Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Літургія

Документи Церкви – для кожного?

«Зобов’язуюся зберігати в таємниці всю отриману інформацію: котра стосується осіб; котра приписана для зберігання в таємниці; котра могла б завдати шкоди Церкві» – так, із невеликими пропусками, виглядає присяга на Євангелії, яку щорічно складає єпископат УГКЦ перед початком Синоду. Вірні не мають прямого доступу до його засідань, на яких: «вибирають єпископів, вершать правосуддя та видають закони». Ба більше, призначення Синоду – зупинитися, роззирнутися довкола і зрозуміти, якою є Церква тут і зараз? Тому щороку обирають одну стрижневу тему-виклик, довкола якої обертається життя Синоду, але головне «перевірочне питання» залишається незмінним – чи Церква сприяє росту Божого Царства?

Вибори єпископів – справа, яку можна «владнати» тут і зараз рішенням самого єпископату, але зростання Церкви у виконанні її місії, без участі у цьому вірних малоймовірне. Лише якщо вірні знають, який шлях пропонує Церква та які вибоїни на цьому шляху існують, тоді можуть успішно ним прямувати. Традиційно передача рішень Синоду проходить як естафета: від кожного єпископа, котрий брав участь у Синоді, до пресвітерів його єпархії, які вже доносять вірним головні ідеї.

Такий спосіб цілком природний, навіть більше – підставовий. Донині для значної частини християн єдиним місцем, де вони чують Святе Письмо, є зібрання спільноти, а тому й церковні постанови не можуть претендувати на більшу увагу. Але неуникним є ефект «зіпсутого телефону», адже учасники передають один одному не естафетну паличку, а думки. Чи правильно цей конкретний єпископ зрозумів, чого хоче Синод, і чи згоден він особисто з його рішеннями? Чи зуміє пояснити все своїм пресвітерам, а ті, своєю чергою, вірним?

Донедавна, зважаючи на неграмотність переважної частини людства, інакші шляхи передачі інформації загалу були винятком із правила. Натомість зараз читання Святого Письма – це те, до чого Церква закликає вірних, і в боротьбі за укорінення Доброї Новини намагається дати всі необхідні засоби. Подібно виглядає і прагнення ділитися життям Церкви та долучити до нього всіх вірних, про що свідчить уміщення на сайті Синоду у відкритому доступі постанов та супровідних документів із 1989 року й донині.

Пропоную на основі цих опублікованих документів простежити, як єпископат намагається доносити до вірних свої рішення впродовж 30 років, поділивши історію розвитку Синоду на три умовні десятилітні періоди.

1989 2002: Синод у пошуках форми

Перше десятиліття після виходу УГКЦ з підпілля поставило Церкву в період вагомих рішень і грандіозних проєктів: утвердження прагнення патріархату, боротьба за право одруженого священства душпастирювати в західних країнах, несміливі кроки пошуку контактів із Закарпаттям та налагодження внутрішньоцерковного життя. Дотепер Церква не лише керується значною частиною цих постанов, але й продовжує працю на шляху до їх реалізації, як-от створення офіційного нового перекладу богослужбових текстів українською, яке Синод постулював у 1991 році.

Отож на початках годі було говорити про чітку єдність у стилі документації. Одного разу рішення Синоду виглядають як журналістський звіт, другого разу туди може потрапити частина центральної доповіді, список учасників і укладений на Синоді кошторис. Та вже до початку нового тисячоліття тексти постанов починають уповні відповідати своїй назві та зводяться до конкретного переліку рішень. Хоча в самих постановах, принаймні від 1998 року, чітко вказано, що вони призначені для широкого загалу вірних, ординарному читачу, який не був учасником Синоду або глибоко заангажованим у його тематику, зрозуміти значення навіть центральних тем без додаткових пояснень стає вкрай складно. Однак єпископат мав велику зацікавленість у тому, щоб вірні зрозуміли значення рішень Синоду. Найяскравіше свідчення на користь цього – поява з 2002 року нового супровідного документа – «Звернення» Синоду, яке згодом переросте у щорічне «Послання».

2002 2010: Синод у пошуках порозуміння

Звернення перших років – документ всеохопного характеру, який вміщує: опис важливих для Синоду подій, тлумачення головних постанов та ділення майбутніми планами. У таких документах вірним не лише пояснювали результати зібрання, а й пропонували зазирнути на внутрішню «кухню» Синоду. До прикладу, в 2003 році єпископат обговорював зміну назви Церкви. Назва «Українська Греко-Католицька» видавалася не дуже вдалою, але Синод, попри активне обговорення, не дійшов висновку, який варіант міг би бути кращим.

Здається, немає результату, нема про що писати, але ділення перебігом цієї дискусії у «Зверненні» дало змогу побачити реальне життя Церкви, в якому є невирішені питання, та ніби стало пропозицією кожному вірному долучитися до подальших роздумів.

Щорічно Синод шукав нових підходів до того, як має працювати «Послання», експериментуючи з його формою та адресатом. Одного разу в рік, присвячений монашеству, послання було звернене лише до монашества, але в рік, присвячений молоді, з’явилося два послання: для молоді та «старших людей». У подальшому «Послання», зосереджуючись на розкритті теми року, стають щораз загальнішими, а опис конкретних подій Синоду покладають на новий документ під назвою «Комунікат». До сьогодні «Послання» і «Комунікат» незмінно і щорічно супроводжують постанови Синоду.

2010 2020: Синод вирушає «на глибину»

Темою Синоду за 2010 рік стала проблема міграції. Здається, уперше з 1989 року зібрання єпископату було присвячене не внутрішнім церковним питанням, а такому широкому суспільному явищу. В «Посланні» навіть окремо зазначено: «для когось, можливо, буде незвично, що Церква бере на себе відповідальність пропонувати конкретні директиви щодо вирішення проблем суспільства», але Церква може і планує це робити.

Спроба розширити тематику Синоду, включивши актуальні проблеми суспільного життя, стала для Церкви проривом і водночас викликом. Коли розглядають внутрішньоцерковні питання, зрозуміло, що може зробити Церква, адже має право запровадити відповідні зміни. Натомість міграція є явищем, яке прямо не залежить від церковних інституцій. Тому в «Посланні» зосередилися на описі богословських, соціальних та економічних аспектів міграції і, попри твердження про якісь директиви, запропонували вірним лише загальні речі: приміром, не зневажати мігрантів, підтримувати одне одного і гуртуватися довкола священника.

Богословська мова послань стає глибшою від Синоду до Синоду, що свідчить про розширення розуміння того, якими взагалі є цілі зібрання єпископату. Тепер його результат – не лише певні постанови, а й богословський твір, і Синод УГКЦ виступає як творець богослов’я Церкви. Одночасно з перспективністю такого підходу «Послання» стали вкрай віддалені від синодальних постанов,  що стосуються конкретних рішень.

Доповнювати і врівноважувати послання, наближаючи Синод до вірних, міг би «Комунікат», але в ньому мовиться не так про суть порядку денного Синоду, як про зовнішню сторону події – в стилі журналістського звіту. Це практично не допомагає інтерпретувати рішення єпископату, а тому «Постанови» фактично залишаються без пояснень.

Ця ситуація не є поверненням до початку тисячоліття, а радше нагодою для пошуків нової форми донесення суті церковних рішень. Пропоную на основі конкретного прикладу розглянути, якою може бути ця нова форма і чи взагалі церковні документи на кшталт «Послання» мусять мати за мету донесення інформації безпосередньо до широкого загалу вірних.

Катедральний устав

У 2017 році Синод, присвячений темі молитви в житті Церкви, прийняв кілька вагомих рішень, з яких найцікавішим мені видається ось це: «Опрацювати проєкт Катедрального уставу УГКЦ». За цим коротким реченням стоїть натяк на початок великої богослужбової реформи. Реформи, яка стосується не лише «катедр», як можна зрозуміти з назви, а всіх парохіяльних церков.

Дослідження богослужіння візантійської традиції показують, що монаші та парафіяльні церкви колись мали суттєво різний спосіб побудови богослужіння, але через історичні обставини сьогодні обрядове різноманіття відсутнє. Усі – від найменшої сільської парафії до великої катедри чи монастиря – моляться за одним і тим же уставом, який в остаточному варіанті сформувався на монашій горі Афон у середні віки. Прагнення змінити цю ситуацію і в довірі до Святого Духа оновити богослужбове життя Церкви у вірності традиції є свідченням сміливості Синоду та ухвалення на ньому конкретних рішень великого масштабу.

Водночас ідея «Кафедрального обряду» далеко не очевидна. І перше питання, яке виникає: для кого вона неочевидна? Повертаючись у цьому контексті до «Послань» Синоду, які впродовж 20 років розвивалися, шукаючи відповідного стилю й адресата, здається, що головним, кого мало б враховувати «Послання» і кого враховувало найменше, є сам єпископат. Осмисливши певний виклик та даючи на нього зважену відповідь, як у цьому випадку, єпископат робить це колективно, що зовсім не означає фахового розуміння ухваленого рішення всіма голосуючими. Адже не кожен єпископ, наприклад, є літургістом. Опис у «Посланні» причин, які привели до конкретного рішення, та наслідків, котрих від нього очікують, є важливим елементом, який може допомогти читачам автентично тлумачити постанови Синоду і загалом актуалізує послання.

Високу богословську мову «Послань» останніх років можна використати для тлумачення найважливіших постанов Синоду. Приклад цього – конституції Другого Ватиканського Собору, які водночас є по-богословськи глибокими і конкретними в своїх рішеннях. Щоправда, в такому випадку «Послання» будуть довшими та складнішими, адже одна річ написати про молитву назагал, а друга – пояснити, що таке «Катедральний обряд» у контексті історії та богослов’я Церкви.

Але складність документів для безпосереднього сприйняття широким загалом вірних є радше природною, аніж навпаки. Ідентичною є ситуація і з державними постановами, які більшість громадян не читають, адже простого вміння читати без відповідного багажу знань недостатньо. Натомість у державі існує достатня кількість «медіаторів» – людей, які здатні передати значення нових законів у різних контекстах для різних спільнот. Подібно і Церква одночасно має дбати не лише про якість документів, а й про достатню кількість людей, які в змозі їх прочитати і правдиво інтерпретувати. Ефективно використати потенціал богословів, які не є частиною клиру, можна за двох умов: широкого доступу до інформації та простору для критики.

Доступ до інформації

Про діяльність Синоду вірні дізнаються зазвичай у двох точках: або коли щось планується зробити, або коли щось уже зроблене. Від 2017 року й донині, здається, не з’явилося жодної додаткової інформації щодо того ж «проєкту Катедрального обряду». Долучення до процесу роботи над чимось, навіть якщо це лише дозвіл спостерігати, психологічно «зріднює» з відповідною ідеєю, дає глибше її зрозуміти, а тому, коли з’являється результат, людина вже готова його сприйняти і поширювати як свій власний.

Для досягнення цього потрібно пустити вірних навіть не за лаштунки Синоду, а до того, що відбувається між щорічними зібраннями єпископату. Організація презентації проміжних результатів, згадка про них у інтерв’ю та висвітлення різноманітними комісіями власної діяльності – шанс зацікавити людей постановами і посланням Синоду ще до початку самого Синоду. Варто враховувати, що обговорення в ширших колах процесів реалізації церковних постанов неуникно призведе і до поширення критики – як конструктивної, так і безплідної. До цього треба бути готовими.

Критика

Одна з найбільших переваг вірян полягає в можливості вільної, але плідної критики, адже вони перебувають ззовні єрархічних структур, а попри те є всередині самої Церкви. Синод помиляється… Насправді фіксація цих помилок у постановах корисна, бо свідчить про стан Церкви та, утверджуючи якісь хиби офіційно, формулює їх так, що пізніше дозволяє ефективніше їм протистояти. Іншою позитивною новиною є те, що Синод виправляє свої помилки.

Ще в 1992 році Синод нагадав, що причащати немовлят, доки вони не досягнуть свідомого віку, заборонено. Ця постанова вступає у суперечність із: декретом «Про Східні Церкви» Другого Ватиканського Собору, Кодексом канонів Східних Церков, Львівським Архиєпархіальним Собором 1941 року, практикою Київської Русі та Давньої Церкви. Увесь список на підтвердження того, що рішення Синоду 1992 року є помилкою, я узяв з інструкції щодо причастя немовлят, ухваленої на Синоді 2015 року.

Щоправда, до 2015 року, попри формальну заборону, немовлят уже причащали, а тому Синод радше зафіксував наявну практику, аніж став її провідником. Можливо, завдяки активній та відкритій критиці це сталося б швидше, адже адекватна критика є запитанням, що потребує відповіді та спонукає до неї.

Критика не лише дає можливість Церкві виправляти помилки і чіткіше формулювати свої прагнення, але є свідченням живого зацікавлення документами Церкви. Ба більше, переростаючи в дискусію, критика – плід небайдужості та розуміння – є найкращою «рекламою» для документів Синоду. Здається, що завдяки діяльності інституцій на кшталт Українського католицького університету Церква вже забезпечила себе критичною масою людей, які можуть провадити ці дискусії на якісному рівні, особливо якщо церковний провід виступає як учасник дискусії, а не тільки як організатор.

Насмілюсь сказати, що Церква ще ніколи не мала такої кількості можливостей для якісного донесення своїх рішень через документи, як сьогодні. Високий рівень освіти, тим паче богословської освіти, доступ до церковних рішень, як кажуть, в один клік, наявність сотень способів передачі інформації через соціальні мережі – усе це дає можливість іти декількома шляхами в пошуках найбільш ефективної стратегії. Я ж лише підсумую опис одного з них.

Підсумки

Документи Церкви або формують реальність, або просто фіксують ту ситуацію, що вже склалася. В обох випадках документи важливі, але широкому загалу вірних вони цікаві тоді, коли мають силу творення нового, до якого залучений кожен. Це не означає, що кожен мусить особисто читати церковні постанови, послання тощо. Натомість церковні документи мають бути важливі та цікаві передусім для їхніх творців.

Рішення Синоду потребують не лише фіксації, а й інтерпретації. Тому щорічне послання єпископату могло б виконувати саме роль колективного, богословського осмислення власних рішень. Навіть складні, але конкретні й глибокі документи здатні привабити достатню кількість «тлумачів» – людей, які мають достатній рівень знань для того, щоби передавати сенс документів Церкви у своїх спільнотах. Такі тлумачі-медіатори необхідні, бо зусиль самого клиру недостатньо хоча б тому, що вірних значно більше, аніж клириків. Щоправда, ефективна діяльність вірних на благо Церкви потребує додаткових умов – прозорості церковних інституцій та створення можливості для критики.

За їх дотримання вірні можуть відчути себе частиною живої Церкви, яка ділиться своїми прагненнями, поділяє відповідальність, бажає чути і бути почутою.

Едуард Бердник

Колонка редактора

«Літургія – це головне дієслово Церкви» – тезу, яку запропонував до роздумів Даниїл Ґаладза в статті «Літургія в діаспорі: виклики та перспективи», ми вирішили винести й на обкладинку цього числа журналу. Чому це так важливо? Найперше тому, щоб пригадати, що літургія – це не «одна з» активностей Церкви, а її головний вияв у світі. Без літургії Церква перестає бути Церквою, а є клубом волонтерів задля добрих справ (у кращому разі), бюро ритуальних послуг, частиною національної ідентичності і традицій тощо. Важливо пам’ятати про те, що на індивідуальному рівні це також екзистенційна потреба кожної християнської душі. Деякі богослови кажуть, що є лише три прості причини, чому ми всі хочемо бути в Церкві: або ми прагнемо бути святими, або тому, що більше нам нікуди піти, або задля влади. Зрозуміло, що дві останні мотивації спотворюють християнство як таке, а от бути святим без літургії було б неможливо: як мовить священик після Причастя при завершенні Божественної літургії, « … бо Ти є освячення наше».

Питання влади залишимо тут збоку, а от те, що літургійна молитва може стати лише частиною «традиції» в тому значенні, яке має це слово, коли починається з маленької літери, є незаперечним фактом. І ця традиційність близька до того, що позначається «нікуди піти» (чи «заведено піти»). Щойно з’явиться інше – «є куди піти» (а сучасність пропонує вже доволі широкий вибір альтернатив), храми просто спорожніють. Тому задля того, аби участь в літургійній молитві виходила зі здорової християнської мотивації, та задля того, аби люди не полишали самої участі в богослужіннях, ціла Церква – від пап і патріархів до вірних у найменшій парафії – повинна постійно віднаходити автентичний зміст своєї літургійної традиції.

Цього року весь світ згадує 500-ліття протестантської Реформації. Це подія, яка безперечно змінила хід історії як світу загалом, так і Католицької Церкви зокрема. І хоч дії Мартіна Лютера у Віттенберзі є особливим моментом для протестантів, у католицькому середовищі також триває дискусія щодо того, чим була Реформація, зокрема, для нього. Річ у тім, що «реформацій» було багато. Ще перед подіями, які спричинили народження третьої великої гілки християнства – протестантизму, в Католицькій Церкві вже відбулося кілька «реформацій», оскільки прагнення повернути Церкві її автентичну ідентичність та «форму» є явищем, притаманним не лише добі Модерну. Фраза «Ecclesia semper reformanda est» («Церква постійно оновлюється») належить ще святому Августинові. Це має великий сенс і щодо літургії. Це число журналу далеке від того, аби дати вичерпні відповіді на всі запитання щодо теми останнього Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви – ми лише провокуємо та інспіруємо ставити собі запитання і шукати відповіді на них. Ніколи не було такого часу, щоб церковне життя не потребувало певного оновлення. Потребує цього й літургійний вимір Церкви. Нема такої людини, яка ніколи не затрачувала б у собі автентичного розуміння того, чим є літургійна молитва. А багато хто з нас його не втратив тільки тому, що не мав. Тож працювати справді є над чим.

Анатолій Бабинський

Свята Літургія — джерело спасіння

Прости мені, Боже, прости мені гріхи мої ради імени Твого святого.
Спаси мою душу, що її відкупив єси дорогою своєю кров’ю.
(Тома Гемеркен Кемпійський)

Людина, задумуючись чи то ненароком, чи то в молитовних розважаннях над хвилюючим питанням вічности, у підсвідомому бажанні невмиручости, в шуканні правдивого щастя, стає віч-на-віч з основною концепцією релігії та богословії, якою є — спасіння. Спасіння не як якийсь технічний термін, але радше як зцілення та дарування вічного життя людині у його повноті, святості, невимовній радості та славі.

Спасіння є мрією, бажанням та метою віруючої людини. Християни «нають одначе, що людина не може здобути спасіння своїми власними силами. Вони знають теж, де і як шукати шляху до спасіння. Нашим Спасителем є Ісус Христос, син Божий! У святій Євангелії від Йоана говориться: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним — світ спасти» (Мт. 3,17). «І нема ні в кому іншому спасіння, бо ймення немає іншого під небом, що було дане людям, яким маємо спастися». (Ді. 4,12).

Найбільш інтимною зустріччю людини з Христом є Пресвята Евхаристія, яку приноситься під час Святої Літургії. Літургія — осередок всіх Богослужень, підстава духового життя християнина, найбільше торжественний акт прилюдного богопочитання, це — всенародня дія, але свята чинність, в часі якої священик словами освячення перетворює хліб у тіло й вино у кров Христа, згідно з Його велінням.

І, взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: «Це — моє тіло, що за вас віддається. Чиніть це на мій спомин». Так само підняв чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша — це Новий Завіт у моїй крові, що за вас проливається». (Лк. 22, 19-20). Тож Свята Літургія — це джерело нашого спасіння. Основні мотиви Літургії — Служби Божої — сягають до апостольських часів. Це установа самого Ісуса Христа. Святі апостоли творили «ломання хліба» на Господній спосіб, і це була первісна Божественна Літургія. З бігом часу вона змінялась у своїй формі, затримуючи одначе завжди ту саму основну суть — чудотворну переміну хліба й вина в тіло й кров Господа. Так, як колись на Тайній Вечері споживали Христові ученики тіло і кров Христову, так і тепер причасник приймає в св. Причасті Господнє тіло і кров, і це робить його учасником життя в Христі.

У четвертому столітті постають два типи літургії: східня і західня. Східня — це єрусалимська літургія, відтак сирійська, моронітська, вірменська і, нарешті, св. Василія (379) в Кесарії і Йоана Золотоустого (407) в Царгороді. Відгалуженням у східній вітці була олександрійська літургія, з якої розвинулась коптійська й абісінська.

У західньому (римському) типі літургії маємо медіолянську, мозарабську (еспанську) і ґалліканську. У всіх цих обрядових формах з усією ясністю наголошений жертовний характер Евхаристії, як страшної і безкровної, чистої жертви. Служба Божа — одинока жертва Нового Завіту, як одинокою і однією була хресна жертва, що заступила всі роди старозавітніх жертв.

Про саме таку жертву свідчить останній старозавітній пророк Малахія (бл. 450 р. до Хр.): «Не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожному місці моєму імені приноситься кадило й жертва чиста; бо ім’я моє велике між народами, — говорить Господь сил». (Мал. 1, 10-11).

Служба Божа не є звичайним представленням жертви, але є дійсною й правдивою жертвою. Страждання Христа і Його смерть це — спасительна жертва, яка дала цілому людству відпущення гріхів. Ця потрясаюча драма життя, терпінь, смерти й воскресіння Божественного Спасителя повторяється на кожній літургії. В центрі літургії є пресвята Евхаристія, що її наслідком є діюча присутність Христа, який є автором і джерелом ласки.

Воплочене слово прийшло на світ, щоб людству принести життя, воно входить сакраментально в кожну людину, щоб її зцілити, підтримати, оновити, щоб уділити їй життя, життя вічного в Бозі!

Наслідком Евхаристії є єдність християн у Містичному Тілі. Згідно з думкою св. Августина так, як хліб походить від численних зернят пшениці, а вино від виноградних ягід, так і численні християни стають одною, одинокою субстанцією, споживаючи тіло і кров Христову в Евхаристії, що є знаком і причиною єдности.

В Евхаристії — Христос і Його благодать. Об’явлення навчає і віра вимагає дійсної присутности Христа під видами евхаристійного хліба й вина, бо інакше слова Христа: «Це є моє тіло, це є моя кров» були б фальшивими. Не всі таїнства нашої віри основуються на такому великому числі ясних свідоцтв, як Евхаристія — жертва й тайна. Щоб відтягнутись від сили стількох свідоцтв, треба було б перечити всяку історичну вартість Святого Письма.

Св. Кипріян (III ст), базуючись на словах Христа «я хліб життя, що з неба зійшов, коли хтось їсть моє тіло, житиме повіки», вдумливо й влучно завважує, що як хтось здержується і віддаляється від Тіла Христа, то треба побоюватись, що та людина може бути віддалена від спасіння.

Тройця, сотворення, воплочення і відкуплення, благодать, життя вічне — все те зосереджується на евхаристійному престолі, як Остання Вечеря, яка з’єднувала все минуле й відкривалась до всього майбутнього в історії спасіння.

Небо й земля, Божество і людська природа, смерть і життя, терпіння і любов, віра й надія, мир і радість воскресіння є в орбіті маленького освяченого Агнця. Тому «Таїнство Віри» — Пресвята Евхаристія це — живе й пульсуюче серце Церкви.

І знову парадокс християнства: яка незбагненна могутність у маленькому Агнці!

Яким щедрим скарбом, неоціненним добром, незаступимим рятунком на нашій дорозі до спасіння є Свята Літургія! Треба, однак, добре продумати й збагнути велич, святість, чудотворність тієї події, в якій ми беремо участь внаслідок звички чи «бо так годиться», але без глибшого переживання. Святу Літургію треба переживати в піднесенні духа, в страху Господнім, бо ж у єднанні з Первосвящеником-Христом приносимо в поклоні жертву нашому Богові.

У смутку признатись мушу, що всі ці насвітлення спасительної сили Евхаристійного Христа, які подаю, черпаючи щедро, а то й дослівно із записок та матеріялів з викладів Преосвящ. Архиєпископа Мирослава Любачівського сакраментальної богословії на дияконському курсі Українського Католицького Університету, не робили б на мене враження тому кілька літ: прийняв би я все це байдуже, не промовляло б до моєї душі уважно та глибоко це божественне священодійство, яким є Свята Літургія. Тепер розумію, що треба щирого та рішучого звороту до Христа, а тоді віра стає самозрозумілою. Я відчув радісно неземний чар, глибокий зміст Літургії, вкладаючи своє життя в кожне таке вимовне прошення єктеній. Свята Літургія зміцнює мої намагання йти ввесь час за Христом. Часто спотикаюсь, деколи роблю «дітур» з обраної дороги, блукаючи, але з поспіху повертаю знову на дорогу Христа, повертаю, хвилюючись із сльозами в очах, намагаючись діткнутись крайчика Його ризи, цілуючи Його сліди, приймаю Його в Святому Причасті, шепочучи постійно: «З Тобою, Христе, хочу бути вічно… вічно, вічно!»

Наша Літургія — чудова! І зворушлива, і свята, чи то відправлювана з усією важністю, традиційністю та суворою східньою обрядовістю в каплиці манастиря Отців-Студитів у Кастель Ґандольфо біля Риму, чи в величавому катедральному храмі, чи в нашій церкві, чи в убогій церковці маленької громади.

Служба Божа — жертва — є зовнішнім актом підчинення людини Богові, є актом Його прославлення; той, хто приносить жертву, хоче при її помочі злучитись з Богом, звільнитись від гріха і стати учасником спасіння.

Літургічна жертва звершується словами освячення, які має право вимовляти тільки той, хто одержав від Христа цю власть правним висвяченням. Єпископ чи священик — служителі літургічної жертви є наступниками апостолів у служінні. Враз із священиком приносять жертву всі вірні, правно ним заступлені. Кожний вірний, що бере участь у Службі Божій, бере участь своїм наміром і разом із священиком лучиться в приношенні жертви.

Свята Літургія — це жертва славословна, похвальна; люди віддають найвищу честь Богові, оспівуючи єдиними устами і єдиним серцем пречесне й величне ім’я Господнє.

Це теж жертва подячна. Благодарячи Господа, дякуємо за всі добродійства, за милосердя, за любов найкращого батька — Небесного Отця.

Це жертва благальна, яка охоплює всі потреби людини, бож благаємо в Господа ласк і дібр для душі і тіла. Молимось за мир, за Церкву, за порядок у світі, за військо за недужих, за терплячих, за обильні плоди, за повноту й цілість Церкви, за померлих, за живих, за народ наш, за все, що пожиточне душам нашим, за те, щоб осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити, за те, щоб позбутись усякої скорботи, гніву й нужди. Благаємо Господа, щоб заступив, спас, помилував і охоронив нас Своєю благодаттю.

Служба Божа — це теж жертва примирна, досить учинна. Молимось за прощення нам гріхів наших. Служба Божа посередньо відпускає смертельні й повсякденні гріхи, уділюючи ласк до жалю в Тайні Покаяння.

Свята Літургія — це найкраща, найсильніша, найповніша молитва.

До участи в Службі Божій треба якслід приготуватись. Мусимо оновити і зміцнити наше розуміння, базоване на ясному сприйманні умом і серцем, що Святі Літургії — це найважніші хвилини, події в нашому житті. Це ж бо не лише авдієнція в суверена, володаря, царя царів, а любляча зустріч з Небесним Отцем, нашим Сотворителем, Добродієм, Спасителем.

Треба ввійти в храм бодай на кілька хвилин перед початком відправи. Треба заспокоїтись, усунути враження та думки із бурхливої та галасливої буденщини. На Службу Божу маю йти з повною свідомістю того, що Літургія — це свята, надприродня дія, а не якісь товариські сходини.

Думати треба про Бога, Його незбагненне милосердя, а не плянувати, з ким маю зустрінутись, з ким погуторити чи посперечатись, кого покритикувати, кому сказати нову чутку.

Під час відправи Літургії є необхідною концентрація уваги, жива й активна співучасть. Слухаю Слово Боже, шепчу чи співаю прощення. Держу в здисциплінованій контролі думки. І хоч би вони й десятки разів розбігались і плутались у нісенітницях, негайно мушу повертати їх до Всевишнього. Думка, контрольована нашою волею, викличе в людині відповідний настрій; думка оформлює почування. Взнесла думка напевно створить у нас глибоку радість синівства в Бозі та братерства з усіма вірними. Наша душа величатиме Ісуса Христа, якого знаємо й любимо як нашого брата, але якого одночасно любимо, подивляємо й славимо як нашого Господа.

По Службі Божій добре трохи затриматись у церкві. Не спішитись. Сісти, подякувати Богові за Пресвяту Евхаристію. І повторити прохання з чудової попричастної молитви до Пресвятої Богородиці: «І сподоби мене аж до останнього віддиху приймати неосудно святощі пречистих таїнств на зцілення душі й тіла!»

Божественна Літургія: (дуже) особисті роздуми

В центрі життя Церкви і нашого власного життя як християн стоять Євхаристія і Божественна Літургія, у якій це таїнство звершується. Кожна людина, живучи в Церкві і практикуючи своє християнство, набуває власного сприйняття цього таїнства, виробляє своє бачення місця і ролі Літургії в житті. Існує загальне вчення Церкви про Євхаристію, а поряд із ним – наше власне, глибоко особисте сприйняття і переживання Євхаристії. Хочу по-ділитися саме такими особистими, суб’єктивними роздумами про це таїнство. Маю надію, що таке ділення буде сприйняте читачами як спонука до власної призадуми над тим, що відбувається у Літургії і якою ця Літургія має бути в нашому житті.

Літургія як свято

З огляду на історичні обставини розвитку Української Греко-Католицької Церкви її літургійне благочестя зосереджене переважно навколо Євхаристії та євхаристій ного богослужіння – Божественної Літургії-служби Божої. На жаль, такий розвиток євхаристійного благочестя пішов шляхом маргіналізації чи й цілковитого витіснення інших частин літургійного життя Церкви – Вечірні, Утрені та решти традиційних богослужінь. Деякі богослови справедливо вказують на розвиток своєрідної «євхаристійної монокультури» як у Римо- Католицькій Церкві, так і в Східних Церквах, що перебувають на орбіті її впливу. У цій «монокультурі» євхаристійна Літургія заміняє всі молитви добового кола, а також богослужіння на особливі потреби – за померлих (парастас чи панахиду), читання Псалтиря, різні благословення і т.д.

З одного боку, логіка цих змін зрозуміла: Євхаристія є центром і джерелом життя Церкви, тому посідає перше місце в Літургії. З другого боку, така абсолютизація Євхаристії надто проблематична. Бо, по-перше, суперечить переданню Церкви, в якому завжди існував баланс між різними формами богослужінь, серед яких Євхаристія була щойно вершиною складної піраміди богослужбового життя, а не єдиним його елементом. По-друге, існує проблема «педагогічна»: практика щоденної євхаристійної Літургії і причастя, щоб не стати формальністю, рутиною, передбачає дуже велику інтенсивність внутрішнього життя. В духовному житті існує закон зв’язку між приготуванням і звершенням: що глибше приготування, то повніше звершення. І роль щоденних, не- євхаристійних богослужінь полягає якраз у тому, щоб бути належним приготуванням Церкви до життя Євхаристією. Без них наша участь у Євхаристії ризикує стати мілкою, буденною, навіть «зухвалою» з огляду на природну неготовність кожної людини до щоденного «сходження на вершину», якою є таїнство Єв харистії. І йдеться тут не про «моральну» неготовність (перебування людини в тяжких гріхах, без благодаті і т. п.), а про непідготовленість екзистенціальну – неготовність людини до пережиття величі Дару, його глибини і багатогранності. «Євхаристійна монокультура» неправомірно позбавляє життя Церкви і духовне життя окремих її членів решти богослужінь, що несуть інше різноманітне навантаження: покаяння, вечірньої подяки, опівнічного чування, вранішнього славослов’я, медитативного повчання у мудрості псалмів, щогодинної хвали Богові, світлого смутку за померлими…

У «піраміді» молитов Церкви Божественна Літургія і причастя є вершиною – зустріччю з воскреслим Христом і участю в Його воскресінні. Первинно Літургія – це богослужіння воскресного дня, неділі. Це богослужіння врочисте, святкове, тріумфальне. У ранній Церкві Літургію звершували у неділю та в дні пам’яті святих, особливо мучеників. На неї збиралася ціла місцева церковна громада – про якісь «приватні», «тихі» Літургії не могло бути й мови. Літургія була виявом сутності Церкви як собору віруючих у Христа, як таїнства спільноти святих. Всі ці аспекти Літургії відображені в богослужбових текстах, якими досі послуговуємося. На жаль, практика «тихих», «читаних», «замовних» літургій, «григоріанок» та «інтенцій» перекреслює автентичне літургійне благочестя Церкви і зводить Євхаристію з таїнства Церкви до акту приватного благочестя, у кращому випадку, а в гіршому – до «треби», звершуваної на замовлення жертводавців… Я не заперечую ані правомірності практики щоденного служіння Літургії, ані практики молитовного поминання і пожертв за це поминання. Однак вважаю, що слід звернути більшу увагу на святко-вий характер Літургії, її воскресний вимір, приготування до неї через інші богослужіння та певну мудру «дистанцію» і піст перед таїнством Євхаристії. Якщо Євхаристія – це свято, то навряд чи це свято може бути щоденним, адже свято передбачає приготування до нього в будні. Мені здається, що нам потрібна не лише «євхаристійна ревність» (тобто щоденне служіння Літургії та щоденне причастя), але й «євхаристійне смирення», що визнає потребу приготування, потребу заглиблення в інші богослужіння та буденний ритм життя для того, щоб Свято було яскравішим, а його пережиття глибшим. Особисто я вважаю, що оптимально служити Божественну літургію щонеділі й у свята – Господські, Богородичні, більшості полієлейних. Це дає змогу і часто причащатися, і не втрачати святкового виміру Євхаристії.

Літургія як краса

Зі святкового характеру Літургії випливає спосіб її звершення. Літургію слід святкувати (саме про це йдеться в документах Католицької Церкви і саме так служіння Літургії окреслене в багатьох західних мовах). Зайве говорити, що святкування передбачає красу, розміреність, вишуканість, урочистість. Протилежністю цього є поняття (поширене у нас часто на підсвідомому рівні) «відправляти літургію». «Відправляння» звучить майже як «відбування», як якась процедура, яку треба пройти, виконати і позбутися. Зрозуміло, що саме використання слів тут не головне (можна гарно говорити про святкування, але ставитися до Літургії без належного благоговіння). Однак при святковому підході до богослужіння стає очевидно, що воно має бути чимось особливим, містити все найкраще, на що здатна громада, яка служить літургію: мелодійний молитовний спів, виразне і неквапне читання Святого Письма, змістовна проповідь, належно облаштований храм, професійно намальовані ікони, що спонукають до молитви… Свято передбачає неквапливість, час, відведений для радісного перебування з Богом та у спільноті… Згадана «євхаристійна монокультура» часто перетворює наші храми на «станції швидкого обслуговування» вірних, які прийшли виконати свій «недільний обов’язок» – взяти участь в Літургії. У багатьох міських церквах існує цілий «конвеєр» літургій: о 7-й, 9-й, об 11-й, 13-й… і так до самого вечора. Такий триб літургійного життя повністю жертвує «якістю» задля кількості, залишає мало місця для величної, спокійної молитви, краси богослужіння, врешті-решт, справжнього будування спільноти. Знову ж таки, я розумію, що існують об’єктивні обставини, що, Богу дякувати, наші церкви повні і наші люди все ще не втратили звичаю масово приходити до храму в неділі й у свята. Однак мені здається, що для теперішньої людини дуже важливе церковне свідчення краси, «іншості» від світу з його поспіхом і безупинним натиском. Важливим є той досвід, який здобули посли князя Володимира у храмі святої Софії: «ми не знали, де ми: на небі чи на землі». Важливі слова заамвонної молитви Літургії св. Івана Золотоустого: «освяти тих, хто любить красу (церковнослов’янською це звучить ще виразніше – «великоліпіє») Дому Твого». Важлива увага до кожного члена церковної громади і буття цієї громади разом як спільноти. Не лише стояння поряд у храмі, а й спілкування при церкві після Літургії, пиття чаю-кави, обговорення певних питань, читання Святого Письма, зрештою, взаємодопомога у щоденному житті. І тому Церква не може дозволити собі поверховості, механічності богослужбового «конвеєра». Вона повинна пропонувати людям глибину і якість християнського життя. Інакше це запропонує хтось інший чи щось інше, а нам доведеться в минулому часі з’ясовувати причини чергової невдачі.

Слово і Чаша

Впродовж свого історичного розвитку Літургія «розрослася» до досить об’ємного, складного богослужіння, зітканого з цілої системи символів та обрядів. Ці обряди були введені в літургію задля кращого пояснення і розкриття її сокровенного змісту. Однак якщо немає адекваного розуміння тих обрядів і символів (а його, на жаль, немає в абсолютної більшості вірних через відсутність елементарної катехизації), то вони радше затемнюють первинну суть і простоту Літургії, аніж розкривають її, пояснюють. Проскомидія, численні єктенії, антифони, входи, тропарі та кондаки, відкриття-закриття Царських врат, складні ритуали – все це є лише супроводом таїнства, «акомпанементом» до того основного, задля чого церква збирається навколо Трапези Господньої. Щоб краще переживати сутність Літургії, слід розуміти, що вона складається, по суті, з двох основних частин – читання Слова Божого (послань апостолів та Євангелія, в давнину були ще читання Старого Завіту), що супроводжується поясненням-проповіддю, та Євхаристії, що включає молитву Церкви над принесеними хлібом і вином, їх освячення і споживання у причасті. Центральність Божого Слова і Євхаристійної Чаші – не просто основа структури Літургії, а й хребет, стрижень всього життя Церкви. Щоправда, Церква має численні скарби – різноманітні молитви і молитовні практики, Святі Тайни, освячення, аскетичні подвиги, богослов’я, правопорядок, іконопис, літургійний спів. Все це належить до традиції Церкви і займає почесне місце. Однак лише Слово і Чаша, дані безпосередньо Господом, є не-обхідними і достатніми Дарами спасіння, і лише на їх основі можливе здорове життя Церкви, її цілковита єдність. У розвитку різноманітних традицій помісні Церкви відрізняються між собою і виявляють свою благословенну Богом окремішність. Але у Слові Божому і в Чаші вони єдині, бо Слово дане одне для всіх, а Чаша є Чашею єднання, причастям Тіла і Крові, яке перетворює самих причасників на єдине Тіло Христове. Недарма у Літургії св. Василія Великого присутнє прохання: «А нас усіх, що від єдиного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай в Єдиного Духа причасті!». Ми можемо втішатися багатством та розмаїттям традицій своєї Церкви і Церков-сестер і в той же час мати повне єднання віри і причастя Святого Духа через спільну участь у Слові, Хлібі та Чаші Господніх. І навпаки, коли Слово і Чаша втрачають центральність, то на перший план виходять усілякі звичаєві, обрядові, дисциплінарні та філософські розбіжності, а то й просто християнство обростає якимось забобонами і дивними традиціями…

Літургія як свідчення

Участь у Святій Літургії для мене особисто є чимось дуже дорогим і важливим. Я не раз замислююся над тим, як передати це своїм дітям, адже відчути, засмакувати літургію непросто, і часто діти з практикуючих сімей, доростаючи до самостійності, відходять від активної участі в богослужінні. Жодного рецепта цього у мене немає. Єдине, на що покладаюся, це на наш приклад регулярної участі в недільних і святкових Літургіях. Неодноразово аналізуючи те, чому сам ходжу до храму і що мало на це моє рішення найбільший вплив, згадую знайому з дитинства сцену: батьки і бабуся з дідусем, які в неділю вранці вбираються у святковий одяг, чистять взуття, збирають нас, дітей, і йдуть до церкви. Винятків з цього правила майже не бувало, окрім хвороби або дуже пильної роботи, яку не можна було відкласти. Це просте свідчення віри, скромна і непоказна постійність сформували мене чи не найбільше. З приходом у храми діти поринали в інший світ, де все було особливим, небуденним, святковим. Нам могло бути нудно, «задовго», заважко, але це були маленькі труднощі. На все життя залишилося основне – відчуття святості Господнього дня і молитви Церкви у цей день, на яку ми всі збиралися. Цей літургійний «собор» був якимось дуже затишним, сімейним – у ньому кожен мав своє місце, свою нехай і скромну, непомітну роль. У ньому не було академічної вишуканості, «стерильності», а була автентичність і непідробна щирість: стара сільська дерев’яна церква, старечі голоси упереміш із молодими, проста молитва простих людей, колінопреклоніння і тихий шепіт. У кожного свій досвід спілкування з Богом, але важливо, щоб він був живим і особистим. Можливо, я помиляюся, та мені здається, що помпезність, «офіціозність», надмірна масовість (як у величезних міських храмах) богослужінь не сприяє здобуванню такого досвіду… Так чи інакше, я переконаний, що любов до Літургії можна передати дітям і молоді лише через наше свідчення постійної участі в богослужіннях і досвід родинної атмосфери у храмі.

Тарас ТИМО, богослов, директор бібліотеки та викладач Українського Католицького Університету