д-р історичних наук, народній депутат України Іван Білас, директор канцелярії Управління Мукачівської єпархії о. Юрій Сабов, кандидати історичних наук Микола Марущак та Михайло Гайківський, проф. Карлтонського університету Богдан Боцюрків з Канади, д-р Станислав Стемп’єнь з Польщі, д-р Роберт Летц зі Словаччини, о. Роман Мизь із Югославії га інші.

Інвокацію здійснив Владика Юліян Гбур, єпископ-помічник Львівський, Протосинкел Львівської архипархії УГКЦ.

Першим було виголошено текст доповіді «Ліквідація УГКЦ: Львівський собор 1946» проф. Боцюрківа, який десятиліття напруженої наукової праці присвятив вивченню української церковної історії, безпосередньо приймав участь в організації цієї конференції, але з огляду на стан здоров’я не зміг особисто прибути до Львова. Його доповідь, яка є частиною ширшого монографічного дослідження, що незабаром вийде друком англійською мовою у Канаді, подає докладний і послідовний, побудований на конкретних фактах, опис процесу ліквідації УГКЦ із окресленням ролі і позиції в ньому окремих осіб, як священиків (о. Пельвецький, о. Костельник, о. Лесюк), так і працівників держорганів (Карпов, Вільховий).

Основною особливістю даної конференції була різнобічність аспектів, з яких підходилось до висвітлення процесу ліквідації Греко-католицьких Церков московським тоталітарним режимом.

О. Юрій Сабов та о. Даниїл Бендас зосередили увагу на особливостях нищення Греко-католицької Церкви на Закарпатті та особистих долях окремих мучеників за віру.

Д-р Іван Білас, кандидати історичних наук Михайло Гайковський і Микола Марущак розкривали приховані сторони цього процесу: особисті вказівки Сталіна, розроблення пляну ліквідації Церкви радянськими спецслужбами та механізми його здійснення, які розкриваються у доповідних записках га інструкціях органів влади і НКҐБ, що донедавна зберігались у архівах під грифом «таємно» «цілком таємно».

З усіх доповідей очевидним був єдиний висновок: так звана «самоліквідація» Греко-католицької Церкви в Україні та її «возз’єднання» з Російською Православною Церквою — це політичний фарс, заініційований і проведений НКҐБ у тісній взаємодії з органами комуністичної партії та радянської влади з метою позбавити український народ духовного проводу.

Аналогічна політика здійснювалась і щодо греко-католиків у Польщі (С. Стемп’єнь), Словаччині (Р. Ленц), Румунії (О. Турій) і Болгарії (В. Чорній).

І тому необхідно, як наголосив д-р І. Білас, «прийняти остаточне рішення про зняття тавра, яке тоталітарний режим наклав на УГКЦ». Одночасно д-р Білас розглядає опрацювання наведених документів, як і проведення даної конференції взагалі, частиною загальної підготовки до міжнароднього трибуналу у Гаазі, який виніс би остаточний вирок злочинам комуністичної системи.

Якось символічно сприйнялась зустріч на конференції д-ра Біласа з владикою Павлом Василиком. Виявилось, що копії документів, які демонстрував присутнім доктор історичних наук, були якраз із судової справи, чи точніше, розправи над Владикою Василиком. Аналізований доповідачем документ називався «Акт ідеологічної експертизи літератури о. Василика» і в ньому «ідеологічно оцінювались» коментарі, зроблені рукою о. Василика на полях «Православного вісника». Присутній на конференції Владика засвідчив, як «науково» це робилось.

Дуже цікавою була доповідь директора Інституту Історії Церкви (IIЦ) д-ра Бориса Гудзяка «Енигма о. Костельника», у якій доповідач спробував неупереджено і різнобічно охарактеризувати незвичайну постать о. д-ра Гавриїла Костельника.

Вагомо доповнили інформацію про о. Костельника й інші доповідачі, особливо о. Роман Мизь, який зачитав листи о. Костельника до своїх рідних у Югославії, писані у різних роках (1939-1947).

І все ж певна загадковість і мотивації вчинків о. Гавриїла Костельника залишається й досі.

Вперше було представлено широкій авдиторії деякі матеріяли досліджень ІІЦ із доповіді Лідії Купчик «Доля католицьких Деканів у період ліквідації УГКЦ». Хоч наукове опрацювання зібраних Інститутом усних свідчень священиків, монахів, монахинь та мирян Католицької Церкви лише розпочались, їх живі розповіді наглядно ілюструють усю жорстокість репресивних методів ліквідації УГКЦ та подиву гідні стійкість і незламність багатьох отців-мучеників, таких, як декани о. Петро Мекелита, о. Йосиф Осташевський, о. Яків Долгий, о. Стефан Качмар, о. Володимир Лиско, о. Василь Кулинич та інші.

На закінчення конференції було продемонстровано документальний фільм про львівський собор, знятий у 1946 році «Укркінохронікою». Дивлячись на суворі, ніби заціплені лиця присутніх на цьому «соборі» , слухаючи нечувано сумне «Многая літа» московському патріярху, проникаєшся відчуттям, що ти присутній на похороні когось дорогого тобі. А ще коли чуєш, як митрополит Київський і Галицький Іоан вітає новопридбану паству російською мовою, то можна уявити, що відчували «з’єднані» отці, які назагал всі були українськими патріотами.

І хоч їх привезли на «собор» у зручних вагонах і автах, тримали у комфортних готелях, частували смачними стравами і напоями, не виглядали вони дуже щасливішими від тих, котрі, не погодившись зрадити своїй вірі, їхали в цей час у брудних і тісних товарняках, у холоді й голоді, в далекі Сибіри.

А саме на такій паралелі у долях українських священиків наголосив у своєму заключному слові заступник директора ІІЦ, кандидат історичних наук Олег Турій і підкреслив, що нашим спільним обов’язком є «пізнати правду про трагічні й героїчні сторінки з минулого Української Церкви, а правда визволить нас і додасть нам сили і наснаги до праці в майбутньому».

Учасники і гості конференції мали також змогу оглянути виставку «Голгота. До 50-річчя трагедії ліквідації УГКЦ радянською владою», яка була відкрита 6 березня в приміщенні Музею історії релігії і залишається доступною для широкої громадськости на тривалий час.

А 9 березня 1996 р. у церкві Преображення Господнього відбулася Архиєрейська поминальна Служба Божа за всіх усопших, які були репресовані радянською владою у зв’язку з ліквідацією Української Греко-католицької Церкви.

Отак у Львові з допомогою духовних провідників та Інституту Історії Церкви було сповнено обов’язок «релігійної пам’яти», про який нагадує нам у своєму Апостольському листі Римський Архиєрей Іван-Павло ІІ.

Лідія Купчик

Образ сили духу

В Україні зроблено ще один крок у справі правдивого висвітлення історії і відновлення справедливости. У Львові створено Інститут історії Церкви. Ініціятором і засновником його є американський вчений, доктор філософії Борис Ґудзяк, який має за мету дослідити історію підпільного життя Української Греко-католицької Церкви (1946-1989 pp.). Новостворений Інститут береться дослідити такі питання: як, завдяки чому вдалося вистояти Церкві, що незаконно й насильно була позбавлена права на легальне існування і майже півстоліття переслідувалась і нищилась, як вдалось зберегти не лише віру й вірність їй, а й плекати нові покоління священиків і ченців.

Минуло півроку напруженої праці Інституту, завдяки якій вдалося полагодити питання приміщення (яке ласкаво надали отці-студити в своєму манастирі), його капітального ремонту та технічного оснащення, формування штату кваліфікованих працівників, який тепер нараховує 19 осіб. 7 травня цього року відбулися установчі збори, на яких було остаточно затверджено статут, оформлено його для реєстрації, обрано Раду Інституту, дирекцію та ухвалено плян роботи на поточний рік.

Одночасно з організаційною роботою йшла кропітка праця по виявленню осіб, причетних до підпільного життя Церкви: священиків, котрі не зламали присяги та підпільно сповняли свої душпастирські обов’язки (як на волі, так і в тюрмах), членів їх родин, монахів і монахинь, які навіть після вигнання із своїх обителей, далі залишились вірними своєму чину і залучали до себе нових членів. Інститут не обходить увагою мирян, які не зреклися своєї віри і задовольняли свої духовні потреби таки через греко-католицьких священиків. Коло таких осіб щораз розширюється. Створюється картотека, на основі якої за спеціяльно розробленою методикою, що базується на підвалинах такої молодої та прогресивної історичної дисципліни, як жива (усна) історія, беруться спогади у людей, які перейшли через підпілля. У своїх розповідях вони розкривають нам високі зразки відданости й вірности, терпеливости і мужности. Але пам’ять людей значно розширила рамки досліджень, адже корені незхитности і незнищености нашої Церкви сягають багато літ назад, і це яскраво відображається у живих свідченнях.

Виявлені і висвітлені образи достойних наших отців, сестер і мирян можуть служити благодатними прикладами, які здатні зміцнити нашу християнську віру та допомогти очиститись від усього того, що перешкоджає формуванню гармонійного духовного світу людини.

Крім науково-дослідної роботи Інститут дбає також про пасторальну діяльність на ниві належного вшанування ветеранів підпілля Церкви. їм надається різностороння допомога й підтримка. До цієї справи залучилася християнська молодь з організації «Українська Молодь Христові» та з Українського Греко-католицького ліцею.

Інститут Історії Церкви щойно створився, але його пляни та ідеї благородні і чисті. Отож, Благословення Господнє на його діяльність.

Лідія Купчик
Львів

У вінок пам’яти зразкового християнина високодостойного владики Рафала

З глибоким сумом католицька громадськість Львова сприйняла вістку, що на 84-му році життя відійшов у вічність видатний діяч Римо-католицької Церкви, достойний і відданий Богові душпастир, довголітній настоятель Львівської Катедри, владика Рафал Керніцкий.

Народившись 1912 року у багатодітній сім’ї, що проживала у с. Кулачківці на Коломиївщині, Владислав Керніцкий рано відчув покликання служити Богові. Після закінчення сільської школи у с. Гвіздець, пішов до нижчої семінарії Отців Францишканів у Львові і після 5 кляси вступив до новіціяту, який відбув у манастирі в с. Лагівнікі біля м. Лодзі! Після того вже як монах продовжував науку в семінарії, а відтак поступив на Богословський факультет Львівського Університету, який закінчив у 1939 році і був висвячений на священика.

Життя і духовну працю о. Рафала у манастирі Отців Францишканів у Львові перервало воєнне лихоліття. Брав участь у творені Армії Крайової, був арештований, відбував радянський полон у Харкові. Після звільнення оселився у Львові, хоч манастир було репатріовано до Польщі, і посвятив себе душпастирській праці у польській католицькій катедрі.

Інститут Історії Церкви, досліджуючи «живу історію» Української Церкви, отримує чимало інформації про діяльність владики Рафала і не може не поцінувати високих християнських чеснот цього владики, який, живучи й працюючи в безбожній репресивній державі, виявляв велику мужність і самовідданість у служінні Богові й людям.

Будучи поляком, о. Рафал не поділяв національно-визвольних стремлінь українців Галичини, але у своїй душпастирській праці він керувався насамперед християнськими засадами, показуючи, приклад високої християнської моралі і справедливости.

Співчуваючи незаконно й жорстоко репресованій Українській Греко-католицькій Церкві, о. Рафал робив усе можливе, щоб її вірні могли отримати необхідну духовну опіку у його катедрі. В час, коли українські католицькі священики мучились по тюрмах і таборах чи були загнані у глибоке підпілля, двері польської катедри завжди були відчинені для вірних УГКЦ. Ділячись своїми споминами про ті часи, багато оповідачів із вдячністю згадують о. Рафала. Не раз оповідають, як о. Рафал понад свої прямі душпастирські обов’язки чуйно відгукнувся на прохання українців і виїздив із Святими Тайнами у віддалені райони і села, наражаючись при цьому на небезпеку. Не раз приходилось йому відправляти похорони українських католицьких священиків чи особливо ревних і активних мирян, коли репресивні кагебістсько-міліцейські органи з усіх сил старались унеможливити християнський похорон. Також багато допомагав о. Рафал підпільним католицьким священикам, особливо тим, які щойно повернулись із ув’язнення. Члени священичих родин свідчать, що отці, повернувшись із ув’язнення і ще не знайшовши засобів для існування, отримували інтенції від о. Рафала.

Особливо легендарно-вдячними є спомини українських католиків про те, як сповідались у Катедрі у свого о. Смаля, улюбленого і шановного священика-редемпториста. Траплялось і іншим підпільним священикам сповідати там своїх людей, і все це — з ласки о. Рафала, який нібито не бачив цього. Не раз приходилось йому мати за це неприємності з державними органами, а одного разу його навіть усунули на певний час від богослужінь. За те заслужив Господню винагороду й вдячну пам’ять людей!

Належно оцінивши довголітні заслуги о. Рафала, Папа Іван-Павло II 16 січня 1991 р. іменував його єпископом.

Інститут Історії Церкви зі свого боку теж дуже вдячний владиці Рафалу, бо хоч як зайнятий був Владика і як, не зважаючи на свій вік, напружено працював, із великим розумінням поставився до праці інституту і дав змістовне інтерв’ю, чим добре причинився дослідженню правдивої історії Української Католицької Церкви.

Тож хочемо приєднатись до щирих молитов за вічний спочинок у царстві Господньому цього достойного Християнина!

Від імени Інституту Історії Церкви

Лідія Купчик