Львівська богословська академія

Третього липня цього року у Львівській Богословській Академії вручили дипломи. Двадцять вісім первенців, здобувши ступінь бакалавра філософії та богослов’я, стали випускниками Академії. Багато з того, що відбулося у цей день ми вперше пережили в історії нашого християнства: вперше ступінь з Богословії у вищій школі України здобули миряни, зокрема особи жіночої статі, вперше дипломи бакалавра філософії та богослов’я виданий в Україні мав міжнародне визнання.

Вперше після легалізації УГКЦ

На початку дев’ятдесятих в час масового повернення парафій у лоно УГКЦ переважно всі, хто виявив щире бажання працювати у цій Церкві, невдовзі отримали на це право. На цей вимушений крок провід Церкви спонукала потреба швидкої розбудови структури відновленої Церкви. Поряд із подиву гідними зразками служіння у Церкві результатом цього кроку стали також деякі негативні явища. Зокрема через брак богословської освіти серед тих, хто прийшов працювати у різноманітні структури Церкви.

Також з огляду на ці обставини ще більш вимогливим щодо часу, терпіння і посвяти було завдання тривалого інтелектуального та духовного оновлення Церкви. Львівська Богословська Академія стала головним промотором у втіленні цього завдання.

Особливої уваги заслуговує той факт, що Академія поклала цілком нову так важливу для Греко-католицької Церкви перспективу богословської освіти. Полягає вона у поступовому введені в Україні однакової освіти з богослов’я та філософії по всіх семінаріях. Це дозволяє бодай частково стати на заваді процесу поступового «розчленування» церковного організму на різноманітні течії. Це дійсно творення бази патріярхальної структури Церкви.

Окрім того можливість отримувати вищу богословську освіту на батьківщині, дає можливість студентам не відриватися від середовища, в якому властиво їм доведеться застосовувати знання та досвід.

Вперше мирян

І серед мирян в Україні було чимало глибоко освічених богословів. Можна назвати чимало видатних людей, які здобували спеціяльні богословські студії і при цьому ніколи не стали священиками. Однак, що не викликає сумніву, ще ніколи в Україні не готували бого­словів з таким ясним усвідомленням, що християнське суспільство потребує саме світських богословів. Властиво в Католицькій Церкві ясне розуміння цієї справи стало наслідком Вселенського Собору Ватіканського II який, зокрема, поклав нові наголоси на місце мирян у Церкві. «Найбільша проблема Української держави — середня ланка провідників, — наголосив у своїй урочистій промові ректор ЛБА о. д-р Михайло Димид. — Ціль Богослов­ської Академії власне виховувати провідників для українського народу, які б працювали і в Церкві, і в суспільстві, і в політиці, і в економіці, виховувати людей, які б мали ясні цілі у житті і до них прямували». А спектр праці велетенський: християнська журналістика, педагогіка, наукова та перекладацька праця, катехизація, християнська культура, збереження християнських понять життя і родини, діловодство та церковна канцелярія. Праця у Церкві тепер передбачає значно ширший спектр можливих діяльностей майбутніх свідомих мирян — богословів. Власне завдання цього і фактично кількох наступних випусків ЛБА полягатиме у тому, щоб довести свою здатність прикласти богословські знання у формуванні чи розвитку тих чи цих соціяльних структур.

Вперше в Україні богословську освіту здобули особи жіночої статі. На думку віце-ректора ЛБА о. д-р Бориса Ґудзяка частина випускниць Академії виконуватимуть у народі місію дружин священиків.

Вперше — диплом з міжнародною акредитацією

Академія часів ректора о. доктора Йосифа Сліпого старалася про здобуття міжнародної акредитації. Однак цього зокрема через політичні обставини тодішньої польської держави не сталося. Акредитація, яку Академія здобула у листопаді 1998 року, стала надзвичайно важливим фактором для розвитку богословської освіти в Україні. З одного боку вона в черговий раз загострила проблему налагодження богословської освіти в Україні, а з другого боку дала можливість освіту в самій Греко-католицькій Церкві поставити на якісно новий рівень. Одним із наслідків акредитації зокрема стало те, що близько двадцяти випускників ЛБА продовжили своє навчання на докторських програмах у різних католицьких університетах Риму, Лювену, Оттави, Відня, Любліна. З наступного року така можливість існуватиме і в Академії.

* * *

Перший випуск Академії також співвідноситься з перспективою розбудови вузу в Український Католицький Університет. У своєму програмовому виступі на урочистостях з приводу вручення дипломів першим випускникам Академії Великий Канцлер Академії єпископ-помічник Глави УГКЦ Владика Любомир Ґузар сказав: «Мати свій власний Університет — це велика річ і для Церкви, і для держави, і взагалі для цілого суспільства. Ми хочемо стати на рівні інших народів, ми хочемо мати змогу використовувати здібності, які Господь Бог вложив в наших людей. Ми хочемо мати своє вогнище науки. Можна звичайно їздити по цілому світу, вчитися в різних інституціях, але сьогодні ми вже маємо свою, ще дуже маленьку, майже у пеленах, інституцію. Український Католицький Університет, у якому були б всі необхідні гуманітарні факультети, має всі шанси здійснитися, якщо будемо бачити його вартість і користь і, якщо його належно підтримаємо».

Відділ інформації ЛБА

Понад 70 студентів Львівської Богословської Академії та Духовної Семінарії Святого Духа відвідали західні держави з терміном перебування від 2-х тижнів до 2-х місяців.

Невеликими групами їх запрошували манастирі. парафії, доброчинні організації, окремі, люди для спільної праці і відпочинку. Частину поїздок організував професор Джефрі Вілс, з Університету в Медісон (штат Вісконін, США), інші — зусиллями самих студентів. Зрозуміло, вони чудово відпочили, привезли масу вражень, знань, пережили різні ситуації та пригоди. Але метою поїздок було не лише відірватись від напруженого семестрового життя, спричинених іспитами стресів, швидше слід звернути увагу на сам принцип навчання, яким керувались засновники відновленої Академії.

Навчальна програма ЛБА, побудована за принципом західних ВУЗів, тому власна ініціятива, активність, прагнення здобути знання та досвід, великою мірою впливають на майбутнє студентів. У інтерв’ю студентського часопису «Софія» віце-ректор Борис Ґудзяк зазначав, що у студентові перш за все бачить, «людину, яка користає з нагоди, яка є готова працювати і не обмежуватися до мінімуму, яка виявляє ініціятиву…».

А створювати такі нагоди є одним з основних, хоч і не прямих, завдань Академії. Про це свідчить не лише навчальний процес, багатий на різноманітні конференції, зустрічі з науковцями світового рівня, реколекції, але й організація відпочинку. При згадці про літо 1998 року мимоволі пригадуються слова українського клясика: «Трись синку, межи людьми, — може, й сам людиною станеш». Йдеться не тільки про англомовні школи в Карпатах, куди з’їжджаються велика кількість іноземних гостей у якості вчителів розмовної англійської, але й про здобуття студентами різноплянового досвіду за межами України.

Так двоє дівчат були у Канаді. Як це не парадоксально, — вони допомагали турбуватись про місцевих бідних та бездомних у рамках так званої Місії Співчуття (St. John the Compos — sionate Mission). Церкви в Україні подібного досвіду майже не мають, оскільки, благодійна діяльність «державної Церкви» була заборонена, а інші конфесії перебували у підпіллі. Та поряд
 із здобутим досвідом дівчата пережили незабутні враження — це був дивовижний і благодатний період у їхньому житті, — адже «Богословіє Бездомної Церкви» полягає в тому, що бідні самою своєю присутністю ведуть нас до Христа.

Дев’ятеро інших студентів на запрошення отця Олександра Шербрука поїхали до Лондона, де за вибором вони брали участь у парафіяльному житті при храмі св. Маргарети у містечку Твінкенгол, допомагали у будинку пристарілих людей або брали участь у проектах для бездомних. Звичайно, окрім такої волюнтерської праці і збагачення досвідом, це була також і культурно-пізнавальна поїздка. Хлопці і дівчата жили у типових англійських родинах, які люб’язно влаштували їм подорожі туманним Ельбіоном, або екскурсії у Британському Музеї. На питання які якості британського суспільства найбільше впадають в очі, усі зійшлись на організованості, сплянованості та культі сім’ї.

Інститут Східних студій Митрополита А. Шептицького при Університеті св. Павла в Оттаві (Канада) прийняв цього літа восьмеро студентів. Директор Інституту о. Андрій Чировський керував їхнім двомісячним навчанням за спеціяльною програмою. Лекції і прожиття проходили в українському манастирі Преображення Східного обряду, де п’ятеро семінаристів і троє сестер з Академії вивчали Історію та принципи східного чернецтва, історію Східних Церков, Богословіє та Літургію Візантії, паралельно відвідуючи їхні осередки та храми. І хоча, необхідно було читати велику кількість літератури англійською мовою та здавати кінцевий іспит у формі письмової роботи, перебування у манастирі швидше нагадувало реколекції і дійсно преображало, а відвідини та участь у богослуженнях усіх християнських східних та західних Церков надзвичайно розширювало світогляд і допомагало розуміти історію та сутність християнства. «Я почуваю себе ніби на вершині гори, звідки бачу і розумію долю, історію, особливості науки, подібності та відмінності кожної вітки християнської релігії», підсумувала свою розповідь сестра Параскевія.

Викладач патристики у коледжі при Велмонтському абатстві Джородж Бертоль після прочитаного ним курсу патристики в ЛБ. запропонував подібну програму в США знайшов фонди ще для кількох студенті Хлопці жили у типовому Бенедиктинському манастирі, брали участь в денних літургічні відправах, тобто жили життям латинські ченців, паралельно вивчаючи історію Церкви Америці, історію протестантизму, розвиті західного чернецтва. Вікенди, як правило, заповнювали відвідини американських сімей, спілкування із звичайними людьми, краще пізнавання плюсів та мінусів їхнього життя. Завжди «вражали чудові, щирі прийоми і відкритість».

Особливе місце у цій розповіді слід надати тому, чого студенти досягли, виключно своїми зусиллями. Зокрема, за результате тестування їм надали дві з десяти стипендій виділених Україні Фондом Сороса за сприяння центру Відродження, що дало їм змогу т чатись в Українському Дослідницькому Інституті при Гарвардському Університеті. Впродовж двох місяців вони проходили найновіші курси вивчення української літератури ХХ століття які читав д-р філології Григорій Грабові останні дослідження з історії України у ХХ столітті, а також незвичний курс під назве Політична Трансформація України.

Гарвардський Університет є визнаний одним з кращих, тому до навчання там надихає сама його світова слава і престиж. Крім цього, нашим студентам хоча б на цей недовгий час поталанило відчути ідеальні умови навчання: персональний комп’ютер, величезна бібліотека, достатня кількість часу для музеїв, виставок, спорту, відвідин опери, звичайного усамітнення, а також достойні побутові умови. Не останню ролю грало і те, що Гарвард — всесвітній осередок науки, а спілкування людей усіх континентів допомагає усвідомити своє власне місце в науці та місце своєї держави у світі.

Найчисельнішою стала поїздка до Італії, яка поєднала у собі риси релігійного палом­ництва та грандіозної екскурсії. Варто сказати про організаторів, помічників та труднощі. Такий задум з’явився ще минулого року, але за браком коштів та ініціятиви керівництва цього не сталось. Цього року за це взялись студенти і їм це вдалося! Більшість труднощів, пов’язаних із виробленням віз, організацією транспорту, харчування вони взяли на себе. Багато допомогли авторитет і знайомства віце-ректора Академії д-ра Бориса Ґудзяка, канцлера Патріяршої комісії о. Михайла Квятковського, пані Єви Рибальт з УКУ в Римі, пані Марії Кампателлі з «Centro Aletti» при Папському Орієнтальному Інституті. Учасники прощі також вдячні тим, хто їх супрводжував, робив їхню подорож духовною та цікавою — професорові Львівської Академії Мистецтв д-ру Володимиру Овсійчуку та о. Миколі Фредині. Завдяки їм ця подорож була пізнавальною і багатою на внутрішні індивідуальні пережиття, що виникали при безпосередньому контакті з шедеврами мистецтва та християнської культури.

Найстарші християнські храми Равени і Луки, катакомби св. Каліста у Римі, гріб св. Франціска і Клари в Ассізі, розмальована Мікеланджелом Сикстинська каплиця, Ватиканські храми і знамениті музеї, старовинні манастирі, зокрема, грецький острівний манастир Ґроттаферрата та вірменський з унікальною бібліотекою, — усе це допомагало усвідомити, відчути себе частиною цієї величезної спадщини, зрозуміти своє власне місце в мозаїці вселенського християнства. З іншого боку, навіть, світські пам’ятки викликали відчуття, схожі на релігійні. Усі стилі (від романського до постмодернізму) і напрямки розвитку західно-европейського мистецтва можна було побачити, порівняти, торкнутися…

На колективному рівні поїздка відобразилась на взаєминах між студентами, вони краще пізнали один одного, свої здібності і характер. Чотири тижні кочового життя у спекотній Італії були не лише цікавим відпочинком, але й нелегким випробуванням. Співаючи Вечірню чи Акафіст у якійсь італійській церкві академісти відчували себе певною спільнотою із цілями і обов’язками. Маю на увазі відчуття єдиної команди, члени якої не лише разом вчаться і відпочивають, — вони покликані творити майбутнє своєї Церкви, свого народу.

Широкий світогляд і багатий практичний і духовний досвід, що походять саме від такого безпосереднього спілкування з іншими культурами та людьми, забезпечують ту «тверезість і рівновагу духа, ширину думки», про які писав Андрей Шептицький, і які необхідні проповідникам народу. Саме таке завдання ставить перед собою Академія сьогодні — виховувати лідерів, які мають універсальні знання і можуть працювати в будь-якій сфері людської діяльності.

Андрій Курляк

2 червня 1999 року у Львівській Богословській Академії відбулась зустріч з директором Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету проф. Романом Шпорлюком на тему: «Польща в українській історії (1770-1840 pp.). Студентам Академії було запропоновано історичний екскурс щодо питання україно-польських стосунків, а також аналіза місцезнаходження України в європейській історії окресленого періоду.

Професор Роман Шпорлюк — відомий історик, автор багатьох наукових статтей та монографій на теми української історії, зокрема, в наукових колах відомою є його книга «Між комунізмом і націоналізмом» про зародки філософії комунізму і націоналізму в XIX ст. Оригінальним є підхід автора до вивчення української історії, де постійно наголошується на історичних зв’язках України з іншими народами, зв’язках, що тривали століттями. У багатьох творах проф. Шпорлюка йдеться про творення модерної української нації і української держави з перспективи ширшого контексту еволюції модерних європейських народів.

Народжений у Гримайлові Тернопільської области професор Роман Шпорлюк на початку тридцятих років виїхав до Польщі, де закінчив теологічні студії. Згодом навчання в Оксфордському університеті, де його науковим керівником став відомий політісторик Ісайя Берлін, переїзд до CШA, та захист докторату з політичної історії. Займає посаду в Мічманському університеті, викладаючи російську та східно-европейську історію XIX-XX ст. З 1990 року Роман Шпорлюк — професор катедри історії України ім. Михайла Грушевського у Гарвардському університеті.

Свого часу Роман Шпорлюк був науковим керівником Івана-Павла Химки — теперішнього професора Альбертського університету та викладача Львівської Богословської Академії.

«Я дуже вдячний за запрошення виступити в цій авдиторії, — говорить проф. Шпорлюк. — Мушу зізнатися, що разом зі своєю родиною я під великим враженням від усього того, що бачу у Львівській Богословській Академії, те, що ви робите тут, викликає пошану і подив. Визначально, що тут працює колектив людей, викладачі молодшого і старшого покоління, що мають спільну мету. Наш Український Інститут як, думаю, і Гарвардський університет в цілому, дуже зацікавлені в співпраці з такою установою, як ваша. Дозвольте вам побажати подальших успіхів».

Студії української історії в неукраїнському середовищі — це складний процес, особливо зважаючи на багатогранність проблем історії країни, як довгий час вважали (і часто продовжують вважати) провінцією іншої країни, її «окраїною». Виникає проблема, як переконати іноземних студентів у тому, що їм потрібно і чому їм потрібно вивчати цю історію, що вона, окрім того, що цікава, ще й надзвичайно важлива для того, щоб пізнати східньоевропейську історію взагалі. Як професор, я вважав своїм обов’язком визначити Східну Европу таким чином, щоб у ній було місце і для України», — зазначає проф. Роман Шпорлюк.

Відділ інформації та зовнішніх зв’язків ЛБА.

м. Львів, 28 листопада 1998 року

Хай мені буде дозволено, поки відлунюють у цьому залі Львівської Богословської Академії слова Кардиналів Префектів двох міністерств Римської Курії: Кардинала Піо Лаґі, префекта Конґреґації. Католицької Освіти, і Кардинала Ахілле Сільвестріні, префекта Конґреґації Східних Церков, окреслити певний історичний образ, який допоможе нам зрозуміти значення сьогоднішньої події і те, як Боже провидіння спроваджує часи до здійснення давно омріяних сподівань.

Митрополит Андрей Шептицький, у листі, написаному 20 грудня 1908 р. до префекта Конґреґації Семінарій Кардинала Франческо Сетолі, просив схвалення для Львівської церковної Академії з метою «сприяти церковній науці, наскільки йдеться про слов’янський Схід». Він впевнений в те, що якщо таке знання буде процвітати, це матиме вплив і на Православну Церкву. В ту епоху була дана відмова через той факт, що в місті вже існує австрійський Університет, який в змозі надавати докторат із богослов’я як латинникам, так і грекам (греко-католикам).

У 1932 Митрополит Андрей повторив своє прохання щодо права надавати вчені ступені, нагадуючи, що із зміною політичної ситуації є ще більш необхідним підтримати Львівську Богословську Академію через такі причини і те, що викладаються такі предмети: «різноманітність обрядів і національностей, пасторальне богословія, відповідне до східного обряду, східне канонічне право, Літургія, старослов’янська мова, догматичне богослов’я відділеного Сходу, історія Унії, старослов’янський текст Святого Письма, східна патрологія та ін.». Крім того, бібліотека вже має 16000 томів, вже викладачі написали 11 праць і заснували щоквартальний часопис «Богослов’я» вже на 10-му випуску. Дуже цікава остаточна оцінка: Академія має сильний вплив на мирян супроти атеїзму і користується повагою й у православних. Повернемося до цих мотивів.

Заперечення противників папського визнання як всередині, так і зовні Української Греко-Католицької Церкви ґрунтуються, окрім національних мотивів, на упередженій думці про недосвідченість деяких викладачів, а іноді навіть на питаннях особистого характеру, пов’язаних із ними. Крім того, вважається, що наполягання на специфіці візантійської традиції ставить під загрозу католицьку єдність.

Внутрішній дискусії між Конґреґацією Східних Церков і Нунціятурою в Польщі не змогли позбавитися цих суперечних мотивів чи то позитивних, чи то негативних.

Тверду позицію на захист Академії зайняв Апостольський Візитатор о. Джовані Гудечек, редемпторист, направлений Східною Конґреґацією. Події відбуваються у 30-их роках. Чіткий аналіз о. Гудечека робить очевидним те, як визнання Академії дозволило б східним католикам отримувати вчені ступені як це роблять православні у Варшавському Університеті; до того ж, ішлося б про перший папський заклад для Східних, що збільшило б престиж Риму серед Греко-Католиків. Це міг би бути перший осередок католицького університету, що приніс би велике благо. Нарешті покращення культурної підготовки греко-католицького кліру запобігло б повторенню прикрого епізоду засвідченого в минулому, а саме: залишення унії з Римом з боку деяких священиків внаслідок їх слабкої культурної сформованості.

Далі, є й оцінка про особу тогочасного ректора д-ра Йосифа Сліпого, яку потрібно зацитувати: «Д-р Сліпий підтримує в семінарії залізну дисципліну, і хоче, щоб її дотримувалися не лише студенти, а й викладачі. Також дотримується чистого греко-католицького обряду. Вплив Ректора на студентів добрий, навіть надзвичайно добрий, до такої міри, що питомці, які тут перебувають тепер, навіть зовні виглядають кращими і культурнішими від тих, що перед тим багато років прожили в семінарії». Щоб підсилити своє твердження, Апостольський Візитатор цитує думку ігумена редемптористів, о. Де Вота: «Моральна вартість Ректора Д-ра Сліпого є такою високою і його католицький дух мені видається таким чистим, що в ньому є гарантія, яку наважуюся назвати абсолютною, щодо православ’я науки, що викладається». Справді, цілком ясні слова.

Зміна ставлення Східної Конґреґації, яка аж дотепер не вважала за можливе сказати своє вирішальне слово, щоб подолати викладені заперечення, почалася від 1937. У листі, написаному 25 травня до Конґреґації Семінарій стверджується, що «було б приємно, якби переглянути папку і, якщо можливо, досягнути позитивного вирішення». Мається на увазі, що відбулося покращення загальної та внутрішньої ситуації. Насправді, здається, можна так зрозуміти, що зміна лінії міністерства завдячується перш за все ознайомленню зі справою і далекосяжністю нового префекта Конґреґації Кардинала Евгенія Тіссерана. Він наставляв згаданого о. Гудечека розвіяти сумніви, які ще залишалися.

Тим часом, 12 квітня 1939 р. Митрополит Шептицький пише нові благання за свою Академію, і надає їм зворушливого особистого тону: «Визнання з боку Святого Престолу було б великим полегшенням для мене, обтяженого роками, в останні дні мого життя і моєї муки».

Рівно через три роки після цього Митрополит Андрей востаннє звертається до Риму, і робить це після того, що визначає «більшовицьким вторгненням». Він додає до прохання додаткові аргументи: крім зростаючого авторитету Академії серед українців, як католиків, так і православних, також згадку про сам вплив, який зможе мати (Академія) на культурних людей Заходу. Польський університет був ліквідований , а ситуація не дозволяла звернутися до іншого університету. Посилити Академію означає посилити ту культуру кліру, яка стала на перешкоді поширенню більшовизму.

В цей час Кардинал Тіссерант, 6 травня 1942 пише особливо сильний і, якщо можна так сказати, не дуже звичний для мови курії лист до Кардинала Пісардо, префекта Конґреґації Семінарій. В ньому стверджує, що ситуація змінилася і протиріч минулого більше не існує. Але більш визначені спостереження стосуються Сліпого і Шептицького. Проти звинувачення Сліпого у фанатизмі, марнославстві та нестриманості Кардинал є рішучим. Навіть якщо справа є таємною, Сліпий був призначений в листопаді 1939 коад’ютором з правом спадкоємства Митрополита Шептицького. Так продовжує Кардинал Тісеран: «3 чого Ваша Еміненція може легко зробити висновок, що для Святої Столиці особа монс. Сліпого виявилася гідною пошани і визнання». До того Тіссеран додає примітку, яку визначає як «дуже конфіденційну» (і підкреслює ці слова): «Рутенська Архиєпархія Львова була встановлена, як внаслідок палкого старання (пильності) Митрополита Шептицького неначе центром тієї апостольської діяльності, яку католицизм має намір розвивати серед християн слов’янсько-візантійського обряду в Росії та Україні. Тепер монс. Шептицький діє як делегат Святої Столиці, яка йому підпорядкувала чотири Апостольські Екзархати: Волині, Білорусії, Великоросії і Сибіру, і Великої України» — закінчує Тісеран, торкаючись багатообіцяючого майбутнього Львівської Архиєпархії. Більшовизм поставить край цій спробі. Листом у відповідь 18 травня 1942 p., в якому Конґреґація Семінарій погоджується з перспективою, але уважає, що протягом воєнного часу не можна нічого вдіяти, драматично закінчується справа, яка відноситься до Львівської Богословської Академії. Вона буде наново відкрита проханням Блаженнішого Кардинала Мирослава Івана Любачівського та знайде щасливе завершення за час особливо короткий в порівнянні з попередніми 34 роками, які залишилися незавершеними.

* * *

Я бажав довести до вашого відома факти, можливо, частково вам відомі, щоб покликатися на деякі настанови, які з’явилися протягом тих 34 років, завдяки діяльності Митрополита Шептицького і тодішнього отця Сліпого та показати їх велику актуальність. Дозвольте мені схематично повторити їх.

Ідеться про:

а) переконання, що поглиблення церковної науки згідно з особливою візантійською традицією принесе певне збагачення і укріплення української національної культури;

б) до більшої поваги до Української Греко-Католицької Церкви і Православної Церкви та людей західної культури;

в) до поглиблення освіти кліру, яка допомогла б протистояти кожній ідеології, несумісній з християнством, і укріпити його у своїй вірі й самобутності;

г) стане основою можливого Католицького Університету, вплив якого буде ще більшим за той, який здійснює богословський факультет.

З побудови цих настанов чітко випливає, що два церковні мужі вважають за обов’язок здійснювати це завдання у вірності власне візантійській традиції, навколо якої і були побудовані ці настанови і спрямування з ясністю і чіткістю, якій ніколи не буде рівної.

Другий Ватиканський Собор, і особливо навчання Івана Павла II показали повну спроможність цієї перспективи. Можемо сказати, що сьогоднішнє визнання є найчіткішим доказом цього: досить лише подумати про наполегливість щодо оцінення культури, яка була розвинутою, а не знищеною християнством, і про право та водночас обов’язок вірності своїй самобутності перш за все для Східних Католицьких Церков, в певності, що це не розділяє, а збагачує єдність і вселенськість Церкви.

В Україні, яка сьогодні стала незалежною державою, Католицька Церква бажає зробити через проголошення Єдиного Господа Ісуса Христа, якого Церква звістує разом з іншими Церквами та християнськими віросповіданнями, свій внесок у створення громадянського суспільства, побудованого на солідних вартостях, заснованих на суспільній та особистій моральності в повній відкритості служіння у помочі й любові до всіх без іншого зацікавлення крім любові, про яку навчав Бог, який Сам бажав називатися «Любов».

Перед лицем загрози фаталізму, ностальгії за тоталітаризмом, агресивного споживацтва, організованої злочинності та політичної корупції Католицька Церква навчає, що культурна заангажованість (досить згадати останню енцикліку «Віра і розум» Папи Івана Павла II) не умертвляє віру, а поглиблює і втілює її в життя. Центр християнської культури має бути місцем, де навчаються думати чітко і глибоко, щоб вільними від обману і прихованих намовлянь. Центр християнської культури ніколи не буде місцем національної конфронтації, а місцем діялогу і зустрічі між усіма культурами. І Львів є особливо здатний за те, що гостинно приймав різні культури.

Свята Столиця вдячна Львівській Богос­ловській Академії і, через неї, Українській Греко-Католицькій Церкві, за виявлений труд у ці важкі роки, які роблять особливо значними досягнені результати. Вона високо оцінює відданість керівників, компетенцію викладачів, багатство навчальної програми, їх вимогливість і широку міжнародну залученість, яка, крім того, є наче знаком вселенськості Церкви.

Свята Столиця є певна в тому, що роблячи це Академія добре служить українській державі, яка, є сподівання, не відмовиться оцінити і визнати якість Академії у тій формі, яка є її властивою, а також братам-православним, з якими бажає співпрацювати у звіщанні Христа у зрозумілій і сприйнятий для сучасної людини спосіб, бо, як каже нам Євангеліє, правда нас визволить. Вона {Академія) буде місцем поглиблення і зустрічі, центром надії, яка освітлює життя і надихає на конкретні завдання. Якщо з неї зможе народитися університет, то Церква може тільки бути гордою і радіти за неї.

Конгрегація Католицької Освіти, власне, з цих міркувань пішла у певному сенсі далі, ніж прохання глави Української Греко-Католицької Церкви: прохання було про афіліяцію до якогось Папського Університету, що призвело б до надання вчених звань, офіційно визнаних Церквою, але через авторитет Римського Університету Свята Столиця згодилася, щоб через п’ятирічний експеримент, який сподіваємося, обов’язково вдасться, сама Львівська Богословська Академія могла надавати ступінь бакалавра від свого власного імені. їй буде надавати допомогу і підтримку Папський Орієнтальний Інститут в Римі, який проголосив — із великою щедрістю — свою готовність в цьому пляні.

Це має бути знаком великої поваги до Української Греко-Католицької Церкви і до культури цієї Країни, а також вдячності й визнання за діла і відданість недавних великих постатей цієї Церкви, чиї думки, як бачимо, ми сьогодні могли б визнати своїми і боротися за них, і те, чого вони так бажали, сьогодні стає дійсністю. Ці погляди, засновані на вірі в Христа і також навчені в цій Академії, допомогли стільком людям, і особливо священикам-героям, заплатити ціною втраченої свободи і часами життям за стійку оборону прав людської совісті, перш за все, права вірити в правду, якою є для християнина Христос Господь. Такий сонм пастирів і мучеників захищає і підтримує всіх, хто керує, працює і навчається у Львівській Богословській Академії.

Інститут Історії Церкви (скорочено ІІЦ) при Львівській Богословській Академії був заснований в 1992 році.

Через кілька місяців роботи, в 1993 році Інститут відкрив свій новий підрозділ — Пасторальний відділ. Головними завданнями поставленими перед цим відділом були: тримати в полі зору життєвий шлях репресованих за віру респондентів ІІЦ; по змозі піклуватися їх матеріяльними та фізичними потребами; виявляти перед суспільством їх достойні наслідування чини і життєвий шлях.

Найпершим завданням, яке поставив перед собою Пасторальний відділ, було — особисто познайомитися з тими, хто вже розповів про своє життя працівникам Інституту — інтерв’юерам. Відвідавши кожну з родин та проаналізувавши ситуацію, вони прийшли до висновку, що необхідний захід, який зібрав би разом священиків — тих, хто брав активну участь в часи підпілля. Такою нагодою було відзначення 210 річниці з дня заснування Львівської Духовної семінарії.

Зустріч відбулася в жовтні 1993 року в соборі св. Михаїла на спільній Літургії з Владиками, Верховним Архиєпископом Мирославом Кардиналом Любачівським та Митрополитом Володимиром Стернюком. Це був знаменний день зустрічі тих, хто дочекався свободи Церкви і тих, хто повернувся до рідного краю. Вдалося вперше об’єднати у спільній молитві 15 священиків-героїв Катакомбної Церкви та їх ієрархів, дати можливість їм поспілкуватися в гостинній обителі монахів-студитів.

Не всі змогли приїхати на зустріч, а про багатьох ми ще, на той час, не знали, адже життя в підпіллі мало свої закони конспірації.

Пошуки тих, хто мав заслуги перед Церквою, тривали. Родину за родиною відвідували зав. пасторальним відділом та інтерв’юери; крім розповідей про життя, записаних на магнітофонну стрічку, заповнювали спеціяльну анкету-обслідування про те, чим можна допомогти оповідачеві. Так появилися списки потребуючих. Зустріч у 1993 році з представниками Інтернаціональної Християнської Асоціяції (ІХА) — пастором Арнольдом Розе з Німеччини та пані Геді Флюрі з Швайцарії, які з відкритим серцем зустрілися з членами підпільної Церкви — надала нам можливість налагодити постійну матеріяльну допомогу 100 особам: священикам, вдовам по жонатих священиках, монахам та монахиням, які мешкали поза зруйнованими обителями та мирянами — активним помічникам священиків. Ми дістали змогу оплачувати лікарства та одноразово допомагати ще іншим потребуючим, тим, хто розповідаючи про інших, скромно замовчував про свою участь в тяжких буднях переслідуваної Церкви. За п’ять років співпраці над цим проектом, число таких осіб сягнуло понад 200 чоловік, хоч потребуючих було значно більше та всім допомогти ми не мали змоги.

Особливо приємно було зустрітися з нашими підопічними, як ми їх називали, під час святкування празників св. Миколая; тоді юнаки з організації «Українська молодь Христові» брали за примір собі св. Отця Миколая та розносили стареньким скромні подарунки від Самбірського цукрового комбінату та ІХА. За це Господь хай щедро нагородить наших спонсорів. Ще інші заходи проводились спільно з цими юнаками та юначками, бо зустрічі старших священиків з молоддю стали звичними. Коляди на Різдвяні свята… Привітання з ювілеями… — Зрештою 13 липня 1996 року, на з’їзді організації «Українська Молодь Христові» отці — довоєнні члени цієї організації, благословляли з митрополичих палат катедри св. Юра прапори з’їзду та молодь на подальшу працю для народу і Церкви.

Ми прагнули якомога частіше влаштовувати такі обміни думками та досвідом між молоддю та представниками старшого покоління священиків, монахів та монахинь. Традиційними стали: проведення циклу бесід «Хресна дорога нашої Церкви» для учнів Духовного ліцею ім. А. Шептицького (1994-95 p.), для студентів Богословської Академії (1994 p.), та участь наших респондентів у всіх заходах, які проводить Інститут Історії Церкви.

Щоб виявити нові імена «тихих героїв», ми розсилали листи по деканатах, довідувались про них від співбесідників під час інтерв’ю та з приватних довірочних розмов з тими, хто розумів важливість нашої праці. Так доповнювались списки учасників греко-католицького підпілля.

Дуже б хотілося довідатися долі всіх священиків, які були в Шематизмі — списку виданому в 1945 році. Багато прізвищ вже стало легендами, доля багатьох є невідомою, а ще інших ми розшукували та продовжуємо шукати. На основі матеріялів, зібраних Інститутом, в 1994 році п. Лялевич написала п’єсу, яку поставили молоді ентузіясти з театру «Мета». Вистава вперше була показана для учасників Синоду Греко-Католицьких єпископів у 1995 році. В залі були присутні живі герої, які після закінчення вистави, могли оповісти глядачам про свої особисті переживання та згадати про тих, котрих з такою любов’ю зобразили актори театру. Вистава та подібні зустрічі повторювались для учасників Синодів та першого повоєнного Собору Греко-Католицької Церкви, для молоді в різних містах Львівщини. Цей захід показав себе, як актуальне виховне знаряддя у роботі з молоддю.

Не зважаючи на підірване каторгою та іншими репресіями здоров’я, старші священики і надалі приймають активну участь в заходах організованих IIЦ. Цикл наукових конференцій «Берестейські читання» та конференцій присвячених: «400 років Берестейської унії», «50-ліття з дня смерти митрополита Андрея Шептицького», «50 років псевдособору 1946 року». «Пам’яті єпископа Василя Величковського», ювілей Владики Володимира Стернюка, численні зустрічі з представниками преси і телебачення — всі вищезгадані заходи відбуваються з активною участю наших старших духовних наставників, для котрих пасторальний відділ організовує і транспорт, і необхідний супровід та опіку.

Прізвища та життєписи священиків, що відзначились в період переслідування Церкви тоталітарним режимом, найбільш повно були зібрані по Львівській архиєпархії. Тому за матеріялами опрацьованими пасторальним відділом Львівська митрополія УГКЦ в 1997 році представила до нагороди групу старших священиків, заслужених у підпіллі душпастирів лише з одної Львівської архиєпархії. Матеріяли були надіслані Папі Іванові-Павлові II, котрий нагородив за особливі заслуги перед Церквою медалями та грамотами 24 священиків. Стаж священства кожного був не менше 50 років.

Церемонія нагородження героїв-священиків, запрограмована з участю пасторального відділу ІІЦ. відбулася 11 січня в каплиці собору св. Юрія. Після вручення нагород Владикою Любомиром Гузарем священики зустрілися з Блаженнішим Патріярхом Мирославом і Кардиналом Любачівським та семінаристами Духовної семінарії святого Духа, останні запросили ювілярів до себе в семінарію. Архиєрейською Літургією, яку відслужив Владика Юліян Гбур в сослуженні відзначених отців, розпочалася 8 лютого зустріч майбутніх священиків з ветеранами. Хор семінаристів піснями вітав їх, а пізніше відбулися розмови та розповіді про життя.

Публікацію біографій нагороджених священиків за матеріялами Інституту Історії Церкви розпочинає журнал «Місіонар».

Як багато можуть розповісти фотографії про повновартісне життя: ті, що зберігалися як реліквії та ті сьогоднішні, які висвітлюють ту славну пору, коли Церква заговорила про себе на новий голос. Подаровані нашими оповідачами, вони стали ніби візитівкою ІІЦ. Тут слід відзначити серію знимок виконаних п. Лідією Михайлюк-Сухі «Портрети учасників Греко-Католицького підпілля». Вони з успіхом демонструвалися на фотовиставці в Філядельфії в 1995 році та стали окрасою нашої постійної фотовиставки, яка розпочала свій шлях від інавгурації Інституту. Знимки подаровані Інститутові, брали участь в слідуючих експозиціях: «Хресна дорога України», що була організована в 1995 році «Меморіялом» та Львівським Історичним музеєм; «Голгофа нашої Церкви» — оформлена спільно з Інститутом релігії, котра демонструвалася в Коломиї та Косові в 1996 році: вони були надіслані до Риму на фотовиставку про переслідувані Церкви, організовану отцями-єзуїтами; були представлені в експозиції музею Інституту релігії в 1997 році. Коли наприкінці 1997 року Львів відвідала дружина президента США п. Гілларі Клінтон — на тлі нашої фотовиставки директор Інституту д-р Борис Ґудзяк познайомив її з учасниками Греко-Католицького підпілля та Історією Катакомбної Церкви.

Не залишились поза увагою пасторального відділу й долі священичих дружин. Тих, хто пережив і часто ділив переслідування та терпіння разом з чоловіками. З гідністю несли вони звання їмостей, не ставали на перешкоді своїм мужам при виконанні їхніх душпастирських обов’язків, а були їм опорою. У випадку втрати мужа — продовжували його справу: особистим прикладом та працею збагачуючи духовне життя свого оточення.

Вперше зібрались разом молоді дружини священиків і ті старші — на з’їзді дружин священиків у 1994 році. Це була незвичайна зустріч. Доповіді приготовані старшими панями були і актуальними, і повчальними. А особистий обмін думками та розповіді про життя, які супроводжувалися демонструванням знимок з часів пережитого, були взаїмно корисними для всіх присутніх. Така зустріч повторилась і в 1995 році; а на реколекціях для дружин священиків вони стали щорічними.

В 1996 році завдяки проекту, який розробив пасторальний відділ разом з Львівською Архиєпархією, ми отримали матеріяльну допомогу від «Організації солідарности німецьких католиків з католиками східної Европи» — «Renovabis». Допомога не тільки матеріяльно підтримала бідуючих священиків та священичих вдів, які стільки трудились для нашої Церкви, але й скріпила їх бойовий дух і бажання служити суспільству. Бо без переконання, що про них пам’ятають, що їхній досвід є для суспільства цінним, було б важко пережити теперішню економічну й політичну ситуацію в державі. Виплата допомоги давала можливість щомісячно зустрічатися та спілкуватися не тільки пасторальному відділові з нашими підопічними, а їм самим збиратися разом та спілкуватись між собою, що є особливо важливим для людей старшого покоління.

Всі, хто потрапляє в поле зору наших інтерв’юерів, а вже взято 800 інтерв’ю, стають членами нашої великої родини, нашого Інституту. Пасторальний відділ підтримує зв’язки з ними, практично забезпечує їх участь в наших святкуваннях і презентаціях; ми їх вітаємо з ювілеями та святами; співчуваємо в горі та вітаємо з радісними подіями; дякуємо їм за можливість поспілкуватись з ними, отримати духовні настанови, тощо.

Тепер пасторальний відділ опрацьовує документи з інших єпархій про життєвий шлях і подвиги старшого покоління душпастирів. Ті з них, хто має не менше ніж 50 років священства, також будуть представлені Святійшому Отцеві для відзначення за самовіддану оборону святої католицької віри у час випробувань. Збираємо ми теж матеріяли про життя Закарпаття в роки переслідування, зокрема складений список вдів по переслідуваних священиках, щоб з їх допомогою показати чітку картину боротьби Церкви, зазначити героїчне місце цієї єпархії в історії Катакомбної Церкви. Плянуємо зустрічі семінаристів зі священиками старшого покоління, щоб в час великого посту вони могли розважити про роль священика на парафії, а студенти Богословської Академії оглянуть виставу театру «Мета», присвячену Хресній дорозі Спасителя. Зразки подвигів нашого духовенства і мирян виявлені з розповідей наших оповідачів будуть опрацьовані й передані постуляційній комісії нашої Церкви.

Про подвиг переслідуваної Церкви потрібно говорити, щоб підростаюче покоління, а отже майбутнє нашої Церкви знало своїх героїв, тих, хто став вже історією. Щоб молодь знала про тернистий шлях відданих синів Церкви і своєю увагою скрашувала осінь їхнього життя. Вони ще поруч з нами, вони готові поділитися з нами своїм досвідом та розповісти правду про минуле.

П’ять років працює Пасторальний відділ, звітуючи перед суспільством за свою працю, ми прагнемо співпрацювати з усіма, хто хоче матеріяльно допомогти конкретним особам з духовенства та мирян переслідуваної Церкви, з тими, хто подасть нові адреси і назве прізвища невідомих героїв Катакомбної Церкви тут, у нас на Україні, або долею закинених в чужі краї. Кожна ідея, кожна пропозиція, яка свідчила б про безінтересовну зацікавленість і бажання допомогти будуть з радістю прийняті. Ми готові до праці, ми хочемо познайомити світ з тими, хто є нашою гордістю.

Керівник пасторального відділу Інституту Історії Церкви ЛБА
Ірина Коломиєць

Як і всі навчальні заклади України, 1-го вересня цього року Львівська Богословська Академія розпочала свій новий навчальний рік. Студенти-першокурсники, яких цього року найбільше в історії Академії, поповнили число людей, яким в майбутньому формувати філософсько-богословську думку в Україні, стати духовними провідниками народу.

Урочистості з цієї нагоди відбулись в приміщенні актової залі Академії. Святу Літургію відправили отець-ректор Михайло Димид, віцеректор Львівської Архиєпархіальної Семінарії Святого Духа в Рудно о. Роман Мірчук, магістр Папського Біблійного Інституту о. Тарас Барщевський, віцеректор ЛБА о.-д Борис Ґудзяк. Після привітання та вступного слова ректор поблагословив кожного з першокур­сників на початок нелегкої праці в стінах Богословської Академії.

«Цього року ми матимемо перший випуск студентів Львівської Богословської Академії, завданням якої є виховання лідерів українського суспільства, — говорить отець-ректор ЛБА Михайло Димид. — Цей рік повинен стати черговим етапом становлення і розвитку Богословської Академії як інституції, від якої багато очікує як українська Церква, так і український народ».

З напутнім словом до студентів звернулися редактор журналу «Патріярхат» Микола Галів, о. Володимир Баран — ректор Львівської семінарії редемптористів та Михайло Петрович — директор бібліотеки Львівської Богословської Академії.

Сьогодні на п’ятьох курсах Академії навчається більше трьох сотень студентів. Серед цьогорічних першокурсників, окрім львів’ян, є представники Кривого Рогу, Луцьку, Винниці, Ярославля (Росія), Івано-Франківської области тощо.

Ось і закінчився перший рік навчання у Львівській Богословській Академії, а, здається, тільки що починали. Несміливо заходили перші студенти, сідали за столи і слухали виклади не лише професорів з Львівського університету чи інших вузів Львова, але і з-за кордону, таких як професор, доктор теологічних наук Януарій Перський з Польщі, професорів з Америки Дем’яна Федорики та Андрія Онуферка чи доктора філософії о. Діонісія-Павла Ляховича з Бразілії.

Рік тому Академія була ніким не визнана установа, а зараз — це вищий навчально-науковий заклад, який офіційно зареєстрований. Про Академію знають не лише в Україні, але й за її межами. Підтвердженням цього є висока оцінка з боку Папського Східнього Інституту та Папського Біблійного Інституту, які є одними із найпрестижніших інституцій у сфері філософських і богословських наук у світі.

Академія здійснює екуменічну діяльність серед українських Церков, і підтвердженням цього є не лише те, що в Академії навчаються греко-католики, православні та римо-католики, але й висока оцінка її діяльности з боку глави Української Автокефальної Православної Церкви Патріярха Київського і всієї України Димитрія (Яреми), який фактично став благословенням нашої праці з боку Української Автокефальної Православної Церкви, та групи римо-католицьких єпископів з Австралії на чолі з кардиналом Кленсі, які відвідали Академію в травні місяці.

Львівська Богословська Академія готує окремих мирян і ченців до науково-дослідницької і педагогічної діяльности.

П’ятирічна програма навчання в Академії дає глибокі філософські та богословські знання студентам, які отримуватимуть дипломи бакалавра.

Студенти Академії опанують англійську, грецьку і латинську мови, одночасно здобуваючи основні знання з єврейської і ще однієї іноземної мови.

Львівська Богословська Академія пропонує стаціонарну форму навчання (заочна форма не передбачена) для мирян (чоловіків і жінок) та членів інститутів посвяченого життя віком до 30 років, які мають закінчену середню освіту.

Ми всі прямо із запертим віддихом слідкуємо за подіями, пов’язаними з відродженням нашої Страждальної Церкви в Україні. Після 44-річного гонення наша Церква одержала право явно голосити Правди Святої Євангелії нашому народові. Щоб виконати це велетенське завдання, яке накладає на провід нашої Церкви сучасна ситуація в Україні, потрібно вишколити цілий ряд служителів Христа — Христових священиків. Потрібно конечно відновити Богословську Академію у Львові, яка була замкнена від 1944 року, а яка тепер відновляється.

Щоб цю нашу Альма Матер відновити і належно вивінувати, потрібні великі фонди. Тому ми, бувші вихованки Духовної Семінарії і Богословської Академії у Львові, духовні і ті, яким доля через різні обставини не дала змоги працювати священиками, звертаємось до наших братів, бувших студентів Богословської Академії, прийти з негайною допомогою цьому великому і Богувгодному ділу.

Звертаємось з цією просьбою за благословенням духовних Властей, особливо ж за благословенням Преосв. Владики Василя Лостена, який, з доручення Глави нашої Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, взяв на себе це відповідальне завдання — допомогти відновити ці інституції, які колись діяли в нашій Церкві, а головно серце нашої Церкви, якими були Духовна Семінарія і Богословська Академія у Львові та Духовні Семінарії інших Епархій. Бог благословить тепер нашу Церкву в Україні численними покликаннями, але наразі нема відповідного приміщення, щоб належно їх приготовити до праці у Христовому Винограднику. Вже тепер потрібна ця допомога, бо є надія, що давній будинок семінарії при Коперника 36 буде знову відданий нашій Церкві. Тож просимо допомогти нашій рідній Церкві.

Пожертви просимо слати на адресу Єпископської Канцелярії із зазначенням: «Фонд Богословської Академії»:

161 Glenbrook Road, Stamford, СТ 06902 За Комітет

о. д-р Володимир Фіголь, б. проф. Богословської Академії
о. Крилошанин Антін Кучма о. Крилошанин Богдан Смик
о. Крилошанин Любомир Мудрий д-р Василь Ленцик