Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Літугрія; Патріарша курія; Літургійна комісія УГКЦ

Літургія Церкви і молитва вірних

Зайшовши до церковної крамнички, можна побачити чималу кількість богослужбової літератури і молитовників різного обсягу. Проте чи не кожен відвідувач, якщо він не є священиком або дяком, вважає, що такі книги, як Часослов, Мінеї, Октоїхи, його жодним чином не стосуються – це щось, що знадобиться священнослужителям, і про те, що там написано, мало хто знає. Так само не кожен вірянин може пояснити, про що йдеться на Літургії, чи сказати «ми молились Літургію». Як правило, церковне коло богослужінь існує в паралельному світі до молитовних практик вірних, часом навіть не перетинаючись із ними. Яким є співвідношення між молитвою вірянина і молитвою Церкви, чому церковна молитва покликана бути молитвою кожного вірянина нашої Церкви та як цього досягти, розповідає заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ отець-доктор Василь Рудейко.

У ранній Церкві ніколи не було окремих молитов для монахів, священиків і вірних. Церква ніколи не створювала нічого особливого чи окремого для вірян. Такі розрізнення — доволі пізнє явище. Навіть якщо й утворювались якісь особливі християнські групи, такі як, наприклад, монастирі, де молились інтенсивніше, то вони були прикладовими і на них треба було взоруватись. Тобто вони спеціально присвятили себе такій формі благочестя, а всі інші повинні брати приклад і відповідно до тих умов, у яких живуть, практикувати ці приклади – хтось більше, хтось менше. Ніколи не існувало такого правила: якщо не змовиш усе від початку до кінця, то молитва не відбудеться.

Початки щоденної молитви християн були дуже простими – тричі «Отче наш» (вранці, в обід і увечері). А згодом, відповідно до того, як люди об’єднувались у парохії чи в молитовні спільноти – такі як монастирі, це правило триразової молитви починало набувати особливого богослов’я. Наприклад, увечері – це подяка за прожитий день, уранці – прохання про благословення нового дня, а в третій, шостий і дев’ятий часи – пригадування певних біблійних подій, пов’язаних із молитвою у ті часи або ж із розважанням над стражданнями Христа у відповідні часи. Була, наприклад, традиція, яка йшла за Діяннями святих апостолів, і в певні конкретні часи люди пригадували події з життя ранньої християнської спільноти. У третій час під час молитви на апостолів зійшов Святий Дух, у шостий Петро молився на покрівлі і бачив видіння, а в дев’ятий час Петро і Андрій ішли на молитву до храму і дорогою зцілили хворого. Ми не знаємо, чи всі дотримувались таких правил молитви, але коли читаємо святоотцівську літературу, то бачимо там заохочення до молитви в ці часи. Такими прикладами зі Святого Письма отці звертали увагу і на практичний вимір молитви: під час молитви людей, святих для нас, Господь був присутній і творив чуда. Тому якщо наслідуватимемо їх, Він і на нашій молитві буде присутній і творитиме чуда. Вони намагались показати особистий зв’язок Бога і людини в молитві, з одного боку, а з іншого – закликали до регулярності цього зв’язку. У молитві завжди найважливішим правилом є «молитися постійно». Молитва не може бути лише святковим елементом, молитва для людини – як дихання. Ми маємо знайти свій ритм молитви. Ритм, завдяки якому молитва повинна стати основним елементом нашого життя. Ціллю молитовного життя монахів-пустельників було стати молитвою, повністю присвятити себе, ціле своє єство молитві.

Існує помилкове враження, ніби добове коло богослужінь створили монахи. Це неправда. Починаючи із IV століття існують згадки про щоденну молитву як з монастирського середовища, так і з катедральних храмів. Ми бачимо монашество, яке провадить усамітнений спосіб життя і має свій устав, але бачимо і той тип монашества, молитовне життя якого є участю у богослужіннях єпископського катедрального храму. Наприклад, в одному із найдавніших свідчень богослужбового життя Єрусалима кінця IV століття – «Паломництві Сильвії Етерії» – зустрічаємо «дівиць і монашествуючих», які щодня ходять на богослужіння добового кола (Вечірню, Утреню, третій, шостий і дев’ятий Часи) до церкви Свя-того Воскресіння – єрусалимського катедрального храму. Монахи просто приходять туди і моляться з вірними. Різниця лише в тому, що вірні можуть приходити і відходити відповідно до своїх потреб, а монахи присутні на всіх богослужіннях, забезпечуючи таким чином їх безперервність. Це нормальний спосіб функціонування літургійного кола щоденних молитов. Приблизно те саме можна було бачити і в константинопольській катедрі. Майже від самих початків там існували міські монастирі, а імператор Юстиніан навіть зобов’язав клір до щоденної молитви увечері, опівночі та вранці, щоби віряни мали змогу доєднуватись до молитовного кола. Клір повинен був забезпечити молитовні часи, а людей заохочували брати участь у них відповідно до їхніх можливостей. Попри це, у святоотцівських текстах є заохочення до молитви, хоча б приватної, у визначені Церквою часи за неможливості відвідати спільне богослужіння в храмі. Звичайно, молитовники і молитвослови тоді були дорогим задоволенням, та й не всі були письменними. Проте вірні могли послуговуватись певними загальновживаними молитвами, які знали усі – «Отче наш», храмові тропарі, які чули щоденно, чи уривки із псалмів, які часто повторювали під час богослужінь. Ідеалом завжди було те, щоб церковна молитва зроджувала приватну, а приватна заохочувала до церковної.

Згадуючи Київську Русь, треба сказати, що вона прийняла поіконоборче християнство, християнство із сильною, специфічною – як для тодішнього монашества – духовністю. Молитву сприймали як певне правило, а ідеалом правила завжди була максима – зробити якнайбільше. Цього правила додержували монастирі. Звичайно, і тут маємо різні молитовні схеми: хтось молився більше, хтось менше, у деяких монастирях молились кілька псалмів за один раз, у деяких прочитували весь Псалтир упродовж дня. Проте ця біблійно-псалтирна духовність сформувала поняття правила, яке монах (той, що шукає одного – єдності з Христом) повинен щодня сповняти. Із VI по XII століття цей монаший тип духовності утверджується як класичний, найбільш досконалий. І саме в такому вигляді ми його прийняли разом із християнізацією Русі. Звичайно, маємо і свідчення катедрального типу молитви в Київській Русі, але не можемо говорити про нього точніше в ранньому періоді київського християнства, бо збереглося надто мало джерел. Набагато більше маємо прикладів монашого благочестя, спершу у вигляді Студійського уставу, а згодом саваїтської, єрусалимської традиції. Часослов, яким нині послуговуються Церкви візантійської традиції, є певним «максималістським» монашим типом правила, відомим науці як «новосаваїтський синтез».

Не можемо точно сказати, коли з’явилися приватні молитовники для вірних – то доволі древнє явище. Спершу це могли були тексти зі Святого Письма з молитовними додатками тропарів і кондаків чи різних молитов (Євангеліє, Апостоли) або Псалтирі. Інколи якісь особисті молитви уміщували в своєрідні збірники. Проте можемо стверджувати, що молитовники є прикладом додаткової паралітургійної молитви, тобто додаткової до літургійних чинів. На Сході були поширені так звані «молитовні правила» – витяги з літургійної молитви. Це могли були додаткові канони, молебні, акафісти, стихири, що в офіційній практиці не використовувались, а були прикладами особистої молитви. Такі типи молитовників ставали популярними серед вірян з огляду на складність офіційних молитовних чинів, які часто потребували більшої кількості різних літургійних книг для одного молитовного часу. Але тут, знову ж таки, потрібно зважити на те, що більшість людей були неписьменними і не могли ними користуватись. Особливо коли вони були писані церковнослов’янською, а не «народною» мовою. А вже у XVI – XVII століттях починають з’являтися збірники на зразок польських чи німецьких збірок духовної поезії, подібні до Богогласника, який уперше надрукували в Почаєві.

Дійсність сучасного молитовного добового кола Церкви можна окреслити як кризу і літургійної, і приватної молитов. У нашій Церкві вона проявляється в двох вимірах. Перший – надто активна друкарська діяльність і поширення так званих «паралітургійних» богослужінь. Існує дуже багато «дев’ятниць», Хресних доріг і молитовних практик, які не мають до Літургії Церкви жодного стосунку. Невідомо, звідки вони приходять і з якою метою пропагуються, але люди ними послуговуються у своїй особистій, подекуди спільній молитві. Другий вимір кризи (мабуть, набагато складніший) – це так звана «євхаристійна монокультура». Більшість наших парохій не знають, що таке вечірня чи утреня – головні богослужіння добового кола, не кажучи вже про богослужіння третього, шостого і дев’ятого часів чи таке, як опівнічна молитва. А якщо і знають, то в дуже скороченому, спотвореному вигляді. Усвідомлення того, що ми молимось кілька євхаристійних літургій на день, руйнує поняття інших форм літургійної молитви як такої. Євхаристійна Літургія – джерело і вершина всього літургійного життя Церкви – сприймається як молебень на всяке прошення чи подячний молебень. Дійсність абсолютно чужа для візантійської літургійної свідомості. Наша традиція якраз тим і багата, що існувала велика кількість різних молебнів. І якщо людина хотіла помолитись за свого померлого батька, то замовляла парастас – заупокійний молебень. А якщо хотіла подякувати, то для цього є подячний молебень. Тепер це все замінили євхаристійною літургією. Вечірня і утреня в літургійній свідомості є основними щоденними богослужіннями, тоді як Євхаристія у нашій традиції – ознака святкового дня. І завжди так було.

До Львівського Собору 1891 року ми не знали навіть щоденних антифонів. У цій євхаристійній монокультурі присутня ще одна річ: в нас дуже часто панує дух старозавітного підходу до Євхаристії як жертви, жертвоприношення, що відбувається за конкретну людину. Тобто людина має свою пожертву, інтенцію, яку дає «фахівцеві», і він за неї виконує все необхідне. Таким було жертвопринесення у Старому Завіті. Особиста присутність тут, в принципі, могла бути й факультативною. Звичайно, добре, якщо людина там була, але з цієї точки зору її присутність необов’язкова. Щоб виправити ситуацію, треба виховувати в людях розуміння саме літургійної молитви Церкви. Вона знову має стати власною молитвою кожного вірянина. Літургійне благочестя Церкви – це не молитва священиків і монахів, а Літургія Церкви – спільна справа, в якій беруть участь усі, і ця участь в першу чергу є нашим християнським привілеєм. Треба виховати в людині усвідомлення того, що коли вона молиться Часослов, то бере участь у молитві Церкви. Дуже важливо призвичаїти вірних до систематичності цієї молитви. Людина повинна молитися не тоді, коли їй погано, а постійно, тому що молитва є частиною її життя – це як поїсти чи умитися вранці. То, звісно ж, ідеал. Але цього ідеалу можна досягти тоді, коли я як член Церкви усвідомлю, що молитва не є моїм обов’язком, а моїм привілеєм, частиною моєї сутності, без якої не можу називатись християнином. Це дуже добре унаочнювалось у давніх катедральних чинах молитов добового кола. Як і на євхаристійній Літургії, там були ектенії за оглашенних, після яких останні мусили вийти з храму, бо лише вірні Христові мали такий привілей – збиратися у Святому Дусі, щоби в ім’я Христа дякувати Отцеві Небесному і молитись за життя світу.

Хоча заохочення до літургійної молитви існує на законодавчому рівні Церкви, якоїсь активної роботи для подолання прірви між літургією та молитвами вірних не видно. Все ще занадто глибоко у свідомість як проводу Церкви, так і вірян вкарбований стереотип церковного правила: обов’язок молитися Часослов є «тягарем» кліру і монашества. Ідеал полягає в тому, щоби ця молитва стала духовною поживою усієї церковної спільноти – вірних і монашества, згуртованих навколо єпископа та пресвітерату. Нині молитовне життя церковної спільноти у кращому випадку залишене само на себе, а в гіршому пов’язане із паралітургійними практиками: настає травень, і священики наголошують на потребі відвідування травневого молебню. Але таких палких заохочень до вечірні, утрені або часів я особисто не чув. Є заохочення до домашньої молитви, але методологія, як це робити, все ще не опрацьована. Хоча і тут є приємні винятки: наприклад, на одній із парохій священик заснував «Братство біблійної молитви», і кілька сімей щовечора моляться по одній катизмі Псалтиря із заключними молитвами. Це дуже добрий приклад відновлення свідомості літургійної молитви Церкви як основи особистої. Форматом для занурення в літургійну молитву Церкви є молитва так званих «малих часів»: перший, третій, шостий, дев’ятий часи і повечір’я, або опівнічна. Наш візантійський Часослов добре пристосований до літургійної молитви, навіть якщо участь священика є неможливою.

Кожен християнин унікальний і кожна людина унікальна. Немає якогось одного правила для всіх. Проте коли мене запитують, як має виглядати будній і недільний день вірянина, що працює продавцем, у офісі чи виконує будь-яку іншу роботу, я намагаюся спрямувати таких людей до якоїсь літургійної книги. Пропоную заглянути у молитвослов, подивитись, як Церква молиться вечірню або утреню. Належить бути свідомим того, що не мусиш виконати всього. Головне у літургійній молитві – сама молитва, а не «відмовляння». Візьми «Початок звичайний» («Начало обичне»), обери якийсь центральний текст, наприклад, піснеспів «Світло тихе», якщо це вечірня молитва, а на завершення помолись відпуст. Навчись молитися такою простою молитвою увечері. Але, що дуже важливо, роби це щодня. Згодом застосуй такий самий принцип до ранкової молитви. Важливим у літургійних молитвах добового кола є те, що вони мають бути регулярними. І з часом побачиш, що тобі вже цього замало. Та завжди можна збільшувати своє «молитовне дихання», наприклад, додати псалми чи «Сподоби Господи». Скарбниця Церкви така велика, що її вистачить до кінця життя. При збільшенні також важливо дотримуватись регулярності. У суботу знайди час помолитись вечірню у храмі, прийди на недільну чи святкову утреню. Звичайно, не все й не одразу зрозумієш – це так, як із будь-якими знаннями: людина поступово збільшує їх обсяг. Молитва Церкви не є примітивною, вона використовує високий стиль, розмірковуючи над високими матеріями, бо йдеться про Бога, і по-іншому не можна. Таким чином ми поволі руйнували б стереотип – «Літургія Церкви і молитва вірних існують окремо». Буває, прийдуть люди на похорон, дяк зі священиком щось 45 хвилин читають, люди слухають, а наприкінці моляться «Отче наш» і «Бого-родице Діво» окремо від інших – так, ніби все те, що відбувалося за ті 45 хвилин, не було спільною молитвою і їх не стосувалося. Це як процедура, яку належить відбути, невластиве і спотворене бачення літургійної молитви. Насправді вона є джерелом і вершиною християнського життя. Передаючи нам осмислений і оспіваний досвід віри попередніх поколінь, молитва Церкви має стати нашим власним висловом віри.

Василь РУДЕЙКО, доктор літургійного богослов’я, заступник голови Патріаршої літургійної комісії, член Міжнародного товариства східної літургіки (Societas Orientalium Liturgiarum (SOL)), викладач літургійних дисциплін Українського католицького університету

Підготував Анатолій Бабинський

Богослужіння – це найважливіше, що є в житті Церкви

Інтерв’ю з головою Патріаршої літургійної комісії УГКЦ владикою Венедиктом, єпископом-помічником Львівської архиєпархії

Владико, не так давно ви очолили Патріаршу літургійну комісію нашої Церкви. Розкажіть про цю структуру, які терени вона охоплює, який її склад та принципи роботи?

– Наша комісія – патріаршого рівня, саме тому її діяльність та відповідальність стосуються цілої нашої Церкви, усіх єпархій у цілому світі. Звичайно, в кожній єпархії є свої літургійні комісії, і голови цих єпархіальних комісій одночасно є членами Патріаршої літургійної комісії. Як правило, один раз на квартал ми збираємось на наради, але і поза цими зустрічами спільно працюємо з допомогою електронних засобів комунікації. Станом на сьогодні ці зустрічі включають представників з України, але згодом, сподіваюсь, один раз на рік зможемо збирати представників усіх єпархій нашої Церкви на спільні зустрічі. Ядром Патріаршої літургійної комісії є троє людей: я, як її голова, мій заступник, та ще одна особа, яка відповідає за проекти, над якими працюємо. Крім того, видаємо свій інформаційний бюлетень «Квартальний обіжник Патріаршої літургійної комісії», де намагаємось подавати практичні й теоретичні дослідження з різних ділянок літургіки, а також із питань перекладів релігійних текстів та іншого розмаїття богослужбової проблематики.

Які завдання, що стоять нині перед Літургійною комісією, ви могли б назвати пріоритетними?

– Найголовніше питання, яке поставив нам Синод і над яким працюємо – це переклади літургійних текстів українською мовою. Бо назагал люди найкраще знають Божественну літургію. Але ж ми маємо і багато інших богослужінь – вечірню, утреню, часи, повечір’я – і потребуємо для них Октоїха, Мінеї, Тріоді, які перекладені лише частково. Серед наших завдань є і проведення ревізії вже зроблених перекладів. З глибокою шаною до всіх наших попередників слід сказати, що переважну більшість літургійних текстів, якими послуговуємося нині, переклали за кордоном. Тож вони потребують певної ревізії.

Коли ми почали працю над перекладами, то усвідомили, що не маємо методології. А в цій роботі є багато аспектів: з чого перекладати, якими є критерії перекладів літургійного тексту, хто встановлює ці критерії. Виходячи з цих вимог, зараз розпрацьовуємо інструкцію про переклади і видання богослужбових текстів. Йдеться і про створення нових. Адже маємо проголошених блаженних новомучеників, і для них все ще немає офіційних літургійних текстів. Є величезна кількість богослужбових текстів, що потребують певного осучаснення, оскільки вони були писані в певну історичну епоху чи під впливом певного типу духовності, відмінного від нашої.

Працюючи над перекладами, водночас розробляємо інструкцію, щоб описати весь шлях, порядок, як перекладати, якими мали б бути нові богослужбові тексти, яким чином мали б відбуватися зміни та осучаснення давніших текстів.

Синод нашої Церкви визначив, що праця над перекладами повинна починатись із Псалтиря. Він – основа більшості наших богослужінь. Зі свого боку ми сподіваємось закінчити новий переклад літургійного Псалтиря до кінця року.

Також в контексті стратегії розвитку нашої Церкви розпрацьовуємо і власну стратегію, яка полягає у розвитку літургійної свідомості вірних. Мусимо визнати: нині вона не на належному рівні. Тому наша праця перебуває і в площині міркувань над удосконаленням рівня саме літургійної свідомості.

Чи входить у завдання комісії спостереження за тим, як звершують ті чи ті богослужіння в нашій Церкві? І якщо входить, то як це відбувається?

– Входить, але частково. Передусім тому, що це внутрішня справа єпархій. Над літургійним життям єпархії повинен чувати єпископ, для цього він має помічника, голову єпархіальної літургійної комісії. Голова єпархіальної літургійної комісії, як я вже казав, є членом Патріаршої літургійної комісії. Тому все-таки певним чином спостерігаємо за тим, як звершують ті чи ті богослужіння в наших єпархіях.

Ви вже торкнулись такого поняття, як «літургійна свідомість». Чи можете пояснити, в чому тут проблема – вона зовсім відсутня чи викривлена?

– Думаю, вона просто заслабка. Чому ми добре говоримо українською мовою? Тому що виросли в певному середовищі, вона увійшла в нас із молоком матері, а іншу мусимо вивчити. Коли ж говоримо про літургійну свідомість, то повинні розуміти, що наше покоління не всмоктало її з молоком матері. Храми були закриті, люди не брали активної участі в богослужіннях, не мали перед очима богослужбових текстів, не знали їх, не були виховані в літургійній атмосфері. Тому зараз, щоб формувати цю свідомість, люди мусять мати ці тексти, тримати їх у руках, мусить відбуватись катхизація на основі літургійних тек¬стів, цілого літургійного передання. Священики повинні вчити людей, але й самі люди повинні мати бажання пізнавати. Тут слід розуміти, що в нашій ситуації немає провини людей – вони не мали відповідних можливостей. Це як у подружньому житті: перше кохання започатковує стосунки, а далі їх треба постійно живити щоденним досвідом і щораз глибшим взаємним пізнанням. Так само наші стосунки з Богом необхідно постійно живити: розуміти, перед Ким стою, куди прийшов, до Кого промовляю ці слова. У родині за любов треба постійно змагатись, плекати її, так само треба плекати й літургійну свідомість.

– У цьому контексті, владико, цікавить питання: як це плекання можна втілити на практиці? Чи будуть розроблені певні програми для священиків, за якими вони зможуть навчати вірних?

– Думаю, що такі програми будуть розроблені. Знаючи богословський рівень наших священиків, вважаю, що вони вже можуть провадити такі катехизи, бо будь-який літургійний текст уже сам по собі є дуже доброю літургійною катехизою. Ти береш його до рук, читаєш чи чуєш у церкві, і він сам промовляє до тебе. Часто проблема криється в нас самих: людина щодня молиться «Отче наш», але я певен, що дуже рідко хтось усвідомлює, що я молюсь «Отче наш», моя сусідка молиться «Отче наш», вчитель моєї доньки в школі молиться «Отче наш», мій директор – всі проказують цю молитву. Ми всі визнаємо Бога Отцем, маємо спільного Отця, ми всі є родиною між собою, братами і сестрами! Тут не треба додаткової катехизи. І так з кожною молитвою. Питання тільки в нашому бажанні: взяти будь-яку стихиру з богослужіння, будь-яку молитву, прочитати і замислитись над нею. Тут навіть священика не треба. На мою думку, проблема полягає в тому, що ми молимось, але не усвідомлюємо того, чим молимось. Не задумуємось над текстами молитов. Не кажу, що зі злої волі, радше від того, що не застановляємось глибше над тим, що промовляємо у наших молитвах. А якщо б задумались і повірили у те, про що молимось, то навколо нас відбулася б революція. Ми дуже часто просто виконуємо певні речі, а треба подумати, що ми робимо.

– Ця літургійна свідомість прямо пов’язана з участю вірних в богослужінні. І тут, мені здається, існує певний розрив між молитвою вірян та молитвою Церкви. Люди мають свій «набір» молитов, а Церква має своє богослужбове коло, і виникають ніби два паралельні світи. Як їх об’єднати?

– Я маю дуже добрий досвід, коли ми в Унівській лаврі на наше свято Успення Пресвятої Богородиці випускали невеличкі книжечки з вечірньою і утренею. І я бачив, як сотні людей, маючи перед собою ці книжечки, брали участь в богослужінні, яке тривало годинами. Стежили за текстом, всі разом молились і були свідомі цієї спільної участі в молитві Церкви. Віряни часом стояли по двоє, по троє над однією книжечкою, оскільки не завжди їх вистачало. Тому літургійна комісія з часом почне видавати тексти богослужінь. Коли люди матимуть перед собою текст, це допоможе їм свідомо брати участь у спільній молитві. Існує проблема, що вірні інколи почуваються в храмі, як у театрі, де ніби щось діється, але вони не беруть у цьому участі. Тому дуже важливо дати людям текст.

– Як виправити ситуацію, яка, на мою думку, є справжньою трагедією для Церкви, коли люди розуміють богослужіння як певну магічну відправу, як інструмент для досягнення цілей, а не як спільну молитву чи спільну євхаристій ну трапезу? Можна запропонувати прочитати всім книжку, але не певен, що багато людей це зробить…

– Виправити це можна дуже просто: коли в Церкві з’являтиметься щораз більше осіб, свідомих того, що таке наші богослужіння, то це їхнє розуміння буде передаватись іншим. Книжки важливі й необхідні, але змінити щось може лише сама людина. Реформи Церкві та життя Церкві завжди давали святі, праведні особи. Коли є люди, що живуть літургійним благочестям, то якраз вони змінюють середовище, змінюють ситуацію. В людини завжди є бажання «інструменталізації»: виконав – отримав. Це також те, що ми називаємо обрядовір’ям. Наш постмодерний світ украй інструменталізований. Наше суспільство так живе, і це явище також входить у духовне життя. Людина вважає, що досить відбути, відстояти чи заплатити – і все. Саме тут церковна Літургія може стати прикладом. Справжнє славослов’я не є прославою за щось. Воно є прославою за те, що Хтось є і що Він достойний нашої уваги та любові за те, що Він є.

– У нашій візантійській традиції існує дуже широкий спектр богослужінь – Вечірня, Утреня, Часи, Опівнічна… Але зазвичай, окрім Божественної Літургії, побувати на інших богослужіннях майже ніхто не має змоги, за винятком жителів великих міст. Чи формуватиме комісія свідомість, що ці богослужіння не маємо права ігнорувати, повинні відкрити їх для себе наново?

 – Ми маємо таке бажання – розпочати на львівських парохіях певний експеримент (хоча це й не вельми вдале слово), де будуть можливими і доступними різні богослужіння нашого добового молитовного кола. Літургійну свідомість неможливо накинути навіть священикам. Маємо намір плекати любов до цих богослужінь спочатку на кількох парохіях, що, своєю чергою, стало б свідченням для інших. Та спершу мусимо надрукувати тексти для вірних, щоб вони могли брати в цих богослужіннях активну участь. А відтак інші громади зможуть цей досвід перейняти. Хочемо почати з малого. Завжди треба мати приклад- добрий приклад спонукає. Звичайно, легше дати розпорядження «згори», але мусимо самі заохотити і плекати любов до цих богослужінь.

 – Вважаєте, що вони матимуть перспективу поширення?

 – Вважаю, що людина, створена на образ Божий, завжди шукає свого Творця, хоче будувати з ним свої стосунки. А наші богослужіння якраз допомагають будувати ці стосунки.

 – А як щодо особистої молитви вірянина? Чи входить це питання до сфери інтересів Літургійної комісії? Можливо, вона якимсь чином її регламентує?

– У стислому розумінні стосунки з Богом є особистими, індивідуальними, тому говоримо про особисту молитву. Святі отці кажуть, що на особистій молитві відбувається зустріч з Богом, а на спільну збираємось, щоб того Бога, якого зустріли особисто, разом прославляти. Чому нам інколи нецікаво у храмі? Бо ми не зустріли Бога на особистому рівні. Тому особиста молитва – це насамперед зустріч. Кожна зустріч унікальна. А унікальна зустріч непередбачувана. Коли все розписане наперед, то зустріч не відбудеться. Ця зустріч, особиста молитва, ніколи не може бути до кінця передбачуваною. Часто такі зустрічі даються нам важко, ми боїмося, не знаємо, з чого почати розмову, тому Церква намагається дати приклади попереднього досвіду таких зустрічей. Це вранішні, вечірні та щоденні молитви. Дуже важливо не нехтувати їх, аби через чийсь досвід навчитися молитися. Замість того щоб просто відбути, їх потрібно час до часу «пережовувати», розважати над ними, щоби після того слова молитов стали словами самої людини.

– Мені вже кілька разів доводилось чути про вживання різних мов у наших богослужіннях. Чи Українська Греко-Католицька Церква готова до звершення богослужінь, наприклад, англійською, російською або французькою мовами?

 – Думаю, це справа часу. Вважаю, що треба дати людям можливість молитися тією мовою, яка для них є близькою, рідною, якою вони промовляють одні до одних. Однак хотів би одразу ж застерегти, що мова сама по собі не вирішить усіх духовних проблем. Якось я був у одному селі на Закарпатті. Це Мукачівська греко-католицька єпархія, але румунська парохія. Я нічого не розумів під час Літургії, але мав відчуття і досвід молитви разом з усіма. Та не хочу, щоб це виглядало «чародійно», мовляв, перейдемо на іншу мову, і все вирішиться, всі стануть духовними.

– Офіційною богослужбовою мовою в Українській Греко-Католицькій Церкві є церковно-слов’янська. Навіть ті богослужіння, які ще напишуть, повинні спершу бути складені цією мовою. Чи наша Церква, зокрема Літургійна комісія, підтримуватиме церковнослов’янську, щоб вона не стала мертвою, щоб наші вірні могли її чути час до часу, хоча б раз на рік.

 – Це слушне запитання. У 90-х роках, коли було бажання віднови, здобуття суверенності, українська ідентичність відігравала дуже важливу роль. Тому всі одразу ж почали послуговуватись українською мовою під час богослужінь, відійшовши від церковнослов’янської. Хоча ще 25 років тому вона була для всіх нас живою і дорогою. Адже це мова, якою наш народ молився протягом століть. Коли ми потрапляємо нині на Захід, то можемо почути в римо-католицьких храмах латинську, яка для тамтешніх вірних цілковито незрозуміла. Наша церковнослов’янська великою мірою є зрозумілою для нас. Тож варто вчитися у «латинян», які відновлюють латинську мову в богослужіннях. Та хвиля «українськості», що захопила нас в 90-х роках, була доброю, але такою потужною, що ми забули про свою «бабусю» – церковнослов’янську мову, вша-новуючи «маму». Наша комісія роздумує, як цю мову, що є для нас важливою, дорогою і рідною, відновити і зберегти в наших храмах.

 – Був такий час у нашій Церкві, коли навколо Літургії точилося багато суперечок. Хтось відправляв так, хтось інакше, хтось виконував одні дії під час богослужінь, хтось інші. Той час минув чи ці суперечки й донині актуальні?

 – Думаю, вони будуть завжди, бо немає нічого сталого. Тоді ці суперечки виникали через певну ситуацію в суспільстві. То були 90-ті роки, в УГКЦ були різні священики, в тому числі й ті, що вийшли з підпілля. Були й ті, що прийшли із православних семінарій, були нововисвячені, були з-за кордону. Існували різні традиції. Тепер наша Церква має більш-менш однозгідну традицію, тож гострі суперечки залишились у минулому.

– І останнє запитання до вас, владико: існує стратегія розвитку нашої Церкви до 2020 року, а чи існує стратегія «2020» у Літургійної комісії?

 – Головна її ціль – формування літургійної свідомості. Свідомості того, перед Ким стоїмо, до Кого промовляємо, з Ким зустрічаємося на молитві. Що таке молитва? Молитва – це початок і кінець, це зустріч із тим, у Кого віримо, Кому поклоняємось. Богослужіння – найважливіше, що є в житті Церкви. Це зустріч із Богом. Важливо, щоб люди переживали її гідно, щоб були свідомі цієї зустрічі і щоб саме вона формувала їхній світогляд. Бо якою є наша молитва, такими є наші світогляди, наше життя. Кажуть: з ким поведешся, від того й наберешся, а на молитві ти «водишся» з Богом. Тож це найкраще місце для катехизації, євангелізації, формації…

Розмовляв Анатолій Бабинський